Українська реалістична проза другої половини ХІХ ст. як історичне джерело

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровський національний університет

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

УКРАЇНСЬКА РЕАЛІСТИЧНА ПРОЗА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ. ЯК ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО

Карпенко Галина Іванівна

УДК 930.2 (477)

07.00.06 - Історіографія, джерелознавство та спеціальні

історичні дисципліни

Дніпропетровськ - 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історіографії та джерелознавства Дніпропетровського національного університету

Науковий керівник:

Доктор історичних наук, професор

БОЛЕБРУХ Анатолій Григорович,

Дніпропетровський національний університет, професор, завідувач кафедри історіографії та джерелознавства

Офіційні опоненти:

· Доктор історичних наук, професор

МИРОНЕЦЬ Надія Іванівна,

Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України (м. Київ), провідний науковий співробітник

· кандидат історичних наук, доцент

ЛИТВИНОВА Тетяна Федорівна,

Дніпропетровський національний університет (м. Дніпропетровськ), доцент кафедри історії України

Провідна установа - Харківський національний університет ім. В. Каразіна

Захист відбудеться „22” червня 2005 р. о 13-00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.14 в Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, пл. Т. Шевченка, 1, Палац студентів, ауд. 30.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий „14” травня 2005 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук, доцент Кривий І.О.

Загальна характеристика роботи

джерело література реалізм буржуазний

Актуальність теми дослідження обумовлюється двома причинами: 1) суто науковою й 2) суспільно-політичною. Стосовно першої слід зауважити, що однією з важливих передумов подальшого розвитку української історичної науки визнається необхідність розширення її джерельної бази та оновлення теоретико-методологічного та методичного інструментарію. Причому удосконалення, модернізація теорії історичного пізнання тісно пов'язані із збагаченням його інформаційного забезпечення. Ще в 20-ті рр. ХХ ст. французькі історики Л. Февр та М. Блок звернули увагу на підхід історії до сфери опису без намагання досягти ,,подійного”, глибокого людського змісту, на схильність до ,,традиціоналізму у постановці проблем та побоювання нових, особливо проблем культури, духовного життя”. Блок М. Апология истории или Ремесло историка. - М.: Наука, 1973. - С. 199; Февр Л. Бои за историю. - М.: Наука, 1991. - С. 502. Ці думки знайшли відгук у сучасній вітчизняній історіографії. Так, Н. М. Яковенко наголошувала на потребі „звести історію з п'єдесталу науки про суспільство до рангу науки про людину в суспільстві. Суспільство, як і кожна структурована система, варте дослідницького інтересу, проте ключ до розуміння принципів його функціонування не може бути ні універсальним, ні наперед постульованим, бо система, утворювана „людським матеріалом”, реалізує себе лише через конкретні - завжди різні в часі й просторі - вчинки людей. Тож від вивчення їх поведінки і мусить починатися дослідження усієї системи - на рівні конкретного індивіда; на рівні мікрогрупи, до якої він належить; на рівні його соціального прошарку, стану і т.д.”. Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVIII ст. - К.: Генеза, 1997. - С. 5.

Підтримуваний багатьма істориками-фахівцями антропологічний підхід до вивчення подій, фактів, процесів минулого, безумовно, вимагає певних розвідок щодо визначення потрібного для таких завдань комплексу джерел. З одного боку, необхідно певним чином переорієнтувати методику роботи з актовими джерелами, щоб спромогтися виявити інформацію про „людський фактор” у зафіксованих у тих матеріалах аспектах реального життя в минулі періоди. З іншого боку, слід дещо удосконалити й методику опрацювання наративних (оповідних) джерел, у зв'язку із суттєвими змінами дослідницьких пріоритетів.

Означені пріоритети вимагають, зрозуміло, віднайдення та залучення джерел, які раніше серйозно не розглядалися у такому ракурсі. Одним з них може стати такий різновид наративних джерел, як художня реалістична література, що виникла у XIX ст. й обрала методом пізнання дійсності правдиве відтворення оточуючого письменників соціального середовища й процесів, які у ньому відбуваються.

У чому полягає особливість художньої літератури як історичного джерела? Насамперед ця особливість зумовлена гносеологічною природою наукового та художнього методів пізнання дійсності. Традиційні джерела історичної науки (актові або оповідні) характеризуються фіксацією фактів, що дійсно мали місце.

Автори художніх творів керуються принципово іншим методом і пізнання дійсності, і оформлення результатів такого пізнання. Письменник своєю творчою уявою створює, так би мовити, образну модель суспільного життя, намагаючись оцінити її в ракурсі підтримуваного ним суспільного ідеалу. Через це художня література не може „на рівних” конкурувати з іншими видами джерел історичної науки. На думку більшості вчених, вона стане у нагоді досліднику для більш глибокого проникнення у зміст історичної доби, що вивчається, тобто повинна розглядатися як джерело історичного знання, а не історичної науки. Але варто висловити деякі думки з цього приводу. Справа в тому, що художні реалістичні твори є носіями низки історичних фактів, аналогічних до фактів з традиційних джерел історичної науки (на що наприкінці XIX ст. звернув увагу В.О. Ключевський): людські почуття, сподівання, ідеали, психологічні колізії, моральні оцінки дійсності тощо. Такі факти, майже відсутні в інших джерелах, можуть найбільшою мірою прислужитися антропологічній методології історичного пізнання.

Суспільно-політичний аспект актуальності теми дисертації полягає у змістовній частині художніх творів, які розглядаються в основних главах роботи. Для дослідження були обрані романи, повісті, оповідання І. Нечуя-Левицького та П. Мирного, провідних представників української реалістичної прози в жанрі соціально-побутової та соціально-психологічної течії 70-90-х рр. ХІХ ст., і цей вибір не випадковий. І. Нечуй-Левицький, що визначився розширенням тем, традиційних для тогочасної української літератури, та П. Мирний, якого І. Франко назвав одним з “найвизначніших українських повістярів”, що створив психологічну прозу в добу реалізму, своїми постатями уособлюють українську реалістичну літературу другої половини ХІХ ст. У їх творах розгорнута об'ємна панорама українського життя у суперечливу перехідну добу від феодально-кріпосницького ладу до буржуазного, що розпочалась після половинчастих реформ 1860-1870-х років в Російській імперії і в Україні. Реалізація програми реформ відбувалась при нехтуванні національними інтересами народів імперії, збереженні самодержавної форми правління, чималої кількості дворянських привілеїв та фактично керівної ролі дворянства у державі, а це спричинило здійснення болючих перетворень за рахунок непривілейованих верств, перш за все - селянства. Це ж обернулося тією своєрідно-російською рисою буржуазних реформ, що вони зосередилися переважно на соціально-економічній сфері і залишили недоторканою політичну надбудову - самодержавний режим. Непривілейованим верствам у рамках земської реформи „пожалували” право брати участь у вирішенні місцевих господарських питань (та деяких інших - медичних, освітніх, благодійних).

Стратегічна непродуманість реформ, неврахування у них інтересів народних мас (оскільки реформи були, загалом кажучи, поступкою вимогам часу і обставинам, а не дійсним бажанням перебороти катастрофічне відставання Росії від буржуазної Європи) обумовили занадто грабіжницький характер процесу початкового накопичення капіталу, зубожіння трудових класів населення тощо. За таких умов приватна власність ставала антисуспільним фактором, що роз'єднував людей, породжував соціальну ворожнечу і як наслідок - все більше загострення міжкласових стосунків, протистояння суспільства і влади, суспільства і капіталу.

Усі ці процеси досить яскраво відбилися в творах українських письменників-реалістів, а їх роздуми над причинами соціальних хвороб, гадаємо, можуть стати у нагоді й нашим сучасникам. Зараз у незалежній Україні також відбувається формування суспільного ладу, заснованого на ринковій економіці, і такий матеріал, здобутий з художньої літератури за допомогою наукової методики, буде не зайвим при вирішенні питань, пов'язаних з обранням соціальних орієнтирів.

Зв`язок роботи з науковими програмами. Дисертаційна робота виконувалась в рамках програми держбюджетної теми № 1-074-04 „Етнонаціональна історія та духовний розвиток Наддніпрянщини XVI - початку XX ст.: суспільна та воєнна історія” (номер державної реєстрації Р IV 0I0IV00I527), що виконується у Науково-дослідній лабораторії історії Придніпровського регіону (кафедра історіографії та джерелознавства історичного факультету Дніпропетровського національного університету).

Стан історіографічної розробки теми, поряд з актуальністю, також вплинув на її обрання для дисертаційного дослідження. Творчість видатних майстрів українського художнього слова, яскравих представників реалістичного методу в українській літературі, - І. Нечуя-Левицького й П. Мирного - досить ґрунтовно вивчена вітчизняним літературознавством. Варто назвати імена відомих вчених, таких, як В. Власенко, Н. Крутікова, М. Пивоваров, М. Сиваченко, В. Черкаський та ін. Власенко В.О. Художня майстерність І. Нечуя-Левицького. - К.: Рад. школа, 1969. - 182с.; Власенко В.О. Художня майстерність П. Мирного./ В.О. Власенко, І.Т. Клименко. - Д.: ДДУ, 1974. - 146с.; Крутікова Н.Є. Творчість І.С. Нечуя-Левицького, - К., АН УРСР, 1961. - 248с.; Пивоваров М.П. Панас Мирний (життєвий і творчий шлях). - К.: Дніпро, 1965. - 328с.; Пивоваров М.П. Проза Панаса Мирного 70-х років. - К.: Вид-во АН УРСР, 1959. - 307с.; Сиваченко М.Є. Історія створення роману „Хіба ревуть воли, як ясла повні?” - К.: Держлітвидав, 1957. - 323с.; Сиваченко М.Є. Корифей української прози. - К.: Наук. думка, 1967. - 214с.; Черкаський В.М. Художній світ Панаса Мирного. - К.: Дніпро, 1989. - 351с., щоб переконатися у сказаному. Проте дотепер майже не досліджувалась їх творчість у ракурсі значення її як джерела історичного знання.

Тому об'єктом дисертаційного дослідження виступає одна з форм суспільної свідомості - українська художня реалістична література другої половини XIX ст., а предметом - зміст творів талановитих представників названої літератури І. Нечуя-Левицького й П. Мирного як джерело історичного знання стосовно історії українського народу XIX - початку XX ст., його репрезентативність та вірогідність.

Хронологічні межі дисертації визначені, по-перше, часом написання творів І. Нечуя-Левицького та П. Мирного, а по-друге - історичними подіями, про які йдеться у вказаних творах, тобто періодом до і після буржуазних реформ 60-70-х років ХІХ ст.

Мета роботи полягає у з'ясуванні інформативних можливостей української реалістичної художньої літератури другої половини ХІХ ст. як історичного джерела, а також - характеру цієї інформації.

Для досягнення поставленої мети слід вирішити такі завдання:

1) встановити джерела відомостей І. Нечуя-Левицького та П. Мирного про сучасну їм дійсність, а також трактовку ними методу реалізму й соціальної місії літератури;

2) розкрити оцінку письменниками-реалістами наслідків буржуазних реформ 60-70-х років ХІХ ст. та їх безпосереднього впливу на долю українського народу, окремих станів і прошарків;

3) показати (на матеріалі художніх творів) характерні для другої половини ХІХ ст. стилі громадської поведінки, мислення, оцінки дійсності, а також образи типових представників доби;

4) виявити особливості боротьби двох суспільних тенденцій (консервативно-феодальної та капіталістичної) в свідомості селянства;

5) з`ясувати уявлення українського суспільства того часу про суспільний ідеал, моральні та духовні цінності;

6) охарактеризувати специфіку художніх творів як джерела історичного знання (на прикладі української реалістичної прози).

Джерельна база даного дисертаційного дослідження, згідно з типолого-видовою класифікацією, представлена виключно писемними джерелами, що зумовлено специфікою вирішуваних завдань. З видів писемних джерел були використані джерела особистого походження (щоденники та листи І. Нечуя-Левицького й П. Мирного), літературні пам`ятки (їх романи, повісті, оповідання, вірші тощо, включаючи чернетки й нариси) та публіцистика, які за вказаною класифікацією слід віднести до наративних джерел. Незважаючи на ту обставину, що творча спадщина згаданих майстрів художнього слова, за невеликими винятками, опублікована, дисертант здійснив деякі архівні розшуки. Вони дали змогу ознайомитися із змістом особистих фондів видатних українських письменників. Так, у Відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (м. Київ) зберігається загалом невеликий, але надзвичайно цінний архів І. С. Нечуя-Левицького, який сформувався у 1945 р. внаслідок надходжень від приватних осіб та Київського музею західного мистецтва [Ф.11. Спр.7, 14, 23, 25].

В рукописному відділі того ж інституту знаходиться архів П. Мирного, який значно багатший матеріалами, ніж фонд І. Нечуя-Левицького. В ньому налічується майже 1500 одиниць зберігання; у 1929 р. до нього надійшли матеріали з Полтавського державного історичного музею та Миргородського краєзнавчого музею, у 1953 р. - з Полтавського літературно-меморіального музею П. Мирного та Чернігівського літературно-меморіального музею М.М. Коцюбинського. Цікаві матеріали з архіву АН СРСР (Ленінград) у 1954 р. поповнили дане архівне зібрання. Були надходження й від приватних осіб [Ф.5. Спр.54, 267, 271, 410, 922, 967].

Фонди І. Франка, В. Лукича, Г. Барвінок, О. Маковея, І. Белея та ін., які також знаходяться у Відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка, доповнюють матеріали вище охарактеризованих зібрань [Ф.78, 113].

Окремі матеріали з життя і діяльності означених письменників містяться в інших архівосховищах України - рукописному відділі Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, у Центральному державному історичному архіві України (у м. Києві) і т. д., але, на жаль, вони розпорошені по різних фондах, за відсутністю достатньої кількості матеріалу для створення окремих іменних фондів письменників.

У процесі дослідження залучалась й спадщина інших видатних громадських і культурних діячів України другої половини ХІХ - початку ХХ ст., які так чи інакше сприяли розвитку української реалістичної літератури, - М. Драгоманова, І. Франка, П. Грабовського, Б. Грінченка, О. Терлецького та ін. (в основному матеріали наративного характеру). Використовувались побіжно документи жандармського управління, різних цензурних комітетів, відомчих канцелярій та ін. (тобто, документальні джерела); вони дещо допомогли зрозуміти характер впливу художніх творів І. Нечуя-Левицького та П. Мирного на суспільство та реакцію на них влади Російської імперії.

Методологічна основа. Як теоретико-методологічні засоби дисертації прийняті загальнонаукові принципи історизму, об'єктивності, науковості, які забезпечують розгляд обраних фактів і явищ всебічно, з усіма їх проявами у часі та просторі, виходячи суто з природи досліджуваних сюжетів, причини їх генезису, еволюційних змін та наслідків. Із спеціальних методів історичного дослідження були застосовані історико-порівняльний, хронологічний, історико-генетичний і частково історико-системний методи. За їх допомогою вдалося з'ясувати відмінності реалістичного способу художнього відтворення дійсності від попередніх стилів творчого освоєння реального життя (класицизму, романтизму, сентименталізму та ін.), обумовленість появи реалізму кардинальними змінами у суспільстві - переходом від феодально-кріпосницького до буржуазного ладу. Історико-порівняльний метод сприяв з'ясуванню ступеня відповідності описаних у романах і повістях подій та процесів історичним реаліям, а також порівнянню творчих полотен І. Нечуя-Левицького і П. Мирного з метою встановлення специфіки відбиття реальності залежно від індивідуальних особливостей художнього методу та ідейних переконань. Оскільки І. Нечуй-Левицький та П. Мирний прагнули створити масштабну й багатоаспектну панораму українського суспільного життя післяреформеної доби, остільки це дало підстави для застосування (звичайно, в обмежених рамках) історико-системного методу. Художню панораму ми намагалися розглядати як своєрідну систему перетворених творчою уявою авторів подій, явищ, образів, процесів того історичного періоду.

Залишається фактично не розробленим питання про застосування джерелознавчих методів дослідження до матеріалу художньої літератури. Тому в даній дисертації здійснена спроба використати окремі прийоми зовнішньої та внутрішньої критики традиційних джерел історичної науки. Належна увага була приділена з`ясуванню історії створення романів та повістей Панаса Мирного й І. Нечуя-Левицького, життєвої їх основи, факторам, що зумовили вибір авторами проблем, типових образів, сюжетів тощо. Стосовно внутрішньої критики зауважимо, що насамперед здійснювалось порівняння змістовних ліній художніх творів і даних наявних документальних й наративних джерел відповідної доби та висновків наукової літератури. Така методика сприяла кращому розкриттю інформативного значення художньої літератури для історичного знання.

Наукова новизна роботи полягає у вивченні історії України другої половини ХІХ ст. з її, так би мовити, внутрішнього боку - через її художньо перетворений образ, породжений творчою уявою сучасників, видатних громадських та культурних діячів України І. Нечуя-Левицького та П. Мирного, які всіляко прагнули правдиво відобразити навколишню дійсність, її пекучі проблеми й вплив соціально-політичного середовища на людські долі; а також у встановленні джерельного значення української реалістичної прози пореформеного часу.

Апробація результатів дисертації відбулася на регіональній науковій конференції „Історія Наддніпрянщини: події та особистості” (Дніпропетровськ, квітень 2002 р.), на регіональній науковій конференції „Історична та суспільна думка другої половини ХІХ- початку ХХ ст.”(Дніпропетровськ, листопад 2003 р.), а також на підсумкових наукових конференціях історичного факультету та теоретичному семінарі кафедри історіографії та джерелознавства ДНУ.

Практичне значення роботи полягає у можливості використання її висновків в курсі „Джерелознавство історії України”, при подальшій розробці проблеми залучення творів художньої літератури до конкретно-історичних досліджень і т. ін.

Особистий внесок здобувача полягає у самостійному вирішенні поставлених завдань і досягненні мети.

Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури. Кожен з розділів роботи пов`язаний з вирішенням певного комплексу завдань. Загальний обсяг роботи становить 166 с., з них 150 с. основного тексту, список використаних джерел та літератури нараховує 210 бібліографічні позиції.

Основний зміст дисертації

У вступі подано обґрунтування доцільності теми дисертації, її актуальність, вказано об`єкт, предмет, мету та завдання роботи, окреслено хронологічні межі, визначено методологію, джерельну базу, розкрито наукову новизну та практичне значення, особистий внесок дослідника, рівень апробації та структуру дисертаційного дослідження.

У першому розділі - „Історіографія, огляд джерел та методика дослідження” - подано детальний аналіз існуючого історіографічного доробку. Прагнення істориків до залучення більш широкого й різноманітного кола джерел для пізнання минулого та бажання якнайповніше його дослідити зумовило їх звернення до творів художньої літератури. Поряд з традиційними історичними джерелами вони все частіше стали використовуватися у наукових працях. Взагалі, мистецтво і література, їх зв'язок з наукою, відмінності між науковим та художнім методами пізнання дійсності ставали об'єктом дослідження Л. Виготського, М. Марченка, Ю. Андреєва, Б. Мейлаха та ін.Выготский Л. С. Психология искусства. - М.: Искусство, 1965. - 576с.; Марченко М.І. Історичне минуле українського народу в творчості Т.Г. Шевченка. - К.: Радянська школа, 1957. - 193с.; Андреев Ю. А. О соотношении и эволюции художественного и научного познания // О прогрессе в литературе. - Л., 1977. - С. 121-162; Содружество наук и тайны творчества. - М.: Искусство, 1968. - 450с.; Мейлах Б. С. На рубеже науки и искусства. - Л.: Наука, 1971. - 247с., а аргументація необхідності використання художніх творів як своєрідних видів історичних джерел належить В. І. Семевському, А.В. Предтеченському, Н.І. Миронець, І.Л. Бєленькому, С.О. Шмідту, А.Г. Болебруху, В.В. Кабанову та ін. Семевский В.И. Крепостное право и крестьянская реформа в произведениях М.Е. Салтыкова (Щедрина). - Ростов-на-Дону, 1905.; Предтеченский А.В. Художественная литература как исторический источник // Вестник ЛГУ. - 1964. - № 14. - Сер. Истории, языка и литературы. - Вып.3. - С. 76-84; Миронець Н.І. Художня література як джерело вивчення історії // Укр. іст. журн. - 1971. №7. С. 39-45; Миронец Н.И. Художественная литература как исторический источник: (к историографии вопроса) // История СССР. - 1976. - № 1. - С. 125-141; Ельчанинов В.А., Миронец Н.И. Гносеологическая функция произведений искусства как исторических источников // Пробл. философии: Респ. межвед. науч. сб. - К., 1982. - Вып. 57. - С. 85-91; Беленький И.Л. Художественная литература, литературоведение, историческое источниковедение // Источниковедение ХХ ст.: Тезисы докладов и сообщений научной конференции. - М., 1993. - С. 18-24; Шмидт С.О. Памятники художественной литературы как источник исторических знаний // Отечеств. история. - 2002. - № 1. - С. 40-49; Болебрух А.Г. Художня література в джерелознавчому аспекті // Джерелознавчі та історіографічні проблеми історії України: Мова науки. Термінологія. - Д.: РВВ ДНУ, 1997. - С. 80-87; Кабанов В. В. Источниковедение истории советского общества. Курс лекций. - М.: МГУ, 1997. - 340с. Традиція вивчення творів митців як одного з історичних джерел, де міститься цінна інформація про образ мислення, уявлення людей минулого, їх соціальні й моральні орієнтири, ідеали, поведінку, психологічні особливості тощо починається ще з В. О. Ключевського, який на прикладі „Євгенія Онегіна” О.Пушкіна та „Недоросля” Д. Фонвізіна намагався визначити ставлення дворянства того часу до соціальної дійсності. Ключевский В.О. Евгений Онегин и его предки // Соч.: В 9т. - М.:Мысль, 1990. - Т.9. - С. 84-100; Ключевский В.О. Недоросль Фонвизина (Опыт исторического объяснения учебной пьесы) // Там же. - С. 55-76.

Протягом останніх десятиріч фахівці у галузі джерелознавства почали, щоправда, надто обережно визнавати за художньою літературою джерельний статус. Пронштейн А.И. Методика исторического исследования. - Ростов-на-Дону: РГУ, 1976. - С. 75; Кабанов В. В. Источниковедение... С. 338-340; Воронов В.І. Джерелознавство історії України. - Д.:Вид-во ДНУ, 2003. - С. 62-74. Отже, в сучасній історичній науці загалом, а в джерелознавстві - зокрема, склалася думка про художню літературу як один із видів писемних історичних джерел. Стрельский В.И. Теория и методика источниковедения истории СССР. - К.: Высш. шк., 1976. - С. 61; Источниковедение истории СССР. /Под ред. И.Д. Ковальченко - М.: Высш. шк., 1981. - С. 12.; Варшавчик М.А. Источниковедение истории КПСС. - М.: Высш. шк., 1989. - С. 193-194. Багато дослідників застерігають від повної довіри до художнього тексту, оскільки письменник в змозі вільно трактувати чи подавати історичні факти. Проте подібні застереження не враховують специфіку художньо-літературних джерел: дійсно, художні твори не можна ототожнювати ні з документальними, ні з наративними матеріалами, і все ж треба ясно усвідомлювати, що художня література відображає ті грані буття, що загалом не потрапляють до традиційних джерел історичної науки. Особливо це стосується реалістичної літератури, оскільки остання за основний принцип художнього зображення мала відданість правді життя. Враховуючи мету дисертації, була охарактеризована історіографічна ситуація навколо проблеми значення творів українських реалістів як історичних джерел. Досліджували особливості українського реалізму, його виникнення, творчість його головних представників Н.Є. Крутікова, В.О. Власенко, О.І. Гончар, Д. Чижевський та ін. Крутикова Н. Русский реализм и становление украинской реалистической прозы. - К., 1963.; Власенко В.О. Український соціальний роман 70-80-х рр. ХІХ ст. - Д.: ДДУ, 1977. - 84с.; Гончар О.І. Формування реалізму в художній прозі 50-60 рр. ХІХ ст. // Проблеми історії та теорії реалізму української літератури ХІХ - п.ХХ ст. - К.: Наук. думка, 1991. - 268с.; Чижевський Д. Реалізм в українській літературі// Слово і час. - 1998. - № 2, № 4-5, № 6. - С.8-13. - С.36-41. - С.29-35.

Питання використання творів художньої літератури в процесі наукового історичного пізнання неодноразово піднімалося дослідниками ХІХ-ХХ ст., які переконливо доводили необхідність залучення тих знань про історичне минуле, що містять талановиті художні (реалістичні) твори. Так само науковці визнають безсумнівну історичну основу творів та намагання їх авторів показати за допомогою реалістичного художнього методу соціальну дійсність, типові обставини й представників українського суспільства XIX ст. Але потребував спеціального розгляду більш детальний, на матеріалі художніх творів, показ стилей соціальної поведінки, мислення, оцінок дійсності, який запропонували письменники, із зосередженням уваги на зображенні митцями специфіки місцевості, побуту, повсякденного життя з метою більш широкого ознайомлення сучасників з моральними й духовними цінностями населення України означеного періоду.

Джерела з проблеми з'ясування історичної інформативності творів українських письменників-реалістів ХІХ ст. представлені не тільки їх романами, повістями тощо, але й доповнені їх епістолярною та публіцистичною спадщиною.

Так, І. Нечуй-Левицький залишив після себе понад 50-ти художніх творів (створених в 1865-1912 рр.), які містяться в найповнішому 10-томному зібранні його творів (1965 р.), значну кількість публіцистичних виступів, статей, що увійшли до 10-го тому згаданого зібрання, а також автобіографічні твори та листи, автографи яких зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України та в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського.

Публіцистичні виступи І. Нечуя-Левицького свідчать про його загострене відчуття незадовільного стану української літератури й культури в другій половині XIX ст., особливо після Валуєвського циркуляру та Емського указу, та намагання піднести українську мову на належний рівень (взірцем якої він вважав мову сільської жінки), на що були спрямовані творчі зусилля митця. Отже, незважаючи на його бажання подати життя „обчищене”, твори письменника містять реальну інформацію про життя українського селянства в районі Надросся, а також показують типових представників населення України означеного періоду.

Джерельна база з життя і творчості П. Мирного представлена: 1)художніми етюдами, замальовками, записами його думок і спостережень, окремими начерками незакінчених творів (понад 300) і т.д., які зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України, у відділі рукописів; 2)художніми творами (понад 30-ть, деякі - незакінчені), що створювалися протягом 1872-1919 рр., та увійшли до найбільш повного 7-томного зібрання його творів (1968-1971 рр.).

Намагання Панаса Мирного силою художнього слова пройняти читача до самого серця спричинило багаторазову переробку творів, хоча сюжети, як правило, не змінювалися. Незважаючи на незавершеність багатьох творів, вони справді пронизані душевним болем, роздумами й вчинками українських людей ХІХ ст. і являють собою справжні зразки реалістичної літератури, здатної поглибити знання про історичне минуле. Те саме можна сказати про нечисленні публіцистичні праці П. Мирного, що присвячені питанням мови та культури, й свідчать про ідейну спрямованість митця: розвивати й примножувати культуру рідного народу.

Отже, джерельна база дослідження, яка охоплює значну кількість опублікованих та архівних джерел, може бути умовно поділена на три групи: перша, що дає інформацію про особисте життя письменників та розкриває їх внутрішній світ (листи, мемуари, щоденники і т. ін.); друга - яка показує процес трансформації творчої думки, виникнення та обробку сюжетів, мотивів (чернетки рукописів, незавершені та неопубліковані твори), нарешті, третя, яка свідчить про творчі досягнення митців (опубліковані художні твори - поезія, проза, драматургія).

Для досягнення мети роботи та вирішення поставлених завдань у дисертації використовувались спеціально-наукові методи - історико-генетичний, хронологічний, історико-порівняльний. Завдяки історико-генетичному методу в роботі послідовно розкриваються властивості та зміни історичної реальності, простежується генезис реалістичної літератури, формування у письменників сюжетних ліній та сприйняття ними оточуючої дійсності, що впливала на їх творчість. Історико-порівняльний метод допомагає компаративно подати особливості відображення соціальної дійсності України ХІХ ст. у творах реалістів - І. Нечуя-Левицького й П. Мирного (з визначенням схожості та різниці притаманних їм особливостей реалістичного мистецтва), та можливість використання цієї інформації як джерела історичного знання. В даній роботі запропоновані деякі аспекти джерелознавчої методики опрацювання творів реалістичної художньої літератури із залученням таких методів, як відбір джерел та їх синтез, з`ясування умов їх виникнення, вивчення тексту, співставлення (з науковими фактами). Застосування вказаного методичного й теоретико-методологічного інструментарію дало змогу з`ясувати процес поступового формування у художній літературі більш досконалих методів подання дійсності (від класицизму до реалізму) і способів виконання письменниками своєї соціальної місії, яка полягала у розкритті ефективних шляхів перетворення людьми оточуючого соціального середовища відповідно до суспільних ідеалів. У дисертації прослідкований генезис соціальних та національних ідей у житті та діяльності видатних українських майстрів слова - І. Нечуя-Левицького та П. Мирного. Значення цих ідей підкреслюється відповідністю насущним проблемам життя українського народу у суперечливу добу капіталістичної модернізації.

Взагалі, слід відзначити, що для рішення завдань дисертації треба було чітко уявляти специфіку художнього методу пізнання, яким користуються митці, на відміну від наукового. Душа людини настільки складне явище, що пізнання її науковим шляхом призведе до „формалізованої системи суджень”, схематичного шаблону; лише творчий метод з його можливостями домислити те, що не лежить на поверхні, надає шанс зобразити людський характер в усій суперечливості та неповторності. Саме тому для дослідження духовної історії людства слід залучати художній метод пізнання, який й використовували митці, створюючи свої невмирущі праці.

Аналіз наявної наукової літератури щодо реалістичних творів українських авторів другої половини ХІХ ст. дозволяє дійти висновку про те, що проблемою відображення в тих творах життєвих реалій, а також специфіки такого відображення науковці-історики спеціально не займалися. Спеціалісти-філологи, як правило, обмежувалися вказівками на ,,правду життя” як провідний принцип української реалістичної прози. Тому в даній дисертації зосереджена увага саме на значенні реалістичної художньої літератури України другої половини ХІХ ст. як своєрідного джерела історичних знань про життя нашого народу тієї епохи.

Філологічні розвідки, що широко залучалися дисертантом, надали допомогу у вирішенні деяких джерелознавчих питань дисертаційного дослідження.

У другому розділі - „Джерелознавчий потенціал реалістичного напряму в українській літературі другої половини ХІХ ст.” - проаналізовано дореалістичний шлях, що його пройшли українська і російська літератури через декілька етапів, які позначали пошуки митцями засобів відтворення сутності суспільного та індивідуального буття і пов`язаного з цим дійового впливу на людську поведінку в руслі соціального ідеалу. Поява реалізму хронологічно збіглася із становленням буржуазного ладу, визначальним елементом системи якого є творча, ініціативна, розкріпачена особистість, а ефективність діяльності її цілком залежала від того, наскільки вона добре розуміла механізми та закономірності об`єктивно існуючої дійсності, а не уявного світу. Науковим аналогом реалізму як художнього методу пізнання був позитивізм, що вимагав від вчених ретельного вивчення конкретних фактів та їх докладного опису. Головними ознаками реалізму як художньо-естетичного методу є об'єктивне зображення життя, опис дійсності, звернення до соціальної природи конфлікту між суспільством й особистістю, а також зображення маленької людини, індивіда тогочасного буржуазного суспільства.

Особливістю української літератури ХІХ ст. був її постійний тісний зв`язок з національно-визвольним рухом: як правило, всі визначні українські літератори належали до певних об`єднань - громадівських, народницьких та ін. Українська література ХІХ ст. розвивалася у руслі світових тенденцій - сама суспільно-політична ситуація в Україні в означений час сприяла появі в 40-ві рр. ХІХ ст. реалістичного художньо-естетичного методу в літературі. Починаючи з цього часу, українська література почала віддзеркалювати проблеми тогочасного життя й шукати шляхи їх вирішення.

Українська література ХІХ ст. розвивалася в надзвичайно важких умовах її заборони, і це примушувало літераторів висловлювати свої погляди щодо можливостей її подальшого розвитку. Утвердженню реалістичного методу в українській літературі сприяли, окрім художніх творів, ще й літературно-критичні статті та теоретичні розвідки. Оскільки центр видавничого життя в 60-70-х рр. мав переміститися на Галичину (в умовах заборони українського друкованого слова в підросійській Україні), саме на сторінках львівських видань відбулася широка літературна дискусія 1873-1878 рр. з приводу завдань реалістичної літератури, у якій брали участь М. Драгоманов, І. Нечуй-Левицький, І. Франко та ін. М. Драгоманов вважав, що українській літературі на етапі становлення слід використовувати досвід зарубіжної та російської літератури, щоб швидше йшло формування особливостей національної культури, яка згодом повинна розвиватися на власній основі. Він правильно сприймав ту ідею, що кожна література повинна розвиватися в загальноєвропейському культурному просторі, взаємозбагачуватися за рахунок цих контактів, і саме це він пропонував для української літератури. Але його опоненти (наприклад, І. Нечуй-Левицький) вважали, що українська література, маючи більший історичний досвід ніж російська, повинна йти своїм шляхом розвитку, оскільки вплив російської літератури тільки уповільнює й шкодить цьому процесу. І. Франко підійшов до цих проблем з розумінням того, що реалістична література, по-перше, повинна описувати факти щоденного життя, по-друге, аналізувати їх і робити висновки про необхідність подолання недоліків, та по-третє, подавати характерні типи доби - тобто показувати розвиток суспільства. А взагалі, постійна полеміка в українському літературному процесі ХIХ ст. прогресивно впливала на розвиток української літератури, оскільки привертала увагу суспільства до неї та спонукала літераторів до більш плідної та активної роботи.

Взагалі українській реалістичній літературі було властиве прагнення показати становище найчисленнішої частини українського народу - селянства, що страждало в умовах кріпацтва і в післяреформений час, а також всі інші верстви українського суспільства з їх суперечностями і проблемами - пролетаріат міста, чиновництво, духовенство, інтелігенцію і т. ін. Чимала увага українськими реалістами приділялася питанням мови й етнографії українського народу.

Отже, українська реалістична література свідомо ставила своїм завданням описувати реальне життя й давати суспільну оцінку явищам, тобто показувати розвиток людського духу протягом певного історичного відрізку, й збагачувала знання сучасності своєю „зображувально-почуттєвою картиною світу”. Такі особливості реалістичного методу в художній творчості зумовили і характер історичної інформації, яка містилась у творах письменників України того часу.

В третьому розділі - „Творчість І. Нечуя-Левицького як предмет джерелознавчого дослідження” - приділено увагу розгляду творчості означеного письменника в джерелознавчому ракурсі. І. Нечуй-Левицький присвятив свою творчість зображенню рідного краю - України, яку змалку полюбив за її співучий та душевний народ, чудову природу і т. ін. Але він бачив і хиби того суспільства, у якому жив, і намагався, викриваючи і сатиризуючи їх у своїх творах, змусити українських людей прагнути до самовдосконалення.

І. Нечуй-Левицький дуже широко подав галерею селянських образів, які уособлювали типових представників доби: від селян, що здобували собі свободу ціною миколаївської солдатчини, до селян-„протестантів”, шукачів правди. Зі сторінок творів письменника постає поетична та працьовита натура українського селянина, який, не витримуючи тягаря соціально-політичних умов, втікав від життя, прагнучи залишитися на самоті з гармонією природи. Малюючи картини робітничого побуту, І. Нечуй-Левицький зображував процес формування робітництва на перших капіталістичних фабриках у районі сучасних Чернігівщини та Черкащини; але окрім цього, він висвітлив внутрішній стан бурлаків. У висвітленні картин буденного життя українського духовенства, письменник показував їх прагнення, почуття і соціальні взаємовідносини. Але, мабуть, найбільше митця хвилювала проблема національного гноблення українського народу. Як один з представників української інтелігенції, І. Нечуй-Левицький мав безпосередню можливість зобразити як свій внутрішній світ, так і душевні переживання українських професорів, студентів, вчителів, що бачили необхідність реформування суспільних відносин, але повільно переходили до конкретних дій, або зовсім заплутувалися у своїх намірах.

Ми розширюємо знання про історичну дійсність України ХІХ ст. через залучення даних про внутрішній світ, прагнення, мрії, уявлення про правду, картин побуту, ставлення до життєвих обставин та суспільні відносини різних суспільних верств України, які одержуємо з реалістичних творів І. Нечуя-Левицького.

В четвертому розділі - „Твори Панаса Мирного в джерелознавчому ракурсі” - з`ясовано громадське оточення, умови життя й праці письменника з подальшим аналізом його головних творів в джерелознавчому аспекті. Твори Панаса Мирного становлять чималу інформативну цінність для науковця-історика. Талановитим пером майстра реалістичної прози він виписав вражаюче полотно українського суспільного життя суперечливої доби формування нового, буржуазного ладу. Зі сторінок романів, повістей, оповідань П. Мирного постають образи живих людей - типових представників різних верств і прошарків вітчизняного суспільства другої половини ХІХ ст.: селян і міщан, хліборобів і пролетарів, законослухняних громадян і злочинців, бідняків і багатіїв, панів і орендарів, інтелігентів і чиновників, прихильників збереження національної самобутності й “добровільної асиміляції” тощо. Завдяки цьому тогочасні процеси, тенденції, проблеми отримали “особистісний вимір”, ми їх пізнаємо не у науково-узагальненому вигляді, а як конкретні обставини, що безпосередньо впливали на долю конкретної людини, викликаючи в її душі відповідні думки, почуття, страждання чи задоволення, певні сподівання або мрії.

Селянство для митця було тією суспільною верствою, що давало свої оригінальні зразки людей й народну мову, тому селянська тематика переважала у його творах, які показували еволюцію селянської громади від „лиха давнього” - кріпацтва до „лиха сьогочасного” - безземельної волі. Спостережливість та розуміння важкої народної долі допомагали П. Мирному під час підготовки до написання творів. Хоч письменник не вважав інтелігенцію за таку верству, що уособлює українській народ і має його характерні риси, але митець зробив спробу зобразити найтиповіших представників цього соціального прошарку, що тільки зароджувався (на його думку). В оповіданні „Сон” виявилося бажання письменника-реаліста окреслити такий суспільний устрій, у якому люди будуть щасливі - це така суспільна система, що заснована на принципах соціальної справедливості, громадянських прав та свобод, на визнанні однакових прав усіх громадян й поважанні загальних інтересів; хоч це - соціально-утопічні ідеали, але у цьому - мрії та бажання самого письменника як представника прогресивних українських кіл.

У висновках викладено загальні підсумки дослідження. Щоб всебічно пізнати минуле, слід використати репрезентативне коло джерел, і в тому числі реалістичну художню літературу, представники якої правдиво зображували оточуюче життя, насичене соціальними злигоднями і конфліктами, у своїх творах. Своєрідність відображення життя у художній літературі науковці помітили ще у ХІХ ст. і, починаючи з В. Ключевського, аргументували необхідність включення художніх творів в коло джерел історичного знання. Досліджуючи у такому ракурсі художні твори, можна з`ясувати ставлення письменників до подій сучасної їм епохи, оскільки вони розставляли свої акценти на суспільних колізіях й зображували в творах ті моменти дійсності (в узагальненому, типізованому вигляді), які вважали найголовнішими. Українські письменники-реалісти, окрім виявлення соціальних конфліктів, намагалися привернути до них увагу громадськості та віднайти шляхи їх вирішення. Прагнучи найкращим чином виконати свою соціальну місію, письменники проводили літературно-критичні дискусії, що своїм завданням ставили з`ясувати мету реалістичної літератури та сприяти активному розвитку української літератури та культури у ХІХ ст. Завдяки гостро злободенним реалістичним творам, тодішнє суспільство отримувало змогу замислитися над своїми проблемами, а сучасне - дослідити минуле народу з максимальним наближенням до істини.

Так, талановиті майстри слова, І. Нечуй-Левицький та П. Мирний як представники реалістичного напрямку в українській літературі, відзначалися надзвичайною спостережливістю за оточуючим життям, яке надавало їм безліч фактів, що характеризували всі позитивні та негативні тенденції українського суспільного життя їх доби. Особливості їх службової діяльності, постійні подорожі по країні збагачували життєвий досвід письменників, задовольняючи їх потребу в пізнанні свого народу та служінні йому за допомогою літератури. І. Нечуй-Левицький вважав завданням літератури зображення реального життя з позицій жорстко дотримуваного ідеологічного постулату, а П. Мирний намагався якомога точніше відобразити реальні факти та процеси.

Митці розуміли й проводили крізь свої твори ту думку, що українське суспільство другої половини ХІХ ст. дуже сильно диференціювалося, й у ньому вкрай загострилися стосунки між суспільними верствами через органічні вади початкового етапу накопичення капіталу, особливості становлення російського варіанту буржуазної системи. Персонажі П. Мирного, хоча й бачили усі недоліки кріпацької системи господарювання, все ж вважали селянське суспільство тих часів певною мірою кращим за капіталістичне, оскільки тоді люди більш тягнулися один до одного, вкупі долаючи соціальні негаразди, та не покидали окремих членів спільноти напризволяще.

Зі сторінок романів, повістей, оповідань П. Мирного та І. Нечуя-Левицького постають образи людей - типових представників вітчизняного суспільства другої половини ХІХ ст.: селянин-безправний кріпак, що трансформується в результаті реформи 1861 р. в без- або малоземельного селянина в оточенні орендаторів й шинкарів; селянка, що страждає від насильства пана та чоловіка; селянин-власник, який пильнує своє майно від голоти та пристосовується до нових умов; селянин-козак в минулому, який нудьгує за козацькими часами; робітник-найманець на перших капіталістичних підприємствах; чиновник-маленька людина, пригнічена начальником; пан як противник розкріпачення селян, нездатний господарювати в нових умовах; німецький або єврейський орендатор, що не співчуває селянській долі; а також - представник духовенства, який живе інтересами далеко не ,,пастви”, а своїм особистим добробутом; нарешті, учень або студент з переростанням в представника інтелігенції, який тяжіє або до поміркованих лібералів, або до радикалів, або до відвертих пригноблювачів народу (так званих управителів).

Зображені письменниками представники тодішнього суспільства по-різному оцінювали дійсність й, відповідно, по-різному розмірковували над нею. Селяни-кріпаки, як свідчать художні твори обох письменників, ставилися до свого становища, як такого, що потребує зміни будь-яким способом. Реалістичні твори, майстерно зображуючи свою епоху, містять затаєнні мрії кріпаків про волю, щире здивування панів з цього приводу, які не розуміли кріпацького потягу до свободи та утискали усякі паростки цього явища. Ми краще розуміємо за допомогою художнього слова, як звістка про волю надихнула селян на довгоочікувану вільну працю на своїй землі, тому вони не розуміли ні необхідності відробіткових двох років, ні грабіжницького наділення їх землею. Одночасно чимало з них підпадали під вплив буржуазних стосунків, тяжіючи не до спільноти, як в часи кріпацтва, а до особовості, оскільки капіталістична суспільна тенденція у їх свідомості брала гору над консервативно-феодальною.

Отже, реалістичні твори нарівні з традиційними історичними джерелами свідчать, що, знаходячись у другій половині ХІХ ст. у вирі напруженої соціально-економічної та політичної ситуації, українське суспільство продовжувало свою боротьбу за соціальну та національну справедливість, розраховуючи на свої власні сили та маючи за ідеал таке суспільство, у якому люди будуть вільно користуватися наслідками своєї праці (усвідомлюючи при цьому необхідність боротьби за таке майбутнє) - такі надії поділяли й самі письменники, на особистому досвіді відчуваючи соціальні проблеми та намагаючись шляхом висвітлення їх в літературі спрямовувати людей на вдосконалення і самих себе, і надто недосконалої дійсності.

У дисертації запропонований певний варіант джерелознавчої методики аналізу творів реалістичної художньої літератури другої половини ХІХ ст. З гносеологічної точки зору існують два методи пізнання дійсності: науковий та художній. Тому художня література має розглядатися нами як один із способів осмислення людьми свого суспільного життя. Спосіб, багато у чому відмінний від наукового дослідження, але тим не менше спрямований на здобуття істини, хоч і своєрідними (естетичними) засобами. Це, безумовно, є досить переконливим аргументом на користь того, що художнє бачення світу також представляє нам об`єктивну картину реальності. До художніх творів можна застосовувати низку джерелознавчих методів та прийомів, що використовуються щодо традиційних джерел історичної науки. Із зовнішньої критики джерел це - з`ясування історії виникнення задуму твору та його реалізації, особливостей життєвого шляху та світогляду автора, суспільної реакції на його роман або повість тощо. Стосовно внутрішньої критики важливо встановити ступінь достовірності й репрезентативності конкретно-історичної основи художніх творів, що здійснюється шляхом порівняння змісту останніх та документальних і наративних джерел, а також висновків наукових досліджень певної історичної доби.

Основні положення дисертації викладені у наступних публікаціях автора:

1. Карпенко Г.І. Літературна критична дискусія 1873-1878 рр. щодо завдань української реалістичної літератури другої половини ХІХ ст. // Бористен. - 2003. - № 5. - С. 21-24.

2. Карпенко Г.І. Українське питання у публіцистичній спадщині П. Мирного // Історіографічні та джерелознавчі проблеми історії України. Міжвуз. зб. наук. праць. - Дніпропетровськ, 2004. - С. 108-113.

3. Карпенко Г.І. Творча спадщина П.Мирного та І. Нечуя-Левицького як історичне джерело // Грані. - 2004. - №6(38). - С.29-33.

Анотації

Карпенко Г.І. Українська реалістична проза другої половини ХІХ ст. як історичне джерело. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06. - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - Дніпропетровський національний університет. Дніпропетровськ, 2005.

В дисертаційному дослідженні з`ясовано інформативні можливості української реалістичної художньої літератури другої половини ХІХ ст. як історичного джерела на прикладі творів І. Нечуя-Левицького та Панаса Мирного, а також запропоновано певний варіант джерелознавчої методики аналізу художніх творів. В роботі встановлено джерела відомостей І. Нечуя-Левицького та Панаса Мирного про сучасну їм дійсність, розкрито оцінку письменниками-реалістами наслідків буржуазних реформ 60-70-х років ХІХ ст., та показано характерні для другої половини ХІХ ст. стилі громадської поведінки, мислення, а також образи типових представників доби (на матеріалі художніх творів). В дисертації виявлено особливості боротьби двох суспільних тенденцій (консервативно-феодальної та капіталістичної) в свідомості селянства, з`ясовано уявлення українського суспільства того часу про суспільний ідеал та охарактеризовано специфіку художніх творів як джерела історичного знання.

Ключові слова: історичне джерело, репрезентативність, українська реалістична проза, художній метод пізнання, інформативність, історичне знання.