Торговельно-економічні зв’язки правобережної України наприкінці ХVІІІ–50-ті роки ХІХ ст.

Об'єктом дослідження є процеси становлення та розвитку торговельно-економічних відносин Правобережної України з часу включення її у склад Російської імперії до кінця 50-х років ХІХ ст.

Предметом дослідження виступає відтворення історичних зв'язків і відносин, які визначали зміст й саму суть торгівлі Правобережної України у досліджуваний період.

Хронологічні межі дослідження займають кінець ХVІІІ-50-ті роки ХІХ століття, коли відбулись найсуттєвіші зміни, що визначили напрямки та зміст торговельно-економічних зв'язків Правобережної України.

Територіальні межі охоплюють Правобережну Україну, що тривалий час перебувала у складі Речі Посполитої і тим самим набула регіональних особливостей свого розвитку, а, опинившись у Російській імперії, стала найближчим її регіоном, який межував з європейськими краї нами та набула статусу важливої з'єднувальної ланки, за допомогою якої Росія співпрацювала із західноєвропейським світом. Сьогодні це - Вінницька, Волинська, Житомирська, Рівненська, Черкаська, Хмельницька та частково Київська, Одеська й Тернопільська області України.

Характер предмету дисертації, її мета і завдання зумовили логіку викладу та методологічні основи дослідження, якими є принципи науковості, історизму, об'єктивності. У роботі застосовані порівняльно-історичний, системний, узагальнюючий, аналітико-синтетичний, статистичний та інші дослідницькі методи. Використання обраного інструментарію сприяло глибшому розкриттю обраної наукової проблеми, новому трактуванню багатьох маловивчених питань торговельно-економічних зв'язків Правобережжя після приєднання до Російської імперії.

Наукова новизна одержаних результатів. Одержаний результат формує якісно новий науковий і пізнавальний погляд на місце Правобережної України в торгівлі України та Російської імперії загалом і полягає у дослідженні проблеми, яка до цього часу не була об'єктом спеціального вивчення і не знайшла належного висвітлення, у введенні в науковий обіг масиву раніше невідомих документів й матеріалів, які дозволяють відтворити багатогранність і багатовекторність торговельно-економічних відносин Правобережної України.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання поданого і систематизованого матеріалу при підготовці узагальнюючих праць з історії України, фундаментальних видань із регіональної та економічної історії. Фактичний матеріал, основні положення дисертації можна використовувати при написанні навчальних посібників, читанні лекцій, спецкурсів, проведенні семінарських і практичних занять у загальноосвітніх і вищих навчальних закладах, у культурно-освітній та історико-краєзнавчій роботі. Вони складають певний інтерес для співробітників державних установ і підприємців, які займаються тор говельно-економічною діяльністю, для наукових працівників архівів, бібліотек.

Особистий внесок здобувача у спільних статтях “Радзивілівський митний округ у торгівлі Російської імперії в середині ХІХ ст.”, “Правобережна Україна у зовнішньоекономічних зв'язках Росії наприкінці ХVІІІ-першій половині ХІХ ст.” становить 50%. Зокрема, у публікаціях знайшли відображення деякі аспекти діяльності Радзивілівського митного округу та роль Правобережжя у зовнішньоекономічних зв'язках Російської імперії.

Апробація результатів дослідження. Основні положення, результати і висновки дисертації доповідались автором на ІІ Міжнародному науковому конгресі українських істориків (Кам'янець-Подільський, 2003 р.), трьох міжнародних (ІV Буковинській Міжнародній історико-краєзнавчій конференції, Чернівці, 2000 р.; Міжнародній науковій конференції “Українська історіографія на рубежі століть”, Кам'янець-Подільський, 2001 р.; Міжнародній науково-практичній конференції “Кам'янець-Подільський у контексті українсько-європейських культур них зв'язків: історія і сучасність”, Кам'янець-Подільський, 2003 р.), двох всеукраїнських (Х Всеукраїнській науковій конференції з історичного краєзнавства “Історія міст і сіл України в контексті регіональних досліджень”, Донецьк, 2001 р.; Всеукраїнській науковій конференції “Поділля у контексті української історії”, Вінниця, 2001 р.), трьох регіо нальних наукових конференціях, звітних наукових конференціях викладачів і аспірантів Кам'янець-Подільського державного університету.

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладено в 9 статтях, з них 5 - у наукових фахових виданнях.

Структура дисертації зумовлена метою і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (540 позицій) і додатків (41 позиція). Загальний обсяг дисертації складає 272 сторінки.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність, показано ступінь вивчення, визначено предмет, об'єкт, хронологічні та територіальні межі дослідження, сформульовано мету, завдання, наукову новизну і практичне значення роботи, а також наведено дані про апробацію отриманих результатів і публікацій з теми.

Розділ перший “Джерельно-історіографічна база проблеми” присвячений характеристиці джерел та аналізу літератури з теми дисертації.

Джерельну базу дисертації складає комплекс архівних документів і матеріалів системи Національного архівного фонду України, більшість із яких вперше введено у науковий обіг; урядові документи Російської імперії, систематизовані в ПСЗРИ - І, ІІ; статистичні збірники та документальні матеріали, опубліковані в періодичній пресі ХІХ ст.

Основу джерельної бази склали документи Центрального державного історичного архіву України в м. Києві (ЦДІАУ) та Кам'янець-Подільського міського державного архіву (К-ПМДА), які з 2003 р. включені до складу Державного архіву Хмельницької області (ДАХО).

Важлива інформація про зовнішню торгівлю Правобережжя та місце в її розвитку Радзивілівського митного округу, місцевих ярмарків, етнічний і кількісний склад купецтва, судноплавство почерпнута з фондів 442 “Канцелярія Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора. 1827-1914.”, 533 “Київський воєнний губернатор”, 1252 “Штаб офіцер-корпусу жандармів у Одесі” та 1136 “Мало ро сій сь ке губернське правління” ЦДІАУ.

Фактичний матеріал про соціально-економічний розвиток Подільської губернії, відомості про кількість купців, динаміку їх капіталів, становлення митно-карантинної лінії, розвиток мережі шляхів сполучень у регіоні містяться в фондах 228 “Канцелярія Подільського губернатора. 1796-1917”, 227 “Подільське губернське правління. 1796-1919”, 226 “Подільська казенна палата. 1795-1918”, 115 “Подільська губернська креслярня. 1798-1878”, 257 “Ісаковецька прикордонна карантинна контора. 1801-1831” і 309 “Ісаковецька митниця. 1831-1914” Кам'янець-Подільського міського державного архіву. Документи двох останніх фондів впер ше вводяться у науковий обіг. Джерелом вивчення проблеми також стали документи Державного архіву Вінницької області в м. Вінниця та Центрального історичного архіву України у м. Львові. Загалом у роботі використано понад 150 документів із 17 фондів зазначених архівів.

Імператорські укази, нормативно-правові акти російського уряду щодо Правобережної України кінця ХVІІІ - 50-х років ХІХ ст. ПСЗРИ-І, ІІ дають можливість простежити їх потужний вплив на внутрішню трансформацію і процес підпорядкування торгівлі регіону імперським інтересам Росії.

Для відтворення торговельно-економічних зв'язків регіону вивчено воєнно-статистичні огляди Волинської, Київської та Подільської губерній, статистичні огляди зовнішньої торгівлі імперії, опубліковані Е. Зябловським, Д. Журавським, Г. Неболсіним, Н. Столпянським, І. Скальковським, С. Гулішамбаровим й іншими.

Істотним джерелом дослідження проблеми виступили публікації у періодичних виданнях: “Журнал мануфактур и торговли”, “Журнал министерства государственных имуществ”, “Журнал Министерства Внутренних Дел”, “Киевская старина”, у яких опубліковані дослідження В. Іконнікова, К. Мельника, Д. Багалія, П. Клєбанівського, київські, подільські та волинські “Губернские ведомости” тощо.

Наукову історичну літературу з проблеми умовно можна розділити на чотири основні групи: 1) праці з кінця 50-х рр. ХІХ ст.-20_х рр. ХХ ст.; 2) дослідження 20-30-х рр. ХХ ст.; 3) наукову літературу 50-80_х рр. ХХ ст. і 4) творчий доробок періоду незалежності України.

Наприкінці ХVІІІ-в 50-х роках ХІХ ст. спеціальних досліджень, присвячених висвітленню торговельно-економічних зв'язків Правобережної України не з'явилось. У низці праць приділялась опосередкована увага зовнішній та транзитній торгівлі (П. Стойкович, С. Берштейн, Т. Мілер, І. Штукенберг та інші). Дослідження істориків другої половини ХІХ-початку ХХ ст. носять описовий характер і містять переважно огляди окремих аспектів торговельно-економічних відносин Правобережжя, побудовані на неповному та некритичному використанні джерел.

У 20-30-х рр. ХХ ст. з'явилися перші ґрунтовні історичні праці, об'єктом яких виступила українська торгівля. Якщо дослідження Є. Сташевського щодо участі України у торгівлі Росії мали переважно опосередкований характер, то М. Бровер зробив першу спробу розкрити вплив ярмаркової торгівлі на торговельні зв'язки Правобережжя та процес нагромадження купецького капіталу. Домінування російського та іноземного купецького капіталу в Україні він пояснив слабким економічним розвитком, пануванням поміщицького господарства тощо. Відомий український історик П. Клименко обґрунтував колоніальний характер торгівлі на фоні підпорядкованості індустріально-промислового розвитку Поділля чужонаціональним силам. Найбільш вагомий внесок у дослідження української економічної історії періоду кінця ХVІІІ-50-х років ХІХ ст. зробив М. Слабченко, розкривши аспект торгівлі Правобережжя хлібом.

Ретельним вивченням товарообміну України з країнами світу відзначалась радянська історіографія 50-80-х рр. ХХ ст. Передусім на особливу увагу заслуговує фундаментальний науковий доробок І. Гуржія, предметом спеціальних студій якого виступив розвиток товарного виробництва, різних форм торгівлі, формування купецького стану, торговельно-економічних зв'язків регіону. Принциповим є підхід автора на взаємодію правобережних сухопутних митниць й портів на півдні України як чинників міжнародної транзитної торгівлі.

Значну увагу процесу формування та становлення торговельних станів, чумацького промислу, аналізу ролі банківської справи для розвитку зовнішньої торгівлі України приділив О. Нестеренко.

О. Дружиніна та В. Золотов зуміли показати значення Дніпра та Дністра в транспортуванні хліба з Правобережжя до чорноморських портів і охарактеризувати їх роль у нарощуванні торговельного обігу цього регіону.

На багатому фактичному матеріалі окремі аспекти українських торговельно-економічних зв'язків розкриті у монографіях І. Слабєєва. Зокрема, вчений особливу увагу приділяв господарським зв'язкам Правобережжя з Польщею, Бессарабією, Молдавією, Білорусією, Північним Кавказом і місцю в них чумацького промислу.

Торговельно-економічні зв'язки Правобережної України у контексті загальної історії Польщі, Молдавії, Австрії тощо вивчали І. Гриценко, М. Мохов, В. Задорожний, В. Томулець, О. Скалецька, К. Завальнюк, Є. Годований, Л. Обушенкова, А. Корнілов й інші.

Важливе науково-теоретичне і практичне значення в осмисленні обраної теми посідає монографія члена-кореспондента НАН України О.П. Реєнта “Україна в імперську добу (ХІХ-початок ХХ ст.)”, в якій представлено сучасне бачення ХІХ ст. як визначальної віхи національного відродження України та значення торгівлі у консолідації українців і формуванні української нації.

Із сучасних українських істориків проблемами економічного і соціального розвитку Правобережжя у першій чверті ХІХ ст. займалися Г. Казьмирчук і Т. Соловйова. Вони з'ясували роль ярмарків у розподілі товарів, простежили їх кількісне збільшення та зазначили їх інтегруючий характер (київські Контракти, бердичівські) у торгівлі не тільки регіонів України, а й Росії, Білорусії, Царства Польського тощо.

Прикладом зацікавлення процесом зародження і становлення вітчизняної буржуазії, купецтва як рушіїв торгівлі Правобережжя є праці київської дослідниці Т.І. Лазанської.

Історіографічний аналіз дозволив зробити висновок про те, що майже за 200 років дослідники нагромадили великий фактичний матеріал, зробили деякі узагальнення та визначили основні напрями наукових студій щодо торговельно-економічних зв'язків Правобережної України наприкінці ХVІІІ-в 50-х роках ХІХ ст. Проте комплексному дослідженню ця проблема ще не піддавалась чим і пояснюється вибір теми дисертаційного дослідження.

У другому розділі “Політичні зміни на європейському континенті та їх вплив на місце Правобережної України у торгівлі Росії” охарактеризовано політичні зміни в Європі та їх вплив на геополітичне становище Правобережжя, тарифну політику самодержавства, розвиток російсько-українських торговельно-економічних відносин.

Підкреслено, що геополітичне становище Правобережної України визначалось вигідним географічним розташуванням як у самій імперії, так і по відношенню до країн Європи та Чорного моря. Наріжним фактором розвитку Правобережжя в першій половині ХІХ ст. стало його включення в орбіту не лише загальноросійських, а й європейських економічних і політичних відносин. Водночас розвиток торгівлі регіону виступав важливим чинником налагодження і зміцнення економічних зв'язків між галузями виробництва та регіонами України, завдяки чому відбувалась інтеграція українських земель, формувався загальноукраїнський ринок.

Обґрунтовано, що Правобережні землі виступили містком для зміни вектора зовнішньої торгівлі імперії з північного на південний напрям через чорноморські та азовські порти і вже в 50-х рр. ХІХ ст. третина всього експорту транспортувалася саме звідти. Зовнішня торгівля сухопутними шляхами через митниці регіону також зросла, і якщо на початку століття її частка становила 12% експорту і 22% імпорту, то через півстоліття відповідно - 27% і 37%.

Доведено, що торговельно-економічні зв'язки Правобережжя розвивалися під істотним впливом численних загальноросійських тарифів, змін митного режиму, цінової кон'юнктури тощо. Переважно це їх уповільнювало, рідше - стимулювало. Приміром, зменшення експортного мита за тарифом 1810 р. сприяло збільшенню експорту на європейський ринок української сировини та хліба, а заборона імпортувати цукор зумовила зростання його виробництва у Правобережній Україні. Проте тарифи 1822 і наступних років викликали скорочення експорту з регіону та посилили засилля російських товарів і капіталів на українському ринку, уповільнили торговельно-економічні зв'язки з буковинськими, галицькими землями, що перебували під Австрійською імперією.

В основі самодержавного курсу щодо торговельно-економічних зв'язків Правобережної України лежали колонізаторські, асиміляційні методи, покликані якнайшвидше інтегрувати регіон у державне тіло метрополії. На це була спрямована російська адміністративна, мануфактурна, промислова, купецька експансія. Просування в регіон російських купців і їх капіталів, яке заохочувалось багатьма пільгами, стало засобом фінансового та імміграційного засилля царизму в Правобережжі.

Відтак, існуючі торговельно-економічні зв'язки вже за невеликий проміжок часу стали набувати одностороннього руху за схемою: в Правобережжя - зростаючі потоки російських товарів, що призвело до імпортозаміщення і розширення внутрішнього споживання за рахунок російських промислових товарів. Все це сповільнювало індустріалізацію Правобережжя. Водночас за рахунок Правобережної України Росія все більше зосереджувала зусилля на промисловому виробництві і цим самим зменшувала залежність своєї економіки від природнокліматичних умов. Це, в свою чергу, зумовлювало економічне відставання і нещадну експлуатацію ресурсів Правобережжя.

У третьому розділі “Урядова політика щодо залучення Правобережної України в торговельно-економічні зв'язки Російської імперії” зосереджено увагу на формуванні інфраструктури торгівлі Правобережної України (митної системи, торговельних шляхів, мережі ярмарків тощо) і її залучення в торговельно-економічні зв'язки Російської імперії.

На основі аналізу документів і матеріалів показано, що з приєднанням Правобережної України російський уряд розгорнув широкомасштабну роботу щодо створення прикордонної митної системи - митниць, застав, карантинів і пунктів переходу за рахунок бюджетів прикордонних губерній. У 1795 р. митниці були відкриті в м. Ямполі, в містечку Жванець Подільської та містечках Волочиськ, Радзивілів і м. Володимир Волинської губерній. Для попередження епідемій у Ямполі та Жванці були створені карантини, а між ними і Волочиськом організовані спеціальні застави в м. Могилів і в с. Гусятин.

З кінця XVIII ст. відбувалися неодноразові зміни у кількості та статусі митниць. Так, у 1797 р. в регіоні були залишені лише дві із п'яти митниць - Радзивілівська і Волочиська, а інші перетворені в застави. З часом роботу закритих митниць відновили. У 1831 р. Гусятинська, Ісаковецька і Радзивілівська митниці отримали право збирати мито з усіх імпортних товарів. Загалом оформлення митної системи на кордонах Поділля та Волині завершилось у 20-х рр. XIX ст., після чого вони зазнавали незначних змін.

Розвиток торгівлі зумовив становлення та удосконалення комунікативної мережі Правобережної України. По-перше, це диктувалося залученням великого українського регіону в сферу загальноросійських внутрішніх і зовнішніх торговельних зв'язків. По-друге, правобережні губернії слугували з'єднувальною ланкою торгівлі Росії із європейськими державами. По-третє, наприкінці XVIII-в 50-х роках XIX ст. об'єктивно зростали обсяги сільськогосподарського і промислового виробництва, що стимулювало перевезення товарів для продажу як у середині, так і за межами імперії. Особливо важливого значення ця тенденція набула з підвищенням попиту західноєвропейських країн на український хліб і поступовим переходом мануфактурного виробництва в машинну індустрію, що супроводжувався збільшенням обсягів доставки сировини. По-четверте, виняткова роль належала переорієнтації зовнішньої торгівлі через чорноморські порти. По-п'яте, важливе значення мав розвиток Закавказького транзиту який, проходячи теренами правобережних губерній, з'єднував Європу і Схід.

Мережа сухопутних шляхів сполучала всю Правобережну Україну. Головними торговельними дорогами тут виступали чотири тракти: Умань - Криве Озеро, Липовець - Криве Озеро, Вінниця - Балта і Красне - Корчма Липовецька (Шпаківський шлях).

Водночас у Правобережжі активно використовувалися річки Дніпро, Дністер, Буг та їх притоки. Протягом 1797-1800 рр. були побудовані Березинський, 1779-1804 рр. - Огінський та Дніпровсько-Бугський канали (перебудований в 1837-1840 рр.), які об'єднали річки у єдину транспортну систему, що сполучала Балтійське і Чорне моря. Торгівля водними артеріями набула не лише загальноросійського характеру, з'єднавши північні регіони імперії з півднем України, а й європейського масштабу.

Органічною складовою розвитку торгівлі в Правобережжі виступала густа ярмаркова мережа. Її формування розпочалося відразу ж після приєднання до Росії та відбувалося: 1) на основі існуючих з часів Речі Посполитої ярмарків; 2) за рахунок збільшення строків проведення ярмарків; 3) через їх певну спеціалізацію; 4) шляхом збільшення з 20-30_х рр. XIX ст. торговельних оборотів при одночасному скороченні кількості ярмаркових осередків.

У 1817 р. із 2345 українських ярмарків, у Правобережжі діяло 1180 або більше половини, у тому числі в Волинській губернії - 714, у Подільській - 250 та в Київській - 216. Найвідомішими серед них були київські Контракти, ярмарки Бердичева, Житомира та Дубно, пов'язані торговельними відносинами не тільки із українськими, російськими губерніями, а й з-за кордоном.

Збільшення обсягів продажу товарів, як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках зумовили формування в Правобережжі спеціалізованих ярмарків та зростання грошового обігу. Головними товарами київських Контрактів були хліб і цукор; ярмарків Бердичева - худоба, галантерейні вироби; Балти - товарний хліб і худоба (особливо коні); Дубно - вовна. Лише у період із 1842 по 1860 рр. більш як у двічі зріс обсяг завезених і проданих на ярмарках товарів, відповідно з 4,4 до 10,3 млн. руб. та з 2,3 до 4,9 млн. руб.

Укрупнення та об'єднання ярмарків й зростання гуртової продажі викликали скорочення кількості ярмаркових осередків Правобережжя і в 1858 р. їх залишилось лише 330. Найбільше їх скорочення відбулося в Подільській та Волинській губерніях, відповідно в 4,4 та 4,8 рази.

В ярмарковій торгівлі стали утверджуватись біржові операції та різноманітні форми кредитування. У 1837 р. в Києві була відкрита торговельна контора, що здійснювала платежі місцевого, загальнодержавного та закордонного призначення. Через два роки тут розпочала функціонувати контора державного Комерційного банку, грошовий обіг якої до середини ХІХ ст. зріс більше як у 4 рази. Важливим центром банківської справи стало місто Бердичів, щорічні обороти банкірів у якому сягали від 250 до 750 тис. руб.

У розвиток торгівлі Правобережної України все більш істотний внесок вносили купці. Загалом якщо в Україні їх чисельність у першій половині ХІХ ст. зросла приблизно втричі, то у Правобережжі -- майже в 7 разів. Водночас до неї залучалися дворяни, поміщики, міщани, селяни.

Наприкінці XVIII ст. право займатися зовнішньою торгівлею мали лише купці першої гільдії, а в 1824 і 1833 рр. його поширили на купців другої та третьої гільдії. На початку 50-х рр. XIX ст. в Україні нараховувалось 56 купців, щорічний обсяг зовнішньої торгівлі яких перевищував 50 тис. руб. У Правобережжі їх було 9 із річним сукупним обігом капіталу 2,8 млн. руб., який за обсягом не поступався одеському.

За етнічним складом купецький стан Правобережної України ще до поділів Речі Посполитої відзначався багатонаціональним характером. Його представляли поляки, вірмени, росіяни, євреї, греки, і найменшою мірою - українці. Протягом першої половини XIX ст. царизм пільгами та привілеями заохочував заселення правобережних українських земель представниками інших національностей і особливо росіянами, яким прищеплював усвідомлення належності до панівної нації. Вже в 30-х рр. XIX ст. серед купців України нараховувалось 52,6% росіян, майже, 21% євреїв, близько 4% іноземців і лише 22,2% українців.

До кінця XVIII ст. монополія у торгівлі належала купцям, а з початку XIX ст. їх конкурентами стали торгуючі дворяни, міщани і селяни. Йдучи на зустріч поміщикам, царський уряд скасував протягом першої чверті XIX ст. обмеження в торгівлі для дворян, надавши право записуватися в купецькі першу, другу та третю гільдії відповідно у 1802, 1807, 1827 рр. На початку 50-х рр. XIX ст. серед купців України нараховувалось 120 дворян, понад 100 із яких належали до третьої гільдії. Але ці показники на фоні світової практики були незначними.

Загалом політика російського самодержавства щодо розвитку торговельно-економічних зв'язків Правобережжя не відзначалась спрямуванням для цього відповідних коштів, виявленням енергії, політичної волі чи підприємливості. Вона переважно зводилась до поєднання дозволів і заборон, які забезпечували монополію держави на всю торгівлю, особливо промисловою продукцією. Саме через це експортні товари Правобережної України, в основному були сільськогосподарськими. Крім того, провідні тенденції торгівлі Правобережної України наприкінці XVIII-50-х рр. XIX ст. полягали у тому, що її можливості для торгівлі в східному та південному напрямах змінювалися до кращого, зростали і міцніли, а в західному - все більше обмежувалися і регламентувалися в контексті імперських інтересів.

У четвертому розділі “Експортно-імпортна торгівля Правобережної України” підкреслено посилення ролі Правобережної України в торговельно-економічних відносинах Росії зумовлене, з одного боку, загальною тенденцією розвитку її економіки, особливо товаризацією сільського господарства, з іншого - зростанням попиту європейських країн на український хліб. На початку XIX ст. його експортували з регіону в Італію, Грецію, Австрію і Туреччину. Для продажу хліба через Одесу виникла низка спеціальних пунктів у більшості губернських і уїзних центрів. У 40-50-х рр. XIX ст. Київська та Подільська губернії постачали майже половину експортного хліба Росії.

Зростання обсягів товарного хліба стимулювало виробництво та продаж горілки, яку поміщики відправляли, як за кордон, так і в центральні райони Росії. Її виробництво в регіоні протягом 1801-1860 рр. зросло у 8 разів - із 5 до 40 млн. відер.

З Правобережжя продавали в Європу вовну. Якщо на початку XIX ст. її експорт складав лише 24 тис. пудів, то до 60-х рр. він досяг 1 млн. пудів, або зріс за півстоліття більш як у 40 разів. Проте, низькоякісна українська вовна стала втрачати свої позиції на зовнішньому ринку через проникнення в 40-х рр. ХІХ ст. на ринки Західної Європи сильних американських і австралійських конкурентів. Тому продаж було переорієнтовано переважно на російський ринок.

У структурі експортних товарів істотне місце посідала тваринницька продукція та худоба, яку продавали у Пруссію, австрійські землі тощо. Протягом 1800-1840 рр. динамічно зростав український експорт шкір. Лише в 40-х рр. XIX ст. цю продукцію на європейському ринку почали витісняти Аргентина, Уругвай, Бразилія, Венесуела. Серед інших експортних товарів були мед, віск, ліс, поташ, деякі промислові товари переважно фарфорово-фаянсові та скляні.

Головну статтю імпортних товарів у досліджуваний період переважно складали предмети розкоші (шовк, прикраси, чай, кава і т.п.), ліс, сіль та ін. У часи лихоліть в Правобережжя імпортувався хліб. Із Австрії та Пруссії привозили металеві засоби виробництва для сільського господарства, а з Царства Польського, Франції, Бельгії - різні машини, обладнання та інше устаткування.

Зростаюча експортна спеціалізація правобережних губерній, свідчила передусім, про високий відсоток у структурі експорту сільськогосподарських товарів, який був наслідком технічної відсталості української, а загалом і російської промисловості; по-друге, незначну питому вагу промислової продукції та низьку конкурентоспроможність українських товарів на світовому ринку, що посилювало аграрний і сировинний “перекіс” та незахищеність зовнішньоекономічних інтересів українських виробників.

Торговельно-економічні зв'язки Правобережної України наприкінці ХVІІІ-в 50-х роках ХІХ ст. з австрійськими землями, Царством Польським, Білорусією і Бессарабією відзначалися взаємовигідним характером, зростаючими інтенсивністю й масштабами. Правобережні губернії продавали переважно сільськогосподарську сировину, горілку, худобу тощо, а натомість завозили діловий ліс, сіль, мануфактурні і промислові товари.

Прагнучи використовувати Правобережжя в якості консигнатора, торговельного посередника Європи з країнами Сходу, російський уряд всіляко сприяв транзиту. Товари, закуплені в Америці, Європі та Азії, поступали в чорноморські порти, а звідти сухопутними шляхами через Радзивілів, інші митниці доставлялись у австрійські землі, а далі - у Захід ну Європу.

У 20-х рр. XIX ст. розпочав діяти східний напрямок транзитної торгівлі. Товари з Лейпцігської ярмарки транспортувалися через Австрію до Радзивілівської митниці, а звідти - до Одеси, на Кавказьке узбережжя, в російський порт Редут-Кале і далі - в Тифліс та Іран. У зворотньому напрямку доставляли східні товари, що користувалися попитом у Європі. Таким чином, Радзивілів став одним із вузлових пунктів торгівлі між Сходом і Заходом.

Завдяки транзитній торгівлі відбувалося залучення Правобережної України у світове господарство. Це виступало засобом її інтеграції з Лівобережною, Західною і Південною Україною, поглиблювало торговельно-економічні відносини між ними і водночас перетворювало цей регіон у відносно самостійний суб'єкт міжнародного співробітництва.

У висновках викладено найважливіші результати та зроблено узагальнення дослідження. Передусім, торговельно-економічні відносини розглядаються як сукупність різних складних і простих форм взаємодії між природними, соціальними, економічними і суспільними явищами та процесами, в яких торгівля відігравала роль інтегратора-сегмента господарського розвитку.

1. З приєднанням до Росії розвиток Правобережної України вступив у нову фазу, основний зміст якої визначила інкорпорація до складу імперії. Не змінивши політичного статусу, це зумовило якісно інші тенденції і особливості її торговельно-економічних відносин. Вигідне геополітичне розташування, багаті природні ресурси, вихід через Правобережжя до кордонів країн Європи і Чорноморського басейну виступали важливими чинниками зростаючого інтересу царизму до торговельно-економічних зв'язків Правобережжя.

Поєднання переваг геополітичного становища регіону з можливістю використання його для розвитку та посилення торговельно-економічних зв'язків надзвичайно приваблювало російський уряд. Розширення існуючої та формування нової мережі торговельних шляхів дедалі тісніше зв'язували Правобережну Україну з іншими українськими та російськими губерніями. Розвиток інфраструктури доріг, мережі торгівлі виступив істотним фактором, своєрідним “локомотивом” її прогресу.

Важливими складовими торговельної інфраструктури Правобережжя стали митно-карантинна система, стаціонарна торгівля, оптові ринки, банки тощо.

2. Характерною ознакою розвитку торгівлі Правобережної України було державне регулювання, що мало на меті її регламентацію шляхом запровадження російських правил у діяльності її суб'єктів; забезпечення контролю за дотриманням торговельними станами вимог запроваджених царизмом положень; спрямування торговельно-економічних зв'язків у інтересах захисту промисловості своїх історичних губерній. Шляхом кон'юнктурних маневрів самодержавства в Правобережжі російська промислова експансія витісняла з ринку місцевих виробників.

Тарифна політика виступала інструментом, який відкривав ринок регіону для російських товарів і цим забезпечував захист їх товаровиробників. Тарифними бар'єрами царизм ізольовував внутрішній ринок регіону від імпорту. Оскільки тарифи найбільшого сприяння застосовувались до сільськогосподарських продуктів і сировини, це дозволяло монопольно продавати в Правобережній Україні промислові товари, вироблені в історичних російських губерніях. Крім того, наслідком впровадження низки заходів тарифного регулювання щодо більшості товарів, які переважно вироблялися в Російській імперії, передусім щодо промислової продукції, металів і т.п. було зменшення обсягів імпорту. Запровадження надмірно високих тарифних ставок мита на імпортні товари, не тільки не відповідало економічним інтересам українських товаровиробників, а й нерідко вело до згортання експортно-імпортної діяльності та послаблення міжнародних позицій Правобережжя. Своїми указами, циркулярами, тарифами царизм дещо лібералізував торгівлю, але жодного разу не випускав із своїх рук державного контролю за нею.

3. Торгівля Правобережної України здійснювалась у відсталій соціально-економічній системі Російської імперії, де власниками товарів і доходів виступали держава та купці. Водночас законодавство захищало російських купців від конкуренції єврейських торговців за допомогою “смуги єврейської осілості”, до якої увійшли землі Правобережжя. Політика російського уряду зумовлювала етнічні зміни в складі купецького стану регіону, що переважно формувався з неукраїнського населення - росіян, євреїв, поляків, іноземців. Відтак, купецький капітал, торговельно-економічна діяльність Правобережної України переважно зосереджувалася в руках іноетнічних сил.

4. Наприкінці ХVІІІ-в 50-х рр. ХІХ ст. географічна структура торговельно-економічних зв'язків Правобережжя зазнала істотних змін. Якщо раніше російська закордонна торгівля базувалася головним чином у балтійських портах і торгові шляхи імперії спрямовувались у північному та західному напрямках, то вже в першій третині ХІХ ст. її вектор був зміщений з півночі на південний захід і південь - у бік чорноморських портів.

Масштаби торгівлі регіону залежали від стану її внутрішнього продовольчого ринку, наповнення його вітчизняними товарами та від створення бази для розширення переліку експортних товарів. Суттєвих змін у структурі українського імпорту протягом першої половини ХІХ ст. не відбулося і список товарів, на які припадали основні обсяги грошових надходжень, був невеликий. Провідні позиції в українському експорті зайняв хліб.

Завдяки розвитку торговельно-економічних зв'язків Правобережжя, як і інші етнічні українські землі, все більше перетворювалось у суб'єкт міжнародної торгівлі, що одночасно здійснював рецепцію України на міжнародній арені. Адже, коли купувалися чи доставлялися ті чи інші товари, йшлося не лише про Російську імперію, а й конкретно про місце їх виготовлення або вирощення, а отже, про Київ, Бердичів, Поділля, Волинь, Київщину тощо. Проте робилося це не завдяки, а всупереч політиці російського самодержавства.

З допомогою зовнішньої торгівлі регіону в етнічних українських землях (підавстрійських і підросійських) формувався єдиний народногосподарський комплекс, як один із найважливіших чинників становлення української нації. Україну розривали на шматки сусідні імперії, а Правобережжя, завдяки торговельно-економічним зв'язкам, навпаки, виступило консолідуючою ланкою.

5. Правобережна Україна використовувалася країнами Центральної та Північної Європи і Сходу для транзитних перевезень, що давало можливість Російській імперії залучатися у світові торговельно-економічних відносини.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Ігнатьєва Т.В. Торгові шляхи і тракти Правобережної України наприкінці ХVІІІ - в першій половині ХІХ ст. // Матеріали Х-ої Подільської історико-краєзнавчої конференції. - Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський державний педагогічний університет, 2000. - С. 261-263.

2. Ігнатьєва Т.В. Ісаковецька прикордонна система у розвитку торгово-економічних зв'язків Поділля наприкінці ХVІІІ-на початку ХІХ ст. // Матеріали ІV Буковинської Міжнародної історико-краєзнавчої конференції присвяченої 125-річчю заснування Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, 5 жовтня 2000 року, Чернівці. - Чернівці: Золоті литаври, 2001. - С. 34-36.

3. Ігнатьєва Т.В. Ярмарки Подільської губернії кінця ХVІІІ - першої половини ХІХ ст. // Історія України. Маловідомі імена, події, факти (Збірник статей). - Київ-Донецьк: Рідний край, 2001. - Вип. 16. - С. 15-21.