Обласні привілеї Волині та Київщини: ґенеза і функціонування в другій половині XV – першій третині XVI ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

з теми: «Обласні привілеї Волині та Київщини: ґенеза і функціонування в другій половині XV - першій третині XVI ст.»

07.00.01 - історія України

Ващук Дмитро Петрович

Київ-2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі історії України середніх віків Інституту історії України НАН України.

Науковий керівник: кандидат історичних наук

Русіна Олена Володимирівна,

Інститут історії України НАН України,

старший науковий співробітник.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Боряк Геннадій Володимирович,

голова Державного Комітету архівів України;

кандидат історичних наук, доцент

Кулаковський Петро Михайлович,

Національний університет „Острозька академія”,

доцент кафедри державно-правових дисциплін.

Провідна установа: Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України.

Захист відбудеться „23” грудня 2005 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради по захисту дисертацій Д 26.235.01 в Інституті історії України НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту історії України НАН України за адресою 01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4.

Автореферат розісланий „ ” листопада 2005 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук, професор Гуржій О. І.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Дисертація присвячена одному з найважливіших аспектів політико-правової та соціально-економічної історії України другої половини XV - першої третини XVI ст., а саме: ґенезі та функціонуванню в її межах обласних привілеїв Великого князівства Литовського (далі. - ВКЛ). Як відомо, ця держава являла собою складний конгломерат окремих земель, чиї відносини із Вільном не були однотипними у достатутовий період. Відсутність єдиного для всієї країни законодавства, котре б регулювало взаємини центральної влади із залежними від неї територіями, призвело до того, що землі мали різні права. Саме через це Волинь і Київщина отримали від великого князя обласні привілеї, або уставні земські грамоти. Норми цих документів і визначали, до видання Першого Литовського Статуту (вересень 1529 р.), правові, судово-адміністративні та соціально-економічні принципи кожного регіону. Під термінами „обласні привілеї”, чи „уставні земські грамоти” слід розуміти офіційні юридичні документи, котрі надавалися верховною владою ВКЛ областям з метою законодавчого забезпечення внутрішніх відносин. В межах України цю проблему можна висвітлити тільки на прикладі Київщини та Волині, оскільки саме ці регіони в різні часи отримали уставні земські грамоти, які тривалий час перебували поза увагою фахівців і мають значний інформаційний потенціал.

Увагу акцентовано на двох питаннях - походження обласних привілеїв і функціонування їх у повсякденному житті. Актуальність обраної теми зумовлюється ще й тим, що спеціальних досліджень, які б висвітлювали ґенезу, структуру уставних земських грамот та втілення їх норм у життя, дуже мало. Це, головним чином, монографії М. Ясінського та І. Якубовського, що постали на зламі XIX - XX ст. і є, вочевидь, застарілими. Висновки цих авторів потребують перегляду, особливо у світлі віднайденого К. Яблонскісом привілею Жмудської землі та нещодавнього виявлення С. Жемайтісом привілею Новогрудської землі, які докорінно суперечать поглядам вищезгаданих дослідників. Тому у сучасній історіографії відчувається потреба в наукових працях з дослідження привілеїв.

До підготовки дисертації, присвяченій уставним земським грамотам Волині та Київщини, спонукала і необхідність перегляду традиційних уявлень про роль „старини” як регулятора внутрішньополітичних відносин у Великому князівстві Литовському. Важко не помітити невідповідності хрестоматійного постулату „старини не рухаєм, а новин не вводим” історичним реаліям у той час, коли в державі відбувався процес реформ, що також відобразилось на змісті уставних грамот, які начебто мали гарантувати збереження традицій звичаєвого права.

Таким чином, наукова доцільність обраної теми очевидна. Використання адекватного дослідницького інструментарію та системного аналізу дає можливість з'ясувати причини надання обласних привілеїв, встановити зв'язок із попередніми юридичними документами, вплив на формування Литовських Статутів та особливості їх практичної реалізації у буденному житті. привілей волинь київщина грамота

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з плановою темою відділу історії України середніх віків Інституту історії України НАН України „Українське суспільство доби середньовіччя - початку нового часу: політичні, соціальні, економічні, правові, міжконфесійні взаємини, соціокультурні уявлення та ціннісні системи” (Державний реєстраційний № 0103U003921).

Об'єктом дослідження стали уставні земські грамоти Волині та Київщини, надані цим регіонам великими князями литовськими Олександром Ягеллончиком та Сигізмундом I Старим.

Предметом дисертації є висвітлення змісту норм обласних привілеїв та їх функціонування в судово-адміністративній, соціально-економічній та правовій практиці зазначених українських земель у другій половині XV - першій третині XVI ст.

Хронологічні межі охоплюють період з 1440 по 1529 рр. Нижня хронологічна межа (1440 р.) обумовлена, по-перше, приходом до влади Казимира Ягеллончика, за правління якого практика надання обласних привілеїв набула загальнодержавного значення, а по-друге, датуванням першої оригінальної уставної грамоти Новогрудській землі, що збереглася до нашого часу. Верхня хронологічна межа (1529 р.) пов'язана із виданням Першого Литовського Статуту (далі. - ПЛС), оскільки саме з цього часу обласні привілеї формально втратили свою юридичну силу. При вивченні питання про рецепцію давньоруського права та ґенези уставних грамот в дисертації ретроспективно розглянуто і більш ранні періоди історії України.

Метою роботи є вивчення практики застосовування артикулів привілеїв у буденному житті, здійснення порівняльно-текстологічного аналізу уставних земських грамот Київщини та Волині з іншими правовими пам'ятками для реконструкції та датування їх протографів. Для досягнення визначеної мети дисертант поставив перед собою такі основні завдання:

- з'ясувати історію та походження уставних грамот, які були надані Волинській та Київській землям;

- здійснити порівняльний аналіз привілеїв для встановлення їх архетипних грамот;

- простежити рецепцію давньоруського права в обласних привілеях ВКЛ та показати їх зв'язок з ПЛС;

- дослідити функціонування судочинства крізь призму положень уставних грамот;

- прослідкувати реалізацію задекларованих артикулів, які визначали основні принципи податкової системи, повинностей та соціальних відносин;

- показати місце обласних привілеїв у правовій системі ВКЛ другої половини XV - першої третини XVI ст.

Методи дослідження. В процесі написання дисертації автор скористався системним підходом для вивчення судово-адміністративних, правових та соціально-економічних явищ, використовуючи загальнонаукові методи аналізу і синтезу та опираючись на принцип історизму. В роботі застосовувались такі методи: хронологічний - для відтворення послідовності подій; метод перехресного співставлення джерел - при відновленні протографів обласних привілеїв; подокументний - щодо збору матеріалу з актових книг; статистичний - під час з'ясування подібних положень уставних грамот; порівняльно-історичний - для виявлення загального й особливого в правових процесах на інших територіях.

Наукова новизна полягає у тому, що вперше в українській історіографії проведено аналітичне дослідження обласних привілеїв ВКЛ, що діяли в історичних межах України другої половини XV - першої третини XVI ст. Дисертанту вдалося: а) встановити ймовірні терміни отримання перших привілеїв; б) відтворити їхні протографи; в) здійснити постатейний та галузевий розподіл грамот; г) розглянути подібність та розбіжність норм обласних привілеїв з Руською Правдою та ПЛС; д) показати на практиці реалізацію артикулів уставних земських грамот.

Практичне значення. Матеріали, положення та висновки дисертації можуть бути використані при розробці широкого кола проблем з історії України та країн Центрально-Східної Європи, написанні спеціальних праць з питань українського середньовічного права, джерелознавства, при підготовці монографічних та узагальнюючих наукових робіт, історико-краєзнавчих студій, створенні вузівських курсів, а також у викладацькій роботі.

Апробація результатів дослідницької роботи проводилася на засіданнях відділу історії України середніх віків Інституту історії України НАН України, а також на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях: Всеукраїнська науково-практична конференція „I Сангушківські читання” (м. Славута, 15-16 січня 2003 р.); II Міжнародний науковий конгрес українських істориків „Українська історична наука на сучасному етапі розвитку” (м. Кам'янець-Подільський, 17-18 вересня 2003 р.); Міжнародна наукова конференція „Литва эпохи Миндаугаса и ее соседи: исторические и культурные связи и параллели” (м. Москва, 11-12 грудня 2003 р.); Міжнародна наукова конференція „XXI століття; актуальні проблеми історичної науки” (м. Мінськ, 15-16 квітня 2004 р.); Міжнародна наукова конференція „Канструкцыя і дэкантсрукцыя Вялікага княства Літоўскага” (м. Гродно, 23-25 квітня 2004 р.); Міжнародна наукова конференція „Pirmasis Lietuvos Statutas ir epocha” („Перший Литовський Статут та його епоха”) (м. Вільнюс, 15-16 вересня 2004 р.); IV Міжнародна молодіжна наукова конференція „Історія науки і техніки” (м. Санкт-Петербург, 6-8 грудня 2004 р.); XII Щорічна Міжнародна Міждисциплінарна Конференція по Юдаїці (м. Москва, 1-3 лютого 2005 р.); Міжнародна наукова конференція „Historia Wielkiego Ksiкstwa Litewskiego i Korony w badaniach mіodych naukowcуw: spoіeczeсstwo, religia, kultura” („Історія Великого князівства Литовського і Корони в дослідженнях молодих науковців: суспільство, релігія, культура”) (м. Каунас, 26-27 травня 2005 р.); II Міжнародна наукова школа „DRERUPA - 2005” „Школи історіографії в країнах Східної Європи після 1991 р.: „класичні” джерела та нові методи аналізу (XVI - XVII ст.)” (м. Париж, 12-24 вересня 2005 р.).

Структура роботи зумовлена метою, завданнями і характером дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, поділених на 9 параграфів, висновків, списку джерел та літератури і додатків. Загальний обсяг тексту дисертації - 238 с., у тому числі основний текст - 192 с. Список використаних джерел та літератури становить 15 с. (163 бібліографічних позицій). Додатки складають 31 с. (три реконструйованих привілеї, чотири привілеї з постатейним розподілом).

Основні положення дисертації викладено у 7 статтях, 5 з яких опубліковано в наукових виданнях, визначених переліком ВАК України.

Основний зміст дисертації

У „Вступі” обґрунтовується вибір теми, її територіальні та хронологічні рамки, визначається актуальність обраної проблематики, викладені мета, завдання, наукова новизна, теоретична і практична значущість дисертації, розкрито історіографію та джерельну базу дисертаційної роботи.

Джерельну базу складають в основному тексти обласних привілеїв Київщини та Волині. Усі вони являють собою підтвердження початку - першої третини XVI ст., оскільки до нашого часу архетип ні грамоти не збереглися. Відповідно до класифікації джерел з історії України XV - XVI ст., уставні земські грамоти належать до законодавчих текстів судово-адміністративного, публічно-правового, приватноправового та соціально-економічного характеру. В наш час доступними для наукового аналізу є п'ять уставних земських грамот вказаних регіонів: три Київській землі та дві Волинській.

Крім цього, у дисертації були проаналізовані й інші обласні привілеї (Вітебський, Полоцький, Жмудський, Новогрудський), а також загально земський 1447 р. та Судебник Казимира 1468 р. Це дало змогу порівняти судово-адміністративний устрій різних регіонів ВКЛ.

У ході дослідження при з'ясуванні функціонування уставних земських грамот були використані документальні (актові) джерела. Одну із найчисленніших груп становлять привілеї різних видів: майнові - пожалування магнатам, шляхті, представникам великокнязівської адміністрації на нерухоме майно, організацію ярмарок, будівництво замку; підтвердні - надавались на прохання представників шляхти, міщан та духовенства, як правило, великими князями литовськими після смерті попередника з метою підтвердження минулого привілею, який, зазвичай, пред'являвся; посадові (урядові) - привілеї на воєводське, старостинське чи намісницьке управління (отримання урядницької (чиновницької) посади); пільгові - звільнення шляхти від військової служби, їх людей від виконання деяких повинностей, міщанам - на безмитну торгівлю тощо

Численними і водночас найбільш змістовними є джерела судочинства: скарги (жалоби, чолобитні), які містять основні відомості про суб'єктів судової справи, зміст позову; вироки - подають інформацію щодо складу „судової ради”, процесу розгляду тяжби, імен залучених свідків, обґрунтування доказів у відповідності до чинного законодавства, способу покарання винних осіб тощо; свідчення („сознание”) - показують соціально-правовий характер правосуддя; застави („заруки”) - надають статистичні дані щодо термінів з'явлення обвинувачуваної сторони у суді та сплати визначеної грошової суми в разі невиконання письмових вимог (такі документи також могли надаватись шляхтичам з метою попередження правопорушень та під час застави власного маєтку); господарчі листи були своєрідним наказом та видавались місцевим урядникам (особливо волинським) з метою конкретизації процесу вирішення суперечки, неодноразово у них вказувались імена суддів, спірних сторін та загальний зміст позову; угоди, які належать до судочинства, стосуються, в основному, полюбовного вирішення конфлікту, однак існували випадки, коли в угоді укладачі на певний термін чітко визначали кількісний та поіменний склад суддів, що представляли обидві сторони при вирішення будь-яких суперечок; пам'ятні записи заносились писарем до спеціальних книг, у яких зазначався час надходження до великокнязівської канцелярії листів, як правило, скарг із вказівкою імен позивача і відповідача.

Велику групу становлять документи економічного характеру: трансакцій ні угоди купівлі-продажу-обміну рухомого та нерухомого майна; в орендних грамотах на утримання митних комор вказувався термін оренди та плата за неї у державну казну; квитанції митникам, які видавались великим князем литовським (далі. - в. к. л.) після закінчення терміну оренди і в яких зазначалась виплачена орендарем до державної скарбниці плата та можлива переплата; „личба” (розписка) - оформлялась письмово у вигляді доповідної записки митника про виплачені (позичені) кошти князям, панам, земянам та ін. особам з доходів митної комори відповідно до господарського листа.

Комплекс джерел соціального характеру становлять: заповіти (тестаменти) - їх зміст дає можливість простежити реалізацію норм привілеїв, які належать до сімейного права, особливо щодо розподілу рухомого і нерухомого майна; за своєю природою близькими до них є віднові записи чоловіка своїй дружині.

В дисертаційній роботі головним чином були використані опубліковані матеріали таких видань: „Lietuvos Metrika”, „Акты ЮЗР”, „Акты ЗР”, „Архив ЮЗР”, „Акты Литовско-русского государства изд. М. Довнар-Запольским” „Грамоты великих князей литовских под ред. В. Антоновича и К. Козловского”, „Акты Литовской Метрики. Собраны Ф. Леонтовичем”, „Архів Сангушків”, „Skarbiec І. Даниловича”, а також матеріали колекції мікрофільмів (Metrika Litewska) Архіву Головного Актів Давніх у Варшаві.

Історіографія проблеми. Дослідження уставних земських грамот Великого князівства Литовського XV - першої третини XVI ст. як важливих джерел для вивчення судово-адміністративної, політичної, соціальної та економічної історії цієї держави та її окремих земель в сучасній історіографії практично не проводяться. Вчені, звертаючись у своїх працях до згаданих документів, посилаються на творчі надбання істориків останньої третини XIX ст. - початку XX ст. Маємо на увазі дві монографії, автори яких представляли школу істориків права і які залишаються „настільними” книгами для дослідників ВКЛ зазначеного періоду. Незважаючи на всю свою ґрунтовність, на теперішній час вони є, вочевидь, застарілими і викладені у них висновки потребують перегляду.

Спочатку розглянемо напрацювання історико-правового характеру, що складають першу, умовну, групу історіографічного огляду і мають безпосереднє відношення до обраної теми дисертації.

Перша монографія вийшла з-під пера М Ясінського. У ній розглянуто десять відомих на той час обласних привілеїв. Праця складається з двох частин. У першій з'ясовано історію походження документів, їх кількість та зміст. В другій частині автор класифікував норми уставних грамот по розділах. Він вперше запропонував для обласних привілеїв термін уставні земські грамоти, оскільки саме вони визначали принципи місцевого управління і видавались з „метою підтвердити стародавні звичаєві права кожної землі, визначити відносини її до держави та місцевих органів, а також регламентувати різні сторони місцевого суспільного життя, переважно на основі місцевих звичаїв”.

Дещо пізніше обласні привілеї стали предметом розгляду І. Якубовським. Мета, поставлена вченим, сформульована так: „Кожен з обласних привілеїв, що дійшов до нашого часу, містить у собі цілу низку нашарувань, так що невелика первинна грамота розростається інколи до великих розмірів. Завдання історичної критики зводиться до того, щоб виділити всі нашарування, визначити їх хронологічну послідовність та здобути первинне ядро (курсив наш. - Д. В.)”. Отже, основним методом дослідження став текстуальний аналіз грамот, а першочерговим завданням - відтворення текстів архетипних грамот.

Найбільшими недоліками зазначених праць є, по-перше, відсутність порівняльного аналізу обласних привілеїв Київщини та Волині з грамотами інших земель, а по-друге, зовсім не зверталась увага на практичну реалізацію норм. Звісно, це аж ніяк не применшує результатів досліджень М. Ясінського та І. Якубовського. Саме вони започаткували текстуальний аналіз обласних привілеїв та заклали методологію їх досліджень. Тому до їхніх праць звертались всі історики права ВКЛ, яких у своїх дослідженнях цікавили ці надзвичайно цінні джерела.

Ф. Леонтович вважав можливим віднесення окремих положень Київського привілею до часів Вітовта. Він дотримувався думки про „шляхетський характер привілею” і стверджував, що руйнування єдності Київської землі внаслідок ліквідації Київського уділу було однією з основних причин пожалування уставної грамоти. М. Володимирський-Буданов опублікував тексти обласних привілеїв з коментарями до кожної статті. Роль „Руської Правди” у ґенезі литовсько-руського права докладно з'ясовував М. Максимейко. Інший історик права, А. Яковлів, на численних прикладах продемонстрував вплив старочеського права на правові документи ВКЛ XV - XVI ст. Р. Лащенко звернув увагу на відмінності між уставними грамотами ВКЛ з аналогічними пам'ятками Московської держави.

Важливим є творчий доробок російської дослідниці І. Старостіної. Авторка вважала, що на зміст положень київських привілеїв про татьбу значний вплив мав Судебника Казимира. Також дослідниця відобразила усі подібні статті Судебника 1468 р. з відповідними статтями уставних земських грамот . Норму Київського привілею 1507 р. щодо „заборони феодалами приймати в своїх помістях селян” розглянув А. Гурбик. Інститут офіційних свідків у русько-литовському праві кінця XIV - першої половини XVI ст. став предметом дослідження В. Поліщука.

Значний внесок у дослідження обласних привілеїв зроблено іноземними істориками права. М. Кразаускайте розглянула всі загальноземські привілеї, що видавалися литовськими володарями наприкінці XIV - XV ст. Розглядаючи проблему походження параграфів ПЛС щодо майнового становища жінки-шляхтянки, С. Лазутка та І. Валіконіте відзначали подібність їх змісту зі статтями привілею Київській землі (1507 р.). Ю. Бардах докладно з'ясував ґенезу та практичну дію такого правового інституту як „сок” і пов'язані з ним процеси „сочіння” та „просоки”. У спеціальній статті він приділив увагу інституту „третизни” та його функціонуванню в литовському майновому праві XV - XVI ст. Є. Маховенко зосередився на положеннях обласних привілеїв, які стосувались організації управління нелитовськими землями в складі ВКЛ, системи судів і правосуддя, правового становища шляхти, духовенства, селянства та міщан в кінці XIV - XVI ст.

До другої історіографічної групи ми віднесли загальні, суто історичні праці з історії ВКЛ, у яких знайшло відображення питання вивчення обласних привілеїв. М. Любавський сконцентрував увагу на причинах пожалування уставних грамот, їх датуванні, а також розглянув судово-адміністративні та урядові функції воєвод і старост. Положення обласних привілеїв, які стосуються економічних питань (судові штрафи, податкова система, мито, повинності тощо), були докладно розглянуті М. Довнар-Запольським. Він також заперечив висновки І. Якубовського щодо неможливості існування Київської уставної грамоти за часів Вітовта. М. Грушевський відобразив окремі аспекти судочинства, зокрема положення привілеїв Волині та Київщини щодо переводу судової справи до великокнязівської канцелярії. Поза увагою не залишились і економічні сюжети уставних грамот, наприклад, щодо мит та торгових оплат. Правам київської шляхти, які були закріплені в обласних привілеях, приділив увагу П. Клепатський. На думку В. Пічети, головною метою пожалування обласних привілеїв було залишити неторканою дію місцевих юридичних звичаїв. Ф. Шабульдо вважав, що окремі положення київської уставної грамоти можна віднести до перших угод, укладених між київськими боярами та литовськими князями Гедиміном й Ольгердом.

Н. Яковенко виділила спільні артикули Київського й Волинського обласних привілеїв, котрі стосуються прав української шляхти. „Консервативний” характер політики володарів ВКЛ, яскравим прикладом якого ніби то були обласні привілеї, обґрунтованій критиці піддав М. Кром. О. Русіна коротко проаналізувала статті Київської уставної грамоти, вважаючи, що він відбивав інтереси шляхти. Роль київських урядників у відносинах з Ордою, нормовану київським обласним привілеєм, з'ясував Б. Черкас.

Уставні земські грамоти були предметом розгляду і в історичних працях польських вчених О. Галецького, С. Кутшеби, Г. Ловмянського, К. Пєткевича, К. Бачковського.

Третю, умовну групу складають джерелознавчі праці. Одним із перших, хто розпочав дослідження Литовської Метрики, був М. Бережков, який шляхом аналізу книг-копій здійснив спробу відновити оригінальні книги, що хронологічно охоплюють другу половину XV - першу третину XVI ст. Розвідка М. Ковальського присвячена джерельному комплексу Литовської Метрики, у якій автор зробив короткий огляд документів, що відносяться до історії України XVI ст. Дослідженням Литовської метрики продовжують займатись А. Дубоніс, О. Дзярнович, В. Мянжинський, С. Абросімова, О. Дячок та ін. Заслуговують уваги публікації віднайдених в архівосховищах обласних привілеїв ВКЛ. Так, К. Яблонскіс у 1933 р. опублікував архетипну уставну грамоту Жмудської землі 1441 р. Підтвердний привілей Жмуді 1529 р. широкому загалу став доступним завдяки праці І. Валіконіте та С. Лазутки. С. Жемайтіс надрукував привілей Новогрудської землі 1440 р.

Перший розділ - „Ґенеза та рецепція обласних привілеїв Київщини й Волині” - складається з чотирьох підрозділів. У ньому розглянуто питання датування уставних грамот, реконструкції протографів, здійснено порівняльний аналіз із Руською Правдою та ПЛС.

Перехресний аналіз статей Київського привілею 1507 р. і 1529 р. із загально земським 1447 р. та Новогрудським 1440 р. дав можливість заперечити гіпотезу про походження архетипу Київського привілею з Вітовтових часів і водночас висловити припущення, що першу грамоту Київська земля отримала з рук в. к. л. Казимира Ягеллончика у другій половині 1440 р. Вона мала становий характер й відображала виключно інтереси шляхти. Також завдяки текстуальному аналізу нам вдалося виділити її протограф.

Аналогічне аналітичне дослідження було проведене у другому підрозділі з Волинським привілеєм, яке дало підстави стверджувати, що уставну земську грамоту Волинській землі на початку 1452 р. дав також Казимир Ягеллончик. Користуючись підтвердними привілеями 1501 і 1509 рр., ми здійснили спробу реконструкції найдавнішої Волинської грамоти. На наш погляд, вона складалася з 12 статей та носила яскраво виражений шляхетський характер.

Висунувши гіпотезу, що уставні грамоти Київщини та Волині хронологічно починають відлік із другої половини XV ст., логічним постало питання щодо формування їх норм, а відтак до критичного аналізу поширеної в історіографії другої половини XIX - початку XX ст. думки про безпосередню рецепцію давньоруського права. Порівняння Руської Правди з положеннями досліджуваних правових пам'яток у третьому підрозділі дало змогу заперечити попередні оцінки, які вже стали „хрестоматійними”. На наш погляд, рецепція норм Руської Правди виявляється лише в низці клаузул: по-перше, в правах вдів і дітей; по-друге, в обмеженні відповідальності дружини і дітей злодія; по-третє, у забороні залежним особам виступати свідками. Через це не можна із впевненістю говорити про рецепцію давньоруського правового спадку у другій половині XV ст. в усіх галузях права Київської та Волинської земель.

На зміну обласним привілеям прийшов ПЛС - своєрідний „кодекс феодальних законів”, що започаткувало якісно новий етап розвитку правової системи ВКЛ. Тому, для визначення місця уставних земських грамот Київщини та Волині у формуванні правової системи ВКЛ, необхідним є вияв подібностей та розбіжностей їх норм зі змістом ПЛС. Зроблений в останньому підрозділі порівняльний аналіз показав, що у змісті параграфів ПЛС серед уставних земських грамот Волині та Київщини найбільш повно представлена остання. Проте їх спільна рецепція проявилась у наступних положеннях: формулюванні принципу „шляхетської презумпції невинуватості”, забороні вводити нові мита та звільненні від сплати окремих податків, необхідності відбувати земську службу, регулюванні норм сімейного права. Водночас, безпосередньо із Київською грамотою перегукуються статті ПЛС щодо покарання державних злочинців, заборони чужоземцям давати землю та міста у межах ВКЛ, можливості представникам шляхти виїжджати за кордон та обмеженні сім'ї злочинця в кримінальній відповідальності. Із Волинським привілеєм схожими є: присутність під час судового засідання осіб шляхетського стану, послання судового виконавця - „децкого” - до обвинувачуваного після двох письмових попереджень та сплата „головщини”.

У другому розділі - „Функціонування уставних грамот Київщини (друга половина XV - перша третина XVI ст.)”, що складається з трьох підрозділів - розглянуто функціонування Київських уставних земських грамот в трьох сферах: соціальній, судовій та економічній. З цією метою статті привілеїв були розподілені відповідно до галузей права. Порівняльний аналіз грамот трьох редакцій показав, що норми, які регулювали процес набуття майнових прав, майже повністю однакові. Виняток становлять привілеї 1529 р., у яких додано нову статтю. Наведені факти реалізації статей Київської уставної грамоти свідчать про те, що вони мала практичне застосування і не носили лише символічне значення.

Важливою складовою державного механізму була судова система, яка також регулювалась артикулами обласних привілеїв. Статті трьох грамот практично повністю ідентичні. Тільки у Ст. 14 замість намісника вказаний воєвода, а в грамотах 1529 р. була додана Ст. 48., що засвідчує розширення прав київської шляхти. Крім цього, окремі положення обласних привілеїв Київщини перегукуються з уставними грамотами інших неукраїнських земель, зокрема „перевід справи на вище право” дозволявся Жмудським привілеєм 1529 р. Аналіз джерел показав, що майже всі розглянуті артикули функціонували. Проте багато судових справ розв'язувались відповідно до звичаєвого права, яке не відображене у привілеях. Зокрема, суперечки не завжди закінчувалися судовим засіданням, а могли вирішуватись „полюбовно”. Крім цього, через брак документів інколи не вдається віднайти факти, що стосуються саме Київщини, як, наприклад, у випадку аналізу положень щодо „наїзду” чи „татьби” і тому доводиться шукати аналогії з іншими землями ВКЛ.

В останньому підрозділі розглянуто клаузули привілеїв, що впливали на функціонування податкової системи, механізму державних повинностей та процесу отримання „урядів”. Їх реалізація в буденному житті повністю підтверджується джерелами. Встановлено, що сплата подимщини до державної казни була скасована привілеями 1529 р. Суворо заборонялось введення нових мит. Водночас, були випадки, коли володар звільняв представників окремого регіону від сплати мита по всій державі, зокрема мешканців Києва в зв'язку із спустошенням регіону татарами. Окремим положенням грамоти 1507 р. вперше точно встановлювався процес сплати шлюбного мита - „куниц свадебных”. Так, у випадку одруження господарського чоловіка на князівській, панській або зем'янській дівчині, „выводная куница” сплачувалась на користь господаря нареченої. В протилежному випадку „куница выводная” забиралась на користь воєводи. Додані статті у грамотах 1529 р. з одного боку, і вироки судових справ з іншого, врегульовували підводну повинність, від якої шляхта Київщини була офіційно звільнена. Ловля риби, косіння сіна, полювання на бобрів та ремонт міських укріплень здійснювались залежними людьми. Натомість не маємо достеменних відомостей про них за часів київських князів Олександра та Семена. Положення щодо обов'язку переслідування („облави”) в цілому було відмінене, але в окремих випадках конкретизовувалось спеціальним господарським указом: до переслідування залучались ті особи, які спроможні були купити собі коня, решта - працювали у замку. Князі, пани і бояри київські мали можливість самостійно виїжджати з послами до Орди, що не суперечило праву шляхти відвідувати іноземні країни. Для цього потрібно було отримати письмовий дозвіл господаря. Київська шляхта була зрівняна у правах з литовською. Волості і міста цього регіону отримували тільки „кияне”, ймовірно, уродженці Київщини та її мешканці шляхетського походження. Винятком був „уряд” київського воєводи, на який призначалась особа за велінням великого князя литовського, як правило не „киянин”. Помітною рисою є те, що в більшості випадків у обласних привілеях редакцій 1529 р. відсутня теза „как будет было за великого князя Витовта”.

У третьому розділі - „Функціонування обласних привілеїв Волині (друга половина XV - перша третина XVI ст.)”, що складається з двох підрозділів, - досліджується реалізація норм Волинських уставних грамот у буденній практиці. Розглянуті артикули Волинських уставних грамот обох редакцій, відповідно до яких функціонувала судова системи, практично однакові. Дещо доповнено було тільки Ст. 1.: відповідач, який не з'являвся до суду після двох письмових попереджень, сплачував штраф - „децъковане”. Усі норми, як свідчать джерела, були дієвими. Так, існує чимала кількість судових справ, які підтверджують: реалізацію положення про обов'язковість вирішення будь-яких суперечок через суд; наявність господарського „наказу”, що означав дозвіл великого князя на проведення суду; присутність визначеної кількості суддів, необхідних для легітимності процесу; право волинської шляхти на судовий імунітет. Також досліджено роль „старости” у судовому процесі Волинської землі. Водночас, наведені факти функціонування привілеїв, показали обмеженість їх змісту. По-перше, зовсім не визначений механізм залучення свідків до суду, зокрема при земельних суперечках, а також не регламентувалась їх кількість. По-друге, не конкретизувався спосіб розгляду справ між підданими ВКЛ та Корони Польської: для цього великий князь литовський надсилав відповідні розпорядні листи місцевим урядникам. По-третє, шляхта Волинської землі мала право переводити розгляд справи до великокнязівської канцелярії практично без будь яких обмежень, а на практиці існували випадки, коли володар забороняв це робити, що також не відображено в артикулах уставних грамот. По-четверте, як свідчать джерела, спірні питання могли вирішуватись без судового засідання, а за спільної згоди обох сторін.

В останньому підрозділі розглянуто артикули уставних грамот Волині щодо врегулювання економічних питань. Їх аналіз дав підстави стверджувати, що вони є лаконічними. Тому в процесі їх практичної реалізації ми зустрічаємо різноманітну кількість судових справ та локальних привілеїв, зміст яких допомагає відтворити історико-правову базу економічного життя регіону. Наприклад, мешканці різних міст звільнялись від сплати окремих видів мит, зокрема луцькі міщани були звільнені від сплати мита „сухим шляхом і водою” по всій державі. Зміст грамот на оренду митних комор дав можливість з'ясувати рівень доходів, які вони приносили. Щодо повинностей, то порівняльний аналіз показав, що редакція привілею 1509 р. значно ширша за редакцію 1501 р.: зі шляхетських людей було заборонено стягувати „воловщину” (дозволялось лише в разі державної необхідності) та „померное”. Проте в обласних привілеях Волині, на відміну від Київських, зовсім не відображені такі важливі повинності, як підводна чи військова, наявність яких підтверджується джерелами. Також прерогативою волинської шляхти стало стягнення власноруч зі своїх підданих штрафу за вбивство - „головщину”, що раніше було компетенцією старости чи намісників. Правда, у тексті 1509 р. фігурують, крім зазначених урядників, маршалок земський, ключник і конюший.

У „Висновках” узагальнюються основні результати роботи. Зроблено спробу синтезу основних сюжетів дисертаційного дослідження, що дає можливість показати різноманітні аспекти даної проблематики.

З другої половини XV ст. на теренах ВКЛ набуває поширення практика надання привілеїв цілим регіонам/областям. Не були винятком у цьому процесі й українські землі, зокрема Київщина й Волинь, шляхта яких отримала відповідні юридичні документи - обласні привілеї, чи уставні земські грамоти. Всі вони є підтвердними, а не оригінальними документами. В зв'язку з цим першочерговим завданням постає спроба встановити час їх отримання та виділити протограф. Проведене дослідження дало підстави висловити припущення, що першу грамоту Київська земля отримала з рук в. к. л. Казимира Ягеллончика у другій половині 1440 р., яка відображала виключно інтереси шляхти, а уставна земська грамота Волинській землі була пожалувана на початку 1452 р. Результатом порівняльного аналізу усіх підтвердних привілеїв стало відтворення архетипних грамот. Співставлення норм обласних привілеїв з Руською Правдою показало, що рецепція давньоруського права у правових документах окремих земель ВКЛ другої половини XV ст., зокрема Волині та Київщини, за винятком окремих положень майже не проявляється. Водночас, норми привілеїв широко представлені у Першому Литовському Статуті, що свідчить про важливе місце цих документів у правовій системі ВКЛ.

Другим, важливим, аспектом дослідження стало висвітлення соціально-економічного та судово-адміністративного розвитку регіонів крізь призму норм уставних грамот. Головною перешкодою при цьому виявилась відсутність постатейного розподілу обласних привілеїв, як, наприклад, у ПЛС. Для зручності ми систематизували норми грамот за спорідненими галузями права. Суттєвою проблемою при з'ясуванні майнових відносин виявилась відсутність посилань у документах на обласний привілей. Однак, як свідчать вироки судових справ, підтвердні привілеї й інші документи, статті привілеїв Київської землі мали практичне застосування, а у Волинських уставних грамотах положення щодо майнових відносин повністю відсутнє. Близькими до зазначених статей являються артикули, які частково визначали економічний розвиток Волині та Київщини. Основну увагу законодавець зосередив на земських податках - подимщина (Київщина) та воловщина (Волинь), типах повинностей, які виконувались приватновласницькими людьми (сторожовщина, підводна повинність, ловля риби, косіння сіна, полювання на бобрів, ремонт міських укріплень, „облава”), митній системі. Щодо київської шляхти, то розглянуто положення про обов'язкове виконання військової служби та спосіб виїзду в Орду. Значно ширше у привілеях представлені норми, які мають відношення до судового процесу. Усі статті, як свідчать джерела, діяли на практиці. Спільним для обох привілеїв було: по-перше, наявність „принципу презумпції невинуватості” щодо осіб шляхетського стану; по-друге, право шляхти переводити розгляд справи до великокнязівської канцелярії - на „вище право”; по-третє, підсудність залежних людей своїм власникам; по-четверте, присутність свідків під час судового засідання; по-п'яте, визначення ролі та компетенції „старости” чи „воєводи” під час розгляду справи. Водночас, детальний аналіз статей привілеїв показав обмеженість їх змісту і тому часто у розв'язанні суперечок судді користувались звичаєвим, не писаним, правом.