Історична думка і методологія історії в Україні (ХІХ — початок ХХ ст.)

Попри численні розбіжності в розумінні історизму, які спостерігаються в сучасній історіографії та суміжних гуманітарних дисциплінах, можна вважати усталеним тлумачення цього феномену з двох висхідних позицій: “Історизм (І)” як духовно-культурний рух ХІХ ст. та “Історизм (ІІ)” як вид і спосіб історичної думки, що сприяв академічному становленню історичної науки, центральною категорією пізнання якої було “розуміння”. Загалом можна виділити окремі складові історизму як світоглядної концепції: а) протест проти раціоналізму Просвітництва з його скептичним ставленням до минулого, але сприйняття оптимістичної просвітницької ідеї “прогресу”; б) “історична свідомість романтизму” з властивим йому постійним пошуком у минулому смислу сьогодення; в) індивідуалізація як усвідомлення ідеї, що індивідуум формується історично; г) ідея “народного духу”, котра виникла внаслідок “повторного пробудження” національних ідентичностей в Європі.

Історизм в якості теоретичної основи історичної науки формував три її базові складові: а) ідеалістичні історичні поняття; б) канонізація дослідницьких регулятивів до єдності історичних методів; в) поширення фахових претензій на загальну освіту суспільства. По-перше, історія була самовиявом і самоуявленням людини ХІХ ст. як індивідуального елементу культурного розвитку загального духу. Людські вчинки обумовлювалися “ідеями”, котрі виступали в якості духовних рушіїв, спрямовуючи практичні дії на зміну існуючого світу, і через керівні інтереси призводили до прийняття тих чи інших історичних рішень. По-друге, історизм визначав історичний метод як систему правил, що спрямовує процес вивчення минулого, порядкує професійною операцією пізнання -- науковим дослідженням. Ці правила ґрунтувалися на історичній гносеології, в основі якої лежала герменевтика людських дій та мотивів, й історія пізнавалася шляхом їх “розуміння” за філологічною моделлю проникнення у смисл текстів. Ключовими для методології історії стали слова І.Дройзена: “Сутністю історичного методу є пошук розуміння, інтерпретація”. Упорядкування методологічного інструментарію здійснювалося за допомогою знаменитої “тріади”: евристика, критика, інтерпретація. По-третє, малася на увазі обумовленість минулих людських дій, мотивів прийняття рішень ціннісними нормами. Історична наука пізнанням минулого робить внесок до культурного прогресу, виконуючи загальноосвітню функцію в сучасному суспільному житті, оскільки дії й мотиви поведінки людини обумовлені історично і їхнє пізнання складає вищий сенс буття. Історизм розвивав політичну теорію, легітимуючи політичний стан суспільства аналізом його історичного розвитку.

Останнє визначає специфіку історизму в Росії та в Україні. Як і для більшості країн Європи перша половина ХІХ ст. ознаменувалась національним відродженням, що ґрунтувалося на романтичному світобаченні, відкриваючи множинність історії, розглядаючи минуле не лише як творіння людини, але і як продукт надіндивідуальних сил. В цих умовах відбувається інституціоналізація історичної науки як фахової дисципліни в Харківському та Київському університетах, котрі утверджували офіційну версію імперського історичного наративу. Він об'єднував династичну, релігійну, імперську і російську національну історію з метою подати практично безперервну тисячолітню історію Росії та російського народу. “Традиційна схема” російської історії отримала теоретичне обґрунтування в так званій державній, або юридичній школі російської історіографії (С.Соловйов, К.Кавелін, Б.Чічерін, О.Градовський). Співзвучна державним політичним ідеям 30--50-х років ХІХ ст. та поширенню слов'янофільства, ця теоретична концепція посіла домінуюче становище в історіографії російської історії, в академічних колах і на університетських кафедрах. В результаті звузилося коло альтернативних тлумачних схем і поле російської історії набувало рис політичної міфологізації. Однак історики були переконані у необхідності досліджувати минуле для виявлення головних тенденцій історичного розвитку, які повинні безпосередньо або опосередковано мати значення для сучасного світу. Тому штучне насадження політичної ідеологеми в дусі “теорії офіційної народності” й обґрунтування її історично слов'янофільсько-монархічною моделлю викликало їх опір.

З поширенням філософії позитивізму, яка приваблювала своїм доступним викладом, орієнтацією на колосальні відкриття природничих наук, соціальною спрямованістю і оптимізмом, значна частина істориків, зокрема представники “всесвітньої історії”, сприймають її в якості світоглядної парадигми. Безумовно, німецькі канони критики джерел та методи історичного дослідження булили загальновизнаними, як і образ та етика науки, що мали найважливіший вплив на формування європейських національних історіографій. Однак вітчизняні історики критично сприймали наукову стратегію пануючого напряму німецької історіографії національної історії, котра визначалася домінуючими політичними цілями. На вітчизняних істориків великий вплив мала історична думка Просвітництва, позитивізм і марксизм. Історична наука в Росії (попри наявність імперського “гранд-наративу” національної історії) відрізнялася від державницької, національно-орієнтованої німецької історичної науки універсалізмом. Культурний і соціально-економічний контекст Росії та України ХІХ -- початку ХХ ст. спрямовував вітчизняних істориків, як “інтелігентів”, на утвердження ідей демократизації суспільства та введення конституційних засад значно більшою мірою, ніж їхніх німецьких колег, котрі, як “інтелектуали”, виступали “пророками” нації й сильної імперської держави.

У третьому розділі “Професіоналізація та інституціоналізація історичної науки” йдеться про те, що на початку ХІХ ст. історичні дослідження професіоналізувалися шляхом створення корпорації істориків, котрі отримували фахову підготовку в університетах, що перетворювалися на важливу інституцію науки, здійснюючи, поряд з підготовкою наукових кадрів, також функції наукових центрів, де розроблялися стандарти і критерії наукової роботи. Професіоналізація та академічна інституціоналізація історичної науки супроводжувалася створенням її інфраструктури (науковими товариствами, архівами, публікацією історичних документів, фаховою періодикою, національними та міжнародними об'єд-наннями істориків), яка розширювала комунікаційне професійне “поле істориків”. Водночас, професіоналізація та інституціоналізація історичної науки в європейських країнах залежала від соціальних умов, рівня внутрішнього дисциплінарного розвитку, значення історичних знань для завдань політичної легітимації, і характеризувалася нерівномірністю та хронологічним неспівпадінням. Розглядаються типи історичних інститутів де основними критеріями поділу є напрями й форми їхньої діяльності, мета, яка переслідувалась при створенні, та персональні фахові групи, котрі в них діють; визначаються хронологічні межі процесів академічної інституціоналізації в європейських країнах; здійснюється порівняльний аналіз академічної професіоналізації та інституціоналізації (створення семінарів, кафедр, зміни в системі викладання, публікацій документів тощо); діяльності наукових товариств; створення органів наукової періодики в Україні та в європейських країнах (Німеччина, Франція, Англія, Італія, Польща, Угорщина, Чехія, Румунія, Норвегія та ін.) і визначаються їх спільні та специфічні ознаки з огляду на суспільно-політичні умови розвитку. На прикладі структурних змін в Харківському, Київському та Одеському університетах, введення семінарського типу навчання, діяльності наукових товариств (Історичне товариство Нестора-літописця, Харківське історико-філологічне товариство, Ніжинське історико-філологічне товариство, Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка та ін.), заснування історичної наукової періодики робиться висновок, що в Росії та в Україні від більшості європейських країн розглянуті процеси відрізнялися їх широким “одержавленням”, яке охоплювало не тільки офіційні академічні інститути, але й напівпрофесійні наукові товариства та засоби комунікації. Державна підтримка і контроль над їхньою діяльністю значною мірою формалізували професійне поле істориків, стимулювали легітимаційну функцію історичної науки, спрямовуючи її на обґрунтування державницького “гранд-наративу” російської історії, ставили перешкоди на шляху появи альтернативних концепцій та підходів. Обмежені у виявленні ініціативи у професійній діяльності, історики Росії та України направляли її на громадську сферу в різних формах індивідуальної й колективної (засоби комунікації) просвітницької та суспільно-політичної діяльності. Цей аспект споріднював вітчизняну історичну науку з деякими європейськими країнами, зокрема з Францією, де історики більшою мірою спрямовували свої праці на суспільно-значимі завдання демократизації Третьої республіки.

У четвертому розділі “Ідеалістична концепція історизму як модель наукового дослідження” розглядається поширення ідей німецької філософії історії (І.Фіхте, Ф.Шеллінг, Г.Гегель), “історичної школи” (Б.Нібур, Л. Ранке, І.Дройзен) в Україні шляхом популяризації іноземними викладачами Харківського університету (І.Шад, Х.Роммель та ін.) та сприйняттям вітчизняними науковцями (В.Цих, М.Лунін, О.Рославський-Петровський, М.Петров). Аналізуються базові компоненти універсально-історичних схем М.Луніна та М.Петрова, розуміння вітчизняними істориками ідеї прогресу і виділяються головні компоненти розробки ними теоретико-пізнавальних проблем історії.

Впродовж першої половини ХІХ ст. характерне для історичної думки й історіографії Просвітництва уявлення про історію як наставницю та засіб морального виховання з безумовним прогресом суспільства на шляху морального самоудосконалення базованого на загальнолюдських цінностях (В.Цих) змінюється на усвідомлення “органічності” історичного процесу, взаємообумовленості й взаємозв'язаності його індивідуальних і загальних проявів, рушійними силами яких виступають “ідеї” різних епох і періодів (М.Лунін). Нового смислу набуває ідея прогресу як головна пізнавальна категорія руху історії. Відмовившись від ідеї безумовного лінійного прогресу до “золотого віку” людства, він мислився як поступальний і постійний рух до освіченості й удосконалення матеріальних основ життя (О.Рославський-Петровський, М.Петров).

Характерною особливістю творчості вітчизняних істориків був універсалізм, створення цілісного бачення світового історичного процесу, перші спроби якого були здійснені М.Луніним у дусі гегелівської філософії історії й завершені М.Петровим у його синтетичному курсі “Всесвітньої історії”, характерною ознакою якого стало включення у світову історію слов'ян. На універсалізм вітчизняної історіографії безумовно впливали шеллінго-гегелівські універсально-історичні конструкції, спадщина історичної думки епохи Просвітництва, “національно-орієнтована” російська філософія історії, політичні інтенції російської дійсності середини століття з чітко окресленими месіанськими ідеями щодо слов'янського світу.

Розробка пізнавальних проблем історії здійснювалась під безпосереднім впливом німецької “історичної школи”, і головними пізнавальними категоріями визнавались “індивідуальність”, “однократність” та “неповторюваність” історії. Пізнавальна стратегія виходила із вимоги “об'єктивного” відтворення минулого за допомогою історичної індукції, яка дозволяла шляхом емпіричного дослідження історичних подій, їхнього “розуміння” й “проникнення” в “дух часу” на основі історичної герменевтики, відновити причинно-наслідковий ряд і реконструювати цілий хід подій. Оскільки історичну подію (факт) представлено джерелами, то важливим елементом дослідницької роботи історика стає їхня критика, правила якої були розроблені німецькою школою історичної критики (Нібур, Геерен, Ранке і його учні). Методологічними канонами дослідження визнавались принципи, викладені Дройзеном в його “Істориці”, з деякими незначними доповненнями та новаціями (М.Петров).

У п'ятому розділі “Позитивістсько-соціологічні теоретичні концепції та пізнавальні моделі історії” розглядається теорія історичного процесу та історична гносеологія позитивізму, соціально-політичні умови поширення нової філософсько-історичної системи в Україні, ставлення вітчизняних науковців до соціологізації історії та натуралізації її методології у порівнянні з французькими, англійськими та німецькими істориками, пошук нових підходів дослідження минулого шляхом психологізації історії (використання понять і методів психології при описі кардинальних “механізмів” її наукового пізнання). У розділі аналізуються зміни в університетській системі в Росії другої половини ХІХ ст., котрі характеризувалися появою нових наукових дисциплін та кафедр, збільшенням кількості професорсько-викладацьких кадрів та їх ґрунтовним оновленням. На прикладі Київського університету створено “колективний портрет” його професорського складу, де звернено увагу на соціальне походження, національну належність, матеріальне забезпечення, професійну кар'єру і соціальне становище. Зроблена спроба реконструювати стосунки всередині професорської корпорації. Оскільки поширення нової філософсько-історичної системи відбулося в умовах оновлення професорського складу університетів створено груповий профіль істориків-“шестидесятників”, де основну увагу приділено політичній соціологізації та професіоналізації нової генерації дослідників. У другій половині ХІХ -- на початку ХХ ст. “цех” істориків був нечисельним (не більше 100 осіб професійних істориків в російських університетах), але у ході професіоналізації поступово перетворювався на гомогенну спеціалізовану фахову групу, об'єднану спільною професійною метою, внутрішніми академічними нормами і образом науки, професійною етикою, де визначальними факторами професійної та наукової кар'єри були значимі наукові успіхи.

Вплив позитивістської філософії історії зазнавали практично всі історіографії країн Європи. Проте глибина її проникнення обумовлювалась укоріненням традицій та пануючими тенденціями історичної науки, рівнем її інституціоналізації, політичними проблемами суспільства. Соціальна направленість й оптимістична спрямованість прогресивного руху історії, утверджуваного позитивізмом, сприяла завоюванню ним міцних позицій в історіографіях тих європейських країн та націй (наприклад, Норвегія, Польща), для яких нагальними ставали політичні проблеми відновлення втраченої незалежності й розбудови демократичних держав. Аналогічні завдання розв'язувала й українська історіографія у спробах М.Грушевського наприкінці 90-х років ХІХ ст. обґрунтувати альтернативну російському гранд-наративу концепцію самодостатньої української історії у “Звичайній схемі”, яка у теоретичному плані виходила із народницької тлумачної моделі, доповненої позитивістською методологією. Соціально-орієнтована історіографія національної історії відігравала тут роль політичної легітимації цих процесів.

Поширення позитивізму в Росії та в Україні співпало з появою політичної генерації істориків-“шестидесятників” (В.Антонович, П.Ардашев, Д.Багалій, М.Бубнов, М.Владимирський-Буданов, М.Довнар-Запольський, М.Драгоманов, В.Іконніков, І.Лучицький, О.Трачевський, Ф.Фортинський, Є.Щепкін та ін.), яка відрізнялась від своїх попередників насамперед критичним ставленням до ідеалістичної філософії й прийняттям позитивістсько-орієнтованої світоглядної концепції соціальних перетворень, де головним рушієм виступала оптимістична теорія прогресу. Цілком зрозуміло, що цьому сприяли позанаукові інтереси, де вирішальними ставали проблеми соціальної модернізації російського суспільства. Політизація науки проявлялась в сприянні становленню “інтелектуального” російського лібералізму, оскільки провідною науковою проблемою, наприклад, досліджень зарубіжного модерного суспільства, стали питання соціальних відносин і перетворень в країнах Європи, розвиток конституційного процесу й т.ін. В науковому плані це позначилося безпосередньо у відмові від універсалізму, характерному для “миколаївської” генерації істориків, хронологічної й тематичної локалізації досліджень, соціологізації історії тощо.

У гносеології панувала формалізація методів історії, яка виявилась у підкресленому методологічному монізмі, де ідеалом виступали природничі науки, у надмірній увазі до причинно-наслідкових зв'язків і надіндивідуальних тотальностей, через що втрачалась індивідуальна самобутність історичних об'єктів, які пояснювались на основі загальних (раціональних) законів (О.Стронін). Спробою розмежування матеріальних і духовних чинників історії було психолого-генетичне пояснення історії (Є. Щепкін), яке реанімувало антропоцентризм історії застосуванням методів індивідуальної та колективної психології. Водночас “психологізм” знову виводив історичну гносеологію в поле “розуміння” минулих подій, розчищаючи ґрунт для реанімації антинатуралістичної філософії історії.

У шостому розділі “Криза класичного історизму: Теоретичні дискусії і напрями розвитку історичної науки” розглядаються проблеми розробки теоретичних проблем історії наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст. в умовах кризи позитивістської філософії історії. Наприкінці ХІХ ст. в центрі теоретичних дискусій опинилися дві ґрунтовні проблеми: а) цінностей, або релятивізму історичних знань; б) об'єктивності, або питання про умови, можливості та спосіб історичного пізнання. Науковий пошук був спрямований на обґрунтування науково-теоретичних основ історичної науки шляхом подолання метафізичних засад класичного історизму з його ключовими концептами “ідеї” та “народний дух”. Це здійснювалося шляхом формування нового розуміння історичної свідомості як основи пізнання історії (В.Дільтей), розробкою “індивідуалізуючого” методу історичної науки на ґрунті теорії цінностей (В.Віндельбанд і Г.Ріккерт), формуванням принципів методологічного плюралізму й синтезу методів (М.Вебер, Б.Кістяківський). Теоретичні дебати і методологічна дискусія сприяли переорієнтації історичної науки з подієвої політичної історії на аналітичну соціальну історичну науку ХХ ст.

Період 1880--1914 рр. в європейській історичній науці характеризувався подальшими процесами професіоналізації та інституціоналізації, розширенням “професійного поля” істориків, розвитком нових піддисциплін, розширенням тематики і переорієнтацією напрямів історичного дослідження. Розрив із попередніми формами історіографії відбувався насамперед у сфері методології. Нова генерація істориків відрізнялася від своїх попередників і непрофесійних конкурентів усвідомленням того, що професійне дослідження історії має здійснюватися на ґрунті суворого дотримання правил зовнішньої та внутрішньої критики джерел, які забезпечують “науковість” реконструкції минулого. Теоретичні пошуки у сфері історичної гносеології та вплив суміжних дисциплін (соціології, політичної економії, психології), що пропонували нові тлумачні моделі минулого на основі генералізуючої стратегії, спричинили міжнародну методологічну дискусію, характерною ознакою якої стало усвідомлення новою генерацією істориків міждисциплінарного характеру історичної науки. На нашу думку, методологічна дискусія у вітчизняній історіографії початку ХХ ст. мала такі характерні риси. По-перше, вплив неокантіанської методології історії, що зумовлювало критику натуралістичної гносеології. По-друге, домінування соціально-економічного напряму в історіографії, що призводило до спроб поєднати генералізуючу стратегію соціології й індивідуалізуючий метод неокантіанства. Вітчизняні історики (П.Ардашев, Д.Багалій, М.Бубнов, В.Бузескул, В.Новодворський та ін.) намагались позбутися впливу однієї концепції і на основі синтезу протилежних теорій створити власне бачення історичного процесу. По-третє, сильна залежність історичної науки від соціально-політичних реалій російського суспільства початку ХХ ст.

Наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст. посилюються інтеграційні процеси в європейській науці. Наприклад, за період 1860--1869 рр. відбувалося щорічно по 10 міжнародних конгресів, у перше десятиліття нового століття -- 135, а з 1910 по 1913 рр. -- 230. Особливістю цього процесу в історичній науці було те, що тенденції до наукового космополітизму протікали на фоні піднесення в країнах Європи націоналізму, шовінізму і мілітаризму. Тому на перших міжнародних конгресах істориків (Париж, 1900; Рим, 1903; Берлін, 1908; Лондон, 1913) виразно проявлялися дві тенденції: по-перше, ідея братерства і співпраці, а по-друге, використання пропаганди трибуни конгресів для національного самовизначення і політичної легітимації власних держав. Внутрішнім дисциплінарним стимулом до міжнародної кооперації став кризовий стан історичної науки і необхідність пошуку фундаментального консенсусу між її теоретико-методологічними засадами та ідеологічною спрямованістю тогочасної світової історіографії. Активна участь вітчизняних істориків у міжнародних заходах засвідчило високе визнання світовим фаховим товариством успіхів вітчизняної історичної науки та рівень її міжнародної інтеграції.

У висновках підсумовуються найважливіші результати дослідження, узагальнюються обґрунтовані у дисертації основні положення, що виносяться на захист.

Протягом ХІХ -- початку ХХ століття історична наука в Україні пройшла складний і тривалий процес свого становлення в її інституційних елементах, зміни тлумачних і теоретико-пізнавальних парадигм, напрямів дослідженнь, формування окремих піддисциплін, шкіл тощо. Тривалість і вектори цих процесів загалом співпадали із загальноєвропейськими, хоча і мали своєрідну особливість, де визначальними чинниками були соціо-політичні умови, рівень інституціоналізації складових елементів науки, завдання політичної легітимації, які виконували російські та українські історики в “довге” ХІХ століття -- “епоху націоналізму”. В Україні, територія якої була розподілена між двома континентальними імперіями -- Габсбургів та Романових, а етнічне населення не мало власної державності, історична наука виконувала дві суспільно-значимі функції. 1. Легітимації імперської політичної ідеологеми, в основі якої лежала концепція єдності історичного минулого народів Росії. 2. Відтворення історії та культури українського народу задля утвердження його національної самобутності та спадковості державницької традиції. У царині історіографії вітчизняної історії ці два “образи” історії України були альтернативними, але остаточне формування національно-центричного “гранд-наративу” відбувається лише наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст.

Однак суспільна значимість історичної науки не обмежувалася лише функцією політичної легітимації існуючого держави та її інституцій. Суспільний контекст Російської імперії ХІХ -- початку ХХ ст. визначався завданнями її модернізації, де найважливішими складовими були проблеми демократизації, обмеження авторитарного свавілля й всеохоплюючого державного контролю. Історики, як представники “освіченого суспільства” -- інтелігенції, складали його невелику частку, але, як і у більшості європейських країн, своєю науковою творчістю та громадською діяльністю формували елементи публічності й закладали основи громадянського суспільства. Альтернативні “державницьким” ідеям тлумачні моделі базувалися на європейських теоретичних концептах, які широко використовувалися у сфері “всесвітної історії”, характерною ознакою якої був “універсалізм”. Інтерес до соціальних та економічних проблем історії європейських країн (насамперед, Франції та Англії) зумовлювався не лише суто науковими завданнями, але й диктувався практичними суспільними потребами власної нації. Загалом, ми схильні говорити не про “впливи” західноєвропейських ідей на вітчизняних вчених, а на органічний, гомогенний процес їх поширення та сприйняття в європейському інтелектуальному просторі, невід'ємною частиною якого була Україна ХІХ -- початку ХХ століття.

Теоретико-пізнавальною основою розвитку історичної науки в Україні ХІХ -- початку ХХ ст., як і в цілому в Європі, був “історизм”, який необхідно розглядати як світоглядну концепцію та теоретичну основу історичної науки. В якості світоглядної концепції історизм був наслідком ґрунтовної історизації повсякденного життя й суспільних відносин людини ХІХ ст., яка не мислила своє життя поза межами минулого досвіду, котрий створював сучасне буття й визначав орієнтири майбутнього. В узагальненому вигляді цей світогляд визначався ідеєю індивідуалізації, котра замінювала партикуляризм і зв'язаність буття попередніх епох, та базовою для розвитку націоналізму ідеєю “народного духу”, пошук елементів якого в минулому створював підґрунтя для осмислення власної національної ідентичності. Як теоретична основа історичної науки історизм мав міцні підвалини в двох альтернативних філософсько-історичних системах -- німецькому ідеалізмі та французькому позитивізмі й (частково) марксизмі. Його визначальними складовими ознаками були: ідея розвитку, історична герменевтика, примат політичної історії, художньо-образний характер історичного викладу тощо. Концептуально протилежними складовими цих теоретико-пізнавальних систем можна визнати: принцип “індивідуальності” і концепція “загального” (суспільство); подієва і структурна історія; унікальність та неповторюваність історичних подій і їх закономірність для виведення прогнозів майбутнього суспільного розвитку. Безперечно, німецька модель фахової історіографії в ХІХ ст. впливала на європейські й північно-американську історичні науки, як і принципи науковості історичного дослідження (критика джерел, методологічні канони і історичний наратив). Однак кожна національна історіографія рухалась власним шляхом і суспільно-політичні умови та легітимаційні цілі накладали відбиток на вироблення концепцій, напрями розвитку й історичні інтерпретації.

Професіоналізація та інституціоналізація історичної науки в Україні в ХІХ -- на початку ХХ ст. хронологічно співпадала з аналогічними процесами в Європі й структурно відповідала з інституціями історичної науки. Цей процес протікав на фоні загальних модернізаційних процесів європейського суспільного життя, які супроводжувалися прискоренням професійної диференціації, змінюючи поняття “науки” та “культури”, які для освічених верств ставали важливим компонентом професійної соціологізації, а культура -- невід'ємним і необхідним елементом їхнього повсякденного буття, засобом власної ідентифікації та інтеграції у певні соціальні групи. В університетах України (Харківський, Київський, Одеський) відбувалася фахова підготовка істориків-професіоналів і розроблялися критерії науковості тощо. Академічна інституціоналізація тісно перепліталася із науковими товариствами, які відігравали роль комунікаційних центрів, поєднували фаховий та аматорський дискурс, часто сприяли формуванню національного “образу” історичної науки та створення пануючого історичного наративу. Від більшості європейських країн розглянуті процеси відрізнялися їх широким “одержавленням”, яке охоплювало не тільки офіційні академічні інститути, але й напівпрофесійні наукові товариства та засоби комунікації.

У першій половині ХІХ ст. формування теоретичних поглядів вітчизняних істориків формувалося під безпосереднім впливом ідеалістичної філософії історії та німецької історичної школи, котра розробляла канони критики джерел, герменевтичної пізнавальної стратегії та політично-орієнтованої історіографії національної історії. Характерною ознакою творчості вітчизняних істориків був універсалізм, на якого впливали шеллінго-гегелівські універсально-історичні конструкції, спадщина історичної думки епохи Просвітництва, “національно-орієнтована” російська філософія історії, політичні інтенції російської дійсності середини століття з чітко окресленими месіанськими ідеями щодо слов'янського світу. Соціальні зміни в Російській імперії з 60-х років ХІХ ст. призвели до появи нової генерації істориків, яка на основі здобутого досвіду політичної соціологізації епохи “великих реформ” Олександра ІІ сприймала позитивістьку філософію не лише в якості наукової але й світоглядної концепції. Соціальний контекст визначив спрямованість легітимаційної функції історіографії: сприяння становленню “інтелектуального” російського лібералізму; обґрунтування альтернативного державницькому “гранд-наративу” шляхом створення схеми самодостатньої української історії на основі “народницької” концепції. В європейському порівнянні поширення позитивізму з оптимістичною теорією прогресу і таке суспільне значення історичної науки було характерно для тих країн, які розв'язували аналогічні політичні завдання: наприклад, для Франції періоду Третьої республіки; Норвегії, Польщі та ін., де проблеми утвердження національної ідентичності набували особливої гостроти.

Наприкінці ХІХ ст. неокантіанська методологія визначила чіткі формально-логічні критерії пізнання історії розмежувавши стратегію утворення понять в природознавстві та в гуманітарних науках, а М.Вебер і Б.Кістяківський подолали її “індивідуалізуючу” гносеологію, зламавши бар'єри між гуманітарним “розумінням” та природничим “поясненням” на основі “ціннісного аналізу”, розчистивши тим самим ґрунт для утвердження широкого методологічного плюралізму. Особливістю розвитку історичної науки в Росії та в України було те, що, поряд з поширенням неокантіанської методології історії, важливе значення набував соціально-економічний напрям в історіографії, як наслідок міцних традицій позитивістської філософії історії, що призводило до спроб поєднати генералізуючу стратегію соціології та індивідуалізуючий метод неокантіанства. Пануючою тенденцією вітчизняної історіографії стало визнання широкого теоретичного і методологічного плюралізму, на основі якого можливий справжній науковий синтез.

Наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст. в європейській історичній науці відбувалися інтенсивні інтеграційні процеси, які необхідно розглядати як результат внутрішнього розвитку окремих наукових дисциплін: накопичення знань, методології досліджень, усвідомлення факту, що наука є комунікативним процесом який неминуче призводить до її інтернаціоналізації. Безумовно, каталізатором цих процесів виступало створення єдиного європейського інтелектуального простору, в якому представники наукової і культурної еліти різних європейських націй відігравали провідну роль. Інтернаціоналізації науки призводила до взаємопроникнення і запозичення різних елементів національної “наукової культури”, котрі впливали як на внутрішній розвиток окремих наукових дисциплін, суспільні позиції вченого як інтелектуала і його статус в академічному співтоваристві, так і на національне культурне та духовне середовище загалом. Очевидно неможливо говорити про гомогенний процес інтернаціоналізації науки наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст. за наявності істотних відмінностей у соціально-економічному розвитку європейських країн і рівні розвитку наукових дисциплін. Однак, міжнародна кооперація та розширення наукових контактів неминуче призводили до універсалізації науки, її інституцій, критеріїв науковості, мови, запозичення і впровадження в наукову практику методологічного інструментарію тощо. Міжнародна методологічна дискусія визначила новий напрямок розвитку історичної науки в ХХ ст. -- соціально-орієнтовану, аналітичну історіографію. Навіть попри політичні катаклізми початку нового століття (Перша світова війна, революції, встановлення авторитарного політичного режиму) інтерес до соціальних і економічних аспектів історії у вітчизняній історіографії відродився в 20-х роках, який відкрив новий етап розвитку української історичної науки.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

монографії

Історична думка в Україні ХІХ -- початку ХХ століття. К.:Академія, 1997. - 175 с. (11,2 д.а.)

Рецензії:

Christian Harde // Jahrbьcher fьr Geschichte Osteuropas. Bd.46. 1998. Heft 3. S.459; Thomas M. Bohn // Цsterreichische Osthefte. Jahrgang 41. 1999. Heft 1. S.163-164; Сергій Біленький. Історія як академічний проект // Український гуманітарний огляд. Вип. 1. 1999. С.24-33.

Історична наука в Україні епохи класичного історизму (ХІХ -- початок ХХ століття). К.:ВПЦ “Київський університет”, 2005. - 378 с. (23,0 д.а.)

статті

Київський університет у спогадах сучасників (1834--1917) // 150 років розвитку історичної науки в Київському університеті. К., 1993. С.22-26. (0,3 д.а.)

Історія // Київський університет імені Тараса Шевченка. Сторінки історії і сьогодення. К., 1994. С.96-108 (у співавторстві зі А.Г.Слюсаренко, авторський обсяг 0,5 д.а)

Парадигми історичної думки у ХХ столітті // Політична думка. 1997. № 4. С.153-169. (1,0 д.а.)

Універсально-історична концепція М.М. Луніна // Вісник Київського університету. Історія. Вип. 36. 1997. С.12-22. (0,5 д.а.)

Богдан Кістяківський і історична наука // Київська старовина. 1997. № 1/2. С. 28-39. (1,0 д.а.)

Давня історія слов'ян в історичній концепції М. Петрова // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Історія. Вип. 37. 1998. С. 68-73. (0,5 д.а.)

Міжнародні зв'язки істориків України у другій половині ХІХ століття // Вісник Київського національного університету. Історія. 1998. Вип. 38. С.3-9. (0,5 д.а.)

Професорська корпорація Київського університету в ХІХ -- на початку ХХ століття: спроба створення колективного портрету // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. Вип. 46. 2000. С. 5-10. (0,5 д.а.)

Становлення професорської корпорації в Харківському університеті на початку ХІХ століття // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. Вип. 47. 2000. С. 59-62. (0,5 д.а.)

Теоретичні новації у вітчизняній історіографії другої половини ХІХ століття // Наукові записки Національного університету “Києво-Могилянська Академія”. Т.18. Історичні науки. 2000. С.63-69. (0,7 д.а.)

Участь істориків України в міжнародній методологічній дискусії наприкінці ХІХ -- на початку ХХ століття // Український історичний збірник-2000. К.: Інститут історії України НАН України, 2000. С. 203-219. (1,0 д.а.)

Становлення історичної науки в Україні у першій половині ХІХ століття // Наукові записки Києво-Могилянської Академії. Історичні науки. Т. 19. 2001. С. 53-58. (0,7 др.арк.)

Михайло Драгоманов -- історик і громадський діяч // Історичний календар. 2001. К.,2001. С.349-351. (0,5 д.а.)

Die Entstehung der Professorenkorporation an der Universitдt Kiev (1834--1917) // Jahrbuch fьr Universitдtsgeschichte. Bd. 4 (2001). S.146-160. (1,0 д. а.). (Німецькою мовою)

Hochschullehrer und Studenten aus der Ukraine in deutschen Universitдten am Ende des 19. und Anfang des 20. Jahrhunderts// Hartmut Rьdiger Peter (Hrsg.). „Schnorrer, Verschwцrer, Bombenwerfer?“ Studenten aus dem Russischen Reich an deutschen Universitдten vor dem 1. Weltkrieg, Frankfurt/Main-Berlin-Bern u.a., 2001. S.143-153. (1,0 д. а.). (Німецькою мовою)

У пошуках утраченої правди: теоретичні дискусії в сучасній українській історіографії // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. Вип. 63-64. 2002. С. (0,5 д. а.)

Українська історіографія в міжнародному порівнянні (спільний українсько-німецький проект) // Соціум. Альманах соціальної історії. Вип. 1. К., 2002. С. 245-247 (у співавторстві з Г. Хаусманном, авторський обсяг 0,5 д.а.)

Соціальна історія в Україні: витоки і традиції світоглядно-інтерпретаційної парадигми (ХІХ -- початок ХХ ст.) // Історія та історіографія в Європі. Вип. 1-2. 2003. С. 81-93 (1,0 д.а.)

Інтернаціональна наука і національна культура: Європейські університети й академічне співтовариство в оцінках вчених Київського університету (друга половина ХІХ -- початок ХХ ст.) // Київська старовина. 2003. № 1. С. 65-73. (1,0 д.а.)

“Von der Isolation zur Integration”. Deutsche Universitдten und die Universitдtsgemeinschaft in Berichten von Gelehrten der Kiever Universitдt in der zweiten Hдlfte des 19. bis zum Beginn des 20. Jahrhunderts // Hartmut Rьdiger Peter, Natalia Tikhonov (Hrsg.) Universitдten als Brьcken in Europa. Frankfurt/Main-Berlin-Bern u.a., 2003. S.299-310. (1,0 д.а.). (Німецькою мовою).

Вчені Київського університету в німецьких університетах (ХІХ -- початок ХХ ст.) // Етнічна історія народів Європи. Вип. 16: Німці в етнокультурному просторі України. К., 2004. С.148-152. (0,5 д.а.)

“Відродження історизму?” Теоретичні проблеми історичної науки ХІХ ст. в сучасній зарубіжній історіографії // Історія та історіографія в Європі. Вип. 3. 2004. С. 116-136. (2,0 д.а.)

Історична семантологія в німецькій традиції соціальної історії // Р. Козеллек. Минуле майбутнє: Про семантику історичного часу. К.: Дух і літера, 2005. С. 7-14 (0,5 д.а.)

АНОТАЦІЇ

Стельмах С.П. Історична думка і методологія історії в Україні (XIX -початок XX ст.). -- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні

історичні дисципліни. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Київ 2005

В дисертації вперше в українській історіографії досліджено процес становлення історичної науки в Україні в XIX - на початку XX ст. в її інституційному сегменті і розвитку теорії та методології історії в європейському порівнянні, що дозволило виявити її системоутворюючі елементи та встановити періодизацію. Теоретико-пізнавальною основою розвитку історичної науки в Україні XIX -- початку XX ст., як і в цілому у Європі, був "історизм", який необхідно розглядати також як світогляд. Його визначальними складовими ознаками були: ідея розвитку, історична герменевтика, примат політичної історії, художньо-образний характер історичного викладу тощо. Професіоналізація та інституціоналізація історичної науки в Україні в XIX --на початку XX ст. відбувалася в університетах (Харківський, Київський, Одеський) шляхом фахової підготовки істориків-професіоналів і тісно перепліталася із науковими товариствами, які відігравали роль комунікаційних центрів, поєднували фаховий та аматорський дискурс, частково сприяли формуванню національного "образу" історичної науки та створенню пануючого історичного наративу. Від більшості європейських країн розглянуті процеси відрізнялися їх широким "одержавленням", яке охоплювало не тільки офіційні академічні інститути, але й напівпрофесійні наукові товариства та засоби комунікації. Автор простежив вплив теоретико-методологічних концепцій нам дослідницьку практику вітчизняних вчених-істориків.

Ключові слова: історична думка, методологія історії, історизм, професіоналізація та інституціоналізація історичної науки, позитивізм, неокантіанство.

Stelmakh Sergiy P. Historical Thought and Methodology of History in Ukraine (Nineteenth and Early Twentieth Centuries). -- Manuscript

The thesis for the scientific degree -- Doctor of Science (History) --- Speciality 07.00.06 -- Historiography, Resource studies and Special Historical Subjects. -- Taras Shevchenko National University, Kyiv, 2005.

The object of the thesis is to investigate (for the first time in Ukrainian histo-riography) the process of formation and development of historical science in Ukraine in the nineteenth and early twentieth centuries and to trace the develop-ment of theory and methodology of history in European comparison, which gave an opportunity to classify and systematize its elements to establish its division in periods. The theoretical and cognitive basis of the historical science in Ukraine in nineteenth and early twentieth centuries, as in Europe on the whole, was histori-cism, which should be regarded as word outlook. The major compound indication of historicism as the theoretical basis of historical science were the idea of develop-ment, historical germination, political and artistic imaginative character of histo-rical narrative. At Kharkiv, Kyiv and Odessa universities professional historians were trained and criteria of social sciences were worked out. Academic institution was closely connected with scientific societies, that played roles of communicative centers and united professional and amateur discourse. They also did much to promote the formation of national 'image' of historical science and creation of the dominant historical narrative. Being compared to other European countries those processes were more influenced by the state authorities. The author has researched the impact of theoretical-methodological concept on investigations of native historians.

Key words: historical thought, methodology of history, historicism, professionalism and institution of historical science, positivism, Neo-Kantian theory.

Стельмах С.П. Историческая мысль и методология истории в Украине (XIX -- начало XX ст.). -- Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.06 -- историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. -- Киевский национальный университет шимени Тараса Шевченко, Киев, 2005. '

В диссертации впервые в украинской историографии исследован процесс становления исторической науки в Украине в XIX -- начале XX ст. в ее институционном сегменте и развития теории и методологии истории в европейском сравнении, что позволило выявить ее системообразующие элементы и установить периодизацию. Теоретико-познавальной основой исторической науки в Украине в XIX -- начале XX ст., как и в целом в Европе, был историзм, который необходимо рассматривать также как мировоззрение. В качестве мировоззрения историзм был следствием историзации повседневной жизни человека XIX ст., которая формировала современное бытие и определяла ориентиры будущего. В обобщенном виде это мировоззрение определялось идеей индивидуализации, которая заменяла партикуляризм бытия предыдущих эпох, и базовой для развития национализма идеей "народного духа". Определяющими составными признаками историзма как теоретической основы исторической науки были: идея развития, историческая герменевтика, политическая история, художественно-образный характер исторического повествования. Немецкая модель профессиональной историографии в XIX ст. оказывала влияние на европейские и северно-американскую исторические науки, как и принципы научности исторического исследования (критика источников, методологические каноны и исторический нарратив). Но каждая национальная историография двигалась собственным путем а общественно-политические условия и легитимационные цели оказывали влияние на разработку концепций, направления развития и исторические интерпретации. Профессионализация и институционализация исторической науки в Украине в XIX -- начале XX ст. совпадала с аналогичными процессами в Европе и структурно соответствовала институтам исторической науки. В университетах Украины происходила профессиональная подготовка историков и разрабатывались критерии научности. Академическая институционализация тесно переплеталась с научными обществами, которые играли роль коммуникационных центров, объединяли профессиональный и любительский дискурс, способствовали формированию национального "образа" исторической науки и создания доминирующего исторического нарратива. От большинства европейских стран рассмотренные процессы отличались сильным влиянием государственных органов.

В первой половине XIX ст. формирование теоретических взглядов отечесгвенных историков происходило под непосредственным влиянием идеалистической философии истории и немецкой исторической школы, которая разрабатывала каноны критики источников, герменевтической познавательной стратегии и политически ориентированной историографии национальной истории. Характерной особенностью творчества отечественных историков был универсализм, на который влияли шеллинго-гегелевские универсально-исторические конструкции, наследие исторической мысли эпохи Просвещения, "национально ориентированная" русская философия истории, политические интенции русской действительности с четко очерченными мессианскими идеями в отношении славянского мира. В конце XIX ст. неокантианская методология история определила четкие формально-логические критерии познания, разграничив стратегию создания понятий в природоведении и в гуманитарных науках. Господствующей тенденцией отечественной историографии стало признание широкого теоретического и методологического плюрализма. В конце XIX -- начале XX ст. в европейской исторической науке происходят интенсивные интеграционные процессы, которые необходимо рассматривать как результат внутреннего развития отдельных дисциплин. Интернационализация науки приводила к взаимопроникновению и заимствованию разных элементов национальной "научной культуры", которые влияли на внутреннее развитие научных дисциплин, общественные позиции ученого как интеллектуала и его статус в академическом сообществе. Международная кооперация и расширение научных контактов приводили к универсализации науки, ее институций, критериев научности, языка, заимствованию и внедрению в научную практику методологического инструментария и т.д.

Ключевые слова: историческая мысль, методология истории, историзм, професионализация и институционализация исторической науки, позитивизм, неокантианство

Размещено на Allbest.ru