Походження Київської Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Походження Київської Русі

київський русь державність

Термін Київська Русь у сучасній історіографії використовується як для позначення єдиної держави, що проіснувала до середини XII століття[7][8], так і для ширшого періоду середини XII -- середини XIII століть[9], коли Київ залишався центром країни і керування Руссю здійснювалося єдиним князівським родом на принципах «колективного сюзеренітету»[10]. Обидва підходи зберігають актуальність і в наш час.

У зв'язку з тим, що центром східнослов'янської держави впродовж багатьох століть був Київ, у історичній літературі Русь отримала назву «Київська Русь». Сам термін Київська Русь -- книжного походження і веде свій початок не з джерел, а зі сторінок історичних праць першої половини XIX століття. Це поняття виникло в російській науці як елемент періодизації історії країни[11]. З часом історики ввели до наукового обігу ще два терміни «Давня Русь» і «Давньоруська держава».[5]

У вітчизняних писемних джерелах ця держава називається «Руською землею» або «Руссю», в іноземних -- «Руссю». Відповідно й народ цієї країни називали «руським». Однак цей термін не був одвічним іменем всього народу країни. Широкого вжитку він набув тут лише від 9-10 ст. Уперше в давньоруському літописі він з'являється в тексті, що стосується 852 року: «Нача ся прозывати Руская земля». З початком 10 ст. назва «Русь» набула офіційного значення[5].

Походження терміна «русь» є предметом дискусій істориків, що тривають уже понад 200 років. За цей час викристалізувалося щонайменше 3 теорії: південна, згідно з якою етнонім «русь» має місц., середньодніпровське походження, північна, за якою цю назву було запозичено слов'янами у скандинавів, і соціальна, яка, однак, нічого не говорить про безпосереднє походження терміна, але схильна тлумачити його як назву лише верхівки східнослов'янського суспільства. Остання теорія має нині тільки історіографічний інтерес, дві перші й досі виборюють право на істинність[5].

Б. Рибаков, досліджуючи літописний вислів: «Поляне иже нын зовомся Русь», дійшов висновку, що полянський союз племен (див. Поляни) Середнього Подніпров'я взяв собі за самоназву ім'я одного з племен, які об'єдналися в ньому, -- «рос», відомого вже в 6 ст. далеко за межами східнослов'янського світу. Про плем'я «рос» говориться у сирійському джерелі 6 ст. -- «Церковній історії» Псевдозахарія[5].

Чимало науковців, особливо петербурзької школи, схиляються до тієї філологічної точки зору, що пов'язує назву «Русь» із фінською назвою шведів -- «Ruotsi». Однак, як зазначає історик Г. Ловмянський, якому належить ґрунтовне дослідження цього питання, в даному разі лінгвісти вийшли за межі своїх дослідницьких можливостей. Назва «Русь», як доводить Г. Ловмянський, первісно мала географічний зміст і здавна означала територію Середнього Подніпров'я. У процесі створення тут держави вона стала її назвою, а пізніше набула також етнічного й соціального значення. Німецький славіст Л. Мюллер виводив походження терміна «русь» від скандинавського етноніма «Ruder». Вказуючи на значну звукову розбіжність між термінами «рудер» і «русь», він вважав, однак, що термін «русь» вживався не як самоназва скандинавів, а лише як слов'ян, еквівалент їхньої справжньої самоназви. Історики, котрі відстоюють північне походження назви «Русь», часто апелюють до авторитету «Повісті временних літ», у якій говориться: «Отъ варягъ бо прозвашася Русью, а первое бўша словене»[5].

Іраномовне походження терміна «русь» аргументується в дослідженнях відомого іраніста В. Абаєва. Згідно з ними, етнонім «русь» відповідає перському «ruxs», що означає сяйво, або осетинському «ruxs» -- «roxs» -- світлий. На початку 9 ст. слово «русь» як назва держави і народу з'являється в текстах арабських та візантійських письменників. В арабській літературі назва «Русь» уперше вжита середньоазійським ученим 9 ст. ал-Хорезмі[5].

До питання походження Київської Русі вперше звернувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому в «Повісті минулих літ». Трактування цього питання є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, політична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неодноразово ставали на заваді об'єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської держави. Перші спроби знайти вирішення цієї проблеми було здійснено ще середньовічними хроністами, які штучно пов'язували ранню історію Русі з відомими їм народами Східної Європи -- скіфами, кельтами, сарматами, аланами.

У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Готліб-Зігфрід Байєр та Герхард Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці науковці висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави.[12] Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став Михайло Ломоносов.[13] Майже одразу полеміка потрапила в русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. «Космополітизмові» німецьких вчених, які, абсолютизуючи «варязький фактор», принижували державотворчу здатність слов'ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був своєрідним виявом зростання присутності слов'ян у керівництві Російської імперії і її Академії Наук.

На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу концепцій як норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду -- виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи. Такий підхід і визначив коло питань, які були у центрі уваги істориків аж до кінця XIX ст..

У 20-х роках XX ст. на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел значна частина науковців світу почала віддавати перевагу «варязькому чиннику» у становленні державності русів. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здатності слов'янських народів створити незалежну державу самотужки. Дискусія спалахнула з новою силою. На захист своєї теорії норманісти висували такі аргументи:[14]

1. русь отримала назву від «Руотсі». Так у середині XI ст. фіни називали шведів;

2. більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах із Візантією (911, 944), мають скандинавське походження -- Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;

3. візантійський імператор Констянтин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» наводить як слов'янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв маютьдавньонорманське походження;

4. ісламські географи та мандрівники IX--X ст. завжди чітко розділяли «русів» і «слов'ян».

На противагу антинорманісти стверджували:

1. назва «Русь» слов'янського походження, оскільки тісно пов'язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні;

2. жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне давньонормандське джерело, включно з сагами;

3. один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг чітко називає русів слов'янським племенем;

4. археологічні матеріали з міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника».

Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов'янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні утворення, заклали підвалини сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів.

Размещено на Allbest.ru