Суспільно-політичні організації та рухи України в період Другої світової війни (1939–1945 рр.)

Різними методологічними позиціями, тематичним розмаїттям, теоретико-аналітичними підходами відзначається зарубіжна історіографія досліджуваних дисертантом проблем. У англомовній літературі суто науковою позицією відрізняється книга А.Верта, перевидана в 1967 році російською мовою. Поряд із воєнними сюжетами автор описує стан суспільства, самосвідомості, вияви патріотизму, героїзму радянських людей, алгоритм взаємодії соціалістичної системи і народу. Якщо в працях А. Верта, Н. Дінерстайна та французьких колег Л. Перре і Ф. Шампенью сталінський режим подавався в пом'якшених тонах, то Л. Шапіро в монографії "Комуністична партія Радянського Союзу" вдався до більш різких оцінок місця й ролі ВКП(б) в системі структур влади, її політичних методів діяльності.

Г. Діксон і О. Гейльбрун, А. Фурньє, А. Даллін, Д. Армстронг виступили авторами праць з проблем комуністичного Руху Опору, які не втратили актуальності і нині. В 60-і роки вийшли друком книги Р. Колковича, Р. Гартова, М. Макінтоша, де з'ясовуються принципи партійного керівництва військовим будівництвом, взаємини партійно-політичних органів і радянських збройних сил. Німецькі історики Г.-А. Якобсон, Е. Цімке, Х. Мейєр, Е. Хессе, а також колишні військовослужбовці (Рендулич, Мантейфель, Ределіз) відводять помітне місце Руху Опору як одному з вирішальних чинників поразки нацистів. Натомість в історіографії США і Британії (Дж. Лукас, Д. Маккензі, Р. Уайт, М. Карран, М. Купер та ін.) в 70-80-і роки набула поширення теза про партизанський рух як "фантом", згідно з якою гітлерівці перебільшували розмах спротиву, повсюди бачили "марево партизанів", спекулювали на уявній загрозі, вимагаючи від Берліна підкріплень і виправдовуючи цим невдачі окупаційної політики.

У зарубіжній літературі прискіпливо досліджувалися ставлення населення до більшовицької партії, форми волевиявлення різних верств населення, природа суспільних рухів. Такі історики, як У. Шмідерер, І. Неандер, І. Хоффман, Г. Петчер, Д. Треагольд, Х. Брам, обстоюють думку про негативне сприйняття радянськими людьми "соціалістичних цінностей", заперечують їх "згуртованість навколо комуністичного партії", вбачають причини поразок на початковій стадії війни у кризі політичної системи більшовиків. За цих умов режим вдався до зміни ідеологічних орієнтирів, експлуатації ідеї російського націоналізму в оболонці радянського патріотизму (Б.Майстер, К.Болен).

Витоки, ідейні джерела, причини самостійницького руху на території України в період Другої світової війни стали предметом спеціального дослідження багатьох зарубіжних дослідників, а праці П. Альтера, Б. Андерсона, Д. Армстронга, Ф. Баркгорна, Д. Марпліса, Р.С. Салліванта, Х. Сетон-Вотсона, Е. Сміта стали класичними.

Ознайомлення з працями А. Авторханова, Р. Арона, З. Бжезінського, Е. Гобсбаума, Н. Дейвіса, Е. Каннетті, Р. Конквеста дозволило простежити взаємозв'язок між різними чинниками суспільного розвитку і з'ясувати реальне наповнення таких понять, як "народ", "влада", "режим", "партії", "суспільні рухи", "громадські об'єднання", визначити необхідні умови для суспільної самодіяльності населення, його здатності впливати на ті чи інші явища.

Ще один блок літератури з досліджуваної проблематики становить зарубіжна україністика. Її відмінною рисою є поділ на прихильників бандерівського і мельниківського таборів у зв'язку з тим, що переважна більшість праць належала учасникам націоналістичного руху. Мельниківську концепцію визвольних змагань обстоювали З. Книш, З. Городиський, М. Капустянський, В. Верига, О. Шуляк, Г. Полікарпенко, бандерівську - М. Лебедь, В. Косик, П. Мірчук, А. Бердій, П. Содоль та ін. Апологетику самостійницького руху тієї чи іншої течії пронизують публікації Л. Шанковського, І. Гриньоха, М. Прокопа та ін. А. Камінський зупинився на характеристиці конфліктів у середовищі націоналістів, теоретичних питаннях "української революції" та пошуках відповідних організаційних форм.

У книгах В. Кубійовича, П. Добрівлянського, К. Паньківського подано розгорнуту картину суспільної самодіяльності української спільноти за умов окупації. Наукова, культурна і суспільна діяльність НТШ ім. Т. Шевченка знаходиться в центрі дослідження В. Дорошенка. Національна політика керівництва СРСР щодо України розглядається в працях В. Дмитришина, М. Прокопа, Б. Кравченка, І. Майстренка, Я. Сулими.

Аналіз вітчизняної й зарубіжної літератури з теми дисертаційного проекту дає підстави для таких узагальнених висновків:

Публікації радянської доби дозволили нагромадити базу для наступного, якісно вищого в теоретичному плані етапу осмислення емпіричного матеріалу. Відповідно до ідеологічної доктрини історичний процес відтворювався таким чином, що в центрі суспільних явищ була комуністична партія. Та навіть наявна література не розкриває багатьох важливих аспектів життєдіяльності цієї провідної громадсько-політичної організації УРСР (кадрової політики і практики, реального впливу на комуністичний Рух Опору та його організаційні засади, взаємин партійців і безпартійних, співвідношення різних форм і методів реалізації політичної лінії партії на місцях тощо).

Зарубіжна наукова література значно менше політизована й заідеологізована. Навіть з поправкою на певну антирадянську упередженість деяких західних вчених і публіцистів у їхніх працях превалюють критичні оцінки суспільної моделі більшовицького зразка, зокрема в тій частині, що стосується діяльності громадських інституцій та масових рухів, прагнення максимально наблизитися до розуміння глибинних суспільно-політичних процесів, осягнути їх механізм і технології, простежити причинно-наслідкові зв'язки.

Сучасна вітчизняна історіографія знаходиться сьогодні в стані пошуку нових парадигм і переживає своєрідний "етап націоналізації". Прагнення більшості дослідників працювати в малодосліджених тематичних напрямах (історія ОУН та УПА, окупаційний режим, карально-репресивні акції радянських силових структур) залишає без належної уваги деякі важливі суспільні процеси. До таких крім перелічених вище слід віднести питання суспільної самоорганізації та самодіяльності населення. Як феномен, іманентний будь-якій консолідованій етнічній спільноті, цей процес на матеріалах України не вивчався.

Малодослідженими залишаються такі питання, як ефективність і реальний вплив на цивільне населення агітаційно-пропагандистських акцій компартії, комсомолу, підпільно-партизанських формувань, окупаційних ідеологічних структур, пропагандистських референтур ОУН і відповідних підрозділів УПА.

Наведенні міркування надали підстави для дисертаційного дослідження такої актуальної та значущої проблеми.

Методологія та методика дослідження. Теоретико-методологічне підґрунтя дисертаційної праці полісемантичне і базується на творчій спадщині видатних представників суспільствознавчої думки - М. Бердяєва, П. Сорокіна, А. Тойнбі, М. Вебера, К. Ясперса, С. Франка, Г. Зімеля, Ортеги-і-Гассета, інших філософів, істориків, політологів, соціологів. Прагнучи з'ясувати "смисл і призначення" історичних процесів у доволі стислому хронологічному проміжку й територіальних межах, здобувач обрав позитивістські підходи, які дозволили відтворити і до можливого рівня пояснити технологію взаємодії комплексу "держава - громадські організації - суспільні рухи - громадяни". Дисертант поділяє думку про те, що суспільні процеси визначаються дією внутрішньо притаманної суспільству духовної стихії, яка водночас є рушійною силою поступу суспільства, базовою інфраструктурою його самоорганізації та самозбереження. В процесі самоорганізації людей у переломні моменти буття вирішальну роль відіграють два фактори - усвідомлення історичного досвіду і правильне розуміння суспільного інтересу. За визначенням В.Ткаченка, необхідний рівень контролю, обмеження й координації активності спільноти забезпечує "соціальна організація суспільства" (СОС).

Для встановлення реальної ролі громадських інституцій та репрезентованих ними мас принципового твердження набуває думка К.Ясперса про те, що коли маса - це сукупність натовпу з усіма іманентними рисами і психологією, то народ є структурованою спільнотою, що усвідомлює себе у своєму життєвому укладі. Стосовно дисертаційної проблематики, то дія факторів, що забезпечують "перетікання" української спільноти з однієї якості в іншу, визначає міру ідеологічних зусиль різних політичних сил, які вплинули на суспільну активність громадян України, спонукали їх до вибору політичних орієнтацій і засобів самоорганізації.

Загалом методологічні підходи дисертанта ґрунтуються на аналізі різних моделей СОС за конкретно-історичних умов діяльності певних політичних режимів. Це дозволило, з одного боку, вписати сферу громадського життя в загальну картину кожного її етапу, а з іншого - окреслити стійку суму якостей та ознак, що характеризують діяльність громадських інституцій та їх взаємини із структурами влади.

Пошук, обробка й інтерпретація історичного матеріалу потребували вибору адекватних дослідницьких методів і прийомів. Працю побудовано за проблемно-хронологічним принципом з тим, щоб розкрити вузлові аспекти теми в розвитку, логічній послідовності та взаємозв'язку. В основі методичного інструментарію лежить контекстуальне трактування історичних документів і юридичних актів, покликане встановити правове поле, в якому діяли громадські організації, їх статус і компетенцію. Порівняльно-історичний метод дав можливість вивчити параметри одержавлених і "вільних" від виконання державно-управлінських функцій громадських об'єднань на різних етапах війни. Згідно з системним підходом форми суспільної активності громадян, які перебували в окупації, розглядалися в єдності з патріотичними кампаніями на території республіки 1941 і 1943-1945 рр. Методи формальної логіки дозволили сформулювати закономірності розвитку суспільно-політичних процесів, виокремити їх особливості у певні періоди та в різних регіонах, встановити характер їх взаємозв'язку і взаємообумовленості.

У розділі другому "Суспільно-політичне життя Української РСР у 1939-1941 рр." окреслено основні тенденції розвитку українського суспільства від початку Другої світової війни до агресії Німеччини проти СРСР. Вересень 1939 р. поставив громадян Польщі української національності перед необхідністю вироблення програми дій та консолідації. Депутати Сейму від УНДО й УНО виявили готовність захищати країну. Всупереч діям ОУН, яка прагнула відігравати роль лідера в майбутніх подіях, О.Назарук (УНО) покладав об'єднавчу функцію на створений у серпні Контактний комітет. Цей орган виробив проект Конституції Українського національного проводу (УНП), що мала затверджуватись "Конгресом українських громадян". УНП, відкриття якого планувалося 4 вересня 1939 р., повинен був стати українським передпарламентом.

У Сталіна ж існували власні плани щодо заселення українських земель південно-східної Польщі, і він реалізував масштабну інсценізацію возз'єднання цих територій з УРСР. У 1942 році О.Довженко занотував у щоденнику: "Ах, коли б вистачило мені сили й часу, написав би я роман про визволення Західної України, про возз'єднання наших народів... І як народ український фактично був тут ні причім". Щоправда, спочатку українське населення радо вітало прихід Червоної армії, створювало органи місцевого самоуправління (ревкоми), міліцію, розганяючи польську адміністрацію. Щоб підіграти цим настроям у регіоні, творилася тричленна структура тимчасових органів влади, яка включала селянські комітети, тимчасові управління міст і повітів, воєводські управління.

Дисертант стверджує, що ще простіше вирішили долі Північної Буковини й Бессарабії. Наприкінці червня 1940 р. з'єднання Червоної армії вступили на територію Румунії, а на мітингу в Чернівцях обрано делегацію громадськості, яка від імені населення регіону звернулася до радянського уряду з клопотанням про включення його до складу СРСР. Акції возз'єднання провели в такому темпі, який практично не дозволив місцевому населенню здійснити власний вибір форм суспільного життя й самоорганізації. Розпустивши політичні партії, громадські об'єднання, що існували в Польщі та Румунії, нова влада вдалася до повної уніфікації громадського життя.

Масовані ідеологічні акції, помножені на соціально орієнтовані заходи, мали на меті сформувати привабливий образ радянської влади. Однак депортація "осадників", серед яких було чимало українців за національністю, колективізація сільського господарства, утиски римо-католицької і греко-католицької церков, розпуск НТШ, інших культурно-освітніх, кооперативних, доброчинних інституцій налаштували проти сталінського режиму і польське, і українське населення, в якому будилися ідеї відродження Польської та Української суверенних держав. Місце довоєнних громадських об'єднань посіли комсомол, профспілки, Тсоавіахім, Червоний Хрест, які були носіями нових цінностей, ідеології та моралі. Тих, хто виявляв незгоду чи становив потенційну небезпеку режимові, репресували.

В дисертації доведено, що радянське керівництво не змогло використати в цілому сприятливу ситуацію для завоювання симпатій більшості населення. Непопулярні заходи в процесі радянізації краю створювали ґрунт для поширення націоналістичної ідеології.

З'ясовано, що навіть соборизація України по-сталінськи не зменшила кількості прихильників ідеї суверенної національної державності серед широких верств населення Західної України. В таборі української еміграції найбільш послідовною в реалізації ідей УССД виступила Організація українських націоналістів. Головна мета ОУН не змінилася й після того, як у ній стався розкол. Однак тактичні засоби, обрані для її досягнення в мельниківському й бандерівському відломах, істотно відрізнялись. Прагнучи уникнути репресій з боку більшовиків, лідери ОУН(М) закликали не вдаватися до збройних виступів і навіть легалізуватися. В травні 1941 р. Революційний провід виробив "Політичні вказівки" про розгортання боротьби за УССД, згідно з якими планувалося з початком агресії Німеччини проти СРСР проголосити акт про відродження Української держави. Крім того на місця розіслано інструкцію зі вказівкою скористатися "хаосом зміни влади й узяти контроль над західноукраїнськими землями у свої руки".

Обидві ОУН надавали особливої ваги створенню власних збройних сил і контактували з німецькими впливовими чиновниками, прагнучи отримати санкцію на їх формування. Ця робота проводилася в руслі підготовки до загального революційного повстання в Україні. Про такий сценарій розвитку подій свідчить наявність "єдиного генерального плану повстанського штабу ОУН", "Військових інструкцій" ОУН(Б), в яких детально викладалися завдання й тактика боротьби за владу. Військова доктрина Революційного проводу переконує в тому, що завоювання української суверенної державності покладалося на власні сили, хоча він розраховував на сприяння ззовні.

Представники інших політичних груп, за словами В.Косика, "намагалися вплинути на німецьких керівників на користь незалежності України". Берлін отримав: меморандум ОУН(М) від 14 квітня 1941 р.; меморандум УНО за підписом Т. Омельченка від 3 червня 1941 р., меморандум В. Кубійовича і Т. Омельченка від 10 червня 1941 р. У цих документах йшлося про те, що українці заради своєї мети готові боротися проти більшовизму спільно з німцями. Дещо осібно стоїть меморандум ОУН(Б), в якому відкидалися, як неприйнятні, словацький і хорватський проекти і робилася заявка на паритетну співпрацю з Берліном. Та нацистська верхівка не рахувалася з жодною політичною силою, що репрезентувала українство поза межами німецьких інтересів. За цих умов будь-які форми консолідації українських сил були неспроможними змінити ситуацію. З огляду на це виявилися приреченими на невдачу зусилля голови Державного центру УНР в екзилі А.Лівицького об'єднати довкола себе всі українські групи і зберегти наступність державницької традиції. Не мала успіху спроба згуртування представників ОУН(Б), Державного центру УНР, ФНЄ, УНДО, прибічників П. Скоропадського на Українському національному з'їзді 22 червня 1941 р. у Кракові.

Третій розділ - "Початок німецько-радянської війни й українське суспільство" - містить зріз військово-політичної та морально-психологічної ситуації в Україні, що виникла під впливом гітлерівської агресії проти СРСР. Стверджено, що у вищому ешелоні влади знали про наміри Німеччини, а для всіх інших напад вермахту став несподіванкою і спричинив масовий шок. Неготовність військ до ведення стратегічної, довготривалої оборони, застарілі уявлення про характер і засоби ведення війни у багатьох представників командного складу викликали настрої дефетизму і зневіри.

Автор стверджує, що боротьбу з панікою і дезертирством Сталін обмежив наказом № 270 від 16 серпня 1941 р., спрямованим насамперед на жорсткі засоби покарання. 28 липня 1942 р. з'явився наказ наркома оборони № 277 про створення штрафних батальйонів, а ще 12 вересня 1941 р. - про загороджувальні загони, що свідчило про посилення репресивного механізму в діючій армії. Водночас було б неправильним оцінювати ці заходи радянського керівництва в суто негативному ключі, оскільки разом з іншими кроками вони допомогли зберегти боєздатність збройних сил і зупинити ворожі війська.

У дисертації підкреслюється динаміка процесу переходу від відчуття розгубленості в широких масах населення до настроїв патріотизму, що набував різних форм, - від переховування й лікування поранених воїнів до участі в оборонних боях.

Попри організаційні недоліки режим виявив здатність до реалізації свого потужного мобілізаційного потенціалу. Сувора централізація матеріальних ресурсів, підпорядкованість державних і недержавних структур партійним комітетам дозволили сконцентрувати зусилля на вирішальних напрямах. 30 червня 1941 р. ухвалено мобілізаційний план на третій квартал, який передбачав переведення країни на воєнний стан, спрямування всіх економічних і людських ресурсів на розв'язання нових завдань. Громадські організації, які лише де-юре мали статус недержавних, включилися у виконання директив центру.

Представники партійних, профспілкових і комсомольських організацій залучалися до роботи в різних ланках евакуаційного механізму. ЦК КП(б)У відрядив до областей бригади керівних партійних працівників. До кінця 1941 р. апарат уповноважених Ради з евакуації налічував 3 тис. осіб. До їх компетенції входив контроль за просуванням ешелонів з демонтованим устаткуванням та обслуговуючим персоналом, роботою евакопунтків, обліком, працевлаштуванням, харчуванням, медичним обслуговуванням евакуйованих, вирішенням житлово-побутових питань.

За безпосередньою участю профспілок з УРСР вивезено обладнання й матеріали значної кількості підприємств. При цьому виробничники виявляли винахідливість і нестандартні рішення, які дозволяли в максимально стислі терміни виконувати найскладніші технічні процеси.

Багато труднощів доводилось долати тим, хто вивозив сільськогосподарську техніку, майно колгоспів і радгоспів, значну частину яких все-таки було втрачено.

Евакуації підлягали не тільки промислові об'єкти, устаткування, сільськогосподарська техніка, а й культурно-освітні, наукові заклади, державні установи, громадські організації. У глибокий тил вивезли 16 відомчих науково-дослідних інститутів, понад 70 вузів, понад 40 театрів, близько 12 тис. експонатів музеїв і картинних галерей, 276 училищ і шкіл ФЗН. Показано, що за цим стоїть титанічна робота партійних, профспілкових, комсомольських органів, які гуртували виробничі колективи і домагалися виконання поставлених завдань.

Архівні документи свідчать, що розпорядливі та енергійні керівники, партійні та профспілкові комітети змогли впоратися зі складними завданнями, що лягли на їхні плечі. Але так було не скрізь і не завжди. Не обійшлося без паніки, безвідповідальності, егоїзму, некомпетентності. Деякі відповідальні працівники замість того, щоб займатися виконанням своїх обов'язків, влаштовували особисті справи, намагалися вивезти насамперед рідню, а то й виїхати з нею. Прикладами "дезертирства" в Одеській парторганізації, ЦК МОДР УРСР та інших установах рясніють доповідні того часу. На рівні ЦК КП(б)У та республіканського уряду розглядалося питання про незаконне витрачання продовольчих фондів, які відповідальні працівники Ворошиловграда відправили своїм родинам, евакуйованим до Самарканда.

Після завершення евакуаційної епопеї на схід відбули апарати громадських об'єднань. Так, ЦК профспілок різних галузей перебралися до Горького, Тбілісі, Баку, Ташкенту, республік Середньої Азії, на Урал, де взяли активну участь у розв'язанні виробничих і соціальних питань.

У цілому громадські об'єднання, які були невід'ємною складовою сформованої в СРСР системи, справилися з покладеними на них завданнями. І хоча не обійшлося без збоїв, запізнілих і необдуманих рішень, все ж слід констатувати, що вивезені устаткування і фахівці дозволили в короткий час створити на сході могутній військово-промисловий комплекс і наблизити перемогу над ворогом.

Агресія Німеччини та її союзників поряд із болем і сум'яттям викликала сплеск патріотичних почуттів, щире прагнення стати на відсіч ворогу. Одним із найяскравіших проявів радянського патріотизму стало масове добровільне входження громадян до регулярної армії, народного ополчення, винищувальних підрозділів. Протягом перших місяців війни до лав Червоної армії та Військово-морського флоту влилося близько 240 тис. членів республіканської партійної організації. Незважаючи на традиційно притаманні партапарату вади формалізм, бюрократизм, цифроманію тощо, мобілізація суспільства на боротьбу з ворогом, здатність партійних структур діяти як один механізм, підпорядкований центру, постали вагомими чинниками перемоги.

Важливим виявом патріотизму став і масовий червонохрестівський рух. Уже 22 червня 1941 р. в Київській, Сталінській і Харківській областях було приведено до бойової готовності 6 тис. санітарних постів, ланок, дружин. Члени цих формувань надавали першу допомогу постраждалим від авіаційних та артилерійських бомбардувань міст, залізничних вузлів тощо. Через районні комітети Червоного Хреста вони отримували й розподіляли серед біженців і поранених червоноармійців продукти харчування, брали участь у боях на передовій як медпрацівники.

8 вересня створено Всесоюзний комітет допомоги по обслуговуванню хворих і поранених бійців та командирів Червоної армії, а згідно з постановою ЦК КП(б)У та РНК УРСР від 24 вересня - аналогічний республіканський комітет. Обкоми КП(б)У та облвиконкоми формували обласні комітети з представників партійних, радянських, профспілкових і громадських організацій у складі 9-11 осіб. Комітети всіх рівнів координували шефську допомогу громадськості госпіталям. На базі будинків відпочинку і санаторіїв профспілок створювалися госпіталі, на що до кінця того року з бюджету ВЦРПС асигновано 128 млн. крб. Профспілки долучилися до розгортання 159 евакогоспіталів на 56 тис. ліжок, допомогли обладнати їх меблями і постільною білизною.

Значного поширення набув донорський рух. Протягом перших місяців війни лише в Києві, Одесі, Сталіно й Ворошиловграді понад 35 тис. осіб стали добровільними донорами.

У співпраці з іншими громадськими об'єднаннями готував для діючої армії воїнів різних спеціальностей Тсоавіахім. 17 вересня 1941 р. ДКО спеціальною постановою запровадив загальне обов'язкове військове навчання без відриву від виробництва чоловіків віком від 16 до 60 років. І хоча більшість території республіки була зайнята ворогом, у Харківській, Сталінській та Ворошиловградській областях навчання охопило значну частину населення. Так, на пунктах всевобучу першої черги Ворошиловградщини навчено 24 674 особи, другої - 15 188 осіб (з них 7152 допризовники), у комсомольсько-молодіжних підрозділах підготовлено 400 автоматників, 232 винищувачі танків, 185 кулеметників, 70 снайперів, 282 мінометники. Причому, ця діяльність була конструктивною. Весною 1942 р. ЦК ЛКСМУ перевірив стан всевобучу в області і виявив певні недоліки (низьку дисципліну та відвідуваність занять, їх відрив від реалій тогочасного бою) і на нараді керівників всевобучу, Тсоавіахіму, комсомолу виклав рекомендації стосовно їх подолання.

Однією з форм патріотичного руху стали суботники й недільники, учасники яких перераховували у "фонд оборони" зароблені кошти, вносили зібраний металобрухт. Громадські організації координували збіркові акції до "фонду оборони", на спорудження адресних танкових колон і авіаескадрилій, а також комплектування посилок, зимового одягу для фронтовиків. Виробничі партійні, комсомольські та профспілкові осередки широко практикували змагальні форми організації праці, раціоналізаторський рух, винахідництво.

Автором показано, що не обходилося й без бюрократизму, звітоманії, примусу. Виконуючи владу центру, а то й виявляючи власну ініціативу, функціонери громадських об'єднань надмірно доводили "плани" збіркових акцій (особливо передплати облігацій державних військових позик). Зважаючи на обмежені грошові ресурси населення, нерідко це ставило людей на межу виживання. Та попри всі ці проблеми патріотичні акції резонували з глибоким переконанням і морально-психологічними настроями значної частини населення республіки, яке фактично надало кредит довіри керівництву країни.

У четвертому розділі - "Нацистський окупаційний режим і суспільно-політичні процеси в Україні" - дисертант зосередив увагу довкола умов життєдіяльності громадських і політичних інституцій періоду окупації, боротьби різних політичних сил за вплив на українську спільноту, форм її суспільної самодіяльності й самоорганізації. Характеристика соціально-політичного становища населення України за умов "нового порядку" здійснюється на тлі заходів німецько-румунської адміністрації, яка реалізувала вироблений Гітлером курс на масове винищення "неповноцінних" народів, колонізацію загарбаних територій і хижацьку експлуатацію їх сировинних та людських ресурсів.

Брутальне ставлення гітлерівців до матеріальних і духовних надбань народу, цілковите ігнорування його національно-державницьких домагань, жорстоке придушення будь-яких проявів політичної самодіяльності й опозиційності досить швидко звели до мінімуму кількість прихильників "нового порядку". У зв'язку з цим масштаби співпраці місцевого населення та військовополонених з гітлерівським режимом набувають специфічного характеру: здебільшого вона була вимушеною, оскільки диктувалася міркуваннями виживання, хоча нерідко свідомо на співпрацю йшли ті, хто за підтримки впливових німецьких чиновників сподівався на відродження суверенної Української держави або не зміг подолати почуття образи на радянську владу за кривди і репресії.

У цілому ж перший період війни позначений надзвичайно глибокою зміною ціннісної системи координат, у якій жило українське суспільство. Поразки Червоної армії, смерть і руїни внаслідок бойових дій, втрата близьких і рідних, знущання загарбників викликали важку психологічну травму мільйонів людей, які не були готовими до такої тривалої і виснажливої війни, голоду, холоду, геноциду.

Обставини, що виникли внаслідок нападу Німеччини та її союзників на СРСР, спробували використати українські політичні сили самостійницької орієнтації. Наприкінці червня 1941 р. у Кракові відбувся установчий з'їзд Української генеральної ради комбатантів, головою якої обрано М. Омеляновича-Павленка, членами - М. Капустянського й Р. Сушка. На УГРК покладалася "підготовча робота до організації української збройної сили". Обидва відділи ОУН готували так звані похідні групи, які після початку наступу вермахту мали проникати на зайняту територію і створювати тут осередки влади. Похідна група С.Бандери 30 червня 1941 р. у Львові скликала збори представників української громадськості, які ухвалили текст Акта проголошення Української держави і декрет про призначення Я.Стецька головою Державного правління. Оголошення Акта по радіо стало спробою легітимізації ОУН як громадсько-політичного репрезентанта українського народу в новій міжнародній ситуації. Провід ОУН(Б) рекомендував своїм низовим клітинам "...активно втручатися в суспільно-господарське, громадське життя і тим способом увійти в легальне життя", але не конфротувати з німцями, щоб не викликати репресій з їхнього боку. Мельниківська концепція "здавалася до того, щоб розбудувати Народні Ради, котрі через Ради повітові й обласні могли б вивершитися в Українську Національну Раду". У жовтні відбулися перші збори УНР, головою якої обрано М.Величківського, а до складу увійшло 130 діячів різної політичної орієнтації (гетьманці, республіканці, оунівці, безпартійні). УНР намагалася легальними засобами відстоювати право українців на національні форми самодіяльності.

Більшість дослідників доходить спільної думки в тому, що до літа 1942 р. націоналісти сповідували тактику пасивного спротиву німецьким діям, саботуючи економічні заходи, вивіз людей на роботу до Німеччини тощо. Та вже в цей час формуються значні за кількістю збройні загони (до 300 осіб), які вступають у поодинокі сутички з окупантами. На початку грудня 1942 р. відбулась військова конференція ОУН(Б), учасники якої закликали свої ланки використати німецько-радянське зіткнення "для широкої роботи з створення збройних сил ОУН". У лютому 1943 р. на ІІІ конференції ОУН(Б) був затверджений курс на збройний захист українського народу від дискредитаційної політики Німеччини та СРСР.

Наступність державницької традиції в Україні засвідчувала також військово-політична група Т.Бульби-Боровця, підпорядкована уряду УНР в екзилі на чолі з А.Лівицьким. Республіканці постійно вели пошук платформи для консолідації сил і створення єдиного українського визвольного фронту. Створивши Українську повстанську армію, вони уклали угоду про спільні дії з ОУН(М), натомість провідники ОУН(Б), претендуючи на монопольне становище в самостійницькому русі, відмовилися від співпраці, що й спричинило братовбивче протистояння. Протягом другої половини 1941 р. "УПА - Поліська Січ" діяла винятково проти ар'єргардів Червоної армії та військ НКВС.

У дисертації досліджується, що в середовищі адептів самостійницької ідеології існували й інші рухи. Реального впливу на події вони практично не мали, однак задекларували свої позиції в документах. Так, політичним ідеалом засновників Української національно-комуністичної армії (УНКА) була „Самостійна Соборна Українська Держава”, що обіймає всі українські землі, що збере всіх українців", а політичною формою - "авторитарна республіка на чолі з найбільш заслуженим для української нації українцем". У маніфесті від 16 вересня 1941 р. "Фракція непримиренних Організації українських націоналістів" засудила діяльність Р. Ярого, С. Бандери, Я. Стецька, Я. Горбового, які, за словами авторів, деморалізували Організацію, спричинили братовбивство, розконспірацію її членів, що викликало німецькі репресії. Закликаючи "кращі, революційно вироблені елементи з групи полковника Мельника" до злуки, фракція прагнула "під духовним проводом сл. п. Полк. Е. Коновальця" об'єднати всіх націоналістів. Однак ці спроби не отримали розвитку і завершилися тільки лозунгами та декораціями.

У цілому ж лідери національно-демократичних і націоналістичних організацій та груп не змогли адекватно оцінити міжнародну ситуацію, що виникла у зв'язку з початком війни, і сприймали Німеччину як потенційного союзника. Зрозумівши марність своїх сподівань, бандерівці та бульбівці в подальшому вступили в нерівне протистояння з нацистським режимом, спираючись на власні збройні формування.

Організований спротив окупантам чинили "червоні" партизани та підпільники, які фактично стали політичними представниками радянської влади у ворожому тилу. Комуністична пропаганда й антинацистський Рух Опору знаходили підґрунтя, відповідні настрої та соціальну базу на більшій частині території України внаслідок несприйняття політики німецько-румунських властей. Однак організаційно та матеріально населення загарбаних українських земель власними силами було не в змозі відчутно протидіяти ворогу.

Досліджено, як попри всі негаразди Рух Опору поступово перетворювався на реальну силу, з якою окупантам доводилося рахуватися. Трансформації слабких і пасивних підрозділів у дійові збройні одиниці не в останню чергу сприяла наявність у їх складі досвідчених військових-оточенців. Для прикладу, під командуванням О. Сабурова наприкінці 1941 р. воювало понад 500 колишніх червоноармійців (90-95% складу), у партизанській групі Д. Ємлютіна - від 700 до 900 військовослужбовців. За оцінками Д. Армстронга, в 1942 р. в лавах "народних месників" воювало 60%, а в 1943 р. - 40% представників радянських збройних сил, котрі демонстрували дисципліну, кваліфікований підхід до підготовки операцій, тактичний вишкіл тощо. Після того, як весною 1942 р. завершився етап становлення організаційних форм спротиву гітлерівцям, партизани й підпільники стали виконувати відповідальні завдання. Перебуваючи, так би мовити, на передовій ідеологічного й політичного протистояння нацистської і комуністичної систем, вони, насамперед, мали утверджувати впевненість населення "тимчасово окупованих територій" у скороминучості успіхів вермахта, здатності радянського керівництва мобілізувати сили і зламати хід війни на свою користь. Тому пропагандистські зусилля партизанів і підпільників були серед головних функцій. Розповсюджуючи листівки, власні видання (у партизанських загонах видавалися понад 70 газет і бойових листків) та матеріали, отримані з "Великої землі", вони ретранслювали політичну лінію партії та уряду, підтримували вірність соціалістичними ідеалам та віру в перемогу.

Помітним зрушенням в організаційному забезпеченні Руху Опору стало утворення в червні 1942 р. Українського штабу партизанського руху на чолі з Т.Строкачем, який зосередив у своїх руках координацію дій. У цей час УШПР володів даними про 778 загонів та груп (26,8 тис. бійців), з яких фактично діяли тільки 22 (3310 осіб), а зв'язок підтримувався з кількома найбільшими з'єднаннями. Та навіть вони з великими перебоями отримували з центру вибухівку, боєприпаси, засоби зв'язку, медикаменти внаслідок відсутності літаків, некваліфікованих дій екіпажів, нельотної погоди. Після зустрічі С. Ковпака, О. Сабурова, О. Федорова і Т. Строкача зі Сталіним восени 1942 р. ситуація змінилася на краще. Ліквідовано дублюючі інституції - Головне командування партизанського руху та нелегальний ЦК КП(б)У, виділено літаки транспортної авіації для перевезень вантажів у ворожий тил, підсилено роль партійних органів у партизанських загонах. На рубежі 1942-1943 рр. партизани України здійснила кілька рейдів тилами противника, дезорганізуючи інфраструктуру ворога і демонструючи населенню свою присутність. Навесні 1943 р. розпочався третій етап партизанського руху, пов'язаний з визволенням території республіки. "Народні месники" сприяли діючій армії в подоланні водних артерій, виводили з ладу ворожі комунікації та вузли, перешкоджали постачанню. Результатом "рейкової війни" стало знищення лише протягом липня-серпня 1943 р. 1023 ешелонів, а за весь рік 9 3666 поїздів з військовим вантажем і живою силою. Протягом 1944 р. й підпільники вивели з ладу 99 залізничних мостів, 1167 паровозів, 11 тис. вагонів і платформ, пустили під укіс 1037 поїздів на території України, Польщі, Чехословаччини. Важливою ділянкою залишилися ідеологічні акції, які були могутнім чинником впливу на свідомість мешканців окупованих територій.

Окупація України негативно вплинула на суспільну самодіяльність, обмежила компетенцію існуючих громадських об'єднань і водночас породила нові форми самоорганізації. Головною умовою функціонування будь-яких асоціацій нацисти вважали їх аполітичність. Після короткоплинної німецько-польської війни Лемківщина, Холмщина, Підлящщя, Посяння, на яких мешкали українці, увійшли до складу Генерального губернаторства. Тут під різними назвами почали виникати комітети, які репрезентували інтереси українства перед німецькою владою й організовували культурно-освітню, господарську, харитативну та інші ділянки життя. В жовтні 1939 р. в Кракові засновано Український комітет допомоги біженцям і полоненим на чолі з В. Горбовим. Улітку 1940 р. для координації зусиль розрізнених громадських інституцій створено Український центральний комітет, очолюваний В. Кубійовичем, та українські освітні товариства УОТ (замість колишніх "Просвіт").

Із початком агресії Німеччини проти СРСР у Львові діяв непідконтрольний УЦК Український крайовий комітет, який виконував аналогічні функції. Після включення дистрикту "Галичина" до складу Генерального губернаторства В. Кубійович увійшов до складу Української національної ради у Львові, а УКК підпорядкувався УЦК. Найбільшого розмаху громадське життя під окупацією набуло в період весни 1942 - літа 1943 р. Особливою активністю відзначалися осередки Українського Червоного Хреста, які разом з духовенством взяли на себе звільнення у повернення додому полонених українців, збір та передачу харчів тим бранцям, які залишилися в таборах. На Волині організацію допомоги полоненим взяли на себе члени місцевих органів управління, у Вінниці - товариство "Жіноча служба України", у Полтаві - "Товариство Українського Червоного Хреста Полтавщини". Активною соціально орієнтованою позицією відзначалися громадські об'єднання Житомира, Юзівки (Сталіно), Харкова, Дніпропетровська, Херсона та інших міст України. З формальної точки зору їхні дії за багатьма параметрами кваліфікувалися як колаборація. Та без контактів з окупаційними властями жодна акція, спрямована на самозахист і самозбереження народу, не мала шансів на успіх.

У п'ятому розділі - "Повернення радянської влади і суспільно-політичне життя в УРСР після вигнання окупантів" - простежуються засоби, за допомогою яких сталінський режим намагався повернути українське суспільство в жорсткі рамки. Люди, що винесли на собі весь тягар війни та окупації, вітаючи прихід Червоної армії, очікували на серйозні соціально-політичні зміни, передусім на ліквідацію колгоспної системи в її сталінсько-кріпосницькому варіанті і демократизацію суспільного життя. Однак реальність перевершила найгірші сподівання: масові репресії, тотальна підозрілість щодо тих, хто перебував на окупованій території, примусових роботах у Німеччині, в полоні. Гармонії між владою і народом не сталося. Відновлення колишньої номенклатури громадських організацій супроводжувалося їх одержавленням та ліквідацією тих, які не відповідали більшовицьким уявленням.

Злам, що настав у війні після поразок вермахту під Сталінградом і Курськом, помітно оптимізував настрої радянських людей і позначився на розмахові патріотичних акцій. Бойові дії, окупація, евакуація, втрата майна, житла, господарства багатьма громадянами республіки різко погіршили їхнє матеріальне становище. Тим більшу цінність мали їхні пожертвування у "фонд оборони". Евакуйовані з України колгоспники, робітники, інтелігенція до початку 1943 р. зібрали 25 млн. крб. на танкову колону "За Радянську Україну", а також значні кошти на танкові колони "Українське мистецтво", "Радянський студент", "Челябінський колгоспник", авіаескадрильї "Комсомол України", "Челябінський медпрацівник". У ході визволення республіки трудящі перераховували гроші на спорудження авіаескадрилій "Визволений Донбас", "Полтавщина - переможцям", "Нафтовик" та ін., танкових колон "Колгоспник Сумщини", "Комсомолець Кіровограда", "Радянська Львівщина", "Радянська Дрогобиччина", "Радянська Буковина". Продовжувалася передплата облігацій державних військових позик як форми кредитування воєнних зусиль держави. І знову, як на початковому етапі війни, не обійшлося без "зобов'язалівки". Об'єктами примусу ставали не лише виробничі колективи, окремі громадяни, а й релігійні громади, від яких вимагали все більше внесків.

Влада скерувала щирий патріотичний порив громадськості в потрібне русло, надала йому певних організаційних форм і водночас внесла планові й змагальні засади, притаманні стилю керівництва державою. Та навіть у тих випадках, коли важко розмежувати громадську ініціативу й волю владних структур, можна впевнено констатувати високу ефективність патріотичних рухів і благодійності різних верств населення.

Досліджено, як одним із визначальних елементів суспільної конструкції, екстрапольованої сталінським режимом на західноукраїнський регіон, стала система одержавлених громадських організацій, що мали витіснити ті об'єднання, які діяли в період німецько-румунської окупації. Як і в 1939-1941 рр., друга радянізація краю покладалася в основному на прибульців з інших областей республіки. До 1 серпня 1944 р. з 220 довоєнних райкомів, 19 міськкомів КП(б)У Волинської, Дрогобицької, Ровенської та Чернівецької областей відновили діяльність 180 районних і 15 міських комітетів партії, у 1556 первинних осередках налічувалося всього 5709 членів і 1465 кандидатів у члени партії. Масовані кадрові ін'єкції дозволили пожвавити партійне, профспілкове й комсомольське будівництво, однак у сільській місцевості воно "пробуксовувало" внаслідок контрзаходів націоналістичного підпілля.

Розкрито, що злам у війні стимулював оновлення ідейно-програмних засад українського націоналізму. В серпні 1943 р. на Тернопільщині відбувся ІІІ надзвичайний великий збір ОУН, у документах якого містилися відмова від нав'язування українському суспільству "світоглядних доктрин і догм", теза "за рівність всіх громадян України незалежно від їх національності в державних і громадських правах і обов'язках", декларувалося положення про те, що українська держава має служити для всього українського народу... "і ні в якому разі не сміє бути доменою чи експлуатаційним тираном якоїсь однієї групи". Замість постулату "Україна для українців" висувається гасло спільної боротьби всіх поневолених народів проти тоталітаризму й імперіалізму. В листопаді 1943 р. з цією метою скликано І конференцію поневолених народів Східної Європи й Азії за участю 39 делегатів, котрі репрезентували 13 націй та народностей. У відозві зібрання наголошувалося, що новий лад у стосунках між народами "мусить бути побудований на системі незалежних держав кожної нації на своїй етнічний території".

Наступним кроком у трансформації ідеологічних засад самостійницького руху стало створення всеукраїнського політичного центру, що мав перебрати на себе керівництво національно-визвольною боротьбою і представництво інтересів українства на міжнародній арені. В липні 1941 р. створено Українську головну визвольну раду. "Платформа УГВР" базувалась на ідеї "повної політичної незалежності свої прагнень від впливів сторонніх сил і чинників". Відголосом внутрішніх суперечностей у проводі ОУН(Б) стала поява в червні 1944 р. ще однієї громадсько-політичної інституції - Народно-визвольної революційної організації (НВРО). Поява двох позапартійних органів, що претендували на роль центру всеукраїнського руху, вносила елемент деструктивності й дезорганізації. Восени 1944 р. ініціатори створення НВРО під впливом Р.Шухевича визнали недоцільність її існування. Третім претендентом була рада - ВУНР. У січні цього самого року підписано "Протокол", „Декларацію про об'єднання київської та львівської УНРад і Центральної національної ради Карпатської України”, а в серпні новостворена організація набула назви Всеукраїнської національної ради. Та на західноукраїнських теренах єдиною організацією, що була консолідаційним центром визвольної боротьби, залишалася УГВР.

До березня 1944 р. ОУН та ГК УПА займалися накопиченням сил, підготовкою кадрів. Відмовившись від тактики "двофронтової боротьби", вони зосередилися на протидії сталінському режиму та його збройним формуванням - партизанам, Червоній армії, внутрішнім і прикордонним військам НКВС. Особливо вперто велась боротьба за мобілізаційний контингент, причому обидві сторони діяли силовими методами. Водночас зростав рівень ідеологічного протистояння. Масовані пропагандистські акції більшовиків мали на меті примусити учасників підпілля скласти зброю, обіцяючи амністію. В поєднанні з репресіями проти родин оунівців, а також численними "воєнно-чекістськими" операціями ці заходи почали давати результат. Самостійники, у свою чергу, всіма засобами намагалися втримати соціальну базу під своїм впливом і не допустити утвердження радянської влади. І якщо в містах і райцентрах радянська присутність стала доконаним фактом ще до завершення війни, то про сільську місцевість цього не можна було сказати й у повоєнні 5-6 років. Та все ж сили були нерівними. Протягом 1945 р. з повинною з'явилися 30 тис. підпільників. До кінця 1944 р. з південно-західних областей виселено 4724 родини (12762 особи), а в 1945 р. - ще 7393 родини (17497 осіб) учасників визвольного руху. У військах НКВС, кинутих проти повстанців восени 1944 р., налічувалося 26 тис. бійців, у 212 винищувальних батальйонах - 23906 бійців, у 2336 групах сприяння - 24 тис. осіб. З осені 1944 р. до червня 1945 р. вони вбили й поранили 93 тис. учасників самостійницького руху. Однак ОУН і УПА як організовані сили продовжували протидіяти радянській і польській присутності в краї. Завершення бойових дій на європейському театрі Другої світової війни не сприймалося їх керівниками як сигнал до згортання боротьби. У "Декларації" Проводу ОУН(Б) містилася оцінка повоєнної геополітичної ситуації і перспективи розв'язання "українського питання". В документі наголошувалося, що орієнтиром для всіх національно свідомих сил є "ідея української самостійної соборної держави". Перевівши всі свої загони в підпілля, ОУН і УПА продовжували боротьбу проти радянської влади ще протягом повоєнного десятиріччя.

У "Висновках" сформульовано положення, що виносяться на захист:

Демократизм будь-якого політичного режиму виявляється не лише у формах і методах функціонування владних структур - законодавчих, виконавчих, судових, правоохоронних, а й за умов, створених для розвитку громадського життя, волевиявлення широких верств населення, розмаїтті форм організації суспільної самодіяльності населення. Чим більші "ножиці" між проголошеними державою демократичними свободами і реальним станом речей, тим рельєфніше проступають у ній авторитаризм, бюрократизація й віддаленість правлячої верхівки від народу.

Особливістю суспільно-політичної моделі більшовицького зразка стала дихотомія у вигляді формально поліфонічної картини громадського суспільного життя (наявність широкого спектру громадських об'єднань) і практичного тотального всевладдя комуністично-радянської верхівки, що уособлювала режим і володіла важелями управління всіма галузями життєдіяльності країни.

Імперативою теорії та практики державного будівництва в СРСР стала виключна, монопольна роль більшовицької партії в системі суспільних координат. Обґрунтована ідеологічно, вона з часом перетворилася на аксіому, дозволяючи партійному апарату поширити контроль на органи влади і недержавні структури.

Підминаючи під себе всі інші форми суспільної активності населення, комуністична партія "клонувала" подібних собі "близнюків" - комсомол та інші громадські інституції, які виявилися слухняним знаряддям у руках партійної номенклатури.

Більшовицький тотальний контроль за всіма сферами суспільно-політичного життя вихолощував специфіку змісту й спрямування таких громадських організацій, як професійні, творчі спілки, інші недержавні об'єднання, збіднював реальні результати їхньої діяльності, переводив їх до розряду "привідних пасів" партії, здатних лише копіювати її дії, покірно втілювати в життя її настанови.

Метою суспільно-політичної доктрини сталінського керівництва стали всеосяжна уніфікація суспільно свідомості, повне подолання опозиційності й інакомислення, атрофія волі та здатності людей до спротиву, зомбіювання і перетворення народу в натовп, підвладний інстинктам і механізмам охлократії.

Національні громадсько-політичні інституції самостійницького спрямування - ОУН, УПА, УГВР та інші - стали свідченням неперервності визвольної боротьби українського народу за самовизначення, зберегли наступність у розвитку політичної думки та дій тих суспільних сил, які сповідували ідею розбудови Української соборної незалежної держави.

Громадське життя в СРСР сталінської доби з усіма його атрибутами служило (підпорядковувалося) позаекономічному впливу і примусу людей, мобілізації їх на виконання визначених у Кремлі завдань, підвищенню ступеня експлуатації трудящих у завуальованій "добровільній" формі псевдоініціатив, змагань, рухів.

Моральний клімат у країні під впливом подвійних етичних стандартів Сталіна і його прибічників визначався такими рисами як загальна підозріливість, шпигуноманія, псевдоколективізм, страх перед партійно-радянським бюрократичним апаратом, рапортоманія, фальшивий оптимізм, напускна гіпертрофована глорифікація режиму, ескалація "культу вождя" та ін. Відхід від одвічних, прабатьківських цінностей нівечив суспільно-психологічні установки народу, спотворював уявлення людей про добро і зло, творив нову систему орієнтирів і якостей індивіда - "гвинтика" у всесильній державі.

Серед причин, які створили передумови деформації в суспільній свідомості та психології, слід виділити такі: а) відсутність демократичних традицій у дореволюційний час; б) брак досвіду громадської самодіяльності, корпоративної відповідальності серед широких верств і прошарків населення; в) поєднання й переплетіння феодальних рудиментів з самодержавною формою правління, що підготувало підґрунтя культу особи Сталіна. Однією з особливостей сталінської моделі управління країною стало фактичне одержавлення громадських організацій, які трансформувалися в придатки партійно-радянського апарату, в повністю підконтрольних провідників партійної лінії.

Цілеспрямована тотальна обробка масової свідомості радянських людей мала значний інерційний ефект: навіть очевидні злочини більшовицької верхівки проти власного народу не змогли істотно вплинути на ставлення переважаючої частини населення країни до сталінського керівництва. Радянські лідери сповна користалися кредитом довіри народу в критичних для себе ситуаціях, зокрема в початковій фазі війни.

У період німецько-румунської окупації на територію Наддніпрянської та Східної України поширився вплив тих політичних сил та ідей, становлення яких відбулося в іншій системі суспільно-політичних координат - довоєнних Польщі, Румунії, Чехословаччини, Угорщини. Поширення національно-демократичної та націоналістичної ідеології на території, що понад 20 років знаходилась під владою більшовиків, зустрічалося з певними перешкодами як об'єктивного, так і суб'єктивного плану, що насамперед було пов'язане з відмінністю політичних режимів, пануючою ідеологією, морально-етичними моделями, особливостями світосприйняття тощо.