Князі Нижегородсько-Суздальської землі в кінці XIV-середині XV століть (історико-генеалогічний дискурс)

Третій підрозділ першого розділу роботи - “Методика дослідження”. Методичною та теоретичною основою дослідження є принципи історизму, об'єктивності та системності, положення про діалектичний зв'язок явищ і процесів у суспільстві, про необхідність їхнього адекватного пізнання на основі вказаних принципів. Для наукового, об'єктивного аналізу історичної дійсності застосовуються такі спеціальні методи дослідження, як історико-хронологічний, порівняльно-історичний, історико-генетичний, реконструкції. В силу специфіки теми дослідження та ступеню її вивченості в історіографії особливе значення для досягнення поставленої мети та завдань набуває джерелознавча критика джерел, як внутрішня, так і зовнішня. При її проведенні застосовуються такі суто джерелознавчі методи, як виявлення та відбору джерел і формування їх комплексів, встановлення часу й місця їх появи (наприклад, не можна ставити до одного ряду свідоцтво жалуванної грамоти суздальсько-нижегородського князя першої половини XV ст. та свідчення родовідної книги, складеної у Москві в середині XVI ст.), мотивів створення, текстологічного вивчення, зіставлення (якщо певний факт підтверджується перехресними свідоцтвами різних, не пов'язаних між собою за походженням джерел, то це можна вважати гарантією його достовірності), виявлення об'єктивної цінності джерела для конкретного дослідження тощо. При датуванні недатованих актових документів (що має особливе значення через обмеженість джерельної бази) застосовується методика, яка полягає, в основному, у зіставленні деяких побіжних вказівок текстів грамот з подіями, хронологія яких відома з інших джерел, а також у порівнянні недатованих актів з близькими їм за змістом датованими (детальніше див. розділ 2). У генеалогічному розділі роботи використовується найбільш поширена методика складення родовідного, або поколінного розпису. Дмитриева О. В. Указ. соч. - С. 26-27.

Другий розділ - “Актові джерела”, - складається з семи підрозділів.

У першому підрозділі - “Загальна характеристика”, - розкривається значення актових документів для дослідження теми, стан збереженості цього різновиду джерел, подається класифікація актів за їхнім призначенням, викладається методика датування недатованих документів.

Актові документи містять надзвичайно важливі дані з історії роду кн. Суздальських наприкінці XIV - у середині XV ст. У першу чергу це стосується їхньої боротьби з Москвою за повернення під свою владу Нижегородської, а в середині XV ст. і Суздальської землі. Так, етапи згаданої боротьби для періоду після 1418 р. у літописах взагалі не знайшли жодного відображення. Ми зустрічаємося з унікальною для Північно-Східної Русі ситуацією, коли тридцятирічний період політичної історії певного регіону доводиться вивчати практично лише на підставі коротких та вкрай фрагментарних свідчень давніх грамот, залучаючи літописні дані лише для обґрунтування їхніх датувань та загальної характеристики політичної ситуації.

Вся сукупність давніх актів Північно-Східної Русі за їхніми первісними власниками та місцями зберігання чітко поділяється на дві специфічні групи: з однієї сторони, архіви світських феодалів, а з іншої - духовних землевласників. Ці дві групи актів дуже суттєво відрізняються за ступенем своєї збереженості до нашого часу. Якщо з світських архівів вцілів, причому в далеко не повному вигляді, лише один - московський великокнязівський, - то про монастирські архіви можливо стверджувати, що з їхнього первісного обсягу збереглося (в оригіналах або списках) близько двох третин документів; це пояснюється, насамперед, практичним значенням актів для монастирського землеволодіння аж до XVIII ст. У наш час всі відомі актові документи Північно-Східної Русі періоду XIV -XV ст. повністю опубліковані; основну їх масу зібрано у фундаментальних виданнях 1940 - 1960-х рр., а досить незначні доповнення до цього корпусу, що вийшли пізніше, даних про нижегородсько-суздальських князів не містять.

За своїм призначенням наявні актові документи, що містять відомості з досліджуваної теми, розподіляються на такі різновиди: договірні грамоти князів (“докончания”); князівські духовні грамоти (заповіти); жалуванні грамоти, видані правлячими князями монастирям на земельні володіння та різноманітні пільги на них; данні грамоти приватних осіб (видавались також дрібними удільними князями, без терміну “пожаловал”); мінові, т. зв. праві (видані у підсумку розгляду судової справи), купчі та указні (адресовані князівським адміністраторам) грамоти.

Особливістю більшості грамот першої половини XV ст. є відсутність у їхніх текстах дат видання. Навряд чи варто говорити про те, яке важливе значення має точне датування документів, особливо таких, що містять унікальні свідчення про події, які не знайшли жодного відображення в інших джерелах. В історіографії XIX і особливо XX ст. проведена значна робота по встановлення часу складення недатованих актів XV ст. Однак стан справ у цій царині все-таки змушує бажати кращого. Прийняті в науці датування багатьох актів потребують додаткового уточнення та конкретизації. А дати деяких грамот, причому таких, що мають першочергове значення для теми, і взагалі вимагають повного перегляду.

У другому - шостому підрозділах другого розділу наводиться огляд всіх актових документів, що містять відомості з теми дослідження, та здійснюється джерелознавчий аналіз тих з них, які такого аналізу потребують. Весь комплекс документів поділяється на структурні частини за найбільш зручним принципом - місцем їхнього первісного зберігання, як це було прийнято при їхньому виданні у 1950 - 1960-х рр. Кожний з вказаних п'яти підрозділів присвячений певному такому архіву XV - XVII ст., а саме: московському великокнязівському (згодом царському) архіву, архіву Московської митрополії, монастирським архівам суздальського Спасо-Євфимієвого, московського Троїце-Сергієвого, нижегородського Нікольського Дудіна та суздальського Василівського монастирів. Джерелознавчий аналіз окремих документів присвячений переважно питанням датувань недатованих актів. У результаті значну кількість існуючих у історіографії датувань значно уточнено та додатково обґрунтовано, а окремі з них (причому такі, що мають для вирішення проблемних питань теми першочергове значення) взагалі докорінно переглянуто. Окрім того, стосовно кількох актів вирішується питання їх достовірності.

Третій розділ - “Генеалогія роду князів Суздальських”, - являє собою історико-генеалогічний родовідний розпис представників роду кн. Суздальських, що діяли у межах досліджуваного в роботі періоду. Структурно розділ складається з підрозділів, кожен з яких присвячений князям певного покоління (коліна) від Рюрика та включає в себе пункти-статті про окремих представників роду. Необхідно зазначити, що такі статті не є повними біографіями, оскільки питання, пов'язані з боротьбою кн. Суздальських за свою “отчинну” Нижегородську землю, доцільно розглянути у хронологічній послідовності як окремий сюжет дослідження (розділ 4). Окрім того, для тих князів, чия діяльність виходила поза межі прийнятих хронологічних рамок, відповідні періоди їхнього життя висвітлюються лише у найзагальніших рисах. Статті, присвячені окремим князям, розташовані та пронумеровані за принципом їхнього родового старійшинства у межах кожного покоління, тобто у формі традиційного родовідного розпису. Для кожної особи наводяться імена її батьків та дітей, з вказівкою на номери присвячених останнім статей. Графічно генеалогічні зв'язки представників роду кн. Суздальських зображені у вигляді таблиці (див. додаток до тексу дисертації).

Окрім проведеної систематизації даних, у розділі вирішуються також проблемні питання з походження та хронології життя деяких князів Суздальських. Зокрема, з'ясовано походження таких князів, як Олександр Іванович Взметень, Олександр Іванович Брюхатий, Семен Олександрович, встановлено максимально можливі дати їх смерті. Реконструйовано послідовність та хронологію правління князів, які займали власне суздальський стіл (були “большими” князями Суздальського князівства). Встановлено та обґрунтовано час першого приєднання Суздальського князівства до Московської держави - кінець 1430-х рр. (скоріше за все, 1436/38 р.).

У четвертому розділі - “Боротьба князів Суздальських за Нижегородсько-Суздальську землю у відображенні джерел та історіографічній традиції”, - на основі залучення (наскільки це можливо) й критичного аналізу всього комплексу наявних джерел, зіставлення їх даних між собою та із загальною політичною ситуацією, пропонується вирішення ряду проблемних питань пізньої історії великого князівства Нижегородсько-Суздальського. У розділі за хронологічним принципом досліджується перебіг та особливості боротьби князів Суздальських за свої родові володіння з Московською державою. В існуючій історіографії цей сюжет є одним із найменш вивчених аспектів політичної історії Північно-Східної Русі. Причина даного факту полягає не у малозначності подій (які, навпаки, відзначалися унікальною специфікою - див. вступ), а у стані джерельної бази, особливо для 1420 - 1440-х рр. У розділі головна увага приділяється встановленню та обґрунтуванню вивіреної хронології подій, розкриттю причин успіхів і невдач нижегородсько-суздальських “отчичів” у їхньому протистоянні з Москвою.

Розділ складається з трьох підрозділів, кожний з яких присвячений певному хронологічному періоду.

Перший підрозділ - “Боротьба за Нижегородську землю Московських та Суздальських князів у 1393 - 1418 рр.” Період, який у ньому досліджується, з точки зору джерельної бази характеризується ще відносно високим ступенем висвітлення в літописах, як основному виді джерел для вивчення політичної історії Північно-Східної Русі XIV - XV ст. Поряд з літописами, дані з досліджуваного питання містять актові документи, а також пам'ятки епіграфіки та нумізматики. У підрозділі висвітлюється діяльність князів Бориса Костянтиновича (1392 - 1394), Василя та Семена Дмитровичів (1394 - 1403), Данила Борисовича (1409 - 1418).

Другий підрозділ - “Політична доля Нижнього Новгороду в 1419 - 1445 роках”. Досліджуваний у ньому відтинок часу є періодом, який знайшов надзвичайно слабке та фрагментарне висвітлення у джерелах; відповідно цей період залишає і найбільшу кількість проблемних питань та прогалин в історіографії. Головні джерела з політичної історії Північно-Східної Русі - літописні зводи, - після 1418 р. вже не містять хоча б якихось свідчень з даного питання. У нашому розпорядженні залишаються, переважно, лише вкрай скупі та уривкові вказівки, що містяться в актових документах. Всі ці дані вимагають ретельного критичного аналізу, зокрема зіставлення між собою та з загальною політичною ситуацією. У підрозділі досліджуються питання, пов'язані з князюванням у Нижньому Новгороді Данила Борисовича (1423/24, 1442 - 1444), Олександра Івановича Взметня та його повного тезки Олександра Івановича Брюхатого (1428 - 1438). За ступенем своєї оригінальності та новизни висновки, одержані в результаті дослідження цієї найбільшої “білої плями” в історії Нижегородсько-Суздальської землі, напевне, становитимуть найзначніший інтерес для конкретно-історичних досліджень.

У третьому підрозділі - “Нижегородсько-суздальське князювання братів Шуйських”, - досліджується останній епізод існування самостійного Нижегородсько-Суздальського князівства, який відноситься до 1447 - 1449 рр. Цей епізод викликав серед істориків досить жваву полеміку, головним чином стосовно хронології князювання Василя та Федора Юрійовичів і дати їхньої договірної грамоти з Дмитром Шемякою (основного джерела з даного питання). У підрозділі доводиться, що брати Шуйські заволоділи Суздалем і Нижнім Новгородом наприкінці 1447 р. завдяки вирішальній допомозі хана Казанського Мамутека, головного на той час ворога Москви. Обґрунтовується дата остаточного приєднання Нижегородсько-Суздальської землі до Московської держави - перша половина 1449 р.

ВИСНОВКИ

рід князь суздальський династія

У висновках дисертації підбито основні підсумки дослідження.

1. Щодо джерельної бази роботи можна констатувати, що вона є досить обмеженою як за кількістю джерел, так і за рівнем їхньої інформативності (багато їх свідчень надзвичайно фрагментарні та не мають точних датувань). Тому при дослідженні теми особливе значення має залучення, наскільки це можливо, всього комплексу даних, які мають як пряме, так інколи й опосередковане відношення до окремих проблемних питань. Чим менше у джерелах збереглося свідчень з досліджуваної проблеми, тим уважнішим повинно бути ставлення до них, і тим більше значення має кожна дрібна, на перший погляд, деталь. Однак цих принципів далеко не завжди дотримувались попередні дослідники, що привело до появи багатьох суперечливих точок зору з конкретних за своєю сутністю питань (переважно в галузі хронології), відповідь на які може бути лише одна. З наведених історіографічних екскурсів добре видно, що ряд істориків припускалися помилок лише тому, що випускали з уваги деякі свідчення джерел, а також надавали перебільшеного значення теоретичним припущенням, недостатньо обґрунтованим вивіреними фактами.

2. Особливе значення при дослідженні найбільш проблемних питань теми мають актові джерела. У той же час слід констатувати, що в історіографії багато з цих документів проаналізовано вочевидь недостатньо, зокрема, на предмет встановлення їхніх датувань. Існуючі в літературі датування ряду актів вимагають додаткового обґрунтування, суттєвого уточнення або й докорінного перегляду. Попереднє проведення такого джерелознавчого аналізу є необхідною умовою для вирішення більшості інших завдань дослідження. Зроблені висновки щодо максимально можливого датування кожного документа є важливим підґрунтям для розв'язання ряду проблемних питань теми, у першу чергу хронологічних. Зокрема, на їхній основі, у порівнянні з деякими іншими даними, встановлюються та обґрунтовуються дати тих історичних фактів, про котрі прямих свідчень джерел (подібних до літописних записів) не збереглося.

3. У генеалогічному розділі дослідження у вигляді поколінного родовідного розпису, що складається з окремих біографічних нарисів, систематизовано та проаналізовано дані про всіх представників роду князів Суздальських. Відтворено генеалогічні зв'язки князів (їхнє графічне зображення див. у таблиці-додатку), у тому числі розв'язано проблемне питання про походження Олександра Взметня та Олександра Брюхатого.

4. Через призму біографій окремих представників роду кн. Суздальських загальна доля цієї князівської династії протягом досліджуваного періоду реконструюється наступним чином. Після ліквідації великого князівства Нижегородсько-Суздальського у 1392 р. його значна частина, князівство Суздальське, на відміну від Нижнього Новгорода та Городця, залишилось під владою місцевих князів. У межах цього державного утворення власні уділи, дуже незначні за розмірами, мали всі представники княжого роду; але разом з тим один з них вважався старшим, “большим” князем, зокрема, володіючи правом карбування іменної монети. Послідовність та хронологія правління власне Суздальських князів реконструюється так: Борис Костянтинович (1393 - 1394) - Василь Дмитрович Кірдяпа (1394) - Данило Борисович (1394 - 1409/10) - Іван Борисович Тугий Лук (1409/10 - 1415, 1416 - 1417, вірогідно 1423/24) - Олександр Іванович Взметень (1415 - 1416, 1418 - 1433/34) - Олександр Іванович Брюхатий (1433/34 - 1436/38 (?), точно до 1441).

Після смерті бездітного Олександра Брюхатого, зятя вел. князя Московського Василя Васильовича, Суздальське князівство було вперше приєднане до Московської держави. Це викликало різкий спротив старших представників роду кн. Суздальських, які врешті-решт змушені були виїхати на службу до Новгорода Великого і Твері. Молодші ж кн. Суздальські надали перевагу мирним відносинам з московським володарем, зберігши свої невеличкі суздальські уділи-“жеребьи”, але вже у якості лише службових князів. Після остаточного приєднання Нижегородсько-Суздальської землі до Московської держави у 1449 р. всі кн. Суздальські визнали-таки владу вел. князя Василя Васильовича, перейшовши на становище службових князів. Деякий час вони ще зберігали на свої спадкові володіння суверенні князівські права, але вже в 1450-х рр. назавжди втратили їх, перетворившись на звичайних вотчинників великого князівства Московського.

5. Після ліквідації в 1392 р. вел. князівства Нижегородсько-Суздальського кн. Суздальські протягом півстоліття вели вперту боротьбу за повернення своєї “отчини”, Нижегородської, а згодом і Суздальської землі. Вони були єдиною династією немосковського походження, представники якої дуже активно та небезуспішно опиралися московській централізаторській політиці. Протягом цієї тривалої боротьби окремим князям вдавалося, щоправда на незначний строк, досягати відновлення великого князівства Нижегородсько-Суздальського

За ступенем наукової новизни найоригінальнішими результатами дослідження є встановлення та обґрунтування хронології правління останніх князів Нижегородських. Вона відтворюється наступним чином. Боротьба кн. Суздальських за Нижегородську землю розпочалася відразу після її приєднання до Московської держави в 1392 р. Однак спочатку всі зусилля Бориса Костянтиновича, а потім його племінників Василя Кірдяпи та Семена Дмитровичів були, по суті, даремними. Борис повернувся на нижегородський стіл не більше, ніж на кілька місяців наприкінці 1393 - на початку 1394 р., а Семен Дмитрович з татарами в 1399 р. захопив Нижній Новгород всього на два тижні. Вагомого успіху вдалося досягти лише Данилу Борисовичу, який за підтримки ординського правителя Єдігієя у 1409/10 р. зайняв стіл відновленого великого князівства Нижегородсько-Суздальського; розбивши за допомогою татарсько-болгарських князів московські війська під Лисковим, він зміг протриматися на своїй “отчині” до січня 1415 р. Вдруге Данило Борисович ненадовго повернувся до Нижнього Новгорода у 1423/24 р.

Найбільшою “білою плямою” в історії Нижегородсько-Суздальської землі є 1420 - 1430-ті рр. Як вдалося встановити, на цей час припадає князювання в Нижньому Новгороді Олександра Івановича Взметня, з 1428/32 по 1433/34 рр., а потім до 1436/38 р. його повного тезки Олександра Івановича Брюхатого. Встановлення цих фактів має важливе значення як саме по собі, так і через те, що раніше у історіографії нижегородське князювання Олександра Івановича помилково відносилось до 1417/19 рр.

Останній період існування Нижегородсько-Суздальського князівства пов'язаний з виникненням нової татарської держави - Казанського ханства, яке з самого початку свого існування стало одним з головних ворогів Московської держави. Перший хан Казанський Улук-Мухаммед у 1442 р. посадив на нижегородському столі Данила Борисовича, чергове князювання якого тривало не пізніше, ніж до 1444 р. Син та наступник Улук-Мухаммеда, хан Мамутек, у листопаді/грудні 1447 р. відновив Нижегородсько-Суздальське князівство під владою Василя та Федора Юрійовичів. Цей останній успіх місцевих “отчичів” також був нетривалим: у 1448/49 р. Василь помер, а у першій половині 1449 р. Федір Юрійович змушений був відмовитись від влади, після чого Нижегородсько-Суздальська земля остаточно увійшла до складу Московської держави.

6. Загалом власні сили князів Суздальських для того, щоб самостійно протистояти централізаторській політиці Московської держави, були надто слабкими. Не знаходили вони й скільки-небудь значної підтримки серед населення своєї “отчини”, Нижегородсько-Суздальської землі. Цей регіон у даному відношенні не відрізнявся від інших областей Північно-Східної Русі, населення якої ніколи не виявляло місцевого сепаратизму, оскільки для цього не було ні етнічних, ні релігійних, ні культурно-ментальних, ні економічних причин. Справа протистояння Московській державі була справою лише місцевих удільних князів та їхнього найближчого оточення.

Єдиною серйозною силою, на яку протягом досліджуваного періоду спирались “отчичі” Нижегородсько-Суздальської землі, були ординські “царі”, воля яких теоретично все ще вважалась верховним законом для всієї Північно-Східної Русі, не виключаючи й великого князя Московського. Більшості своїх нетривалих успіхів князі Суздальські досягали саме у періоди загострення відносин Московської держави з Ордою, коли правителям останньої вигідно було підтримувати всіх ворогів свого неслухняного “улуса”. Неабияке значення мало й географічне розташування прикордонної Нижегородської землі, де Орда мала змогу проводити свою політику більш інтенсивно та успішно, ніж у інших північноруських регіонах. З виникненням Казанського ханства його перші хани спочатку намагались взяти на себе роль колишньої Золотої Орди, а саме підкорити своїй владі Північно-Східну Русь. Це прагнення найуспішніше реалізовувалось саме у Нижегородсько-Суздальській землі, де казанським “царям” вдалося двічі посадити місцевих “отчичів”, які стали їхніми першими й останніми вассалами на Русі.

Головною причиною поразки нижегородсько-суздальських “отчичів” слід визнати, поряд з їхнім власним безсиллям, занепад державності в колишньому Джучієвому улусі. Влада та авторитет ординських “царів” стрімко слабшали, і вони вже не могли, як раніше, тримати у жорсткій покорі правителів Московської держави, які все менше рахувались з їхньою волею. Ще менше значення для московських володарів мали спадкові родові права кн. Суздальських. Протатарська політика останніх, напевне, не викликала й підтримки серед населення Нижегородсько-Суздальської землі. Тому після занепаду Золотої Орди та різкого послаблення влади татарських ханів остаточна поразка нижегородсько-суздальських “отчичів” стала неминучою.

ЛІТЕРАТУРА

Основні положення дисертації викладені у публікаціях:

1. Келембет С. Н. Великий князь Даниил Борисович Нижегородский // Гуманітарний журнал. - 2000. - № 3-4. - С. 169-175.

2. Келембет С. Н. Княжеские синодики как историко-генеалогический источник // Література та культура Полісся. - Ніжин, 2004. - Вип. 27. Регіональна історія та культура в українському та східноєвропейському контексті. - С. 248-252.

3. Келембет С. Н. Суздальско-нижегородское княжение Василия и Фёдора Юрьевичей Шуйских // Історіографічні та джерелознавчі проблеми історії України. Історіографія та джерелознавство в часовому вимірі. Міжвузівський збірник наукових праць. - Дніпропетровськ, 2003. - С. 191-211.

Размещено на Allbest.ru