Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. В.Н. КАРАЗІНА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В УСРР ТА РСФРР

В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 20-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

Спеціальність: Всесвітня історія

АРЗУМАНОВА ТЕТЯНА ВОЛОДИМИРІВНА

Харків, 2005 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Створення незалежних держав на теренах колишнього Радянського Союзу, відмова від диктатури комуністичної партії відкрили можливості для більш глибокого і всебічного вивчення минулого, переосмислення сформованих ідеологічних стереотипів.

У вивченні минулого особливий інтерес представляє історія першої половини 20-х років ХХ сторіччя, коли, після подій громадянської війни, перед українською та російською республіками постав вибір шляхів подальшого розвитку: демократичних чи авторитарних. У боротьбі цих альтернатив і проходили 20-і роки. Ідеї демократичного розвитку, на жаль, не знайшли підтримки суспільства. Перемогли ідеї і гасла більшовиків, які заклали основи радянської держави, що базувались на диктатурі однієї партії. Ліквідація багатопартійності, обмеження участі в громадському житті різних верств населення перетворили ради в об'єкти маніпулювання з боку лідерів правлячої партії.

У першій половині 1920-х рр., продовжувався опір політиці більшовиків з боку різних соціальних класів і груп, насамперед селянства, незадоволених економічною політикою радянської влади й згортанням демократії. Але сили були нерівними, і в результаті боротьби перемогу одержали більшовики. У громадсько - політичному житті республік України й Росії стали формуватися традиції нового радянського устрою, менталітету і психології.

Аналіз поглядів і настроїв громадян, їх ставлення до різних громадських і політичних процесів у суспільстві, нової моралі, що нав'язувалася більшовиками, нового звичаю життя, методів боротьби різних верств, груп, класів за власні ідеали і цінності може сприяти громадянам сучасних України й Російської Федерації уникнути помилок минулого, знайти ефективні шляхи демократичного розвитку сучасного суспільства.

Вивчення історії допомагає відродженню духовності українського і російського народів.

У сучасних умовах, коли дослідники одержали доступ до архівних матеріалів із спецфондів і звільнилися від гніта ідеологічних догм, назріла необхідність комплексного вивчення проблеми суспільно - політичного життя в радянських республіках в першій половині 20-х рр. ХХ ст. Дослідження різних аспектів життя суспільства, ставлення громадян до влади дозволить доповнити концепцію післяреволюційного розвитку радянських республік.

Авторка, досліджуючи громадське життя в УСРР і РСФРР на матеріалах прикордонних Харківської і Воронезької губерній, спробувала визначити загальні закономірності і специфічні риси в характері процесів, що відбувалися на території двох суміжних УСРР та РСФРР губерній, де спільно проживали росіяни й українці. Інтерес авторки до дослідження даної проблеми визначався низкою факторів. У двох губерніях, приблизно рівних по території, проживала майже рівна кількість населення, схожим був й економічний розвиток Воронезької і Харківської губерній. У досліджуваних губерніях склад населення був багатонаціональним. Серед національних меншостей у Харківській губернії переважали росіяни, у Воронезькій - українці. Харків став столицею УСРР, Воронеж - великим губернським містом, фактично центром Центрально - Чорноземного регіону РСФРР. Порівняльний аналіз процесів, які відбувалися в громадсько - політичному житті в УСРР і РСФРР в першій половині 20-х рр. ХХ сторіччя, дозволяє переглянути ряд положень, що затвердилися в радянській історіографії.

Постійно зростаючий інтерес росіян і українців до національної історії і культури двох країн, прикладом чому служить проведення в 2002 р., року України в Росії і року Росії в Україні в 2003 р., підкреслює актуальність дослідження, вказує на необхідність спільних зусиль дослідників двох незалежних держав вивчати минуле.

Таким чином, дисертаційна робота знаходиться в руслі широко розгорнутого на сучасному етапі дослідження соціальної і політичної історії Росії й України ХХ ст., вивчення невідомих сторінок якої, а також переосмислення вже вивчених, є необхідним елементом розвитку незалежних держав і становлення історичної науки на демократичних, не підлеглих ідеології і кон'юнктурі, принципах.

Зв'язок дослідження з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалося згідно з планом науково - дослідницької роботи кафедри історії Росії Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (№ державної реєстрації 01984005312).

Об'єктом дослідження є суспільно - політичне життя в УСРР та РСФРР в першій половині 20-х рр. ХХ ст.

Предметом дослідження є багатогранні громадсько-політичні процеси, що відбувалися в радянському суспільстві. Серед них заслуговують на найбільшу увагу організація та діяльність партійних і громадських організацій, рад, масових товариств, у тому числі національно - культурних, участь у роботі цих організацій різних соціальних груп, взаємини влади і народу, ставлення населення до політики, що здійснювалася більшовиками, а також різноманітні форми протистояння груп і класів радянській владі, методи роботи більшовиків та інших партій серед населення.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють першу половину 20-х рр. ХХ сторіччя. Закінчення бойових дій на територіях Воронезької і Харківської губерній дозволило повернутися до мирного життя, відновити владу рад, зробити крок на шляху створення цивільного демократичного суспільства. Однак сподівання народу не виправдалися. До середини 1920-х років більшовики остаточно ліквідували опозиційні партії, небільшовистські організації та об'єднання. Була встановлена диктатура комуністичної партії, а фактично її керівного складу. Ради, профспілки, інші організації формально зберігаючи демократичну форму, фактично перетворювалися в придаток партії, ставали слухняними виконавцями її рішень. Розвиток радянської країни почав здійснюватися на засадах тоталітаризму.

Територіальні рамки дослідження охоплюють територію Харківської і Воронезької губерній, як прикордонних губерній РСФРР і УСРР відповідно до адміністративно - територіального поділу досліджуваного періоду.

Мета дослідження визначається науковою, соціальною і політичною актуальністю, ступенем наукової розробки проблеми. Метою роботи є вивчення та порівняння різних аспектів участі населення в суспільно- політичному житті суміжних губерній двох радянських республік - УСРР та РСФРР, з'ясування ставлення народних мас до політики різних партій, дослідження шляхів залучення різних соціальних категорій населення в громадське життя, визначення характеру нового “радянського” способу мислення, колективної психології.

Завдання дослідження:

Проаналізувати літературу, опубліковані і неопубліковані джерела по даній проблемі і дослідити, що було спільного і відмінного в суміжних губерніях двох республік, зокрема:

- дослідити характер ставлення громадян до більшовицького режиму і до опозиційних політичних партій;

- визначити умови, що привели до масового збройного протистояння різних верств, груп, класів радянській владі на початку 20-х рр. ХХ століття;

- вивчити особливості організації, соціального складу, програм і вимог загонів збройної опозиції;

- розглянути процес соціалізації жінок, шляхи їх залучення в громадське життя;

- встановити наявність у соціумі протидії ломці стереотипів у відношенні жінки - охоронниці домашнього вогнища;

- оцінити реальний внесок громадських організацій, у тому числі, створених національними меншинами, у демократизацію суспільства, у залучення громадян до участі у громадсько - політичному житті;

- з'ясувати протиріччя демократичних гасел більшовицької партії з реальними діями державної влади.

Методологічну основу дисертації складають фундаментальні наукові принципи дослідження суспільних явищ - принципи історизму й об'єктивності.

При написанні роботи використовувалися такі традиційні методи, як історично-генетичний, історично-порівняльний, історично-типологічний і історично-системний. Історично-генетичний метод дозволяє послідовно розкривати властивості, функції і зміни досліджуваної реальності в процесі історичного руху, а також виявляти причинно-слідчі зв'язки і закономірності історичного розвитку. Історико-порівняльний метод припускає визначення сутності досліджуваних явищ і по подібності, і по розходженню притаманних їм властивостей. У роботі проводиться дослідження громадсько - політичного життя в радянських республіках з використанням історико-порівняльного методу аналізу розвитку Харківської і Воронезької губерній. Історико-типологічний метод розкриває особливості в розвитку суспільства, а історико-системний - дає можливість простежити цілісність процесів громадсько - політичного життя УСРР і РСФРР у першій половині 20-х рр. ХХ ст. Наукова новизна роботи. У дисертації вперше у вітчизняній історіографії здійснено порівняльний аналіз громадсько - політичного життя в РСФРР і УСРР на прикладі прикордонних регіонів двох республік.

Доведено, що в двох республіках йшли подібні процеси розвитку громадського життя, процеси згортання демократії і впровадження тоталітаризму.

Простежені специфічні риси громадсько-політичного життя в УСРР та РСФРР.

Простежені відносини громадян з політичною елітою, ставлення індивідів і соціальних груп до подій і явищ, що відбувалися у соціумі.

Виявлені позиції політичних партій у даних регіонах двох республік, характер відносин між ними, методи усунення з політичної арени небільшовистських партій.

Визначені методи формування громадських організацій, характер участі населення в них.

Розглянуті форми участі представників національних меншин у громадських організаціях, створення й діяльність національних товариств.

Спростовані твердження радянської історіографії про масове залучення жінок до громадського життя.

Введені в науковий обіг раніше не досліджені документи і матеріали 46 фондів центральних і місцевих архівів України і Росії.

Практичне значення отриманих результатів визначається можливістю їхнього використання при написанні монографій і навчальних посібників по історії радянської держави, політичній історії України та Російської Федерації, при створенні вузівських курсів, написанні спецкурсів. Дані матеріали і висновки можуть бути використані при підготовці курсових і дипломних робіт з проблем, що стосуються історії російського й українського суспільства. Аналіз історії розвитку радянської держави на матеріалах прикордонних регіонів України й Росії може стати прикладом для подальшого співробітництва українських і російських істориків у вивченні історії двох незалежних держав.

Висновки дисертаційної роботи можуть використовуватися представниками різних політичних партій і організацій, місцевих органів державної влади і управління при розробці концепцій розвитку суспільства, визначенні підходів до розвитку політичної системи.

Апробація результатів дисертації: здійснювалася у формі доповідей і виступів на наукових конференціях: Міжнародній науковій конференції “Історія повсякденності і культурна історія Німеччини і Радянського Союзу 1920-і - 1950-і роки (6-8 вересня 2003 року, Харків), 57-й конференції молодих учених “Каразінські читання” (до 350 - річчя м. Харкова) (23-24 квітня 2004 р., Харків), 22-й краєзнавчій конференції молодих учених, присвяченій 200 - річчю Харківського університету (17 грудня 2004 р., м. Харків), науковій конференції викладачів історичного факультету Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (січень 2005, м. Харків).

Публікації.

Основні положення дисертації викладені в семи наукових публікаціях, три з яких надруковані у фахових виданнях України, а також у монографії “Харків багатонаціональний”, написаної в співавторстві (частка авторки - 0,5 друк. аркуш.).

Структура дисертації обумовлюється метою і завданнями дослідження. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації становить 217 сторінок. З них основного тексту - 161 сторінок, список використаних джерел та літератури нараховує 42 сторінки (459 позицій).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір і актуальність теми, конкретизуються її об'єкт, предмет, хронологічні та територіальні межі дослідження, формулюються мета й завдання, вказується на методологію і методи роботи, розкриваються наукова новизна, теоретичне та практичне значення, визначаються методи дослідження, містяться відомості про структуру й обсяг роботи.

У першому розділі “Історіографічний огляд і джерельна база дослідження” здійснюється аналіз наукового опрацювання проблематики, а також її джерельної бази. Авторка доходить висновку, що громадсько-політичне життя в УСРР та РСФРР першої половини 1920-х рр. ще не було предметом самостійного дослідження в українській і зарубіжній історіографії. Проте в науковій історичній літературі знайшли відображення окремі аспекти цієї багатопланової проблеми. Дисертантка виділяє чотири основних періоди аналізованої історіографії.

Перший період (1920-і - середина 1930-х рр.) характерний тим, що в цей час література висвітлювала різні аспекти громадсько-політичного життя країни. Вона створювалася учасниками й очевидцями подій. Викладені в популярній формі роботи не містили глибокого аналізу подій. В них часто був відсутній аналіз документального матеріалу. Висновки, що містяться в більшості робіт, мали більшовицьку політичну спрямованість. Думки і погляди ряду політичних діячів України про подальше майбутнє їх батьківщини залишалися не почутими більшовицькими лідерами.

У цілому для літератури даного періоду характерні дослідження окремих аспектів громадсько-політичного життя в масштабах УСРР або РСФРР і відсутність окремих робіт, що висвітлюють дану проблему окремо в Харківській і Воронезькій губерніях. Статус Харкова, як столиці України, сприяв більш детальному дослідженню даної проблеми в Харківській губернії в загальних роботах з історії України.

Період другої половини 1930 - середини 1950-х рр., в історичній науці характеризується зменшенням уваги до історії політичних партій і громадських організацій, повстанського руху, в цілому до громадсько-політичного життя першої половини 20-х рр. ХХ століття. Вся увага наукових дослідників зосередилася на проблемах перемоги Великого Жовтня, соціалістичних завоювань, особистого внеску Й. Сталіна в розвиток радянського суспільства. Література пропагувала радянський спосіб життя, соціалістичне будівництво, роз'ясняла боротьбу з антипартійними угрупованнями, “ворогами народу”. Практично не розглядалася проблема участі населення в радах і різних громадських організаціях, роль жінок у створенні соціалістичного суспільства. Для більшості робіт притаманна описовість і схематизм. Їхні автори, як правило, не зверталися до архівних джерел, а їхні висновки збігалися з офіційними догмами.

Наступний етап в історіографії охоплює період із середини 1950-х - до середини 1980-х рр. З початком критики культу особистості Й. Сталіна відносна свобода слова дозволила історикам звертатися до раніше не досліджених тем, а також переглянути оцінки раніше вивчених подій. У широкому плані питання громадсько-політичного життя країни висвітлювалися в багатотомних узагальнюючих працях по історії СРСР, УСРР, історії КПРС і Компартії України. Написані в руслі радянської ідеології, роботи прославляли діяльність правлячої партії по ліквідації збройного опору та мирної опозиції, розвитку радянської демократії, залученню жінок у радянське будівництво. У більшості робіт суспільно-політичне життя розглядається через призму класової боротьби.

В ці роки почалося більш широке і глибоке вивчення окремих аспектів громадсько-політичного життя як радянської країни в цілому, так і окремих її регіонів. Так, І. Трифонов уперше провів порівняльний аналіз збройних виступів у Тамбовсько - Воронезькому регіоні, у Західному Сибіру й в Україні, О. Кучер охарактеризував збройні формування у Харківській губернії, В. Духопельников, І. Плахтій - роботу місцевих органів влади - рад в Харківській губернії. Особливості розвитку суспільства в Воронезькій губернії показані в дисертаційних дослідженнях А. Ігнат'єва та Є. Чернявської. Як обов'язковий атрибут радянської демократії, свідчення народного характеру радянської влади трактувалася дослідниками робота громадських організацій.

Створення незалежних держав в 1991 р., призвело до глибокого переосмислення багатьох етапів і проблем вітчизняної історії. Доступ дослідників до раніше закритих джерел, ліквідація державної цензури і домінування марксистсько-ленінської методології, на зміну якої прийшов методологічний плюралізм, дозволили актуалізувати і скорегувати проблематику, виробити нові підходи, висловити принципово нові наукові гіпотези і висновки.

У 1990-ті рр., історики приступили до вивчення народного опору комуністичному режиму, особливо в його збройних формах, як найбільш характерному елементу розвитку суспільно - політичного життя в першій половині 1920-х рр. Акцент був зроблений на обставинах і причинах збройного опору, соціальному складі учасників і керівників, ідеології і політичній спрямованості повстанців, їх взаєминах з населенням, характеристиці програмних вимог повстанців, участі органів ВНК у ліквідації збройного опору, використанні і співвідношенні військових, каральних і політичних заходів при придушенні повстань.

Доступ сучасних дослідників до архівних документів СБУ дозволив їм більш детально охарактеризувати опозиційні настрої різних соціальних груп, їхню реакцію на радянську політику. У роботах подані об'єктивні характеристики керівників опозиції, показані протиріччя між окремими групами і партіями, аналізуються тактика, форми і методи боротьби більшовиків проти опозиції. Більшість авторів стверджує, що опозиція була ліквідована репресивними методами.

Процес ліквідації багатопартійності і встановлення диктатури більшовиків у Харківській губернії показаний у статтях В. Духопельникова, дисертаційних дослідженнях Я. Остапенко і О. Голикової. На матеріалах Воронезької губернії показаний процес формування однопартійної системи в роботі Л. Комбарової. Досліджуючи широке розмаїття громадських організацій, дослідниця відзначила негативний вплив комуністичної партії на роботу об'єднань, що відштовхувало населення від участі в їх роботі.

В цілому для робіт з проблеми громадських організацій характерний більш критичний підхід до оцінки їх реальних внесків у розвиток громадського життя. Але і нині в сучасній українській і російській історіографії відсутні комплексні роботи з проблеми діяльності громадських організацій, написані на регіональному матеріалі, зокрема Воронезької і Харківської губерній. Матеріал, що приводиться в дослідженнях, з повітових міст носить в основному додатковий, ілюстративний характер як, наприклад, у дисертаційному дослідженні Н. Кисельової.

Проблема суспільно-політичного життя країни порушена в новітніх дослідженнях, присвячених різним аспектам політичного та соціального життя України і Росії. Громадсько - політичне життя в цих роботах не є предметом спеціального дослідження, але служить переконливим тлом при висвітленні тих чи інших проблем, розв'язуваних авторами.

Дисертаційне дослідження здійснювалося на базі різних видів джерел. За принципом походження і призначення джерела можна розділити на наступні групи:

Перша група - це законодавчі акти вищих органів влади СРСР, УСРР, РСФРР. Ця група джерел визначає законодавчу базу, в межах якої здійснювалося керівництво радянською країною, характеризує принципи, на яких здійснювалося партійне керівництво громадським життям у першій половині 1920-х рр. Дослідження радянського законодавства дозволяє зробити висновок про ступінь розвитку та згортання демократичних свобод у радянській державі, проаналізувати становище різних соціальних категорій населення в суспільстві.

Друга група джерел представлена документами більшовицької партії, місцевих партійних організацій і матеріалами місцевих органів влади. Аналіз цієї категорії джерел дає можливість простежити більшовицьку політику стосовно опозиційних партій, опозиційно налаштованих груп населення, методи усунення опозиції та шляхи формування диктатури правлячої партії.

Третя група джерел - це тематичні збірники документів і матеріалів, присвячені діяльності органів радянської влади, політичних партій, громадських організацій, діяльності мирної і збройної опозиції, що протистояли партії більшовиків. Збірники документів, видані в роки радянської влади, не відбивали всієї палітри життя суспільства на початку 20-х рр. ХХ ст., тому що в них не міг бути включений цілий ряд документів, що суперечив офіційному трактуванню курсу історії. Проголошення незалежності в Росії й Україні відкрило доступ історикам цих держав до секретних матеріалів архівів. Результатом цієї роботи стало опублікування ряду збірок, у які увійшли документи, що дозволяють значно розширити вивчення даної проблеми.

Співставлення нових даних з раніше опублікованими дозволило авторці визначити реальну участь населення в громадсько - політичному житті першої половини 1920-х рр.

Четверту групу джерел становлять матеріали статистики. Статистичні дані дозволили визначити чисельність членів політичних партій, що діяли в досліджуваний період, установити кількість членів різних громадських організацій. Матеріали переписів дозволили прорахувати процентне відношення учасників мирної і збройної опозиції до загального числа населення, простежити хід залучення жінок у різні політичні кампанії і громадські організації. Порівняння числа членів партії більшовиків і інших опозиційних партій допомогло визначити реальне розміщення політичних сил у регіонах. Особливість статистичних матеріалів і збірників, надрукованих в 20-і рр. ХХ ст., полягає в тому, що вони були менш підвладні кон'юнктурі, а тому їх варто вважати досить об'єктивними.

П'яту групу джерел становлять видання періодичної преси. Преса є дзеркалом громадсько - політичного життя, відбиваючи в собі всі основні моменти діяльності суспільства. Преса прекрасно характеризує дух часу, показує найбільш злободенні питання громадського життя. У газетах і журналах всесоюзного, всеросійського, всеукраїнського і місцевого масштабів досліджуваного періоду досить об'єктивно відбивалися реалії життя громадян. Разом з тим преса видавалася під керівництвом правлячої партії більшовиків, тому тут домінував агітаційний характер.

Основну документальну базу дисертаційного дослідження склали документи фондів Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України), Центрального державного архіву вищих органів влади України (ЦДАВОВ України), Державного архіву Харківської області (ДАХО), Державного архіву Воронезької області (ДАВО), Центра документації новітньої історії Воронезької області (ЦДНІВО). Авторкою вивчено 46 фондів архівів. Документи архівів дозволили дослідити широкий спектр громадсько-політичного життя двох сусідніх регіонів, виявити загальні закономірності і визначити специфічні особливості в суміжних українських і російських губерніях. У фонді П1 ЦДАГО України містяться матеріали про діяльність комуністичної партії по залученню населення в громадське життя через систему рад, безпартійні робочі і селянські конференції, делегатські збори. Документи цього архіву також характеризують діяльність української політичної опозиції, спроби протистояти більшовикам, відстоюючи ідеї побудови української держави.

Фонди П1 ДАХО і ЦДНІВО характеризують роботу місцевих організацій РКП(б) і КП(б)У. З них ми довідалися про особливості громадсько-політичного життя в Харківській і Воронезькій губерніях, місцеву специфіку розвитку регіонів, хід виборчих кампаній, боротьбу більшовиків з представниками інших партій та опозицією всередині самої партії. Документи дозволяють простежити організацію та діяльність різних громадських об'єднань і жіночих організацій. Звіти Харківського і Воронезького губкомів, що містяться в цих фондах, дозволяють говорити про наявність у середовищі населення антибільшовицьких настроїв, про виступи громадян на мітингах і зборах, безпартійних конференціях із критикою більшовицької політики, про організацію страйків і створення збройних загонів. Ряд фондів ДАХО (Р203, Р845) і ДАВО (Р10) дозволяють зробити висновки про склад і роботу рад, організацію і діяльність об'єднань на шляху залучення населення до громадського життя. В цих фондах значний інтерес представляють відомості ДПУ про “економічне і політичне становище” у губерніях, у яких визначалися коливання настрою населення стосовно радянської влади.

Особливе місце у вивченні опозиційного руху містять документи фондів Харківського губернського військово - революційного комітету (Р202), Управління Харківської губернської робітничо - селянської міліції і розшуку (Р563), Воронезького губернського комісаріату з військових справ (Р529), у яких знаходяться кримінальні справи, порушені по факту контрреволюційного опору, матеріали про випадки хвилювань у різних регіонах Воронезької і Харківської губерній. У даних фондах міститься інформація про методи боротьби з антибільшовицьким рухом, про систему заручників, проведення арештів і інші приклади беззаконня з боку органів ВНК, міліції, загонів Червоної Армії, частин особливого призначення (ЧОП), загонів КНС (в Україні) у боротьбі з “контрреволюцією”. Звіти, доповіді, аналітичні і тематичні огляди, інструктивні матеріали правоохоронних органів і радянських спецслужб, які довгий час перебували під грифом секретності, є найбільш достовірним джерелом про реальний стан в країні, настрої в суспільстві, що відслідковувалися органами спецслужб.

Цінність цих документів полягає в тому, що сучасні дослідники можуть зустріти в них згадки про чисельність й програмні вимоги різних збройних загонів, їх підтримку населенням. Ці матеріали, позначені грифом секретно, відбивають реальне розміщення сил у суспільстві, демонструють хибкі позиції більшовиків у суспільстві на початку 20-х рр. ХХ ст.

Змістовний матеріал по нашій проблемі містять фонди повітових комітетів рад (ДАВО (Р466, Р483, Р503) і ДАХО (Р89, Р90, Р92)). Документи, що практично не досліджені істориками і не введені в науковий обіг, визначають особливості громадського життя в повітах і волостях губерній, дозволяють по-новому глянути на взаємини центра і провінції.

Джерельна база дисертаційного дослідження дозволяє повною мірою визначити активність населення, його участь у громадсько-політичному житті в роки зміцнення радянської влади в першій половині 20-х рр. ХХ ст., виявити загальні і характерні риси життя суспільства в двох суміжних губерніях УСРР та РСФРР - в Харківській і Воронезькій.

В другому розділі - “Міжпартійна боротьба за народні маси та вплив у радах” - аналізується розвиток громадсько - політичного життя в УСРР та РСФРР у першій половині 1920-х років, зокрема такі його аспекти, як боротьба місцевих організацій більшовиків з представниками інших партій за домінування в суспільстві та встановлення контролю за роботою рад.

Початок 20-х років ХХ століття ознаменувався не тільки економічною кризою, а й складною громадсько-політичною ситуацією в країні. Закінчення громадянської війни створювало сприятливі умови для розвитку країни на демократичних засадах, проголошених революцією. У суспільстві поширювалися надії на відновлення демократичних принципів побудови держави. Однак партія більшовиків не мала наміру поступатися позицією лідера в політичному житті. Тому, одразу після закінчення бойових дій було взято курс на ліквідацію політичної опозиції шляхом “викривання” злочинних дій соціалістичних партій, підривом їх авторитету в очах громадян у пресі, під час зборів і мітингів, а також шляхом арештів членів не більшовицьких партій. Допустивши до співробітництва партійну опозицію в Україні, більшовики, по мірі зміцнення своїх позицій в суспільстві, почали її ліквідацію.

Легкість, з якою правлячій партії вдалося знищити партійних конкурентів, можна пояснити не тільки репресивними заходами, а ще й відсутністю традицій громадського життя в суспільстві російської та української республік. Загальна маса населення залишалася байдужою до перебігу політичних подій. В той же час лідери більшовиків, в своїх інтересах, залучали населення до громадського життя. Правляча партія виступила організатором чисельних заходів - мітингів, конференцій, зборів, безпартійних конференцій - на яких критикувався дореволюційний порядок, викривалися злочини противників більшовизму в роки громадянської війни, пропагувалися основи радянської політики, принципи радянського народовладдя та створювалися ілюзії, що саме пригноблені свого часу громадяни вирішують усі питання побудови нової держави.

Показником рівня розвитку демократії мали стати виборчі кампанії та участь населення у виборах депутатів. Протягом першої половини 1920-х рр., у двох республіках - УСРР та РСФРР на виборах спостерігався стійкий абсентеїзм. Явка на вибори коливалася від 25% до 60 %. Його причинами були низький рівень політичної культури, відсутність традицій суспільного життя, але головною причиною, на нашу думку, слід вважати незадоволення населення економічною політикою правлячої партії.

Саме економічна політика держави, матеріальне становище громадян на той час були вирішальними моментами на шляху соціалізації громадян, залученні їх до громадського життя. Політика “воєнного комунізму” стала основною причиною масового протистояння громадян в УСРР та РСФРР більшовикам, коли до загонів повстанців йшли цілими селами. Керівництво загонами здійснювали представники різних політичних сил - есери, анархісти, меншовики, представники українських партій. Але населення більш притягували до них не політичні ідеї, а саме боротьба з носіями політики “воєнного комунізму”.

Регулярні звіти ВНК про політичне становище підтверджують думку, що протягом першої половини 20-х рр. ХХ ст., саме економічний стан визначав розвиток громадського життя і впливав на стосунки населення й влади.

Більшовики планували отримати від жінок, які становили більшість населення губерній, значну підтримку в суспільстві. До середини 1920-х років влада провела цілу низку заходів, спрямованих на залучення жінок до громадського життя. Перш за все зменшилася кількість неписьменних жінок та жінок з низьким рівнем освіти, що слід вважати найголовнішим на шляху соціалізації жінки. Законодавча база, що декларувала гендерну рівність, і можливість жінки матеріально себе забезпечувати руйнували патріархальні уявлення про жінку - домогосподарку.

Матеріали дослідження свідчать, що жінки Харківської губернії і особливо Харкова були більш втягнуті в процес соціалізації, ніж жінки Воронезької губернії, бо Харків, як столиця УСРР, мав більше можливостей залучати жінок до громадського життя, робота з жінками в столиці мала служити прикладом іншим містам. Між тим, до середини 1920-х рр. на території суміжних губерній процес втягнення жінок в громадсько-політичне життя не набував масового характеру. За нашими підрахунками в цей процес було втягнуто не більше 40% жінок.

В третьому розділі “Громадські організації - форма залучення населення в громадсько-політичне життя” розглядається діяльність чисельних благодійних, професійних, національних, молодіжних, жіночих, культурно-просвітницьких, наукових товариств та організацій Харківської і Воронезької губерній. Керівництво радянської держави здійснювало контроль та управління цими громадськими організаціями та сподівалося максимально залучити громадян до участі в громадському житті, збільшуючи число членів різноманітних масових товариств. Їхній масовий характер повинен був свідчити про підтримку населенням радянської влади. Створення в УСРР і РСФРР у першій половині 1920-х рр., системи масових організацій (Товариство “Геть неписьменність”, МОДР, “Товариство сприяння жертвам інтервенції”, “Друг дітей” та інших) відбувалося з ініціативи і при особистій участі владних структур. На території досліджуваних губерній були відтворені профспілкові організації і селянські комітети взаємодопомоги, комсомол і ряд молодіжних організацій, зроблені послаблення і для церковних громад. У багато національному Харкові, на відміну від Воронежа, створювалися національні товариства й організації.

Провідним принципом організації роботи товариств був централізм. Позбавлені ініціативи на місцях, члени даних організацій не виявляли ділової активності, що негативно позначалося на роботі. Разом з тим, масові товариства мали деякі істотні атрибути самостійності і демократизму у внутрішній організації і функціонуванні (відносна свобода слова учасників на зборах і конференціях, обрання органів керування).

Масові товариства були покликані вирішувати насамперед завдання допомоги державі в здійсненні її соціально-культурної політики (ліквідація неписьменності, боротьба з дитячою безпритульністю), а також сприяти правлячій партії в реалізації її політико-ідеологічних установок, впливаючи на світогляд мас.

Сутність діяльності суспільств була схожою з особливостями розвитку громадсько-політичного життя в цілому: існування і діяльність масових товариств значною мірою залежали від підтримки з боку влади, партійного керівництва, що визначали їхні цілі й завдання, особливості функціонування. Радянське законодавство, прямий контроль адміністративних органів, політичний контроль через партійні і політичні органи, кадрова політика, фінансова залежність - усі ці фактори домінували над діяльністю товариств, визначали і координували її.

Участь населення у роботі різноманітних громадських організацій повинна була, на думку більшовицьких агітаторів та пропагандистів, формувати традиції громадської роботи, привчати громадян до участі в громадському житті, ламати століттями сформовану традицію аполітичності, ігнорування населенням політичних процесів.

У висновках узагальнюються результати дисертаційного дослідження, що виносяться на захист.

Формування нового суспільно-політичного ладу після громадянської війни на території суміжних губерній - Харківської та Воронезької, як в цілому в Україні та Росії, проходило в складних умовах, гострій політичній боротьбі.

Закінчення Громадянської війни створювало умови для побудови в радянських республіках громадянського суспільства. В Харківській і Воронезькій губерніях діяли осередки всіх загальноросійських соціалістичних партій.

На теренах Харківщини значну роботу проводили представники українських соціалістичних партій, що стояли на платформі радянської влади. Широкий спектр політичних партій міг стати основою побудови суспільства на демократичних принципах в УСРР і РСФРР. Більшовиками ж був узятий курс на подальше зміцнення диктатури партії, а точніше її керівництва - ЦК РКП(б) і збереження адміністративно-командних методів керування країною. Оскільки КП(б)У и уряд УСРР були цілком підлеглі ЦК РКП(б), то в УСРР здійснювалася та ж політика, що й в РСФРР, спрямована на забезпечення монопольної влади партії більшовиків.

Складне економічне становище породило соціально-політичну кризу, що призвела до масових виступів селян, робітників, перетворилася на збройний опір, що охопив Воронезьку і Харківську губернії, поставив на грань катастрофи владу більшовиків. Зміна економічної політики дозволила більшовикам зберегти владу в республіках. Перемозі більшовиків сприяли не тільки насильство і репресії, але також відсутність консолідації конфронтуючих сил.

Допомогло більшовикам і часткове запозичення у своїх опонентів популістських гасел, що були популярними в масах. Відіграла значну роль і особливість громадської свідомості громадян, у якій комуністична ідеологія замінювала релігію, а також глибокий соціокультурний розкол “низів” і “верхів” суспільства. Ці фактори сприяли більшовикам в усуненні своїх супротивників з політичної арени, поступовому встановленню контролю над владою рад.

Широкі можливості для існування політичного плюралізму, що відкрилися з переходом до непу, не влаштовували правлячу більшовицьку партію. Стратегія більшовицького партійно-державного керівництва була спрямована на те, щоб компенсувати економічний відступ посиленням своєї політичної монополії і посиленням боротьби з усіма політичними опонентами, для яких перехід до непу відкривав об'єктивно сприятливі перспективи діяльності.

Перша половина 1920-х рр., перевернула підвалини і стереотипи громадського життя, втягнула мільйони громадян у різні форми участі в ній. На початку 1920-х рр., це були стихійні мітинги і збори, страйки в містах, збройні загони повстанців по селах.

Активна участь громадян у громадському житті сприяла успішному вирішенню багатьох завдань, роль громадськості в соціальному і культурному процесі була досить значною. Але в умовах формування тоталітарної системи участь народних мас у керуванні державою і громадсько-політичному житті набувала формального характеру, усі дії радянських органів, громадських організацій знаходилися під жорстокою регламентацією з боку правлячої партії.

Щоб зупинити хвилю селянських повстань на початку 1921 р., партії більшовиків довелося здійснити ряд поступок в економічній сфері, зберігаючи монополію в політичній сфері. Партія більшовиків свідомо пішла на розкол суспільства, обмеживши в політичних правах заможні верстви населення міста і села, надавши формально широкі права трудящим верствам. Саме ця частина населення і, насамперед робітники, сприяли розвитку рад, були ініціаторами створення цілого ряду громадських організацій, діяльність яких розглядалася більшовиками, як приклад буцім-то демократичного ладу радянських республік.

Створюваний більшовиками політичний режим вимагав підтримки з боку громадян, у першу чергу - селянства, що складало більшість населення республік. Пролетаріат був ширше залучений до громадсько - політичного життя через більш високий рівень грамотності і традицій участі в боротьбі за свої права, концентрацією в промислових центрах, бажання перетворити державний лад. Більш консервативне селянство продовжувало ігнорувати громадське життя.

Особливості менталітету селян проявлялися в першу чергу в бажанні мати можливість спокійно працювати, не вникаючи в питання побудови нового суспільного ладу. Однак надмірний натиск влади на село в роки здійснення політики “воєнного комунізму” спровокував масове залучення жителів села в повстанські загони.

Головною метою діяльності збройних формувань їхні учасники бачили лише в поваленні комуністичного режиму, однак вони не вели боротьбу за встановлення своєї “селянської” влади. Менталітет учасників селянських загонів опозиції обумовлював особливість їхньої боротьби: воювали тільки у своєму регіоні, за своє село.

Перші ж поступки радянської влади на шляху заміни продрозкладки продподатком, легалізація торгівлі та інше сприяли відходу переважної частини повстанців від боротьби. більшовик історичний комуністичний

Формально правлячою партією декларувалися демократичні принципи виборності рад, регулярність скликань з'їздів рад, сесій, звіти керівників перед населенням. Але діяльність рад залишалася під пильним наглядом партійних органів. Тому, з однієї сторони, ради через секції і комісії, РСІ, безпартійні робочі і селянські конференції, делегатські збори залучали населення в радянське будівництво, розвиваючи ініціативу й енергію рядових громадян. З іншого боку, усі їхні рішення не повинні були виходити за рамки більшовицької політики, і така подвійність відштовхувала маси від участі в роботі рад. Протягом досліджуваного періоду спостерігався стійкий абсентеїзм у ході виборчих кампаній по виборам у ради. Причинами абсентеїзму, з одного боку - була відсутність у населення традицій участі в суспільному житті, з іншого боку - розуміння громадянами марності виборів делегатів рад, що лише формально вирішували питання державного будівництва.

ПУБЛІКАЦІЇ

1. Арзуманова Т.В. Суспільно-політичне життя в Харківській губернії наприкінці 1919 - початку 1921 року // Вісник Харків. нац. ун-ту. - № 594: Історія. - Вип. 35. - Харків, 2003. - С. 138-146.

2. Арзуманова Т.В. Участь жінок у суспільно - політичному житті радянської країни наприкінці 1919-1925 рр. (На матеріалах Воронезької та Харківської губерній) // Збірник наукових праць. Серія “Історія та географія”/ Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди. - Харків, 2003. - Випуск 14-15. - С. 112-118.

3. Арзуманова Т.В. Межпартийная борьба в советской стране в конце 1919-1925 гг. (На примере Воронежской и Харьковской губерний) // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Збірник наукових праць. - Х., 2004. - Вип. 7. - С. 121-128.

4. Арзуманова Т.В. Діяльність “Товариства сприяння жертвам інтервенції” в 1924 - 1925 рр. (На матеріалах Воронезької та Харківської губерній) // Збірник наукових праць. Серія “Історія та географія” / Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди. - Харків, 2004. - Випуск 16. - С. 159-164.

5. Арзуманова Т.В. Общественные организации советской страны в 1921-1925 гг. ХХ в. (На примере Харьковской и Воронежской губерний) // Эпоха. Культура. Люди (история повседневности и культурная история Германии и Советского Союза. 1920 - 1950-е годы) // Материалы международной научной конференции (Харьков, сентябрь 2003 г.). - Х., 2004. - С. 24-35.

6. Харьков многонациональный / коллектив авторов: В.М. Духопельников, Л.И. Лойко, С.И. Посохов, Т.В. Арзуманова и др. - Х., 2004. - 10 друк. арк. (авторці належить 0,5 друк. арк.).

Размещено на Allbest.ru