Євреї в Донбасі (20-30-ті роки ХХ ст.)

Після громадянської війни, крім повернення на свої місця, відбувався і процес стихійного переселення євреїв на землю. Сам факт стихійного переходу великих мас до хліборобства поставив радянську владу перед дилемою: або належним чином скерувати цей рух і внести планові дії, або припинити його.

Залучення до землеробства держава розглядала як один із основних заходів для досягнення поставленої мети - втягнення єврейського населення до продуктивної праці. У серпні 1924 року був організований Комітет із землевлаштування трудящих євреїв (КОМЗЕТ).

Організоване переселення під опікою державних органів почалося лише в другій половині 1924 року. Соціальний склад перших переселенців у Донецькій губернії зразу ж виявив специфіку єврейської переселенської кампанії. Усього зареєструвались 235 сімей, з яких 33,6% були хлібороби. Усі інші категорії переселенців: кустарі (26,8%), робітники і торговці (по 12,4%), службовці (11,9%) ніяк не були позв'язані в минулому з сільськогосподарською працею.

У 1926 році єврейським хліборобам надали допомогу в переселенні до Маріупольської округи в свої колонії. Був організований округовий КОМЗЕТ. У Донбасі процес створення осередків Товариства із землевлаштування трудящих євреїв розпочався в другій половині 1925 року.

З самого початку кампанії по залученню євреїв до хліборобства окрім землі держава надавала переселенцям низку пільг, які слід розглядати як реальну фінансову допомогу. Державних грошей для улаштування єврейських сімей-переселенців було явно недостатньо, тому селянству допомагали єврейські закордонні організації: американська „Агро-Джойнт”, ЄКТ, ОРТ та інші.

У 1929 році в Маріупольській окрузі функціонували чотири єврейські сільради, три споживчих кооперативи, три сільськогосподарських кооперативи. В окрузі євреї організували чотири артілі, одну комуну, шість товариств для спільної обробки землі. Корінне єврейське населення було цілком охоплене всіма видами кооперації, як сільськогосподарською, так і споживчою, і навіть мало скотарсько-молочарське товариство.

У 1930 році в селі Затишшя був утворений колгосп „Комінтерн”, який об'єднав майже триста працездатних осіб. Але жорстка політика керівництва держави по „виколочуванню зерна будь-якою ціною” підірвала незміцнілі колгоспи і призвела до голоду 1932-1933 років. Єврейське землеробство в Донбасі припинило своє існування і більше не відроджувалось як соціально-економічне і національне явище в історії України.

Найбільшу питому вагу серед єврейського самодіяльного населення Донбасу становили службовці - 35,4%, кустарі - 17,6% та робітники - 13,3%. Прошарок безробітних та осіб вільних професій складав 5,9% та 0,7% відповідно. Євреї, які мали власне джерело прибутку на третину своєї чисельності були зайняті у дрібній промисловості і майже стільки ж заробляли торгівлею. Це пояснюється традиційними особливостями економічної діяльності єврейського населення.

Ідея про те, що євреїв необхідно зайняти “економічно корисною”, продуктивною працею, стала ідеологічною базою багатьох заходів радянського уряду.

Відповідно до постанови РНК УСРР від 19 травня 1926 року „Про заходи щодо поліпшення становища працюючих євреїв” та інструкції Комітету боротьби з безробіттям „Про залучення єврейського населення до виробничої праці”, біржі праці проводили вербування робітників із містечок Правобережної України. Цією проблемою займались Сталінське і Луганське округові бюро нацменшин. Уже в 1926 році Донбас прийняв першу групу єврейської молоді з 300 чоловік.

У Донбасі масова кампанія по залученню євреїв до промисловості розгорнулась зразу ж після виходу постанов у Маріуполі, де на 1 жовтня 1926 року були зареєстровані 174 безробітних євреїв. Завдяки інтенсивній роботі Відділу праці достатньо швидко вдалося досягнути певних результатів.

Складаючи в структурі населення країни в 1926 році біля 2%, а серед міського населення - 8,3%, питома вага євреїв серед робітників дорівнювала 2,7%, серед службовців - майже 8%. Відсоток лишенців серед євреїв був значним і набагато більшим, ніж серед представників інших національностей. Це було пов'язано насамперед з особливостями соціально-економічної структури єврейського населення в СРСР в середині 20-х років.

Донбас - насамперед регіон вугледобувної промисловості, яка інтенсивно розвивалась у міжвоєнний період. Не дивлячись на те, що зайнятість євреїв у важкій промисловості краю постійно збільшувалась, за даними на березень 1928 року, євреї в шахтах не працювали. В 1930 році, з метою створення постійних кадрів робочої сили в кам'яновугільній промисловості Донбасу, близько 15 тисяч людей були перевезені із перенаселених округ України, 13% яких складали євреї.

У металургійну галузь Донбасу також було залучено значну кількість громадян єврейської національності. На самому крупному в м. Сталіно підприємстві - заводі „Сталь” із 17698 працюючих 807 були євреями (4,5%).

З осені 1939 року і в подальшому для задоволення потреб Донбасу в трудових ресурсах використовувалась масова депортація населення з території Західної України і Західної Білорусії, в тому числі й євреїв.

З розвитком індустріалізації продовжувались як цілеспрямовані заходи по залученню євреїв до роботи на підприємствах важкої промисловості, так і переселення за власною ініціативою без спеціальної допомоги. У містах функціонували цілі фабрики з переважаючою більшістю єврейських робітників. Єврейські імена з'явились і серед стахановців. У роки перших п'ятирічок євреї відзначились і як рядові робітники, і як керівники підприємств.

Однак, не дивлячись на всі складності переселення, участі у виробничому процесі та соціальну незахищеність, завдання, які поставив уряд по залученню євреїв до промисловості, певною мірою були вирішені.

У четвертому розділі „Духовне і культурне життя євреїв у Донбасі” висвітлені процеси релігійного життя євреїв краю, радянізації освіти та діяльність єврейських культурно-освітніх закладів.

Община завжди відігравала значну роль у соціальному і духовному житті євреїв, вона згуртовувала і захищала єврейське населення від небажаного, а іноді й загрозливого впливу ззовні.

Культура єврейського народу, його традиції і звичаї тисячоліттями були невід'ємні від іудаїзму, який визначав спосіб життя віруючого єврея, його думки і прагнення. А тому ідеологічна боротьба з традиційним способом єврейського життя, яка почалась зразу після встановлення радянської влади, була спрямована проти єврейської релігії та івриту.

Після остаточного встановлення влади більшовиків на території України, перед єврейською общиною Донбасу стали важливі завдання по проведенню ряду заходів, які б перешкоджали її розладу та процесу ідеологізації всіх сфер громадського життя.

В основу періодизації релігійної історії євреїв у радянській Україні автор поклав принцип змін у політиці, яка проводилась урядом країни по відношенню до релігії взагалі та до іудаїзму зокрема. Обраний критерій періодизації дозволив виділити два етапи в міжвоєнні роки: 1) початок 1920-х років - до 1928 року: ідеологічний наступ на релігію; 2) з 1929 року: законодавчі обмеження на релігійну діяльність.

Єврейським релігійним общинам, які поряд з представниками інших релігій були постійною мішенню для антирелігійної пропаганди, важко було пристосовуватись до політики більшовиків. Однак вони не припиняли своєї діяльності. В 1922 році в Юзівці діяла Єврейська духовна община, а в усьому Донбасі були офіційно зафіксовані чотири єврейські релігійні общини.

У 1922-23 роках в Донецькій губернії крім трьох юзівських синагог, діяли три синагоги в Маріуполі, дві в Бахмуті, Єнакієвому, Алчевську, Горлівці, Гришиному, Слов'янську, навіть у селах і селищах Донбасу та в єврейських колоніях. Тільки на території Луганську функціонували Хоральна синагога, Реміснича єврейська синагога, єврейський молитовний будинок “Бейт-Гамедреш” та Литовський єврейський молитовний будинок.

Держава фінансувала антирелігійну пропаганду, випускаючи на цю тему величезними тиражами журнали і книги, плакати і фільми, а також матеріали для масової роботи в хатах-читальнях, клубах і червоних кутках.

Поступово переконавшись у тому, що опір віруючих ще достатньо великий, губернська влада не тільки реєструвала релігійні товариства, які знов виникали, але й передавала їм майно єврейських общин і синагог. З 1924 року було введено правило постійного контролю за діячами релігійних організацій. В органах влади і ОДПУ утворювались спеціальні комісії, які відповідали за кураторство над окремими синагогами, громадськими організаціями.

Але, не дивлячись на державний атеїзм, до кінця 1920-х років умови діяльності релігійних структур були хоча і далекими від ідеальних, але задовільними порівняно з наступним десятиріччям.

Законодавством 1929 року були введені суворі обмеження на релігійну діяльність. Перед євсекціями було поставлено завдання остаточно розправитись з синагогами. Того року була закрита синагога в м. Сталіно, а приміщення віддали для влаштування в ньому національного єврейського “Будинку культури”. Тоді ж була закрита синагога в м. Луганську, а її приміщення використали під клуб євреїв-кустарів. Були закриті й обидві артемівські синагоги: одна - 1928 року, інша - до 1938 року. Однак продовжували існували домашні, нелегальні синагоги (до 8 одиниць).

Кінець 1920-х-30-ті роки характеризуються посиленням боротьби радянської влади з єврейськими релігійними общинами і діячами. Активізувались репресії проти духовенства, в тому числі іудейського. Релігійне життя єврейства Донбасу було практично зруйноване.

Щоб ясніше уявити всю глибину докорінних змін, які зазнала єврейська освіта в період коренізації, автор розглянув її традиційну систему виховання, в основі якої лежало вивчення Тори і Талмуда, вона була суто релігійною.

Переслідування хедерів і меламедів почались зразу ж після закінчення громадянської війни, однак багато хедерів продовжували існувати нелегально, з ними боролися різними методами. В 1930-ті роки, з посиленням переслідувань релігії і з розширенням процесу секуляризації, хедери, окрім одиничних випадків, закрились. Однак у м. Артемівську хедер підпільно діяв до 1941 року.

Більшовики в своїй політиці з національного питання виходили із ленінського положення про наявність у кожній національній культурі буржуазних і пролетарських культур. Іудаїзм та іврит уособлювали собою єврейську буржуазну культуру.

Єврейське населення Донбасу мало найвищий рівень грамотності серед інших націй і народностей, що проживали в Донбасі. До того ж різниця в писемності між чоловіками та жінками, мешканцями міст та сіл була незначною, порівняно з українцями та росіянами.

У межах діючої системи освіти, втілюючи в життя завдання політики коренізації, в Донбасі розвивалася мережа шкіл з різними мовами викладання. В 1922 році у регіоні працювали 15 єврейських шкіл або 0,6% від загальної кількості, наступного року цей показник підвищився до 16 і 1,1% відповідно, але в 1928 році кількість єврейських шкіл скоротилася до 10 (0,5%) та з'явились дві російсько-єврейські школи (0,1%).

Автор вважає, що скорочення кількості шкіл з єврейською мовою навчання на Донеччині протягом 1920-х років пояснюється низкою як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів.

Проблеми зі встановленням радянського типу освіти в єврейській національній школі дійсно були, бо після закриття хедерів і заборони меламедам займатись викладацькою діяльністю єврейські радянські школи почали поповнюватись дітьми з релігійних навчальних закладів та від приватних педагогів. Але, якщо на 1923 рік частка євреїв серед населення Донбасу становила 1,7%, то частка єврейських шкіл - лише 1,1%, що було недостатньо.

У Донбасі працювали 2,9% всіх трудових шкіл єврейською мовою викладання в Україні, в яких навчалося 2,7% учнів єврейських трудшкіл УСРР. Найбільша кількість шкіл знаходилась в Маріупольській окрузі. Закритих дитячих будинків у Донбасі було лише три. Єврейські дитячі садки, як і професійні школи в Донецькій губернії були відсутні. Стан справ в єврейських школах у період втілення в життя політики коренізації мало чим відрізнявся від інших національних шкіл Донбасу: слабка матеріально-технічна база, недостаток фінансування, брак кваліфікованих педагогічних кадрів, гостра потреба в підручниках національною мовою.

Після закінчення школи представники національних меншин регіону могли отримати професійну і вищу освіту в спеціальних національних навчальних закладах. У період коренізації в Україні відбувався процес розширення мережі установ професійної освіти та вищої школи. Саме євреї серед представників національних меншин, після росіян, мали найбільші можливості навчатися рідною мовою в усіх типах закладів системи вищої і професійної освіти.

На початку 1930-х років розпочався процес поступового згортання шкільної та професійної освіти на мовах національних меншин. Остаточну долю єврейських шкіл у Донбасі вирішила постанова Політбюро ЦК КП(б)У від 10 квітня 1938 року “Про реорганізацію національних шкіл на Україні”. У Донбасі, як і в інших регіонах України, національні школи визнавалися осередками буржуазно-націоналістичного, антирадянського впливу на дітей, а тому реорганізовувались у звичайні російськомовні школи радянського типу.

У січні 1924 року VІІІ з'їзд Рад УРСР доручив українському уряду “провести в життя намічені програми культурного будівництва і розвитку української культури, звернувши одночасно увагу на розвиток культури національних меншин”. У зв'язку з чим відкривались клуби, сільські будинки, хати-читальні, в яких робота проводилась мовами національних меншин, у тому числі й на ідиші.

В 1925 році в Сталінській окрузі осередками культосвітньої роботи з єврейським населенням були єврейський робітничий клуб у м. Сталіно та два червоних кутки. Матеріальне становище клубу було настільки скрутним, що стояло питання про його закриття. На кінець 1927 року для культурного обслуговування єврейського населення в м. Луганську працювали відділ єврейської літератури при Центральній бібліотеці, загальноосвітні гуртки та Єврейський робітничий клуб ім. ІІІ Інтернаціоналу.

У цей же період в Артемівській окрузі працювали чотири єврейських клуби, відвідування яких було доволі активним. Тут виписували літературу, ставили спектаклі. У м. Маріуполі клубів, що працювали б виключно єврейською мовою, не було, однак у клубі кустарів використовували дві мови: ідиш і російську, при ньому діяла школа для малограмотних.

Головною перешкодою в розвитку систематичної політосвітроботи в єврейських колоніях була, з одного боку, повна відсутність нової єврейської літератури, необхідної для забезпечення місцевих політосвітніх установ, а з іншого, - віддаленість від центрів, які б допомогли налагодити систематичну планову роботу.

Хоча завдання, поставлені перед культосвітніми установами вирішувались далеко не в повному обсязі, однак уже наприкінці 1920-х років зміни в культурному житті єврейського населення були відчутними. Зросла потреба в читанні художньої та спеціальної літератури рідною мовою. Постійно збільшувались і кількість назв, і наклад книг на ідиші.

Євреї-діячі культури зробили свій певний внесок у розвиток Донбасу в міжвоєнний період.

У висновках узагальнено результати дослідження та сформульовано рекомендації щодо можливостей його подальшого застосування.

Наукова розробка проблеми перебуває на такому рівні, що потребує продовження дослідження.

В 1920-30-ті роки партійне керівництво держави змінювало сутність національної політики, методи здійснення якої різнилися в залежності від поставлених завдань та обставин.

Питання взаємовідносин євреїв з оточуючим населенням завжди було актуальним і досить проблемним, бо пов'язувалось з антисемітизмом, хоча в міжвоєнні роки на державному рівні цього явища не існувало, побутовий антисемітизм відігравав помітну роль у міжнаціональних відносинах.

Політичні репресії щодо євреїв Донеччини у 1920-1939 роках не мали істотної специфіки в діяльності органів державної безпеки, однак простежуються певні тенденції в підході до репресій цієї національної групи населення регіону: акцент на ідеологічних супротивниках, зокрема дуже значна кількість звинувачень у сповідуванні троцькізму та покарання за сіонізм.

Серед причин асиміляції євреїв у Донбасі були як цілеспрямована національна політика з боку радянської влади, так і велика кількість національно-змішаних шлюбів.

Ідея про залучення євреїв до продуктивної праці стала ідеологічною базою багатьох заходів радянського уряду, які мали різний ступінь успішності, зокрема частково вдалося змінити соціальну структуру єврейського населення регіону.

Община завжди відігравала значну роль у соціальному і духовному житті євреїв, однак завдяки антирелігійній політиці радянської влади, вона в Донбасі фактично припинила своє існування. Гоніння на релігію взагалі та на іудаїзм зокрема обумовили масовий відхід від релігійних традицій.

Радянізація освіти призвела до руйнації традиційного єврейського виховання, однак її ідишизація певною мірою сприяла національно-культурному відродженню.

Коренізація створила деякі сприятливі умови для розвитку творчих об'єднань та окремих особистостей. Радянська влада піклувалась про культурний розвиток єврейського населення, виходячи зі своїх уявлень про його потреби.

За умови критичного осмислення запроваджених до наукового обігу матеріалів, одержані результати можуть бути використані в подальшій науковій розробці зазначеної та суміжної проблематики, а також у практиці державного регулювання міжнаціональних відносин за сучасних обставин, коли зберігається необхідність реформування національної політики в незалежній Україні.

Список публікацій автора за темою дисертації

1. Сучкова О.Ю. Євреї України в 20-30-і роки ХХ ст. у вітчизняній історичній літературі міжвоєнного періоду // Історичні і політологічні дослідження. - 2001. - № 4(8). - С. 69-79.

2. Сучкова О.Ю. Допомога Єврейського колонізаційного товариства євреям-переселенцям Маріупольського агрорайону „ЄКТ” в 1924 - 1926 роках // Історичні і політологічні дослідження. - 2002. - № 3/4 (11/12). - С.105-113.

3. Сучкова О.Ю. Окремі аспекти дослідження єврейського населення Сталінської області за матеріалами перепису 1939 року // Історичні і політологічні дослідження. - 2003. - № 2 (14). - С. 51-56.

4. Сучкова О.Ю. Внесок євреїв-діячів науки та культури в розвиток Донбасу в 1920-30-ті роки ХХ ст. // Історичні і політологічні дослідження. - 2003. - № 5/6 (17/18). - С. 86-93.

5. Сучкова О.Ю. Форми прояву антисемітизму в Донбасі в 1920-30-ті рр. // Історичні і політологічні дослідження. - 2004. - № 4 (22). - С. 101-111.

6. Сучкова О.Ю. Політичні репресії щодо євреїв Донеччини у 1937-1938 роках (аналіз статистики) // Український історичний збірник. Вип. 7. - К.: Інститут історії України НАН України, 2004. - С. 309-317.

7. Нікольський В.М., Сучкова О.Ю. Єврейське населення Донецької губернії 1920-х рр.: статистико-соціологічне дослідження // Історичні і політологічні дослідження. - 1999. - № 1-2. - С. 106-112.

8. Suchkova Elena The Repositories of the State Archive of Donetsk Oblast as a Source for the History of the Jews of Donbass // Материалы Десятой Ежегодной Международной Междисциплинарной конференции по иудаике, 28-30 января 2003 г. Ч. 1. - М.: Пробел-2000, 2003. - С. 156-163.

9. Сучкова Е.Ю. Вовлечение евреев Украины в промышленность Донбасса (1920-30-е гг.) // Тирош - труды по иудаике. Вып.6. - М., 2003. - С. 189-206.

10. Сучкова О.Ю. Єврейське населення України: історико-економічний аспект діяльності (до кінця ХІХ ст.) // Сборник статей студенческого научного общества “Гаудеамус игитур”. - Донецк: ДонГУ, 1999. - С. 29-35.

11. Нікольський В.М., Сучкова О.Ю. Єврейське населення Донецької губернії за переписом 1923 року // Збірка наукових праць ІІІ Регіональної наукової конференції „Етнокультурні процеси на Півдні України в ХІХ-ХХ ст.”, 14-15 вересня 2000 р. - Запоріжжя: ЗДТУ, 2000. - С. 30-35.

12. Сучкова Е.Ю. Еврейская община Юзовки в исследованиях Теодора Фридгута // Материалы Восьмой Ежегодной Международной Междисциплинарной конференции по иудаике, 30 января - 1 февраля 2001 г. - М.: Сэфер, 2000. - С. 271-273.

13. Сучкова Е.Ю. Из истории еврейской общины Донбасса // Материалы Девятой Ежегодной Международной Междисциплинарной конференции по иудаике, 4-6 февраля 2002 г. - М.: Пробел-2000, 2002. - С. 335-337.

14. Сучкова О.Ю. Історія євреїв України в 1920-30-і роки у вітчизняній історіографії // Тезисы докладов и сообщений Первой Международной научной конференции „Проблемы Холокоста в Украине”, 17-18 декабря 2001 г. - Вып. 1. - Запорожье: Премьер, 2002. - С. 13, 14.

15. Сучкова О.Ю. До питання про розвиток національної освіти на Донеччині // Тезисы выступлений VІ Международной студенческой научной конференции „Актуальные проблемы гуманитарных наук и их информационное обеспечение”, 17 апреля 1999 р. - Харьков: ХГИ, 1999. - С. 28.

16. Сучкова О.Ю. До питання про розвиток міжнаціональних відносин в Донецькому регіоні // Тези доповідей і повідомлень І Регіональної науково-теоретичної студентської конференції „Східна Україна: актуальні проблеми історії та сучасного розвитку”, 11 травня 1999 р. - Донецьк: Норд Компьютер, 1999. - С. 51, 52.

Размещено на Allbest.ru