Селянство півдня України в період нової економічної політики (1921–1929 рр.)

Однак, найбільше значення для сільського господарства мав “Основний закон про трудове землекористування” та Земельний кодекс УСРР. Кодекс визначав норми земельного права в умовах непу і регулював земельні відносини у доколгоспному селі. Націоналізація землі та передача майже всіх сільськогосподарських угідь в індивідуальне користування селянам становили основи земельного ладу. Трудовому селянству надавалось першочергове право на безстрокове користування землею сільськогосподарського призначення. Кодекс юридично закріпив земельні відносини в країні, підбив підсумки аграрної політики і став правовою основою земельного ладу в період здійснення нової економічної політики.

Неп відкрив можливості для вільного розвитку всіх форм господарювання на селі, створив сприятливі умови для розвитку сільського господарства.

У підрозділі 3.2 “Особливості переходу від “воєнного комунізму” до непу на Півдні України (1921-1923 рр.)” виділено період, під час якого, незважаючи на формальне проголошення продовольчого податку, формування державного хлібного фонду відбувалося заходами позаекономічного примусу. На Півдні України фактично продовжувалося здійснення політики “воєнного комунізму”. Цьому сприяло ряд причин:

Продподаток вводився для врожаю 1921 р., а врожай за 1920 р. забирали шляхом розверстки, яку дещо зменшили.

Якщо враховувати посуху та неврожай 1921 і 1922 рр., то продподаток, зменшений порівняно з розверсткою, був фактично тією ж розверсткою.

Методи збирання податку залишалися такими ж, як і при стягненні розверстки.

У перехідний період продовжувалося руйнування продуктивних сил південноукраїнського села, тривало зубожіння, мав місце масовий падіж худоби. Становище різко загострилося в зв'язку з голодом, який виник у 1921 р. У значної частини населення не було насіння, зерна і хліба. Нескінченні додаткові податки поставили селян у відчайдушне становище. Продовжували функціонувати (в окремих місцях навіть до початку 1923 р.) неконституційні органи влади - ревкоми, багато сільських регіонів перебували в надзвичайному стані. Влада застосовувала проти селянства репресивні заходи: заручництво, арешти, реквізиції, військову силу та конфіскації у неплатників продовольчого податку. Суто економічні заходи (встановлення фіксованого розміру продовольчого податку, право вільно розпоряджатися надлишками своєї продукції) діяли слабко.

Лише з середини 1923 р., коли було введено єдиний сільськогосподарський податок, знищено інститут відповідачів, ліквідовано диспропорції в цінах на промислову та сільськогосподарську продукцію, стабілізувано політичну ситуацію, можна говорити про фактичне, а не декларативне введення нової економічної політики у південноукраїнському селі.

У четвертому розділі “Сільське господарство у “відбудовний період” аналізується аграрний сектор господарських відносин, стан сільськогосподарської кооперації та економічне становище національних меншин.

У підрозділі 4.1 “Селянська складова господарських відносин у 1923-1926 рр.” висвітлюються економічні умови, створені непом, що дали можливість сільському господарству у “відбудовний період” завершити відновлення.

Документальні матеріали свідчать, що 1923-1927 рр. характеризувалися піднесенням виробництва. За цей час валова продукція сільського господарства країни зросла майже удвічі. Так, якщо в 1921 р. було зібрано 227 млн. пудів зерна, а у 1922 р. - близько 637 млн., то у 1926 р. - 1057 млн. пудів. Проте врожайність зернових культур у 20-х рр. ХХ ст. не досягла рівня щорічного збору зерна дореволюційних часів (1084 млн. пудів) і помітно відставала від аналогічного показника в основних країнах - виробниках зерна. Економічні успіхи сільського господарства України тісно пов'язані з ростом одноосібних селянських господарств. У 1926 р. в Україні їх було 3816 тис., в 1925 - 49608, а в 1928 - 51737. З них 4% становили заможні господарства (на Півдні України - 4,7), які давали чверть усього товарного хліба країни.

Головною суперечністю здійснення аграрної політики в період непу була невідповідність між економічним базисом і політичною надбудовою. Влада постійно втручалася в господарську діяльність, намагаючись керувати ринковою стихією за допомогою командно-адміністративних методів впливу. Основоположним фактором такого процесу була націоналізація землі, яка обумовила повне вилучення землі з товарного обігу. В цілому послідовно здійснювались такі напрямки непу, як землевпорядкувальні роботи на користь більшості селян, кредитування, контрактація, диференційна податкова політика, розвиток сільськогосподарської кооперації, орендних відносин. Найбільш позитивним явищем, досягнутим на основі непу, стало утвердження в аграрному секторі України плюралізму форм власності та господарювання. Збільшилась кількість заможних і середняцьких господарств, які в 1926 р. становили понад дві третини всіх селянських господарств Півдня України. Частина селян намагалася поліпшити стан землекористування шляхом переходу на хутори і відруби. В цілому ж завдяки ринку господарство було виведено із кризи, почався економічний поступ, вгамувалися соціальні пристрасті.

У підрозділі 4.2 “Сільськогосподарська кооперація” аналізується діяльність сільськогосподарських кооперативів, які залишали землю у приватній власності господарів і ґрунтувалися на товарно-грошових відносинах.

За постановою Раднаркому УСРР від 13 квітня 1921 р. в республіці сформувалася єдина система споживчої кооперації. У жовтні 1921 р. з неї виділилася сільськогосподарська кооперація. У 1924-1925 рр. сільськогосподарська кооперація на Півдні України набула масового характеру. У 1925 р. до складу “Сільського господаря” входили 88 сільгоспспілок: 75 - на правах дійсних членів (у тому числі 6 губернських), 13 райсільгоспспілок, які безпосередньо не були його членами. Водночас структурами “Сільського господаря” були організації, що мали певні автономні права: Всеукраїнська сільськогосподарська спілка (у Києві з філіями в Харкові та Одесі), Одеська “Спілка-кредит”, Одеське відділення Всеросійської “Сільгоспспілки”.

Питання участі заможних селянських господарств у кооперативних органах управління та контролю постало надзвичайно гостро. Радянська політика передбачала не допускати заможних селян до керівних посад у кооперації. 3а статистичними даними кооперативних товариств, в органах правління вони становили лише 0,8% (незаможні селяни складали 55,8%, середняцькі - 44,4%), в наглядових радах - 1,5% (незаможні - 52,8%, середняцькі - 45,7%), в ревкомісіях - 1,3% (незаможні - 54,7%, середняцькі - 44%).

Характерно, що рік у рік зростала питома вага сільськогосподарської кооперації в загальному товарообігу. У 1925 р. вона становила 25%, у 1926 - 22, у 1927 - 37,3, у 1928 - 48,6%. У 1928 р. сільськогосподарська кооперація посідала у збуті хліба 34,1% всієї товарної продукції, картоплі - 50, яєць - 58, м'яса - 26,4%.

У розвитку сільськогосподарської кооперації на Півдні України в 20-х рр. ХХ ст. слід виділити кілька етапів:

1921-1922 рр. - відродження кооперації. 85% її товариств становили ТСОзи.

1923-1926 рр. - найбільший розмах сільськогосподарської кооперації. Домінували спеціалізовані та кредитні сільськогосподарські товариства, існували змішані кооперативні товариства, в яких разом діяли індивідуальні і колективні господарства.

1927-1929 рр. - початок ліквідації кооперації.

У підрозділі 4.3 “Економічне становище національних меншин” вивчається становище представників різних національностей, які проживали на Півдні України.

За даними всесоюзного перепису 1926 р. в УСРР крім українців, проживали 5 млн. осіб інших національностей. Найбільш строкатим у національному відношенні був Південь України. Основними групами населення якого були: українці - понад 50%, росіяни - 20, євреї - 13, молдовани - 5, німці - 3,5% від загальної кількості населення. Кожна національність, група компактного проживання мали свої трудові традиції, звички, спосіб життя, рівень агрокультури. На Півдні України було 17 німецьких колоній, 18 єврейських, 70 німецьких хуторів. Усе це вносило своєрідну специфіку у розв'язання національного питання, вимагало врахування інтересів усіх груп населення, реалізації на практиці справжнього права націй на самовизначення.

Землеробські господарства національних меншин досягли високих врожаїв зернових культур (озимої та ярої пшениці, жита, вівса), виробляли високоякісну тваринницьку продукцію. Більшість із них були рентабельними. Це забезпечувало в цілому достатній життєвий рівень і можливість подальшого розвитку.

Становище національних меншин села Півдня України слід розглядати крізь призму соціалістичних перетворень, які проводила тоталітарна держава. Одним з перших її діянь було національне районування, яке насправді посилило розкол між українцями та іншим населенням республіки, бо утворення територіальних об'єднань часто не враховувало місць компактного проживання народів. Серед позитивних явищ у духовно-політичному плані слід виділити політику “коренізації”, яка дала можливість зберегти культурні надбання різних національностей, а в економічному плані - землевпорядкування, розвиток торгівлі і кооперації, що сприяли зміцненню індивідуальних і колективних господарств.

Економічно сильні індивідуальні селянські господарства національних меншин змогли більш-менш нормально функціонувати до 1927-1928 рр., тобто коли до них почала застосовуватися “воєнно-комуністична” політика, наслідком якої стало проведення масової колективізації.

У п'ятому розділі “Соціальне протистояння на селі в умовах зародження тоталітарного режиму” висвітлено діяльність селянських організацій, репресивні заходи влади проти селянства та повстанська боротьба з більшовицьким режимом.

Підрозділ 5.1 “Селянські організації та політичні об'єднання” присвячено аналізу самоорганізації сільського населення. Ці інституції слід умовно поділити на декілька груп:

Традиційні інститути селянського самоврядування (громади);

Організації, що виникли за революційної, політичної або економічної боротьби селян самостійно чи з ініціативи представників національних і загальноросійських опозиційних партій (Селянський союз, селянські ради);

Організації, створені владою (земельні комітети, комітети взаємодопомоги, комітети незаможних селян).

Традиційними селянськими організаціями були земельні громади. Їх антиподом виступали сільські ради. Вони повністю контролювалися більшовиками і не відповідали інтересам селянства. Тому почали з'являтися гасла та ідеї створення альтернативних рад. Зокрема, таку ідею підтримував Н.Махно. Він розглядав місцеве самоврядування як федерацію незалежних рад, які мали б виключно виконавчу владу. Витворами тоталітарної держави були більшовицькі партійні осередки, комітети незаможних селян, профспілка Всеробітземліс, які намагалися нав'язати селянству.

Політиці влади селянство могло протиставити небагато. Однією з таких спроб протистояння були безпартійні селянські конференції. На них селяни висували далекосяжні вимоги - рівні виборчі права для робітників і селян, пропорційне представництво селян у державних установах або в найбільш радикальних випадках -- передачу частини влади селянству, зокрема перетворення селянських конференцій в законодавчі з'їзди. Особливої уваги в цьому аспекті заслуговує також намагання селян відновити діяльність сільських спілок.

Відсутність загальноселянських політичних організацій мала негативні наслідки. Селянам було складно захищати власні інтереси та виробляти загальну лінію протистояння режиму.

У підрозділі 5.2 “Репресивні заходи проти селян різних національностей у 20-х рр. ХХ ст.” показано процес формування сталінської репресивно-командної системи та її діяльність з нищення селянина-власника на Півдні України.

Репресивна політика, включаючи голод 1921-1923 рр., охопила всі верстви населення: поміщиків, “куркулів”, середняків і деякою мірою бідноту. Головною метою такої політики була ліквідація індивідуального селянського господарства, вирішення проблеми індустріального розвитку СРСР за рахунок викачування продовольчих ресурсів з України, придушення збройного опору і викорінення ідеї Української незалежної держави.

Початок репресій у 20-х рр. проти селянства на Півдні України слід пов'язувати з так званим “червоним терором” у Криму. Одним з видів репресивної політики було позбавлення виборчих прав. Ожививши економічні стимули до праці, нова економічна політика дещо пом'якшила репресії, але здолати їх так і не могла.

20 березня 1925 р. ЦВК та РНК СРСР видали постанову “Про позбавлення колишніх дідичів (поміщиків) права на землекористування та проживання в господарствах, які їм належали до Жовтневої революції” з метою не дати їм “можливості проводити контрреволюційну агітацію та визискувати навколишнє селянське населення”. В жовтні 1927 р. при підготовці тез для ХV партз'їзду про роботу на селі було “визнано необхідним розробити заходи з обмеження участі і прав куркульських елементів у кооперації і земельних громадах”. У 1928 р. було засуджено 33 тис. “куркулів”, їх майно повністю або частково конфісковане та розпродане. З 1927 по 1929 рр. із загальної кількості селянських господарств частка куркульських зменшилась з 3,8 до 1,4%. Всього ж у південно-західній Україні (за даними по Одеському, Миколаївському і Херсонському округах) у 20-х рр. було виселено 3482 родини, які налічували 15854 чоловік.

Значних втрат зазнали представники національних меншин Півдня України в 20-30-х рр. внаслідок політичних репресій, депортацій, різноманітних утисків прав і свобод. Вершиною свавілля щодо німців стала постанова ЦК КП(б)У від 27 березня 1929 р. “Про виселення німців з Миколаївського округу”. Цей цинічний документ започаткував, по суті, політику примусової депортації народів. За час масових репресій до кримінальної відповідальності було притягнуто 109 чехів, з них засуджено до розстрілу 28 чоловік. На основі підрахунків М. Шитюка піддано репресіям 2121 особу молдавської національності, в тому числі розстріляно - 566. Наприкінці 1928 р. органи ОДПУ сфабрикували так звану справу “Султан-Галєєвської контрреволюційної організації”, що виникла на хвилі боротьби проти націонал-уклонізму в Криму. До відповідальності було притягнуто 77 чоловік, серед них представники всіх соціальних верств, головним чином татари і башкири.

Таким чином, репресій зазнало практично все сільське населення Півдня України, незважаючи на соціальний стан та національну приналежність.

Підрозділ 5.3 “Антибільшовицький повстанський рух” характеризує повстанство 20-х рр., яке мало загальноселянський характер і було реакцією на більшовицьку політику “воєнного комунізму”, насильницьку колективізацію, репресії, депортації, терор голодом.

Антибільшовицький селянський рух у 1920-1921 рр. мав чітко виражені два політичні напрями: національний (петлюрівщина) та анархо-махновський. У доповідній 9 лютого 1921 р. С. Каменєв повідомляв Л. Троцькому, що існує “бандитизм” трьох видів:

Організоване повстанство, де повстанці користуються активною підтримкою населення.

Велика кількість малих і великих банд по всій країні, які пов'язані з місцевим населенням.

Кримінальний бандитизм, придушення якого рішуче підтримується самими селянами.

До першого виду слід віднести махновщину (Південна Україна і частина Лівобережжя), петлюрівщину (Правобережжя і частково Лівобережна Україна), а також “зелений” партизанський рух (східне узбережжя Чорного моря і Крим).

Для Півдня України було характерне переважання анархо-махновського напряму над національним. На Одещині розгорнувся селянський рух, який очолювали національносвідомі керівники: Гуляй-Біда, Заболотний, Гулий-Гуленко. Повстанський рух на Миколаївщині складався з окремих загонів, які мали махновське спрямування. За офіційними даними в них було більше 1 тис. бійців. Місцевою особливістю були релігійні повстання. На Херсонщині відбулось об'єднання національного та промахновського напрямів, які презентували загони Лихо-Бондарука та Іванова. Домінуючою фабулою збройного селянського руху Н. Махна була боротьба за свободу селянства, місцеве самоврядування - проти тоталітарного режиму центру.

1922 рік характеризувався появою нових типів повстань економіко-політичного характеру. Це “голодні бунти” - відповідь на голод 1921-1923 рр. на Півдні України та “червоний бандитизм” - невдоволення незаможними верствами села запровадженням непу.

З 1927-1928 рр. у зв'язку з хлібозаготівельною кризою, масовими депортаціями селяни знову почали боротьбу за свої права. У звітах ДПУ з'явився навіть спеціальний розділ “сільська контрреволюція”, де містилася поряд з іншою інформація про арешт куркульсько-есерівського угруповання в Миколаївському окрузі . Ця політика призвела до нового вибуху селянського опору, який на Півдні України набув форми антиколгоспних виступів, “жіночих бунтів”, релігійних заколотів.

Остання поява ..727

.732

.134

.136

У шостому розділі “Сільський власник під час згортання непу (1927-1929 рр.)” проаналізовано головні етапи ліквідації нової економічної політики: хлібозаготівельну кризу 1927-1928 рр. та початок масової колективізації, а також пасивні форми протесту селян.

Підрозділ 6.1 Хлібозаготівельна криза 1927-1928 рр. характеризує причини і наслідки кризового стану економіки Півдня України під час хлібозаготівель.

В 1927/28 рр. у зв'язку з неврожаєм в основних хлібовиробних регіонах СРСР Україна змушена була виконувати найбільші планові навантаження по заготівлі, хоча на її території також був недорід. Все це значною мірою вплинуло на характер заготівельної політики і на методи, з допомогою яких остання втілювалась у життя. Інтереси України при цьому практично не враховувалися. Розпочавшись у несприятливих умовах, які виникли внаслідок ряду прорахунків і помилок, допущених у політиці цін, плануванні, а також виборі засобів і методів регулювання ринку, хлібозаготівельна кампанія 1927/28 рр. набула чітко вираженого ”воєнно-комуністичного” характеру.

Система “надзвичайних заходів” означала відмову від основного принципу непу - права селянина вільно розпоряджатися задлишками сільгосппродукції після сплати податків - і виявилася у згортанні млинарства, поступовій ліквідації біржової торгівлі й селянських ринків, запровадженні масової контрактації основних товарних культур, скороченні власноручного помолу для споживання. Для забезпечення юридичного підґрунтя насильницького вилучення зерна Кримінальний кодекс УСРР доповнювався ст.127, тлумачення й межі використання якої свавільно змінювали місцеві органи влади. Судова практика, діяльність органів прокурорського нагляду Наркомату юстиції УСРР були спрямовані на виконання державних директив у плані хлібозаготівель.

Податок перетворився із засобу економічного регулювання на засіб адміністративного розорення селянства. До того ж вилучали його, в переважній більшості випадків, із значним порушенням існуючих правових норм. Таким чином, Україна вже на початку третього за підрахунками врожайного року практично залишалась без запасів хліба. Хлібозаготівельна кампанія 1927/28 рр. поставила аграрний сектор України і її південну частину, зокрема, на межу економічної катастрофи.

Підрозділ 6.2 “Економічні форми протесту сільського населення України” описує пасивні форми протидії тоталітарному режиму.

На початку непу найбільш поширеною формою боротьби з податковим тягарем стало приховування основного об'єкта оподаткування - землі. Масово ця форма поширювалася в південних губерніях: у Катеринославській приховування складало 27%, a на Миколаївщині - 11. За рахунок приховування кількості оброблюваної землі селяни стихійно скоротили собі податок, що збирався в першій половині 1921 р., на 20%. Своєрідною протидією можна вважати несплату податку в установлені владою терміни. Ще однією формою протистояння режиму було небажання селян поставляти хліб на ринок, збереження його “до кращих часів”. Щоб позбавитися тавра “куркуля”, селяни проводили “саморозкуркулення” своїх господарств. Змушені віддавати державі зерно майже за безцінь, селяни почали різко скорочувати посівні площі. Так, у 1927-1929 рр. в найбільш продуктивних селянських господарствах вони скоротилися майже вдвічі, при ще більш різкому зниженні товарної частини урожаю - з 25 до 14%. Влітку 1929 р. почався також нелегальний забій худоби, який на Півдні України досяг майже 75% загальної кількості поголів'я.

Консерватизм селянської психології проявився в ході так званого пасивного опору, серед засобів якого посилювались традиційні механізми комунікації (чутки, тлумачення). Іншим вираженням цього процесу стало певне наростання анархістських тенденцій, замикання селян у вузькому колі місцевих інтересів, ігнорування елементарних вимог держави (приховування посівів, несплата податків, самогоноваріння).

У підрозділі 6.3 “Початок масової колективізації та остаточне знищення індивідуального землеволодіння” показано вплив політики масової колективізації на ліквідацію здобутків нової економічної політики.

Колективізація як процес господарсько-адміністративного і військово-репресивного примусу не мала під собою суттєвих матеріально-економічних основ. Необхідність докорінного і швидкого перетворення сільського господарства пояснюється кількома причинами. З них найголовніші - перетворення СРСР із аграрно-індустріальної країни в індустріально-аграрну, а також ліквідація селянина-власника.

Перехід до нової економічної політики, надання колгоспам пільг та переваг перед індивідуальними господарствами дали можливість значно збільшити їх кількість. За даними Наркомзему ріст колективних господарств в Україні відбувався таким чином: 1921 - 2119 господарств; 1922-3013; 1923-3904; 1924-5074; 1925-5454 (5600, 6500). Дещо інші відомості про кількість колгоспів на території України подає А. Лозовий: 1921-1700 колективів; 1922-2707; 1923-4500; 1924-5406; 1925-6284. Незважаючи на деякі відмінності, вони в цілому простежують тенденцію до збільшення кількості колективних господарств. Проте одночасно з ростом колективів відбувався і швидкий розпад колгоспів.

На Півдні України в 1927 р. було створено 110 комун, 731 артіль, 1366 товариств зі спільного обробітку землі та 2822 машинно-тракторних товариств.

Колективізація у 1921-1927 рр. не була органічним явищем для селянства України, і Півдня зокрема. Незважаючи на підтримку держави, колективні господарства не стали масовими, адже більшість населення вбачало своє майбутнє в індивідуальному господарстві та вільній кооперації.

Створивши колгоспи, держава встановила над ними повний контроль. 20 млн. індивідуальних селянських господарств були перетворені на 240 тис. колгоспів. Це був відхід від принципів ринкового ведення господарства, які розвивалися в рамках непу, і означало торжество сталінської тоталітарної системи.

У висновках підбито підсумки і узагальнено результати дисертаційного дослідження, які можна звести до таких положень:

Нова економічна політика дала можливість південноукраїнській економіці відновитися і зміцнитися, проте жорстока централізація руйнувала намагання України розвивати продуктивні сили на власній основі.

У психолого-ментальному плані неп слід розглядати і як останню спробу втілити селянський ідеал початку ХХ століття, який базувався на прадавніх духовних основах.

Перехід від “воєнного комунізму” до непу, який слід датувати 1921-початком 1923 рр., мав на Півдні України свої особливості. Насамперед - це подальше погіршення економічної ситуації в селі, руйнування продуктивних сил, пов'язаних, зрештою, з голодомором і застосовуванням владою репресивних заходів щодо селянства.

Позитивним явищем стало утвердження в аграрному секторі Півдня України плюралізму форм власності та господарювання. Збільшилась кількість заможних та середняцьких господарств. Найпоширенішою формою землекористування залишалася ділянково-черезсмужна. Однак селяни добре усвідомлювали її недоліки і переходили на хутори і відруби. Економіку було виведено з кризи, почався економічний поступ, вгамувалися соціальні пристрасті.

Селянство Півдня України проявило себе організованим суспільним станом, що створював свої організації, а також намагався пристосувати організації, насаджені владою, до власних потреб. У політичній сфері селянство могло протиставити більшовицькій владі лише безпартійні селянські конференції.

Репресивні заходи 20-х рр. XX ст. були спрямовані на ліквідацію українського селянина-виробника та індивідуального господарства. Хвиля репресій охопила всі верстви населення: поміщиків, “куркулів”, середняків і в деякій мірі бідноту.

Антибільшовицький селянський рух у 1920-1921 рр. мав чітко виражені два політичні напрями: національний (петлюрівщина) та анархо-махновський. Для Півдня України було характерне певне переважання анархо-махновського напряму над національним. У 1922 р. з'явилися нові типи повстань економіко-політичного характеру: “голодні бунти” та “червоний бандитизм”. Затухання повстанської боротьби пов'язане не з покращенням рівня життя селян у 1923 р., що намагалася довести радянська історіографія, а із застосуванням найстрашнішої зброї - терору голодом проти населення Півдня України. У 1927-1928 рр. в зв'язку з хлібозаготівельною кризою, масовими депортаціями селяни знову почали боротьбу, яка набула форм антиколгоспних виступів, “жіночих бунтів”, релігійних заколотів.

Найбільшим лихом для національних меншин південноукраїнського села стали депортації, політичні репресії та утиски, які почалися в 20-х рр., і ліквідували прошарок справжніх господарів села з передовим агротехнічним досвідом колоністського землеволодіння.

Хлібозаготівельна кампанія 1927/28 рр. набула на Півдні України чітко вираженого “воєнно-комуністичного” характеру. Вона поставила аграрний сектор Півдня України в площину економічної катастрофи.

Колективний обробіток землі на території України слід розглядати в двох ракурсах - колективізація та кооперація. Колективізація носила адміністративно-примусовий характер і базувалася на відчуженні землі в селянина-власника і передачі її в колективну (державну) власність. Кооперативні об'єднання залишали землю у приватній власності господарів і ґрунтувалися на товарно-грошових відносинах. Створивши колгоспи, держава встановила над ними повний контроль. 93,35% всіх індивідуальних селянських господарств увійшли до колгоспів.

На основі аналітичного розгляду позитивних і негативних явищ при проведенні аграрної політики на Півдні України у 1921-1929 рр. необхідно врахувати відповідні уроки розвитку сільськогосподарського виробництва для сучасних умов. Важливо звернути увагу на фактор психології селянина в конкретній історичній ситуації. У сучасних умовах більшість селян ще несуть основи психології колгоспного господарства. У цьому зв'язку виникають труднощі в переході до фермерського (індивідуального) способу ведення господарства. Для виховання нового типу селянина - власника потрібен час, справедлива політика стосовно селянства і практичні зусилля.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Селянство Півдня України: доба нової економічної політики (1921 - 1929 рр.) - Одеса: ТОВ ВіД, 2004. - 354 с.

2. Повстанство. Селянський рух на Півдні України (1917-1925). - Миколаїв-Одеса: ТОВ ВіД, 2003. - 196 с.

3. Повстансько-партизанський рух на Півдні України в 1917-1944 рр. - Херсон: ОЛДІ-ПЛЮС, 2003. - 340 с. (у співавторстві з Є.Г. Горбуровим, М.М. Шитюком).

4. Баштанська республіка 1919. // Енциклопедія історії України: В 5 т. / Редкол.: В.А. Смолій та ін. - Т. 1: А-В - К.: Наукова думка, 2003. - С. 210.

5. Від “військового комунізму” до нової економічної політики (1921-1929 рр.) // Миколаївщина: літопис історичних подій. - Херсон: ОЛДІ-ПЛЮС, 2002. - С. 288-300.

6. Голодомор 1932-1933 років - останній етап війни проти південноукраїнського селянина-власника // Голод-геноцид 1932-1933 років на території Миколаївщини: погляди істориків, очевидців, архівні матеріали (до 70-річчя трагедії). - Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2003. - С. 68-80.

7. Махно Н.І., Тютюнник Ю.Й., Волобуєв М.С., Туган-Барановський М.І. // Провідники духовності в Україні: Довідник. / За ред. І.Ф. Кураса. - К.: Вища школа, 2003. - С. 66-68, 104-105, 380-381, 575-576.

8. Військова історія України і повстанство: невідомі паралелі боротьби за державність // Наукові записки з історії України. Зб. ст. - Випуск 8. - К: Хрещатик, 2001. - С. 103-108.

9. Всеукраїнська наукова конференція “Українська державність: проблеми історії, права, економіки, мовознавства, філософії, політології та культури” // Укр. іст. журн. - 2002. - № 1. - С. 142-145.

10. Всеукраїнська наукова конференція “Селянство Півдня України: історія і сучасність” // Укр. іст. журн. - 2004. - № 5. - С. 153-155.

11. Деякі проблеми історії українського селянства в російських періодичних виданнях // Політика: історія і сучасність: Зб. наук. праць. - Випуск 2. - Миколаїв-Одеса: ТОВ ВіД, 2004. - С. 4-9.

12. Еврейское население Николаевщины в годы НЭПа: культура и образование // Мова і культура. - Випуск 5. - Т. 1. - Ч. 1. - К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2002. - С. 168-172.

13. Економічний розвиток південноукраїнського села в роки нової економічної політики // Наукові праці (Миколаївська філія Національного університету “Києво-Могилянська Академія”). - Т. 32. - Випуск 19. Історичні науки. - Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2004. - С. 27-32.

14. Єврейські організації на Півдні України в роки НЕПу // Еврейская мысль сквозь века. - Выпуск 6. - Днепропетровск: ДИСОР, 2002. - С.182-190.

15. Землеустрій у південноукраїнському селі в 1923-1929 рр. // Український історичний збірник (Інститут історії України НАН України). - Випуск 6. - К.: Інститут історії України НАН України, 2004. - С. 246-256.

16. Канібалізм під час голоду 1921-1923 рр.: історико-психологічний аналіз // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки (Інститут історії України НАН України). - Випуск 7: Спеціальний. - К.: Інститут історії України НАН України, 2003. - С. 120-123.

17. М. Туган-Барановський і В.Ленін про сільськогосподарську кооперацію: політичний аспект // Політика: історія і сучасність: Зб. наук. праць. - Випуск 1. - Миколаїв-Одеса: ТОВ ВіД, 2002. - С. 86-90.

18. Мемуари - джерело з історії селянського повстанського руху на Півдні України // Наукові праці (Миколаївська філія Національного університету “Києво-Могилянська Академія”). - Т. 12. - Миколаїв: МФ На УКМА, 2001. - С. 127-129.

19. Миколаївщина в роки нової економічної політики (1921-1928) // Записки історичного факультету (Одеський національний університет імені І.І. Мечникова). - Випуск 12. - Одеса, 2002. - С. 225-231.

20. Національне питання у повстанському русі селян Півдня України // Народознавчі зошити (Інститут народознавства НАН України). - 2001. - № 3(39). Травень-червень. - С. 639-641.

21. Нова економічна політика в історичних дослідженнях ХХ-ХХІ ст. // Наукові праці (Миколаївська філія Національного університету “Києво-Могилянська Академія”). - Т. 27. - Випуск 14. Історичні науки. - Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П.Могили, 2003. - С. 88-95.

22. Організації селян на Півдні України в 1921-1928 рр. // Український селянин (Інститут історії НАН України, Черкаський державний університет ім. Богдана Хмельницького). - Випуск 8. - Черкаси, 2004. - С. 259-265.

23. Партизансько-повстанський рух на Баштанщині проти німецьких окупантів: 1918 і 1942-1943 рр. // Сторінки воєнної історії України (Інститут історії України НАН України). - Випуск 8. - Ч.2. - К.: Інститут історії України НАН України, 2004. - С. 56-61.

24. Політико-економічні концепції впровадження непу // Записки історичного факультету (Одеський національний університет імені І.І. Мечникова). - Випуск 13. - Одеса, 2003. - С. 108-120.

25. Початок 20-х років на Півдні України: неп чи “воєнний комунізм”? // Література та культура Полісся (Ніжинський державний педагогічний університет імені Миколи Гоголя). - Випуск 20. - Ніжин: НДПУ, 2002. - С. 149-154.

26. Релігійне питання і селянські виступи на Миколаївщині в 20-х рр. ХХ століття // Наукові праці (Миколаївська філія Національного університету “Києво-Могилянська Академія”). - Т. 23. - Випуск 10. - Миколаїв: МДГУ ім. П. Могили, 2002. - С. 91-94.

27. “Республіка” селян на Півдні України: боротьба після розгрому (1919) // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки (Інститут історії України НАН України). - Випуск 8. - К.: Інститут історії України НАН України, 2003. - С. 118-125.

28. Ринкові відносини в сільському господарстві Півдня України у добу непу // Научный вестник украинского исторического клуба. - Т. 8. - М.: СПОЛОМ, 2003. - С. 159-162.

29. Роль польського фактору в українському повстанському русі і Південний регіон // Південний архів (Херсонський державний педагогічний університет) - Випуск 5. - Херсон: Айлант, 2001. - С. 109-112.

30. Селянський рух на Лівобережній Україні в 20-х рр. ХХ ст. // Література та культура Полісся (Ніжинський державний педагогічний університет імені Миколи Гоголя). - Випуск 17. - Ніжин: НДПУ, 2002. - С. 181-185.

31. Соціально-економічні форми протесту сільського населення України в 20-х роках ХХ ст. // Наукові праці (Миколаївська філія Національного університету “Києво-Могилянська Академія”). - Т. 25. - Випуск 12. - Миколаїв: МДГУ ім. П. Могили, 2002. - С. 95-101.

32. Степові амазонки. Жінки у повстанському русі селян Півдня України (1918-1930 рр.) // Наукові праці (Миколаївська філія Національного університету “Києво-Могилянська Академія”). - Випуск 2. - Миколаїв: МДГУ ім. П. Могили, 2002. - С. 50-53.

33. Терор тоталітарної влади проти селянства Півдня України в роки непу // Вестник СевДТУ. (Севастопольський державний технічний університет) - Випуск 50. Політологія. - Севастополь: Вид-во СевНТУ, 2003. - С. 18-26.

34. Тилігуло-Березанський повстанський загін в історії Миколаївщини: новий погляд на проблему // Історія України. Маловідомі імена, події, факти (Інститут історії України НАН України). - Випуск 16. - Київ-Донецьк: Рідний край, 2001 - С. 68-70.

35. Хлібозаготівельна політика кінця 20-х рр. ХХ ст. - переддень голодомору 1932-1933 рр. // Вісник Державного університету “Львівська політехніка”. Серія “Держава та армія”. - № 493. - Львів: Видавництво Національного університету “Львівська політехніка”, 2003. - С. 66-73.

36. Аграрне питання в Україні: спроби його вирішення українськими і російськими владами (1917-1921 рр.) // Україна і Росія: досвід історичних зв'язків та перспективи співробітництва: Збірник наукових праць. - Кривий Ріг, 2004. - С. 184-192.

37. Вплив православ'я на формування селянської ментальності першої третини ХХ століття // Історія релігій в Україні. - Кн. 1. - Львів: “Логос”, 2002. - С. 209-213.

38. Голодомор 1921-1923 годов в Поволжье и Южной Украине // Материалы научно-практической конференции “Перспективные разработки науки и техники” - Т. 11. История. - Белгород: Руснаучкнига; Днепропетровск: Наука и образование, 2004. - С. 13-16.

39. Еврейское население Украины в 20-х гг. ХХ века (из материалов государственного архива Николаевской области) // Шестые Запорожские еврейские чтения. - Запорожье: Диво, 2002. - С. 119-123.

40. Єврейські погроми на Півдні України і повстанський рух (1917-1920) // Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України. Зб. наук. праць. - Запоріжжя: Облдержадм., ЗНТУ; Сімферополь: Доля, 2001. - С. 84-87.

41. Історико-економічна думка в Україні про перехід від “воєнного комунізму” до НЕПу // Проблеми історії та сучасного стану науки Української держави. - Т.1 Історичні дисципліни та українознавство. - Миколаїв - Одеса: ТОВ ВіД, 2002. - С. 81-86.

42. Ментальність південноукраїнського селянина і голодомор 1932-1933 років // Голодомор 1932-1933 років як величезна трагедія українського народу. Матер. Всеукр. наук. конф. - К.: МАУП, 2003. - С. 185-190.

43. Миколаївщина на початку ХХ століття і становище селянства // Історична наука: проблеми розвитку. Матеріали Міжнародної наукової конференції. - Луганськ: СНУ ім. В.Даля, 2002. - С. 104-111.

44. Населення Миколаївської губернії у боротьбі проти реквізицій православних церковних цінностей (1921-1923 рр.) // Історія релігій в Україні. - Кн. ІІ. - Львів: “Логос”, 2003. - С. 629-634.

45. Образование и культура сельского еврейского населения Юга Украины в первой трети ХХ века // Єврейська історія та культура кінця ХІХ-початку ХХ ст. Зб. наук. праць. - К.: Інститут юдаїки, 2003. - С. 314-319.

46. Південь України в документальних публікаціях журналів “Красный архив” і “Літопис революції”: археографічна оцінка // Українська державність: проблеми історії, політології та культури. Зб. наук. праць. - Т. 1. - Миколаїв-Одеса: Тетра, 2001. - С. 131-134.

47. Православна церква і селянство Півдня України в період зародження більшовицького режиму (1918-1922 рр.) // Державно-церковні відносини в Україні: регіональні аспекти. - Хмельницький: Вид-во ХІРУП, 2003. - С. 114-116.

48. Селянський рух на Півдні України у 1917-1925 рр.: до питання класифікації повстань // Селянство Півдня України: історія і сучасність. - Миколаїв: МДУ, 2003. - С. 141-147.

49. Селянські організації і політичні об'єднання на Півдні України в період непу // Наукові дослідження в контексті історичних проблем. - Т. 1. Історія та українознавство. - Миколаїв-Одеса: ТОВ ВіД, 2003. - С. 111-130.

50. Селянські республіки на Півдні України (1919) // Матеріали IV Буковинської Міжнародної історико-краєзнавчої конференції. - Чернівці: Золоті литаври, 2001. - С. 77-81.

51. Сільське єврейське населення Півдня України в 20-х рр. ХХ ст. // Седьмые Запорожские еврейские чтения. - Запорожье: Диво, 2003. - С. 142-147.

52. Сільськогосподарські єврейські колонії на Півдні України в 20-х рр. ХХ ст. // Доля єврейських громад Центральної та Східної Європи в першій половині ХХ століття. - К.: Інститут юдаїки, 2004. - С. 125-130.

53. Україна і Польща в контексті повстанської боротьби (1920-1921 рр.) // Україна і Польща в ХХ столітті: проблеми і перспективи взаємовідносин: Зб. наук. праць. - Київ-Краків: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2002. - С. 61-63.

54. Національна ідея на Півдні України в 1919-1920 рр. // ІІ Міжнародна науково-практична конференція “Українська національна ідея: минуле, сучасне, майбутнє”. - Одеса: “Астропринт”, 2004. - С. 30.

Размещено на Allbest.ru