Політика радянської влади у сфері релігії та конфесійне життя на Прикарпатті в 40 - 80-х роках ХХ століття. Історико-правовий аналіз

У п'ятому розділі - “Особливості державно-церковних взаємин у 60-х роках” - розкриваються основні принципи ідеологічно-правової політики держави у релігійній сфері, форми й методи проведення атеїстичної роботи в 60-х роках.

У першому параграфі - “Ідеологічно-правові засади політики держави у релігійній сфері на початку 60-х років” - аналізується нормативно-юридична база стосунків між владою і релігійними об'єднаннями, а також ідейне спрямування заходів радянського уряду щодо церкви.

Новий наступ на релігію в 60-х роках можна умовно розділити на два етапи. Перший (початок 1960 р. - кінець 1963 р.) характеризується застосуванням грубого адміністративного тиску, втручанням у внутрішнє життя церкви, ухваленням низки постанов і розпоряджень ідеологічно-політичного характеру, які стали “правовою” основою боротьби з релігійними впливами і суттєво підірвали її економічно-соціальну базу. Особливість цього етапу полягала і в тому, що в 1961 р. партія проголосила курс на “побудову комуністичного суспільства”, в якому не могло бути місця для релігії. Хрущовська “відлига” насправді стала для релігійних інституцій періодом утисків, обмежень і принижень.

Другий етап (початок 1964 р. - кінець 60-х рр.) характеризується запровадженням суцільної атеїзації суспільства з використанням досягнень науково-технічного прогресу в пропагандистській роботі, реорганізацією навчально-виховної системи та відповідних структур, які контролювали діяльність релігійних об'єднань. Цей етап позначений тим, що з усуненням у жовтні 1964 р. М.Хрущова закінчилась епоха правління “старої сталінської гвардії” й почалася “ера Брежнєва”, за якої хоч і мали місце переслідування політичного і релігійного характеру, але не в таких масштабах і не з такими трагічними наслідками, як це було в попередні десятиліття.

Ухвалені в 1960 - 1963 рр. урядово-партійні постанови були спрямовані передусім на нівелювання соціального статусу і матеріального становища духовенства, обмеження прав релігійних громад та максимальне розширення прав РСРПЦ. На їх основі у громад вилучали приходські будинки, проводилось укрупнення малих громад, посилювався податковий тиск, священиків перевели на фіксовану оплату праці, у церквах запроваджено жорсткий контроль за наданням священиками релігійних послуг, “церковним людям” і священикам заборонялося входити до керівних органів церковної “двадцятки”, уповноважені в областях отримали право втручатися в кадрову політику єпархії та впливати на формування керівних органів релігійної громади.

Обмежувальні санкції значно погіршили правовий і матеріальний статус священиків, і в той же час значно підвищилася роль і вплив уповноважених РСРПЦ та РСРК на релігійне життя громад і єпархії.

У другому параграфі - “Заходи влади в боротьбі з релігійними впливами на прикінцевому етапі “хрущовської відлиги”” - досліджуються зусилля держави, спрямовані на подолання релігійних впливів у першій половині 60-х рр. та їх наслідки.

Реалізація заходів призвела до значного зменшення кількості релігійних громад, яке за темпами можна порівняти з 30-ми рр. ХХ ст., коли наступ проти релігії досяг свого апогею. Наприклад, до кінця 1962 р. загалом у СРСР було знято з реєстрації 4241 культову будівлю, що становило 32,6% від загальної кількості зареєстрованих станом на 1 січня 1960 р. У Станіславській області за цей же період кількість громад скоротилася з 612 до 400. За наявності в єпархії 226 священиків богослужіння відбувалися регулярно лише у 205 громадах, оскільки не всім пасторам уповноважений дозволяв обслуговувати дві громади.

Однією з форм боротьби з релігійними впливами стало масове знищення в 1961 - 1962 рр. придорожніх хрестів та капличок. До кінця 1962 р. в області було знищено 4000 хрестів і 250 каплиць, у тому числі й таких, що мали історико-архітектурну цінність.

На тотальне обмеження релігійного впливу спрямовувалося створення згідно з ухвалою Президії Верховної Ради УРСР від 15 грудня 1961 р. при районних та міських виконавчих комітетах адміністративних комісій, а також запровадження радянських обрядів відповідно до постанови ЦК КПУ “Про стан і заходи поліпшення науково-атеїстичного виховання трудящих в Українській РСР” від 9 жовтня 1962 р. Однак “хрещення” та “вінчання” у спеціально відкритих будинках і палацах урочистих подій не користувалося популярністю серед населення Прикарпаття, особливо в сільській місцевості. Більшість із тих, хто все ж через певні обставини змушений був послуговуватися радянськими звичаями, згодом нелегально дублювали їх за релігійним обрядом.

Масове зняття з реєстрації громад та храмів спричиняло численні протести та скарги віруючих у різні інстанції. Наприклад, у Станіславській області станом на 1 січня 1963 р. вважалися знятими з реєстрації 162 церкви, з яких тільки 52 було “освоєно”, а ще 110 культових приміщень руйнувалися. Незважаючи на численні прохання дозволити богослужіння хоча б на великі релігійні свята, жодне не було задоволене. Таке ставлення владних структур до культових святинь та потреб віруючих посилювало соціальну напругу. Щоб зняти її, режим вдавався до своєрідної методики “випускання пари” - з'являлися постанови ЦК КПРС чи РСРПЦ “про факти грубого порушення законодавства про культи”, в яких “винними” визнавалися окремі уповноважені в областях та місцеві органи влади. Як правило, таких чиновників переводили на іншу роботу чи їм “серйозно вказували” на недоліки. За цими прихованими заходами й надалі маскувався атеїстичний курс партії. Зокрема, одна з перших таких постанов РСРПЦ, в якій згадувалася незадовільна робота уповноваженого РСРПЦ в Івано-Франківській області, з'явилася 7 березня 1963 р.

Наприкінці першої половини 60-х років активізували свою діяльність “невозз'єднані” греко-католики та “покутники”. На це вплинули такі події, як звільнення з тюрми на початку 1962 р. та депортація до Рима митрополита Йосифа Сліпого, три сесії Другого Ватиканського Собору (1962 - 1965 р.), а також критика світовою громадськістю порушень свободи совісті в СРСР.

Незважаючи на застосування жорстких адміністративних методів у боротьбі з релігійними впливами, владі так і не вдалося підмінити релігійний світогляд “матеріалістично-науковим”. Динаміка релігійних послуг в 1964 р. порівняно з 1960 р. залишалася досить високою. Кількість хрещень зросла з 61% до 68%, похоронів зі священиком - із 65% до 78%, а кількість вінчань зменшилася з 38% до 27%, що пояснювалося як демографічним фактором, так і особистими чи кар'єрними міркуваннями.

У третьому параграфі - “Тотальна атеїзація суспільства та її наслідки” - досліджується технологія тотальної атеїзації суспільства та її вплив на свідомість віруючих і релігійне життя на теренах Прикарпаття.

Наприкінці 1963 р. - на початку 1964 р. відбулися зміни тактики у боротьбі режиму з релігією та конфесійними об'єднаннями, суть яких полягала у переході до суцільної атеїзації з використанням досягнень науково-технічного прогресу, створення відповідної наукової бази, кадрового потенціалу для пропагандистсько-виховної роботи, а також злиття РСРПЦ і РСРК в одну структуру - Раду у справах релігій (РСР). Методи жорсткого адміністрування тимчасово відходять на другий план. Ідеологічною комісією при ЦК КПРС розроблено конкретний план дій та заходів, які 2 січня 1964 р. ЦК КПРС ухвалив у формі постанови “Про заходи щодо посилення атеїстичного виховання населення”. У документі окреслено конкретні завдання різних установ у справі атеїстичного виховання - від низових партійних осередків до Академії наук СРСР.

Незважаючи на ці масштабні плани, режим так і не досяг “запланованих” успіхів у нівеляції релігійних впливів. Причиною цього стали фактори об'єктивного й суб'єктивного характеру. Найголовніший полягав у тому, що партійні ідеологи так і не змогли прорвати внутрішню оболонку сімейного виховання прикарпатців, основу якого становили національно-історичні та духовно-релігійні традиції. Водночас стратегія виживання спонукала людей сповідувати подвійні моральні стандарти, щоб не наражати себе на можливі адміністративні та інші санкції.

Перехід до нової системи атеїстичного “виховання” одразу ж призвів до збільшення релігійної активності серед населення Прикарпаття. Наприклад, у 1966 р. кількість хрещень дітей зросла майже на 1700 випадків (6%) при однаковій народжуваності порівняно з 1965 р. Це змусило місцеві органи влади з 1967 р. повернутися до адміністративно-силових методів. Однак аналіз статистичних даних засвідчує, що наприкінці 60-х рр. понад 50% населення Прикарпаття залишалися “твердими” віруючими, а щорічні доходи єпархії постійно зростали. Високий рівень релігійності та активність “невозз'єднаних” уніатів і “покутників” відзначені в постанові ЦК КПУ від 11 липня 1968 р. “Про серйозні недоліки в роботі партійних організацій Івано-Франківської області з атеїстичного виховання населення”. На виконання постанови під особливий контроль місцевими органами влади було взято 99 сімей (171 особу) “покутників”, 64 греко-католицьких священиків та 95 осіб чернечого стану. До кінця року пропагандистами та лекторами прочитано 11540 лекцій на антирелігійну тематику, а в селах, де проживали “уніати”, “покутники” та “сектанти”, створено спеціальні групи дружинників, які мали “присікати” їх релігійну діяльність.

У шостому розділі - “Державно-церковні відносини та політика у сфері релігії в 70 - 80-ті роки” - досліджуються основні напрями політики радянської влади у сфері релігії та конфесійне життя в умовах “розвинутого соціалізму” та “перебудови”.

У першому параграфі - “Особливості релігійних процесів у першій половині 70-х років” - з'ясовуються основні тенденції державно-церковних відносин та релігійних процесів на Прикарпатті у зв'язку зі зміною керівництва Московської патріархії та створення республіканської РСР.

З обранням у 1972 р. новим патріархом митрополита Пимена курс партії та уряду на знищення релігії залишався незмінним і мав розуміння й підтримку з боку Московської патріархії. Свідченням цього був той факт, що численні прохання священнослужителів відмінити рішення Помісного собору 1961 р. й відновити правовий статус рядового духовенства навіть не розглядалися на Помісному соборі 1972 р. А за словами голови РСРПЦ В.Куроєдова, обрання патріархом Пимена та рішення Помісного собору були “яскравим свідченням лояльності переважної більшості духовенства до радянської влади”. Відповідно “боротьбу з релігією” як головну “програмову вимогу партії” підтримували не лише радянсько-партійні чиновники, а й керівництво Московської патріархії. Підтвердженням цього стало продовження практики втручання уповноважених у кадрову політику єпархії та діяльність керівних органів релігійних громад. Станом на 1 січня 1972 р. в області, де проживало 1272,6 тис. осіб і було 765 населених пунктів, налічувалася 371 православна громада, з яких лише в 196 богослужіння відбувалися кожної неділі, а в інших - періодично. Кількість священиків зменшилася до 199 осіб. Уповноважений та місцеві органи влади перешкоджали забезпеченню єпархії священичими кадрами, а парафії, де не було настоятеля, знімалися з реєстрації.

У 70-х рр. активізовується рух віруючих за відновлення діяльності знятих із реєстрації релігійних громад та повернення храмів. Сотні скарг з області надходили не тільки до уповноваженого, а й до республіканських та всесоюзних радянсько-партійних інстанцій.

Оскільки основна маса православних громад, “невозз'єднаних” уніатів, протестантських об'єднань знаходилися на теренах УРСР, то в серпні 1974 р. з ініціативи першого секретаря ЦК КПУ В.Щербицького було створено республіканську Раду в справах релігій, що мало посилити боротьбу з релігійними впливами та спростити вирішення багатьох питань.

У другому параграфі - “Релігійне життя в другій половині 70-х років” - вказується, що новостворена республіканська РСР, як і всесоюзна, діяла старими методами, віддаючи перевагу жорсткому адмініструванню. Відмінність полягала лише в тому, що відтепер не потрібно було звіряти кожен крок із Москвою. Ідеологічний відділ ЦК КПУ розробив чергові “заходи”, які не відрізнялися новизною і зводилися в основному до стандартних фраз, як “посилити”, “покращити” атеїстичну роботу.

Упродовж 1972 - 1975 рр. в області було знято з реєстрації лише 11 громад. Однак це не свідчило про відмову від адміністративних методів атеїстичної роботи, а про те, що в області уже фактично залишилися одні “укрупнені” релігійні громади, зняття яких з реєстрації могло викликати соціальне невдоволення. Гострою проблемою залишалася кадрова криза, оскільки в єпархії налічувалося всього 196 священиків, значна частина з яких була похилого віку.

У зв'язку з наближенням 30-річчя Львівського собору з січня 1976 р. розпочалася широкомасштабна пропагандистська кампанія проти уніатів. У ЗМІ та в окремих наукових виданнях повторювалися старі ідеологічні штампи про їх “злочинну антинародну діяльність”, “зв'язки з українськими буржуазними націоналістами та німецько-фашистськими каральними органами” тощо.

З прийняттям нової Конституції СРСР (1977 р.) та УРСР (1978 р.) в області активізовується рух віруючих за відновлення діяльності знятих із реєстрації громад РПЦ, повернення культових споруд, легалізації УГКЦ. Зокрема, впродовж 1977 р. у вищі радянсько-партійні інстанції надійшло 165 заяв і скарг, а на прийомі в обласного уповноваженого побувало 933 громадяни, але, незважаючи на конституційні “гарантії”, жодне з них не було задоволено. У той же час із 313 знятих із реєстрації культових приміщень упродовж 1961-1977 рр. було “освоєно” лише 111, в тому числі 83 - під склади. Інші стояли пусткою і руйнувались. Натомість голова РСР при РМ УРСР пропонував уповноваженим в областях виявляти серед авторів скарг і заяв “осіб, які заплямували себе зв'язками з німецько-фашистськими загарбниками, і використовувати ці факти для компрометації їх перед віруючими”, а також “впливати” на скаржників через трудові колективи, близьких родичів та членів сім'ї.

Наприкінці 70-х рр. розпочинається завершальний етап руху “невозз'єднаних” уніатів за відновлення УГКЦ, який тривав до кінця 80-х рр. На їх активізацію мали значний вплив як міжнародні події (Гельсінська угода 1975 р.), так і обрання новим папою Римським Івана Павла II та його підтримка цього руху.

Незважаючи на зусилля республіканської РСР та місцевих органів влади, релігійна обрядовість у регіоні залишалася стабільною і досить поширеною. В окремих районах релігійними послугами користувалося від 75 до 100% населення. Зростали й щорічні прибутки єпархії. Так, якщо в 1979 р. прибуток становив 1 194 023 крб., то в 1980 р. - 1 240 548 крб., із яких прибуток від виконання обрядів склав 432 791 крб., а сума добровільних пожертвувань - 644 096 крб. Про посилення релігійного впливу свідчив і той факт, що впродовж 1973 - 1978 рр. з області намагалися поступити на навчання в духовні семінарії 99 осіб, з яких 28 досягли своєї мети, в тому числі й 6 членів ВЛКСМ.

Доведено, що, незважаючи на посилені заходи, спрямовані на послаблення впливу релігії і ліквідацію “залишків уніатства”, досягти відчутних результатів республіканській РСР і радянсько-партійним органам на місцях не вдалося. А заходи жорсткого адміністрування тільки поглиблювали кризу в стосунках віруючих із режимом.

У третьому параграфі - “Релігійна ситуація та рух за відродження УГКЦ у 80-х роках” - характеризуються особливості релігійних процесів в остання десятиріччя існування радянської влади.

На початку 80-х рр. виникло чергове загострення ідеологічного протистояння між СРСР та Ватиканом, в центрі якого перебувало питання про відновлення діяльності УГКЦ. У листі до патріарха Йосифа Сліпого від 19 березня 1979 р. папа Римський підтвердив законність Берестейської унії 1596 р. і засвідчив свою повагу українському єпископату, духовенству та вірним. У відповідь РСР при РМ СРСР 30 січня 1980 р. ухвалила спеціальну постанову “Про заходи з організації протидії намаганням Ватикану спровокувати незаконну діяльність католицької церкви і залишків уніатства в Україні”, в якій від уповноважених вимагалося в областях “посилити” роботу з недопущення таких явищ.

Важливе значення для посилення активізації руху мали рішення Синоду єпископів УГКЦ (Ватикан, 25 листопада - 2 грудня 1980 р.), який ухвалив декларацію про невизнання рішень Львівського собору 1946 р. Всі його учасники висловили готовність боротися за відродження Греко-католицької церкви в Україні. У таємній заяві РСР при РМ УРСР з цього приводу наголошувалося, що рішення Синоду сприймається як “грубе втручання Ватикану у внутрішні справи Української РСР”. У відповідь було сплановано ряд “контрзаходів” для “розвінчування ворожої політики Ватикану”, в тому числі й посилення контролю за діяльністю “невозз'єднаних” греко-католиків та “покутників”.

На початку 80-х років відбулися помітні зміни і в житті Івано-Франківської єпархії РПЦ. Зокрема, змінився глава єпархії, штат священиків за три роки збільшився на 33 особи, а з реєстрації не було знято жодної громади. На обліку перебувало 357 громад, хоча фактично діючими була лише 331 громада, оскільки не вистачало священиків. Активну діяльність проявляли 44 греко-католицьких священики, 5 дяків, 101 монахиня і 129 “покутників”.

У зв'язку з початком демократичних процесів та активізацією греко-католиків Московська патріархія за підтримки всесоюзної та республіканської РСР з вересня 1987 р. розпочала процес відновлення діяльності раніше знятих із реєстрації релігійних громад і повернення храмів. Робилося це для того, щоб культові приміщення не дісталися греко-католикам, якщо буде дозволено їх легалізацію. Зокрема, влітку 1988 р. як православний відновив діяльність монастир у Гошеві, що викликало масове невдоволення віруючих. Влада свідомо провокувала міжрелігійний конфлікт, віддаючи зняті з реєстрації греко-католицькі церкви та монастирі православним громадам і монахам.

Важливою подією для остаточної легалізації УГКЦ мала серпнева 1987 р. заява групи священнослужителів та віруючих про початок легальної боротьби за відновлення УГКЦ в СРСР. Групу, до якої ввійшли два єпископи, 22 священики, 13 осіб із чернецтва та 174 вірних очолив таємний єпископ Володимир Стернюк. Не домігшись від влади реагування на їхні численні звернення, група за відновлення УГКЦ розпочала з 19 травня 1989 р. акцію безперервного голодування, яка тривала до 24 листопада 1989 р. Рух за легалізацію УГКЦ набув лавиноподібного характеру і почав виходити з-під контролю влади. Зокрема, в Івано-Франківську 18 червня 1989 р. відбулося одне з перших масових богослужінь, в якому взяло участь понад 3 тис. віруючих. А 29 жовтня в урочищі “Дем'янів Лаз”, що на околиці Івано-Франківська, відбулася церемонія перезахоронення останків 532 жертв сталінських репресій 1939 - 1941 рр., в якій узяло участь понад 20 тис. осіб. Поминальне Богослужіння вперше легально провело понад 50 священнослужителів УГКЦ.

Під тиском світової громадськості та у зв'язку із запланованим на 1 грудня 1989 р. візитом Президента СРСР М. Горбачова до Ватикану Рада у справах релігій при РМ УРСР 20 листопада оприлюднила заяву, якою дозволяла реєстрацію греко-католицьких релігійних громад згідно з чинним законодавством. Це стало визнанням режимом своєї поразки у боротьбі з УГКЦ. Заява поклала початок легалізації не лише УГКЦ, а й усіх інших конфесій, які раніше були заборонені.

Наприкінці 1989 р. на теренах Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей уже діяло 370 греко-католицьких громад.

Таким чином, довготривала боротьба грека-католиків за відродження УГКЦ завершилась їхньою перемогою, а державно-церковні відносини вступили в нову фазу.

У сьомому розділі - “Політика комуністичного режиму щодо інших конфесійних об'єднань” - розглядаються взаємини влади з римо-католицькими, іудейськими та протестантськими об'єднаннями.

У першому параграфі - “Ліквідація римо-католицьких та іудейських громад” - характеризуються форми, методи та наслідки знищення громад римо-католицького та іудейського віросповідань у 40-50-х роках.

Ліквідація римо-католицьких громад на теренах УРСР, в тому числі й Прикарпатті, розпочалася з Люблінської угоди від 9 вересня 1944 р. про польсько-український трансфер населення. Переселення з теренів УРСР польських громадян значно послабило Римо-католицьку церкву. Зокрема, тільки з теренів Станіславщини за час від жовтня 1944 р. до серпня 1946 р. до Польщі виїхало 26568 сімей (77930 осіб). Відповідно кількість римо-католицьких громад зменшилася з 92 (жовтень 1944 р.) до 4 (серпень 1946 р.). Крім того, за цей період “добровільно” припинили свою діяльність і всі чоловічі та жіночі чернечі ордени РКЦ.

У ставленні до римо-католицьких громад, які залишилися, місцеві органи влади порушували конституційні права та чинне законодавство. Так, незважаючи на те, що на теренах області станом на 1 січня 1947 р. проживало понад 3 тис. поляків, а в окремих населених пунктах було достатньо віруючих, щоб зареєструватися як самостійні релігійні громади, уповноважений РСРК та місцеві органи з різних причин не дозволили їм цього зробити. Крім того, здійснювався тиск на римо-католицьких ксьондзів, а деякі з них були арештовані органами МДБ. Під страхом можливих репресій римо-католицькі священики та особи чернечого стану виїжджали до Польщі. Відсутність ксьондзів давала право уповноваженому не реєструвати та знімати з обліку релігійні громади. З цієї причини до кінця 50-х рр. усі чотири римо-католицькі громади припинили своє існування.

Шляхом адміністрування та заборон в області до кінця 40-х рр. припинили свою діяльність і дві офіційно зареєстровані громади іудейського віросповідання у Станіславі та Коломиї. Така мізерна їх кількість була зумовлена масовим знищенням єврейського населення гітлерівськими окупантами в роки окупації. Місцева влада свідомо віддала їм у користування напівзруйновані синагоги, заборонивши при цьому збирати добровільні пожертви на їх ремонт. А позаяк громади “не ремонтували” свої культові приміщення, то вони були зняті з реєстрації.

Таким чином, політика радянської влади щодо релігійних громад польської та єврейської етноменшин спрямовувалася на припинення їх діяльності шляхом адміністративно-силових та обмежувальних заходів.

У другому параграфі - “Особливості формування протестантської релігійної мережі в другій половині 40-х років” - стверджується, що в перші повоєнні роки РСРК проводила політику “батога і пряника” проти протестантських релігійних конфесій ЄХБ, АСД, п'ятидесятників (ХЄВ і ХВЄ) з метою виявлення й фіксації їхньої церковної мережі. У серпні 1945 р. під тиском РСРК було насильно об'єднано ЄХБ та ХЄВ (п'ятидесятників) у Спілку євангельських християн і баптистів (СЄХБ). Таким чином РСРК домоглася ліквідації церкви п'ятидесятників “законним” чином і отримала можливість через залякування і тиск на лідерів новоутвореної організації проводити цілеспрямовану боротьбу з “реакційним сектантством”. Подальший процес практичного злиття громад ХЄВ і ЄХБ відбувався у складних внутрішніх протиріччях, оскільки чимало громад п'ятидесятників було проти об'єднання. Це призвело до гострих конфліктів у другій половині 50-х та першій половині 60-х рр. Окремі з них зверталися до уповноваженого РСРК при РНК УРСР з проханнями створити самостійну спілку ХЄВ. Відповідно чимало з них залишилося на нелегальному становищі, що ускладнювало фіксацію точної кількості громад і віруючих ХЄВ. Так, за даними духовного центру ЄХБ, станом на 1 січня 1946 р. із зареєстрованих 200 громад до ЄХБ приєдналося лише 116. На теренах Станіславщини наприкінці 1946 р. на обліку в уповноваженого РСРК значилося 9 громад ЄХБ у складі 313 осіб. Чисельно меншою була конфесія АСД, яких налічувалося 6 груп у складі 111 осіб та 106 осіб “наближених”.

Значне поширення в Україні та Прикарпатті в повоєнні роки мали громади церкви Свідків Єгови, діяльність яких була заборонена. На теренах краю нелегально діяло понад 1800 єговістів.

Таким чином, до кінця 40-х років на теренах Прикарпаття сформувалася релігійна мережа протестантських об'єднань, яка у відносно незмінному вигляді збереглася до кінця 80-х рр.

У третьому параграфі - “Становище протестантських об'єднань у 50-80-х роках” - характеризується політика вищого партійного й радянського керівництва щодо легальних і нелегальних протестантських конфесій. Автор умовно розділяє два періоди: перший - 50-ті - перша половина 60-х рр. - пов'язаний з відкритим наступом влади на протестантські об'єднання; другий - середина 60-х - 80-ті рр. - продемонстрував приховані методи боротьби проти протестантських об'єднань та заходи радянської держави з їх ліквідації.

Підготовку до масованого наступу на вказані об'єднання владні структури розпочали на початку 50-х рр., переконавшись у недієздатності ліберальних методів боротьби з релігією. Зокрема, одну з перших масових акцій із виселення було проведено 27 - 28 березня 1951 р., під час якої з Української РСР було виселено 2100 сімей єговістів.

Жорсткий тиск на представників протестантських об'єднань оголошувався боротьбою з “порушеннями радянського законодавства про культи”. Віруючі зазнавали адміністративних і судових переслідувань. У дослідженні наводяться численні факти репресивної діяльності органів місцевої влади, МВС, КДБ, прокуратури проти протестантських об'єднань та окремих віруючих. Наприклад, за період з 1 квітня до 1 листопада 1959 р. кількість єговістів в області зменшилася з 2260 осіб до 1735. Методика полягала в тому, що єговістів під загрозою виселення змушували прилюдно відрікатися від віри. Крім того, до них застосовувався й указ Президії Верховної Ради УРСР “Про посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно-корисної праці і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя” від 12 червня 1961 р. За рішенням районних адмінкомісій до кінця 1961 р. з області було виселено 17 осіб, а 13 оштрафовано.

Внаслідок дії низки зовнішніх і внутрішніх факторів держава з 1978 р. змінює свою тактику стосовно протестантів, відмовившись частково від адміністративно-силових форм впливу. Цьому посприяв інцидент, що мав міжнародний розголос. Зокрема, у 1977 - 1978 рр. в Українській РСР 639 сімей п'ятидесятників звернулося у вищі органи влади із заявами про дозвіл на виїзд у будь-яку несоціалістичну країну світу. Своє рішення вони пояснювали грубими порушеннями в СРСР ст. 52 Конституції про свободу совісті й віросповідань. Після проведеної “роз'яснювально-виховної” роботи до кінця 1978 р. майже всі бажаючі виїжджати “передумали”. В Івано-Франківській області мали намір виїхати 14 сімей (75 осіб, у тому числі 36 дітей).

Більш лояльними методами влада в наступні роки прагнула вивести опозиційні громади з підпілля і провести нову реєстрацію. Але якщо в інших регіонах УРСР до кінця 70-х рр. легалізувалося 102 протестантські групи (8006 осіб), то на Прикарпатті - жодної. Переслідування карного характеру у 80-х рр. в основному стосувалися лише відмовників від служби в армії. Наприклад, за три роки (1980 - 1982 рр.) в області було притягнуто до кримінальної відповідальності 20 призовників - членів протестантських громад.

До кінця 80-х рр. у динаміці розвитку протестантських об'єднань не спостерігалося різких змін. На Прикарпатті легально діяло 7 груп ЄХБ, 5 груп АСД, одна група ХВЄ, а нелегально - 49 груп єговістів і 9 груп п'ятидесятників.

Заява РСР при РМ УРСР від 20 листопада 1989 р. фактично поклала початок легалізації і протестантських об'єднань.

У висновках підведено загальні підсумки дослідження, сформульовано основні положення, що становлять зміст дисертації. Основні наукові результати дослідження можна викласти у таких тезах:

1. Незважаючи на досить значний пласт наукової літератури з питань релігійного життя в умовах радянської дійсності в 40-80-х рр. ХХ ст., малодослідженою залишалася проблема поліконфесійного життя на регіональному рівні, зокрема Прикарпатті, в контексті політичного курсу, який проводив комуністичний режим стосовно релігії.

2. Політика радянської влади у сфері релігії була логічним продовженням ідеології марксизму-ленінізму, спрямованої на знищення церкви як соціального інституту та релігії як різновиду світосприйняття, що втілювалася на практиці радянським режимом різними методами з порушенням чинного законодавства і свободи совісті громадян.

3. Юридичний статус релігії на теренах Прикарпаття до приходу радянської влади у вересні 1939 р. докорінно відрізнявся від тієї ситуації, в якій перебували конфесії в СРСР і УРСР. У міжвоєнній Польщі хоча й мали місце певні релігійні та національні утиски, але не в таких масштабах і таких формах. Релігійні об'єднання користувалися відносною свободою в рамках чинного законодавства, а тому релігія відігравала важливу роль національно-духовного і морального чинника, тісно пов'язаного з національно-історичними та християнськими звичаями і обрядами. Саме з цієї причини намагання радянського режиму адміністративно-репресивними методами підмінити релігію комуністичною ідеологією викликали масовий спротив населення краю.

4. Під час гітлерівської окупації значно посилилися національно-самостійницькі тенденції, де УГКЦ на чолі з митрополитом А.Шептицьким виступала як духовно-об'єднувальний фактор. Тому з другим приходом радянської влади вона стала “ворогом” більшовиків з ідеологічних та політичних міркувань, а тому мала бути знищена.

5. Розробляючи сценарій ліквідації УГКЦ, тоталітарний радянський режим використав як досвід царизму, так і власноруч апробовані методи створення так званої “обновленської” церкви у 20-х рр. та перетворення РПЦ у “державну” церкву з вересня 1943 р. В основі цієї “методології” була широкомасштабна антиунійна пропаганда, репресії, переслідування, шантаж, адміністративний тиск.

6. Арештувавши ієрархів УГКЦ та створивши “Ініціативну групу”, режим розколов духовенство і віруючих на прихильників і противників “возз'єднання” з РПЦ, а антиканонічні та антизаконні рішення Львівського собору узаконили цей розкол, наслідки якого проявляються й досі.

7. Переведення у православну віру греко-католицьких громад та ліквідація греко-католицького чернецтва на Прикарпатті в другій половині 40-х - початку 50-х рр. здійснювалися винятково адміністративно-силовими методами, причому їх арсенал був надзвичайно різноманітним.

8. Процес православізації ускладнював збройний самостійницький рух, для якого терени Станіславщини були основною соціальною базою до середини 50-х рр. І лише завдяки масовим переселенням “ворогів народу”, в результаті якого з карти області зникло понад два десятки населених пунктів, владі вдалося придушити збройний опір і в основному завершити політику православізації.

9. Адміністративно-силовими методами до кінця 50-х років на теренах краю було припинено і діяльність громад римо-католицького та іудейського віросповідань.

10. Наприкінці першої половини 50-х рр. на Прикарпатті зароджується рух за відновлення УГКЦ, який тривав до кінця 80-х рр. Започаткувало цей рух таке явище як “покутництво”, а посилили його своєю участю “невоз'єднані” греко-католицькі священики та представники чернецтва.

11. В умовах боротьби із “залишками” уніатства значно посилилася позиція та вплив на віруючих РПЦ. Цьому сприяла перш за все та обставина, що більшість священиків, які під тиском ззовні перейшли в православну віру, продовжували в богослужіннях та під час надання релігійних послуг зберігати традиції греко-католицизму.

12. Тотальна атеїзація в 60-70-х рр. характеризувалася двома підходами: адміністративно-силовим та пропагандистсько-просвітницьким. Однак жодний із них не приніс очікуваних “переможних” результатів, а лише загострив протистояння між віруючими та режимом і змусив частину з них, зважаючи на соціальний статус та особистісні причини, вдаватися до задоволення своїх релігійних потреб нелегально.

13. Не дало очікуваних результатів урізноманітнення й комбінування форми і методи у боротьбі з протестантськими релігійними об'єднаннями, частина з яких, як і “не возз'єднані” уніати, діяли в підпіллі.

14. Криза “розвиненого соціалізму” наприкінці 70-х - на початку 80-х рр., а також критика світовою громадськістю порушень свободи совісті в СРСР змусила радянсько-партійне керівництво шукати шляхи для реформування системи влади. Реформи торкнулися і релігійної сфери, що в кінцевому результаті призвело до легалізації УГКЦ та інших релігійних об'єднань наприкінці 1989 р.

15. Незважаючи на всі зусилля пропагандистсько-атеїстичного та адміністративно-репресивного характеру, режиму так і не вдалося знищити церкву як соціальний інститут і релігію як різновид соціальної свідомості. Марксистський світогляд, підкріплений можливостями влади, так і не зміг подолати тисячолітні цінності, традиції та віру.

ЛІТЕРАТУРА

1. Андрухів І.О. Галицька Голгофа. Ліквідація УГКЦ на Станіславщині в 1945-1961 рр. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 1997. - 84 с.

2. Андрухів І.О. Цариця Карпатського краю. Нарис історії Василіанського чернецтва, монастиря та чудотворної ікони Матері Божої в Гошеві. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 1999. - 160 с.

3. Андрухів І.О., Француз А.Й. Станіславщина: двадцять буремних літ (1939-1959). - Рівне - Івано-Франківськ: Таля, 2001. - 336 с. - Частка дисертанта 85 %.

4. Андрухів І.О., Гаврилюк С.В. Тисмениця. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002. - 486 с. - Частка дисертанта 80%.

5. Андрухів І.О. Цариця Карпатського краю. Нарис історії Василіанського чернецтва, монастиря та чудотворної ікони Матері Божої в Гошеві. Видання друге, виправлене та доповнене. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2002. - 160 с.

6. Андрухів І.О. Релігійне життя на Прикарпатті: 1944-1990 рр. Історико-правовий аналіз. - Івано-Франківськ: Обласна друкарня, 2004. - 344с.

7. Андрухів І.О., Кам'янський П.Є. Суспільно-політичні та релігійні процеси на Станіславщині в кінці 30-х - 50-х роках ХХ ст. Історико-політологічний аналіз. - Івано-Франківськ: Нова зоря, 2005. - 364 с. - Частка дисертанта 70%.

8. Андрухів І.О., Кам'янський П.Є. Історія релігій в Галичині та на Прикарпатті. Історико-правовий аналіз. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2006.- 364 с. - Частка дисертанта 50%.

9. Андрухів І.О. Релігія і церква в політиці радянської влади та її прояви на теренах Прикарпаття в період Другої світової війни (1939-1945). - Івано-Франківськ: Типовіт, 2006. - 112 с.

10. Андрухів І.О. Етнорелігійні та етноконфесійні процеси на Прикарпатті. - Івано-Франківськ: Типовіт, 2006. - 114 с.

11. Андрухів І.О. Політика радянської влади у сфері релігії та конфесійне життя на Прикарпатті в 40 - 80-х роках ХХ століття. Історико-правовий аналіз. - Івано-Франківськ, 2006: Лілея-НВ, 2006. - 432 с.

ІІ. Статті у фахових часописах:

12. Андрухів І.О. Політика “радянізації” на західноукраїнських землях (1939 - 1941 роки) // Обрії. Науково-педагогічний журнал Івано-Франківського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників. - Івано-Франківськ, 2000. - № 1. - С. 68 - 74.

13. Андрухів І. О. Становлення та діяльність органів НКВС і Робітничо-селянської міліції на Станіславщині в 1939 - 1941 рр. //Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. Науково-теоретичний журнал. - К., 2001. - № 2. - С. 125 - 134.

14. Андрухів І. О. Спроби збройного повстання ОУН на західноукраїнських землях (грудень 1939 - грудень 1940) // Галичина. Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. - Івано-Франківськ, 2001. - № 7. - С. 84 - 87.

15. Андрухів І.О. Діяльність “ініціативного комітету” на Станіславщині з підготовки Львівського собору (липень 1945 - лютий 1946 рр. // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей /НАН України. Ін-т історії України. - К., 2003. - Вип.7. - Част. 2. - С. 138 - 149.

16. Андрухів І.О. Становище УГКЦ на Станіславщині 1944-1949 років у контексті політичних реалій // Обрії. Науково-педагогічний журнал Івано-Франківського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників. - 2004. - №1. - С. 79 - 85.

17. Андрухів І.О. Переведення у православну віру греко-католицьких релігійних громад на теренах Станіславщини в 1946-1949 рр. // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей / НАН України. Ін-т історії України. - К., 2004. - Вип. 8. - Част. 2. - С. 183 - 190.

18. Андрухів І.О. Ліквідація греко-католицьких монастирів на Станіславщині у другій половині 40-х - на початку 50-х рр. ХХ ст. // Галичина. Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. - Івано-Франківськ, 2004. - № 10. - С. 149 - 159.

19. Андрухів І.О. Релігійна ситуація на Прикарпатті в 1944 - 1945 рр.: Історико-правовий аналіз // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей /НАН України. Ін-т історії України. - К., 2005. - Вип. 9. - Част. 3. - С. 8 - 19.

20. Андрухів І.О. Заходи органів влади проти впливу РПЦ та “залишків уніатства” на теренах Станіславської області в 50-х рр. ХХ ст. // Український селянин. Зб. наук. праць / За ред. А. Г. Морозова. - Черкаси: Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького, 2005. - Вип. 9. - С. 73-76.

21. Андрухів І.О. Рух за відновлення УГКЦ на Станіславщині в другій половині 50-х рр. ХХ ст. // Вісник Прикарпатського університету. Історія. - Івано-Франківськ: Плай, 2005. - Вип. ІХ. - С. 41 - 47.

22. Андрухів І.О. Державно-церковні відносини на Івано-Франківщині в першій половині 60-х років ХХ ст. // Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. - Чернівці: Рута, 2005. - Вип. 240-241. Філософія. - С. 166 - 171.

23. Андрухів І.О. Рух “покутників” на теренах Прикарпаття в 40-80-х рр. ХХ ст. Історико-політологічний аналіз//Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія. Випуск 14. - Ужгород: СМП “Вісник Карпат”, 2005. - С. 71 - 78.

24. Андрухів І.О. Боротьба радянської влади проти РПЦ у другій половині 60-х рр. ХХ ст. та її наслідки на теренах Івано-Франківської області. // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія. Випуск 15. - Ужгород: СМП “Вісник Карпат”, 2005. - С. 66 - 70.

25. Андрухів І.О. Поліконфесійна ситуація на Прикарпатті в перші повоєнні роки (1944-1945) // Українознавчі студії. Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника. - Івано-Франківськ, 2005 - 2006. - № 6 - 7. - С. 309 - 315.

26. Андрухів І.О. Християнство і молодь Галичини (кінець XIX - перша третина XX століття. // Молодіжний рух України: історія та сучасність. Збірник матеріалів. український інститут соціальних досліджень. - Київ: НВФ “Студцентр” / НІКА-Центр, 1998. - С. 15 - 24.

27. Андрухів І.О.Християнська мораль як виховний чинник у діяльності українських молодіжних товариств Галичини в кінці ХІХ - першій третині ХХ ст. // Християнство в Україні на межі третього тисячоліття. Зб. наук. праць. - Івано-Франківськ: Плай, 2002. - С. 292 - 296.

28. Андрухів І.О. Діяльність УПА на Станіславщині // Українська Повстанська Армія - феномен національної історії: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. - Івано-Франківськ: Плай, 2003. - С.28 - 37.

29. Андрухів І.О. Християнство як виховний чинник: минуле і сучасне. Порівняльний аналіз // Етичні основи підготовки та діяльності дільничних інспекторів міліції. Матеріали науково-практичного семінару (13 березня 2004 р.). - Івано-Франківськ, 2004. - С.143-158.

30. Андрухів І.О. Релігійне життя на теренах Івано-Франківщини в першій половині 60-х років ХХ ст. // Україна соборна: Зб. наук. статей. - К.: Інститут історії України НАН України, 2005. - Вип. 2. - Ч. ІІ. - С.383 - 390.

31. Андрухів І.О. Релігійний рух на теренах Станіславської області в 50-х рр. ХХ ст. // Соборність України: історична спадщина і виклики часу. Зб. наук. статей. Випуск 3. - Переяслав-Хмельницький, 2005. - С. 229 - 234.

32. Андрухів І.О.Правове забезпечення свободи совісті та віросповідань радянським режимом в 40-80-х рр. ХХ ст. // Держава і Право: минуле і сучасне. Зб. наук. праць Прикарпатського юридичного інституту Львівського державного університету внутрішніх справ. Випуск 1. - Івано-Франківськ, 2006. - С. 45 - 60.

33. Андрухів І.О. Стосунки між Сходом і Заходом України через призму подій другої половини 40-х років ХХ ст. та радянських ідеологем // Стосунки Сходу та Заходу України: минуле, сьогодення та майбутнє: Матеріали Всеукраїнської конференції. - Луганськ: Знання, 2006. - С. 149 - 156.

34. Андрухів І.О. Основи християнської моралі. Посібник для учнів молодшого та середнього шкільного віку. - Івано-Франківськ, 1995. - 183.

35. Андрухів І.О. Давня історія України та рідного краю (від найдавніших часів до ІХ ст.). Навчальний посібник для учнів 6 класу загальноосвітніх шкіл Івано-Франківської області. - Івано-Франківськ, 1997. -126 с.

36. Андрухів І.О. Католицька акція та її виховний вплив на українську молодь Галичини // Джерела. Науково-методичний вісник Івано-Франківського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників. - Івано-Франківськ, 1997. - № 2. - С.36 -42.

37. Андрухів І.О. “Добровільне переселення” на Станіславщині // Вертикаль. Додаток до часопису “Обрії” Івано-Франківського інституту післядипломної освіти педагогічних працівників. - Івано-Франківськ, 2000. - № 2. - С. 10 - 16.

38. Андрухів І.О. Християнська етика: Посібник для вчителів, 2 клас. - Снятин: Прут Принт, 2001. - 144 с.

39. Андрухів І.О., Дерев'янко С. М. Історія України та рідного краю (від найдавніших часів до першої половини 16 століття). навчальний посібник для учнів 7 класу загальноосвітніх шкіл Івано-Франківської області. - Івано-Франківськ: Симфонія форте, 2002. - 258 с - Частка дисертанта 70%..

40. Андрухів І.О. Християнська етика (Божі заповіді). навчальний посібник для 8(9) класу. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2003. - 184 с.

АНОТАЦІЯ

Андрухів І. О. Політика радянської влади у сфері релігії та конфесійне життя на Прикарпаття в 40 - 80-х роках ХХ століття. Історико-правовий аналіз. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07. 00. 01. - історія України. - Ужгородський національний університет. - Ужгород, 2006.

Робота присвячена дослідженню конфесійного життя на теренах Прикарпаття в 40-80-х рр. ХХ ст. в умовах політики тотального наступу радянської влади на релігію. Вона була спрямована на знищення церкви як соціального інституту та релігії як різновиду світосприйняття і втілювалася на практиці різними методами з порушенням свободи совісті громадян.

Встановлено, що основними складовими політики радянської влади у сфері релігії стали тотальна атеїзація, масове зняття з реєстрації релігійних громад та закриття культових споруд, репресії проти священнослужителів, нищення культурно-історичних та національно-релігійних цінностей етноконфесійних громад, які проживали на теренах Прикарпаття. Незважаючи на вжиті заходи, режиму так і не вдалося досягнути поставленої мети. Етноконфесійні об'єднання не лише вижили, а й зберегли та примножили свої національно-релігійні традиції.

Ключові слова: Прикарпаття, релігійна політика, конфесійне життя, державно-церковні відносини, атеїзація, адміністрування, репресії.

Andrukhiv I. O. The soviet power policy in the sphere of religion and confession life in Precarpathian region in 40 - 80th of ХХ century.- Manuscript.

Thesis for Doctor's Degree in historical sciences on specialty 07. 00. 01. - the History of Ukraine. - Uzhhorod National University, Uzhhorod, 2006. - Manuscript.

The dissertation is devoted to the analysis of confessional life in Precarpathian region in 40 - 80th of ХХ century in the conditions of total offensive of soviet power policy on religion. The policy was directed on destroying a church and religion. It was incarnated in practice by different methods with violation of current legislation and religious rights of citizens.

The basic constituents of this policy were: total atheism, total removal from registration of religious societies, closing and destruction of cults buildings, repression against priests, destroying the cultural and historical and nationally-religious values of ethnic religious associations.

Despite of used measures the purpose to destroy nationally-religious roots and originality of religious confessions and believers in Precarpathian region was not succeeded but the originality of religious confessions was saved and multiplied.

Key words: Precarpathian region, religious policy, confession life, state-church relations, “ateizatsiya”, administration, repressions.

Андрухив И. О. Политика советской власти в сфере религии и конфессиональная жизнь на Прикарпатье в 40 - 80-х годах ХХ века. Историко-правовой анализ. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора исторических наук за специальностью 07. 00. 01. - история Украины. - Ужгородский национальный университет. - Ужгород, 2006.

Работа посвящена исследованию та анализу конфессионной жизни на территории Прикарпатья в 40-80-х гг. ХХ ст. в условиях политики тотального наступления советской власти на религию.

Постановка исследуемой проблемы конкретизируется двумя аспектами - историческим и правовым. Первый заключается в том, что в исторической науке отсутствует комплексная работа, в которой исследуются политика советской власти в сфере религии и особенности конфессиональной жизни в условиях Прикарпатья. Второй аспект сориентирован на анализ правового обеспечения государственно-церковных отношений, реального состояния дел в области гарантий конституционных прав свободы совести и вероисповеданий.

В исследовании доказано, что политика советской власти в сфере религии, которая базировалась на догматах классиков марксизма, была порочной и привела к трагическим последствиям как в материальной, так и духовной сфере. Методы борьбы с религиозными влияниями на Прикарпатье имели исключительно административно-силовой характер, что повлекло массовые нарушения со стороны государственно-партийных органов и силовых структур конституционных гарантий свободы совести и вероисповеданий.

В работе синхронно проанализирована деятельность греко-католических, православных, римо-католических, иудейских и протестантских религиозных объединений на Прикарпатье в условиях советской действительности, а также последствия борьбы советской власти с религией и религиозными конфессиями.

Раскрыты механизмы и методы перевода в православную веру на территории региона религиозных обществ ликвидированной УГКЦ, а также прекращение деятельности общин римо-католического и иудейского вероисповеданий.

Показано влияние вооружённого сопротивления ОУН и УПА на развитие религиозных процессов, связанных с ликвидацией УГКЦ в 40-50-х годах, а также реакцию международного сообщества в 60-80-х годах.

Проанализированы методы и особенности борьбы местных органов власти и силовых структур с нелегально действующими “невоссоединившимися” объединениями греко-католического, а также протестантского вероисповеданий. Отслежена эволюция отношений коммунистического режима с РПЦ и их последствия для православных объединений. Исследованы характерные особенности изменений в политике советской власти в сфере религии в переходные периоды: “хрущевской оттепели”, “развитого социализма” и “перестройки”. Раскрыто отношение священнослужителей и верующих к политике и мероприятиям советской власти в борьбе с религией и конфессиональными объединениями. Дана собственная интерпретация некоторым категориально-понятийным единицам и событиям, связанным с историей и деятельностью религиозных конфессий на территории Прикарпатья.

Установлено, что исследуемый период характеризуется изломом и уничтожением культурно-исторических и национально-религиозных ценностей религиозных общин, тотальной атеизацией, массовым снятием с регистрации религиозных общин и закрытием культовых сооружений. А также репрессиями против священнослужителей, принуждением к сотрудничеству представителей разных религиозных конфессий, как для реализации своих политических целей, так и ради уничтожения при их помощи церковно-религиозных институций. Религиозная трансформация всего конфессионального комплекса достигла такой степени, что представляла возможным навязывать ему силовыми методами через посредничество СДРПЦ и СДРК (с 1965 г. - СДР) такую модель выживания, которая вполне устраивала советскую тоталитарную систему. Последствия этой политики имеет определенное влияние и на современное состояние и развитие религиозной жизни на территории Прикарпатья в условиях независимой Украины.

Невзирая на применение разнообразных средств пропагандистско-атеистического и административно-репрессивного характера, режиму так и не удалось достичь поставленной цели и полностью уничтожить национально-религиозные корни и самобытность религиозных конфессий, отвлечь верующих от религии. Религиозные объединения в легальных и нелегальных условиях сумели не только выжить, но и сохранить и приумножить этноконфессионную самобытность и самодостаточность.

Ключевые слова: Прикарпатье, религиозная политика, конфессионная жизнь, государственно-церковные отношения, атеизация, администрирование, репрессии.

Размещено на Allbest.ru

...