Православ’я в становленні культури Півдня України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

ПРАВОСЛАВ'Я В СТАНОВЛЕННІ КУЛЬТУРИ ПІВДНЯ УКРАЇНИ

Спеціальність: Історія України

Федорчук Оксана Олександрівна

Донецьк, 2005 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Зміни, які відбулись протягом останнього десятиріччя практично в усіх сферах суспільства, зумовили інтерес до культурно-просвітницької діяльності духовенства серед науковців, істориків, краєзнавців.

Найважливішою складовою участі діячів православної церкви у культурному русі була їхня освітня діяльність, зокрема в організації церковна парафіяльних шкіл і шкіл грамоти. Цей процес особливо посилився з другої половини ХІХ ст., коли Російська імперія стала на шлях модернізації, виникла нагальна потреба у реформуванні існуючої системи освіти. Тоді нею почали опікуватись поряд із церквою держава і земства.

Подальшого вивчення і детального осмислення потребує історія розвитку діяльності середніх навчальних закладів духовного відомства - семінарій, які й до сьогодні залишаються недостатньо вивченими. Дослідження цього типу шкіл являє безсумнівний інтерес для формування цілісного погляду на систему дореволюційної духовної освіти.

Іншим напрямом культурницької діяльності православного духовенства Херсонської єпархії стали історично-краєзнавчі дослідження. Без вивчення їхнього доробку та з'ясування ролі окремих представників духовенства в цьому процесі загальна картина внеску православ'я в розвиток культури регіону буде неповною.

Відновлення традицій благодійності на сучасному етапі суспільного розвитку викликає інтерес до її історії в дореволюційний період, спонукає науковців до переосмислення соціальної діяльності православної церкви. Тому певний науковий інтерес становить діяльність православних братств і товариств у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., які, крім місіонерства, займались також благодійно-просвітницькою діяльністю в єпархії. Всі ці фактори визначають актуальність дослідження даної теми. Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами Тема дисертації є складовою частиною комплексної програми “Актуальні питання історії Нижнього Подніпров'я та Побужжя”, якою займається Миколаївський державний університет ім. В.О. Сухомлинського і Миколаївський державний гуманітарний університет ім. Петра Могили. Тема дисертації зареєстрована в УкрІНТЕІ (реєстраційний № 0104 U 009569 від 16. 11. 2004 р.).

Метою дослідження є вивчення і комплексний аналіз основних напрямів культурно-просвітницької діяльності духовенства Півдня України в кінці ХVІІІ - на початку ХХ ст. Реалізація даної мети потребує вирішення таких завдань:

- проаналізувати джерельну базу дослідження;

- з'ясувати стан наукової розробки теми;

- висвітлити діяльність православного духовенства на теренах початкової народної освіти на прикладі церковно-парафіяльних шкіл та шкіл грамоти;

- охарактеризувати процес розвитку і діяльності Одеської духовної семінарії як одного з типів духовного середнього навчального закладу в дореволюційний період;

- дослідити історично-краєзнавчу діяльність духовенства;

- розглянути благодійно-просвітницьку діяльність церковних братств і товариств у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., та їх внесок в розвиток культури Півдня України.

Об'єкт дослідження - православне духовенство Херсонської єпархії в кінці ХVІІІ - на початку ХХ ст.

Предмет дослідження - культурно-просвітницька діяльність православного духовенства на Півдні України в кінці ХVІІІ - на початку ХХ ст.

Географічні рамки роботи охоплюють територію Південної України, Херсонської єпархії, яка в різні періоди свого існування включала сучасні Одеську, Херсонську, Миколаївську, частину Полтавської, Кіровоградської, Донецької, Дніпропетровської областей, Молдови, Криму.

Хронологічні межі роботи. Верхня межа включає період з часу заснування Херсонської єпархії 9 вересня 1775 р., нижня - жовтневу революцію 1917 р., коли зі зміною державного ладу припинили свою діяльність релігійні культурно-освітні заклади. З метою повного розкриття теми автор відходить від зазначених меж, коли розглядає закриття Одеської духовної семінарії (ОДС) в 1919 р.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вона є однією з перших спроб у вітчизняній історіографії проаналізувати та узагальнити історію культурницької діяльності духовенства серед населення Півдня України в кінці ХVІІІ - на початку ХХ ст. В роботі детально висвітлено становлення церковних парафіяльних (ЦПШ) та шкіл грамоти в зазначений період, охарактеризовано місце ОДС в підготовці кадрів священнослужителів. Дисертантом приділена значна увага історично-краєзнавчим дослідженням церковних діячів, показаний їх вагомий внесок у розвиток вітчизняної історичної науки. В роботі показано просвітницьку діяльність церковних братств і товариств.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його основні положення, висновки, введені в науковий обіг документи і матеріали можуть бути використані іншими дослідниками при написанні посібників з історії православної церкви, історичного краєзнавства, при викладанні вузівських курсів з історії України, краєзнавства, історії української культури, релігієзнавства, історії педагогіки.

Систематизований фактичний матеріал може застосовуватись при організації музейних експозицій.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дисертації доповідались на наукових конференціях:

- ІV Миколаївській обласній краєзнавчій конференції: “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження” (Миколаїв, 2002 р.);

- науково-методичній конференції “Могилянські читання” (Миколаїв, 2003 р.);

- VІІІ і ІХ історично-культурологічних слов'янознавчих читаннях (Миколаїв, 2003, 2004 рр.);

- робота обговорювалася на засіданнях кафедри історії України Миколаївського державного університету ім. В.О. Сухомлинського та кафедри міжнародних відносин, історії і філософії Миколаївського державного гуманітарного університету ім. Петра Могили.

Публікації. Результати дослідження викладено в 7 публікаціях, 5 з яких - у фахових виданнях.

Структура та обсяг дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження і складається зі вступу, переліку умовних скорочень, чотирьох розділів, які складаються з 11 підрозділів, списку джерел і літератури (406 назв), 5 додатків. Повний обсяг роботи становить 219 сторінок (основна частина - 164 сторінки).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертаційної роботи, зазначено її актуальність, об'єкт і предмет дослідження, географічні та хронологічні межі, визначено мету та основні завдання, вказано на наукову новизну результатів роботи та їх практичне значення.

Перший розділ “Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” - складається з трьох підрозділів. У першому підрозділі - “Історіографія проблеми” - аналізується стан наукової розробки теми. У хронологічному порядку історіографія культурницької діяльності духовенства поділяється на три основні етапи: перший - дореволюційний (ХІХ ст. - 1917 р.), другий - радянський (1917-1991 рр.), третій - сучасний (1991-2004 рр.).

Праці загального характеру, в яких висвітлювалась історія духовної освіти в Російській імперії, з'явились в XIX ст. Це роботи П. Знаменського, Ф. Благовидова, І. Чистовича, І. Преображенського, В. Щерби, М. Довнар-Запольського, П. Мілюкова, Б. Тітлінова. В них аналізується ставлення духовенства до народної освіти, дається оцінка заходам, які вживало синодальне керівництво для поширення мережі початкових церковних шкіл. Нарис професора В. Мочульського - єдина дореволюційна праця, присвячена історії освіти на Півдні України.

Діяльності ОДС присвячені стаття її викладача Л. Мацеєвича та єдина праця протоієрея І. Стрельбицького.

В зазначений період значна увага приділялась висвітленню життя і діяльності відомих представників духовенства в регіоні. Біографію архієпископа Г. Розанова досліджували протоієрей С. Серафимов та історик М. Мурзакевич. Більш повно в дореволюційній історіографії представлені життя і діяльність архієпископа І. Борисова, протоієрея А. Лебединцева та інших церковних діячів. Благодійно-просвітницька діяльність одеського Свято-Андріївського братства стала предметом дослідження О. Кудрявцева.

Для дореволюційної літератури характерна наявність праць як світських, так і церковних авторів, але лише окремі аспекти даної теми знайшли в них своє висвітлення.

Праці російських радянських істориків М. Чехова, Є. Мединського, А. Рашина, М. Константинова, В. Струмінського написані у дусі атеїзму, для них характерний однобічний підхід щодо оцінки ролі церкви в житті суспільства. Проте вони містять важливий фактаж, користування яким було необхідним для висвітлення історії церковного шкільництва в досліджуваний період.

Окремо питання про діяльність початкових церковних шкіл почали досліджувати в 60-х рр. ХХ ст., в зв'язку з антирелігійною і атеїстичною кампанією. В цих працях негативно оцінювалась роль церковної освіти в дореволюційній Росії. Праці українських радянських істориків - О. Удода, Н. Заволоки, В. Борисенка та ін., присвячені історії світської освіти в Україні в зазначений період. Історія середніх духовних закладів в Україні радянськими істориками майже не розглядалась через панування марксистської ідеології. Тільки в монографії К. Поглубка навчанню болгар в ОДС присвячені окремі сторінки. Дисертація Т. Григор'євої висвітлює краєзнавство в регіоні, але основну увагу автор зосередила на діяльності Одеського товариства історії та старожитностей в 40-60-х роках ХІХ ст.

В працях російських зарубіжних істориків досліджувалась, в основному, освітня діяльність духовенства в загальноросійському аспекті, а його внесок в культуру на Півдні України окремо не розглядався.

Систематичне вивчення даної теми почалось тільки на сучасному етапі. Протягом останніх десяти років в Україні вийшли наукові збірники, підручники і посібники, журнальні статті, тези і матеріали наукових конференцій та захищались дисертації з історії православної церкви. Вони тією чи іншою мірою торкалися окремих питань досліджуваної теми.

Помітним внеском у висвітлення діяльності православного духовенства в Україні у ХІХ - на початку ХХ ст., є праці сучасних українських дослідників С. Гладкого, Г. Надтоки та Г. Степаненко. В дисертації Г. Степаненко комплексно проаналізована і створена цілісна картина освітньої діяльності православного духовенства, показане її суспільне значення і досліджена просвітницька діяльність викладачів і вихованців духовних семінарій України. Але вона написана на матеріалах Київської, Подільської, Харківської та Катеринославської губерній, тому освітня діяльність духовенства на Півдні України відображена в ній частково.

Із праць сучасних дослідників і краєзнавців у висвітлені даної проблеми треба відмітити дисертацію О. Тригуба та його статті. На сторінках місцевої преси висвітлюють внесок церковних шкіл в поширення освіти серед населення миколаївські краєзнавці Т. Губська, Д. Заковоротній.

Навчанню болгар в семінарії присвячені статті В. Войцеховської та протоієрея А. Дмитрука. Серед тих краєзнавців, які досліджують історію ОДС першість займає прот. О. Кравченко - автор монографій та статей з церковного краєзнавства.

На сучасному етапі розвитку церковного краєзнавства все частіше відмічається інтерес серед церковників, краєзнавців, науковців до історії релігії та церкви, діяльності її архієпископів. Ролі Одеси в розвитку церковного краєзнавства на Півдні України присвячена стаття історика О. Дьоміна, а значення “Херсонских епархиальных ведомостей”, як історичного джерела, показано в статті П. Тригуба.

З благодійно-просвітницької діяльності церковних братств і товариств на Півдні України в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., окремого дослідження немає. Є лише праці з місіонерської діяльності Одеського Свято-Андріївського та благодійної діяльності Свято-Миколаївського братств.

Отже, комплексної узагальнюючої праці з досліджуваної проблеми немає. Дана тема не знайшла свого повного висвітлення в історичній літературі, що й обумовило вибір теми дисертації.

У другому підрозділі - “Джерельна база дисертації“ - дається аналіз джерел. Для написання роботи дисертант дослідив комплекс опублікованих та оригінальних архівних матеріалів. У дисертації використані фонди Центрального державного історичного архіву України м. Києва, державних архівів Херсонської (ДАХО), Одеської (ДАОО) і Миколаївської (ДАМО) областей, неопубліковані документи Інституту рукописів Національної бібліотеки НАН України імені В.І. Вернадського (ІР НБУ). Деякі з них введені автором до наукового обігу вперше.

В роботі використані опубліковані законодавчі акти, що ввійшли до Повного зібрання законів Російської імперії, річні звіти обер-прокурора Св. Синоду. Іншими джерелами були синодальні постанови, циркулярні накази. Вони дозволяють докладно висвітлити політику царського уряду щодо діяльності духовенства в галузі культури в досліджуваний період.

Серед місцевих церковних періодичних видань найбільшу джерельну цінність становили “Херсонские епархиальные ведомости”, в офіційному відділі яких публікувалися урядові та церковні накази, постанови, закони по духовному відомству, розпорядження єпархіального керівництва про призначення і звільнення посадових осіб.

В неофіційному - історично-краєзнавчі та етнографічні матеріали. Чимало статей було присвячено шкільним проблемам та питанням виховання. Чільне місце тут посідали річні звіти про стан церковних шкіл єпархії, а також звіти про діяльність церковних братств та товариств.

В світській періодичній пресі (“Одесский вестник”, “Одесский листок”, “Одесские новости”, “Николаевская газета”, “Новороссийский телеграф”, “Юг”) друкувались статті узагальнюючого характеру з досвіду шкільної роботи, статистичні матеріали по окремих повітах. Під рубриками місцевих новин друкувалась інформація про відкриття та діяльність церковних братств.

Окрему групу становлять джерела особового походження (мемуари, щоденники, листи). Їх авторами були церковні ієрархи, приходські священики, викладачі і учні ОДС.

Мемуарна література містить багато фактів про життя і побут православного духовенства, характеризує церковних діячів. Вона має наукову цінність, але є суб'єктивним історичним джерелом.

Статистичні матеріали представлені в дисертації єпархіальними річними звітами та оглядами, звітами ревізійних комісій про навчально-виховні процеси в Одеській семінарії, звітами про церковні братства і товариства.

В церковні парафіяльні літописи заносились відомості про історію храмів, про священнослужителів і церковнослужителів, про парафії та кількість парафіян, найголовніші події із історії краю.

Джерела довідкового характеру, значну частину яких складають довідкові книги єпархії, адрес-календарі, енциклопедії, словники, висвітлювали біографії окремих духовних осіб, публікували статті з історії освіти та діяльності церковних братств.

Таким чином, джерельна база дослідження являє собою комплекс архівних і опублікованих документів, деякі з них вперше застосовується в науковому обігу, і достатня для висвітлення завдань, поставлених автором для написання дисертації.

В третьому підрозділі - “Теоретично-методологічна основа та методика дослідження” - проаналізовані принципи і методи дослідження. Методологічною основою дисертації стали принципи історизму, об'єктивності та системного підходу до вивчення культурних, релігійних явищ у їх взаємозв'язку і розвитку.

Предмет та завдання дослідження обумовили використання у роботі спеціальних історичних методів:

- порівняльно-історичного;

- історично-системного;

- статистичного;

- логічно-аналітичного;

- комплексного підходу.

Другий розділ - “Церковні школи на Півдні України в кінці ХVІІІ - на початку ХХ століття” - складається з трьох підрозділів. У першому з них - “Розвиток початкової духовної освіти наприкінці ХVІІІ - до середини 80-х років ХІХ століття” - висвітлюється становлення початкової релігійної освіти на південноукраїнських землях. Зазначається, що з самого початку утворення Херсонської єпархії 9 вересня 1775 р., на місцеве духовенство був покладений обов'язок навчати селянських дітей грамоті. Але ЦПШ з'явилися тут лише в першій половині ХІХ ст.

Шкільною реформою 1864 р., розпочався новий етап в освітній діяльності духовенства. Для забезпечення злагоди у роботі різних навчальних відомств запроваджувались губернські та повітові училищні ради, які головували над церковними школами. До їх складу входили духовні та світські особи. Внаслідок цієї реформи провідну роль в освітній справі почали відігравати земські школи.

Взаємодії світських і церковних діячів в освіті не сталося через непримиренне ставлення земств до церковних шкіл. В цей період було створено численну урядову церковно-шкільну адміністрацію, яка мала на меті посилити контроль за системою шкіл.

У другому підрозділі - “Церковні школи Херсонської єпархії в середині 80-90-х років ХІХ століття” - відмічено, що царський уряд прагнув поставити під контроль церкви всю початкову освіту. Особливо яскраво це проявилось, коли обер-прокурором Св. Синоду став К. Побєдоносцев, який критично ставився до нововведень земської школи і провідне місце відводив релігійному вихованню.

Для керування школами в масштабі країни при Св. Синоді була створена Духовно-училищна рада. В Херсонській єпархії діяла єпархіальна рада, в якій головував або єпархіальний архієрей, або вікарний єпископ, до неї входили священики і світські педагоги. З середини 80-х років настає новий етап в розвитку церковних шкіл: зростає їх кількість, вони стають конкурентоспроможними по відношенню до земських шкіл. Порівняно з попереднім періодом матеріальне забезпечення церковних шкіл дещо поліпшилося, бо з 1887 р., крім коштів приходів, допомоги громадських товариств, церковних братств, світських і духовних осіб, земств та благодійних надходжень, вони почали отримувати державні кошти.

Поряд з ЦПШ в роботі охарактеризований ще один тип церковних шкіл - це школи грамоти, які були під контролем Св. Синоду. Їх основне значення полягало в тому, що вони розташовувались у найвіддаленіших парафіях, де під наглядом місцевого священика населення отримувало елементарні знання. Згідно з навчальною програмою 1886 р., школи грамоти складали своєрідний перехідний ступінь від сім'ї до ЦПШ і мали дворічний термін навчання. Парафіяльне духовенство турбувалося про всіляку матеріальну і духовну підтримку цих шкіл. Навчання в них проводили священики, диякони, а також світські вчителі, знайомі з шкільними предметами.

В третьому підрозділі - “Діяльність церковних шкіл на початку ХХ століття” - зазначається, що в цей період стали дуже явно проявлятися такі недоліки релігійної освіти: відставання загальноосвітнього рівня підготовки учнів, формальне ставлення певної частини вчителів до виховної роботи, русифікація навчального процесу. Намагаючись їх виправити, Навчальний комітет при Св. Синоді ускладнив навчальні програми для ЦПШ. На початку ХХ ст. відзначилася стійка тенденція зменшення кількості шкіл грамоти через низький рівень пропонованої освіти. Тому вони поступово перетворювалися на однокласні ЦПШ. В дисертації показано, що одним із методів підвищення освітнього рівня вчителів церковних шкіл були педагогічні курси в містах єпархії.

В кризові революційні 1905-1907 рр., популярність церковних шкіл знизилась у порівнянні з міністерськими і земськими. Після революції піднялася хвиля критики на їх адресу від представників земств і Державної думи.

Події 1917 р., внесли корективи в церковну освіту: за розпорядженнями Тимчасового уряду та Центральної Ради початкові школи переходили у відомство міністерства народної освіти, але через опір церковної влади цього не сталося. Лише з приходом радянської влади на Півдні України в 1920 р., церковні школи були повністю ліквідовані і передані у відання комісаріату народної освіти.

Третій розділ - “Одеська духовна семінарія - середній богословський навчальний заклад Півдня України (1838-1919 роки)” - складається з трьох підрозділів. В першому підрозділі - “Становлення і розвиток Одеської духовної семінарії у першій половині ХІХ століття” - показано, що з кінця ХVІІІ ст., царський уряд і православна церква посилили увагу до духовних закладів, бо потребували освічених священнослужителів. В Україні духовні семінарії як навчально-виховні заклади виникли у ХVІІІ - на початку ХІХ ст. В ході реформ 1808-1814 рр., в Російській імперії була запроваджена єдина система релігійної освіти (ЦПШ, повітові училища, семінарії, академії). Вище керівництво духовними закладами здійснював Св. Синод.

До відкриття Одеської духовної семінарії, яка до 1 січня 1871 р., мала назву Херсонської, майбутні пастирі навчалися в духовних училищах та семінаріях інших єпархій. Безпосередньо керуванням семінарії займався архієпископ Херсонський і Таврійський, він контролював її правління. В ОДС встановлювався шестирічний термін навчання в трьох класах або відділеннях. Освітній рівень викладацького складу семінарії з самого початку був досить високим. Релігійно-гуманітарна освіта, яка надавалася в семінарії, повинна була сформувати благочестивих і освічених пастирів.

Доведено, що особливістю ОДС, порівняно з іншими, було те, що в ній здобували освіту студенти-іноземці, насамперед з країн Балканського півострова. Найбільш активну діяльність з підготовки національних кадрів для культурного розвитку своєї країни розгорнули на початку ХІХ ст., прогресивні кола болгарської еміграції. Серед найвідоміших вихованців семінарії цього періоду були З. Княжеський і Д. Чінтулов, які пізніше стали визначними діячами болгарської культури.

У другому підрозділі - “Одеська духовна семінарія у другій половині ХІХ століття: від реформ до кризових явищ” - проаналізовані ті зміни, яких зазнала духовна освіта в ході реформ 60-х рр. Однією з перших реформ було зрівняння перших чотирьох класів семінарії з курсом класичної гімназії, що дозволяло семінаристам вступати до університетів без іспитів. У 1867 р., з'явився новий прогресивний статут: скасовувалась залежність духовних училищ від семінарій, а семінарій - від академій. Виборними стали посади ректора, якого обирали члени правління семінарії, та інспектора. Викладацькому складу було надано право участі в управлінні семінарією. Діти духовенства могли отримати вищу світську освіту, а в семінарії був відкритий доступ всім станам.

Рівень матеріального забезпечення викладацького складу семінарії був незадовільний: низька заробітна плата викладачів змушувала їх поєднувати працю на посадах вчителя і священика, або взагалі відмовлятись від викладання. Становище на краще змінилось у 1866-67 рр., коли їм підвищили посадові оклади. Працівники духовно-навчальних закладів стали отримувати державну пенсію.

Основною у виховному процесі була релігійно-моральна підготовка учнів. Головними методами навчання були “розповідний”, “катехізисний”, евристичний, самостійна робота. Навчально-виховний процес здійснювався у відповідності із наказами Св. Синоду й рекомендаціями Навчального комітету. Як і в попередній період, в семінарії навчалися іноземні студенти. Одним з найбільш видатних діячів болгарської культури і церкви був вихованець ОДС В. Друмєв.

У 1883-1884 рр., в період загальних контр-реформ, духовна освіта зазнала перетворень: їх основний зміст зводився до скасування деяких рис лібералізму і демократизму, що встигли з'явитись в 60-х рр. У 1884 р., з'явився новий семінарський статут, який був кроком назад порівняно з попереднім: відновлені окружні академічні правління, скасована виборність у формуванні керівного складу семінарій, посилена влада єпархіального архієрея над ними, обмежені права і склад семінарського правління. Була скорочена програма з класичних мов, математики, філософії, педагогіки, нові мови стали необов'язковими для вивчення і збільшено викладання богословських предметів, словесності, відновлено викладання біблійної історії і порівняльного богослов'я, введена історія і викриття розколу.

В третьому підрозділі - “Одеська духовна семінарія на початку ХХ століття (1900 - 1919 роки): від проектів реформ до закриття” - зазначається, що на початку ХХ ст. у церковному середовищі відбувався поворот до реформування духовної освіти. Показником цих спроб була робота “Предсоборного присутствія” в січні - грудні 1906 р. Проте цю реформу здійснити не вдалось у зв'язку з початком першої світової війни та подіями 1917 р.

Найголовнішими недоліками існуючої системи духовної освіти були такі: поєднання пастирських і освітніх функцій, станове закріплення духовенства, неузгодженість освіти з вимогами часу, нерівноправність духовної і світської школи в правах і привілеях.

Революційні події 1905-1907 рр. висунули питання про її реформу. Основною вимогою семінаристів було надання їм права вступати до вузів за конкурсом, а в університети - без іспитів.

Після приходу до влади більшовиків у жовтні 1917 р., церква перестала бути державною організацією. На підставі декрету “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” від 22 січня 1919 р., між березнем і червнем 1919 р., семінарія як богословський заклад була закрита.

Четвертий розділ - “Культурницька діяльність духовенства Півдня України” - містить два підрозділи. У першому - “Історично-краєзнавча діяльність духовенства” - виділені її основні етапи, охарактеризований внесок у розвиток церковного краєзнавства Г. Розанова, С. Серафимова, як найбільш визначних церковних істориків, проаналізовані їхні історичні праці та вказано на їх наукове значення. Відмічено, що краєзнавча діяльність І. Борисова була спрямована на відновлення кримських церковних старожитностей, він збирав відомості про святих, зруйновані церкви та монастирі. А. Лебединцев вивчав питання церковної історії ХVІІІ - початку ХІХ ст. Найвідомішою його працею є “Ханська Україна”.

В підрозділі досліджуються також творчий доробок П. Єланського, П. Юрченка; зазначається, що у ХІХ - на початку ХХ ст., священики відіграли значну роль у створенні описів окремих територій, парафій, церков, повітових міст, побуту місцевого населення в історично-релігійному аспекті. Гуманітарна спрямованість отриманої освіти, ведення метричних і сповідальних книг, існування церковного архіву - все це робило духовних осіб церковними істориками.

Окремо слід наголосити на ролі в цьому процесі таких періодичних видань: “Записки Одесского общества истории и древностей” і особливо “Херсонских епархиальных ведомостей”, в яких було багато публікацій з церковної історії Півдня України. Розміщені там матеріали є інколи єдиним джерелом про кількість культових споруд в єпархії, про становище церкви на території краю.

В зв'язку з посиленням інтересу в суспільстві до археології та старожитностей в Російській імперії наприкінці ХІХ - початку ХХ ст., почали створюватись церковно-археологічні музеї. В Херсонській єпархії це був Одеський церковно-археологічний музей, що існував в 1910 -1918 рр., і сприяв збереженню церковних пам'яток.

У другому підрозділі - “Церковні братства і товариства у другій половині ХІХ - на початку ХХ століття та їх внесок в розвиток культури Півдня України” - розглянута благодійно-просвітницька діяльність церковних братств і товариств, які діяли в Миколаєві, Одесі, Херсоні. Зазначається, що благодійність як сфера суспільної діяльності, протягом багатьох століть була прерогативою церкви. На кінець ХVІІІ ст., благодійна діяльність приходів набула характеру добровільної приватної ініціативи. В 1823 р., при кожній єпархії під головуванням місцевого архієрея засновувались опіки про бідних духовного звання. Друга половина ХІХ ст., характеризувалась формуванням капіталістичних відносин і потужним піднесенням духовності, який знаходив своє вираження в різних сферах громадського життя, в тому числі й церковній.

8 травня 1864 р., уряд затвердив основні правила про заснування церковних братств і положення про церковні опіки. Прообразом для них слугували братства, що існували в ХV-ХVІІ ст., в Україні та Білорусії. Вони засновувались при церквах і монастирях з благословення і затвердження єпархіального архієрея. Кожне братство діяло на підставі статуту.

Так, в Миколаєві діяло товариство піклування про незаможних осіб армійського та флотського духовенства. Воно було засноване 7 грудня 1880 р., але офіційно свою діяльність розпочало на рік пізніше і підпорядковувалось відомству Головного священика армії та флоту у Санкт-Петербурзі.

Одеське Свято-Андріївське братство було засноване 16 серпня 1880 р. з ініціативи архієпископа Херсонського и Одеського П. Городецького. Його відкрили при семінарській церкві, а викладачі семінарії стали членами братства. Воно видавало підручники і навчальні посібники для церковних шкіл Херсонської єпархії, матеріально підтримувало і будувало на свої кошти ЦПШ. З метою заохочення священиків і грамотних селян до вчительської діяльності, а також поширення православ'я місіонери братства клопотали перед радою про їх матеріальну нагороду.

З ініціативи архієпископа Д. Ковальницького у жовтні 1909 р., братство було перетворено з приватного у загально-єпархіальне товариство християнсько-благодійного і просвітительського характеру.

Херсонське Хресто-Воздвиженське товариство було аналогічним за своєю структурою і цілями Одеському Свято-Андріївському братству. Всі ці благодійні об'єднання, окрім матеріальної допомоги, підтримували бідних одновірців морально, допомагати їм здобути освіту.

У висновках зроблено загальні підсумки проведеного дослідження, сформульовано практичні рекомендації щодо впровадження його результатів. У процесі висвітлення поставленої мети дисертант прийшов до таких висновків:

- історіографічний огляд проблеми показав, що відповідних спеціальних комплексних досліджень з даного питання зроблено не було;

- основними напрямами культурницької діяльності духовенства в Херсонській єпархії протягом зазначеного періоду були освітня, історично-краєзнавча, благодійна і просвітницька робота;

- церковні початкові школи на Півдні України з'явилися в першій половині ХІХ ст., і до реформ 60-х рр., були майже єдиними початковими закладами для незаможного населення, протягом ХІХ ст., вони посідали чільне місце у системі початкової освіти;

- на початку ХХ ст., для початкової релігійної освіти був характерний ряд недоліків, що негативно позначилося на рівні пропонованої освіти й привело до зменшення кількості шкіл грамоти;

- ОДС була середнім богословським навчальним закладом, що готувала кадри священиків для Херсонської єпархії. Її випускники вступали до духовних академій й працювали у світських державних установах, були викладачами інших навчальних закладів;

- в 60-70-ті рр. ХІХ ст., виявися порівняно низький рівень навчання у духовно-освітніх закладах, зокрема в семінарії. Це змусило духовенство ввести до навчального курсу певну кількість світських дисциплін, застосовувати більш досконалі педагогічні методи навчання і виховання. Проте їх непослідовність і поверховість призвела до занепаду духовної школи, яку так і не вдалось реформувати до кінця досліджуваного періоду;

- в історично-краєзнавчій діяльності духовенства Херсонської єпархії можна умовно виділити два етапи:

1) перша половина ХІХ ст.;

2) друга половина ХІХ - початок ХХ ст.

На першому етапі йшов період накопичення матеріалу, організаційного оформлення у 1839 р. Одеського товариства історії і старожитностей, активними членами якого були представники духовенства. Другий - це новий стрибок в розвитку церковного краєзнавства, коли з'явилося багато розвідок з церковної історії. Значний внесок у розвиток церковного краєзнавства зробили архієпископи Г. Розанов, І. Борисов, протоієрей С. Серафимов, А. Лебединцев. Православні братства та товариства відігравали важливу роль у здійсненні одноразової та постійної благодійної допомоги населенню. Їхня доброчинність була більш розвинутою у містах, ніж в селах єпархії. Дане дослідження не претендує на вичерпаність проблеми, але буде у нагоді при вивченні культурницької діяльності духовенства в інших регіонах, та на загальнодержавному рівні.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ РОБІТ АВТОРА

1. Церковно-приходські школи Миколаєва в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. // Миколаївський державний гуманітарний університет ім. Петра Могили. Наукові праці: Науково-методичний журнал. - Т. 17. - Вип. 4. - Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2002. - С. 88-91.

2. Одеська духовна семінарія в першій половині ХІХ ст. // Наукові праці: Науково-методичний журнал. - Т. 26. - Вип. 13. - Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2003. - С. 23-26.

3. Науково-релігійна діяльність Інокентія, архієпископа Херсонського і Таврійського // Миколаївський державний гуманітарний університет ім. Петра Могили. Наукові праці: Науково-методичний журнал. - Т. 27. - Вип. 14. - Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2003. - С. 21-24.

4. Релігійне виховання в церковних школах Херсонської губернії (ІІ пол. ХІХ - поч. ХХ ст.) // Херсонський державний університет. Південний архів. Історичні науки. - Вип. 14. - Херсон: Видавництво ХДУ, 2004. - С. 93-98.

5. Василій Никифоров - літописець Олександрії // Миколаївський державний гуманітарний університет ім. Петра Могили. Наукові праці: Науково-методичний журнал. - Т. 32. - Вип. 19. - Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2004. - С. 102-104.

6. Початкова релігійна освіта м. Миколаєва в кінці ХІХ - на початку ХХ століття // “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження.” ІV Миколаївська обласна краєзнавча конференція. - Миколаїв: Атол, 2002 - С. 142-144. духовенство історичний краєзнавчий

7. Вплив православ'я на духовність українського народу: історично-релігійний аспект // VІІІ історично-культурологічні слов'янознавчі читання. Мовні, історично-культурологічні та політичні проблеми слов'янського світу: Науково-методичний збірник. - Миколаїв: ПСІ КСУ, 2004. - С. 37-40.

Размещено на Allbest.ru