Размещено на http://www.allbest.ru/

Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова

АВТОРЕФЕРАТ

з теми: «Територіальні структури дунай-дністровського межиріччя (кінець ХІV - середина XVII ст.)»

Спеціальність: 07.00.01 - Історія України

Паламарчук Світлана Василівна

Одеса - 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова

Науковий керівник:доктор історичних наук, професор

ДЬОМІН Олег Борисович,

Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова,

професор кафедри нової та новітньої історії

Офіційні опоненти:доктор історичних наук, професор

ЛЕП'ЯВКО Сергій Анатолійович,

Чернігівський державний педагогічний університет ім. Т. Шевченка МОН України,

професор кафедри історії України та археології;

кандидат історичних наук, доцент

СМИРНОВ Ігор Олександрович,

Миколаївський державний університет ім. В.О. Сухомлинського МОН України,

доцент кафедри народознавства та спеціальних історичних дисциплін

Провідна установа: Львівський національний університет ім. І. Франка, кафедра давньої історії України та архівознавства

Захист відбудеться “11” листопада 2005 р. о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 41.051.08 по захисту дисертацій в Одеському національному університеті ім. І. І. Мечникова за адресою: 65057, м. Одеса, вул. Щепкіна, 12, ауд. № 9.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова (65026, м. Одеса, вул. Преображенська, 24).

Автореферат розіслано “08” жовтня 2005 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої радиЛозовський А.К.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Вивчення історії земель між гирлами Дунаю та Дністра кінця XIV - середини XVII ст., які саме в цей період отримали назву Бессарабія, опинилось осторонь магістральних напрямків розвитку вітчизняної історичної науки. Історія Бессарабії практично малознана й досі невідома суспільному загалові.

Територія Бессарабії включена, згідно міжнародно-правових угод, до складу України в 1940 р. і з того часу вже понад шістдесят років є її частиною під назвою Українське Придунав'я. У кінці XІV - XVII ст. землі регіону були відокремлені від українських етнічних земель східною частиною Молдавської країни, північно-причорноморськими володіннями Османської імперії та материковою частиною Кримського ханату. Але край, розташований осторонь від історичного ядра земель України, завжди мав зв'язки з країною, часткою якої він зараз є. Тогочасні історичні процеси, зокрема, формування територіальних структур регіону й утворення історико-географічної області Бессарабія, справили великий вплив у наступній долі її населення. Специфіка історії краю в тому, що немає народу, який був би у змозі беззастережно назвати його своєю етнічною або історичною батьківщиною. У вітчизняній науці обрана тема ще не була предметом систематичного вивчення, і дисертація є першою спробою реконструкції регіональних процесів історичної минувшини.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Обраний напрямок дослiдження виконувався в межах теми “Пiвдень України: iсторiя, джерела, iсторiографiя” (№ держреєстрації 0101U008289) кафедри iсторiї України Одеського нацiонального університету iм. I.I. Мечникова, яка продовжує праці з вивчення історії земель, що входять до складу південно-західної частини України.

Хронологічні рамки дослідження включають період з кінця XIV ст. - до середини XVII ст. Нижня хронологічна межа пов'язана з часом, коли на цій території остаточно зникла влада Золотої Орди, відійшли на Схід татарські улуси і почалося молдавське опанування земель регіону. Верхня межа обумовлена початком Визвольної війни українського народу, під впливом якої різко змінились міжнародні відносини у всій Східній Європі і яка за своїм розмахом стала рубежем у регіональному розвиткові.

Територіальні рамки дослідження включають землі між гирлами Дунаю і Дністра до межі степової і лісостепової зон на півночі, що практично збігається з південно-західною частиною сучасної Одеської області.

Мета і завдання дослідження - вивчення історичних процесів у землях між гирлами Дунаю та Дністра в кінці XIV - середині XVII ст. в аспекті формування територіальних структур і відображення процесу утворення історичної області Бессарабія та її культурного розвитку. У відповідності до поставленої мети були визначені наступні завдання:

- з'ясувати роль міст як осередків територіальних структур краю в молдавський час;

- відобразити процеси складання земель та динаміки населення у регіоні османського періоду;

- простежити розвиток міст та інших населених пунктів в османський період;

- показати засвоєння степу тюркськими народами та зв'язок їх з містами області;

- дослідити походження, історичний зміст, локалізацію та співвідношення назв Бессарабія та Буджак;

- виявити особливості історико-культурного розвитку історичної області Бессарабія.

Об'єктом дослідження є політичні, економічні та демографічні процеси в Північно-Західному Причорномор'ї.

Предмет дослідження - складання територіально-адміністративних структур з кінця XIV по середину XVII ст.

Методи дослідження. Вибір основних теоретико-методологічних шляхів і методів вирішення завдань дисертації визначався історичним та об'єктивним підходом до висвітлення теми. Головні принципи поєднані з загально-науковими методами структурного аналізу, синтезу, систематизації. При розв'язуванні конкретних дослідницьких завдань було використано історико-типологічний, порівняльний, діахронний і синхронний, проблемний та інші методи. Їх сукупність стала підґрунтям для комплексного вивчення теми.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у наступному:

- дисертація є першим в українській історіографії дослідженням земель Дунай-Дністровського межиріччя наприкінці XIV - середини XVII ст. у контексті формування територіальних структур;

- здійснено історіографічний аналіз літератури з проблеми утворення області Бессарабія та розвитку її міст і населення;

- виявлено адміністративно-територіальні, демографічні та етнічні зміни, які відбулися у розвитку краю з кінця XIV по середину XVII ст.;

- проаналізовано утворення окремих земель: Аккерманської, Кілійської, Ізмаїльської та Буджацької, які склали історичну область Бессарабію;

- простежено інфраструктуру центрів Бессарабії - міст Аккермана, Кілії та Ізмаїлу;

- з'ясовано сутність історичного змісту назв Бессарабія та Буджак та їх співвідношення;

- досліджені особливості розвитку територіальних структур регіону в молдавський та османській періоди.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості їх використання при розробці загальних курсів лекцій та спецкурсів з “Історії Україні” та “Історії середніх віків” для студентів історичних факультетів університетів, підготовці курсу історії краю в школах, для влаштування експозицій у музеях історичного профілю в південно-західній частині України. Крім того, накопичені дані можуть бути використані в практичній розробці регіональної політики.

Апробація результатів дисертації. Результати досліджень у вигляді доповідей оприлюднювались на міжнародних наукових конференціях: “Історія та сучасність Українського Подунав'я” (Ізмаїл, 2000 р.), V та VI “Читаннях пам'яті професора П.О. Каришковського” (Одеса, 2002, 2004 рр.), наукових конференціях “Суворовські читання” (Ізмаїл, 2003, 2004 рр.). Рукопис дисертації обговорено на засіданні кафедри історії України історичного факультету Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова.

Публікації. Результати дисертації опубліковані в 11 статтях, із них 6 видані у фахових збірниках (загальним обсягом понад 7 друк. арк.).

Структура роботи визначається характером і сутністю проблем, метою та завданням дослідження. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг роботи становить 207 сторінок, з яких 180 сторінок основного тексту. Список використаних джерел та літератури - 27 сторінок, містить 317 найменувань опублікованих джерел і спеціальної літератури.

Основний змiст дисерtацii

У вступi обґрунтовано актуальність теми, подано загальну характеристику роботи та її практичне значення.

Роздiл перший “Вивчення історії земель між гирлами Дунаю та Дністра кінця XIV - середини XVII ст.” складається з двох пiдроздiлiв. У першому пiдроздiлi розглянута iсторiографiя питання та стан розробки теми. Початок її віднесено до XVIII ст., коли окремі сторінки історії краю вперше отримали висвітлення у працях молдавського політичного діяча і вченого Д. Кантемира та німецького історика І. Тунманна. Вони звернули увагу на факт існування окремої області під власною назвою Бессарабія і склали загальні нариси її історичного розвитку. В XIX ст. матеріали з історії краю були опубліковані в роботах Й. вон Гаммера, Ю.І. Венеліна, К. Стаматі, О. Накко, М.І. Петрова. Розвиток краю, його міст та населення розглядалися вказаними авторами, головним чином, у політичному аспекті. Початок формування проблемного підходу до вивчання історії Бессарабії, а також степового населення причорноморського краю, покладено А.О. Скальковським у середині XIX ст. Він присвятив Бессарабії спеціальний нарис, в якому торкнувся питання про витоки назви та територію її поширення. Також А.О. Скальковській окреслив дві проблеми стосовно кочового населення Таврійської губернії у положенні про автохтонність тюркського населення степу та існування “Орди Буджацької”.

Значний внесок у вивчення історії краю зробив румунський історик Н. Йорга, який присвятив спеціальну монографію історії міст Кілії та Білгорода. На підставі багатьох джерел він розглянув історію краю в цілому, окремо від історії Волощини, і довів застосування назв Волощина й Бессарабія в XIV - на початку XVI ст. для Мунтенії (Румунської країни). Принципове значення мали питання поставлені Н. Йоргою: про місцезнаходження Кілії, про автономію Білгорода у XV ст., про необхідність вивчення кочового татарсько-ногайського населення краю та його зв'язків з містами у XVI - XVII ст. Дослідження міст Білгорода і Кілії було продовжено румунськими вченими І. Богданом і Н. Бретіану.

Новий етап в історіографії питання відзначено працями румунських дослідників П. Диакону, К. Джуреску, Шт. Штефанеску, О. Ілієску, які вивчали історію міст краю доосманського часу, та М. Александреску-Дерска Булгару, що присвятила низку статей історії Кілії османського періоду. Певний внесок у вивчення мiст Білгорода і Кілії зробили радянські молдавські вчені Е.М. Подградская, Л.Л. Польовий, П.П. Бирня. В історико-географічних нарисах Л.Л. Польового рання історія цих міст розглянута в руслі молдавської історії у зв'язку із воєнно-політичними подіями. Матеріали з історії Білгорода та Кілії наведені в монографії П.П. Бирні, що присвячена молдавським середньовічним містам межиріччя Дністра та Пруту. Автор не тільки виявив регіональні особливості процесу утворення міст Дністровсько-Прутського регіону, але й вважав, що Білгород і Кілія входили до міської мережи країни і складали оборонну систему проти вторгнення татар зі сходу. У наступних працях П.П. Бирня розвивав ідею автономії Білгорода XV ст.

Окремі аспекти проблеми вивчали турецькі автори, найвідоміший з яких Г. Іналджик. Історик звернув увагу на Аккерман та Кілію як ворота південно-північної чорноморської торгівлі і наголошував на їхньому важливому транзитному та стратегічному значенні. Наприкінці 80-х рр. з'явились роботи українських вчених А.Д. Бачинського й А.О. Добролюбського про Буджацьку орду в XVI - XVII ст.

У пострадянській час проблематикою історії краю займалися молдавські історики I.Г. Киртоаге, М.Д. Руссев. Найбільш ґрунтовно історія півдня межиріччя Дністра та Пруту викладена в роботах І.Г. Кіртоаге. У його монографіях простежена еволюція соціально-економічного життя краю та відмічені падіння рівня міжнародної торгівлі, дискримінація християнського населення, стримування розвитку господарства в османський час. Окремі моменти соціально-економічної історії краю порушені в останніх працях М.Д. Руссева, які присвячені історії Молдавії XIII - XVI ст., у тому числі історії Білгорода, генуезькій присутності, ролі грецької традиції, карбування власної монети тощо. бессарабiя буджак земля османський

Для сучасного етапу розвитку української історіографії характерне зростання уваги до українського середньовіччя, історії населення степу та запорозького козацтва. Геополітичні та економічні аспекти становища України в євразійському просторі вивчали Я.Д. Дашкевич, В.П. Кривонос. Міжнародний аспект діяльності українського козацтва, у тому числі його вплив на події в Дунай-Дністровському межиріччі в 60-90-х рр. XVI ст., представлений у монографічних дослідженнях С.А. Леп'явко. Боротьба козацтва в Північному Причорномор'ї на тлі англо-турецьких та європейських міжнародних відносин 80-х рр. XVI ст. показана у монографії О.Б. Дьоміна. Міжнародні обставини боротьби Османської імперії за Кілію і Білгород та позиції Польщі розглянула В.А. Крот. Дослідження населення степу Північно-Західного Причорномор'я продовжили А.О. Добролюбський та його послідовники I.O. Смирнов, С.М. Гiзер, які висвітили роль кочового населення на південному заході України в еволюції середньовічного номадизму євразійських степів і розглянули питання виникнення Буджацької орди.

Аналіз історіографії надає можливість визначити декілька етапів у розвитку історичної думки з історії Бессарабії. Перший етап утворюють роботи молдавських, німецьких та російських авторів XVIII ст. Другий етап припав на XIX ст., коли вивчення досліджуваної проблеми стало проводитись науковими методами. Третій етап пов'язаний насамперед з публікаціями масиву джерел російськими та румунськими дослідниками. Четвертий етап розпочався після Другої світової війни і включає дослідження румунських, болгарських і турецьких вчених, а також радянських молдавських і українських істориків. Сучасний етап - з початку 90-х рр. XX ст. - представлений роботами різних національних історіографій.

Початкове коло досліджень торкалося воєнно-політичних та міжнародних аспектів історії міст Кілії та Білгорода. Пізніше були опубліковані окремі роботи соціально-економічного плану. Внутрішній розвиток міст регіону, їх структура та інфраструктура відображені менш за все, як і питання формування земель, що склали історичну область. Критичне осмислення проблематики було розпочато лише наприкінці XIX ст. Історіографія проблеми, маючи чимало позитивного, разом із тим свідчить про перевагу в ній фактографічного підходу та відсутність сучасних узагальнюючих розробок з історії Бессарабії.

У другому пiдроздiлі розглянута джерельна база. Необхідність вивчання історії земель межиріччя Дністра та Дунаю в контексті історії країн, яким вони належали, змусило звернутися не тільки до історичних пам`яток Волощини і Молдавії, але й Угорщини та Польщі, правителі яких були сюзеренами волоських та молдавських господарів. Не менш важлива історія класичного періоду Османської імперії і Кримського ханату. Документальні, наративні та картографічні джерела зберігаються в різних країнах і значною мірою опубліковані.

Матеріали з історії краю почали друкуватись з середини XIX ст. Найбільш важливі російські видання були здійснені В. Уляницьким та В. Антоновичем. Публікація матеріалів румунською мовою пов'язана із становленням румунської історичної школи наприкінці XIX - на початку XX ст. Більшість документів опубліковано Е. Хурмузакі, Н. Йоргою, І. Богданом, М. Костакеску, А. Верессом тощо. Значний доробок у складанні корпусу османських джерел з історії краю зробили тюркологи А. Анталфі, Н. Белдичану та М. Мехмет.

З наративних джерел для теми важливі опубліковані Ф. Бруном відомості XV ст. про подорожі Гіллеберта де Ланнуа та Йогана Шильтбергера, твори та хроніки XVI ст. Мацея Меховського, Хюсейна, праці XVII ст. Гійома Левассера де Боплана, Павла Халебського, Евлія Челебі, П'єра Шевальє тощо.

Картографічні джерела складають особливу групу матеріалів. Саме в них уперше 1540 р. зафіксовано окрему область “Bessarabia”. Географічні мапи XVI-XVII ст. містять інформацію про час і місце появи причорноморської області Бессарабія й сприяють рішенню деяких питань, частково заповнюючи прогалину в джерелознавчій базі між відомостями другої чверті - кінця XVI ст.

Розділ другий “Розвиток земель між гирлами Дунаю та Дністра наприкінці XIV - XV ст.” складається з чотирьох підрозділів. У першому пiдроздiлi “Історико-географічна характеристика регіону” визначені географічні умови краю в історичній перспективі. Охарактеризовані різні ландшафтні зони: пониззя Дунаю і Дністра та посушливий степ. Використання природних ресурсів вело до формування певної системи господарювання, в якій поєднувались землеробство, садівництво і виноградарство, скотарство та промисли. Особливості географічного розташування земель сприяли певній відокремленості краю від сусідів. У пониззях сформувалося два окремих центри: нижньодністровський з Білгородом та нижньодунайський з Кілією. Природні умови регіону між гирлами Дунаю та Дністра впливали на його розвиток та в цілому були сприятливими і достатніми для постійного проживання людини.

У другому підрозділі “Боротьба за володіння причорноморськими мiстами-портами Бiлгород i Кiлiя” розглядається політична ситуація в краї. Міста виникли як торгово-портові центри в попередній час і спочатку розвивались незалежно один вiд одного. Більша частина XV ст. виявилась часом боротьби різних політичних сил за них. Відтак історичний процес у межиріччі Дунаю та Дністра в XV ст. відрізнявся значною напруженістю, що супроводжувала майже сторічне утвердження Молдавського воєводства в його південно-східних межах. Не тільки сусідня Угроволощина, але й Угорщина і Польща, провідні держави Серединної Європи, безустанно прагнули виходу до Чорного моря. Протягом усього XV ст. їх домагання не слабшали. Королі Казимир IV та Ян Ольбрахт мали плани захоплення Кілії й Білгорода і переміщення кордонів Польщі до Дунаю, але успіху вони не досягли. В боротьбі за Білгород і Кілію брало участь багато країн, та перемогу одержала Османська імперія, захопивши обидві фортеці в 1484 р.

У третьому пiдроздiлi “Статус і структура міст Білгорода і Кiлiї та їх населення” розглядаються два міських центри молдавського періоду. Проблематичним є час опанування Білгородом молдавськими воєводами, бо точна дата залишається невстановленою. Також викликає сумнів засноване на недостовірному джерелі базове датування 1399 р. як час завершення будівництва молдавської фортеці в Білгороді. Матеріали засвідчили, що фортіфікаційні роботи тривали й в 1421 р., й в 70-ті рр. Дослідження міських структур Білгорода кінця XIV - XV ст. доводить, що автономне становище міста в складі Молдавії не обмежувалося початком XV ст. як вважалося раніше. Положення міста протягом другої та третьої чверті XV ст. можна охарактеризувати як самоврядування, політично обмежене верховною владою молдавського воєводи. Аналіз документів підтверджує, що елементи автономного статусу мали місце до початку 70-х рр. XV ст. Нова для Молдавії структура міста Білгорода гальмувала його активне освоєння. Пристосовуючись до неї, молдавські правителі розтягнули процес інтеграції міста до своєї країни на довгий строк. Отже, молдавське володіння Білгородом, включаючи його багаторічну автономію, тривало менш століття.

Кілією в дельті Дунаю молдавські господарі володіли ще меншій час. У перший період їх володарювання в Кілії з 1427 по 1448 р. свідоцтв про земельні володіння, які б були пов'язані з містом на лівобережжі, немає. Угорське володіння Кілією на острові в дельті Дунаю тривало з кінця 1448 р. по січень 1465 р. В румунській історіографії існує точка зору, що в цей час мав місце трансільвансько-волоській кондомініум. Фактором, що визначив освоєння півдня межиріччя Дунаю й Дністра Молдавією починаючи з 1465 р., явилось друге оволодіння молдавськими господарями Кілією. З'ясуванню проблеми сприяє розмежування місцезнаходжень Кілії острівної і Кілії Нової на лівобережжі Дунаю. Стефан ІІІ не тільки повернув “град Кєлія”, а й в 1479 р. вимурував нову фортецю на лівобережжі дунайської дельти. Стару фортецю при цьому було зруйновано. Таким шляхом Молдавія утвердила свої позиції на півдні, але не спромоглася залишитись тут надовго. Загальний час двох молдавських “проривів” на Дунай не сягав і півсторіччя.

Роль міст Білгорода та Кілії, визначена радянською історіографією, особливо молдавською, певною мірою одностороння. Серед міст Причорномор'я вони були середні, але для Молдавії, завдяки набуттю разом з ними виходу до Чорного моря стали дуже важливі. Активна частина населення, контактуючи із зовнішнім світом, економічно зв'язувала їх із Серединною Європою і зі Сходом. Обидва міста з округою склали основу майбутнього розвитку краю.

У четвертому пiдроздiлi “Заселення степу між гирлами Дунаю та Дністра в післяординський період” досліджено процес залюднення степу, що відділяв нижньодністровський і нижньодунайський райони один від одного майже двомастами кілометрів. Довгий час степ не був освоєний Молдавією та залишався не зайнятим осілим населенням. Аналіз джерел та історичної ситуації припускає наявність в степу напівкочових груп тюркського походження в цілому іменованих татарами. Це пiдтверджують iсторичнi данi про існування тут нащадків куманiв у XV ст. та останні розвідки iсторикiв про існування в регiонi “Татарських країн” по кiнець XIV ст. Пізніше тут розрізняються татари добруджанські та аккерманські - релікт степового населення межиріччя Дунаю та Дністра. Їх зв'язки з містами на той час обмежувалися торгівлею.

Роздiл третій “Формування земель краю наприкiнцi XV - середини XVII ст.” складається із чотирьох пiдроздiлiв та розкриває історію краю османського періоду. У першому пiдроздiлі окреслено межі, склад і статус Аккерманської землі. Головну увагу приділено центру санджака - Аккерману, історія якого на цей період майже не була раніше досліджена. Розглянуто структуру міста, фортецю, населення. Місто розділялося на хасс (умовне земельне володіння великих державних сановників) аккерманського санджакбея та вакф (майно, доходи від якого йшли на благочинні діяння) духівництва, якій було створено на пожертвування кримських ханів. На кримські кошти тут будувалися мечеті. Татари, що були підлеглими хана, мешкали як у самому місті, так і поруч з ним. До Аккерманської землі відносилася паланка Яник-Хісар, яка мала стратегічне значення і охороняла дністровській перевіз. Аккерманська земля як прикордонна зазнавала великого впливу змін зовнішньої політики. Розвиток її гальмувався майже постійною присутністю військ як османських, так і кримських. Вона була плацдармом османських збройних сил для нападу на землі європейських держав та слугувала об'єктом нападів українських козаків.

У другому пiдроздiлі означені межі, структура, демографічне становище Кілійської землі. Центром її було місто із фортецєю Кілія Нова, що адміністративно підпорядковувалося Силістрі. Статус міста та його розвиток пов'язані з утворенням тут султанського хассу, за яким наглядав емін. За султана Мурада IV фортецю укріпіли та збудували цитадель. Економіка була орієнтована на зовнішню торгівлю, із чим пов'язана наявність постійного ярмарку для іноземних купців на околиці міста. Значного розвитку в Кілійській землі досягло рибальство і тваринництво та переробка їх продуктів, чим займалося населення навколишніх сіл. Відновлене укріплення Кілія Стара в дунайській дельті слугувало митницєю зі службою догляду іноземних кораблів.

У третьому підрозділі досліджено процес формування Ізмаїльської землі після виникнення в кінці XVI ст. третього за значенням міста в регіоні - Ізмаїлу. Позначені межі землі, мусульманські і християнські села, що до неї входили. Розглянуто початковий період історії міста, його структура та склад жителів. Аналіз джерел доводить, що Ізмаїл мав особливий статус вакфу, якій належав духівництву. Цей фактор вплинув на розвиток його інфраструктури та зовнішні зв'язки. У XVII ст. Ізмаїл розширився з припливом християнського населення.

Впродовж XVI - першої половини XVIІ ст. розвивалась економіка цих міст, розширилась їх сільська округа. Поступово утворились територіальні структури - землі, які разом входили до османської провінції Румелії і склали певну цілісність, що стала підґрунтям формування окремої області.

Четвертий підрозділ присвячено степовому населенню Буджацької татарської землі, яка складала частину юрту кримського хана й стала четвертою складовою області. Буджацька земля простягалася степом між гирлами Дунаю і Дністра, місцями наближаючись до міст Ізмаїлу, Кілії та Аккерману й земель фортеці Бендер, на заході - обмежувалась долиною р. Прут. Назву “Бужавська земля”, “Бужавська країна”, “Будяцька земля” зафіксовано молдавськими грамотами середини XVII ст.

Населення Буджацької землі у XVI - XVII ст. складали татарські улуси (з десяток колін), керовані своїми мурзами - агами під головуванням кримського сераскер-султана. Евлія Челебі навів цифру в 200 сел, зимівників та стойбищ буджацьких татар. Сама назва “буджацькі татари” вперше зафіксована в угорському документі на початку XVII ст. Вони не мали відношення до Буджацької орди наступної хвилі кочовиків-ногайців на чолі з Хантемиром-мурзою, бо ті прибули до Бессарабії з Криму тільки на початку 20-х рр. XVII ст. і оселилися на півтора десятка років не в Буджацькій землі, а у підлеглих султану Аккерманській та Кілійській землях. Контамінація понять “Буджацька земля” і “Буджацька орда” поширена в історіографії відбулася внаслідок того, що у XVIII ст. ногайські угруповання зайняли степовий простір, уже відомий під назвою Буджак. Буджацька земля слугувала буферною зоною між Османською імперією та християнським світом і часто потерпала від козацьких рейдів.

Розділ четвертий “Становлення історичної області Бессарабія та особливості її розвитку” складається із чотирьох підрозділів. У першому пiдроздiлі “Історичний контекст появи назви Бессарабія та її локалізація” з'ясовано, що в попередній час край не мав власної назви або джерела її не зберегли. Спочатку його відрізняли за домінуючим етносом чи географічними ознаками. Пізніше почали з'являтися назви в залежності від імені володаря земель. У джерелах XIV - перших двох десятиліть XVI ст. “Бессарабською землею” звалися виключно мунтеньські володіння волоської династії Басарабів, або Угроволощина. Випадків застосування цієї назви до земель краю не зустрічається. В цей час вони входять у поняття Молдавія або Мала Волощина.

Проблема локалізації назви Бессарабія в різні часи набула особливого значення. Відтак суттєвим завданням була локалізація цієї назви в другої чверті XVI - XVII ст. Назва Бессарабiя щодо земель межирiччя Дунаю та Дністра має іншу традицію, тому що династія Басарабів ніколи не володіла вказаною територією. Її семантичний діапазон широкий, починаючи від позначення місць розселення стародавніх бессів, тюркських племен біссенів (печенігів і куманів), Бессараба та бессарабців кумано-волоського походження до назви історичної області. Назву Бессарабія для регіону вперше зафіксовано на мапах Г. Рейхерсторфа та С. Мюнцера 1540-х рр. та в наративних джерелах другої половини XVI ст., її використовували й у наступних виданнях європейських мап. В Османській імперії вона мала радше територіальне значення. Спочатку нова назва поєднала кілійські та аккерманські землі. Водночас інколи на мапах замість неї ще траплялися старі назви Молдавія та Волощина (Мала). Бессарабія входила до османської провінції Румелія в складі Кілійського та Аккерманського (Бендерського) санджаку зі степовою зоною поміж ними до берега моря. В європейській картографії назва Бессарабія використовувалась разом з назвами такого рівня як Молдавія, Подолія, Булгарія, Ромелія. Це відокремлює Бессарабію від Молдавії й навіть від Румелії, до якої вона належала в адміністративно-політичному плані.

У другому підрозділі “Політичне та територіальне співвідношення Бессарабії та Буджака в XVI -- XVII ст.” виявлено поступове заміщення західної назви на східну. Перше письмове використання для степу межиріччя тюркської назви Буджак (сторона, куток землі, район) відмічено на початку XVII ст. У середині століття Г.Л. де Боплан склав окрему мапу турецької провінції Буджак. Наприкінці століття джерелами зафіксована земля Буджацька Татарія - степова зона межиріччя, що була опанована татарським та пізніше ногайським населенням. Використання подвійного найменування Тартарія буджаків (Буджацька Татарія), що є еквівалентом “Буджацька земля”, та Бессарабія поєднують поняття Бессарабія й Буджак. Поширення останнього на більшу територію відбувалось зі збільшенням тюркського населення на захід від Дністра. За рахунок цього збільшувалася Буджацька земля, яка входила до Бессарабії. Це викликало поширення вжитку назви Бессарабія та її контамінації з назвою Буджак. Остаточної заміни назви Бессарабія на Буджак не відбулося, європейські тенденції історичного розвитку в краї взяли гору.

У третьому підрозділi “Динаміка демографічних та соціальних процесів” досліджені зміни, що відбулися у житті населення. Найважливішою складовою державного переустрою придбаних земель була демографічна політика. Для залюднення краю застосовувалося переселення мешканців, депортації і міграції груп різних етносів і верств. Таким чином, розпочалося спорадичне, а потім масове заселення степової частини краю. На думку Г. Іналджика, тогочасна державна політика щодо кочовиків передбачала осадити татар та ногайців на землю.

Османська адміністрація також заохочувала поселення в краї втікачів від свавілля своїх володарів з Волощини, Молдавії та Польщі, у тому ж числі й населення з українських земель. Якщо на початку османського володарювання можливо казати про нечисленність населення краю, то по військовій кампанії султана Сюлеймана 1538 р. та особливо з другої половини XVI ст. становище змінилося. В XVII ст. у регіоні зросла кількість волохів й молдаван, яких автори джерел почали розрізняти чіткіше. Демографічна картина свідчить про багатоетнічність краю та неоднорідність різних груп населення міст і сіл долішніх Дунаю та Дністра в порівнянні з населенням степу.

Населення краю зазнало значних соціальних змін. Традиційно в історіографії було прийнято, що в османський період життєвий рівень міст Кілії та Білгорода знизився, зменшилася кількість жителів міст, османські порядки негативно вплинули на розвиток ремесел. При цьому не враховувався рівень розвитку Османської держави в період XV - XVI ст., що саме тоді досяг апогею. Слід указати на значну будівельну активність у цей період. Пожвавлення та підйом міського життя періоду утворення Бессарабії пов'язані перед усім із загальним розквітом Османської імперії у XV - XVI ст. У регіоні зафіксовано будівництво, у першу чергу, мечетей та пов'язаних з ними соціальних комплексів, невеликіх укріплень, і створення інфраструктури міст в цілому.

У структурі Османської імперії ключове місце в “трикутнику сил”: місто - село - кочовики займали міста. У Бессарабії вони також розвивалися в умовах протистояння і співіснування кочових та осілих народів у межах однієї й тієї ж державної території. Серед сіл найбільш розвиненими були ті, що розташовувалися вздовж шляхів сполучення. Чимало з них можна вважати достатньо великими: вони мали кам'яні будови, мечеті, постоялі двори тощо, тобто за висловом Евлія Челебі, були “добре влаштовані”. У період XVI - XVII ст. створилася розгалужена мережа населених пунктів краю. Усі вони належали осілому селянському люду. Третю силу - кочовиків, складали ногайські угруповання, багато селищ яких не мали постійного характеру.

Процес освоєння Османською імперією наприкінці XV та протягом XVI ст. нової території свідчить, що у межиріччі Дунаю та Дністра османці утворили свої власні структури. У певному плані наслідки їх завоювань мали не етнічний, а соціальний характер, і призвели до радикальних перемін в усьому укладі життя. Уже в перше століття край зазнав різкої модифікації соціального устрою. Вона призвела до суттєвої заміни населення і повної трансформації міських соціумів Кілії та Білгорода. Ізмаїл розвивався за османськими традиціями з самого початку. Дослідження динаміки демографічних та соціальних змін продемонструвало особливості історичного процесу у регіоні.

У четвертому підрозділі “Релігійні та мовні процеси в поліетнічному середовищі Бессарабії” подається огляд конфесійних та соціальних структур у регіоні. Особливого значення набули чинники поліетнічности, багатомовності населення, взаємодії та взаємовпливів різних культур. Офіційною вірою був іслам, який сповідували не тільки турки, татари і ногайці, але і представники інших народів. Частина державного майна відчужувалася на користь вакуфам, що були утворені в Аккермані, біля Татар-Бунару та в Ізмаїлі. Утім відправлення релігійного культу будь-якої іншої конфесії не заперечувались. У містах збереглися храми вірменської та грецької громад, існували синагоги юдеїв. За свідченням джерел без перешкод будувалися нові православні церкви, наприклад, у Кілії та Ізмаїлі. Конфесійними та повсякденними справами немусульманського населення керували місцеві громади спеціальних мілієтів: православного, вірменського, юдейського.

Вагомим є питання про мову спілкування, відповідь на яке дозволяє зробити висновок про високий ступінь контактності населення регіону. Вочевидь, що багатомовність - одна з особливостей культурного розвитку краю. Аналіз етнічної ситуації та джерел доводить, що панівними мовами були як офіційна турецька, так і татарська. Але також не менш розповсюджені були східно-романська й слов'янські мови. Так, документально підтверджене листування в регіоні українською мовою.

Розглянуті аспекти економічних, соціальних, етнічних, мовних та конфесіональних структур виказують їх стійкість упродовж значного часу. Характер цих структурних складових у краї визначав особливості його культурно-історичного процесу. Його результатом стало утворення історико-географічної області Бессарабії саме з відокремленням території в османський період.

Висновки

У висновках узагальнено основні результати дослідження. Вони зводяться до наступних положень.

Процес складання територіальних структур регіону розпочався наприкінці XIV ст. після відпливу основної маси ординського населення. У XV ст. він проходив на тлі опанування пониззями Дунаю та Дністра Молдавією, якій перейшли у спадщину два портових міста Білгород та Кілія. Цим містам належала провідна роль в розвитку краю, обидва набули особливого статусу в складі Молдавії. Білгородські та кілійські землі залишалися відділеними степом, який не був опанований молдаванами, і в якому мешкали залишки тюркського населення.

Міста Білгород і Кілія потрапили до Османської імперії в час її найвищого підйому та розквіту. Османська державна політика сприяла розбудові міст, фортець та сіл, розвиткові торгівлі, зростанню кількості населення різними методами, у тому числі переселеннями різних груп мешканців з інших регіонів. У краї поступово сформувалася розвинена мережа розселення зі шляхами сполучення. Незважаючи на часті козацькі напади, ознаки загального занепаду краю відсутні.

У період з кінця XIV по середину XVII ст. на території між Дністром та Дунаєм і берегом Чорного моря відбувалось формування нових територіальних структур, які можна визначити як землі. На підґрунті попередніх осередків Білгорода (за османців - Аккерману) і Кілії у другій третині XVI ст. утворились Аккерманська та Кілійська землі, які склали початкову Бессарабію. Невдовзі до неї увійшла й Ізмаїльська земля, що сформувалася в кінці XVI ст. Четверту, Буджацьку татарську землю, до області почали відносити з початку XVII ст., що засвідчило початок “зростання” Бессарабії, яке тривало і в наступному столітті.

За перші півтора - два століття османського володіння розмитість земель молдавського часу змінилася цілісністю, внаслідок якої і постала область Бессарабія. Її назва для регіону зафіксована картографічними та письмовими джерелами не раніше за другу третину XVI ст. В XVI - XVII ст. Бессарабія займала приблизно ті ж межі, що й сучасні південно-західні райони Одещини. В Османській імперії нова область Бессарабія мала радше територіальне прикордонне значення.

З'ясування походження та історичного змісту назви Бессарабія доводить хибність усталеного твердження про її зв'язок з румунською династією Басарабів. Назву Бессарабія для регіону в Європі пов'язували зі стародавніми бессами, та більш пізніми біссенами (куманами), яких вважали давніми мешканцями краю. Східну назву Буджак почали вживати в XVII ст., і спочатку вона визначала тільки степову Буджацьку землю. Проте за збільшенням тюркської людності в регіоні та його потурченням взагалі назва Буджак у певний час почала заміщувати європейську назву Бессарабія, що знайшло відбиток у тогочасній картографії та наративних джерелах.

Із самого початку становлення Бессарабії як окремій області був притаманний своєрідний культурний потенціал. Багатоетнічна людність з її багатомовністю, належністю до різних віросповідань - з одного боку, сприятливі природні умови, прикордонне розташування, наявність річкових портів та виходу до моря і пов'язаний з цим розвиток комерції - з іншого, додали розмаїття до буття краю і сприяли прояву особливостей її історико-культурного розвитку.

Список опублікованих наукових праць за темою дисертації

1. Паламарчук С.В. Татарське населення Бессарабії в епоху пізнього середньовіччя // Записки історичного факультету Одеського державного університету ім. I.I. Мечникова. - Вип. 8. - Одеса, 1999. - С. 103 - 108.

2. Паламарчук С.В. Буджацькi татари як iсторичне поняття // Записки історичного факультету Одеського державного університету ім. I.I. Мечникова. - Вип. 9. - Одеса, 1999. - С. 72-78.

3. Паламарчук С.В. Середньовiчна Кiлiя: полiтичнi реалії та мiська iнфраструктура // Записки історичного факультету Одеського національного університету ім. I.I. Мечникова. - Вип. 10. - Одеса, 2000. - С. 142-147.

4. Паламарчук С.В. З iсторii пiвденноi Бессарабii (кiнець XIV - XVII ст.) // Науковий вiсник Iзмаiльського державного педагогiчного iнституту. - Вип. 9. - Iзмаiл, 2000. - С. 26-30.

5. Паламарчук С.В. Кiлiя молдавська // Записки історичного факультету Одеського національного університету ім. I.I. Мечникова. - Вип. 11. - Одеса, 2001. - С. 227-232.

6. Паламарчук С.В. Кiлiя кiнця XV - XVII ст. // Записки історичного факультету Одеського національного університету ім. I.I. Мечникова. - Вип. 12. - Одеса, 2002. - С. 46-50.

7. Паламарчук С.В. Тюрки Буджака в эпоху позднего средневековья // Степи Европы в епоху средневековья. - Т. 1. - Донецк, 2000. - С. 361-368.

8. Паламарчук С.В. Начальные этапы городской истории Измаила // Stratum plus. - № 5. - Санкт-Петербург-Кишинев-Одесса-Бухарест, 2000. - С. 360-368.

9. Паламарчук С.В. Бессарабия: археология имени // Stratum plus. - № 5. - 2001-2002. - Санкт-Петербург-Кишинев-Одесса-Бухарест, 2003. - С. 475-492.

10. Паламарчук С.В. Из проблематики истории Белгорода XV века // Древнее Причерноморье. - Вып. V: Чтения памяти профессора П.О. Карышковского. - Одесса, 2003. - С. 136-143.

11. Паламарчук С.В. Происхождение города Измаила // Суворовские чтения. - Вып. 3. - Измаил, 2003. - С. 89-103.

Анотацii

Паламарчук С.В. Територіальні структури Дунай-Дністровського межирiччя (кінець XIV - середина XVII ст.) - рукопис.

Дисертацiя на здобуття наукового ступеня кандидата iсторичних наук за спецiальністю 07.00.01. - Iсторiя Украiни. - Одеський нацiональний унiверситет iм. I.I. Мечникова. - Одеса, 2005.

У дисертації комплексно дослiджується iсторiя формування територіальних структур в межирiччі Дунаю і Дністра в кінці XIV - середині XVII ст. як феномен виникнення історичної областi Бессарабія. Розглянуто і проаналізовано особливості її територіального, економічного, етнічного та культурного розвитку. З'ясовано, що процес формування територіальних структур проходив у два етапи: молдавський та османський. Виявлені структури розвивалися як окремі землі. Висвітлено початкову історію міст Аккерман (Білгород), Кілія Нова, Ізмаїл, невеликих фортець Татар-Бунар, Яник-Хісар та інших населених пунктів. Розглянуто проблему опанування степу тюркськими етносами. Визначено, що на другому етапі сформувались Аккерманська, Кілійська, Ізмаїльська й Буджацька татарська землі, які склали історичну область Бессарабію. Показано, що її специфіка була зумовлена особливостями історико-культурного розвитку на межі християнського та мусульманського світів.

Ключовi слова: Бессарабiя, Буджак, Білгород (Аккерман), Кiлiя, Ізмаїл, територіальні структури, землі, поліетнічність.

Summary

Palamarchuk S.V. The territorial structures of the Danube - Dniester interfluve (the end of XIV - half of XVII-th centuries.) - Manuscript.

The dissertation for Candidate's of Historical Science Degree on speciality 07.00.01 - History of Ukraine. - Odessa National University, Odessa, 2005.

The dissertation deals with investigating of the formation of the teritorial structures in Danube-Dniester interfluve in the end of XIV-th - the first half of XVII-th centuries as to rising up the historical region Bessarabia. The teritorial, economic, ethnic and cultural particulares of its development have been observed and analyzed. It has been cleared that the forming process of the teritorial structures had being proceeded during two stages: the Moldavian and the Osmanian epoches. It has been discovered that structures were developed as single lands (zemlye) - the main teritorial units. The evolution of the towns Ackerman (Bielgorod), Kily Nova, Ismail, the small fortresses Tatar-Bunar, Yanyk-hisar and others have been shown. The settling problem of the steppe have been lookout by Turk ethnoces. It was discovered that Ackermanskaya, Kiliyskaya, Izmailskaya and Budzhakskaya Tatar's lands (zemlye) which composed the historical region Bessarabia by name had been formed in the Osmanian epoch. Also it was elucidated that peculiarities of the historical-cultural development of Bessarabia region had been determinated by positioning on the border between Christian and Mohammedan worlds.

Key words: Bessarabia, Budzhak, Bielgorod on the Dniester, Kiliya, Izmail, territorial structures, ziemlya, polyethnic relations.

Аннотация

Паламарчук С.В. Территориальные структуры Дунай-Днестровского междуречья (конец XIV - середина XVII вв.) - рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01. - История Украины. - Одесский национальный университет им. И.И. Мечникова. - Одесса, 2005.

Диссертация посвящена изучению процесса формирования территориальных структур в междуречье Дуная и Днестра в конце XIV - середине XVII вв. Рассмотрены и проанализированы особенности ее территориального, экономического, этнического и культурного развития. Исследованы предпосылки формирования и выявлены основные этапы развития отдельных земель. Установлено, что на первом, молдавском этапе, когда определялись юго-восточные пределы Молдавского воеводства, города Белгород и Килия, основанные в предшествующий период, возглавили два центра притяжения населения: в устье Дуная и в устье Днестра. Они были разделены не освоенной Молдавией степью, где обитали остатки прежнего тюркского населения. Выяснено, что городам Белгороду и Килии - основным территориальным структурам - принадлежала ведущая роль в историческом развитии края. Прослежено, что внутреннее развитие этих черноморских портов было связано с внешним фактором международной торговли в контактной зоне, где интересы европейских стран пересекались с политикой Османской империи и Крымского ханата. Показана борьба за них разных политических сил, в которой победу одержала Османская империя.

С завоеванием края Османской империей в 1484 г. начался принципиально новый этап. Выявлены кардинальные перемены в отторгнутых землях политического, социально-экономического и культурного характера. Складывание новых этно-демографических и административно-территориальных региональных структур привел к изменениям, выразившимся, прежде всего, в формировании Аккерманской, Килийской и Измаильской земель на основе городских центров и развития их сельской округи. Выяснено, что размытость территориальных структур края предшествующего периода сменилась определенной целостностью, и во второй четверти XVI в. указанные земли образовали новую область Бессарабия. Этот факт сразу же нашел отражение в европейской картографии. Установлено, что в степной части междуречья Дуная и Днестра, освоенной буджакскими татарами, в первой половине XVII в. сформировалась Буджакская татарская земля. В административно-политическом плане она принадлежала крымскому хану, но одновременно, находясь под протекторатом султана Османской империи, составила четвертую землю Бессарабии. Особое внимание уделено изучению исторического содержания названий Бессарабия и Буджак, их происхождению, значению, локализации и соотношению в разное время.

Рассмотренные в диссертации аспекты социально-экономических, этнических, конфессиональных и лингвистических структур показали их устойчивость в регионе на протяжении длительного времени. Выявлено, что с самого начала становления Бессарабии был присущ особый культурный потенциал. Прежде всего, он определялся полиэтничностью и различной конфессиональной принадлежностью разных групп населения. Проявлению своеобразия в развитии края способствовали природные условия низовий крупных рек Дуная и Днестра в сочетании с Буджакской степью, пограничное размещение, наличие речных портов и выхода к морю и связанное с этим развитие торговли. Историческая область Бессарабия обозначила рубежное пространство между странами Европы и Востоком, христианским и мусульманским мирами.

Ключевые слова: Бессарабия, Буджак, Белгород на Днестре, Килия, Измаил, территориальные структуры, земли, полиэтничность.

Размещено на Allbest.ru