Рецепція спадщини Київської Русі в Україні кінця ХVІ-ХVІІ століття

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ІМЕНІ ІВАНА КРИП'ЯКЕВИЧА

ІНСТИТУТ НАРОДОЗНАВСТВА

Спеціальність 07.00.01 - Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації

на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Рецепція спадщини Київської Русі в Україні кінця ХVІ-ХVІІ століття

Савченко Сергій Володимирович

Львів

2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті українознавства імені Івана Крип'якевича НАН України

Науковий керівник:

Ісаєвич Ярослав Дмитрович, доктор історичних наук, академік НАН України, директор Інституту українознавства імені Івана Крип'якевича НАН України

Офіційні опоненти:

Капраль Мирон Миколайович, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАН України (Львівське відділення)

Пришляк Володимир Васильович, кандидат історичних наук, доцент кафедри давньої і нової історії України Волинського державного університету імені Лесі Українки

Провідна установа:

Київський національний університет імені Тараса Григоровича

Шевченка, кафедра давньої та нової історії України

Захист відбудеться " 17 " травня 2005 р. о 15.00 год. На засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.222.01 Інституту українознавства імені Івана Крип'якевича НАН України та Інституту народознавства НАН України (79026 м. Львів, вул. Козельницька, 4)

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту українознавства імені Івана Крип'якевича НАН України

Автореферат розісланий 13.04.2005 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук ПАТЕР І. Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження зумовлена маловивченістю в історіографії таких питань як образ давньоруського минулого в православній та католицькій релігійній публіцистиці, специфіка рецепції ”київської спадщини” в українській та російській ідеологічно-культурній традиції та низки інших. Нагальною є потреба створення комплексної праці з проблеми.

Уявлення українського суспільства ранньомодерної доби про коріння власної нації, державності та духовності в давньоруські часи є ключем до розуміння багатьох питань, що стосуються стану національно-історичної самосвідомості сучасних українців. В цьому контексті дослідження теми ”Рецепція спадщини Київської Русі в Україні кінця ХУІ-ХУІІ ст.” набуває значної суспільної актуальності, оскільки цей етап історичного розвитку України був переломним у процесі формування механізмів національної самототожності.

Написання праці було здійснено відповідно до науково-дослідницьких програм та планів, які розробляються відділом історії середніх віків в Інституті українознавства ім.І.П.Крип'якевича НАН України. Одним з напрямків роботи відділу є вивчення середньовічної і ранньомодерної культури як єдиного комплексу. Тому тема дисертації планувалася як спроба простежити зв'язок між середньовіччям (Київська Русь) та ранньомодерною Україною на рівні усвідомлення останньою історичної спадкоємності.

Зважаючи на рівень розробки даної проблеми в історіографії та актуальність її подальшого вивчення, метою дослідження є: комплексне відтворення уявлень про Київську Русь, її історію, символи, конфесійно-цивілізаційну ідентичність в українському суспільстві кінця ХУІ-ХУІІ ст. Розв'язання цієї мети передбачає вирішення цілої низки конкретних дослідницьких завдань:

Відтворити образ Давньої Русі, що постає на сторінках полемічних трактатів православних авторів кінця ХУІ- ХУІІ ст.

Дослідити використання давньоруських символів у контексті культурно-ідеологічних взаємин України та Росії.

Простежити особливості уявлень про долю Русі у контексті функціонування есхатологічних сподівань.

Вивчити специфіку висвітлення історії Давньої Русі в концептуальних історичних синтезах (історіографічних пам'ятках).

Окреслити рецепцію Київської Русі в католицькій літературі.

Об'єктом дослідження виступають націо- та культуротворчі процеси, реалії міжконфесійних та політичних відносин в Україні кінця ХУІ-ХУІІ ст.

Предметом дисертації є уявлення про добу Київської Русі, її символи, конфесійно-цивілізаційний характер, що існували в Україні в кінці ХУІ-ХУІІ ст. давньоруський символ есхатологічний історія

Хронологічні рамки дослідження охоплюють кінець ХУІ - ХУІІ ст. Їхній вибір продиктований тим, що саме на цей період припадає як розквіт полемічної літератури, так і розвиток української історичної думки в контексті ”українського національного відродження”.

Серед методологічних принципів особливе місце посідає прагнення до об'єктивності та історизму, а також комплексний підхід до аналізу культурних, релігійних, політичних явищ. Розв'язання вказаної мети та завдань спирається на використання ряду методів історичного дослідження: історико-генетичного, порівняльно-історичного, історико-типологічного та ін.

Новизна дослідження полягає у тому що:

Вперше в українській історичній науці комплексно проаналізовано уявлення про Київську Русь, ”руську” традицію та її символи у полемічній літературі. Досліджено історичний світогляд маловідомих католицьких та уніатських полемістів кінця ХУІ-ХУІІ ст., погляди яких в історіографії полеміки практично не вивчалися.

Одержано висновок про культурно-цивілізаційну ”альтернативність” концепцій католицьких полемістів стосовно системи історичних уявлень православних авторів. Концепції Давньої Русі, сформовані православними авторами, лягли в основу “малоросійської“ політичної ідентичності, в той час, як історичні схеми католицько-уніатських письменників стали ідеологічними підвалинами руської уніатської ідентичності.

Встановлено, що особливістю історичного мислення українських авторів різних орієнтацій був “києвоцентризм“. Доповнено та обґрунтовано висновки попередніх дослідників про те, що “києвоцентризм“ у ХVІ-ХVІІ ст. не був цілком притаманний московській ідеологічній доктрині.

Заповнено істотні прогалини у вивченні полемічного процесу в Україні кінця ХУІ-ХУІІ ст. через залучення до історіографічного вжитку значної кількості трактатів ”забутих” авторів, які майже не фігурують в дослідженнях про релігійну полеміку.

Простежено функціонування образу Київської Русі у різних контекстах: православно-католицькому; українсько-російському; ”світському” та ”релігійно-полемічному“ (в католицькому письменстві); в історіографічних пам'ятках та полемічних текстах.

Дістала подальший розвиток маловивчена проблема уявлень про долю Русі в зв?язку з месіаністично-есхатологічними сподіваннями в православному середовищі в Україні ХVІІ ст.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що результати дослідження можуть бути використані при написанні наукових монографій та статей з історії України ХУІ-ХУІІ ст., праць про полемічну літературу та історичну думку того часу. Доцільним може стати застосування результатів роботи при викладанні історії України на історичних факультетах, читанні спецкурсу з дисертаційної проблематики для студентів-істориків.

Структура дисертації відповідає меті та завданням дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Обсяг праці 195 сторінок. Перелік джерел та літератури складається з 408 позицій.

Апробацію дисертації було здійснено у виступах на Міжнародній студентській науковій конференції ”Історія очима молодих дослідників” (Донецьк, Донецький державний університет, 2-4 грудня 1999 р.); сесії Міжнародної школи гуманітарних наук Центрально-Східної Європи (9 лютого-10 березня 2001 р., Варшава); П'ятій Міжнародній науковій конференції, присвяченій 350-річчю Харкова та 200-річчю Харківського національного університету ім. В. Каразіна ”Проблеми історії та археології”. (м. Харків, Харківський національний університет, 4-6 листопада 2004 року); Других Всеукраїнських філософсько-богословських читаннях ”Православ'я у світовій культурі”. (м. Дніпропетровськ, Дніпропетровська державна фінансова академія, 18-19 листопада 2004 року); Міжнародній науково-практичній конференції ”Українці: світова нація перед викликами ХХІ ст.” (м. Київ, Українська Всесвітня Координаційна Рада, Інститут стратегічних досліджень при Президентові України, Інститут українознавства МОН України, 20-21 січня 2005 р.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі до дисертації обґрунтовується вибір автором теми, її наукова та суспільна актуальність, визначено об'єкт і предмет дослідження, мету і завдання, хронологічні межі, методологічні принципи та методи, сформульовано практичне значення дисертації, розкрите смислове наповнення авторської термінології, визначено новизну дисертації, її зв'язок з науково-дослідними програмами та планами, а також вказано апробацію в наукових публікаціях та виступах на конференціях.

Перший розділ праці - ”Історіографія та джерельна база дослідження” присвячується аналізові літератури з даної проблематики та джерел.

Перед українською історичною думкою ХУІІІ - першої половини ХІХ ст. постала проблема інтеґрування давньоруської доби в історію українського народу, оскільки, з одного боку, - ця доба теоретиками ”звичайної схеми” інтерпретувалася як історія великоросійського народу; а з другого, - образ Давньої Русі в свідомості українських істориків значною мірою заступив яскравіший образ історії ”козацької України” ХУІ-ХУІІ ст., яка для істориків романтичної та народницької доби почала виконувати функцію української ”старовини”.

В наукових дискусіях першої половини ХІХ ст. вперше відбилися окремі аспекти проблеми. М. Максимович у полеміці з М. Погодіним, порівнюючи місце Давньої Русі у структурах історичної пам'яті росіян та українців, зробив висновок, що перші більше пам'ятають про Володимира-язичника, ”князя-богатыря русской земли”, тоді як другі зафіксували образ Володимира-християнина, ”святого рівноапостольного князя”.

В. Антонович запропонував пояснення іґнорування помонгольського Києва у російській історичній схемі. Саме від нього походить поняття ”українсько-руський” та ”Україна-Русь”,- як відображення етно-культурного континуїтету між києво-руськими часами та ”козацькою” Україною.

Інтерес до проблеми зростає наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. Багатьох її аспектів торкається М. Грушевський, який розглядав період кінця ХУІ-ХУІІ ст. як ”перше українське культурно-національне відродження”. Він обґрунтував україноцентричну схему історичного поступу України.

В другій половині ХІХ - початку ХХ ст. виникло чимало праць, присвячених православно-католицькій полеміці, історії Церкви та її діячів, конфесійно-політичним відносинам. Це дослідження А. Архангельського, В. Ейнгорна, В.Завитневича, К. Харламповича, І. Малишевського, М. Трипольського, Ф. Титова, К. Студинського С. Голубєва, М. Сумцова, О. Левицького та ін., в тому числі, польських дослідників, таких як А. Брюкнер, Й. Бартошевич, Ю. Третяк та ін. Автори нерідко звертаються до характеристики історичних поглядів діячів полеміки, зокрема, з православного табору. Проте не було досліджень, які б спеціально вивчали проблему відображення Київської Русі та її символів в православній та католицько-уніатській полемічній літературі кінця ХУІ-ХУІІ ст.

Певні аспекти проблеми, здебільшого на фактографічно-описовому рівні, висвітлюються авторами загальних праць з історії літератури. Маємо на увазі дослідження О. Огоновського, С. Єфремова, М. Грушевського, І. Франка, М.Возняка та ін. Історичні погляди православних письменників представлені дуже слабко, а позиції католицьких та уніатських полемістів здебільшого не бралися до уваги.

Подолання народницьких стереотипів оцінки літературного процесу ХУІ-ХУІІ ст. призводило до зацікавлення літературою цієї доби як самоцінним культурним феноменом. Так, в 20-х рр. ХХ ст. В. Перетц вивчає проблему побутування та сприйняття в Україні ХУІ-ХУІІІ ст. давньоруської княжої агіографії, зокрема житій кн. Ольги та Володимира. Ф. Сушицький в 20-х рр. порушує питання про автентичність образу Давньої Русі в українському фольклорі ХУІІ ст.

В синтетичних працях істориків радянської України у 20-30 х роках ХХ ст. питання образу Київської Русі в Україні ХУІ-ХУІІ ст. практично не порушується, а в західноукраїнській і еміґраційній історіографії того часу підходи до питання ”київської спадщини” набувають радикально антиросійського характеру. Автори, які перебували під впливом М. Грушевського, вже не мусили відмежовуватися від Давньої Русі як від чогось чужого ”народному духові”, а навпаки - прагнули ”українізувати” Київську Русь, у тому числі, за допомогою термінологічної модернізації. В працях з історії Церкви проблема історичного світогляду католицьких чи православних полемістів не ставиться (І. Огієнко, В. Заїкин та ін.)

Наукове окреслення теми спостерігається у зв'язку з полемікою про ”давньоруську спадщину”, що спалахнула між істориками в СРСР та українськими дослідниками в діаспорі з 50-х років ХХ ст. Зацікавлення радянських істориків питанням ”давньоруської спадщини” та її сприйняттям у ХУІ-ХУІІ ст. спричинене бажанням довести, що Україна і Росія, в умовах політичного відокремлення одна від одної, зберігали спільні елементи культури, традицій, ментальності, історичних спогадів тощо, успадковані від єдиного кореня - Київської Русі. Суть зводилася до тези про ”штучність” окремого існування трьох народів - російського, українського, білоруського - та виправданість нових інтеґрацій. Концептуальне завершення ідея дістала у монографії В. Пашуто, Б. Флорі, А. Хорошкевич ”Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного славянства”. У 70-80 роки серед українських радянських дослідників інтерес до проблеми рецепції ”давньоруської спадщини” в українській культурі ХУІ-ХУІІ ст. був досить високим. (Я. Ісаєвич, Ю. Мицик та ін.) Чимале зацікавлення викликало питання відображення руської історії в ранньомодерній польській історіографії. (О. Рогов, Ю. Лимонов та ін.)

Дослідники за радянських часів були більше зорієнтовані на вивчення політичної проблематики, соціально-класової позиції письменників-полемістів, ніж їхніх історичних поглядів. (І. Єрьомін, О. Білецький, М. Гудзій, П. Яременко, П.Загайко та ін.) В концептуальному відношенні, історики полеміки переважно вдовольнялися неґативістськими щодо унії та католицької літератури оцінками, сформульованими І. Франком.

Зважаючи на перебування української науки в умовах тоталітарної держави, українські закордонні історики поставили за мету ”виправляти” історичні схеми, продуковані в радянській Україні. (О. Оглоблин) Українська історіографія в діаспорі не могла оминути проблему ідентифікації ”давньоруської спадщини”. Альтернативні думки висловлювалися Н. Полонською-Василенко, М. Глобенком, М. Чубатим, П. Голубенком, Ю. Книшом та ін. Однак, здебільшого, проблема поставала на рівні політичної публіцистики. Єдиною ґрунтовною науковою працею з питання ”київської спадщини” було монографічне дослідження Я. Пеленського ”The Contest for the Legacy of Kievan Rus? ”. ”Боротьба за спадщину Київської Русі”. - С.С.

Загалом, попри підвищену увагу в закордонній українській історіографії до ”київської спадщини”, питання про те, якими були уявлення про Київську Русь в Україні кінця ХУІ - ХУІІ ст., спеціально не порушувалося, полемічна література, зокрема, католицька та уніатська, особливої уваги не привертала.

Епоха незалежності відкрила шляхи переосмислення багатьох питань української історії з нових методологічних позицій. До кола цих проблем належить і ”київська” або ”давньоруська спадщина”. Ревізії було піддано і сам термін ”давньоруська спадщина” як такий, що відбиває прагнення російської історіографії бачити Київську Русь першим етапом російської державності.

В 90-ті роки в Україні переважно продовжуються традиції державницької історіографії. Провідною її ідейною засадою є теза про безперервність історичного процесу в Україні. Антитезу сформулював О. Толочко. На його думку, культивування українськими церковними інтелектуалами кінця ХУІ-ХУІІ ст. епохи Київської Русі спиралося не на автентичні давньоруські джерела (літописи), а на доробок польської історіографії. Тяглість української історії проголошується ідеологічним та історіографічним міфом.

Тема образу Київської Русі у свідомості українського суспільства кінця ХУІ-ХУІІ ст. займає значне місце у працях з проблем української ранньомодерної еліти, її психології, ментальності, культурного світогляду тощо. До таких праць належить науковий доробок Н. Яковенко. Її навчальний посібник ”Нарис історії України” є чи не єдиним у сучасній українській історіографії, де питання про образ Давньої Русі у свідомості українців ХУІ-ХУІІ ст. належить до центральних у відповідному розділі.

Проблема образу Давньої Русі в українському суспільстві ранньомодерної доби присутня у дослідженнях багатьох сучасних істориків та літературознавців. Йдеться про праці Я. Ісаєвича, О. Толочка, П. Саса, Л. Ушкалова, О. Русиної, М.Чеха, Т. Хинчевської-Геннель, П. Борека, А. Врублевської, Р. Лужного, Я.Страдомського, Д. Джіраудо, І. Шевченка, С. Плохія, Ф. Сисина, З. Когута та інших. Вагомим є доробок російських українознавців М. Дмитрієва, Б. Флорі та ін.

Історіографія дисертації є надзвичайно розлогою, оскільки охоплює велику кількість різножанрової літератури, в якій, тим чи іншим боком, представлена дана проблематика. Це праці про полемічний процес, рецепцію ”давньоруської спадщини” в Україні кінця ХУІ-ХУІІ ст., розвиток історичної думки кінця ХУІ-ХУІІ ст., праці з історії Церкви та міжконфесійних стосунків та ін. Далеко не всі аспекти теми отримали належне висвітлення в історичній літературі. До найменш досліджених належить проблема образу Давньої Русі у православній та католицько-уніатській полемічній літературі. До питань, що потребують неупередженого осмислення належать такі як: "київська спадщина" в українській та російській традиції, Давня Русь в історіографічних синтезах ХУІІ ст.; маловивченим лишається питання про есхатологічну складову ідеології руської церковної еліти та ін. Про стан вивчення теми свідчить та обставина, що вона мало представлена в сучасних підручниках з історії України, Церкви в Україні, історії літературного процесу.

Основним масивом джерел даної праці визначається полемічна література, яка охоплює трактати католицьких, уніатських та православних письменників кінця ХУІ-ХУІІ ст. Праці православних, католицьких та уніатських полемістів представлені переважно оригінальними стародруками, написаними польською та староукраїнською книжною мовою. Ці трактати видавалися православними, єзуїтськими та василіанськими друкарнями. Більша частина з них була опрацьована у фонді стародруків відділу рідкісної книги Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. Низка полемічних трактатів розглядалися за археографічними виданнями ХІХ - поч. ХХ ст., такими як ”Архив Юго-Западной России”, ”Памятники полемической литературы в Западной Руси. Русская историческая библиотека”, ”Материалы для истории Угорской Руси”, ”Пам'ятки полемічного письменства кінця ХУІ- і початку ХУІІ ст.” та ін.

Праці з пам'ятками полемічного письменства чималою мірою полегшила гарвардська серія ”Harvard Library of Early Ukrainian Literatute”, у виданнях якої побачили світ факсимільні відтворення ”Патерикона” Сильвестра Косова, ”Тератургеми” Афанасія Кальнофойського, ”Палінодії” Захарії Копистенського, ”Obrona iednoњci cerkiewney” Лева Кревзи, різні твори, в тому числі повний текст ”Треносу” Мелетія Смотрицького та інші. Чимало пам'яток опубліковано в збірниках радянських часів та сучасних виданнях, наприклад: ”Документи Богдана Хмельницького”, ”Воссоединение Украины с Россией”, ”Полное собрание русских летописей”, ”Українські гуманісти епохи Відродження” та ін.

Автор також спирався на літописи, хроніки та інші пам'ятки історичної думки. Важливою групою писемних джерел є епістолярні документи. Певне місце у дослідженні посідає мемуаристика, наприклад, спогади Павла Алепського, Мартина Ґруневеґа, Сигизмунда Герберштейна, Андре Теве, Альберто Віміни та ін.

Документальний тип джерел представлений посланнями, зверненнями, протестами, маніфестами тощо. Це, в основному, джерела, які відбивають настрої та тенденції у суспільстві. До них належать, наприклад, документи про релігійні конверсії другої половини ХУІІ-ХУІІІ ст., постанова римської конгрегації про заборону переходу з греко-католицького на римський обряд, маніфест православної шляхти Перемишльської землі та Руського воєводства та ін. Останні зберігаються у фондах Центрального Державного історичного архіву України у Львові.

Другий розділ - ”“Київська спадщина” в процесі національного відродження в Україні кінця ХУІ-ХУІІ століття” складається з підрозділів та пунктів. У першому підрозділі ”Русь: історія, традиція, конфесійна ідентичність в православній полемічній літературі” розглядаються концепції руського минулого, які поставали в полемічних трактатах православних письменників. Полеміка, що сплахнула з особливою силою на початку ХУІІ ст., породила величезну масу апологетичної літератури як з боку католицьких та уніатських, так і з боку православних полемістів. Початок цієї полеміки дав поштовх до створення перших спроб узагальнення руської історії, намагань свідомо прив'язати історію до сучасності, простежити нитки спадкоємності між реаліями часів Київської Русі та українською дійсністю ХУІІ ст. Під цим кутом зору привертають увагу праці Христофора Філалета (М. Броневського), анонімна “Пересторога”, “Протестація” Йова Борецького, “Вірші на жалосний погреб…” Касіяна Саковича, “Палінодія” та інші твори Захарії Копистенського, “Синопсис” 1632 року, нова редакцію києво-печерського ”Патерика”, виданого Сильвестром Косовим та ін. Історична концепція праць православних письменників, до появи синтез Феодосія Софоновича, і особливо Інокентія Ґізеля, мало змінювалася. В своїх основних обрисах вона була розроблена авторами першої половини ХУІІ ст. В основі концепції лежать такі ідеї як: безсумнівна ”православність” Київської Русі, її правителів та митрополитів; відсутність або непродуктивність зв'язків Русі з Римом; належність усіх прав та привілеїв, які надавалися руськими, литовськими князями та польськими королями, Православній Церкві, а не Уніатській; ”добровільний”, ”договірний” характер входження Русі до складу Великого князівства Литовського та Корони Польської; історична та юридична рівність руського, польського та литовського народів, в тому числі, крізь призму шляхетської "сарматської" теорії; рівноправність Православної та Католицької Церкви, недоцільність існування унії та Уніатської Церкви з огляду на відсутність історичного корінння унії на Русі; Православна Церква оголошується єдиним спадкоємцем Київської митрополії часів княжої Русі; нечинність Флорентійської унії; толерування ”Русі римського закону” при іґноруванні "уніатської Русі"; ідеалізація ”візантійської спадщини” (еллінофільство); обережний характер промосковських тенденцій, на відміну від ситуації середини-другої половини ХУІІ ст. Історичне значення руської православної літератури цього часу полягає в тому, що православні письменники витворили бачення руської історії як безперервного процесу, розвинули поняття руської ідентичності, визначили її культурні, ідейні, ”сакральні” підвалини, заклали фундамент для створення історіографічних синтез історії Русі в подальшому. Однак ще одним наслідком антиуніатського письменства було зародження промосковських тенденцій в православному середовищі, які вже добре помітні у творах Захарії Копистенського та Йова Борецького. Домінування цих тенденцій згодом призвело до змін в руській ідентичності. У другому підрозділі ”“Київська спадщина” в контексті українсько-російських взаємин” містяться такі пункти як ”Образ московського світу в Україні: формування промосковських настроїв в українському православному середовищі”, в якому простежується конфесіоналізація свідомості людей, в структурах якої поступово набуває ознак своєрідне ”есхатологічне москвофільство”. У наступному пункті ”Київ та “київська спадщина” в українській та російській традиції” порівнюється ставлення до ”давньоруської спадщини”, яке сформувалося в обох культурно-ідеологічних традиціях на середину ХУІІ ст. Висловлено думку, що попри декларативні претензії Московської держави на усі руські землі, “києвоцентризм” не був властивий її історико-ідеологічній програмі. Апеляції до ”київської спадщини” як ”вічної отчини” царів мали ситуативний характер і не були притаманні історичному мисленню московської еліти. Натомість в руській (українській) православній традиції Київ, його святі, святині були головними символами ідентичності. Навіть ідеалізація російської монархії в середовищі ”промосковськи” налаштованого руського духовенства не супроводжувалася ідеалізацією Москви. Третій підрозділ ”“Останні часи”: доля Русі у світлі есхатологічних сподівань” є спробою порушити проблематику, яка рідко присутня в сучасних працях з історії України. Йдеться про бачення долі України-Русі не в світлі минулого, а в світлі майбутнього, уявлення про яке було сформоване під впливом християнської православної есхатології. Сформульовано припущення, що в середовищі промосковськи налаштованих діячів України середини - другої половини ХУІІ ст. майбутнє Русі бачилося в складі вселенської православної імперії, що, перебуваючи під скіпетром російських самодержців, як нащадків київських монархів, мала Київ своїм містичним центром. Незважаючи на існування ”опозиції” до московської влади серед української еліти, альтернативної, спопуляризованої серед народу, есхатологічної візії, де б Москва поставала в негативному світлі, не виникло. Побутування ”есхатологічного москвофільства” стало передумовою конструювання ідеї ”общероссизма”. Четвертий підрозділ ”Минуле Русі в історіографічних синтезах” присвячений працям науково-історіографічного характеру (Густинському літописові, ”Хроніці” Феодосія Софоновича, ”Синопсису” Інокентія Ґізеля та ін.) В цих пам?ятках відбилися пошуки тогочасною історичною думкою ”національної ідеї” з такими її складовими як інтеґрований образу минулого, національна міфологія, образ Батьківщини. Історичні синтези відображали прагнення Русі-України віднайти своє місце на цивілізаційній карті світу. Попри прямі запозичення деяких схем та концепцій з польської історичної думки (найбільш впливові твори якої теж проаналізовано), українські автори осмислюють історичну долю України самостійно, хоч часом і суперечливо. Зауважена суперечливість полягає у тому, що в традиційну оповідь, яка відбувалася за схемою: Київська Русь - Галицько-Волинське князівство - Велике князівство Литовське - Річ Посполита ( ”козацька Україна” ) ретроспективно вплітається московський чинник, який автори, під тиском соціально-політичної дійсності, не могли не враховувати; очевидним було намагання пристосувати до української історичної дійсності московську політичну лексику, показати причетність російської монархії до подій на Русі. Зрештою, політична промосковська телеологія стає наскрізною у творі Інокентія Ґізеля ”Синопсис”, хоча саме Київ, а не Москва, був змальований як головний герой історичного процесу на Русі.

Третій розділ - ”Руська історія, традиція, ідея в католицькій літературі доби релігійної полеміки кінця ХУІ-ХУІІ ст.” присвячений низці проблем, практично не досліджених або маловивчених у вітчизняній історіографії. Він складається з двох підрозділів. У першому ”Героїчний образ Давньої Русі: поза межами полеміки” здійснено спробу відтворити образ Київської Русі в літературі, що виникла поза бурхливою полемікою між православними, католиками та уніатами після Берестейської унії. Джерелами для подібної реконструкції були, наприклад, твори Симона Пекаліда, Яна Щасного Гербурта, Яна Домбровського, Варфоломія Зиморовича, Шимона Окольського та ін. Автори керувалися, особливо у художніх творах, здебільшого естетичними, патріотичними мотивами, а не вузькоконфесійними, що наклало свій відбиток на специфіку історичних уявлень. Прикметною ознакою цієї літературної традиції була героїзація минулого Русі, давньоруської державності та загалом символів старокиївської епохи: Києва, київських та галицько-волинських князів тощо. Автори дуже чітко розмежовували ”руський” та ”московський” світи на історичному, культурно-цивілізаційному та етнічному рівні. Русь уявлялася самостійною історичною та культурною реальністю. При цьому автори прагнули уникати тих конфесійно-спірних моментів, які в іншому контексті - полемічному, - перебували якраз в центрі уваги представників обох ворогуючих таборів - католицького та православного. Для багатьох представників цього напрямку більшою цінністю, ніж доктринальні та обрядові особливості власної конфесії, були ідея шляхетських свобод та привілеїв, принципи релігійної толерантності, громадянський мир у спільній Вітчизні - Речі Посполитій. Доцільність написання цього підрозділу продиктована необхідністю створити певний ідеологічний контраст з іншою літературною традицією, створеною католицькими авторами. В інших обрисах постає Давня Русь у католицькій та уніатській полемічній літературі, яка висвітлюється у підрозділі ”“Альтернативна” концепція історії Русі у працях католицьких та уніатських полемістів кінця ХУІ-ХУІІ ст.” Католицька історико-полемічна література, спираючись на ті самі джерела, що й православна (Длуґош, Кромер, Мєховський, Бєльські, Стрийковський та ін.), виробила відмінне бачення багатьох питань історії Київської Русі. Це бачення можна назвати ”альтернативною” історичною візією. Її важливість полягає в тому, що вона претендувала на функцію ”історичної пам'яті”, критерію оцінки галицькими русинами-уніатами власного минулого та власної ”руськості”. До витворення цієї концепції історичного минулого Русі причетні такі письменники католицько-уніатського табору як: Петро Скарга, Бенедикт Гербест, Іпатій Потій, Йосафат Кунцевич, Ґаспар Скупинський, Ілля Мороховський, Тимош Шиманович, Лев Кревза, Іван Дубович, Федір Тишкевич-Скуминович, Бенедикт Павло Боїм, Кипріан Жоховський, Ян Алоїз Кулєша, Міколай Ціховський, Теофіл Рутка та багато інших. Думка Яна Длуґоша про апріорну ”істинність” римо-католицької віри та ”облудність” православної була успішно реалізована та розвинена в католицькій полемічній публіцистиці кінця ХУІ - ХУІІ ст. Видається недоцільним чіткий поділ католицьої публіцистики на дві гілки: римо-католицьку та уніатську. Позиції римо-католицьких та уніатських письменників з більшості питань збігаються (наприклад, тлумачення "схизми" на Русі, питання канонічної юрисдикції руських ієрархів та ін.), проте існували і певні відмінності, які були вкорінені у формах національного самоусвідомлення авторів. Якщо Петро Скарга, Бенедикт Гербест, Ян Кулєша були противниками східного обряду та церковнослов'янської традиції, то уніатські полемісти, особливо у перший час по унії (Іпатій Потій, Йосафат Кунцевич, Ґаспар Скупинський та ін.), стали на захист східнохристиянської літургічної спадщини, церковнослов'янської мови, обрядових відмінностей Руської Церкви. Уніатські діячі, які в більшості були русинами за походженням, відчували прив'язаність до своєї ”малої Вітчизни” і прагнули інтеґрувати її до західноєвропейського католицького світу, зберігши при цьому власну культурну ідентичність. Прибічники унії відчували спадкоємність їхньої Церкви з Церквою часів Київської Русі, тому прагнули збереження її обрядових, мовних, національних особливостей, що й було умовою унії з руської сторони. Увагу полемістів привертають такі факти з історії Давньої Русі, які підлягали двозначній інтерпретації, надавалися до тлумачень у проунійному дусі при конструюванні "альтернативної" версії церковної історії Русі. До таких тем належало, передусім, хрещення Русі, кирило-мефодіївська місія, правління Ярослава Мудрого та Ізяслава, постаті київських митрополитів (Іларіона, Климента та ін.), Флорентійська унія, русько-польські взаємини тощо. Значно менша увага приділяється Данилові Галицькому та взагалі Галицько-Волинській державі. Прикметно, що в полемічній літературі майже не представлена тема "Русь та степ". Лише Федір Тишкевич-Скуминович, Ян Кулєша та деякі пізніші письменники зауважили, що вона непогано вписується у концепцію Божого покарання Русі за "схизму". Якщо в першій половині ХУІІ ст. католицькі письменники спираються в основному на ”власні ресурси” для доведення ідеї "унійності" Русі, то пізніші автори вже цим не вдовольняються. Так, Міколай Ціховський, Ян Кулєша пробують паралельно з апологізацією традиційних "спірних" символів давньоруської святості (київські печери, Антоній та Феодосій Печерські та ін.) запровадити до "сакрального кола" цих символів "безсумнівні", пов'язані безпосередньо з Римом, а не багатоликим та мінливим Константинополем. Це розповіді про рівноапостольні місії на Русь святих Бруно та Боніфація, св. Войцеха (єпископа Адальберта), Рейнберга, святого Яцека та його чудеса.

Певна увага в полемічних трактатах католицьких письменників приділяється Москві. В очах римо-католицьких авторів вона постає як незрозумілий, дикий, нецивілізований світ, який є загрозою для спокою Речі Посполитої. Водночас цей світ ставав предметом неприхованої іронії та глузування. Русь (Україна) сприймається як ”своя” країна, цивілізаційно близька до Заходу, яка, однак, потребує потужної католицької місії. Прикметно, що уніатські автори, зокрема, в період посиленої латинізації, ставляться до Москви більш прихильно, мріючи, напевно, в умовах зневаги до унії в Речі Посполитій, про сильну державну протекцію для своєї Церкви.

Історична концепція католицької полемічної літератури зводилася до наступної схеми: 1. Рим був і лишається більш авторитетним, ніж Константинополь, тому всі спірні моменти між обома апостольськими столицями тлумачаться на користь Риму. 2. Якщо Русь і прийняла християнську віру з Константинополя, то це сталося у часи віросповідної єдності між обома апостольськими столицями. Символом ”святої єдності” вважався патріарх Ігнатій, тоді як ”схизму” уособлювали патріархи Фотій та Михаїл Керуларій. 3. Після ”схизми” Русь в особі багатьох київських митрополитів визнавала Римську зверхність, отже перебувала у "розколі" чише частково. 4.Перебуваючи у ”схизмі”, Русь постійно прагнула відновити єдність з Римом, свідченням чого була участь Київського митрополита Ісидора на Флорентійському соборі, послання митрополита Мисаїла до папи Римського, нарешті Берестейська унія, укладена єпископами Кирилом Терлецьким, Іпатієм Потієм, Михайлом Рогозою та іншими. 5.”Справжньою” Руссю є саме уніатська Русь, а ”схизматики” не мають права на цю назву, в кращому разі вони можуть називатися ”новою” Руссю, яке не має ні своєї традиції, ні старовини, що освячувалася б авторитетом Святих Отців. Істинність ”уніатської Русі” підтверджує сонм руських святих, святість яких є найпромовистішим свідченням унійного характеру давньоруської Церкви, оскільки ”схизма” не продукує святості, бо є гріхом. 6. Церковнослов'янська традиція існує завдяки згоді та благословенню Рима. 7. Уніатська Церква є справжньою Руською Церквою, спадкоємницею Київської митрополії давньоруських часів. 8. Хоч ”руська старовина” і є авторитетною, однак в якості чинника леґітимності вона поступається своїм значенням правовим нормам Речі Посполитої, і, в тих випадках, коли між ними виникає суперечність, зверхність має право королівське. Втім, не рідко уніатські ієрархи принцип ”руської старовини”, ”закони князів руських” оцінювали дуже високо і використовували на користь своїй Церкві. 9. Коли радикальні представники православних пропонували чітку дуалістичну модель, в якій Києву та Москві відводилася роль осердя ”істинної віри”, ”останнього оплоту православ'я”, ”Священного града”, ”Другого Єрусалима” - зрештою, втілення абсолютного Добра, а Римові - відповідно Зла (Папа - антихрист, Рим - ”вавілонська блудниця” та ін.), то ідеологія католицько-уніатського табору в есхатологічній перспективі була структурно невиразною. Рим вбачав у Москві втілення не демонічного зла, а всього лише ”невігластва”, ”глупоти”, ”простоти”, ”дикості”, ”невченості”, ”схизми” та інших, суто людських вад, які і долаються суто людськими методами, наприклад, добре організованим місіонерством. На відміну від римо-католицьких письменників, уніатські діячі не демонструють різко негативного ставлення до Москви та її монархів. Подекуди навіть помітна тенденція ідеалізації московської монархії.

У Висновках викладено загальні підсумки дослідження:

Обриси сприйняття історії Давньої Русі окреслюються в православній полемічній літературі першої половини ХУІІ ст. Православні письменники витворили власне бачення минулого своєї Батьківщини, розвинули поняття руської ідентичності, визначили її культурні, ідейні, сакральні підвалини, заклали фундамент для створення історіографічних синтез у подальшому. Параметри рецепції Київської Русі, її спадщини, традицій включали такі ідеї, як: безсумнівна ”православність” Київської Русі, її правителів та митрополитів; відсутність або непродуктивність римських зв'язків з Руссю; належність усіх прав та привілеїв, які надавалися руськими, литовськими князями та польськими королями, Православній Церкві, а не Уніатській; ”добровільний”, ”договірний” характер входження Русі до складу Великого князівства Литовського та Корони Польської; історична та юридична рівність руського, польського та литовського народів, в тому числі, крізь призму шляхетської "сарматської" теорії; рівноправність Православної та Католицької Церкви, нелеґітимність існування унії та Уніатської Церкви з огляду на відсутність історичного корінння цього явища на Русі; Православна Церква є єдиним спадкоємцем Київської митрополії часів княжої Русі; нечинність Флорентійської унії; толерування ”Русі римського закону” при іґноруванні "уніатської Русі"; ідеалізація та апеляція до ”візантійської спадщини” (еллінофільство); обережний характер промосковських тенденцій, на відміну від ситуації середини-другої половини ХУІІ ст. Згодом, до світогляду українських книжників додається ”есхатологічне москвофільство” (ідеалізація московських монархів як вірних захисників православ'я в умовах апостасії та уявлення про Москву як останній ”оплот істинної віри”), посилюються мотиви єдності слов?ян (особливо в синтетичних працях з історії Русі), відбувається паралельна ідеалізація Києва (”києвоцентризм”) та московської монархії. Відзначимо, що при цьому ідеалізації Москви як міста в пам'ятках української писемності, навіть відверто проросійського спрямування, не спостерігається.

Усі ці ідеї складають перелік, який змінювався залежно від періоду, політичного стану, інтелектуального контексту. Засадничими складовими способу мислення полемістів були алегоризм, провіденціалізм та дуалізм в оцінках історичних та соціальних явищ, що накладало відбиток на специфіку осмислення історичної долі Русі. Провіденціалізм у свідомості тогочасних авторів виявляється у тому, що історія Русі бачиться вкоріненою в біблійній реальності і отримує персональний вимір (засновником руського народу є Рус, нащадок Ноя і т. д.) Прототипом історії ”народу руського” постає історія старозавітнього єврейського народу. Вкоріненість у священну історію наповнювала буття Русі ”вічним” сенсом, прив'язувала до трансцендентної шкали Божих задумів. Історія ”руського народу” поставала на трьох часових рівнях: минулому (в якому відсутня чітка межа між реальним та міфологічним виміром), сучасному та кінцевому майбутньому (есхатологічний вимір). В останньому вимірі майбутнє Русі вбачалося у складі єдиної вселенської православної імперії, в якій Київ, під скіпетром благочестивих монархів, посідав центральне місце як містичний осередок християнської екумени. Зважаючи на це, можна вести мову про функціонування специфічного імперського мислення в середовищі української еліти, яке знаходило пізніше своє втілення у широкій участі її чільних представників у розбудові Російської імперії.

Традиційне сприйняття давньоруської історії в Україні не було визначене російськими чинниками. В українсько-білоруських літописах, особливо до церковної унії, Москва сприймалася вороже, оскільки для авторів на першому місці стояли державні інтереси ВКЛ, а не релігійна єдність Москви та ”руського” масиву князівства. Проросійська інтерпретація ”київської спадщини”, що зароджується на початку ХУІІ ст., по суті, означала розрив з усталеним баченням історичного процесу на Русі, яке сформувалося як в православній, так і в католицькій традиції в Україні. В процесі ”конфесіоналізації” свідомості на теренах Речі Посполитої, образ Москви в очах мешканців України набуває ідеальних характеристик як ”твердиня православної віри”. Українські православні діячі ХУІІ ст., які пов'язали ”київську спадщину” з правами на неї правлячої російської династії, запровадили до російської політичної та інтелектуальної традиції, крім концепції “двох Росій”, “кровної спорідненості двох народів”, ”меншого брата”, прав московських монархів на сучасний Київ - “вічну отчину”, ще й імперської доктрини, хоча її первісний “руський” варіант мав києвоцентричний, релігійно-месіаністичний характер.

Інтерпретація головних символів Київської Русі в Росії та Україні мала значні відмінності. Попри присутність в ідеології Росії ХУІІ ст. ідеї “київської спадщини”, вона відігравала не основну, а лише службову, допоміжну роль у її програмі. Московська ідеологія виокремлювала з цієї “спадщини” династичний леґітимізм, патримоніальне право, не вдаючись до конструювання інших ниток спадкоємності - культурних, етнічних, сакральних. Натомість в ідеології українських книжників та політиків домінує “києвоцентризм”, який включав ідеалізацію Києва як ”священного” і “столичного” міста, уявлення про славну роль Києва в минулому та кінцевому майбутньому, культ київських святинь, прославлення великих київських князів. Ідеологія “києвоцентризму” не мала вузькоконфесійного характуру, про що свідчить уславлення Києва та Київської Русі також і в католицькому письменстві.

В православній Україні кінця ХУІ-ХУІІ ст. існувало щонайменше два ”рівні” рецепції історії Русі. Це “популярна”, доволі аморфна і структурно незавершена, але оригінальна візія, що простежується в історико-поетичних творах, усних переказах, а також в літописах. Її особливістю було уявлення про самостійність українського історичного процесу, бачення України-Русі як самостійної геополітичної та культурної реалії. Москва постає як чужорідна, зовнішня сила, яка за принципом старшинства поступається Києву. Православ'я не прив'язується до московського світу, а пошуки ідеального монарха кристалізуються не лише в гаслах “Білого царя“, а й у спогадах про королювання Данила Галицького та мріях про встановлення влади “другого короля галицького“. І друга візія - “промосковська”, протоімерська, - що знайшла вияв в історичному світогляді багатьох представників руської православної еліти діячів. ”Стрижневими” ідеями, на якій вона трималася, є ідея законних прав московських монархів на Київ, кровної (етнічної) спорідненості руського народу та московитів, єдності віри та Церкви. Проте, навіть в цьому разі, представники такої світоглядної позиції були не до кінця послідовними. Наприклад, Інокентій Ґізель, Феодосій Софонович та ін. уміли поєднувати вірнопідданський монархізм з ”києвоцентризмом”, місцевим українським (руським) патріотизмом. В пам'ятках історичної думки України ХУІІ ст. історія Давньої Русі виявляється пов'язаною саме з українськими землями. Москва постає в цих наративах доволі спорадично як чужий, хоча й позитивний герой.

Чинником політичного життя України ХУІІ ст. була конфесіоналізація, загострення міжцерковного протистояння між уніатами та православними, наслідком чого стало вироблення уніатами ”альтернативної” концепції історії та ідентичності Русі, ”народу руського”. Спираючись на факт ієрархічної спадкоємності їхньої Церкви з Церквою часів Київської Русі, уніатські письменники прагнули збереження її культурно-обрядової ідентичності, ”руського” характеру. Зацікавлення полемістів викликають такі факти з давньоруської історії, які слугували аргументами в "альтернативній" версії історії Русі. Чільне місце серед таких тем посідають хрещення Русі, кирило-мефодіївська місія, правління Ярослава Мудрого та Ізяслава, постаті київських митрополитів, Флорентійська унія, русько-польські взаємини тощо. Данило Галицький та Галицько-Волинська держава не часто були предметом уваги письменників-полемістів. Головними елементами католицько-уніатської історичної концепції були: уявлення про авторитетність і вищість Риму над Константинополем; єдність віри у час прийняття Руссю християнства; визнання київськими митрополитами, навіть після ”схизми”, влади та канонічних прав на Русь ”намісника апостола Петра”; постійне прагнення Русі до єдності з Римом; ототожнення ”руськості” та ”старовини” з ідеєю і практикою унії, зважаючи на що Русь православна (”схизматична”) постає як ”неістинна”, ”несправжня”; святість святителів та преподобних Київської Русі оголошується продуктом ”правильності” їхнього віросповідання; попри шанобливе ставлення уніатських ідеологів до руської ”старовини”, вони віддають перевагу правовим нормам Речі Посполитої в тих випадках, коли ці два чинники не узгоджуються.

Істотною ознакою тієї літературно-публіцистичної традиції, яка була класифікована як "світська" (хоч її представляли католики), була героїзація минулого Русі, давньоруської державності та загалом символів тієї епохи - Києва, київських та галицько-волинських князів тощо. В уявленні письменників, Київська Русь - це імперія, що тримає у покорі віддалені племена, в тому числі “мосхів“, які до організації імперії стосунку не мають. Територія Київської Русі ототожнюється з Україною. Письменники на історичному, культурно-цивілізаційному та етнічному рівні чітко розмежовували ”руський” та ”московський” світи. Русь - це самостійна історична та культурна реальність, яка ставала предметом художньо-поетичного натхнення. Автори прагнули уникати конфесійно-спірних моментів, які в контексті міжконфесійного протистояння найбільше цікавили його безпосередніх учасників. Репрезентантів цієї традиції більше приваблювали ідеї шляхетських прав та привілеїв, засади релігійної толерантності, громадянська злагода в Речі Посполитій, аніж доктринальні та обрядові особливості власної конфесії.

Рецепція спадщини Київської Русі в Україні кінця ХУІ-ХУІІ ст. відзначається різноманітністю, різноплановістю і залежністю від конфесійних, культурних, соціальних та політичних чинників. Спосіб сприйняття києво-руської спадщини, створенння декількох моделей давнього минулого України в інтелектуальному просторі кінця ХУІ - ХУІІ століть мало прямий стосунок до процесів формування національної ідентичності модерної України.

З ДИСЕРТАЦІЙНОЇ ПРОБЛЕМАТИКИ БУЛО ОПУБЛІКОВАНО ТАКІ ПРАЦІ:

Русь минула та сучасна у ”Палінодії” Захарії Копистенського (До характеристики полемічного процесу першої половини ХУІІ ст.) // Грані. 2004. № 5. С.18-22.

Давньоруська церковно-історична проблематика у трактаті Лева Кревзи ”Оборона єдності церковної” (1617 р.) // Грані. 2004. № 6. С. 20-22.

“Останні часи“: доля Русі у світлі есхатологічних настроїв в Україні ХVІІ ст. // Грані. 2005. № 2. С. 16-18.

Давньоруська християнська спадщина в католицькій полемічній літературі кінця ХУІ-ХУІІ століття: загальна характеристика // Проблеми історії та археології. Матеріали V Міжнародної наукової конференції, присвяченої 350-річчю м. Харкова і 200-річчю Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна 4-6 листопада 2004 року. Харків, НМЦ "СД", 2004. С. 91-92.

З історії формування культурно-історичної ідентичності України // Історичні та культурологічні студії. Львів, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, Вип. 3. С. 3-25.

Українське національне відродження кінця ХУІІІ - початку ХХ ст. як соціокультурний феномен // Історія очима молодих дослідників. Міжнародна студентська наукова конференція. Дон. ДУ. Збірник наукових праць. Донецьк, 1999. Том. 1. С. 70-73.

АНОТАЦІЯ

Савченко С.В. Рецепція спадщини Київської Русі в Україні кінця ХУІ-ХУІІ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01. історія України.- Інститут українознавства імені Івана Крип'якевича НАН України.- Львів, 2005.

В дисертації відтворено образ Київської Русі та уявлення про ”давньоруську спадщину”, що функціонували в суспільній свідомості і слугували чинником націо- культуротворчих процесів на українських теренах в ранньомодерну добу. Особлива увага приділяється православній, римо-католицькій та уніатській полемічній літературі як пам'яткам історичної думки. Запропоновано розглядати концепції історії Давньої Русі, створені католицькими та православними авторами в якості альтернативних націо- та культуротворчих моделей, що вплинули на процеси формування національної ідентичності. Реконструйовано візію ”давньоруської спадщини” в руській та московській традиції, історіографічних творах. Розкрито специфіку уявлень про історичне минуле Русі в різних ідеологічних середовищах. Ключові слова: давньоруська спадщина, київська спадщина, Київська Русь, Давня Русь, спадкоємність, Церква, полемічна література, історична свідомість.

АННОТАЦИЯ

Савченко С.В. Рецепция наследия Киевской Руси в Украине конца ХУІ-ХУІІ вв. - Рукопись. Дисертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук за специальностью 07.00.01. история Украины. - Институт украиноведения имени Ивана Крипякевича НАН Украины.- Львов, 2005.

В диссертации воссоздается образ Киевской Руси и ”древнерусского наследия”, функционировавшего в общественном сознании в качестве фактора нацио- и культурообразующих процессов на украинских землях. Особенное внимание уделяется православной, римо-католической и униатской полемической литературе конца ХVІ -ХVІІ вв. как памятникам исторической мысли. Предлагается рассматривать концепции истории Древней Руси, созданные католическими и православными авторами в качестве альтернативных моделей, повлиявших на формирование национальной идентичности. Реконструируется видение ”древнерусского наследия” в традиции Украины-Руси и Московского государства. Исследована специфика представлений об историческом прошлом Руси, функционировавших в различных идеологических контекстах.

Параметры восприятия древнерусской истории создаются в полемической литературе конца ХУІ-ХУІІ вв. Концепции православных писателей сводятся к следующему: несомненная православность Киевской Руси; непродуктивность римских религиозных миссий на Руси; принадлежность всех привиллегий, дарованных правителями Древней Руси - Православной Церкви; добровольность вхождения Руси в состав Великого княжества Литовского и Короны Польской; равенство “руського“ (украинского), польского и литовского народов; равноправие Православной и Католической Церквей; недействительность Флорентийской унии; толерантное отношение к римо-католицизму при игнорировании Униатской Церкви и ее прав; аппеляция к византийскому ”наследию”; осторожный характер промосковских тенденций. С середины ХУІІ в. к мировоззрению киевских книжников присоединяются ”есхатологическое москвофильство”, усиливаются панслависткие тенденции, осуществяется параллельная идеализация Киева (”киевоцентризм”) и московской монархии. При этом идеализации Москвы как города не наблюдается. Особенностью осмысления исторических судеб Руси выступает средневековый провиденциализм, проявляющийся в том, что история русской земли имеет свои истоки в библейской реальности, которая наполнила историческое бытие Руси вечным смыслом. История виделась развернутой одновременно на трех уровнях - прошлом, настоящем и будущем. Последнее обещало Руси стать частью вселенской православной империи, столица которой Киев будет мистическим центром христианского мира в ”последние времена”.