Гончар Борис Михайлович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

кафедра нової та новітньої історії зарубіжних країн,

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, визначається мета і головні завдання роботи, сформульовано методологічні засади та методи дослідження, об'єкт і предмет дисертаційної роботи, окреслено хронологічні рамки, розкривається наукова новизна, теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження.

Перший розділ роботи “Джерельна база дослідження та історіографія проблеми” присвячений аналізу джерельної бази та огляду літератури з проблеми дисертаційного дослідження.

Джерельну базу дисертаційного дослідження можна умовно розділити на кілька частин, першу з яких склали документи Північноатлантичного альянсу, серед яких основний конституційний документ НАТО - Вашингтонський договір, Стратегічні концепції альянсу, Хартії, які визначали відносини організації з країнами-партнерами. До цього ж блоку джерел можна віднести значну кількість документів і матеріалів, пов'язаних із практичною діяльністю НАТО, зокрема, прес-релізи, виступи і промови генеральних секретарів альянсу, документи самітів, матеріали за результатами зустрічей і візитів глав держав та урядів до штаб-квартири альянсу у Брюсселі.

Другу частину джерельної бази складають документи виконавчої влади США і Росії, а також деяких європейських держав, офіційні заяви, виступи, промови та інтерв'ю офіційних осіб, прес-релізи, брифінги, які є цінним матеріалом для оцінки та аналізу офіційних позицій з того чи іншого питання. Так, при дослідженні концептуальних основ російської зовнішньої політики основними джерелами виступили програмні документи - Концепції зовнішньої політики РФ 1993 та 2000 років, Концепції національної безпеки РФ 1997 і 2000 років, Військова доктрина РФ, щорічні Послання президента РФ Федеральним Зборам, Послання Президента РФ “Про національну безпеку”, аналіз яких дозволив відстежити динаміку змін позицій Москви з ключових питань європейської безпеки. Цінним інформаційним джерелом дослідження стала хрестоматія “Зовнішня політика і безпека сучасної Росії. 1991-2000”, яка є зібранням наукових праць і документів, що дозволяють проаналізувати основні моменти зовнішньополітичної діяльності Російської Федерації, починаючи з 1991 року, а також дискусій у російському політико-академічному співтоваристві з найважливіших питань міжнародних відносин і політики Росії.

Для вивчення позицій американської сторони було досліджено “Стратегії національної безпеки США”, Стратегію національної безпеки США для нового століття, традиційні щорічні звернення американських президентів “Про стан нації”, де визначено основні принципи і напрями зовнішньополітичного курсу Сполучених Штатів, у тому числі стосовно євроатлантичного виміру.

Корисний матеріал для вивчення проблем російсько-американських відносин та їх євроатлантичної складової становлять заяви, виступи, статті російських і американських державних діячів: колишніх міністрів закордонних справ РФ А.Козирєва, Є.Примакова, І.Іванова; помічника президента США з національної безпеки Е.Лейка, екс-держсекретарів США М.Олбрайт і К.Пауелла, колишніх міністрів оборони США У.Перрі та У.Коена, заступника держсекретаря США С.Телбота та помічника держсекретаря США Р.Холбрука. Цінна інформація міститься у роботах американських дипломатів, зокрема, послів США у СРСР та Росії Дж.Метлока, Т.Пікерінгa, А.Вершбоу.

Окремої уваги заслуговують роботи нині діючих американських урядовців, безпосереднім чином задіяних у виробленні зовнішньополітичних пріоритетів США протягом багатьох років: глави Пентагону Д.Рамсфелда, державного секретаря і колишнього радника президента США з питань національної безпеки К.Райс, заступника міністра оборони США П.Вулфовиця.

Важливими джерелами є мемуари політичних і громадських діячів Сполучених Штатів і Росії, в яких міститься багато моментів, не висвітлених у офіційних джерелах, що мають важливе значення для розуміння багатьох процесів міжнародних відносин зазначеного періоду - Дж.Метлока, М.Олбрайт, С.Телбота, М. Горбачова.

В роботі використані публікації американських і російських періодичних видань. Важливе значення мають опубліковані в них заяви, публікації і інтерв'ю. Ці матеріали розраховані на широку аудиторію і відображають найбільш популярні теми та запропоновані підходи до розв'язання існуючих проблем. Крім того, публікації у друкованих ЗМІ часто виступають трибуною для висловлення багатьох політиків і громадських діячів, а також містять аналіз ключових питань російсько-американських проблем

У дослідженні використовувалися джерела, отримані через мережу Інтернет, зокрема, інформація з офіційних веб-сайтів Білого дому, президента РФ, Державного департаменту США, МЗС Росії та інших держав.

Історіографія проблеми. Виходячи з наявності особливих відносин стратегічного партнерства, що пов'язують Україну з Російською Федерацією і США, а також з необхідності пошуку оптимальних шляхів забезпечення національної безпеки української держави, цілком зрозумілим є той факт, що деякі аспекти російсько-американських відносин постійно перебувають у полі зору вітчизняних фахівців.

Проблемним питаннями американського зовнішньополітичного курсу стосовно України присвячено монографію провідних співробітників Інституту світової економіки і міжнародних відносин - проф. Є.Камінського і А.Дашкевича, в якій аналізуються процеси формування і розвитку позиції офіційного Вашингтона щодо незалежності України в історичному аспекті. Проблеми відносин у трикутнику Україна-Росія-США в контексті нової ситуації у сфері безпеки, питання євроатлантичної інтеграції України із врахуванням нової ролі НАТО в умовах формування постбіполярної системи міжнародних відносин стали предметами досліджень українських фахівців С.Пирожкова, Б.Парахонського, Г.Перепелиці, Л.Токара, О.Бодрука, В.Леонова. Таким чином, різні аспекти російсько-американських відносин постійно знаходяться в полі уваги вітчизняних фахівців і експертів, проте висвітлення саме безпекової складової цих відносин у контексті розбудови системи європейської безпеки не було предметом спеціального дослідження. Дане дослідження є спробою подати узагальнене висвітлення зазначеної теми, саме з акцентом на проблематиці забезпечення європейської безпеки в контексті світових процесів, що мали місце у 1990-х - на початку 2000-х років.

В центрі уваги американської історіографії зазначеного періоду опинилися особливості формування та розвитку постконфронтаційної системи міжнародних відносин, розпочавши широкомасштабну дискусію з ключових питань нового світового устрою, в якій активну участь взяли Г.Кісінджер, З.Бжезинський, Р.Доул, Ч.Краутхаммер та інші, які оцінили закінчення “холодної війни” як безумовну перемогу Заходу, що надавала можливості реалізації ідей цих прихильників концепції “жорсткої” гегемонії. Натомість поява значної кількості локальних та регіональних конфліктів, що проявилася внаслідок руйнування старої міжнародної політичної системи, викликала інше бачення проблеми нового світоустрою, викладене у працях А.Коула, М.Каца, П.Гоубла, які акцентують увагу на небезпеці виникнення міжнародного безладдя внаслідок руйнування старої біполярної системи.

Широку дискусію зумовили поява і впровадження зовнішньополітичного курсу адміністрації Б.Клінтона - “неоінтервенціонізм”, різні аспекти якого обговорювалися С.Дж.Стедманом, Дж.Шлезінгером, Ч.Мейнсом. Оскільки згідно зовнішньополітичних орієнтирів адміністрації демократів налагодження відносин з новою Росією було визнано пріоритетним, вже з початку 1990-х рр. у США з'являється багато досліджень, присвячених майбутній ролі Росії у системі міжнародних відносин (Р.Хантер, М.Халізард, Р.Куглер, Х.Віардо, С.Н.Макфарлейн).

Проблематика розбудови нової системи європейської безпеки в постконфронтаційних умовах стає провідною у дослідженнях російсько-американських відносин у середині 1990-х років. У цьому контексті варто розглядати і широку дискусію, що розгорнулася навколо одного з найсуперечливіших питань зовнішньополітичного курсу США у 1990-х роках: про доцільність збереження НАТО та подальше розширення альянсу за межі традиційної зони відповідальності, яке безпосереднім чином було пов'язане і з інтересами Москви. Американські дослідники розділилися на прихильників (Дж.Айкенберрі, Р.Хантер, Ч.Купчан, Р.Асмус, Р.Кюглер, Ф.Ларрабі) та противників трансформації Північноатлантичного альянсу, не в останню чергу саме через критичну позицію Російської Федерації (Дж.Ф.Кеннан, Ч.Мейнс, М.Мендельбаум, Дж.Геддіс). Для аналізу перспектив взаємодії США і Росії у сфері європейської і глобальної безпеки важливим стало вивчення робіт експертів-політологів, які мають безпосередній вплив на формування основ зовнішньополітичного курсу США (З.Бжезинський, Г.Кісінджер, Р.Лугар, Р.Холбрук, Дж.Гудбі). Автором зроблено висновок, що попри різні підходи та позиції американських дослідників, зумовлені належністю до різних наукових шкіл, політичних вподобань та геополітичної кон'юнктури, визначальним моментом американської історіографії зазначеного періоду є американоцентризм (погляд на події та явища з точки зору їхньої відповідності інтересам США).

Російська історіографія проблем російсько-американських відносин у зазначений період є доволі широкою, тому особливий інтерес представляють роботи, що містять історіографічний порівняльний аналіз зовнішньополітичних дискусій у Росії і США з актуальних питань і проблем двосторонніх відносин (Т.Шаклеіна, О.Уткін). Цінним внеском у дослідження проблематики російсько-американських відносин стали роботи С.Рогова, в яких досліджено основні параметри сучасної моделі російсько-американських відносин, яка характеризується розходженнями між Росією і США з економічних, регіональних проблем, в питаннях контролю над озброєннями тощо.

Питання політичної стратегії Сполучених Штатів у різних сферах міжнародних відносин, основні напрямки реалізації геополітичних завдань США у ХХІ столітті, стали однією з провідних тем циклу дослідницьких робіт російських аналітиків, присвячених проблемам геополітики та історичним перспективам Росії в контексті її взаємин із Заходом (О.Уткін, Ю.Давидов, В.Кременюк, В.Батюк).

Низку досліджень, виконаних експертами російського відділення Фонду Карнегі Д.Треніним, К.Степановою, Т.Бордачевим, А.Фененко присвячено ключовим проблемам російсько-американських відносин у сфері безпеки, серед яких врегулювання конфліктів на пострадянському просторі з точки зору реалізації національних інтересів Росії, розширення НАТО в плані відносин у трикутнику Росія-Центральна Європа-НАТО, Балканські кризи 1990-х років з точки зору реальних інтересів провідних світових гравців. Наслідки югославських подій в балканському, європейському і глобальному контекстах, зокрема, їх вплив на загальний стан взаємовідносин США, Європи та РФ, стали предметом колективних досліджень спеціалістів Інституту Європи та Інституту США і Канади РАН.

Проблема еволюції НАТО та її наближення до російських кордонів, аналіз принципів діяльності альянсу в постконфронтаційний період, умови його функціонування в контексті розширення кількості членів блоку, та змін характеру його цілей та завдань склали цілий комплекс дослідницьких завдань, вирішенням яких присвячено праці В.Штоля, Д.Глинського-Васильєва, Б.Казанцева, В.Козіна, Т.Пархаліної тощо.

На думку автора, на відміну від американських дослідників, які аналізували світову ситуацію, виходячи з положення про однополярність світу і безальтернативність лідерства США, російські експерти у своїх роботах визначали нову державну ідентичність Росії, направленість та порядок денний розбудови системи двосторонніх відносин та одночасно розробляли концепції майбутнього світоустрою, виходячи з принципу поліцентричності як більш демократичної форми взаємодії між суб'єктами міжнародних відносин.

Другий розділ дисертації “Трансформація НАТО та позиції Російської Федерації і США” присвячено дослідженню ситуації у сфері безпеки, що склалася на європейському континенті внаслідок закінчення періоду конфронтації наприкінці 1980-х - початку 1990-х років. Із завершенням “холодної війни” загроза військового зіткнення в Європі була практично знята з порядку денного. Руйнування біполярної системи істотним чином вплинуло на всю систему міжнародних відносин, зумовивши виникнення широкої дискусії щодо необхідності перегляду існуючих оборонно-безпекових механізмів.

Зникнення небезпеки спалаху третьої світової війни викликало суперечки між провідними європейськими державами відносно політичного лідерства в Західній Європі, а також щодо необхідності подальшого домінування Сполучених Штатів у питаннях забезпечення безпеки європейського континенту. Підставою для підняття питання про зменшення американського впливу в Європі став також активний розвиток європейських інтеграційних процесів, інституціалізація Євросоюзу та зростання економічної потужності європейського співтовариства, яке почало успішно конкурувати з економікою США. З цими дискусіями безпосереднім чином було пов'язано питання щодо подальшої ролі НАТО - організації, в якій безсумнівним було і залишається лідерство Сполучених Штатів, у майбутній системі європейської безпеки.

Проте, незважаючи на закінчення періоду конфронтації, проблеми безпеки Європи залишалися актуальними, особливо в контексті спалаху низки регіональних конфліктів, зокрема у колишній Югославії та на пострадянському просторі. На момент завершення конфронтаційного періоду в Європі не з'явилося адекватної альтернативи американській військовій присутності, а отже і НАТО, яка компенсувала недостатній розвиток національних збройних сил у країнах Західної Європи та надавала країнам Центрально-Східної Європи гарантії безпеки.

Рубіж 1980-х-1990-х років позначився активними дискусіями в середовищі академічної та правлячої еліти США щодо доцільності збереження присутності у Європі. Аналіз зовнішньополітичних пріоритетів адміністрації Клінтона показав, що глобальні інтереси США вимагали присутності (у тому числі і військово-політичної) у всіх ключових регіонах світу. Європа, як один з лідерів світового економічного розвитку, безумовно, виступає саме таким регіоном, а НАТО була й залишається основою оновленої системи євроатлантичної безпеки. Одночасно з'явилося розуміння того, що необхідно змінити механізми взаємодії, насамперед методи здійснення політики США в Європі з тим, щоб вони відповідали новій міжнародній ситуації і характеру відносин між Америкою та Європою.

На початку 1990-х років НАТО зіткнулася з кризою власної інституціональної ідентичності внаслідок зміни характеру основних загроз міжнародній безпеці. Саме через це Північноатлантичний блок розглядався багатьма політиками і експертами як організація, що вже виконала своє призначення і має бути розпущена. Однак в нових політичних умовах ступінь конфліктності і військово-політичної нестабільності в Європі не лише не зменшилася, а й набула нового змісту, оскільки на перший план вийшли проблеми адекватної відповіді на нові загрози безпеці та врегулювання регіональних конфліктів. У цій ситуації неможливо було відмовитися від налагодженої системи відносин, механізму консультацій, прийняття та реалізації рішень, яким виступав Північноатлантичний союз.

Задля збереження та реформування НАТО у відповідності до нових міжнародних умов, США розробили концепцію “нового атлантизму”, яка визначила оновлені цілі і завдання блоку, обґрунтувавши їх появою нових загроз безпеці (розповсюдження зброї масового знищення, етнічні і релігійні конфлікти, тероризм тощо). Автором проведено порівняльний аналіз основних положень Стратегічних концепцій НАТО 1990-х років, який виявив характерні риси і відмінності, що мали принциповий характер і вплинули на подальше реформування альянсу, фактично вивівши Північноатлантичний альянс за рамки регіональної організації, надавши намірам і планам блоку глобального характеру, а також відновивши значення військової складової блоку, підкресливши її важливість як дієвого інструменту зовнішньополітичної діяльності країн-учасниць, насамперед США.

Необхідною складовою цієї проблематики є питання оцінки впливу російського чинника на процес формування євроатлантичної безпеки. Однією з визначальних рис зовнішньої політики РФ першої половини 1990-х років була її надзвичайна мінливість, характерна і для концепцій, і для зовнішньополітичної практики. Прозахідний курс початку 1990-х років змінився ідеєю про необхідність захисту національних інтересів, відновлення міжнародного авторитету та прагненням належати до кола провідних геополітичних гравців на рівних умовах із США. Розглядаються основні моменти запропонованої міністром закордонних справ РФ Є.Примаковим концепції багатополярного світу, що передбачала формування балансу сил у світі з чітким розподілом сфер впливу, як альтернативи однополюсному світоустрою на чолі з США. Автор показав еволюцію поглядів російської політичної еліти щодо подальшого розвитку європейської безпеки в контексті збереження і трансформації НАТО у домінуючу військово-політичну структуру в Європі, в результаті чого Росія, не будучи членом альянсу, була фактично усунута від процесу розбудови нової системи відносин у сфері безпеки.

У третьому розділі “Підходи Сполучених Штатів та Росії до розширення НАТО на схід” розглядаються основні аспекти визначального моменту розбудови нової системи міжнародних відносин. Однією з головних причин прийняття рішення про розширення НАТО стало утворення зони геополітичного вакууму, у т.ч. і у сфері безпеки, внаслідок руйнації біполярної конфронтаційної моделі НАТО-ОВД, очолюваної Сполученими Штатами та СРСР. Не менш важливим чинником стала ситуація всередині самої НАТО, яка внаслідок таких геополітичних змін перебувала під загрозою системної кризи, тобто розширення альянсу доцільно розглядати як процес оновлення та пристосування організації до нових міжнародних реалій.

Складнощі періоду трансформацій на пострадянському просторі, зокрема, виникнення регіональних конфліктів, істотним чином позначилися як на міждержавних відносинах, так і на загальному кліматі безпеки в Європі. Тому дедалі зростаюче прагнення країн Центрально-Східної Європи заручитися гарантіями потужного військово-політичного блоку відповідало інтересам держав-учасниць та керівництва НАТО щодо недопущення нестабільності у європейському регіоні. Дієвими механізмами пристосування країн-претендентів на вступ до альянсу стали програми партнерства НАТО, що сформували систему співробітництва та підготовки до членства. Успішне проведення першого етапу розширення альянсу із входженням до його складу Польщі, Угорщини та Чехії у 1999 р. сприяло утвердженню концепції розширення без географічних обмежень та зумовило появу цілої черги претендентів на членство з числа країн пострадянського простору. Політика розширення разом з ідеєю поширення зони відповідальності зумовили подальше зміцнення військової присутності НАТО на Балканах (через миротворчі місії), зростання активності в країнах Кавказу та Середньої Азії, а також розвиток особливих відносин з Україною.

На початку 1990-х років в американському суспільстві відмічається зростання неоізоляціоністських настроїв, піднімаються питання щодо необхідності скорочення силового втручання та військової присутності США за межами країни, зменшення допомоги іноземним державам, спрямування та підпорядкування зовнішньополітичного курсу країни її економічним інтересам. Автор розглядає позиції американських критиків курсу розширення НАТО (Дж.Кеннана, П.Б'юкенена, Дж.Метлока, М.Мендельбаума), які висловлювали занепокоєння, що розгортання військово-політичного союзу завдасть шкоди основам європейського та світового порядку, означатиме появу нової розподільчої лінії у Європі, що може призвести до відновлення протистояння між Заходом та Росією.

Основним аргументом прихильників політики розширення альянсу був той факт, що саме НАТО була основою американської присутності в Європі і могутнім інструментом впливу на європейські справи. Це і стало визначальним моментом у прийнятті Вашингтоном рішення про підтримку процесу розширення складу та повноважень альянсу як одного з визначальних факторів зовнішньополітичної стратегії США наприкінці ХХ - поч. ХХІ ст. Крім того, не виключалася можливість, що Росія відмовиться від демократичного шляху розвитку і повернеться до політики радянського періоду, являючи собою воєнну загрозу країнам Центральної Європи. У цьому випадку НАТО мала бути готовою до виконання своєї традиційної оборонної місії.

Після терористичних атак на США у вересні 2001 році очевидним стало істотне зменшення важливості НАТО для американських зовнішньополітичних планів. Як продемонстрували події в Косово, Афганістані і, особливо, в Іраку, НАТО перестало діяти як єдиний військовий механізм. Криза трансатлантичних відносин змусила повернутися до питання доцільності подальшого функціонування Північноатлантичного альянсу, а отже і перспектив його подальшого розширення.

Внаслідок фактичного провалу прозахідної зовнішньої політики РФ, можна констатувати наявність глибокої кризи у відносинах Росії з Заходом у середині 1990-х років, однією з головних причин якої стала неспроможність російської влади та дипломатії забезпечити інтеграцію Росії до західного співтовариства на умовах рівноправного учасника процесу прийняття рішень. Росія опинилася практично в ізоляції, вихід з якої вбачався лише у визнанні невідворотності серйозних геополітичних змін, зумовлених входженням держав пострадянського простору до західного військово-політичного блоку. Основоположний акт про взаємні відносини, співпрацю та безпеку між НАТО і РФ (1997 р.) став фактичною згодою Росії на розширення альянсу, а також послужив передумовою важливих змін у розстановці сил на європейському просторі, центральним моментом яких стало визнання НАТО єдиним універсальним механізмом європейської безпеки. І хоча з початком військової кампанії НАТО проти Югославії у березні 1999 року відносини Росії з НАТО були фактично заморожені, категоричні заяви російського керівництва не перешкодили процесу просування альянсу на схід, про що свідчили результати Вашингтонського саміту в квітні 1999 р. Це підтвердило розуміння того факту, що альтернативи відновленню співробітництва між РФ і НАТО не було.

Росія поступово пом'якшила свою непримиренну позицію щодо розширення північноатлантичних структур, чому певним чином сприяли і зміни у міжнародній ситуації після подій 11 вересня 2001 року та активна підтримка Москвою американських планів боротьби з тероризмом. Проте залишалося достатньо приводів для того, щоб російська сторона розцінювала розширення НАТО як реальну військово-стратегічну і політичну загрозу, оскільки вступ до НАТО сусідніх країн означатиме дедалі зростаючу їх залежність від прийняття рішень в системі альянсу, причому зі значно ширшого кола питань, ніж оборона від зовнішньої агресії.

У четвертому розділі “Відносини США-РФ-НАТО в питанні європейської безпеки” аналізуються основні тенденції у сфері європейської безпеки, що набули розвитку протягом 1990-х - поч. 2000-х років, зокрема, поява нових загроз стабільності у вигляді регіональних конфліктів, пошук шляхів і методів конфліктного врегулювання, розбудова принципово нової системи колективної безпеки об'єднаної Європи та місце в ній НАТО, Росії і США.

Окрему увагу приділено проблемі неспроможності європейських держав та ООН власними силами забезпечити проведення миротворчих операцій в Європі та оцінці операції НАТО в колишній Югославії без санкції Ради безпеки ООН, що створило унікальний міжнародно-правовий прецедент, який призвів до зміни структури світового порядку та балансу сил. Автор подає позиції російської та американської сторін щодо концепції “гуманітарної інтервенції”, що стала характерною рисою міжнародних відносин к. ХХ - поч. ХХІ ст.

Завершення періоду глобальної конфронтації характеризувалося появою дедалі зростаючої тенденції “європеїзації” системи безпеки в Європі, що можна пояснити послабленням консолідуючої дії ідеологічного фактору та відсутністю реальної об'єднуючої загрози. Європа, яка в повоєнний період виступала молодшим партнером Сполучених Штатів у глобальному протистоянні з радянським блоком, у новій міжнародній ситуації прагнула стати самостійним гравцем у світовій політиці. Розвинувшись у потужне економічне співтовариство, Євросоюз прагнув набути політичної ваги міжнародного рівня, з цією метою розпочавши розбудову зовнішньополітичного та оборонного вимірів, формуючи власні структури та позиції з ряду міжнародних проблем. Автор розглядає процес розбудови європейських військово-політичних структур з точки зору процесу формування західноєвропейської альтернативи НАТО, очолюваної Францією та ФРН, яка у перспективі могла б загрожувати трансатлантичній єдності.

Поява невоєнних загроз європейській стабільності, конфлікти нового покоління, особливо на Балканах, викрили неадекватність можливостей Європи у спробах врегулювання або іншого вирішення таких проблем та продемонстрували безумовні військово-політичні переваги НАТО. Проте процес створення автономного потенціалу у сфері безпеки та оборони ЄС триває, а це істотним чином впливає на ситуацію на континенті. У дисертації досліджуються позиції різних зацікавлених сторін - країн ЄС, США і РФ - щодо перспектив оборонно-безпекового виміру Євросоюзу та можливі шляхи взаємодії у цій сфері. Незважаючи на всі протиріччя між атлантичними союзниками, США не збираються відмовлятися від НАТО, яка для Вашингтона є основним, якщо не єдиним дієвим інструментом впливу на Європу - свого головного економічного суперника на міжнародній арені. Одночасно Європа усвідомлює той факт, що в епоху глобальних ризиків та асиметричних загроз забезпечення власної безпеки без участі США неможливе. Нині практично усі європейські держави зосереджені на проблемах внутрішньої політики і не можуть виробити спільну зовнішньополітичну та стратегічну орієнтацію, без чого неможлива ефективна реалізація спільної європейської політики у сфері безпеки та оборони. Вартим уваги є той факт, що ідея незалежних від НАТО (а отже і від Сполучених Штатів) європейських військових сил не надто популярна серед центрально- та східноєвропейських держав, які покладали значні надії, у зв'язку зі вступом до НАТО, на підвищення свого політичного статусу та зміцнення загальної військово-політичної безпеки. Тому представниками цих країн висловлювалося занепокоєння, що імовірне дублювання функцій лише негативно вплине на ефективність Північноатлантичного альянсу, який розглядався країнами “нової Європи” як гарант стабільності та територіальної недоторканності.

ВИСНОВКИ

У висновках дисертації подано загальні підсумки дослідження:

1. Характеризуючи стан досліджуваної проблеми, необхідно вказати на те, що попри наявність значної кількості праць вітчизняних та зарубіжних фахівців, присвячених різним аспектам російсько-американських відносин, комплексне висвітлення безпекової складової цих відносин у контексті розбудови системи європейської безпеки та місця в ній НАТО не було предметом спеціального дослідження.

4. Внаслідок геополітичних змін початку 1990-х років НАТО перебувала під загрозою системної кризи, оскільки постало питання доцільності існування такого масштабного військово-політичного блоку, головним завданням якого був колективний захист. Необхідність у збереженні та подальшій дієвості НАТО відповідала інтересам головного члена організації - Сполучених Штатів Америки.

Дискусії між американськими неоізоляціоністами, які наполягали на необхідності скорочення силового втручання за межами держави і підпорядкування зовнішньополітичного курсу країни її економічним інтересам, та прихильниками збереження та подальшого розвитку активної міжнародної ролі США, яких представляли т.зв. неоглобалісти, завершилися перемогою останніх. Адміністрації Клінтона вдалося подолати фактичну кризу НАТО, забезпечивши модернізацію механізму координації зовнішньої та військової політики західного співтовариства, не допустивши виходу з-під американського контролю ситуації на міжнародній арені. Одним із шляхів досягнення цієї мети було проголошено розширення Північноатлантичного альянсу на схід, яке стало визначальним моментом побудови нової системи міжнародних відносин постконфронтаційного періоду.

Республіканська адміністрація продовжила курс на подальше розширення НАТО, розглядаючи альянс як засіб досягнення стратегічних цілей. І хоча після терористичних атак 11 вересня 2001 року Сполучені Штати все менше покладаються на союзників з альянсу, надаючи перевагу короткотерміновим коаліціям, питання майбутнього НАТО та її військово-політичної доцільності посідає одне з провідних місць в американських зовнішньополітичних дискусіях. Очевидним є той факт, що незважаючи на усі наявні протиріччя між атлантичними союзниками та схильність до односторонніх дій, США не збираються відмовлятися від НАТО, яка для Вашингтона є основним, якщо не єдиним, дієвим інструментом впливу на Європу.

5. Однією з визначальних рис російської зовнішньої політики 1990-х років можна назвати її непослідовність та надзвичайну мінливість, характерну і для концепцій, і для зовнішньополітичної практики. Прозахідний курс початку 1990-х років змінився ідеєю про необхідність захисту національних інтересів, причому трактування цих інтересів ставало дедалі ширшим, насамперед у плані проголошення “зоною особливих інтересів Росії” усю Співдружність Незалежних Держав. на середину 1990-х років Москва змінила пріоритети у проблематиці європейської безпеки, відмовляючись від зближення з НАТО і протидіючи вступу до альянсу колишніх союзників - не лише через зростання військової загрози, а й значним чином через втрату можливостей впливати на політичні процеси у країнах Центральної і Східної Європи на рівних умовах із Заходом.

На середину 1990-х років внаслідок відсутності у Росії цілісного зовнішньополітичного курсу, спрямованого на захист національних інтересів, а також завдяки політиці Вашингтона, який послідовно витісняв Москву з міжнародної арени, у відносинах по лінії Росія-Захід спостерігалося істотне охолодження з елементами кризи, особливо стосовно питання розширення НАТО схід та формування на її основі нової системи європейської безпеки. Не маючи реальних важелів впливу на колишніх союзників у Центрально-Східній Європі, Росія не змогла завадити переведенню питання розширення НАТО на Схід з дискусій в площину практичних дій. Підписання “Основоположного акту про взаємні відносини, співпрацю та безпеку між НАТО і РФ” у 1997 році можна розглядати як компроміс, що підсумував період напружених переговорів та виходив з розуміння обома сторонами того факту, що майбутнє європейської безпеки неможливе без активної участі як Росії, так і НАТО.

Наприкінці 1990-х - на початку 2000-х рр. ставлення Росії щодо розширення альянсу змінилося. Втративши відтінок гострої непримиренності, воно стало спокійно негативним, наголошуючи на тому, що залишається багато як політичних так і військових заперечень. Основними причинами такого підходу є усвідомлення того, що, по-перше, розширення Північноатлантичного альянсу зумовлене насамперед внутрішніми європейськими і трансатлантичними чинниками і не має на меті конфронтацію з Росією; по-друге, членство в НАТО пострадянських країн, окрім держав Балтії, залишається малоймовірним у найближчій перспективі; по-третє, подальша неконструктивна позиція ігнорування і несприйняття процесу розширення НАТО означала б фактичне виключення Росії з механізмів забезпечення європейської безпеки та остаточну втрату політичного впливу. Нині основним завданням російської зовнішньої політики в євроатлантичному напрямі є мінімізація негативних наслідків розширення НАТО та налагодження відносин рівноправного партнерства з альянсом з обов'язковим врахуванням інтересів РФ.

6. Завершення періоду глобальної конфронтації характеризувалося появою дедалі зростаючої тенденції “європеїзації” системи безпеки в Європі, основними рисами якої стали прагнення до зниження визначальної ролі США, посилення політичного компоненту у структурі та діяльності Європейського Союзу, посилення ролі європейських союзників в рамках самого Північноатлантичного союзу, а також створення власне європейської оборонної структури.

Війни на Балканах у 1990-х роках та нестабільність демократичного розвитку Росії стали основними причинами, що поклали край дискусії про власне європейську безпеку і посилили орієнтацію на НАТО як на гаранта безпеки, насамперед серед країн Центральної і Східної Європи, а отже і на Сполучені Штати Америки як на лідера в системі євроатлантичних відносин. Крім того, конфлікт у колишній Югославії та поява глобальних ризиків і асиметричних загроз засвідчили неготовність Європи відмовитися від військового потенціалу США у справі забезпечення безпеки європейського континенту. Європейські держави, зосереджені на проблемах внутрішньої політики, на сьогодні не можуть виробити спільну зовнішньополітичну та стратегічну орієнтацію, без чого неможлива ефективна реалізація спільної європейської політики у сфері безпеки та оборони.

Таким чином, на кінець 1990-х років у Європі не з'явилося адекватної альтернативи американській військовій присутності, а отже і Північноатлантичному альянсу, що компенсує недостатній розвиток національних збройних сил у країнах Західної Європи та надає країнам Центрально-Східної Європи певні гарантії безпеки. З іншого боку, процес розширення НАТО за рахунок країн ЦСЄ сприяє посиленню європейської частини цієї структури, зменшуючи атлантичну складову блоку. Одночасно перенесення уваги Сполучених Штатів на нові загрози, на боротьбу з тероризмом та режимами, що його підтримують, об'єктивно сприятиме послабленню участі США в європейській системі безпеки, даючи можливість розвитку європейським оборонно-безпековим ініціативам.

7. Терористичні атаки на США 11 вересня 2001 року та реакція на них американської адміністрації істотно вплинули на глобальну систему міжнародних відносин, на взаєморозуміння між державами, ставши серйозним випробуванням стратегічної стабільності і кризою традиційних механізмів міжнародної безпеки, зокрема системи колективної безпеки. У цей визначальний у військовому і політичному плані момент, НАТО, в силу багатьох внутрішніх і зовнішніх факторів, виявилася неготовою адекватно реагувати на нові загрози та виклики євроатлантичній безпеці.