Білий рух в Україні (1917-1920 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

УДК 94 (477) “1917/1920”

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Білий рух в Україні (1917-1920 рр.)

07.00.01 - історія України

КРУПИНА Віктор Олександрович

Київ - 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Буравченков Анатолій Олександрович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри новітньої історії України.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук Волковинський Валерій Миколайович, Інститут історії України НАН України, провідний науковий співробітник відділу історії України ХІХ - поч. ХХ ст.;

кандидат історичних наук, доцент Сорока Юрій Михайлович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки.

Провідна установа: Донецький національний університет, м. Донецьк.

Захист відбудеться 29 квітня 2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 при Інституті історії України НАН України (адреса: 01001, Київ-1, вул. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, Київ-1, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий 26 березня 2005 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор історичних наук Гуржій О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Період Української революції позначений співіснуванням та боротьбою за владу в Україні різних політичних режимів. Окрім більшовицьких, польських та українських національних сил на теренах України намагалися ствердитися і російські антибільшовицькі сили ліберально-консервативного спрямування, відомі як Білий рух. Відтак, історія Білого руху в Україні є невід'ємною складовою історії визвольних змагань 1917 - 1921 рр.

Події Української революції 1917 - 1921 рр. справили величезний вплив на подальшу долю України. Специфіка географічного розташування України в центрі Європейського континенту, її своєрідна роль “проміжної” держави між Сходом і Заходом обумовлювали завжди і обумовлюють нині постійний інтерес до неї з боку сусідніх країн. Відсутність свого часу досвіду державного управління завадило українському керівництву скористатися конфліктом між Польщею, Радянською Росією, Білим рухом і переломити хід подій на свою користь. В цьому контексті зв'язок тогочасних процесів і сьогодення очевидна. Лавірування на протиріччях інших держав, врахування їхніх інтересів і послідовне відстоювання українських національних інтересів було необхідним керівництву держави в 1917 - 1921 рр. і є необхідним нині. Це й робить досвід минулого (як позитивний так і негативний) особливо актуальним. Оволодіння ним, врахування в сучасному державному житті України дозволило б не припускатися прикрих помилок минулого, зробити процес оновлення державності більш ефективним і стабільним.

Радянська історична наука Білий рух не досліджувала, оскільки вважала його спорідненим за характером з українським національним рухом і таким, що не вартий наукової уваги. Всебічне об'єктивне висвітлення антибільшовицького руху було неможливим, оскільки це не вкладалося в усталену схему громадянської війни. Актуальність дослідження Білого руху в Україні підкреслюється відсутністю досліджень з даної проблематики. Нарешті, залучення матеріалів учасників Білого руху відкриває нове бачення Української революції.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках дослідницьких робіт історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Історія формування і розвитку Української держави” (державний реєстраційний номер 01БФ046-01).

Об'єктом вивчення став Білий рух як військово-політичне явище в історії України. Під Білим рухом автор розуміє сукупність російських військово-політичних сил, об'єднаних патріотичною метою зберегти цілісність і незалежність російської держави, продовжити її капіталістичний розвиток та відновити позиції Росії на міжнародній арені, зберегти культурні і релігійні цінності російського народу шляхом перемоги над німецькими військами, пізніше - їх “ставленниками”-більшовиками. Вирішення основних державних питань відкладалося до скликання Всеросійських установчих зборів по закінченні громадянської війни.

Білий рух в Україні - це діяльність російських ліберально-консервативних сил, консолідованих навколо ідеї відродження великодержавної Росії, спрямована проти української державності.

Предметом дослідження є процес зародження та функціонування Білого руху, його ідеологічна платформа та внутрішня політика, поширення на теренах України, боротьба з радянською владою та стосунки з українськими національними урядами.

Хронологічні межі. В дисертації розглянуто період від початку формування ударних частин на Південно-Західному фронті в 1917 р. до евакуації “білих” військ з Криму в листопаді 1920 року.

Територіальні рамки охоплюють територію України в її сучасних межах.

Метою дисертаційного дослідження є комплексний аналіз та об'єктивна оцінка історії Білого руху в Україні. Виходячи з цього, визначені основні завдання:

- схарактеризувати джерельну базу та історіографію Білого руху в Україні;

- прослідкувати процес зародження та становлення Білого руху в 1917 - 1918 роках у контексті подій Української революції;

- визначити ідеологічні засади Білого руху та місце України в його ідеології;

- проаналізувати перебіг боротьби Збройних сил Півдня Росії з радянською та українською національною владою в 1919 році;

- виокремити специфіку ставлення Білого руху до української національної влади в 1920 році;

- визначити вплив Білого руху на розвиток Української революції.

Методологічною основою дослідження є принципи історизму, об'єктивності, системного аналізу. Предмет дослідження обумовив застосування перш за все проблемно-хронологічного методу. Це дозволило з належною повнотою відтворити багатогранну історію Білого руху на території України в часовій послідовності. Аналіз історичних умов виникнення та розвитку руху, співставлення з іншими політичними силами та режимами влади здійснено за допомогою порівняльно-історичного методу. Діалектичний метод використано для висвітлення подій, процесів, явищ та їх наслідків у взаємовпливах, причинно-наслідкових зв'язках і динаміці. Аналітичний і узагальнюючий методи застосовано у висновках, в яких підсумовано історію Білого руху в контексті подій Української революції.

Наукова новизна роботи полягає у постановці та розробці актуальної проблеми, яка не знайшла всебічного та об'єктивного висвітлення в українській історичній науці. На основі широкого пласту джерел, частина з яких вперше вводиться до наукового обігу, автор проаналізував історію Білого руху в контексті розвитку подій Української революцію. В дисертації сформульовано визначення Білого руху, показано його особливості в Україні. Охарактеризовано ідейну платформу Білого руху, місце України в його ідеології, переглянуто оцінки його внутрішньої політики. В дисертації висвітлено маловідомі сторінки діяльності “білих” в Україні, з'ясовано вплив Білого руху на перебіг українських визвольних змагань. Вперше простежено стосунки українського національного та Білого рухів, що розширює уявлення про Українську революцію.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що результати дослідження, факти, положення і висновки можуть бути використані при розробці цілісної історії Білого руху в Росії, історії громадянської війни, Української революції та визвольних змагань 1917 - 1921-х років, створенні узагальнюючих наукових праць.

Наукова апробація. Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на спільному засіданні відділів історії Української революції 1917 - 1921 рр. та історії України другої половини ХХ століття Інституту історії України НАН України. Окремі положення та висновки дисертації доповідались на міжнародних науково-практичних конференціях “Історія Батьківщини. Україна на зламі століть” (Київ, 2002), “Україна - Росія: історія та сучасність” (Умань, 2002) та “Розвиток науки в університеті за 170 років очима молодих вчених та студентів” (Київ, 2004), а також Всеукраїнській науково-практичній конференції “Українська Держава і гетьманський рух новітньої доби” (Київ, 2003).

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів і висновків (170 сторінок), списку джерел і літератури (426 позицій, 39 сторінок) та додатків (16 сторінок).

Основний зміст дисертації відображено у 4 наукових публікаціях, опублікованих у фахових виданнях.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовано вибір теми та її актуальність, визначено її хронологічні рамки, мета, завдання, наукова новизна, теоретична і практична значущість дисертації.

Перший розділ - “Історіографія та джерельна база дослідження” - присвячений аналізу літератури та джерел з теми дисертаційного дослідження. Зокрема, зазначено, що у розвитку вітчизняної історіографії Білого руху в Україні 1918 - 1920-х рр. прийнято виділяти три періоди: 1) 1920-ті - сер. 1950-х рр.; 2) 1950-ті рр. - поч. 1990-х рр.; 3) з 1990-х рр. Дана періодизація загалом характеризує й розвиток досліджень Білого руху в Україні періоду 1917 - 1920 рр.

В радянській історіографії історія Білого руху практично не досліджувалася. Загальне уявлення про “контрреволюцію” в Україні можна почерпнути лише з літератури під кутом “боротьби з контрреволюцією”. Нечисленні епізоди про Білий рух мали здебільшого заідеологізований характер. Вивчення Білого руху розпочалося ще в період його становлення та розвитку. Перші публікації противників Білого руху з'явилися в роки громадянської війни і мали переважно пропагандистський характер. В них закладався класовий підхід до дослідження “контрреволюції”. Найяскравіше це проявилося при дослідженні внутрішньої політики Білого руху. Автори були одностайні, що соціально-економічні заходи Білого руху були приречені на невдачу, оскільки проводилися руками “ворогів трудящого люду”.

В середині 1920-х рр. з'явилися більш ґрунтовні праці з історії Білого руху. На значній джерельній базі Д.Кін розглянув соціально-економічну політику режиму А.Денікіна, звернув певну увагу на значення “українського питання” в 1919 р. На відміну від наступних авторів, Д.Кін відзначив згубні наслідки для білогвардійців їх конфронтації з українцями, вказуючи, що “боротьба з регулярними петлюрівськими частинами і націоналістичною партизанщиною чимало зашкодила Денікіну”. Важливі аспекти військової історії Білого руху проаналізував М.Какурін, проте розвиток подій в Україні та українсько-білогвардійська війна 1919 р. в праці розглянуто поверхово. Певне місце в історичній літературі 1920 - 1950-х рр. знайшли питання співробітництва “білих” режимів з країнами Антанти та ролі “українського фактора” у загостренні їх стосунків.

Взагалі, напрацювання 1920 - 50-х рр. характеризуються певною суперечливістю. З одного боку, широка джерельна база, надавали певні можливості для наукової розробки проблеми, проте з іншого, даються взнаки дедалі більша політизація науки, утвердження культу особи Й.Сталіна та вульгаризація історичних методів дослідження.

Після ХХ з'їзду КПРС (1956 р.) створилися більш сприятливі умови для ширшого вивчення проблем “контрреволюції”, що відбувалося в контексті розробки загальних тем “революція і контрреволюція” та “боротьба з контрреволюцією”. Позитивні наслідки політичної “відлиги” призвели до появи в середині 1960-х рр. деяких праць, де Білий рух був прямим об'єктом наукової уваги. З'явились праці, присвячені окремим аспектам Білого руху в Україні, причому автори намагалися показати зв'язок української національної влади з “контрреволюцією”. Пояснюючи причини поразок Червоної армії влітку 1919 року, радянські історики стверджували про наявність єдиного антибільшовицького фронту, причому українські збройні сили і Збройні сили Півдня Росії (ЗСПР) виступали в якості союзників.

Внутрішня політика “білих” режимів в працях 1960-х - кінця 80-х рр. трактувалася радянською історіографією як “ліквідація революційних завоювань Великого Жовтня”, “відновлення колишньої економічної могутності експлуататорських класів буржуазії та поміщиків”. Реакційно-поміщицький характер Білого руху, на думку радянських істориків, зумовлював реставрацію буржуазно-поміщицьких відносин у соціально-економічній сфері, що зумовило обмеженість соціальної бази Білого руху.

Загалом, радянській історіографії властиві догматизм та поверхове висвітлення історії Білого руху, що призвело до своєрідної “білої плями” в науковій літературі. Класовий підхід до історії призводив до наперед заданих висновків з історії Білого руху, продиктованих “Коротким курсом історії ВКП(б)”. Відкриття на поч. 1990-х рр. “спецхранів” призвело до розширення джерельної бази та сприяло застосуванню нових методологічних підходів. Одна з перших спроб переглянути “білу” боротьбу була здійснена Ю.Поляковим у передмові до “Очерков Русской Смуты” А.Денікіна, перевидання яких планувалося на початку 1990-х. Проте в оцінці Української революції як “штучного німецького витвору” та Білого руху в Україні Ю.Поляков поділяв погляди А.Денікіна.

В сучасній російській історіографії дослідження Білого руху переживають своє відродження. Помітним явищем стала монографія В.Цвєткова, присвячена методам комплектування та соціальному складу “білих” армій. Теорія і програма державного будівництва Білого руху на півдні Росії стали предметом зацікавлення Я.Бутакова. Він дійшов висновку про історичну і політичну обґрунтованість дій А.Денікіна “по відновленню тісної інтеграції України з Росією”. В цілому, на розвиток сучасної російської історіографії все ще впливає ідеологізований підхід. Так, один з провідників української революції С.Петлюра вважається “крайнім націоналістом”, “інтриганом і авантюристом”, який очолював сепаратистський рух.

Осібне місце в російській історіографії належить працям Ю.Гражданова та В.Зіміної, які вважають режим П.Скоропадського білогвардійським. На нашу думку, це не відповідає дійсності. По-перше, Українська Держава - це консервативний режим на національній основі, що суперечить основним ідеологічним постулатам Білого руху - “єдина, велика і неподільна Росія”. По-друге, гетьман П.Скоропадський вів мирні переговори з більшовиками, причому були досягнуті певні домовленості. Важко уявити інший білогвардійський режим, який вів би мирні переговори з більшовиками.

В сучасній українській історіографії, попри значну зацікавленість дослідників періодом визвольних змагань 1917 - 1921-х рр., історія Білого руху в Україні практично не досліджена. Вітчизняні науковці розробляють історію окремих сторінок Білого руху в Україні.

Одним з перших огляд взаємовідносин української національної влади з “білим” табором здійснив Д.Табачник. Руйнацію “білого” тилу селянським рухом під проводом Н.Махна висвітлено у дослідженнях В.Верстюка та В.Волковинського. Автори одностайні у висновках, що каталізатором розмаху цього анархістського руху став провал аграрної політики А.Денікіна, антагонізм до влади якого посилювався соціальним складом учасників Білого руху. Робітничу політику А.Денікіна проаналізовано в працях О.Реєнта, який розглянув місце “робітничого питання” у внутрішній політиці ЗСПР, звернув увагу на деструктивну роль “кірстовщини” в робітничому русі тощо. Роль “білих” сил в розгортанні політичної боротьби в Україні висвітлено в працях, присвячених політичній історії України. Питанню діяльності “білої” адміністрації в Україні 1919 р. присвячений розділ Д.Архієрейського в колективній праці “Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ-ХХ ст. Історичні нариси”.

В 1996 р. захистив кандидатську дисертацію з історіографії проблем Білого руху в Україні, яка в 1998 р. вийшла окремою монографією, О.Козерод. В його роботах зроблена спроба узагальнити історію досліджень Білого руху в Україні. Однак автор подекуди переключається на історіографію проблеми “боротьба з Білим рухом”.

Найповніший аналіз Білого руху в Україні на сьогодні проведено А.Буравченковим. Автор концептуально розкрив його сутність, проілюстрував вузлові моменти в його відносинах з українською національною владою. Дослідник подав новітні оцінки Білого руху, визначив його місце в спектрі багатьох режимів влади в Україні. Загалом, сучасна українська історіографія досить повільно відходить від установок радянського часу. Головною метою Білого руху продовжує вважатися “реставрація монархічного устрою”, а надмірний патріотизм спонукає до приписування А.Денікіну “українського походження”. Трапляється і відверта некомпетентність, коли дослідники звертають читача до неіснуючих мемуарів Лавра Корнілова.

Проблеми історії Білого руху знайшли певне відображення в зарубіжній історіографії, де розробляються як окремі, так і загальні питання Білого руху в Росії. Американський дослідник П.Кенез присвятив праці аналізу ідеології та загальним проблемам Білого руху. На думку автора, його ідеологію можна розкрити через з'ясування духовного світу білогвардійців. П.Кенез справедливо зазначив, що військовий менталітет основної маси учасників руху виявився недоліком у боротьбі, яка мала політичний характер. На основі матеріалів архіву П.Врангеля в Гуверівському інституті (США) Н.Росс проаналізував всі сфери життя “білого” Криму в 1920 році. В контексті національної політики автор розглянув і “українське питання”, спроби П.Врангеля зав'язати стосунки з повстанцями. Це вигідно відрізняє Н.Росса від інших іноземних дослідників. Більшість досліджень з історії Білого руху в англомовній історіографії не мають чітко виражених ознак “тоталітарної” або “ревізіоністської” шкіл, поєднуючи здобутки попередників.

Російська емігрантська історіографія Білого руху представлена здебільшого колишніми учасниками Білого руху. Її попередниками були пропагандистські публікації в ході громадянської війни. Важливе місце серед перших публікацій посідає праця, присвячена історії стосунків Української Держави з Білим рухом. Автор, полковник Д.Чайковський, наголосив на принципових ідеологічних розбіжностях між білогвардійцями та борцями за українську державність, які визначили їх конфронтацію.

Окреме місце в емігрантській історіографії займає праця колишнього члена Харківського центру Добровольчої армії О.фон Лампе, який припускає, що з українцями належало “розмовляти дещо інакше”. Визнаючи деякі помилки Білого руху в “українському питанні”, він висловив досить сміливу думку про те, що ““українців” гетьмана було доцільно визнати”. Такі твердження, однак, є поодинокими в емігрантській історіографії. Загальними рисами цих та інших білоемігрантських авторів є відверто негативне ставлення до української державності, виправдання дій “білих” у боротьбі з “німецьким творінням”.

Історія Білого руху знайшла певне висвітлення в працях істориків української діаспори. Вони розглядають Білий рух переважно у зв'язку з боротьбою українських армій проти добровольців в другій половині 1919 р. Серед авторів переважають військові, тому найширше розглянуто хід війни УНР зі ЗСПР.

Протистояння з білогвардійцями в 1919 р. простежено у працях колишніх командирів української армії. Становище в Україні під час її окупації Добровольчою армією, стосунки УГА з Білим рухом, руйнацію українцями денікінського тилу під час І Зимового походу детально проаналізував О.Доценко. Спільними рисами даних робіт є зображення Білого руху як монархічного середовища чорносотенців, які принесли в Україну соціальне та національне гноблення. В той же час подекуди спостерігається його недооцінка, пріоритет віддається зображенню боротьби з більшовиками. Важливе місце в історіографії проблеми посідає “Україна в огні і бурі революції” І.Мазепи, в якій автор детально розглянув спроби Директорії УНР зав'язати переговори з Добровольчою армією влітку-восени 1919 р., схематично описав війну з нею та детально проаналізував договір Української Галицької армії (УГА) зі ЗСПР.

Джерельна база досліджуваної теми складається з документів і матеріалів з архівних фондів, комплексу документальних публікацій, мемуарної літератури і преси.

Основний пласт архівних джерел зосереджений в Російському державному військовому архіві. Значна частина матеріалів зберігається в фондах Штабу Головнокомандуючого Руською армією (ф.39540), штабу командуючого військами Київської області (ф.39666), штабу Добровольчої армії (ф.39720) та ін. В них зібрано документи переважно військово-оперативного характеру, ознайомлення з якими дає змогу уявити структуру організації “білого” табору, простежити реалізацію проектів та нововведень.

У Державному архіві Російської Федерації містяться документи “Празького архіву”. У фондах відділу пропаганди Особливої наради при Головнокомандуючому ЗСПР (ф.440), управлінні юстиції при Головнокомандуючому ЗСПР (ф.3435) та інших містяться агітаційні матеріали та політичні зведення, зібрання законодавчих документів, журнали засідань Особливої наради тощо. Подібні документи дозволяють простежити політичне кредо білогвардійців.

Важливими для дослідника є матеріали кількох фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. У фондах головнокомандуючий ЗСПР (ф.4175), Військові частини й установи Добровольчої армії (ф.4593) та інших зберігаються накази та розпорядження “білої” влади, відомче листування, які знайомлять з діяльністю “білої” влади в Україні.

У Центральному державному архіві громадських об'єднань України містяться матеріали, що характеризують Білий рух за більшовицькими джерелами. У фонді ЦК КП(б)У (ф.1) містяться звіти народного комісаріату військових справ, оперативні зведення військових частин про хід бойових дій в Україні, розвідувальні дані, які дають змогу простежити становище тилу “білих” армій та населення на окупованих територіях. Особливу важливість мають повідомлення комісії з історії громадянської війни при ЦК КП(б)У (ф.5) та комісії з історії комуністичної партії і Жовтневої революції на Україні при ЦК КП(б)У (ф.17). В них містяться передруки матеріалів про Білий рух в Україні з інших архівів.

Становище Полтавської губернії під час її окупації Добровольчою армією в 1919 р. розкривають матеріали фондів Полтавського губернського управління Управління внутрішніх справ при головнокомандуючому ЗСПР (ф.2173) та окружного інспектора Київського учбового округу (ф.3935), що зберігаються в Державному архіві Полтавської області.

Збір і систематизація документів, що стосуються громадянської війни і Білого руху, розпочалися одразу по закінченню боротьби на півдні Росії. Складені Д.Кіном та О.Гуковським підбірки документів, в яких наводяться оригінали діловодної та міжвідомчої документації “білих”, друкував журнал “Красный архив”,.

В 1960-90-х роках публікувалися тематичні збірники, присвячені громадянській війні в Україні, які містили певну, хоч і мінімальну, кількість документів з історії Білого руху. Серед них осібне місце займає “Гражданская война на Украине”. Контекстний аналіз відповідних частин збірника показує, що в них зосереджені переважно більшовицькі матеріали. Джерела білогвардійського походження, за нашими підрахунками, займають не більше 5 % загальної кількості. Отже, історію Білого руху підштовхували вивчати по більшовицьких джерелах. Після розпаду СРСР кількість опублікованих матеріалів збільшилась.

Доповнює опубліковані документи мемуарна література. Зважаючи на політичний режим, поява мемуарів діячів Білого руху в СРСР 1920-1930-х рр. в “чистому” вигляді була практично неможливою, тому поява навіть цензурованих уривків спогадів “білих” була значною подією. Частина спогадів білогвардійців в країні стала доступною завдяки започаткованій в середині 1920-х рр. серії “По мемуарам белых”. Загалом вийшло 5 томів, один з яких був присвячений спогадам білогвардійців про події в Україні.

В кінці 1990-х років розпочато перевидання спогадів білогвардійців-емігрантів. Один з томів цього видання був присвячений історії Білого руху в Україні в 1918 році. В ньому підібрані матеріали про “біле” підпілля в Україні, оборону Києва від петлюрівців восени 1918 року тощо. Особливо важливим джерелом є праця А.Денікіна, в якій значну увагу приділено Україні. Автор простежує розвиток подій в Україні в 1918 р. та їх сприйняття на Дону та Кубані, детально аналізує становище Української Держави, тоді як українсько-білогвардійська війна 1919 року описана поверхово. Аналіз “Очерков Русской Смуты” показує, що А.Денікін і після розгрому Білого руху не змінив поглядів на українську державність. На відміну від А.Денікіна, значно менше місця “українському питанню” приділив у своїх спогадах П.Врангель.

Ґрунтовним підходом до написання мемуарів відзначаються й інші російські та українські воєначальники, які вміщують документи, роблять спроби їх проаналізувати. Загальними рисами російських мемуаристів є негативне ставлення до української незалежності, постійне апелювання до її “німецького походження” тощо. Автори уніфікують революційні процеси в Україні з аналогічними в радянській Росії, особливо відзначають нібито відсутність народної підтримки в української влади, оминаючи при цьому ставлення населення до “білого” режиму.

Джерельну базу дисертації суттєво збагатили матеріали періодичної преси. Цінність представляють білогвардійські видання “Великая Россия”, “Вечернее время”, “Таврический голос” та ін. Аналізуючи газетні матеріали слід враховувати наявність в “білому” таборі цензури. Важливу, проте обмежену і не завжди достовірну інформацію про Білий рух в Україні містять українські видання “Нова Рада”, “Стрілець”, “Український козак” та ін. При роботі над ними автор враховував особливості цього виду джерел: насиченість у інформативному відношенні, пропагандистське спрямування повідомлень тощо.

Отже, історіографічний та джерельний аналіз визначеної проблеми свідчить, що окремі її аспекти ще мало досліджені та потребують перегляду вже усталені точки зору. Наявна джерельна база є достатньою для відтворення історії Білого руху в Україні в 1917-1920-х рр.

Другий розділ “Виникнення і становлення Білого руху (1917 - 1918 рр.)” присвячений зародженню та становленню Білого руху, аналізу його сутності.

У дисертації розглядаються передумови зародження Білого руху, “демократизація” Російської армії та її наслідки, формування ударних частин. Білий рух сформувався як військова опозиція до Тимчасового уряду. Його ядро становили військові, а з середини 1918 р. до руху “за порятунок Батьківщини” приєднуються політики та громадські діячі. Важливе місце в роботі приділено аналізу політичної платформи Білого руху, яка розвивалася і доповнювалася відповідно до зміни обстановки.

В Україні зародження Білого руху мало свою специфіку, яка проявилася влітку-восени 1917 р., коли заходи, спрямовані на посилення центральної влади у Петрограді та наведення порядку в країні (Корніловський виступ), мали обмежене коло прибічників. Побоювання Центральної Ради консервативних і патріотичних настроїв російського офіцерства, яке з початком “демобілізації” Російської армії зупинялося в Україні, зумовили дискримінацію останнього за професійною і національною ознакою.

Наголошується, що УНР і Білий рух в кінці 1917 - на поч.1918 р. мали тотожну стратегічну ціль - наведення порядку в країні, проте різнилися засобами для її досягнення. Центральна Рада виступала за поглиблення революційного поступу і подальшу демократизацію, тоді як Білий рух - за уповільнення демократизації і “замороження” революційних змін.

Аналізуються відносини Української Держави і Добровольчої армії. Зазначається, що німецька присутність та курс П.Скоропадського на розбудову незалежності суперечили символу віри Білого руху - збереження “єдиної, великої, неподільної Росії”. Це і лягло в основу ворожого ставлення Добровольчої армії щодо України. Незважаючи на дружній нейтралітет гетьмана до “білих”, останні уникали прямих контактів і проігнорували готовність П.Скоропадського створити антибільшовицьку коаліцію. Розглядається діяльність організаційних центрів Добровольчої армії та російських правих політичних організацій (“Союз відродження Росії”, “Національний центр” та ін.) в Україні, які становили “пробілогвардійське лобі” в Українській Державі і надавали всебічну підтримку Білому руху. Зокрема, за нашими підрахунками, Катеринославський, Харківський та Кримський центри з літа до кінця 1918 р. відправили в армію не менше 2500 офіцерів та добровольців і переправили на південь значну кількість зброї та спорядження. Важливе місце відведено подіям жовтня-грудня 1918 р., коли відбулися важливі зміни в Україні. Підкреслюється, що “білі” сили мали потенціал для захоплення влади в Києві, проте далася взнаки відсутність в їх поглядах та діях консолідації.

У третьому розділі “Білий рух у боротьбі з більшовизмом в Україні та Директорією УНР (1919 - березень 1920 рр.)” розглядається інтервенція країн Антанти на півдні України, боротьба ЗСПР з українським національним рухом в 1919 - на початку 1920 рр. Інтервенція військ Антанти на півдні України дала поштовх для розвитку Білого руху. Відбулася оптимізація його організаційної структури, додала впевненості практична підтримка союзників. Проте війська Антанти зайняли очікувальну оборону навколо Одеси. Проведенню активних наступальних дій заважали невизначеність у стосунках “білих” з союзниками у питанні контролю над Одеським регіоном. Внутрішні суперечки “білих” сил навколо конструкції влади, викликані нерозробленістю політичної платформи Білого руху, посилювалися напруженими особистими стосунками французького (д'Ансельм, Фрайденберг) та російського (О.Санніков, О.Гришин-Алмазов) командування.

Висвітлюються контакти французького окупаційного командування з Директорією УНР. Неоднозначна позиція французів в “українському питанні” була викликана їх прагматичним розрахунком використати українські війська проти більшовиків, що не знаходило розуміння у командування ЗСПР. Погіршення відносин між Білим рухом і союзниками відбувалося на фоні загострення суперечностей в Білому таборі, посилення втручання французів у внутрішні справи Росії та активізації контактів останніх з українською національною владою.

Попри невдалу спробу окупації України за допомогою союзників, Білий рух продовжував навесні 1919 р. утримувати Донбас. В результаті походу ЗСПР на Москву влітку - восени 1919 р. була окупована Лівобережна, Наддніпрянська Україна та її південь. Наріжний камінь політичної доктрини Білого руху - збереження “єдиної, великої, неподільної Росії” - обумовив його політичну і військову конфронтацію з українським національним рухом. Автор сформулював антиукраїнські засади “білої” пропаганди, які складалися зі звинувачення у “німецькому походженні” українського національного руху, зрадництві та політичному авантюризмі українських провідників, що надзвичайно звузило платформу для переговорів.

Внутрішня політика “білої” влади в Україні базувалася на засадах законності, поваги до історичного укладу життя населення, еволюційного шляху оновлення господарства і за спрямованістю на “середняка” мала потенціальних прибічників в Україні. Однак відновлення поміщицького землеволодіння та дотримання принципу “не визначення наперед” шляху розв'язання найважливіших державних питань перетворили “білих” на реакціонерів, що на фоні корінної ламки дореволюційного устрою українськими урядами сприймалося населенням як реакція.

Війна українських армій та ЗСПР закінчилася поразкою українців. Перехід УГА на бік “білих” не посилив останніх, призвівши до закінчення фронтальної боротьби українців за незалежність.

У четвертому розділі - “Кримський період Білого руху (квітень - листопад 1920 р.)” - розглядаються зміна курсу внутрішньої політики П.Врангеля та його ставлення до “українського питання”.

Швидкий відступ ЗСПР в кінці 1919 - на поч. 1920 р. був свідченням відсутності підтримки режиму А.Денікіна в українського населення. Прагматичний підхід П.Врангеля до засад внутрішньої політики призвів до відходу в сфері внутрішньої політики від принципу “не визначення наперед” шляхів розв'язання деяких державних питань. П.Врангель пішов на революційний для Білого руху крок - легалізував самочинне захоплення землі селянами, що стало основою його аграрної реформи. Її сутність полягала у закріпленні земель за селянськими господарствами незалежно від того, на якому праві вони нею володіли. Розмір викупу за землю складав вартість п'ятої частини середнього за останні 10 років врожаю, сплачувану рівними долями протягом 25 років. В розділі аналізується хід аграрної реформи та її наслідки. Відзначається, що земельна реформа сприяла подоланню певного відчуження у стосунках “білої” влади та українського населення. Завдяки соціально орієнтованому характеру реформи П.Врангелю вдалося зав'язати стосунки з повстанськими загонами отаманів Брови, Федорченка, Чорної Хмари, які діяли на Лівобережній Україні. З ними були досягнуті певні домовленості, проте реальній співпраці завадило зволікання “білих”.

Важливе місце в дисертації займає висвітлення українсько-білогвардійських стосунків в 1920 р. Вони мали бути визначені в силу кількох обставин: національного складу Руської армії, в якій українці становили від 50 до 75 %, та проукраїнських настроїв білогвардійців. Пошук контактів з С.Петлюрою мав підтвердити втілення гасла “хоч з чортом, але проти більшовиків і за Росію”.

В ході встановлення контактів між С.Петлюрою і П.Врангелем осібне місце займає візит до Криму української делегації на чолі з І.Литвиненком. Наслідки переговорів з “білим” командуванням не мали наслідком зміни поглядів командування Руської армії щодо “українського питання”, проте сприяли подоланню певних міфів у стосунках українського національного і “білого” таборів. Погіршення становища на фронті змушувало П.Врангеля йти на поступки С.Петлюрі. Зокрема, було створено секретаріат з справ України, громадський діяч І.Леонтович став “радником зі справ України при уряді Півдня Росії”, українську мову було прирівняно до російської. Цими та іншими кроками П.Врангель сподівався схилити українців у Криму до активнішої підтримки його режиму та змусити йти на поступки С.Петлюру. Безвихідь змусила головнокомандуючого визнати 8 листопада 1920 р. незалежність УНР, але воно мало формальний характер.

У “Висновках” узагальнено результати дослідження, основні з яких виносяться на захист:

Виникнення Білого руху відбувалося на фоні погіршення становища Російської армії на фронтах Першої світової війни, загострення соціально-економічної ситуації та прогресуючої державної кризи. Кроки Центральної Ради на здобуття автономії України сприймалися державницько-мислячою інтелігенцією та офіцерством як розхитування основ російської державності, що переросло у взаємну недовіру. В 1918 р. Білий рух мав в Українській Державі умови для свого розвитку, чому сприяли відмова П.Скоропадського від революційної фразеології та консервативний курс внутрішньої політики. Створити антибільшовицьку коаліцію з Добровольчою армією гетьману завадили присутність німців та курс на розбудову української державності.

Основні ідеї Білого руху - народовладдя, патріотизм, державність - мали певну притягальну силу серед українського населення, проте засоби їх досягнення та консервативна внутрішня політика, орієнтація на державницькі елементи суспільства звузили соціальну базу Білого руху в Україні. Україна в “білій” ідеології розглядалася як невід'ємна частина Росії, штучно підбурена до здобуття незалежності.

Антиукраїнські положення “білої” пропаганди складалися з тверджень про “німецьке походження” українського національного руху та його тотожність з більшовизмом, персональній дискредитації ватажків української революції, наголосі на відсутності історичних прецедентів існування української державності та української нації. Вони були зорієнтовані на політизовану частину суспільства і не могли бути дієвими для дискредитації українського національного руху.

В 1919 р. Білий рух сягнув свого апогею. Антибільшовицький підйом та допомога союзників сприяли тимчасової окупації “білими” Наддніпрянської та Лівобережної України. Це загострило проблеми соціальної бази та внутрішньої політики, політичної платформи, морального стану війська та становище тилу. Війна українських та “білих” армій закінчилася поразкою українських збройних сил, проте це була “піррова” перемога Білого руху, яка означала послаблення антибільшовицького фронту.

Зміна поглядів на “українське питання” в 1920 році була обумовлена погіршенням становища на фронті, змін в самому “білому” таборі та проукраїнськими настроями в Криму. Еволюція поглядів “білого” командування на “українське питання” відбувалася в загальному напрямку від принципового заперечення домовленостей з Україною як об'єктом міжнародної політики до визнання її де-факто.

Вплив Білого руху на українську революцію полягав у активізації політичних процесів в Україні. Восени 1918 р. та влітку 1919 р. в українському національному таборі існували розбіжності в поглядах на Білий рух. Втручання останнього в боротьбу в Україні мало наслідком роз'єднання українських національних сил.

Основні причини прорахунків Білого руху в Україні полягали в його національній політиці. Відмовляючи у природності політичному вибуху українства в 1917 - 1920-х рр. “білі” недооцінили його потужність і не змогли своєчасно нейтралізувати.

Основний зміст дисертації відображено у наукових публікаціях автора

Українська революція в оцінці командування Збройних сил Півдня Росії (лютий 1919 - березень 1920 рр.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. - Вип.6. - К.: Інститут історії України НАН України, 2002. - С.155-161 (0,5 друк. арк);

Українсько-кубанські відносини в умовах громадянської війни в Росії (1918 р.) // Наукові записки: збірник наукових статей Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова. - №.49. - 2002. - С.239-249 (0,5 друк. арк);

Основні напрямки внутрішньої політики Добровольчої армії в Україні (червень-листопад 1919 року) // Вісник Академії праці та соціальних відносин Федерації профспілок України / Науково-практичний збірник. - К., 2003. - №4. - С.90-95 (0,5 друк. арк);

“Білі” сили як чинник активізації політичної боротьби в Українській Державі (1918 р.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. - Вип.7. - К.: Інститут історії України НАН України, 2004. - С.226-234 (0,5 друк. арк).

білий рух революція ідеологічний

АНОТАЦІЇ

Крупина В.О. Білий рух в Україні (1917 - 1920 рр.) - Рукопис.

Дисертація виконана на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Інститут історії України НАН України. - Київ, 2005.

На основі аналізу архівних матеріалів, опублікованих джерел та відповідної літератури у дисертації розглянуто виникнення, становлення та боротьбу Білого руху в контексті розвитку української революції. Проаналізовано зародження Білого руху та його особливості в Україні. Важливу увагу приділено становленню Білого руху та його стосункам з Українською Державою, висвітлено діяльність “білих” сил в Україні та її наслідки. Досліджено місце “українського питання” в стосунках Білого руху з країнами Антанти, похід Збройних сил Півдня Росії на Москву в 1919 р. і українсько-білогвардійську війну. Аналізується зміна курсу внутрішньої і зовнішньої політики П.Врангеля та його стосунки з С.Петлюрою. Особлива увага приділяється українсько-білогвардійським стосункам та місцю “українського питання” в “білій” ідеології. Визначено причини конфронтації Білого і українського національного рухів. Розкрито вплив Білого руху на Українську революцію 1917 - 1920 рр.

Ключові слова: Білий рух, Українська революція, українська державність, Добровольча армія, Збройні сили Півдня Росії, Руська армія.

Крупина В.А. Белое движение в Украине (1917 - 1920 гг.) - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Институт истории Украины НАН Украины. - Киев, 2005.

В диссертации на основании архивных материалов, опубликованных источников и соответствующей литературы рассмотрена история Белого движения в Украине. В работе исследованы процессы зарождения, становления и борьбы Белого движения в контексте событий украинской революции.

Проведенный автором историографический обзор литературы и источников показал, что тема Белого движения в России, также как и в Украине, является заидеологизированной, нуждающейся в пересмотре оценки этого явления. В диссертации исследованы особенности Белого движения в Украине.

Значительное внимание в диссертации уделено зарождению и становлению Белого движения и процессам, происходящим в Украине, которые во многом заложили последующие противоречия между Белым и украинским национальным движением. Консервативно-патриотическое настроение российского офицерства, составлявшего ядро движения, на фоне прогрессирующей демократизации общества было воспринято Центральной Радой как “реакционное”, что обусловило их взаимное недоверие. Указывается, что дальнейшая дискриминация российского офицерства по национальному и профессиональному признаку усилили его неудовлетворение украинской национальной властью как в Украине, так и на Дону и Кубани. Рассматривается процесс становления Белого движения и его отношения к Украинской Державе П.Скоропадского, дружелюбные намерения которого были отклонены А.Деникиным.

В диссертации отображена интервенция стран Антанты на юге Украины и конфликт с командованием Вооруженных сил Юга России, одной из причин которого были намерения союзников использовать украинскую армию в борьбе против большевиков. Намерения союзников России по Первой мировой войне использовать украинскую национальную армию в борьбе против большевиков протеворечили плану “белых” сохранить “чистоту рук” в борьбе с большевизмом. Особое внимание уделено “украинскому вопросу” в 1919 году, украинско-белогвардейской войне, переходу УГА в лагерь “белых”. Указывается, что краеугольный камень политической платформы Белого движения - сохранение “единой, великой, неделимой России” - предопределили его политическую и военную конфронтацию с украинским национальным движением. Хотя украинско-белогвардейская война закончилась военной победой “белых”, она обернулась их политическим поражением. Восстания украинских крестьян в тылу и сужение антибольшевистского фронта помешали “белым” преломить ход борьбы на их пользу на белогвардейско-большевицком фронте.

Качественно новый этап во взаимоотношениях Белого и украинского национального движений наступил в 1920 г., когда П.Врангель изменил подход к выбору средств борьбы. Социально ориентированная аграрная реформа уменьшила антагонизм между украинским крестьянством и режимом, что позволило П.Врангелю вести переговоры с украинскими повстанческими отрядами о совместных действиях против большевиков, причем были достигнуты определенные договоренности.

В диссертации рассматриваются украинско-белогвардейские отношения летом-осенью 1920 года, переговоры командования Русской армии с украинской делегацией во главе с И.Литвиненко.

Ключевые слова: Белое движение, Украинская революция, украинская государственность, Добровольческая армия, Вооруженные силы Юга России, Русская армия.

V.O. Krupyna. White movement in Ukraine (1917 - 1920^th) - Manuscript.

Dissertation submitted for a Candidate degree in historical sciences on specialty 07.00.01 - history of Ukraine. - Institute of history of Ukraine of the National Academy of Sciences of Ukraine. - Kyiv, 2005.

Basing on the analysis of archival materials, printed sources and scientific literature, the author deals with origin, rise and struggle of White movement in the course of development of the Ukrainian revolution. The spring of White movement and the peculiarities of its activities in Ukraine are analyzed.

The formation of White movement and its relation with Ukrainian State is examined thoroughly. The outcomes of activities of White forces are revealed. The role of “Ukrainian issue” in the relation between White movement and the Entente countries, the military campaign of the Armed forces of South Russia against Moscow in 1919? Including the war of Ukrainians against the Whites is investigated. The alterations in domestic and foreign policy of P.Wrangel and his relations with S.Petlura are examined. A particular attention is paid to the matter of Ukrainian-White relationship and the place of “Ukrainian issue” in the White ideology. The reason of confrontation between White and Ukrainian national movement are disclosed. The influense of White movement upon Ukrainian revolution in 1917 - 1920 is revealed.

Key words: the White movement, Ukrainian revolution, Ukrainian statehood, Volunteer army, Armed forces of South Russia, Russian army.

Размещено на Allbest.ru