Спілка войовничих безвірників в антирелігійній пропаганді в Україні (20-ті - 40-ві роки ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ “КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ”

ДУДКА Лариса Олексіївна

УДК 94 (477) “1920 / 1940”

СПІЛКА ВОЙОВНИЧИХ БЕЗВІРНИКІВ В АНТИРЕЛІГІЙНІЙ ПРОПАГАНДІ В УКРАЇНІ (20-ті - 40-ві роки ХХ ст.)

07.00.01 - історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Київ - 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії України 20 - 30-х рр. ХХ ст.

Інституту історії України НАН України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, старший науковий співробітник РУБЛЬОВ Олександр Сергійович, учений секретар Інституту історії України НАН України.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор, дійсний член АПН України ПАЩЕНКО Володимир Олександрович, ректор Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка; кандидат історичних наук КОКІН Сергій Анатолійович, заступник начальника Державного архіву СБУ.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

войовничі безвірник антирелігійна пропаганда

Актуальність теми. Здобувши державну незалежність, Україна розпочала реформування всіх галузей суспільно-громадського та державного життя, а також вироблення якісно нового підходу до державно-церковних відносин. Проте, практика оновлення суспільства засвідчила, що цей складний, небезболісний та суперечливий процес трансформації супроводжується низкою кризових явищ у громадсько-політичному, економічному, культурному житті. Не є винятком у цьому контексті й церковно-релігійна сфера, яка не позбавлена міжконфесійних, державно-церковних та етнонаціональних проблем. Зазначені питання потребують глибокого розуміння законів суспільно-державного та правового оновлення в умовах переходу від тоталітарного ладу до демократичного, що в значній мірі забезпечується досконалим вивченням минулого, особливо тих його етапів, коли закладалися підвалини радянсько-більшовицького режиму в Україні.

З огляду на трагізм і катастрофічність наслідків реалізації політики державного атеїзму, що неухильно здійснювалася в Україні впродовж її радянського минулого, для держави, церкви й духовного життя народу необхідним є вивчення, критичне осмислення та узагальнення цього негативного досвіду з метою запобігання його повторенню в майбутньому.

Дослідження процесу становлення державно-церковних відносин в Україні в міжвоєнний період має не лише значиму цінність для об'єктивного відтворення історичного минулого, але й водночас рефлексує до сучасності, окреслюючи визначальні орієнтири в розв'язанні державно-церковних проблем сьогодення. Наявність значної кількості конфесій, активна громадсько-політична діяльність церковних організацій, тісний взаємозв'язок релігійних та національних почуттів і надалі потребує вдосконалення політичних, правових, соціальних аспектів у подальшій консолідації українського народу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов'язаний з розробкою планових тем: “УСРР в добу утвердження тоталітарного ладу (1928 - 1933 рр.)”, “Завершення формування тоталітарного ладу в Україні (1934 - 1938 рр.)” (номер держреєстрації 01984000867) відділу історії України 20 - 30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України, “Методологічні проблеми дослідження історії регіонів України ХХ ст. (№ 0102U000937) та “Історичне регіонознавство в Україні” (№ 0102U003773) відділу регіональних проблем історії України цього ж інституту, а також із напрямом досліджень Республіканської програми “Реабілітовані історією” (голова Головної редколегії проекту акад. НАН України П. Тронько).

Метою роботи є здійснення комплексного історичного та політико-правового аналізу ролі та місця Спілки войовничих безвірників (СВБ) в антирелігійній пропаганді державно-партійних органів в Україні 1920 - 1940-х рр. та виявлення особливостей функціонування безвірницького товариства як засобу практичної реалізації політики войовничого атеїзму.

Для досягнення поставленої мети визначено такі дослідницькі завдання:

проаналізувати стан вивчення проблеми в історіографії, встановити повноту її джерельного забезпечення;

з'ясувати теоретичні засади політики партії більшовиків щодо релігії та церкви, її основні етапи, способи й методи реалізації;

дослідити процес становлення, організаційного оформлення та функціонування Спілки войовничих безвірників в Україні;

розкрити питання її періодизації, статусу, матеріального становища, кадрового забезпечення;

визначити особливості та специфіку існування Спілки войовничих безвірників в Україні, її залежність від центральних органів влади взагалі та Центральної Ради СВБ СРСР зокрема;

окреслити коло відповідних партійно-державних документів, що обумовлювали діяльність безвірницького товариства;

вивчити зміст та форми діяльності, механізми впливу Спілки безвірників на масову свідомість населення, визначити методи і способи впровадження необхідних владі стереотипів у громадську свідомість та поведінку для тотального контролю над релігійним життям людини та церквою;

простежити зв'язок процесів становлення радянської тоталітарної системи, її внутрішньої і зовнішньої політики з організаційно-структурними та функціональними змінами, яких зазнавала Спілка безвірників.

Об'єктом дослідження є витоки, засади, форми, методи, механізми та особливості реалізації антирелігійної політики владних структур за допомогою Спілки войовничих безвірників в України у 1920 - 1940-х роках.

Предметом вивчення є Спілка войовничих безвірників України, що була утворена для практичної реалізації основних заходів політики радянської влади щодо релігії, церкви та віруючих.

Методологічна основа дослідження. Дисертація ґрунтується на загальновживаних науково-дослідницьких принципах об'єктивності, пріоритету фактів, загальнолюдських цінностей, фахової відповідальності. Для досягнення поставленої мети, аби уникнути тенденційності й безкритичної апологетики, використані спеціальні методи дослідження, а саме: історичний, логічний, порівняльний, проблемно-хронологічний і метод структурно-функціонального аналізу, що уможливило всебічний науковий аналіз проблеми.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 20 - 40-х рр. ХХ ст., серед яких, з огляду функціональної активності Спілки безвірників, уважаємо доречним виділити час активної реалізації партійно-радянської антирелігійної політики та високої дієвості безвірницької організації (1920 -1930-ті рр.), а також період зменшення гостроти напруги в державно-церковних стосунках, що спричинило спочатку дещо формальне існування СВБ, а потім узагалі усунення її з політичної та громадської арени (1940-ві роки).

Географічні межі визначаються територією Української РСР в її довоєнний та післявоєнний періоди. У роботі назви регіонів, населених пунктів, їх адміністративно-територіальне окреслення вживаються відповідно з чинним тоді поділом; ураховані зміни, що відбувались у зв'язку з ліквідацією губернсько-повітового поділу, районуванням та створенням областей.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації:

- уперше здійснено спробу виділення в самостійний об'єкт наукового розгляду й комплексного дослідження Спілки войовничих безвірників України в контексті антирелігійної політики 1920 - 1940-х років;

- з'ясовано основні передумови, етапи та особливості становлення й розвитку безвірницького товариства, а також їхній взаємозв'язок із процесами формування тоталітарної системи в СРСР;

- здійснено аналіз процесу формування та функціонування системи підготовки антирелігійних кадрів, прийомів та способів залучення до Спілки безвірників широких верств населення; на загальноісторичному тлі простежено діяльність і долю багатьох учасників тогочасних подій;

- розкрито механізми впливу Спілки войовничих безвірників на свідомість населення, проаналізовано методи, прийоми, зміст та форми діяльності безвірницьких осередків під час реалізації політики масової атеїзації;

- обґрунтовані особливості розгортання безвірницького руху на західноукраїнських землях, які в 1939 р. відійшли до складу УРСР;

- чільне місце відведено аналізові процесу лібералізації державно-церковних відносин у роки Другої світової війни, що дало можливість уяснити основні аспекти припинення існування войовничо-атеїстичного товариства;

- доведено визначальну роль СВБ у багатогалузевій та структурованій системі антирелігійного апарату, її вплив та ідеологічний тиск на громадськість із метою забезпечення підтримки антирелігійних таємних, провокаційних та репресивних заходів державно-партійних органів стосовно релігії та церкви;

- виявлено й залучено до наукового обігу значний масив архівних документів, що істотно розширило джерельну базу досліджуваної проблеми.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в можливості використання його результатів та матеріалів під час написання узагальнюючих курсів з історії України, спеціальних курсів із релігієзнавства, історії релігії та церкви в Україні, а також у процесі викладання відповідних дисциплін у вищій школі. Висновки та рекомендації, зроблені в дисертації, можуть бути використані в процесі виховання національної самосвідомості, загальнолюдських моральних якостей та формування правової культури в суспільстві.

Наукова апробація результатів роботи. Основні положення дисертації обговорювались у відділі історії України 20 - 30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України. Результати дослідження викладались авторкою на VІ Всеукраїнській науковій конференції “Історичне краєзнавство у відродженні духовності, культури, багатовікових національних традицій України” в Луцьку (28 вересня - 1 жовтня 1993 р.), міжнародних наукових конференціях, зокрема: “Незабутні сторінки історії нашого народу” (до 60-річчя звільнення України від гітлерівських загарбників) у Києві (17 грудня 2004 р.), “Історія релігій в Україні” у Львові (16 - 18 травня 2005 р.), “Історія релігії та церкви в Україні: проблеми джерелознавства та історіографії” у Полтаві (14 - 16 вересня 2005 р.).

Публікації. Основні положення дисертації викладені авторкою в шести наукових працях, з них чотири опубліковано у наукових фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації становить 257 стор., із них основного тексту - 206 стор., список джерел та літератури - 51 стор. (558 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено об'єкт і предмет дослідження, мету й завдання роботи, її методологію, окреслено хронологічні й територіальні межі, з'ясовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, рівень апробації та структуру дисертації.

У першому розділі - “Історіографія проблеми та огляд джерельної бази” - з'ясовується методологічне, історіографічне та джерелознавче підґрунтя дослідження.

Політика компартійних органів та державних структур щодо релігії, церкви та віруючих у міжвоєнний та воєнний періоди у вітчизняній історіографії є ґрунтовно дослідженою. Проте бракує досліджень, що висвітлюють становлення та характер діяльності Спілки войовничих безвірників як структурного елементу в системі антирелігійної пропаганди в Україні 1920 - 1940-х років.

Усі праці, які певною мірою стосуються досліджуваного питання, можна розподілити на групи за проблемно-тематичним принципом та хронологічними періодами: 1) праці істориків, пропагандистів-атеїстів та публіцистів 1920 - 1930-х рр.; 2) наукова спадщина радянської історіографії; 3) сучасні наукові дослідження; 4) праці істориків та релігієзнавців української діаспори.

Перші спроби проаналізувати історію Спілки безвірників у традиційному процесі зростання безвірницького руху здійснені пропагандистами-антирелігійниками, що безпосередньо були пов'язані з її становленням та діяльністю. Серед українських теоретиків войовничого атеїзму слід відзначити Д. Ігнатюка, О. Чефранова, А. Іванівського, І. Сухоплюєва. Загалом тогочасні релігієзнавчі розвідки назагал були ідеолого-публіцистичними інтерпретаціями відверто атеїстичного, офіціозно-негативістського характеру, далекими від об'єктивного, наукового аналізу фактичного матеріалу.

У 1950 - 1960-ті роки хрущовська лібералізація, майже не торкнувшись церковного життя, принесла нові гоніння проти церкви та віруючих і сприяла появі великої бюрократичної системи атеїстичної пропаганди. Щоб надати цій атеїстичній роботі новий, популяризаційний аспект, її було названо “науковою”. Із цього часу починається копітка робота радянських учених щодо аналізу історії становлення в країні масового атеїзму. Серед перших фундаментальних досліджень із зазначеної тематики варто назвати монографії М.М. Персиця й О.Т. Вещикова. Періодично на тему становлення атеїстичного руху в пожовтневий період друкуються статті в журналах “Вопросы научного атеизма”, “Наука и религия”, “Философские науки”, “Питання атеїзму”, “Людина і світ”.

Першим, хто виділив Спілку войовничих безвірників як окремий об'єкт наукового дослідження, був російський учений Б.М. Коновалов. Використовуючи документи й матеріали центральних партійного та державного архівів, архіву Музею історії релігії та атеїзму в Ленінграді, стенографічні звіти з'їздів СБ, атеїстичну періодику та літературу 1920 - 1930-х років, автор з'ясував цілі, завдання, різні аспекти діяльності товариства. Вперше було відзначено особливість процесу становлення та утвердження безвірницького руху в Україні.

Аналізом Спілки войовничих безвірників у контексті історії становлення та пропаганди атеїзму в цей час займаються українські дослідники М.М. Коваленко та О.Г. Білоус, Г.В. Муквич, І.В. Полук, Г.Л. Семенко, В. Бичатін, Н. Расторгуєва. Попри ідеологічну упередженість, украй обмежену джерельну базу в цих публікаціях можна простежити, в першу чергу, відомості про ті форми й методи, до яких вдавалися державно-партійні органи, реалізовуючи на практиці гасло повної ліквідації релігій та церкви в суспільстві.

Серед українських радянських “наукових атеїстів” на цій ниві найактивніше працював О.П. Молчанов. Розвиток наукового атеїзму в Україні у 1920 -1930-х рр. є темою його дисертаційного дослідження, другий розділ якого присвячений діяльності СВБ. На основі архівних матеріалів автор дійшов висновку, що в Україні Спілка безвірників розпочала свою діяльність у 1928 р., тоді як у Росії антирелігійне товариство існувало з 1925 р. До діяльності безвірницького товариства в контексті етнографічно-соціологічного дослідження побутово-обрядового аспекту атеїзації населення України в міжвоєнний період зверталася В.Ю. Келембетова.

Багатими на публікації виявилися 1970 - 1980-ті роки, коли було надруковано чимало матеріалів, присвячених в основному критиці буржуазного тлумачення свободи совісті, доведенню того, що в СРСР вона на практиці повністю реалізована. Будучи рупором офіційної комуністичної ідеології, праці радянських дослідників - М. Бабія, Г. Воронцова, В. Клочкова, Е. Лисавцева, Б. Нормурадова - мали надто заполітизований зміст, обмежене коло джерел і, як наслідок, багато помилкових припущень. Проте, у зазначених працях містяться відомості про аналіз державно-церковних стосунків дослідниками західних країн, які чи не першими найбільш відкрито й неупереджено заявили про характер цих відносин у радянському суспільстві періоду 1920 -1930-х років.

Серед сучасних досліджень заслуговує на увагу монографія російського дослідника В. Алексєєва “Иллюзии и догмы”. Аналізуючи характер державно-церковних стосунків, автор пов'язує войовниче безвірництво, що остаточно оформилось у країні в кінці 1920-х років, безпосередньо з діяльністю Спілки безвірників і визначає його як різновид вульгарного атеїзму.

Із нових методологічних позицій охарактеризована зазначена тема в збірці праць російських дослідників “Религия и свободомыслие в культурно-историческом процессе”. Із-поміж спеціальних розвідок у галузі державно-церковних стосунків вирізняється стаття С.Н. Савельєва. І хоч українські питання згадуються російськими вченими лише побіжно, загальний контекст більшовицької антирелігійної політики взагалі та діяльність Спілки безвірників зокрема на теренах СРСР дозволяє з'ясувати характерні риси становлення та розвитку безвірницького руху й в Україні.

Серед новітніх вітчизняних досліджень у контексті означеної проблеми чільне місце посіли роботи полтавського дослідника В.О. Пащенка. Автор подає детальну інформацію про поширення в республіці безвірницьких осередків, формування організаційних структур безвірницького руху, про форми та методи діяльності Спілки войовничих безвірників в Україні, причини її занепаду. Заслуговує на увагу історико-релігієзнавча розвідка В. Пащенка та А. Киридон “Більшовицька держава і православна церква в Україні. 1917 - 1930-ті роки”. Аналіз СВБ здійснюється харківським ученим В.І. Силантьєвим у контексті дослідження процесу становлення органів антирелігійної пропаганди, вивчення основних методів та форм їх діяльності. На жаль, досліджуваний хронологічний період дозволив окреслити лише деякі аспекти поширення в УСРР антирелігійних осередків та організаційне оформлення їх у Спілку безвірників (1928 р.), тоді як подальша діяльність товариства залишилася поза увагою дослідника.

Деякі аспекти історії безвірницького товариства вивчалися й іншими істориками. Зокрема, Г. Славута проаналізувала діяльність Спілки безвірників у контексті антирелігійної політики радянської держави в галузі народної освіти, Т. Євсєєва зосередила увагу на “економічній” діяльності СВБ в умовах голодомору 1932-1933 рр. в Україні, Н. Рубльова визначила Спілку безвірників як координатора та керманича антирелігійних заходів, що здійснювалися в республіці різними гілками влади, О. Нестуля дослідив згубний уплив войовничого атеїзму на культову архітектуру та предмети культового призначення.

За кордоном першість у правдивому й неупередженому висвітленні зазначеної проблеми належить таким дослідникам-релігієзнавцям, як П.Андерсон, У. Коларз, У. Флетчер (Англія), Н. Струве (Франція), Г. Граббе (США). Майже всі їхні праці вийшли друком на початку 1960-х років, коли в Радянському Союзі були оприлюднені чергові партійні розпорядження про посилення атеїстичного виховання. До цього переліку слід віднести наукове дослідження історика релігії А. Боголєпова “Церковь под властью коммунизма”. Окремі аспекти даної проблематики розглядаються в роботах Т. Хохітової, І. Огієнка, Б. Боцюркова, З. Соколюка, Є. Пастернака.

Видатним істориком державно-церковних стосунків був Демид Бурко, який зосередив увагу на систематизації численних відомостей про обставини, за яких відбувалося цькування та нищення церкви в радянські роки.

Головними недоліками зарубіжних праць, що стосуються означених питань, є використання їх авторами обмеженого кола джерел, а то й цілковита відсутність матеріалів з архівів колишнього СРСР. Вони мають характер яскравої публіцистики, забарвлені емоціями співпереживання, обурення або скорботи.

Найбільш цілеспрямовано, фахово й плідно досліджував зазначену проблематику канадський учений Д.В. Поспєловський, однак, характеризуючи діяльність Спілки войовничих безвірників, учений обійшов увагою особливості її існування на теренах України.

Аналіз войовничого безвірництва вкраплений у загальну картину відтворення колективізації та голодомору в Україні періоду 1929 - 1933 рр., що досить переконливо зробив Роберт Конквест. Проте, книга не позбавлена певних недоліків, у ній трапляються помилки, неточності, що пояснюється насамперед обмеженим колом джерел та відсутністю архівних матеріалів.

Загалом можна зробити висновок, що як у вітчизняній, так і в зарубіжній історіографії певною мірою знайшли відображення різні аспекти становлення та діяльності Спілки войовничих безвірників в Україні у зазначений період. Водночас комплексна розробка цієї проблематики на основі залучення широкого кола джерел не була виконана тому є завданням даного й подальших досліджень.

Джерельна база дисертації різнопланова й багатоманітна. Основу її складають комплекси архівних документів, які є необхідними для розуміння ролі та місця СВБ в антирелігійній пропаганді в Україні періоду 1920 - 1940-х років.

Для розкриття теми дисертаційного дослідження були опрацьовані документи Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), а саме матеріали таких фондів: ВУЦВК (Ф.1), РНК УСРР (Ф.2), НКВС УСРР (Ф.5), НКЮ УСРР (Ф.8), НКО УСРР (Ф.166), ВУРПС (Ф.2605), Колекції документальних матеріалів українських емігрантських установ, організацій та різних осіб (Ф.4465), Уповноваженого Ради у справах Російської Православної Церкви при Раді Міністрів СРСР по Українській РСР (Ф.4648). Документи архіву дають змогу з'ясувати організаційний рівень СВБ та кількісне охоплення народних мас безвірницьким рухом, окремі аспекти адміністративно-територіальної структури товариства, фінансування, кадрове забезпечення, форми та методи діяльності, особливості виконання безвірницької роботи на місцях та ін.

Значний масив документів, украй необхідних для дослідження історії СВБ, міститься у фондах Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України). Переважно це матеріали фонду ЦК КПУ (Ф.1): 1) циркулярні листи, інструкції, директиви, постанови ЦК КП(б)У; 2) протоколи засідань Політбюро, Оргбюро та Секретаріату ЦК КП(б)У, матеріали до них; 3) плани, звіти, доповідні записки, інформаційні довідки Агітпропу ЦК КП(б)У щодо проведення антирелігійної роботи; 4) протоколи засідань Всеукраїнської Антирелігійної комісії при АПВ ЦК КП(б)У, а також витяги з них; 5) листування ЦК із різними державними установами та партійними органами республіки про стан антирелігійної пропаганди. Корисну інформацію щодо участі в роботі Спілки безвірників молоді та комсомолу знаходимо в документах ЦК ЛКСМУ (Ф.7). Вивчення документів Центрального державного архіву громадських об'єднань України дало змогу дослідити роль ЦК КП(б)У в розробці й реалізації антирелігійної та антицерковної політики радянського керівництва взагалі та керівну участь партійних органів у становленні й діяльності СВБ зокрема.

Таким чином вивчалася багатогалузева структурована система державного антирелігійного апарату, взаємодія всіх її ланок у процесі масової насильницької атеїзації населення через діяльність Спілки войовничих безвірників.

Зважаючи на підконтрольність антирелігійного товариства партії, важливим джерелом для розуміння статусу Спілки войовничих безвірників є партійно-державні документи, які визначали й регулювали напрями її діяльності та функціонування. Перші спроби систематизувати й видати збірники документів стосовно державно-церковних стосунків були здійснені у 1920 - 1930-х рр. Усі наступні збірники документів, що виходили в УРСР та в Радянському Союзі, мали яскраво виражену ідеологічну спрямованість, відзначалися цензурними обмеженнями та відверто ідеологічною заангажованістю. Ознайомлення з ними дозволяє краще зрозуміти умови становлення безвірницького руху, досить повно охарактеризувати позиції партії та уряду щодо релігії, церкви та віруючих.

Окремим важливим блоком джерел, що потребує вивчення з метою з'ясування засад політики одержавленого атеїзму, є праці тодішніх керівників радянської держави та правлячої партії - В.І. Леніна, Й.В. Сталіна, що стосувалися загальних питань стратегії й тактики більшовиків щодо релігії та церкви, а також тогочасне радянське законодавство.

Незаперечний інтерес для дослідників зазначеної проблеми становлять праці керівників СВБ та антирелігійних теоретиків як загальносоюзного, так і республіканського рівнів, а саме: О. Ярославського, А. Лукачевського, І.І. Скворцова-Степанова, Д. Ігнатюка, А. Іванівського, Ф. Олещука.

Авторкою були опрацьовані матеріали, що безпосередньо пов'язані з організаційним становленням та існуванням Спілки безвірників: 1) статути товариства, 2) стенографічний звіт ІІ Всесоюзного з'їзду СВБ, матеріали союзних, республіканських та окружних безвірницьких з'їздів, пленумів ЦР; 3) інструкції та методичні рекомендації щодо організації роботи сільських, міських осередків та гуртків юних безвірників.

Непересічну цінність для повноти висвітлення дисертаційної теми становлять періодичні антирелігійні видання в Україні 1920 - 1930-х рр. Газетна та журнальна періодика в цьому аспекті - різнопланове, багатюще історичне джерело, що доповнює архівні та інші документальні джерела предметною конкретикою, але яке потребує уважного прочитання та критичного осмислення.

Особливе місце в переліку періодичних видань посідає антирелігійна загальносоюзна та українська преса: 1) газети: “Войовничий безвірник“ - орган ЦР СВБ України (Харків, 1929 - 1933 рр.), “Войовничий безвірник” - орган Київської міськради СВБ (Київ, 1929 - 1932 рр.), “Безбожник” (Київ, 1937 - 1941 рр.); 2) журнали: “Антирелигиозник” (Москва, 1926 - 1941 рр.), “Безбожник” (Москва, 1924 - 1941 рр.), “Безбожник у станка” (Москва, 1923 - 1931 рр.), “Безвірник” (Київ, 1923 - 1924 рр.). Провідна роль у насадженні масового атеїзму в Україні належить журналу “Безвірник” (1925 - 1935 рр.), який був основним друкованим органом ЦР СВБ України.

Таким чином, комплекси джерельної бази дають підстави для ґрунтовного, об'єктивного, різнопланового дослідження ролі та місця СВБ в антирелігійній політиці державно-партійних органів в УРСР періоду 1920 - 1940-х років.

У другому розділі - “Передумови поширення безвірницького руху в Україні в першій половині 20-х років ХХ ст.” - аналізуються теоретичні засади більшовицької партії щодо релігії й церкви та процес становлення органів антирелігійної пропаганди в контексті державно-церковної політики в Україні.

Поразка українських національних сил у розбудові власної державності та встановлення в Україні більшовицького режиму зумовило суттєві зміни в державно-церковних стосунках. Утвердження радянської влади супроводжувалося насадженням більшовицької ідеології, яка засадничо не передбачала місця в новому суспільстві для релігії та церкви. Тимчасовий робітничо-селянський уряд 22 січня 1919 р. ухвалили Декрет про відокремлення церкви від держави та школи від церкви, що на практиці було суто декларативним врегулюванням державно-церковних стосунків. Одночасно партія оголосила й про антирелігійний зміст своєї політики, здійснення якої відбувалося через численні таємні партійні та урядові постанови й розпорядження.

На початку 1920-х років у плані розбудови радянського держапарату було створено цілу систему органів для практичної реалізації державно-церковної політики. Поступово при партійних комітетах усіх рівнів створюються спеціальні антирелігійні комісії та відділи, які покликані були організовувати й контролювати антирелігійну пропаганду.

Антирелігійні державно-партійні заходи не користувались особливою підтримкою та популярністю серед населення. Усвідомлюючи це, вищі партійні органи вдалися до організації під своїм керівництвом спеціального антирелігійного товариства, осередки якого повинні були діяти безпосередньо на місцях, займатися популяризацією та виконанням накреслених урядом та партією антирелігійних заходів, охопити найширші народні маси й, цим самим, сприяти побудові на практиці безрелігійного суспільства.

Для практичної реалізації політики партії щодо релігії та церкви, спрямованої на цілковите їх знищення, і завершення організаційного й структурного формування системи органів антирелігійної пропаганди в 1925 р. з ініціативи партійних органів була створена громадська організація - Спілка безвірників (СБ). Незмінним головою Спілки впродовж її існування був відомий діяч більшовицької партії О. Ярославський.

Процес становлення й організаційного оформлення Спілки безвірників в Україні мав свої характерні ознаки й відрізнявся від аналогічного процесу, що мав місце в 1920-х роках у цілому в Радянському Союзі. Вважаючи антирелігійну пропаганду складовою культурно-освітньої роботи, у лютому 1925 р. вище партійне керівництво УСРР ухвалило категорично втриматися від організації будь-яких товариств, спрямованих на боротьбу з релігією. На думку партійної верхівки, у разі відсутності належного керівництва з боку партії в умовах загострення релігійних настроїв і активної діяльності церковних організацій такі товариства могли спричинити посилення релігійного руху.

Не сприймаючи такого відношення до антирелігійної роботи на місцях, загальносоюзні владні структури та керівники Центральної Ради Спілки безвірників СРСР на сторінках газет та журналів розпочали кампанію критики й засудження українських керівників за їхнє ставлення до функціонування Спілки безвірників. Як наслідок, останні змушені були “визнати” свої помилки у проведенні антирелігійної політики в республіці й розпочати процес запровадження та поширення на місцях безвірницьких осередків.

Отже, реалізація партійно-радянського курсу антирелігійної боротьби вимагала побудови структурованого механізму, вироблення певних засобів, інструментів, методів та технологій впливу на населення з метою нав'язування йому певних світоглядних стереотипів. Велику роль у цьому процесі державно-партійні органи покладали на Спілку безвірників як один із засобів практичної реалізації політики войовничого атеїзму.

У третьому розділі дисертації - “Організаційне оформлення Спілки безвірників в Україні” - досліджено характерні засади організаційного періоду в становленні безвірницького товариства, роль та значення ІІ-го Всесоюзного з'їзду СВБ у посиленні наступу на релігію й церкву та вирішення питання кадрового забезпечення Спілки войовничих безвірників.

Початком організаційного оформлення Спілки безвірників в УСРР слід вважати 21 квітня 1926 р., коли Оргбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення про організацію в республіці антирелігійного товариства. Для проведення роботи щодо організаційного оформлення СБ у Харкові була створена Тимчасова Всеукраїнська Рада Спілки безвірників на чолі з Д. Ігнатюком, яка мала провести роботу щодо створення безвірницьких осередків на місцях, вироблення інструкцій та програм роботи, підготовки матеріалів до Всеукраїнської конференції Спілки. Методичне керівництво роботою та зв'язок із місцевими осередками здійснювалися через журнал “Безвірник” - головний друкований орган СБ України.

Будучи національною філією Всесоюзної Спілки безвірників, республіканське об'єднання за основу своєї роботи майже без змін узяло статут й основні робочі інструкції щодо роботи низових осередків СБ СРСР.

Питання залучення громадськості до антирелігійної роботи через мережу безвірницьких осередків детально обговорювалося на багатьох республіканських агітпропнарадах при ЦК КП(б)У, на яких зверталась увага партійних комітетів на важливість цієї роботи та наголошувалося, що організації СБ є основною організаційною формою та методом антирелігійної пропаганди. Таким чином, окружні та низові партійні організації не стояли осторонь створення на місцях осередків Спілки, а за директивною вказівкою ЦК мали сприяти їх розгортанню.

Після зміцнення антирелігійних осередків на місцях та утворення окружних рад СБ постало питання загальнореспубліканського організаційного оформлення Спілки. Це відбулося 11 травня 1928 р. на І-му Всеукраїнському з'їзді безвірників. З'їзд затвердив тези та ряд резолюцій, які визначили основні завдання й методи діяльності Спілки безвірників та обрав вищий керівний орган - Центральну Раду СБ України.

Вирішальну роль у формуванні організаційних структур антирелігійного руху відіграв ІІ Всесоюзний з'їзд безвірників, який відбувся в Москві 10 - 15 червня 1929 року. Враховуючи зміну тональності в антирелігійній роботі в напрямі активізації її дієвості, рішучості та жорсткості, Спілка безвірників на з'їзді була перейменована на Спілку войовничих безвірників (СВБ). У наступні роки її значення у богоборчій політиці ставало ще вагомішим. Незважаючи на те, що Спілка мала статус громадської організації її ухвали та рішення, які направлялися до різних інстанцій та відомств, ставали обов'язковими.

На СВБ та її місцеві осередки покладалася основна робота щодо кадрового забезпечення антирелігійної пропаганди. Для підготовки пропагандистів атеїзму широко використовувалися найрізноманітніші форми антирелігійного навчання, основними ланками якого були: 1) антирелігійний гурток - створювався при кожному безвірницькому осередку з метою організації антирелігійної самоосвіти; 2) районний семінар або гурток підвищеного типу - організовувалися при райкомах партії та готували керівників антирелігійних гуртків; 3) робітничі та колгоспні антирелігійні університети - дворічний курс навчання готував безвірницькі кадри, які направлялися в райони для інструкторсько-методичної роботи; 4) антирелігійні курси - підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації пропагандистів-антирелігійників; 5) антирелігійні кафедри та факультети при ВНЗ - готували наукових працівників для “антирелігійного фронту”, які займалися розробкою теоретичних питань атеїзму.

Проте, незважаючи на доволі розгалужену систему підготовки антирелігійних кадрів, на місцях теоретичний рівень безвірницьких сил був украй низьким. Історичні джерела засвідчують непопулярність антирелігійної роботи, небажання її проводити або ж наводять факти її повного ігнорування.

Четвертий розділ - “Зміст та форми діяльності Спілки войовничих безвірників в Україні довоєнного періоду” - присвячено аналізу методів та характеру впливу СВБ на громадськість у насадженні войовничого атеїзму.

Спілкою войовничих безвірників використовувалися найрізноманітніші методи, способи та прийоми реалізації на практиці антирелігійних заходів, що становили основний зміст і форми її діяльності. Безвірницька робота офіційно проводилася в трьох напрямах: 1) антирелігійна агітація й пропаганда; 2) практична антирелігійна робота; 3) участь у політико-господарських кампаніях. Якщо до 1929 р. Спілка безвірників зосереджувала свою роботу переважно на агітаційно-пропагандистських методах роботи, то “рік великого перелому” змусив її суттєво розширити коло своїх завдань, акцентувавши основну увагу на участі в місцевому господарському житті.

Із діяльністю СВБ була пов'язана активна робота, спрямована на видавництво та поширення антирелігійної літератури, “антирелігієзацію” преси й наповнення її новим войовничо-атеїстичним змістом, а також друкування суто антирелігійної періодики, яка стала ефективним засобом ідеологічного тиску та формування певної громадської думки. Однак характер більшості вміщених матеріалів, які являли собою сухі директивні вказівки щодо антирелігійної боротьби, глумливе викриття “контрреволюційної суті” духовенства, брутальне й безцеремонне втручання в справи віруючих у багатьох випадках, навпаки, сприяли негативному ставленню населення до антирелігійних заходів влади.

Узявши курс на прискорення темпу індустріалізації та розгорнувши суцільну колективізацію, партія відчула гостру потребу в організаційно-ідеологічних важелях, які б забезпечили їй підтримку більшості населення. Цьому повинна була сприяти Спілка войовничих безвірників. “Економічні” заходи безвірників були спрямовані на допомогу державно-партійним органам у здійсненні індустріалізації, соціалістичної перебудови села, виконанні позики, збиранні коштів на зміцнення обороноздатності. Це виводило Спілку за межі її статутних повноважень і перетворювало на дієвий інструмент матеріального визиску робітничо-селянських мас.

Радянська влада намагалася за допомогою впроваджуваних безвірниками нових методів - праці на колектив, “соцспівзмагання” й ударництва, виходу на роботу в дні релігійних свят, колективної відповідальності, оголошення зустрічних планів, “громадського буксиру” - перетворити працю на геройську справу. Усі ці заходи повинні були обов'язково супроводжуватися організацією нових безвірницьких осередків, залученням до СВБ нових членів, утворенням безвірницьких колгоспів, комун, сіл, бригад, цехів, заводів та викриванням “шкідницької ролі церковників” у житті суспільства.

Спілкою войовничих безвірників були ініційовані численні заходи антирелігійної роботи в навчальних закладах, що передбачали активну пропагандистську роботу серед учителів, дітей та молоді. Із цією метою при Центральній Раді СВБ України було спеціально створено шкільний відділ, що узгоджував свою діяльність із Наркомосом УСРР і ЦК ЛКСМУ, при районних і окружних радах СВБ діяли дитячі секції. Основною формою проведення антирелігійної роботи були гуртки юних безвірників, шкільні осередки СВБ, які не без примусу насаджувалися в школах. За офіційними матеріалами Наркомату освіти, антирелігійні питання були включені до програм вищих навчальних закладів, курсів перепідготовки вчителів, уносилися корективи до шкільних програм. Таким чином, антирелігійне виховання ставало обов'язковим принципом для всіх радянських шкіл, що зобов'язувало кожного вчителя вести активну боротьбу проти релігійного впливу. Ініціювальна, організуюча й контрольна функції у вирішенні цього питання належали Спілці войовничих безвірників.

Різноманітні культурно-масові заходи в справі подолання впливу релігії на духовне життя людей, на сімейний та громадський побут також були пов'язані з діяльністю СВБ. Найпоширенішою формою пропаганди нового світогляду були лекції та доповіді. Безвірницькими силами проводились антирелігійні вечори, диспути, карнавали, маскаради, що супроводжувалися вульгарним “попоїдством”, приниженням почуттів віруючих та часто сприяли не послабленню, а, навпаки, посиленню релігійної активності й поширенню антирадянських настроїв. Спілкою безвірників часто практикувалося запровадження безрелігійних обрядів сімейно-побутового циклу, що у 1920-х роках отримали назву “червоних обрядів”. Активно й завзято на місцях безвірницькі осередки бралися до реформи трудового тижня та церковного календаря, організації антирелігійних музеїв.

Примусовість і насильницьке насадження масової атеїзації призводили до формально-бюрократичного ставлення громадськості до цієї роботи, коли її визнавали на словах, реєстрували на папері й цілком ігнорували на ділі.

У п'ятому розділі - “Основні аспекти діяльності Спілки войовничих безвірників України в 2-й половині 1930 - 1940-х роках” - розкрито причини занепаду антирелігійної роботи в середині 1930-х років, спроби партійних та державних органів активізувати діяльність СВБ у 1937 - 1941 рр., а також досліджено процес лібералізації державно-церковних відносин у роки Другої світової війни та припинення діяльності СВБ в Україні.

У середині 1930-х років Спілка безвірників вступила в період гострої кризи. Переважна частина республіканських, крайових і обласних організацій припинила своє існування у зв'язку з самоліквідацією. Значно скоротився випуск літератури з атеїзму та антирелігійної періодики. Все це дало підстави охарактеризувати період 1934 - 1937 рр. як час помітного послаблення антирелігійної роботи взагалі й діяльності СВБ зокрема.

Причин такого стану можна назвати декілька. Багато активістів безвірницького фронту були розчаровані незначними успіхами в боротьбі з релігією, оскільки більшість населення все ж таки залишалася віруючою. Негативно вплинув на стан антирелігійної роботи голод 1932 - 1933 рр., що посіяв страх, невпевненість людей у тодішньому житті й майбутньому. Багато помилок було допущено й у діяльності Спілки: безкінечні чистки, постійні зміни керівництва, поширення паперотворчості, бюрократизму та формалізму. СВБ, будучи основним робочим органом у процесі атеїзації населення, незважаючи на всебічну підтримку партійних органів, матеріальну субсидію з боку держави, не мала значного авторитету серед населення. Беручи активну участь у соціалістичній модернізації господарства, СВБ проводила роботу щодо опосередкованого економічного грабунку населення, натикаючись на глухий опір збіднілого народу та викликаючи обурення, злість і безпорадність.

Якщо до середини 1930-х років керівництву Спілки войовничих безвірників удавалося недоліки своєї діяльності “перекладати на плечі” місцевих партійних, комсомольських, профспілкових організацій, органи народної освіти, то у 1936 - 1937 рр., в умовах розгулу сталінського терору, критика партійних органів ставала небезпечною. Довелося шукати ворогів у власному таборі, щоб цим самим пояснити, чому не вдалося по-справжньому розгорнути антирелігійну пропаганду серед мас. Із цією метою поряд із посиленням антирелігійного тиску щодо віруючих, здійснювалася широкомасштабна кампанія звинувачень у ворожій діяльності керівників організацій СВБ на місцях, які своїми злочинними діями нібито розвалили товариство. Ворогом народу був оголошений майже весь керівний склад Спілки войовничих безвірників УРСР.

Переломним моментом у проведенні антирелігійної пропаганди стало обговорення її стану на пленумі ЦК ВКП(б) у лютому - березні 1937 року. До активізації такої діяльності закликала постанова ЦК КП(б)У від 13 травня 1937 р. “Про стан антирелігійної пропаганди та роботу Українського товариства “Войовничий безвірник”. ЦК КП(б)У зобов'язував партійні органи на місцях відновити роботу СВБ, особливу увагу звернути на залучення до товариства нових антирелігійних сил, переглянути та зміцнити керівні структури товариства.

РНК УРСР доручалося вишукати потрібні асигнування для діяльності антирелігійного товариства, а облвиконкоми мали знайти кошти для дотації обласним радам СВБ. Таким чином, організаційні антирелігійні заходи підкріплювалися ще й значними фінансовими “вливаннями”. І хоча статут антирелігійної організації цього не передбачав, це ще раз підтверджує, що СВБ не зовсім відповідала своєму статусу добровільної громадської організації, а була частиною партійно-державного механізму, спрямованого проти релігії.

Підсумувати основні зрушення в антирелігійній роботі, а також визначити нові заходи в побудові безрелігійного суспільства мав ІІ-й з'їзд СВБ України, який відбувся 19 - 22 січня 1940 року. З'їзд спланував програму щодо подальшої роботи, звернув увагу всіх організацій СВБ на зміцнення її первинних осередків, а також порушив питання про поширення безвірницьких осередків у новоприєднаних західних областях УРСР. Щодо останнього, то керівники антирелігійного руху прийняли рішення про недоцільність організації в Західній Україні осередків СВБ, оскільки це могло б погіршити вкрай напружену ситуацію в регіоні та налаштувати місцеве населення проти радянської влади.

Зміна сталінської політики стосовно релігії та церкви відбулася в роки Другої світової війни. Патріотична позиція духовенства та віруючих відверто контрастувала зі стереотипом соціально-політичного сприйняття релігійних організацій, який насаджувався напередодні війни. Політичний прагматизм вимагав лібералізації відносин між владою і церквою.

Проте, із закінченням війни перед керівництвом республіки поставали завдання не лише відбудови зруйнованого господарства, а й відродження довоєнного ідейного клімату в суспільстві. Знову залунали заклики посилити антирелігійну пропаганду.

У зв'язку зі створенням у 1947 р. Всесоюзного товариства з поширення політичних і наукових знань, 29 квітня 1947 р. Рада Міністрів СРСР прийняла постанову №1377 про припинення подальшого існування Спілки войовничих безвірників, функції якої передавалися новоствореному товариству.

Отже, в руках владних структур СВБ відіграла роль вдалого засобу для реалізації на практиці антирелігійних директив партії та держави. Зменшення гостроти напруги в державно-церковних стосунках під час Другої світової війни та в післявоєнний період усунуло з політичної та громадської арени існування відкрито войовничого атеїстичного товариства.

У висновках узагальнено основні результати проведеного дослідження:

Аналізуючи проблему державно-церковних стосунків, деякі автори торкалися питання ролі й місця Спілки войовничих безвірників у забезпеченні антирелігійної політики. У той же час цілісного дослідження цієї проблеми не було проведено. Окремі аспекти даного питання (хронологічні межі, періодизація, статус, правомірність дефініцій, духовно-психологічні наслідки діяльності) потребують сучасного осмислення, чіткішого окреслення.

Прийнявши Декрет про відокремлення церкви від держави та школи від церкви, радянська влада відверто продемонструвала свою рішучість активно втручатися в релігійно-церковну сферу, розпочала активні секуляризаційні заходи та розбудову спеціального апарату регулювання державно-церковних відносин.

Застосування владою крайніх засобів стосовно церкви та віруючих задля створення необхідного морально-психологічного та ідеологічного резонансу супроводжувалося масовою атеїзацією населення, активною антирелігійною пропагандою. Саме для успішної реалізації останніх чинників з ініціативи партійних органів і було створене антирелігійне товариство - Спілка безвірників.

Дослідження комплексу джерел та літератури дало змогу з'ясувати хронологічні межі становлення та розвитку безвірницького товариства, окреслити основні етапи та охарактеризувати їх змістове наповнення. Час існування Спілки войовничих безвірників у межах 1920 - 1940-х рр. можна поділити на такі періоди: 1) квітень 1926 р. - травень 1928 р. (планомірне розгортання мережі антирелігійних товариств на місцях), 2) травень 1928 р. - 1933 р. (ідейне та організаційне оформлення безвірницького руху у формі СВБ); 3) 1934 р.- травень 1937 р. (занепад антирелігійної роботи взагалі та діяльності Спілки безвірників зокрема); 4) травень 1937 р. - червень 1941 р. (курс на цілковите й остаточне витіснення релігії з життя радянського суспільства, спроби партійних органів і державних структур активізувати діяльність СВБ); 5) червень 1941 р. - квітень 1947 р. (лібералізація державно-церковних відносин у роки Другої світової війни та припинення діяльності Спілки войовничих безвірників).

З'ясовано, що Спілка войовничих безвірників не зовсім відповідала своєму статусу масової добровільної громадської організації. Для доведення цього пропонуються такі аргументи: 1) беручи до уваги неможливість установити точну кількість членів СВБ, мусимо зазначити, що антирелігійний рух не користувався популярністю серед населення, не позначився переходом широких мас на світоглядні позиції войовничого безвірництва; 2) центральні компартійні органи, ініціювавши створення Спілки безвірників, усіляко заохочували поширення цього руху на місцях, доручаючи державно-партійним органам місцевого рівня проявляти почин у створенні безвірницьких осередків, керувати, контролювати та спрямовувати їхню роботу. Це робило дуже відносним на практиці принцип добровільності, а нині переконує в тому, що безвірницький рух насаджувався здебільшого насильницьки; 3) у проведенні антирелігійної пропаганди СВБ підміняла собою агітаційно-пропагандистські відділи компартійних органів; основою матеріального забезпечення Спілки були не членські внески, а значні бюджетні грошові “вливання”.

Виявлено, що організаційне оформлення й поширення безвірницького руху ставилося владними структурами у пряму залежність від системи підготовки антирелігійних кадрів. Ця робота покладалася на СВБ та її місцеві осередки.

Спілка безвірників використовувала у своїй роботі найрізноманітніші методи, способи, механізми та прийоми. Зокрема, з діяльністю СВБ були пов'язані: 1) видання та поширення антирелігійної літератури; 2) “економічні” заходи; 3) антирелігійна робота в навчальних закладах, серед дітей та молоді; 4) культурно-масові заходи в справі подолання впливу релігії на духовне життя людей, на сімейний та громадський побут.

Дослідження ролі та місця Спілки войовничих безвірників в антирелігійній пропаганді в УРСР дало можливість з'ясувати основні її функції: пропагандистська, організаторська, ініціююча (започаткування певних заходів, що стосувалися її організаційних форм, змісту, методів та технологій впливу), формуюча (вироблення певних установок, стереотипів поведінки), навчально-виховна (формування антирелігійних світоглядних уявлень).

Виникнення, характерні особливості існування та ліквідація Спілки безвірників повністю залежали від процесів становлення радянської тоталітарної системи, коливань внутрішнього і зовнішнього курсу керівництва СРСР.

Настанова щодо швидкого витіснення релігії із свідомості народу, як виявила практика та засвідчили документальні масиви, була неправильною теоретично, нездійсненною практично й, що найгірше, шкідливою. Глибокий злам історичної традиції, духовне зубожіння, руйнація моральних цінностей стали трагічним наслідком тогочасної боротьби з релігією та духовністю.

Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях:

1. Релігійна ситуація в Україні в першій половині 1920-х років за аналітичними матеріалами органів ВУНК-ДПУ // Історичне краєзнавство у відродженні духовності, культури, багатовікових національних традицій України: Праці VІ Всеукраїнської конференції (Луцьк, 28 вересня - 1 жовтня 1993 р.) - Луцьк, 1993. - С.273-274.

2. Антирелігійні видання у системі безвірницького руху в Україні (1920 - 1930-ті роки) // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. ст. / Редкол.: П.Т. Тронько (голов. ред.) та ін. - К., 2001. - Вип. 13. - С. 295-315.

3. Організаційне становлення Спілки безвірників України в 20-х рр. ХХ ст. / Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. ст. / Редкол.: П.Т. Тронько (голов. ред.) та ін. - К., 2001. - Вип. 14. - С. 268-287.

4. Підготовка антирелігійних кадрів у системі безвірницького руху в Україні 20 - 30-х рр. ХХ ст. / Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. праць / Ін-т історії України НАН України; Відп. ред. С.Кульчицький. - К., 2003. - Вип. 7. - С. 144-154.

5. Спілка войовничих безвірників України: спроба історіографічного аналізу // Історична пам'ять. - 2005. - № 1/2 - С.137-144.

6. ІІ Всеросійський з'їзд Спілки войовничих безвірників і посилення насту-пу на релігію, церкву та віруючих // Історія релігій в Україні: Праці ХV міжнар. наук. конф. (Львів, 16 -17 травня 2005 р.). - Кн.1.- Львів, 2005. - С.277-233.

АНОТАЦІЯ

Дудка Л.О. Спілка войовничих безвірників в антирелігійній пропаганді в Україні (20-ті - 40-ві рр. ХХ ст.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Національний університет “Києво-Могилянська академія”. - К., 2005.

Дисертацію присвячено комплексному історичному та політико-правовому аналізу ролі та місця Спілки войовничих безвірників в антирелігійній політиці державно-партійних органів в Україні періоду 1920 - 1940-х років. На основі архівних джерел та опублікованої фахової наукової літератури проаналізовано теоретичні принципи партії більшовиків щодо релігії та церкви; досліджено процес становлення, організаційного оформлення та функціонування Спілки безвірників в Україні; розкрито питання її хронології, періодизації, статусу, матеріального становища, кадрового забезпечення; виявлено особливості та специфіку функціонування СВБ в Україні, її залежність від центральних органів влади та ЦР СВБ СРСР; проаналізовано зміст та форми діяльності безвірницького товариства; простежено зв'язок процесів становлення радянської тоталітарної системи з організаційно-структурними та функціональними змінами, яких зазнавала Спілка безвірників упродовж свого існування.