Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914–1939)

Довкола утримуваного на Соловках акад. М. Яворського наприкінці 1935 р. згуртувалася група українців-галичан, що її таємні інформатори доволі слушно охрестили «Галицьким бюро». Увечері, після виснажливої праці, в'язні обговорювали політичні питання, критикували національну політику ВКП(б) в Україні, висловлюючи жаль, що не вдалося відстояти національну державність під час визвольних змагань 1917-1921 рр. Колишні «радянці» чи націонал-комуністи «завдяки» ув'язненню проходили прискорену школу національного самоусвідомлення й патріотичного виховання. Жваво й зацікавлено обговорювався механізм фабрикації енкаведистами «справ» проти української інтелігенції - «Спілки визволення України», «Українського національного центру», «Української військової організації» та ін., тим більше, що «людського матеріалу» з власним гірким досвідом «слідства» й засудження за участь у віртуальних «контрреволюційних організаціях» на Соловках не бракувало. З розрізнених фрагментів окремих біографій вимальовувалася виразна суцільна картина тоталітарного терору більшовицької Москви в Україні. Нові партії бранців-українців, що регулярно надходили до мережі ББК НКВД, постачали не лише чергові численні історії про особисті трагедії й кривди, а й свіжу інформацію про ситуацію в УССР.

Серед соловецьких в'язнів - галичан не бракувало духовних лідерів, довкола яких утворювалися неформальні осередки ідейного спротиву владі, що стали для багатьох бранців сталінської системи справжньою школою виховання свідомих українців. До таких неформальних лідерів належали засуджені у «справі» «УВО» В. Гоца, С. Рудницький, О. Яворський, М. Ящун та ін.

У дванадцятому розділі - «Ставлення громадськості Західної України до утвердження тоталітаризму в УССР (кінець 20-х - 30-ті роки)» - проаналізована еволюція ставлення західноукраїнської громадськості до «українізаційного» експерименту в УССР 1920-х рр. та його антитези - жорсткого антиукраїнського курсу Кремля 1930-х рр.

Наявність значної кількості (до 50-60 тис.) уродженців західноукраїнських земель у підсовєтській Україні не лише пожвавила націєтворчі процеси у загальнонаціональному масштабі шляхом їхнього активного включення у реалізацію контроверсійної політики «українізації» й пов'язаного з нею національно-культурного відродження в УССР, але й гарантувала, принаймні до початку 1930-х років, постійні міжособові (в тому числі родинні - транскордонне листування) контакти уродженців різних частин української території, що перебували під чужоземною займанщиною (російською комуністичною, польською, чеською, румунською). Вочевидь такі контакти, хоча й фрагментарні, несистематичні та несистемні тривали й надалі - у середині та другій половині 1930-х років, коли продовжувалися, принаймні латентні, процеси формування загальноукраїнської політичної нації: спрацьовувала інерція й давалися взнаки державо- й націєтворча спадщина УНР/ЗУНР, конструктивні результати більшовицької політики «українізації», політико-ідеологічної діяльності галицького українського політикуму та національної політичної еміграції.

Зміцнення сталінського тоталітарного режиму, втрата підсовєтською Україною решток суверенності й розгортання масових репресій призвели до того, що контакти між обома частинами національної території фактично зійшли нанівець. З вини сталінського режиму на середину 1930-х років майже припинилися будь-які зв'язки - суспільно-політичні, культурні, наукові - між УССР та західноукраїнськими теренами. Антигуманна сутність тогочасної совєтської системи, відверта (з 1933 р.) україножерська спрямованість національної політики сталінщини, репресії щодо вихідців із Західної України в УССР утворили прірву поміж обома частинами української землі. Внаслідок цього переважна частина галицької інтелігенції, яка до часу покладала значні надії на політику «українізації» в УССР, пов'язуючи з нею можливість національно-культурного відродження українського народу, відходить від колишнього совєтофільства й ставить знак рівняння між гітлеризмом й російським більшовицьким варіантом тоталітаризму - сталінщиною.

«Взаємне безупинне точне слідкування» (І. Кедрин) за суспільно-політичними, економічними та культурними процесами, які відбувалися в усіх частинах національної території, поширювалося у Східній Галичині й на позиціонування української громадськості, насамперед інтелектуальної еліти й освічених верств населення, стосовно політики комуністичної адміністрації в УССР на два виразних табори зацікавлених спостерігачів за перебігом процесів у підсовєтській Україні. Абсолютна більшість української інтелігенції та політиків західноукраїнських земель відверто негативно сприймала русифікаційний курс московської адміністрації у Наддніпрянщині, антиукраїнські репресії й винищення як «класу» ледь не усіх уродженців Галичини, Буковини й Закарпаття в УССР, незначна ж меншість західноукраїнських інтелектуалів й функціонерів КПЗУ - все ще живилася націонал-комуністичними ілюзіями, дедалі більше втрачаючи своїх прихильників. Вочевидь, таке «споглядання» не було суто пасивним, а часто спонукало й до яскраво виражених рефлексій на загальноукраїнські теми й відтак - сприяло чіткішому формулюванню загальнонаціональних вимог, підживлювало вітчизняну державницьку та історіософську думку.

У висновках узагальнено основні результати проведеного дослідження:

Перша світова війна стала важливою віхою у справі досягнення ідейної консолідації української нації, важливим етапом вітчизняного державотворення й забезпечення прийдешньої соборності українських територій. Війна сколихнула національні почування як підросійських, так і підавстрійських українців, примусила боротися не лише за власне виживання як окремого етносу, але й виразно/виразніше артикулювати свої політичні вимоги щодо створення Соборної Української держави, яка б об'єднувала усі українські етнічні території. Непересічну роль відігравала у цьому процесі збереження національної ідентичності й пробудженні національних почувань вітчизняна інтелектуальна еліта (як західно-, так і східноукраїнська), яка не лише продукувала твори, що в них наголошувалося на тисячолітній історичній тяглості існування українського етносу, але й накреслювала національні соборницькі дезидерати.

У часи Першої світової війни вперше постав феномен масової конфронтації східно-західної української ідентичності, а відтак і їхнього співділання, взаємодоповнення й нівелювання міжрегіональних особливостей. Безпосередні «тисячні особисті контакти між уродженцями східньо-осередніх та західних земель» України (І. Лисяк-Рудницький) прискорювали кристалізацію національної ідеї й сприяли процесові інтеграції нової загальнонаціональної свідомості українських мас. Відтак українські соборницькі дезидерати з надбання невеликого кола вітчизняних інтелектуалів, як це було напередодні Першої світової війни, пішли у маси, заволодівши свідомістю сотень тисяч українців, й дали потужний імпульс процесові формування політичної української нації.

Попри те, що Акт Злуки 22 січня 1919 р. практично не був переведений у життя, він став знаковою подією вітчизняної історії. Релятивно паралельне й незалежне існування до цього Східної України та України Західної, що розвивалися історично у сфері різних мовно-культурних та політичних впливів, відтоді все більше синхронізується й поступово синтезується у процесі загальнонаціонального розвитку. Незважаючи на те, що у міжвоєнній добі українські землі знову опинилися поділеними чужими державними кордонами, постулат соборності став невід'ємною частиною усіх українських політичних програм цього періоду - від консервативно-гетьманської до націонал-комуністичної.

Проголошена більшовиками політика «коренізації/українізації» як ще одна присилувана, але суттєва поступка українському рухові, була до початку 1930-х років важливою віссю, довкола якої оберталися й точилися загалом продуктивні західно-/східноукраїнські дискусії й участь у практичній реалізації якої взяли не лише інтелігентні (інтелектуальні) сили Наддніпрянщини, але й Галичини, Буковини і Закарпаття. Чимало уродженців західноукраїнських земель відігравало у той час помітну роль у суспільно-політичному й науково-культурному житті підсовєтської України, скріплюючи своїми зусиллями засади нової всеукраїнської духовності. Вихідці із західних теренів національної території, які мешкали й працювали у Наддніпрянщині міжвоєнної доби, окрім власного безпосереднього трудового й інтелектуального внеску у загальноукраїнську справу, відігравали у своєму оточенні й важливу комунікативно-інформаційну роль завдяки власній виразній самоідентифікації не лише з українством, а й з «європейськостю», втіленою в особливостях побуту, причетності до «іншої» історії, центральноєвропейського культурного кола, колишній приналежності до єдиного державного утворення не з євразійськими Тамбовом і Ташкентом, а з Венецією і Віднем.

3 другої половини 1920-х років набувають систематичного характеру й зв'язки митців УССР та Західної України, відбуваються взаємні гастролі музикантів, окремі західноукраїнські актори дістають ангажемент у театрах Києва, Одеси або Харкова. Завдяки непересічній особистості наркома освіти УССР М. Скрипника, його цілеспрямованим зусиллям створюється, щоправда, на нетривалий час, своєрідна духовна єдність культурного життя в усіх українських землях. Особистий секретаріат наркомоса М. Скрипника й апарат НКО, укомплектовані значною мірою співробітниками-галичанами, поряд з іншими функціями, виконували й роль своєрідного «Галінформбюро» - інформаційно-аналітичного центру, в якому концентрувалася й згодом транслювалася «за приналежністю» інформація про культурно-мистецьке, наукове й суспільно-політичне життя західноукраїнських теренів.

Виняткову роль у розгортанні масштабної співпраці науковців-гуманітаріїв підсовєтської України й українських учених західного регіону національної території відіграв з поверненням з еміграції академік ВУАН, голова Історичної секції Академії М.С. Грушевський, який спирався у своїй загальнонаціональній, соборницькій діяльності на оригінальну програму наукових досліджень у всеукраїнському форматі, власний досвід колишнього (1897-1913) голови НТШ й давні дружні стосунки з тогочасним (1923-1932) керівником Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, дійсним членом ВУАН К. Студинським. Завдяки координації зусиль українських учених з обох частин національної території були досягнуті не лише поважні дослідницькі результати, надруковані вартісні наукові праці, а й відбулася низка присвячених видатним подіям вітчизняної історії ювілейних заходів: 60-річчя М. Грушевського (1926), 100-ліття «Малоросійських пісень» М. Максимовича, вшанування 20-ліття з дня смерті В. Антоновича (1928). Згадані урочистості набули загальноукраїнського формату, стали демонстрацією співпраці усіх частин національної території й виразно артикульованим нагадуванням про потребу соборності України.

Масштабний план акад. М. Грушевського, який був реалізований лише частково, передбачав створення низки академічних комісій порайонного дослідження України у складі Історичної секції ВУАН. Серед таких науково-організаційних структур активною діяльністю вирізнялася Комісія історії Західної України - координаційний центр і сполучна ланка між українознавцями УССР та їхніми колегами з НТШ. Дослідження з історії західноукраїнських земель здійснювала й Науково-дослідна кафедра історії України у Києві під керівництвом М. Грушевського. Зокрема, західноукраїнську історичну проблематику ХІХ ст. вивчали два аспіранти академіка - О. Павлик та В. Костащук. Тема промоційної праці О. Павлика - «Українсько-польська угода й заснування радикальної партії в Галичині» - була «відкрита» вдруге й стала предметом монографічного дослідження вже у незалежній Україні 1990-х років.

Найвідоміші львівські учні М. Грушевського - М. Кордуба та І. Крип'якевич не лише підтримували зв'язок зі своїм Учителем й очолюваними ним історичними установами ВУАН, але й особисто відвідали УССР, а також виступали речниками й «комунікаторами» здобутків української історіографії у центрально-східноєвропейському науковому співтоваристві. За умов ледь не герметичної ізоляції СССР від навколишнього світу й систематичного знищення або «перевиховання» сталінським режимом підсовєтських гуманітаріїв-україністів така діяльність упродовж 1930-х рр. мала виняткове значення.

На розгортанні й зміцненні наукових та культурних зв'язків із західноукраїнськими науковцями та творчими працівниками негативно позначався квазідержавний статус УССР у складі СССР. Апарат Уповноваженого НКЗС СССР у Харкові не здатний був компенсувати відсутність окремої республіканської дипломатичної служби й виступав слухняним знаряддям союзного Наркомату закордонних справ. Відповідним чином пояснюється й вкрай повільне розгортання й незадовільна діяльність Всеукраїнського товариства культурного зв'язку з закордоном, яке наприкінці 20-х - на початку 30-х років не спромоглося відіграти самостійної ролі у налагодженні культурного зв'язку з західноукраїнськими теренами.

Створене 1927 р. на хвилі соборницьких аспірацій окремих лідерів УССР, які сповідували націонал-комунізм, Консульство, а згодом Генеральне консульство СССР у Львові функціонувало до вересня 1939 р. Воно підпорядковувалося НКЗС СССР й діяло відповідно до загальної зовнішньополітичної лінії Москви, втручання ж у його справи квазіурядового Харкова було мінімальним. Одночасно Консульство працювало на українських етнічних теренах II Річіпосполитої, й процеси, які відбувалися у Західній Україні та в УССР, так або інакше позначалися на його діяльності й у перші роки навіть надавали їй квазіукраїнського забарвлення. Назагал же Генеральне консульство СССР у Львові виступало як аванпост комуністичного тоталітарного режиму, покликаний створювати ілюзію більшовицького раю у підсовєтській Україні, вносити незгоду у середовище українських національних партій та некомуністичної інтелігенції західноукраїнських теренів й водночас бути інформаційно-розвідувальним центром Кремля у цьому стратегічно важливому регіоні. Водночас львівська консульська установа СССР була об'єктом перманентних демонстративних актів галицького українського громадянства, яке висловлювало свою незгоду / обурення більшовицькою політикою у підсовєтській Україні.

Наголошується, що субвенціонування західноукраїнського наукового і культурного життя належало до «проявів активного соборництва націонал-комуністів» (І. Лисяк-Рудницький). Водночас доведено, що усі валютні видатки республіки, в тому числі й виплати закордонних субсидій, щільно контролювалися й постійно обмежувалися імперським центром, що перманентно наражало керівників квазінезалежної УССР на неприємні ситуації й навіть висміювання з боку некомуністичної західноукраїнської громадськості.

Репресивні дії тоталітарного режиму щодо уродженців західноукраїнських земель, які внаслідок тих або інших обставин потрапили на терени Наддніпрянської України й брали активну участь у реалізації урядового курсу «українізації», становили лише окремий, але виразний сегмент загальних силових дій Кремля 1930-х років. Ці репресії спрямовувалися проти загалу української інтелігенції як носія національної ідентичності з його ще виразними державотворчими традиціями часів УНР/ЗУНР, а відтак потенційну загрозу імперському владарюванню російських комуністів й «непорушній єдності» створеного ними СССР та ймовірного відсепарування від нього «невід'ємної складової» - підсовєтської України.

На початку 1930-х років більшовицька адміністрація відкидає як непотрібні колишні «українізаційні» гасла, оголошуючи їх «націоналістичним збоченням», відмовляється від вигідної для неї свого часу з тактичних міркувань пропагандистської концепції УССР як «П'ємонту усіх українських земель» й по суті скріплює/санкціонує поділ української нації на східну/підсовєтську й західну/ «буржуазну» частину, взявши курс на прискорену асиміляцію - русифікацію підсовєтських українців й примусову їхню ізоляцію від дедалі більше табуйованих офіційною пропагандою земляків на західних теренах національної території.

«Похід на галичан» російської імперської/тоталітарної комуністичної влади у своїй еволюції пройшов декілька етапів - від порівняно «цивілізованих» форм у 1914-1915 рр., коли «лише» запроторювали до в'язниць («Іванових домів») або ж адміністративно висилали, до тоталітарного «бєспрєдєлу» в УССР 1930-х років, а згодом й на анексованих Кремлем західноукраїнських теренах 1939-1941 та 1944 - початку 1950-х років. Виразна наступність російської репресивної антигалицької політики фіксувалася не лише українською громадськістю Східної Галичини, але й уродженцями західноукраїнських земель, які мешкали в УССР й для яких секретар ЦК ВКП(б)/КП(б) У, інспіратор «галицької операції» НКВД П. Постишев був вочевидь сучасною їм іпостассю генерал-губернатора графа Г. Бобринського (за відомим асоціативним рядом - «Постишев - це Бобринський сьогодні»).

Зафіксований в «Обвинувальному висновку у справі контрреволюційної «Української Військової Організації» («УВО»)» курс на розрив зв'язків із західноукраїнськими землями знайшов вираз й у відповідних характеристиках галицької наукової спільноти, насамперед згуртованої у Науковому товаристві ім. Шевченка, а також ставив під сумнів усю діяльність контрольованої Москвою Комуністичної партії Західної України. Відтак у таборі «антисовєтчиків» опинилася уся українська зарубіжна громадськість з невиразним / умовним лише поділом на відвертих «контрреволюціонерів» (правдива «Українська військова організація», реальна «ОУН» та увесь спектр національних правих партій, націонал-демократичний центр на чолі з УНДО тощо) та їхніх, мовляв, «замаскованих агентів» і союзників (включно з КПЗУ - хоча до часу такі атестації партії маскувалися гаслами необхідності подолання кризи у її лавах й викриття «націоналістичної агентури», Науковим товариством ім. Шевченка, громадськими та культурними об'єднаннями української інтелігенції та ін.).

Від спроб підтримувати із західноукраїнською громадськістю, хоча й специфічний, обтяжений комуністичними ідеолого-пропагандистськими штампами та забобонами, але все ж таки діалог, більшовицька адміністрація у підсовєтській Україні перейшла до майже неприхованої конфронтації. Відтак офіційний Харків - Київ (за директивами Кремля) надалі провадив розмову винятково з урядовими колами ІІ Річіпосполитої.

«Галицька операція» НКВД УССР, як і її пропагандистське забезпечення й владна легітимізація започаткували процес цілеспрямованого формування й насаджування у підсовєтській Україні стереотипу сприйняття пересічного «галичанина» (та й ширше - будь-якого уродженця західноукраїнських земель, а тим більше - інтелігента) як такого собі «іншого»/ «чужого» українця, назагал враженого «хворобою націоналізму» й «антисовєтчини», який тільки й мріє про «відірвання» «невід'ємної складової» - УССР - від Совєтського Союзу. Цьому штучно створеному образу протиставлялася не менш фантомна пропагандистська постать його підсовєтського земляка - «справжнього», мовляв, українця, «щирого патріота-інтернаціоналіста», який спільно з «братнім» російським народом, «під мудрим керівництвом ленінсько-сталінської» ВКП(б) впевнено крокує у «світле комуністичне майбутнє». Така дихотомія цілком відповідала ксенофобським канонам тоталітарного совєтського режиму й на ментальному рівні скріплювала поділ української нації (й території) на «націоналістичний Захід» та «інтернаціоналістський Схід».

Винищення української інтелігенції (не лише галицької за походженням) в роки сталінського терору спричинило зниження інтелектуального рівня та творчого потенціалу української нації. Термін «розстріляне відродження» лише частково відображає стан справ. Негативно вплинули репресії й на розвиток різноманітних контактів між УССР та західноукраїнськими землями, які практично були зведені нанівець. Тим самим істотно уповільнився розвиток вітчизняної культури і науки.

Владна легітимізація репресивних дій проти загалу західноукраїнської інтелігенції в УССР в історичній перспективі забезпечила перещеплення східноукраїнському населенню зоологічної ненависті комуністичної колоніальної адміністрації до західних українців як найбільш стійких у своїй українській ідентичності і несприйнятливих до прищеплюваного їм негативного автостереотипу.

Реконструйовано біографії низки уродженців західноукраїнських теренів після арешту й засудження, простежено їхню долю у тюрмах й таборах тоталітарного СССР. Для багатьох засуджених це було вже друге (після 1914-1917 рр.) поспіль «знайомство» з російською репресивно-пенітенціарною системою. Зроблено висновок, що на відміну від «ліберального» царату російський комуністичний режим прагнув до ліквідації або принаймні ув'язнення/заслання усіх членів родин західноукраїнських інтелігентів, які з тих або інших причин потрапили до підсовєтської України, а в ідеалі - й до цілковитого знищення «галичан» (уродженців західних теренів національної території) як окремої виразної «репресивно-ліквідаційної» категорії.

З вини сталінського тоталітарного режиму на середину 30-х років майже припинилися будь-які зв'язки між УССР та західноукраїнськими теренами. Антигуманна сутність тогочасної совєтської системи, відверта (з 1933 р.) україножерська спрямованість національної політики сталінщини, репресії щодо вихідців із Західної України в УССР утворили прірву поміж обома частинами української землі. Внаслідок цього переважна частина галицької інтелігенції, яка до часу покладала значні надії на політику «українізації» в УССР, пов'язуючи з нею можливість національно-культурного відродження українського народу, відходить від колишнього совєтофільства й ставить знак рівності між гітлеризмом й більшовицьким варіантом тоталітаризму - сталінщиною.

Наявність значної кількості уродженців західноукраїнських земель в УССР не лише пожвавлювала націєтворчі процеси у загальнонаціональному масштабі шляхом їхнього активного включення у реалізацію контроверсійної політики «українізації» й пов'язаних з нею процесів національно-культурного відродження, але й гарантувала принаймні до початку 1930-х років постійні міжособові (в тому числі родинні - транскордонне листування) контакти уродженців різних частин української території, що перебували під чужоземною займанщиною (російською комуністичною, польською, чеською, румунською). Вочевидь такі контакти, хоча й фрагментарні, несистематичні та несистемні тривали й надалі - у середині та другій половині 1930-х років, коли продовжувалися, принаймні латентні, процеси формування загальноукраїнської політичної нації: спрацьовувала інерція й давалися взнаки державо- й націєтворча спадщина УНР/ЗУНР, конструктивні результати більшовицької політики «українізації», політико-ідеологічної діяльності галицького українського політикуму й національної політичної еміграції.

Українська громадськість Східної Галичини, Буковини й Закарпаття, насамперед її інтелектуальна еліти й освічені верстви, поділялася на два виразних табори зацікавлених спостерігачів за перебігом процесів в УССР. Таке «споглядання» не лише спричиняло масові протестні акції біля Консульства СССР у Львові, а й спонукало до виразно артикульованих рефлексій на загальноукраїнські теми й відтак - сприяло виразнішому формулюванню загальнонаціональних вимог, підживлювало вітчизняну державницьку та історіософську думку. Уповільнення динаміки процесів «українізації», а на початку 1930-х рр. й рішуча відмова від неї з боку сталінського керівництва СССР викликали відповідну реакцію західноукраїнської спільноти. Абсолютна більшість наддністрянської інтелігенції та політиків західноукраїнських земель відверто негативно сприймала русифікаційний курс московської адміністрації у Наддніпрянщині, антиукраїнські репресії й винищення ледь не усіх уродженців Галичини, Буковини й Закарпаття в УССР. Незначна ж меншість західноукраїнських інтелектуалів й функціонерів КПЗУ - все ще живилася націонал-комуністичними ілюзіями, дедалі більше потрапляючи в ізоляцію.