Селянський рух в Харківській губернії (1917-1921 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Селянський рух в Харківській губернії (1917-1921 роки)

соціальний поведінка селянство політичний

Важливим елементом процесу українського державотворення наприкінці ХХ на початку ХХІ століття є переосмислення науковою громадськістю ключових моментів вітчизняної історії, зокрема Української революції 1917-1921 рр. Оскільки на початку ХХ століття селянство складало переважну частину української нації, виникає потреба у об'єктивному висвітленні його впливу на перебіг і результати революції та Громадянської війни.

Недостатньо дослідженим аспектом даної проблеми залишаються регіональні особливості соціальної поведінки українського селянства в період Української революції 1917-1921 рр. Ігнорування регіональної специфіки селянського руху в Україні, значною мірою, було властиве радянській історіографії, однак й рівень розробки проблеми регіональної аграрної історії пострадянською українською історіографією є нерівномірним для різних територій України. Зокрема, відсутнє об'єктивне, комплексне дослідження політичної, економічної, національно-культурної, збройної активності селянства Харківської губернії у 1917-1921 рр.

Доцільність вивчення теми також зумовлена необхідністю критичного осмислення вітчизняного досвіду аграрних перетворень з метою його використання у реформуванні сучасного сільського господарства України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота пов'язана з науковою темою «Історія України: проблеми суспільного, політичного, культурного, економічного розвитку» кафедри історії України Харківського національного університету імені Г.С.Сковороди.

Об'єктом дослідження дисертаційної роботи є революційні процеси в українському селі у 1917-1921 рр.

Предметом дослідження є боротьба селянства Харківської губернії за свої соціально-економічні, політичні і національні права в період Української революції 1917 - 1921 рр.

Хронологічні межі дослідження - березень 1917 р.- серпень 1921р. Нижня межа відповідає початку Української революції і першим спробам самоорганізації селянського руху на Харківщині. Верхньою межею дослідження автор вважає серпень 1921 р., як час самоліквідації місцевого антиурядового селянського повстанського руху, зумовленої впровадженням нової економічної політики.

Територіальні рамки дослідження охоплюють Харківську губернію в межах 1917- 1921 рр.

Метою роботи є висвітлення регіональної специфіки селянського руху у Харківській губернії.

Відповідно до мети визначені наступні завдання:

провести історіографічний аналіз наявної літератури з теми дисертаційного дослідження і систематизувати джерела з історії селянського руху в Харківській губернії у 1917 - 1921 рр.;

розкрити зв'язок специфіки розвитку аграрного сектору економіки Харківщини з виникненням місцевого селянського руху;

визначити економічні, політичні, соціальні фактори, що вплинули на радикалізацію селянського руху в краї;

охарактеризувати ставлення місцевого селянства до державних інституцій та політичних партій в Україні у 1917- 1921 рр;

вивчити ставлення різних груп селянства до соціально-економічних та політичних змін, що відбулися на селі протягом 1917-1921 рр.;

дослідити особливості селянських виступів в губернії на різних етапах розвитку Української революції 1917-1921 рр.

висвітлити контакти селянства Харківщини з повстанським рухом інших регіонів;

з'ясувати роль національного фактору в посиленні соціальної активності селянських мас краю.

Методологічною основою дослідження є принципи об'єктивності та історизму. При написанні дисертації було використано загальнонаукові методи і спеціально - історичні: історико-генетичний, порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний .

Наукова новизна та особистий внесок здобувача полягають в тому, що вперше здійснена спроба комплексного дослідження селянського руху в Харківській губернії у 1917-1921рр. з позиції сучасної історичної науки, зокрема:

доведено, що не вирішені проблеми в сфері аграрних відносин спричинили селянський рух і розгортання збройного громадянського конфлікту на Харківщині у 1917-1921 рр.;

порівняно ступінь активності участі у революційних подіях у регіоні різних соціальних груп села;

у роботі обгрунтовується теза: в період Української революції 1917-1921 рр. представники лівих політичних партій вживали поняття «куркуль» для визначення власників індивідуальних селянських господарств, які бажали зберегти приватну власність на землю і активно захищали свої економічні, політичні і національні права;

у дисертації доведено, що невирішеність національного питання була одним із важливих чинників посилення селянського руху в Харківській губернії; досліджено взаємозв'язок селянського повстанського руху сусідніх регіонів з селянським рухом в Харківській губернії і доведено, що найбільш впливовими і популярними серед сільського населення регіону було махновське і «уенерівське»повстанство;

простежено процес радикалізації селянського руху у 1917-1921рр., висвітлено пасивні та активні, нелегальні і легальні форми боротьби селянства за свої економічні, політичні і національні інтереси;

узагальнено наслідки селянського руху в Харківській губернії у 1917-1921 рр.

Теоретичне та практичне значення дослідження полягає в тому, що одержані результати і викладені в ньому положення збагачують знання з історії Української революції 1917-1921 рр., більш повно реконструюють її розвиток і розкривають регіональні особливості.

У навчально-педагогічній практиці матеріали дисертації можуть бути використані для створення спеціальних і узагальнюючих праць з історії України, підготовці спецкурсів з історії селянства, краєзнавчих досліджень, при створенні навчальних посібників для студентів вищих навчальних закладів.

Апробація результатів дисертації відбулася на засіданнях кафедри історії України Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. Окремі положення та висновки доповідалися на Міжнародній науковій конференції «Краєзнавство - 2001» (Харків, 17 квітня 2001 р.); ІV Міжнародній науковій конференції Харківського обласного історико-археологічного товариства «Проблеми історії та археології України» (Харків,16-18 травня 2001 р.); Третіх наукових читаннях, присвячених пам'яті С.М.Королівського (Харків, 16 листопада 2001 р.); V Міжнародному конгресі україністів (Чернівці, 26 -29 серпня 2002 р.), Міжнародній науковій конференції „Проблеми історії та археології України», присвяченій 100-річчю ХІІ Археологічного з'їзду (Харків, 25 - 26 жовтня 2002 р.).

Публікації. Результати дисертації відображені в 7 індивідуальних наукових публікаціях, з них шість статей у фахових виданнях , затверджених ВАК України.

Структура дисертації зумовлена метою та дослідницькими завданнями роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які, в свою чергу, поділяються на одинадцять підрозділів, висновків, списку літератури та джерел. Обсяг дисертації становить 195 сторінок ( з них основного тексту - 177 с.), список джерел і літератури нараховує 224 найменування.

У вступі обгрунтовується актуальність теми, визначається зв'язок з науковою темою кафедри, де виконувалася дисертація, вказується предмет, мета, завдання дослідження, визначаються хронологічні та територіальні рамки роботи, наукова новизна, практичне значення дисертації та її апробація, подається перелік наукових публікацій, в яких відображено основний зміст дослідження, розкривається структура виконаної роботи.

У першому розділі - „Історіографія та джерельна база дослідження» здійснено аналіз наукової історичної літератури та джерел по темі дисертаційної роботи.

Історіографію проблеми умовно поділено на три групи: радянська, українська пострадянська і закордонна історична література.

Аналіз змісту історичних праць створених радянськими дослідниками у 1920-х - на початку 1930-х рр., свідчить, що вітчизняна наука мала в своєму розпорядженні достатню джерельну базу і кваліфікованих спеціалістів, щоб об'єктивно пояснити особливості соціальної поведінки сільського населення в Харківській губернії під час Української революції 1917-1921 рр. Так, наприклад, цінний фактичний матеріал з окремих аспектів теми дослідження містять праці Н.Попова, А.Хоменка, С.Остапченка, І.Омельченка, В.Лобахіна та ін.¹ Але ідеологічний та фізичний терор, що супроводжував перетворення УСРР на складову частину тоталітарної держави, змусив наукову громадськість відмовитися у 1930-1940-х рр. від вивчення тематики селянського руху.

У 1950 -1980-х рр. дослідження проблеми було поновлено. Протягом 1952 -1953 рр. з'явився ряд наукових робіт Ю.Ю.Кондуфора, В.П.Шила, М.І.Ксензенка. Увага дослідників була зосереджена на висвітленні реалізації радянської владою політики „воєнного комунізму» в Україні у 1919-1920 рр. Але якщо В.П.Шило і Ю.Ю.Кондуфор звертаючись до подій на Харківщині, головним чином, цікавилися роботою продзагонів, то М.І.Ксензенко поставив перед собою мету дослідити процес націоналізації землі в Харківській губернії у 1920 р. Останній прийшов до висновку, що наслідком проведення революційних аграрних перетворень в губернії, було зростання кількості господарств селян - середняків.

Наприкінці 1950-х , на початку 1960-х рр. радянська історіографія поповнилася серією робіт Г.Ф.Заставенка, Є.М.Скляренка, Ю.Я.Бєлана, які були присвячені дослідженню періоду окупації України німецькими і австро-угорськими військами.³ Однак аграрна політика УНР, Української Держави, на території Харківської губернії і відповідна реакція місцевого селянства не стали предметом об'єктивного дослідження в працях радянських істориків. Спільними рисами цих робіт були їхня ідеологічна спрямованість і прагнення довести керівну роль більшовиків в організації антиінтервентського руху опору.

У 1960-х рр. дослідники намагалися відкинути найодіозніші стереотипи радянської історіографії 1950-х рр. Так, зокрема, К.К.Шиян і С.Я.Островський визнали активну участь заможного селянства у антипоміщицькому русі в Харківській губернії у 1917 р.⁴ В.Є. Тичина вперше вказав на незначні успіхи Харківського губернського більшовицького підпілля в організації антигетьманського руху опору.⁵ М.І.Куліченко обгрунтовано стверджував, що спроба КП(б)У очолити в 1919 р антиденікінський селянський повстанський рух на Харківщині зазнала поразки.⁶ Однак, як і раніше, дослідники вважали заможне селянство соціальною базою націоналістичною контрреволюції.

На початку 1970-х рр. окремі аспекти діяльності антибільшовицького підпілля і боротьби урядових каральних органів з повсталим селянством в Харківській губернії було висвітлено в монографії О.О.Кучера.⁷ Автор визнав участь середнього і незаможного селянства в антибільшовицькому повстанському русі, але вважав, що це було лише результатом його малосвідомості. У 1972 р. з'явилася монографія П.Ф.Решодька, в якій було здійснено спробу комплексно висвітлити історію селянського руху на Харківщині.⁸ Автор відтворив основні моменти боротьби селянства за свої політичні й економічні права в березні 1917 - січні 1918 рр.

Однак науковець не розкрив протиріччя, що виникли між селянством і більшовиками та недооцінив значення національного питання в селянському русі.

Таким чином, радянська історіографія давала виключно позитивну оцінку боротьбі селянства Харківщини з силами контрреволюції, натомість антибільшовицькі виступи однозначно трактувалися, як „куркульський бандитизм». Водночас, радянські дослідники накопичили значний фактичний матеріал і визначили можливі напрямки майбутніх досліджень аграрної історії Харківщини.

Українська пострадянська історіографія запропонувала нове трактування подій Української революції 1917-1921 рр. З початку 1990-х рр. дослідники поступово відмовилися від однобічної оцінки ролі заможного селянства в аграрному житті країни.

Зокрема, В.В.Калініченко здійнив грунтовний історико-економічний аналіз стану сільського господарства Харківської губернії в період Української революції 1917-1921 рр. і відзначив велику роль заможного селянства у розвитку економіки регіону.⁹ У працях вітчизняних дослідників стало більш об'єктивним розкриття причин опору селянства комуністичній владі.

В середині 1990-х - на початку 2000-х рр. з'являється ряд наукових робіт Є.Сіваченка, В.І.Семененка, Л. О. Радченко, Д.Ю.Михайличенка в яких висвітлюються окремі питання, пов'язані з селянським рухом на Харківщині в період Громадянської війни.

Більшість дослідників погоджуються з негативною оцінкою спроб більшовиків реалізувати комуністичну доктрину в українському селі. У своїх працях науковці доводять, що „куркульський бандитизм» був насправді антибільшовицьким селянським повстанським рухом, а селянські повстання - формою самозахисту. Водночас історики критикують недержавницький менталітет українського селянства, стихійність його виступів. Однак, в українській пострадянській історіографії селянський рух на Харківщині розглядається фрагментарно, у дослідженнях переважає фактографічно-ілюстративний підхід.

Своєрідна ситуація склалася в закордонній історіографії з висвітленням селянського руху в Україні. Якщо діяльність селянських повстанських формувань на Півдні України і на Правобережній Україні, хоч і не повною мірою, але була розкрита в працях закордонних істориків, то селянський повстанський рух на Лівобережній Україні залишився поза їхньою увагою. Зокрема, участь селянських мас Харківської губернії в Українській революції 1917-1921 рр. не знайшла відображення в працях Дж.Решетара, Дж.Мейса, А.Граціозі, В.Шамбарова.

Таким чином, огляд історичної літератури 1922 - 2004 рр. свідчить, що історія селянського руху в Харківській губернії не отримала цілісного висвітлення в наукових працях. Тому це питання потребує більш об'єктивного, комплексного дослідження.

Джерельну базу дисертації становлять документальні джерела, періодичні видання і мемуарна література. Комплекс документальних джерел складається з опублікованих та неопублікованих актових і канцелярських матеріалів. До першої групи, ми відносимо нормативно-правові документи, які регулювали земельні відносини, вилучення продовольства, повинності, а також урядові постанови, щодо врегулювання стосунків з місцевим населенням. Матеріали другої групи становить протокольна документація, міжвідомче листування (доповіді, телеграми, звіти, зведення), звернення влади до населення, документи різних установ, тощо. Серед актових матеріалів помітне місце займають опубліковані документальні матеріали, де містяться дані про соціально-економічну і суспільно-політичну діяльності більшовиків в Харківській губернії .¹³

Важливим джерелом інформації стали телефонограми В.І.Леніна членам уряду УСРР датовані 1920-1921 рр. З них ми, зокрема дізнаємося про схвалення головою Раднаркому РСФРР урядових позаекономічних засобів вилучення продовольства в Україні.¹⁴

Під час роботи були використані тематичні збірники документів і матеріалів.

У дисертаційному дослідженні було використано матеріали Центрального державного історичного архіву у Києві (ЦДІАК України ) - Ф.1071- Канцелярія прокурора Харківської судової палати; Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України) - Ф.1216- фонд МВС Української Держави; Ф.4465 - Колекція документів Українських емігрантських установ; Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України) - Ф.1 - фонд ЦК КП(б)У; Ф.57- Колекція документів з історії КПУ під час революції та Громадянської війни; Державного архіву Харківської області (ДАХО) - Ф.Р. - 89, Ф.Р. - 80, Ф.Р. - 202, Ф.Р. - 203, Ф.Р. - 429, Ф.Р. - 460 ( фонди регіональних органів влади).

Важливу тематичну інформацію про соціально-політичну ситуацію в регіоні протягом 1917 - 1918 рр. містить блок документів з фондів ЦДІАК - Ф. -1071, ЦДАВО - Ф. -1216, Ф. - 4465, ЦДАГО - Ф. 57. Це матеріали Харківського губернського комісара Тимчасового уряду, судово-слідча документація, зведення Державної Варти, матеріали Харківського губернського комісара Тимчасового уряду, губернського і повітових старост. Дані документи дозволяють висвітлити події, пов'язані з вирішенням аграрного питання в краї, боротьбою між різними політичними угрупованнями за вплив на селянство, виникненням селянського повстанського руху тощо.

Найбільш важливі канцелярські матеріали пов'язані з історією селянського руху на Харківщині у 1919-1921 рр. нами було виявлено у фондах ЦДАГО - Ф.- 1, ДАХО - Ф.Р. -202, Ф.Р.-203. Доповіді агентів Зафронтового бюро ЦК КП(б)У, зведення інформвідділу при ЦК КП(б)У (Ф.-1) надають цінну інформацію про антикомуністичний та антиденікінський селянський повстанський рух в краї.

Документи фонду Харківського губернського революційного комітету (Ф.Р. - 202) містять протоколи і стенограми засідань на яких обговорювалися найбільш актуальні тогочасні проблеми регіону: продовольче і паливне питання, боротьба з селянським повстанським рухом, організація безпартійних селянських конференцій і виборів до рад. Потрібно відзначити, більшість використаних документів раніше ніде не публікувалися, значна частина матеріалів не була раніше введена до наукового обігу. Документи з фонду Харківського губернського виконавчого комітету (-Ф.Р.-203.) містять поточне відомче листування, протоколи засідань, телеграми які дають можливість визначити суть і основні напрямки аграрної політики більшовиків на місцевому рівні та ставлення до неї сільського населення. Для вивчення розвитку селянського руху в повітах Харківської губернії істотне значення мали фонди повітових і волосних виконавчих комітетів ( Ф.Р.- 89, Ф.Р.- 90, Ф.Р.-460.) Вказані фонди містять протоколи засідань і постанови органів радянської влади, доповіді, звіти, повідомлення, матеріали щодо діяльності продовольчих загонів, впровадження земельної політики на селі, боротьби з повстанцями.

Серед періодичних видань, що виходили в добу Української революції були опрацьовані газети „Известия по продовольственному делу», „Вістник Українського Військового Генерального Комітету» , „Вістник Української Народної Республіки», „Більшовик» , „Беднота», „Рідне слово», „Народная свобода», „Новая Россия», „Боротьба». „Рух» , „Великий Океан» та ін. Суб'єктивний характер авторських статей у вищевказаних газетах і тенденційне висвітлення тодішніх подій, вимагають обережного, неупередженого, критичного підходу при зверненні до них.

Окрему групу джерел становить мемуарна література. Були використані спогади Д.Ерде, М.Скрипника, Х.Раковського, В.Качинського, В.Антонова-Овсієнка, Є.Бош, П.Скоропадського, А. Денікіна. З огляду на суб'єктивний характер мемуаристики, при її використанні було застосовано порівняльний аналіз, співставлення з документальним матеріалом.

Таким чином, огляд джерел засвідчує наявність достатньої бази для всебічного розкриття досліджуванної проблеми.

У другому розділі «Селянський рух в Харківській губернії (березень 1917 - січень 1919 рр.)»розглянуто розвиток боротьби селянства за свої інтереси в період розгортання національно-демократичної революції (березень 1917- квітень 1918 рр.) та за доби Української Держави і Директорії (квітень 1918 - січень 1919 рр).

На початку ХХ ст. основним питанням соціально-економічного життя Харківської губернії був розвиток сільського господарства. З аграрним сектором економіки було пов'язано 84% мешканців Харківщини. За становою ознакою 90% з них складало селянство. 15% становили селяни, що поєднували роботу у сільському господарстві з працею на фабриках і в кустарній промисловості. 78% селян безпосередньо займалися хліборобством. З 450644 селянських господарств губернії, більше 10 десятин орної землі мали 14,8%, від 10 до 5 десятин 22,8%, від 5 до 3 десятин - 16,9%, від 3 до 1 десятини- 18,6%, до 1 десятини мали 4,9% , орної землі не мали 22% господарств.

Автор підкреслює, що головними наслідками ринкової трансформації економіки регіону стало дистанціювання селян, які поєднували працю у сільському господарстві із заробітками у промисловості від проблем землеробства і становлення господарств фермерського типу. Аграрна реформа П.А.Столипіна мала прогресивне значення для сільськогосподарського виробництва губернії, однак вона спровокувала конфлікт між общинним селянством і власниками хуторів та відрубів з приводу відчуження общинної землі. Нерозв'язаними проблемами залишились аграрне перенаселення і незадовільний рівень агротехніки в селянських господарствах. Низький освітній рівень більшості селян заважав зрозуміти їм безперспективність екстенсивного ведення господарства, тому міф про зрівняльний розподіл земельного фонду губернії як найефективніший засіб аграрного прогресу виявився надзвичайно стійким у свідомості більшості хліборобського населення краю. Погіршення внутрішньоекономічної ситуації в країні внаслідок Першої світової війни лише посилило прагнення селянства до примусового перерозподілу землі.

Аналізуючи розвиток селянського руху протягом березня 1917-січня 1919 рр. автор вважає, що селянський рух на Харківщині слід розглядати, як низку спроб самоорганізації найініціативнішої частини хліборобського населення з метою захисту власних економічних, політичних і національних інтересів. Цей процес в регіоні виник спонтанно, під впливом соціально-політичних перетворень, викликаних Лютневою революцією 1917 р., однак справжніми причинами його виникнення були гостре аграрне і національне питання в дореволюційній Російській імперії.

Рушійними силами селянського руху в регіоні стали общинне селянство і селяни-власники індивідуальних господарств. Спільною метою дій обох груп сільського населення була ліквідація великого поміщицького, церковного і державного землеволодіння. Водночас вплив селян, які поєднували працю в сільському господарстві із заробітками в промисловості, в цей час на регіональний селянський рух був непомітний. Намагання Тимчасового уряду й Генерального Секретаріату Центральної Ради знайти компромісний шлях вирішення земельного питання було розцінено місцевим селянством, як зволікання з вирішенням його потреб. Як наслідок з березня по жовтень 1917 р. в регіоні мали місце 164 випадки самовільного захоплення селянами орної поміщицької землі. У листопаді-грудні 1917 р. на Харківщині відбулося 46 погромів поміщицьких маєтків. 54% від загальної кількості антипоміщицьких виступів протягом березня - грудня 1917 р. в регіоні відбулося в повітах де знаходилися 67% індивідуальних селянських господарств губернії. Це співвідношення дозволяє автору припустити, що частнина селян-одноосібників намагалася знищити поміщицькі господарства, як своїх конкурентів на ринку сільськогосподарської продукції.

Наведені у дисертації факти свідчать, що ситуація в сільській місцевості Харківської губернії починаючи з березня 1917 р. поступово виходила з - під контролю державних органів влади. Вже на початковій стадії свого існування селянський рух демонстрував ознаки соціальної нетерпимості і внутрішнього розколу. Протягом березня-квітня 1917 р. в губернії відбулося 11 виступів, під час яких, селяни-общинники протестували проти передачі селянам-відрубникам найкращих общинних земель. Влітку 1917 р. селяни-общинники почали громити господарства «столипінців», а власників хуторів і відрубів не допускати в громадські комітети. Таким чином, протягом 1917 р. у свідомості сільського населення міцно утверджується ідея «чорного переділу».

Однак поряд з цим селянство переживало складний процес свого самоусвідомлення, як складової частини української нації. У 1917 р. понад 80% селянства губернії становили українці. Лютнева революція стала початком національного відродження в селянському середовищі Харківщини. 5 травня 1917 р. перший губернський з'їзд рад селянських депутатів Харківської губернії проголосував за резолюцію, яка вимагала проголошення національно-територіальної автономії України та використання української мови в офіційному діловодстві і освіті. Протягом літа 1917 р. в губернії відбувався активний процес створення товариств «Просвіта». Автор зазначає, що селянство Харківщини позитивно оцінило зміст проголошених Українською Центральною Радою І і ІІ Універсалів. У селах губернії відбувалися мітинги, на яких ухвалювалися резолюції про підтримку державницьких ініціатив Української Центральної Ради і Генерального Секретаріату.

Переломний момент у ставленні селянства Харківщини до внутрішньої політики Української Центральної Ради відбувся після проголошення ІІІ Універсалу. 6-7 грудня 1917 р. на V з'їзді губернської ради селянських депутатів аграрна політика Української Центральної Ради зазнала гострої критики, оскільки більшість селянства не бажала чекати на остаточне вирішення земельного питання Українськими Установчими зборами.

Всеросійських Установчих зборів понад 72% виборців в губернії віддали свої голоси за регіональний блок російських лівих і українських есерів, які виступили за негайну передачу всього земельного фонду сільським громадам на засадах зрівняльного користування.

Після встановлення у Харкові 9 грудня 1917 р. влади більшовиків політична ситуація в краї значно ускладнилася. Як засвідчили результати виборів до Всеросійських Установчих зборів, всього по губернії за РСДРП(б) проголосували 10,5 % виборців. Таким чином, більшість сільського населення Харківської губернії наприкінці 1917 р. ставилася до програми РСДРП(б) якщо й не вороже, то принаймі з байдужістю. Протягом грудня 1917р.- квітня 1918 р. більшовики встигли зарекомендувати себе, як непримиримі борці з будь-якими проявами селянського опору їхньому режимові. Автор наголошує, що саме селяни Харківської губернії першими в Україні познайомилися з окремими елементами політики „ воєнного комунізму» навіть ще до її легалізації в Росії. Селянство Харківщини першим в Україні відповіло збройними повстаннями на дії продзагонів. І першим зазнало поразки у цій боротьбі, довівши тим самим неефективність локальних збройних виступів. Проте, згодом селянство продемонструвало, що навіть масовий пасивний опір існуючому режимові у вигляді соціальної мімікрії та ігнорування наказів державних органів влади, здатний істотно впливати на розвиток політичної ситуації в регіоні.

У квітні 1918 р.-січні 1919 р. політична ситуація в краї відзначалася мінливістю. Державні інституції будували свій внутрішньо - економічний курс переважно на застосуванні силових методів з частковим врахуванням потреб селянства. Запровадження на території Харківської губернії «Земельного Закону» уряду УНР від 18 січня 1918 р. викликало незадоволення господарів хуторів і відрубів, оскільки у цьому документі проголошувалося скасування права приватної власності на землю. Створення за наказом уряду УНР від 15 березня 1918 р. Особливих комісій, які повинні були здійснювати продрозкладку з метою виконання економічних зобов'язань УНР перед Німеччиною і Австро-Угорщиною та самочинні реквізиції окупаційних військ сприяло втраті авторитету Української Центральної Ради серед більшості селянства Харківщини.

Автор доводить, що аграрна політика Української Держави гетьмана П.ПСкоропадського теж не отримала схвалення більшості селянства Харківщини. Власники індивідуальних селянських господарств сподіваючись на захист своїх майнових прав Українською Державою, визнали її право збройного втручання в соціально-економічні відносини на селі. Однак більшість общинного селянства поставилася негативно до відмови нового режиму від зрівняльного розподілу землі, відновлення гетьманатом права приватної власності на землю і встановлення державної монополії на хліб. Чинниками, що загострювали соціально-політичну ситуацію в губернії була присутність окупаційних військ, пропагандистська діяльність підпілля КП(б)У і рейди більшовицьких диверсійних загонів з «нейтральної зони».

Автор наголошує, що масового селянського збройного антигетьманського повстання влітку 1918 р. на Харківщині не відбулося. Головними причинами цього були нерішучість керівництва Харківської губернської організації КП(б)У і діяльність Державної Варти, яка влітку-восени 1918р. оперативно ліквідовувала осередки опозиційних гетьманату політичних партій в губернії. Матеріальне стимулювання участі селян у постачанні продовольства «Імперським господарчим бюро при німецькій делегації на Україні» і необхідність проведення сезонно-польових робіт зумовили пасивне ставлення хліборобського населення Харківщини як до заклику КП(б)У «До зброї!» так і до діяльності антигетьманського загону Вільного козацтва з Київщини, що з'явився на території Харківської губернії наприкінці серпня 1918 р. Селяни, які були найбільш незадоволені гетьманським режимом знаходили притулок у «нейтральній зоні», де більшовики активно сприяли формуваню повстанських загонів і розміщували свої диверсійні групи.

Не зумівши впоратись з складним комплексом соціально-економічних і політичних проблем, гетьманський режим не зміг утримати контроль над Харківщиною наприкінці 1918 р. Однак і влада Директорії проіснувала в губернії лише з 18 листопада 1918 р. по 3 січня 1919 р. Нерішучість і повільність дій представників Директорії у регіоні щодо проведення військової мобілізації і пропаганди серед селянства своєї аграрної програми зумовили їхню поразку.

У третьому розділі «Селянство Харківщини в умовах воєнного протиборства (січень-1919-серпень 1921 рр.)» висвітлюється боротьба селянства Харківської губернії проти антиселянської політики більшовиків і денікінців . Досліджено географію поширення селянського повстанського руху в губернії, його ідеологію та кількісні показники.

Під час другого встановлення радянської влади в Харківській губернії у січні - червні 1919 р. переважна частина селянства однозначно негативно поставилася до спроб реалізації більшовиками політики «воєнного комунізму». Головними причинами незадоволення селянства стали продрозкладка і запровадження колективних господарств. Надії більшості хліборобів на зрівняльний розподіл землі не справдилися. Більша частина земель була віддана державою комунам, артілям і цукровим заводам. Однак колективне землекористування мало узгоджувалося з соціальною психологією селянства. Одночасно не виважене ставлення до національного питання, цілеспрямоване розпалювання класового антагонізму, позбавило більшовиків підтримки більшості сільського населення в Харківській губернії на початку 1919 р.

Автор приходить до висновку, про те, що опір селянського руху в Харківській губернії у червні-грудні 1919 р. денікінському режиму, засвідчив нездатність лідерів білого руху запропонувати широким селянським масам прийнятну модель соціально-економічних і політичних перетворень. Задекларована на початку квітня 1919 р. Особливою нарадою програма дій майбутнього уряду Російської держави залишилась нереалізованою. Натомість, населення зіткнулося з корумпованими, реакційними і українофобськи налаштованими урядовими структурами. Оголосивши державною мовою лише російську і заперечивши можливість визнання незалежності України, Особлива нарада унеможливила конструктивний діалог з національно свідомими колами українського суспільства. Відновлення великого приватного землеволодіння стало причиною масового антиденікінського руху селянства. Виявлені автором документи свідчать, що селянська війна проти Добровольчої армії на Харківщині розгорталася в руслі стихійного повстанського руху. Восени 1919 р. в краї було зафіксовано 13 повстанських загонів, загальною чисельністю 2080 чоловік. Серед них діяли і рейдові загони Революційної повстанської армії України (махновців). Акції повстанців істотно порушували роботу тилу Добровольчої армії, що сприяло успіху Харківської наступальної операції Червоної Армії в листопаді- грудні 1919 р.

Події січня 1920-серпня 1921 рр. засвідчили негативне ставлення селянських мас Харківщини до соціально-економічної і національної політики більшовиків. Найбільш активний опір спостерігався у Валківському, Зміївському, Ізюмському, Куп'янському і Старобільському повітах. Щоб скомпрометувати його учасників, більшовики активно вживали щодо них образливе прізвисько «куркуль».

Зрозумівши безперспективність легальних форм опору (сільські сходи, селянські конференції), селянство посилено застосовувало нелегальні ( дезертирство, приховування продовольства, збройні повстання). Учасникам селянського руху не вдалося створити єдиної програми дій і чітко сформулювати бачення майбутнього України. Інтуїтивні пошуки державницького ідеалу більшості селянства обмежувалися радянською моделлю політичного устрою республіки, яка б передусім захищала економічні та національно-культурні інтереси українського селянина. В умовах Громадянської війни селянство розійшлося у поглядах на засоби реалізації своїх суспільних уподобань. Як наслідок, частина аграрного населення співпрацювала з Українською Комуністичною Партією (боротьбистів) , але поряд співіснували й «уенерівське» і махновське повстанство.

Протягом 1920 р. в губернії оперували 10 повстанських загонів без сталого політичного забарвлення, 11 загонів «уенерівського» характеру і 8 формувань, що сповідували ідеологію махновщини. На початку 1921 р. в краї діяло 20 махновських і 25 «уенерівських» повстанських загонів. Загалом у антибільшовицьких формуваннях діяли 3171 чоловік. Загрозлива ситуація змусила більшовицьке керівництво переглянути політику „воєнного комунізму». Комбінування жорстоких каральних заходів з активною пропагандою нової економічної політики спонукало селянство віддати перевагу мирній праці, а не антиурядовим виступам.

У висновках сформульовані результати проведеного дослідження. Внаслідок взаємовпливу державно-правових, економічних і політичних чинників протягом 1917-1921 рр. селянський рух в Харківській губернії став втіленням стихійного прагнення широких народних мас до загально-демократичних перетворень і набув радикальної форми збройного опору існуючим режимам.

Домінуючим у суспільній свідомості селянства був соціально-утопічний міф про зрівняльний розподіл землі, як оптимальний засіб вирішення аграрного питання. Однак насильницький перерозподіл приватної земельної власності сприяв загостренню протистояння общини і селян-одноосібників, розколюючи рушійні сили селянського руху .

У 1917-1921 рр. конфлікт аграрних інтересів державних утворень й селянства Харківщини полягав у небажанні останнього змиритися з існуванням великого землеволодіння (державного або приватного), цукрової промисловості і виконувати продрозкладку.

Найактивніше захищали свої економічні, політичні і національні права селяни-одноосібники. Натомість, найдовше вичікувальну позицію у стосунках з державними інституціями займали селяни, які поєднували працю в сільському господарстві із заробітками в промисловості.

Національний чинник був невід'ємною складовою селянського руху, але в умовах Громадянської війни селянство розійшлося у поглядах на реалізацію ідеї української державності.

Найефективнішими для селянства виявилися нелегальні форми боротьби, які застосовувало махновське і «уенерівське» повстанство. Селянству не вдалося створити єдиної програми дій, проте позбувшись поміщицького і обмеживши державне землеволодіння, змусивши владу відмовитися від продрозкладки і актуалізувавши національне питання, селянство Харківщини проявило себе як самостійна сила, що здатна захистити свої інтереси.

Література

1. Мотенко Я.В. Радянська влада і селянський рух на Харківщині (1918 - 1920 рр.) //Зб. наук. пр. -Серія «Історія та географія». Харк. держ. пед. ун.-т ім. Г.С. Сковороди. - Х.; 1999. - Вип. 3.

- С. 29-32.

2. Мотенко Я.В. Антиденікінський рух селянства Харківщини (червень - грудень 1919 р.) //Зб. наук. пр. - Серія « Історія та географія». Харк. держ. пед. ун-т ім.Г.С. Сковороди.-Х.; 2001. -Вип. 7. - С. 52-57.

3.. Мотенко Я.В. Дезертирство як форма опору селянства Харківщини (1918 - 1921 роки) // Вісн. Харк. держ. ун-ту. - Серія « Історія України». - Х,: 2002. - №556. - Вип.5. - С.120-123.

4. Мотенко Я.В. Національне питання в ідеології селянського руху в Харківській губернії (1917 - 1921 рр.) // Схід. - 2002. - №4. -С.43-46.

Размещено на Allbest.ru