Життя Т.Г. Шевченка в засланні

Размещено на http://www.allbest.ru/

27

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ: "ЖИТТЯ Т.Г. ШЕВЧЕНКА В ЗАСЛАННІ"

МАКІЇВКА 2013 р.

1) Тарас Григорович Шевченко - це наш видатний національний діяч і широко обдарований геній. Він був творцем і борцем за Україну до останнього свого подиху. А його палкі закличні твори збудили гідність у народів, пригнічених чужоземцями. І ці народи в боротьбі з ними здобули державну незалежність. Широкопрофільна творчість і подиву гідне подвижницьке життя борця значущі і дотепер.

За ці подвиги Тарас Шевченко дістав страждання у неволі. Це відбулося внаслідок того, що він разом зі своїми товаришами створили таємне українське братство "Товариство св. Кирила й Мефодія" навесні 1846 року. Воно мало за мету протиставлення засадам царського самодержавця, тобто:

1) самодержавство Бога, як "єдиного царя і пана",

2) справжня християнська релігія та повна політична рівність і свобода,

3) феодально-поміщицьку монархію-деспотію мала заступити демократично-конституційна республіка, де законодавча влада належить народному сейму,

4) скасовано всякі станові й соціальні різниці між людьми.

Передусім Кирило-Мефодіївське товариство було засноване ще на початку 1846 року Миколою Костомаровим - молодим українським істориком, Миколою Гулаком, що займався історією слов'янського права, студентом Василієм Білозерським та іншими.

М. Костомаров оповідає, що коли познайомив Шевченка з ідеєю єднання слов'янських народів, то Шевченко прийняв її з великим захопленням. Але той же Костомаров в іншому місці каже, що Шевченко віднісся до деяких ідей братства "з великою задирливістю і крайньою нетолерантністю", що було приводом до частих між ними суперечок. Це було тому, що в усіх цих планах братства надто мало виступало те, що було Шевченкове "святая святих" - українська національна справа, а також тому, що засад любови, лагідності й терпіння, що їх підкреслювали братчики як основи їхньої праці, він не міг погодити з своїм національно-громадським сумлінням.

Але, незважаючи на це, Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало майже рік. У квітні 1847 року Шевченка та його братчиків арештували. Приводом до цього арешту був донос студента Олексія Петрова про існування в Києві таємного політичного товариства.

Таким чином, наслідки справи Шевченка й "українсько-слов'янського" братства, були фатальні для української справи. Микола І і його уряд стали віч-на-віч із цією проблемою. На Україні вістка про царський присуд над братчиками не могла не викликати хвилювання. Шевченко об'їхав мало не всю Україну, скрізь зав'язував знайомства. Свої нелегальні твори він не тільки давав читати й переписувати, а навіть декламував їх не раз і прилюдно, а друковані твори його знав мало не кожний освічений українець. Про всі широкі відгуки своєї і братчиків справи Шевченко нічого не знав.

30 травня до "III Відділення" під'їхала карета, до якої жандарми всадили Шевченка, щоб передати його в розпорядження військового міністра. Того дня генерал В. Адлерберг повідомив гр. Орлова, що зробив уже розпорядження вислати Шевченка в супроводі фельд'єгеря до командира Окремого Оренбурзького Корпусу.

Провівши одну ніч у військовому арешті, другого дня, 31 травня, точно опівдні, поет у супроводі фельд'єгеря Відлера виїхав із Петербургу. 2110 верст відділяли Оренбург од столиці. За тодішнім звичаєм, фельд'єгер, що віз державного злочинця на місце кари, не мав права ніде затримуватися. Тому рівно за вісім із половиною днів - 8 червня вночі - кибітка з Шевченком спинилася перед будинком штабу корпусу в Оренбурзі. Особливо тяжка була подорож за річкою Самарою по безкраїй монотонній степовій рівнині, позбавленій будь-якої рослинності.

Із штабу Шевченка відіслали до "пересильної казарми", де такі, як він, засланці, чекали на приділення до якоїсь військової частини. Лист військового міністра, що його привіз фельд'єгер до Оренбургу з наказом царя про заборону Шевченкові писати й малювати, навіть на старих миколаївських служак справив враження чогось несамовитого.

9 червня про прибуття Шевченка до Оренбургу довідався українець Федір Лазаревський, що був урядовцем установи, яка завідувала киргизькими справами. Він, що перед тим особисто Шевченка не знав, а тільки читав його твори, ідучи за відрухом серця, покинув свою працю й побіг до казарми. Поет, як оповідав Лазаревський, лежав ниць на нарах, заглиблений у читання Біблії. Шевченко неохоче зійшовши з нар, почав розмовляти з урядовцем недовірливо, уривчасто відповідаючи на його запитання. Між іншим Лазаревський запитав його про те, чи не може він поетові в чомусь придатися. Шевченко йому стримано відповів, що не потребує чужої помочі. Вийшовши з казарми, Лазаревський кинувся до свого начальника з просьбою помогти чим можна Шевченкові, але тут він не знайшов ніякої підтримки. Тоді він разом зі своїм земляком Сергієм Левицьким поспішили до впливового в Оренбурзі підполковника Матвєєва. Він був зворушений тим, що почув від урядовців про Шевченка. Вже наступного дня підполковник прикликав до себе поета на розмову й сподобався йому. За два дні по вміщенні в тюрмі-казармі Шевченко вже дістав дозвіл вийти з її мурів і навіть переночував у місті. Тоді він вирішив відвідати Лазаревського і Левицького, з якими після зав'язалися дружні взаємини.

18 червня "колишній художник" Шевченко, тепер "рядовий" 5 лінійного батальйону Оренбурзького Корпусу, виїхав з Оренбургу до місця нової "служби", до фортеці Орської, де стояв батальйон. До Орської від Оренбургу було 280 кілометрів. Шевченко мав гроші й протекцію і міг найняти собі коні. По дорозі, що її відбув у п'ять разів повільніше, ніж з Петербургу до Оренбургу, міг придивитися докладно до нового краю, що надовго мав для нього бути "незамкнутою тюрмою".

Прибув Шевченко до Орської фортеці 23 червня, і того самого дня командир 5 батальйону призначив його до 3 роти. "Колишній художник" Шевченко зробився "рядовим ч. 191". Муштра й казарма - те, що найбільше він ненавидів, були тепер примусовою атмосферою, в якій мусив увесь час перебувати. Як до кожного "молодого солдата", приставили до нього інструктора. Мундир видали йому вузький. Кожний ранок починався натягненням осоружного мундира за поміччю інструктора. Далі йшла муштра. Капітан Герн хотів допомогти Шевченкові і полегшити його становище, тому спільно з командиром бригади написав для цього листа командирові орського батальйону майорові Мєшкову з просьбою "звернути особливу увагу на нещасливого засланця й помагати йому, в чому може", але Мєшков зрозумів це по-своєму: він узявся особисто по кілька годин денно мучити бідного Тараса солдатською "выправкой" та іншими тонкощами тодішньої фронтової служби. Свідки його фронтових мук довго пам'ятали його "важку, вайлувату постать", постать людини, зовсім нездатної до муштрової виправки. Але Мєшков не робив кривди поетові. Для нього лист генерала Федяєва був наказом.

Не менш тяжкою мукою для Шевченка було примусове перебування в казармі. Удень, по муштрі, можна ще було або піти на берег річки Орі, або до когось із знайомих, культурніших офіцерів чи урядовців, увечорі ж треба було вертатись до казарми. Сморід людського поту та бакуну з солдатських люльок, вічний галас і крики - це були муки, від яких не було куди тікати, коли по вечірньому сигналі двері казарми зачинялися. У цій дикій атмосфері Шевченко довго не міг оговтатися. Але йому на короткий час пощастило якось вирватися з казарми. У кожному разі сталося це або в кінці літа або восени. Зате його спіткала тяжка хвороба - ревматизм.

Нові приятелі не забували Шевченка. Це було для нього деяким полегшенням. Ще літом відвідав його в Орській Михайло Лазаревський, брат Федора Лазаревського. Пізнавши Шевченка, він зробився найвірнішим його другом. Оренбурзький товариш з Академії Чернишов у листі радив познайомитися з своїм приятелем д'Андре, митцем-малярем. Чернишов хотів дати Шевченкові хоч на кілька днів товариство інтелігентної людини.

шевченко національний арешт заслання

Коли восени Шевченкові пощастило вирватися з казарми, то своїм добрим відносинам із деякими начальниками він завдячував те, що мав навіть приставленого до себе слугу, солдата-українця Галущенка. Але поетові довелося повернутися до казарми. Сталося це зимою, коли задуха в ній була ще дужча. Важке становище його погіршилося ще й тим, що на нього напала нова, ще тяжча хвороба, - це була цинга. Невимовно тяжко мусив мучитися, коли в нього починали гнити ясна, розхитуватися зуби, а тіло вкривалося болячками, - самотній серед чужої галасливої і брудної юрби, на справжньому смердючому "гноїщі". Життя в казармі й хвороба викликали в ньому стан тяжкого психічного пригноблення. Але поза цими хвилинами, думка поета завжди систематично працювала над тим, як би зробити так, щоб і в цих умовах життя його було творче. Заборона літературної діяльності його не здивувала. Але ніяк не міг зрозуміти, за що йому заборонено малювати. Бажання добитися скасування цієї заборони продиктувало йому цілий ряд кроків. 24 жовтня він написав листа до Чернишова, що мав їхати до Петербургу, й переслав йому листи до цілого ряду впливових осіб.

Листопад і грудень 1847 року, як і січень 1848, провів у напруженому дожиданні результатів своїх заходів. Тим часом у Петербурзі справа йшла мляво. Чернишов ніяк не міг чомусь побачитися ні з Дубельтом, ні з Далем, а вже минав лютий. Ще 30 січня гр. Орлов вислав генерал-губернаторові Обручеву листа з просьбою повідомити його, в якому полку рядовий Шевченко перебуває на службі, а також про те, чи добре поводиться й чи ретельно службу виконує, і просив Обручева подати внесок, чи заслуговує Шевченко на те, щоб просити царя про дозвіл йому малювати.

Штаб Оренбурзького Корпусу запитав командира 5 батальйону про те, що хотів знати Орлов, і 10 березня з Орської майор Мєшков вислав Обручеву найприхильнішу для Шевченка характеристику. Цю пропозицію командира батальйону з Оренбургу переслали до ІІІ Відділу. Справа була ніби на добрій дорозі.

Уже на самому початку 1848 року до Орської фортеці дійшла чутка, що частину Орської залоги пошлють у степ на Раїм, для будови маленького форту. Перспектива такого походу не могла поета тішити, але лише дві речі дуже лякали його - цинга і неможливість листуватися з друзями.

2) 11 травня 1848 року вранці військовий відділ, що мав завдання супроводити й охороняти експедицію капітана-лейтенанта Бутакова, рушив із Орської на місце, де недалеко від фортеці стояв уже величезний табір експедиції. За річкою Ор'ю відправили молебень, і транспорт вирушив у далекий похід. Складався він із 2500 возів і 3500 верблюдів. Хоч Шевченко, згідно з наказом, мав виступити у складі тієї 3 роти, в якій служив, а вже в Раїмі з 2 роти 4 батальйону мав перейти під команду Бутакова, але вже від самого виступу в похід його начальство ставилося до нього не як до звичайного солдата, а як до одного з членів експедиції. Він не ніс ні військового ранця, ні рушниці й навіть відбував похід не в військовому мундирі, а в якомусь легенькому пальті: адже мав завдання по дорозі в степу зрисовувати все, що буде прикметного, ілюструвати історію походу.

Вітру не було, але сонце пекло немилосердно. У перший же день походу Шевченко впав, зомлівши. Мабуть, був перевтомлений лагодженням у далекий путь, а крім того навряд чи міг виспатися: прощався з орськими приятелями, зав'язував нові знайомства з членами експедиції, був повен нових вражень і безперечно хвилювався.

Під час походу Шевченко лише зрідка сідав на коня, а більшу частину походу зробив пішки. Транспорт посувався поволі - робили пересічно ледве по 20 кілометрів на день. Хоч яка одноманітна була пустельна місцевість, де доводилося йти, проте поетові не бракувало вражень. Спочатку, "за першого переходу", він, як згадував пізніше, "мабуть з незвички, не міг нічого ні бачити, ані чути, крім хмари куряви, возів, башкирів, верблюдів та напівголих киргизів, верблюжих погоничів". Але наступного дня, коли транспорт на світанку вирушив у дальшу дорогу, Шевченко поїхав в авангарді з уральськими козаками й "міг повністю віддатися своєму тихому смуткові та оглядати природу", що його оточувала. Несподівано Шевченкові довелося побачити того дня особливо цікаві для митця-пластика видовища: марево й пожежу степу. Козаки пояснили, що це киргизи підпалили степ. Опівдні вітер приніс запах диму. Незабаром транспорт розташувався над плесом Орі. Вогкіше повітря й купіль освіжили Шевченка. Коли зайшло сонце, він міг натішити зір "невиданою", "чудовою", "неописаною" "вогненною картиною": "обрій почав займатися блідою загравою; з наближенням ночі заграва червоніла й надходила ближче…Увесь простір неначе поширився й облився вогненними струмочками". Поет з захопленням любувався справді не кожному маляреві доступним видовищем розшалілої стихії вогню. Генерал Шрейбер сам звернувся до нього, прохаючи змалювати цей повний ефекту, грізний образ. Шевченко зробив тут одну з найкращих своїх акварель.

Під час одного з ближчих переходів Шевченко зі всіма іншими поїхав верхи до "святого дерева" - величезної старої тополі над джерелом води. "Зелений велетень" "у цій мертвій пустелі" вразив його уяву. Шевченко змалював його й останній від'їхав геть, ще довго озираючись. З легенд про це дерево та з пережитих тут ним вражень повстала його поезія "У Бога за дверми лежала сокира…".

Транспорт спинився аж на два дні над річкою Кара-Бутак. Над нею будували тоді форт. Будівничий форту разом із іншими почеснішими гостями запросив і Шевченка "розділити його таборову трапезу в кибітці". До самої ночі Шевченко вів із ним довгу найсердечнішу розмову. Поки експедиція дійшла до річки Іргізу, довелося їй перейти ще дві степові річки. Простір цей був усипаний кварцем. За цим простором була річка Іргіз. За нею на обрії синіла висока гора Ауліє-Тау з могилами киргизьких святих. Залишивши гору праворуч, експедиція знову наблизилася до річки Іргіз, і ночівля була на її березі. Шевченко, що був таким запальним аматором рідної старовини, тепер зрисовував ці "чи красою, чи історією прикметні" види й пам'ятники чужого східного народу. Коло могили батиря Дустана експедиція натрапила на трупи своєї передньої стежі, частину якої напередодні повбивали хівінці, а частину взяли в полон. Поет уперше в житті побачив страшно понівечені трупи без голів. Для нього ці враження набирали особливого значення.

Верст за п'ятнадцять поет побачив у далині на узгір'ї урочище Іргіз-Кала, де росіяни збудували форт Уральський. Це був перший справжній "степовий" форт, що його він побачив. Експедиція минула ще чотири форти, далі двічі спинялася над озерами й мала ще один довший відпочинок, бо далі треба було йти через страшну пустелю Каракуми. Сім днів страшної дороги цією майже безводною пустелею були невеселою перспективою. Генерал Шрейбер, щоб перший перехід зробити ще до спеки, наказав вирушати перед світанком, але всі були здивовані: на високій пустельній площині, на щастя експедиції, дув північний вітер. Три доби він не вщухав, але саме тоді, коли десять верст відділяли експедицію від криниць, почалася нестерпна спека. Шевченко ніколи в житті не почував такої страшної спраги й ніколи в житті не пив такої гидкої води, як у той день, коли, нарешті, експедиція дійшла до криниць, де була "гнила cолоно-гірко-кисла вода". Далі почалася найгірша частина страшної мертвої пустелі: перед експедицією "відкрилася блідорожева рівнина". Це було висохле озеро, дно якого вкрите тонким шаром білої солі. Ранком Шевченко довго не міг відірвати очей від цієї рівнини, але попереджений, далі їхав уже слідом за проводирем, замкнувши очі.

За сліпучою рівниною, засіяною піщаними горбами, почалася зовсім гладка рівнина. Нарешті, по ще одному переході, показалася ледве помітна синя позема лінія, - то було Аральське море. Але це ще не був кінець тяжкого путі: до Раїму, призначеного на базу морської експедиції, залишалося ще 60 кілометрів - три переходи. Нарешті, показався Раїмський форт. Назустріч експедиції вийшла майже вся раїмська залога. Шевченкові стало страшно, коли він побачив бліді, сумні, як у в'язнів, обличчя солдатів батальйону, до якого й він був приділений. Форт стояв на високому розі між двома широкими озерами, де сто років тому киргизи поставили пам'ятник над могилою свого багатиря Раїма. Експедиція досягла своєї бази. Було це 19 червня. Від 19 червня до 20 липня тривала праця над монтуванням шкуни "Константин". Шевченко, як під час походу, так і в Раїмі, жив разом із Макшеєвим у його джеломейці. На людях був веселий і бадьорий. Уже з походу мав у своєму портфелі чимало зроблених з натури рисунків - краєвидів, жанрових сцен та всяких шкіців, тепер теж багато малював - краєвиди Раїму, берегів Сир-Дар'ї, сцени з життя експедиції тощо.

Нарешті, тільки 25 липня все було готове, і "Константин" і "Ніколай" відплили з Раїму. Комендант форту Єрофєєв приділив до експедиції Бутакова 5 підстаршин, одного фельдшера і 36 рядових, серед них і Шевченка. На шкуні "Константин" була одна тісна каюта, де, крім офіцерів, помістилися фельдшер Істомін, геолог Вернер і Шевченко. Шість днів плили лиманами Сир-Дар'ї і лише 30 липня виплили в море. Шкуна взяла курс на захід, щоб протягом 2 місяців закінчити загальне дослідження моря. Увесь час робили топографічні поміри, наносили на карту контури берегів. Коли шкуна ставала на якір, Шевченко зрисовував види прикметніших прибережних урочищ. Коли висідали на суходіл, Вернер проводив геологічні і ботанічні досліди, Шевченко малював краєвиди.

По двох місяцях майже безупинної плавби радісно було висісти й на цей негостинний берег, та нерадісні були перші поетові враження: коли з рибальської ватаги прислали кореспонденцію, то виявилося, що для нього не було листів. Але він уже звик своє горе міряти чужим.

У Кос-Аралі Шевченка спіткала анекдотична пригода. Солдатам не вільно було носити бороди, але Шевченко, мабуть як і інші учасники експедиції, під час плавби не міг голитися і запустив бороду. Залога Кос-Аральського форту складалася з уральських козаків-старовірів, і коли вони побачили Шевченка з довгою бородою, то їм спало на думку, що він "мученик за віру", старообрядський священик. Козацький офіцер - осавул, що командував залогою, закликавши Шевченка в очерети, впав перед ним на коліна із словами: "Благословіть, батюшка! Ми про все знаємо!". Поета це так насмішило, що він, не надумуючись, поблагословив побожного старовіра.

Незабаром офіцери, члени експедиції, повернулися до своїх військових частин. Разом із ними поїхав до Раїму й Шевченко. Новини із світу, що дійшли тепер до членів експедиції по їх повороті, були дуже цікаві, і Шевченко цими новинами був, мабуть, дуже втішений: в Європі гула революція. Але інші новини наганяли на його душу смуток: на Україні страшенно лютувала холера, а в Оренбурзі було справжнє пекло. Страшна пошесть, з якою тоді мало й уміли боротися, дійшла до Одеси. Літом із Оренбургу повтікали всі старші начальники, майже всі лікарі. В батальйонах, що там стояли, смерть косила людей сотнями. Під враженням оповідань про страшну пошесть Шевченко написав згодом свою "Чуму".

Повернувшись до Кос-Аралу, він оселився там у поганенькому, збитому з дощок бараці. Докучала страшна, безнадійна одноманітність. Розваг не було ніяких. Може єдиною було полювання на джулбарса, тобто на тигра, що загриз уже не тільки багато худоби, а й двох людей. Вже убитого тигра Шевченко прекрасно змалював. Поки ще були теплі дні та не докучали страшні вітри, можна було бродити по острові, але вже 22 жовтня почалися морози. Потяглися ще нудніші, ще одноманітніші дні, - як у в'язниці. Шевченко малювати багато не міг, бо обстанова була для цього дуже невідповідна. Більше писав, та написав на Кос-Аралі мало що менше, ніж за перші шість років творчості, а взагалі - четверту частину своїх творів щодо їх числа. Різдвяні Свята довелося зустріти дуже сумно. Думками ввесь був на Україні.

На Кос-Аралі Шевченко висидів аж до кінця січня 1849 року - чотири місяці, а потім подався разом із Вернером до Раїму. Від зими 1847 року поет два роки хворів на скорбут та на біль голови. Далекий похід і довге купання в морі було причиною, що на всім тілі й особливо на ногах з'явилися в нього золотушні болячки, після чого голові полегшало.

Командиром форту був тепер підполковник Матвєєв. Він прив'язався до Шевченка всією душею, і йому було вільно робити все, що хотів. Командир бригади генерал Федяєв, що приїздив до Раїму, привіз Шевченкові з Оренбургу цілу скриньку фарб. Він малював з офіцерів портрети, беручи за кожний червінця. Міг собі тут хоч купити пляшку рому, що його дуже любив. Звичайно поет бував дуже сумний і неговіркий. У товаристві за чаркою іноді жвавішав і ставав веселіший. Тоді він всіх смішив своїми оповіданнями. Але коли все товариство більше підхмелювалося, то й Шевченкові жарти та сміхи змінялися злим глузуванням, а далі сльозами та гіркими скаргами на свою долю.

Аж до кінця березня трималися в Раїмі морози. Експедиція могла вирушити лише в кінці квітня або на початку травня. Бутаков ще 22 квітня вислав до Оренбургу потрібні листи, зв'язані з дальшою працею експедиції. Заздалегідь просив ген. Обручева про те, щоб дозволив йому не залишати Шевченка й Вернера в Раїмі в 4 батальйоні, до якого вони були залічені, а забрати з собою до Оренбургу.

Перспектива повороту до Оренбургу й можливість хоч кілька місяців прожити там у культурніших умовах, безперечно, була для Шевченка приємна, але ближча перспектива - не двох, як торік, а п'ятьох місяців плавби - не могла не лякати.5 травня експедиція вирушила на море. Довга плавба й умови, в яких вона відбувалася, іноді доводили поета до повного відчаю. Він розповідав, що одного разу приплив з кількома матросами до одного з плавучих островів; товариші подорожі випадково відплили геть, забувши про нього, а він вирішив був залишитися там і навіть не відзивався, коли ті почали його шукати. Нарешті його таки знайшли. Шевченко, стежачи за працею свого колеги Вернера, добре вивчив геологію.

Спостереження й досліди давали членам експедиції матеріал для відповідних розмов. Вони ще мали з собою відповідну літературу. Шевченко ознайомився з першими двома томами капітальної енциклопедії природознавства. Велися розмови й про славних мандрівників. Шевченко сам був добре начитаний у літературі про подорожі, читав твори Араго, Дюмон-Дюрвіля та інших мандрівників, і все те, що цікавило членів експедиції, було й для нього цікаве і повчальне.

Протягом лише двох літніх місяців 1848 і п'ятьох 1849 року, експедиція встигла дослідити водяний простір, що займав величезну площу: без малого 65000 квадратних кілометрів! Понад 200 малюнків і шкіців, що їх зробив Шевченко, були не тільки артистичними творами, а й документами, які всебічно ілюстрували виконану відважними ученими плавцями дослідчу працю величезної наукової ваги. Кінчилося літо, й експедиції треба було повертатися до своєї бази - Аралу, а потім і до Раїму. У кінці вересня "Константин" повернувся до Кос-Аралу. Там Бутаков знайшов уже позитивну відповідь на послану ще в квітні до Оренбургу просьбу про дозвіл взяти з собою Шевченка.

3) На початку жовтня скромна аральська флотилія була вже в Раїмі; 5 дня того місяця комендант форту майор Даміч видав наказ, за яким спеціально визначена військова охорона мала 8 жовтня вирушити з Раїму, щоб супроводити в поворотній подорожі членів експедиції.

Так по двох із половиною роках довелося Шевченкові знову повернутися до Оренбургу, але тепер уже приїхав він не до пересильної тюрми-казарми, а міг спинитися на приватному помешканні, бо з 4 батальйону був відряджений по розпорядженню Бутакова і, аж поки не скінчить своєї праці, від нього тільки й був залежний.

Бутаков поспішав опрацювати всі свої матеріали, і для Шевченка було найбільше роботи. Йому був потрібний помічник. Серед поляків-засланців був маляр-аматор Броніслав Залєський, і вже 5 листопада Обручев приділив його до помочі Шевченкові. Згодом його помічник зробився для поета другим Штернбергом, вносячи в його життя рівновагу й заспокійливо на нього впливаючи. А Шевченка охопив великий неспокій. Уже майже 20 місяців минуло, як гр. Орлов сам запитав штаб Оренбурзького Корпусу, чи заслуговує поет на царський дозвіл малювати, та з ІІІ Відділу не було ніякого відгуку. Тому Обручев, мабуть порадившись з Бутаковим, надіслав 20 листопада до гр. Орлова запитання, чи можна дозволити рядовому Шевченкові зайнятися малюванням під доглядом "найближчого начальства". Поки все це робилося, він не витримав і загуляв. Топив у вині свій розпач. Мабуть, довго тривав цей період, бо закінчилося це тяжкою хворобою. Зрештою, для поетової бурхливої натури може було й краще, що настала така реакція. Близькі люди, як уміли, старалися, мабуть, його переконати, що не все втрачене і що не треба губити надії. А добрих людей, щиро прив'язаних до себе, мав навколо так багато, як може лише колись за молодих літ у Петербурзі.

Повернувшись до Оренбургу, Ф. Лазаревський застав у своєму помешканні, крім С. Левицького, що з ним і перед тим жив, Шевченка та морського офіцера Поспєлова. Жили вони вчотирьох, як згадував Лазаревський, "душа в душу; ні в одного з нас не було свого, все було спільне, а з Тарасом у нас навіть одяг був спільний". У цьому інтимному товаристві бував К. Герн, любив бувати й добрий Бутаков, бував також і полковник Матвєєв. Душею цього інтимного гуртка був Шевченко. Бувало, що весела приятельська бесіда затягнулася не те що за північ, а й до самого ранку. Довго не могли забути учасники цих імпровізованих вечірок та артистичних співів Шевченка й Левицького. Коли на таких сходинах бували дами, то "незмінною Тарасовою подругою була татарка Забаржада, надзвичайної краси".

Незабаром по одній з таких вечірок, що була прощальною, товариство розпалося. Було це на початку січня 1850 року. Після тримісячної перерви Шевченко розпочав новий, четвертий рік своїх невільничих "трістій". Як і минулих літ, написав і до нового циклу (1850 року) заспів - "Лічу в неволі дні і ночі". Мережав їх і далі. Зачитувався тепер Лермонтовим і знаходив у цьому духовний відпочинок, розраду й потіху. По виїзді Лазаревського й Левицького Шевченко оселився у Герна на оренбурзькому передмісті Нова Слободка у вільнім флігелі його садиби. Тепер поет зійшовся із польським товариством. Сестра капітана Герна була одружена з урядовцем Кіршею, з якими зблизився Шевченко. Зблизився він ще з польськими засланцями Станєвічем, Є. Середніцьким, Людвігом Турно і ксьондзом М. Зєльонкою, А. Венгжиновським, з аптекарем-поляком М. Цейзиком. Відгуком цих зв'язків поета був його вірш "Полякам".

Але знайомства Шевченка не обмежилися ні інтимним гуртком, ні польським товариством. Взагалі в Оренбурзі його, як то кажуть, на руках носили. Він був прийнятий скрізь, навіть у вищих сферах. Але з тієї сфери вибирав товариство тільки таких людей, що культурним рівнем або моральними якостями вирізнялися з-поміж свого середовища. Буваючи в домах, де збиралася сама "сметанка" оренбурзького товариства, Шевченко тримався з гідністю й навіть з гордою повагою. Пані Матільда Обручева, жінка генерал-губернатора, грала в Оренбурзі роль дами-патронеси. Хтось з приятелів Шевченка дуже зручно підсунув чи самій генераловій дружині, чи може генералові думку замовити поетові її портрет. Шевченко чудово виконав його олійними фарбами. Справа про заслання поета виглядала ще гіршою для Обручева, якщо портрет його жінки був подарунком засланця. Губернатор, очевидно, був переконаний, що справа про дозвіл Шевченкові малювати на добрій дорозі. Але кінець грудня приніс йому тяжке розчарування, начальство ж поставив у ніякове становище: гр. Орлов на запитання Обручева з 20 листопада відписав, що цар не дав згоди на те, щоб поетові було дозволено малювати. Йому одночасно було сказано, що він мусить повернутися до своєї роти в Раїмі. Щастям було, що це мало статися лише весною, бо зимою подорож до Аралу була неможлива, так що Шевченка по виїзді Бутакова поки що ні до якої оренбурзької військової частини не приділили. Це він міг завдячувати і Бутакову, і Матвєєву, і Гернові, - над цією справою, мабуть, усі його приятелі радилися. Шевченко залишився й далі жити у Герна цілком вільно, чекаючи весни, конкретно - 1 травня. Він тремтів на одну думку про поворот до проклятого Раїму і був тяжко прибитий царською відмовою. Але до весни ще був час, щоб спробувати врятуватися, і поет написав листи В.А. Жуковському та гр. Орлову. Покликався в обох листах на зруйноване в тяжкій службі здоров'я, покликався на Бутакова, як на свідка своєї поведінки впродовж двох років.

Тим часом перспективи повороту до Раїму Шевченко уже незабаром позбувся. Обручев планував геологічну експедицію в гори Кара-Тау. Відкрито там родовища кам'яного вугілля, і треба було дослідити.22 січня він наказав начальникові 23 дивізії Толмачову, щоб він вирядив рядових Шевченка й Вернера до Гур'єва-городка як приділених до помочі штайгерові, що мав досліджувати кам'яне вугілля. Десь на початку березня прийшов до Обручева лист від Дубельта, висланий 20 лютого. Дубельт повідомив, що гр. Орлов не вважає за можливе знову просити царя за Шевченка.

У затишнім флігелі на далекому передмісті ніхто не перешкоджав поетові й далі потайки займатися малярством. До Каспійського моря його чомусь не вислали, - очевидно, організація експедиції зустрілася з якимись перешкодами. Десь перед 20 березня дістав він листа від Левицького. Лист цей міг би принести поетові деякі надії, але з нього було видно, що він спізнений, а за кілька днів перед тим Дубельт зруйнував своїм листом усякі надії поета.

Тим часом Шевченко копав собі яму в Оренбурзі. До Гернової жінки почав залицятися молоденький прапорщик Ісаєв. Шевченка обурювали інтимні зустрічі закоханої пари. Повний вдячності Гернові за його братерське ставлення до себе, він не міг байдуже відноситися до кривди, що діється приятелеві. Даремне Ф. Лазаревський старався переконати поета, що втручатися до цієї справи - річ небезпечна. У Страсну П'ятницю 25 квітня Шевченко підстеріг закохану пару і привів до дому Герна. Ганебно випроваджений з хати Шевченком і Герном, Ісаєв не викликав Герна на дуель, але на другий же день з'явився з рапортом у Обручева й подав йому на письмі донос про те, що Шевченко ходить у цивільному одязі і, не зважаючи на царську заборону, пише вірші та займається малярством. Обручев не дати ходу справі не міг: боявся доносу на себе самого. Але й тепер обставини для поета складалися так, що небезпеку цю можна ще було звести до мінімуму: Герн попередив Шевченка, що в нього має бути трус. Шевченко і Лазаревський поспішили на Слободку, щоб понищити те, що могло б підтвердити донос Ісаєва, але хвилювалися й робили все не так, як треба.

27 квітня Шевченка заарештували, а 12 травня Обручев видав наказ вислати його до 5 батальйону в Орській фортеці, де він три роки тому розпочав свою службу. 23 травня губернатор послав військовому міністрові Чернишову рапорт про те, що довідався, ніби рядовий Шевченко ходить іноді в цивільному одязі, займається малюванням і компонуванням віршів. Згідно з царською резолюцією почалися два слідства - одне в Петербурзі для викриття українського таємного товариства, а друге - в Оренбурзі та в Орській, щоб викрити винних, що допустили поета вести листування й займатися малюванням.

28 червня до Орської фортеці приїхав полковник Чигирь для того, щоб провести над Шевченком слідство, привізши з собою й відповідний наказ. На всі питання Чигиря в справі листування він відповів щиро й дуже точно. Щодо віршів Шевченко використав можливість не сказати правди. Що ж до рисунків чисто місцевого змісту, то він сказав правду, що це його нариси до малюнків, долучених до опису берегів Аральського моря, і що робив він їх із наказу капітана-лейтенанта Бутакова.

Тим часом у Петербурзі енергійно велося слідство над С. Левицьким та М. Головком. Цар дозволив зробити у них трус і їх арештувати. Таким чином після цього про Шевченка схвалили такий присуд: "Повідомити Військового Міністра, що коли про рядового Шевченка, по слідстві, яке провадить Військове Начальство, нічого більше не буде викрито, досить буде вважати тримання згаданого рядового під арештом, суворо наказавши йому, щоб він ніяким чином не насмілювався порушувати Найвищого наказу, а на найближче начальство покласти обов'язок за виконуванням цього і взагалі за Шевченком пильно стежити".

4) На підставі наказу Обручева з 5 вересня Шевченка 8 жовтня вивіз із Орської козацький підстаршина Булатов. Він віз поета до форту Новопетровського над Каспійським морем. Штаб батальйону, в якому мав служити Шевченко, стояв у місті Уральську. Швидко летів човен із поетом по бистрих уральських водах. 13 жовтня він був уже в Гур'єві, а 14 жовтня Гур'євський комендант вислав поета морським байдаком на місце нового заслання. По трьох днях плавби Каспійським морем 17 жовтня 1850 року поштовий байдак прибув до пристані Новопетровського форту на пустельному піщано-скалистому півострові Мангишлаку.

Особа новоприбулого "політичного злочинця" овіяна була таємничістю. Сталося це тому, що чи через недогляд, чи через поспіх з Орської фортеці не переслали ні службового реєстру Шевченка, ні даних про царську конфірмацію 1847 року. Уже два з половиною роки він не виконував солдатської муштри і був фактично вільний від усякої військової дисципліни. Тепер опинився в ще гіршому становищі, ніж під час першого заслання.

Штабс-капітан Потапов ретельно взявся за Шевченка. Неосвічений, безсердечний, часто без потреби грубіянський і суворий, він приставив до поета спеціального доглядача-"дядьку", а сам не давав йому жити своїми дріб'язковими непотрібними причіпками. Але найбільше мучив він Шевченка, домагаючись від нього "тонкой выправки, маршировки и ружейных приёмов". До цих моральних мук долучалося часто й повне фізичне виснаження: Потапов висилав його навіть на грабарські фортові роботи, що для призвичаєних до фізичної праці людей були дуже тяжкі, а для Шевченка по перенесених хворобах і по кількамісячному перебуванні в каторжній в'язниці були просто над силу.

Такого життя поет не міг би довго витримати, але обставини стали складатися так, що в ньому почали з'являтися й ясні проблиски. По трьох місяцях свого перебування в Новопетровському він уже міг написати княжні Варварі Репніній. Завдяки своїй чарівній вдачі, своїй освіті й талантові оповідача Шевченко почав що далі, то більше завойовувати собі симпатії свого оточення. На Різдвяних Святах 1850 року в одній із пустих казарм відбулася аматорська вистава комедії Островського "Свои люди - сочтёмся". Шевченко виступив тут і як декоратор, і як актор. Запальний аматор театру, приятель найвидатніших акторів того часу, сам драматург, знавець театральної техніки й тонкий оповідач-імітатор, він не міг не бути душею цієї справи і, мабуть, був сам і її ініціатором, і режисером. Комендант форту Маєвський після першої вистави влаштував вечерю, а по ній бал. Серед гостей, якими були всі офіцери залоги з родинами, був і солдат Тарас Шевченко, до якого комендант особисто підійшов і перед тим, як випити за його здоров'я, висловив співчуття його долі, кажучи, що Бог щедро наділив його талантами поета, мистця-маляра й артиста-актора.

Ще в листопаді Шевченкові довелося посилати кн.В. Репніній крадькома в чиємусь помешканні написаний лист, і він просив писати до нього кружною дорогою через Оренбург, через полковника Матвєєва, що мав листи віддавати Гернові, а Герн уже мав пересилати їх до форту якимсь конспіративним шляхом. Тепер справа значно спростилася: Маєвський або сам запропонував, або на просьбу Шевченка згодився, щоб уся поетова кореспонденція йшла на його, коменданта, адресу. Було це велике досягнення для нещасливого поета.

Сходився тепер Шевченко з людьми дуже поволі. Оренбурзька історія зробила його таки справді обережним. Крім муштри й робіт, треба було відбувати ще й "караули" - варти. Шевченко навіть любив відбувати варту на високій горі - коло флягштока, звідки можна було досхочу вдивлятися в безмежні обрії бурхливого й завжди мальовничого моря. Лише в січні міг уже сміливо розпочати листування, але відповідей не діставав саме від тих, що були для нього найдорожчі.

Але прийшла весна, а з нею разом і просвіток, як здавалося, у безпросвітному поетовому житті: на початку травня 1851 року до Новопетровського форту прибула геологічна експедиція, яка ще торік мала вирушити з Оренбургу на Мангишлак. Приїхали Броніслав Залєський разом із підстаршиною Людвіком Турно. Вони привезли Шевченкові купу новин, різні відомості про його оренбурзьких приятелів і знайомих, привезли політичні новини й головне - книжки й журнали.

Завданням експедиції було дослідити родовища кам'яного вугілля в горах Кара-Тау. Десь на початку травня експедиція вирушила в гори, що починалися тут же, за фортом. Невідомо, як це саме сталося, але Шевченко теж попав до складу експедиційного військового відділу як один із солдатів, призначених для гірничих робіт. Він завдячував це, очевидно, своїм товаришам-членам експедиції й доброму Маєвському. Трапилася нагода дати змогу поетові вирватися з казарми, де він перебував уже близько семи місяців. Відпускаючи Шевченка з форту та звільняючи його від спеціального нагляду, Маєвський, безперечно, ризикував. Невідомо, чи відразу виступив Шевченко в похід, чи пізніше. Але на початку червня Залєський, Турно й Шевченко були вже вкупі, мешкаючи спільно в кибитці-наметі в одній із кара-тауських долин коло криниці, званої Апазир. Запасаючись харчами, вони могли пересуватися з місця на місце, де це було безпечно, аби не губити зв'язку з табором експедиції, і Шевченко дістав змогу малювати. Коли він разом із Залєським виїздив на конях кудись у гори, ніхто не міг бачити, що він там робить, а коли вертався, то вертався до окремої кибитки Залєського, а не до гурту солдатів.

Далеко простяглися від моря вглиб півострова Мангишлаку два пасма гір - Кара-Тау і Ак-Тау, невисокі, але повної своєрідної суворої і якоїсь зловісно-таємничої краси. Для романтичної душі поета ця гірська пустеля була джерелом нових, незнаних об'явлень, але він не вмів чи не хотів втілити їх в образи-звуки, зате в ритміці ліній під його пензлем душа Сходу знайшла свій вираз у всій її несамовитій меланхолійності і приспаній страхітливості.

Шлях до того пункту, де геологи мали почати свою працю, йшов пустельними піщаними долинами. Посувалися вперед поволі - робили по 25 верст денно, а іноді й по 10-12. Залєський і Турно їхали верхи, невідомо, як відбував цю дорогу Шевченко: "Маємо кибитку, яку займаємо разом із Тарасом та з топографом, бо й Тарас із нами в числі солдатів, приділених для гірничих робіт" - так писав Залєський Венгжиновському до Одеси з Апазиру, де вони стояли кілька днів. Закінчувати малюнки або робити композиції із зроблених шкіців доводилося в кибитці, в страшну спеку й у дуже невигідних умовах - при невеличкому складаному столі. Проте Шевченко й у цій невигідній обстанові зробив кілька гарних композицій. З них особливо цікаві "Циган" та жанрова сценка з життя учасників експедиції. Привізши дуже багато шкіців до форту та сховавши у когось із приятелів як рисунки Залєського, міг згодом, коли умови його життя змінилися на краще, робити з них композиції. Між іншим, зробив він тут чимало етюдів і з живої натури, - натурників не бракувало. Повернулись до форту, мабуть, у жовтні, бо вже 19 жовтня Залєський був у Новопетровському і того дня, перед виїздом до Оренбургу, писав листа А. Венгжиновському. Він вислав йому тоді до Одеси Шевченкові малюнки на продаж.

Поворот до форту й до казарми після зазнаної свободи мусив бути для Шевченка особливо тяжкий. Нічого невідомо про те, як він провів кінець цього року, і дуже мало про те, що з ним було в 1852 році. Приїзд Залєського був для нього великою подією. Через нього відновив він зв'язки із зовнішнім світом. Десь незабаром Шевченко вже дістав від Залєського гроші за проданого комусь "Цигана". Улітку 1852 року несподівано прислав поетові листа й 20 карбованців Семен Артемовський. Військова служба була для поета дуже тяжка: він відбув 63 караули лише в одному цьому 1852 році.

Кінець цього року приніс йому велике горе: помер добрий комендант форту Маєвський. Зате Шевченко не міг не радіти з того, що лихого Потапова забрали з Новопетровського, і ротою почав командувати капітан Косарєв, людина досить тупа, теж формаліст, але не без добрих відрухів у серці. Уже від 1851 року замість Обручева Оренбурзьким краєм управляв генерал граф Василь Олексійович Перовський. Він призначив новим комендантом Новопетровського форту майора Іраклія Олександровича Ускова, і той десь на весні 1853 року прибув на місце нової служби. Його приїзд став переломовою датою в новопетровському періоді Шевченкового життя.

Усков був людиною шляхетною й доброго серця. Він мав молоду жінку й трилітнього сина. Незабаром по приїзді Ускових до Новопетровського форту їх маленький Мітя вмер по тяжкій хворобі. Шевченко дуже любив дітей, і хлопчик устиг прив'язатися до доброго "лисого дяді". Чутливий поет усім серцем пережив тяжку драму Ускових і тим назавжди їх прив'язав до себе. Він, знайшовши коло форту добру глину й алябастер, почав тепер зовсім легально займатися скульптурою; Усков сказав йому, що "те, що не заборонене, - дозволене". Потайки відновив Шевченко й літературну працю, але не писав уже поезій: почав писати повісті.

Своїм кореспондентам: С. Гулакові-Артемовському, А. Козачковському і Я. Кухаренкові, подав адресу коменданта Ускова, на яку вони могли сміливо посилати листи. Протягом 1853-54 років поет одержував час від часу гроші від приятелів. Діяльне листування з друзями, особливо з Бр. Залєським, теж було для нього і розвагою, і духовним відпочинком. Книжок було мало, тільки лікар Нікольський передплачував "дещо літературне". Усіх своїх друзів і знайомих Шевченко вічно просив присилати книжки. Тужив найбільше за українською історичною літературою.

У кінці 1854 року Шевченкові блиснула надія на поліпшення його службового становища. Генерал Фрейман, що був у форті на інспекції, 28 жовтня подав Перовському просьбу, щоб Шевченка зробили підстаршиною. Очевидно, Усков дуже за те просив цього генерала, що навіть відважився або купити, або в подарунок від Шевченка прийняти його акварелю "Ніч". Перовський наказав спитати про те, як проходить службу і як поводиться поет, у безпосереднього його начальника майора Львова. Майор знав, що Шевченко фронтової служби виконувати не вміє, і відповів, що він поводиться добре, але "по фронтовому образованію слаб" і тому не заслуговує на підвищення. Мало того: весною 1855 року Львов наказав іще спеціально муштрувати Шевченка, попереджаючи його, що інакше він ніколи не може сподіватися полегшення своєї долі. Зрештою, 7 липня і Львов подав начальству рапорт із просьбою про підвищення Шевченка в підстаршини. Скільки здоров'я і нервів усе це коштувало йому, легко собі уявити. Минав час, але пропозиція Львова лежала без руху.

Справжніми святами для Шевченка були ті дні, тижні й місяці, коли до далекого форту приїздили люди з культурного світу. Бувало це рідко, але коли бувало, то він, як тільки міг, старався використати їх товариство. У кінці 1852 року завітав до форту природознавець Головачов, у 1853 й 1854 рр. була тут природознавча експедиція члена російської Академії Наук фон Бера. Але романтична поетова вдача і серед тутешніх сірих скель та мертвих пісків, і в цьому безлюдді зуміла на досить довгий час створити собі атмосферу, в якій легше дихалося, легше мріялося й легше було миритися із важкою дійсністю. Атмосферу цю давав йому платонічний роман із дружиною коменданта Ускова. Шевченко давно вже, мало не щодня, обідав у Ускових, звик до товариства пані Агати, і може єдиною його розвагою, поза працею, були часті прогулянки з Агатою за фортом.

5) 1855 рік був роком великих подій. Ілюзія потуги Росії, потуги, опертої лише на військовій силі та на тиранії Миколиної влади, розвіялася. Смерть Миколи І стала для реакційної верхівки грізним моментом, для всього іншого населення Росії - радісним фіналом-акордом ганебної воєнної поразки, що її пережила імперія. Тільки тепер для Шевченка з'явилася надія на те, що його доля зміниться на краще. Уже 12 квітня 1855 року він пише листи віцепрезидентові Академії Мистецтв гр. Федорові Толстому і своєму колишньому опікунові, секретареві Ради Академії професору В.І. Григоровичу. Він просить обох їх передусім про заступництво перед військовим губернатором гр. Перовським. Листи ці приносять деякі наслідки. Уже десь в травні Шевченко дістає від товариша маляра Осіпова лист, у якому той, з дорученням гр.Ф. Толстого повідомляє, що граф співчуває його нещастю і зробить для нього все, що може, і що "початок уже зроблений". Але минуло ще аж 10 місяців, поки Шевченко дістав звістку з Петербургу, що принесла йому першу надію.15 квітня 1856 року дістав він листа від гр. Настасії Толстої. Писала вона анонімно, але так, що він не міг не догадатися, хто його кореспондентка. Це був дорогий документ, що втішив його в саму пору. З поштою, що надійшла з Оренбургу Уралом перед Великодніми Святами, Шевченко сподівався, що в реєстрах, складених на підставі торішнього царського маніфеста, знайде й своє ім'я.

Хоч, діставши листа графині, він і заспокоївся, але все таки якийсь голос йому нашіптував, що й ще раз може його спіткати невдача. Найбільше Шевченко боявся "упередження" Перовського, - боявся, що той не дасть пропозиції про те, щоб його амністували. Листуючись з оренбурзькими приятелями, поет увесь час підкреслював, що треба це упередження Перовського перебороти. Старався використати всіх, кого можна було, щоб цього досягти. Тим часом його знайомі засланці - поляки вже в червні-липні почали покидати Оренбург і інші місця заслання: більшість із них була амністована. Прощався з поетом і його сердечний друг Броніслав Залєський. Він одночасно подав йому й радісну звістку, що, прощаючись із Перовським у нього на віллі, бачився й розмовляв із графинею О. Толстою, фрейліною президента академії. Графиня Олександра оповіла Залєському, що просила графа Перовського за Шевченка. Перовський пообіцяв тепер зробити що треба, що під час коронації гірка доля поета, мабуть, зміниться.

Все було зроблено, щоб Шевченко дістав амністію. Але коли велика кн. Марія Миколаївна звернулася до царя з просьбою за нього, цар на амністування поета не згодився і сам викреслив потім його ім'я з реєстру. Як оповідали, цар при цьому сказав: "Його я не можу простити, він образив мою матір". Про цю невдачу друзі не повідомляли Шевченка, і він ждав коронаційної амністії. Надійшов уже й листопад, а нічого не було чути. Взагалі друге півріччя 1856 року було для нього найтяжчим, і він називав його "шестимісячними тортурами". Становище було майже безнадійне. Вел. княгиня Марія сказала графові Толстому, що не сміє більше просити царя за Шевченка. Але шляхетних заступників нашого поета це не спинило. Вони таки переконали княгиню Марію, і коли блиснула нова надія, гр. Настасія написала звістку поетові. Написаний 8 жовтня лист графині дійшов до Новопетровського аж 26 грудня.

Попередній, повний неспокою й тривожних дожидань, 1856 рік Шевченко провів теж у праці. Написав повість "Художник", ліпив із глини й багато малював. Скінчивши на початку жовтня 1856 року приступив до нової повісті "Матрос". Великдень 1857 року був, мабуть, найщасливішим у житті Шевченка.7 квітня, на перший день Свят, він дістав кілька крашанок. Найкраща була - від М. Лазаревського. Лазаревський у листі з 7 січня писав, що цар дав дозвіл на звільнення поета з військової служби. Бучно відсвяткував щасливий поет це сонячне свято. Дякував друзям, кому щирими словами, кому й віддарюючись.

Одержавши від М. Лазаревського листа про вже певне й близьке звільнення, з кожною поштою Шевченко чекав з Оренбургу наказу про це, а минув уже й травень, і частина червня, а звільнення не приходило. Нарешті 12 червня поет довідався з третього листа Лазаревського, що вже в кінці квітня вислали з Петербургу лист командирові Оренбурзького Корпусу. Уже Лазаревський прислав і 75 карб. на дорогу й жартома додавав у листі до Ускова про Тараса: "Виганяйте його звідти швидше…"

Уже від січня Шевченкові трохи полегшили службові обов'язки: від того часу він уже не ходив на варту. По Великодніх Святах він уже частіше звільнявся від муштри і дедалі більше перебував поза казармою. Проводив час переважно в "комендантському" городі, де росли дерева, що їх насадив Усков восени 1853 року.

Минув червень, уже й липень кінчався, а з Оренбургу не було нічого про звільнення: папери написали й переслали із штабу корпусу до штабу дивізії, із штабу дивізії до штабу бригади. Звідти до штабу батальйону. Робили все це без поспіху. Нарешті, об 11 годині 21 липня офіцер Бажанов привітав Шевченка радісною вісткою про те, що він вільний.

У привезеному морською поштою наказі командир батальйону наказував вислати поета до Уральську. На другий день по одержанні офіційної вістки про свободу він просив коменданта Ускова не висилати його до Уральську. Але Усков не міг цього зробити, бо не знав змісту наказу, присланого до штабу корпусу. Човен до Гур'єва мав відійти не раніше, як 8 серпня, але 31 липня Усков несподівано згодився видати Шевченкові перепустку просто до Петербургу. Тоді попрощавшись із своїми друзями, Шевченко 2 серпня просто рибальським човном відплив від негостинних скелястих берегів своєї семилітньої "незамкнутої тюрми" просто до Астрахані.

На четвертий день, тобто 5 серпня 1857 року, рибальський човен щасливо прибув до Астрахані, і з човна вийшов поет-засланець - неголений, у старій шапці, в білому солдатському кітелі, в стоптаних солдатських чоботах, у туркменському верблюжому "чапані" на плечах, з великою напівпустою торбою в руках і з кількадесятьма карбованцями в кишені.

Размещено на Allbest.ru