Пізній палеоліт степів південного заходу України

Іллінка, два шари Міри, Бирюча Балка ІІ (шари 3 та 3-а);

- Заскельна ІX (верхн. шар).

Верхній рівень:

- (25-22 тис. років ВР). Гор. VI Осокорівки, Ліски, Володимирівка (8-й та 7-й шари), Семенівська Гора;

- Буран-Кая 3 (6.2-6.1), Аджі-Коба (верхн. шар).

Середня пора - 22-16,5 тис. років ВР.

Нижній рівень - (22-20 тис. років ВР). Сагайдак І (нижн. шар), Муралівка, Золотівка І, Михайлівська Балка, гор. V-а Осокорівки (?), Вознесенка IV (нижн. шар), Гордашівка І та Володимирівка (6-й шар), Сюрень І. (нижн. шар).

Середній рівень - (20-18 тис. років ВР). Рання група: Анетівка І, Івашків VI, Рашків VII та Лапушна.

Верхній рівень - (18-16,5 тис. років ВР). Ями, два шари Федорівки, Кам'яна Балка ІІ (нижн. шар), Вознесенка IV (основн. шар), Калфа, Кам'янка, гор. ІI-ІІІ Осокорівки, Чулек І., Кайстрова Балка IV, Антонівка ІІІ, Капустяна Балка, Володимирівка (4-й шар) та Серединний Горб.

Заключна пора - 16,5-10,3 тис. років ВР.

Підкреслимо, що найпевніше датуються Сагайдак І, Амвросіївка (стоянка та кістковище), Анетівка ІІ, Велика Акаржа, Кам'яна Балка ІІ та ін. Водночас, частина абсолютних дат різних лабораторій (по 13-14 комплексах) визнані некоректними. Порівняння “степової” та “кримської” колонок пам'яток показує їхню близкість. Головною відміною між ними є “переживання” в Криму мустьє як мінімум до 29,0-28,5 тис. років ВР (Буран-Кая ІІІ, гор. B1), але можливо і значно пізніше.

Окремо слід сказати про так звані “палеодемографічні” побудови, що також базуються на хронології пам'яток, а деякі безпосередньо на збірках абсолютних дат (П.М. Долуханов, Дж.Ф. Хоффекер). Одні автори вважають, що під час піку максимального оледеніння та інших холодних фаз люди залишали зону степів (М.П. Оленковський, Н.Б. Леонова), а інші говорять про зростання у ті ж самі періоди щільності населення за рахунок міграцій з півночі (В.Н. Станко, П.М. Долуханов, О.В. Сминтина та ін.). Проаналізувавши матеріали, автор дійшов висновку, що давнє населення мешкало у степовій зоні як у періоди похолодань, так і потеплінь.

Розділ починається з характеристики просторової структури та господарсько-побутових комплексів (ГПК) Великої Акаржі, виявлених автором. Усі 4 ГПК знайдені на периферії поселення. В плані вони овальні, площею від 15,5 до 23 кв. м. У центрі двох комплексів відмічені залишки вогнищ, одне з яких (у ГПК І) діаметром не менш 18 см та глибиною до 7 см. На їх територіях знайдено від 1571 до 2579 кременевих виробів (від 71 до 92 зі вторинною обробкою). Серед них переважав мікроінвентар (від 31,0 до 66,3%), друге місце займали різці (від 15,2 до 31,1%), а третє скребки (від 2,2 до 18,8%). Там знайдено від 58 до 406 фрагментів кісток бізонів (діагностичних від 10 до 85 екз.), що належали від 1 до 4 тварин, переважно дорослим бикам. Автор інтерпретує ці ГПК як місця сезонного (весняно-літнього) помешкання окремих сімей общини, яка кілька разів поверталась на одне місце. Судячи з кількості залишків бізонів, строки існування кожного з них були не більше одного-двох місяців. Основна (центральна) частина поселення є результатом неодноразового нашарування таких об'єктів протягом не менш як двох-трьох сезонів. Переважання різців над скребками також свідчить про весняно-літній сезон, оскільки масова вичинка якісних шкір тварин зазвичай приурочена до холодної пори року.

Далі характеризуються інші житла та ГПК зони степів (Нововолодимирівка ІІ, Кайстрова Балки І та ІІ, Осокорівка І (гор. V-а, IV-б и ІІІ-в), Міра, Федорівка, Ями, Говоруха, Минівський Яр, Муралівка, Золотівка І., Кам'яна Балка І., Рогалик ІІ-В, ІІІ-А, VII). Особлива увага приділена їх площі, наявності конструктивних елементів, вогнищ та багать, складу крем'яного інвентаря та фауністичних комплексів, сезонним характеристикам, тривалості використання, аналізу існуючих інтерпретацій та ін. Підкреслюється, що більш складна планіграфія простежена на Кам'яній Балці ІІ, Анетівці ІІ та, можливо, Кам'яній Балці ІІІ.

Автором розроблена класифікація описаних об'єктів з урахуванням фактору сезонності. Рештки власне жител виявлені на Мірі (площа 14,5 кв.м), Кайстровій Балці ІІ (два скупчення близько 9-10 кв.м), Осокорівці І (№ 1 і № 2 гор. V-а - 9,5-10 кв. м., та № 1 і № 5 гор. ІІІ-в - 10,0-14,0 кв. м.,). Їх середня площа складає 11-12 кв. м., але нерідко розміри ГПК більше площі жител. За ознакою площі ГПК чітко поділяються на дві групи. До першої (від 14-15 до 23 кв.м) відносяться: ГПК з житлом Міри, два ГПК з житлами Осокорівки І, всі акаржанські ГПК, ГПК Кайстрової Балки І, Говорухи, Минівського Яру, Рогалику ІІ-В та, можливо, Золотівки І. До другої групи (площа від 30 до 60 кв.м) віднесені ГПК Нововолодимирівки ІІ, Ям, два комплекси Рогалика VII, два комплекси Кам'яної Балки І, Муралівки та, можливо, чотири комплекси Федорівки. Аналіз показав також, що кількість знайдених у ГПК та житлах крем'яних виробів не завжди кореспондується з їх площею, сезоном, а нерідко і з тривалістю використання.

Окремо наведені археологічні та етнографічні паралелі житлам та ГПК зони степів. Зроблено висновок, що за площею та низкою інших показників вони найбільш подібні комплексам мисливців на північних оленів, та, зазвичай, значно менші, ніж у мисливців на мамонтів. Частіше вони інтерпретуються як залишки конічних каркасних жител типу чумів (Л.Л. Залізняк та ін.). Ще однією близькою етнографічною паралеллю степовим житлам є вігвами (тіпі) мисливців на бізонів прерій Північної Америки, які використовувались як взимку, так і влітку. На покриття середнього тіпі діаметром 4,6 м., (16,6 кв. м.) було потрібно до 12 шкір бізонів. Однак, їх розміри могли змінюватись (за площею від 5,7 до 22,9 кв. м.) залежно від кількості членів сім'ї, сезону і навіть соціального статусу господаря.

Таким чином, ГПК першої групи здебільшого є залишками жител, хоча нерідко не обмежуються площею останніх. До їх складу могли входити і інші структурні елементи поселень (зовнішні вогнища, точки, місця приготування їжі, обробки шкір, кісток та ін.). В цілому ГПК такого типу визначені автором як територія, на якій відбувалась домашня життєдіяльність однієї родини - сімейний житловий простір. Такі об'єкти були основними (хоча й не єдиними) складовими частинами поселень різних сезонів, розмірів та навіть функціонального призначення. До подібних висновків раніше дішли інші автори, зокрема, Г.П. Григор'єв, який виділив так званий “найменший житловий простір”. Розміри ГПК другої групи не дозволяють розглядати їх виключно як залишки окремих жител навіть разом з периферією останніх. Це питання потребує подальшого вивчення, але вже сьогодні можна сказати, що принаймні якась частина з них (Ями, Кам'яна Балка І, Муралівка та ін.) сформувались внаслідок нашарування одного ГПК першої групи на другий протягом кількох сезонів використання.

На сьогодні специфіку степової області у пізньому палеоліті визнає більшість вчених, але з різних точок зору: концепції гоподарсько-культурних типів (ГКТ) або моделей адаптації (М.І. Гладких, В.М. Массон, Г.Є. Марков, О.О. Кротова, Л.Л. Залізняк, Г.Є. Краснокутський та ін.), зони мисливського господарства (В.П. Степанов), господарсько-екологічної зони (В.Р. Кабо), особливого природно-господарського укладу життя (М.П. Оленковський) та степової ПГО (П.М. Долуханов, П.Й. Борисковський, М.В. Анікович, М.Д. Праслов, З.О. Абрамова, автор та ін.). Автор тою чи іншою мірою визнає правомірність майже усіх названих підходів, але сам одночасно оперує поняттями степових ПГО та ГКТ, наголошуючи на тому, що перше є відображенням реальних фактів, а друге - власне моделлю господарства та способу життя. Раніше ця модель була названа ГКТ степових спеціалізованих мисливців на бізонів та інших стадних тварин.

В цілому положення про степову ПГО складається з таких основних моментів: час її виникнення та існування, теріторіальні межі, зональність, етапи розвитку тощо. Більшість з них вирішена автором на підставі даних палеогеографії (Розд. 2). Стверджується, що степові природні умови були характерними для усієї сучасної степової зони протягом пізнього палеоліту і значно раніше. На відміну від середньої, для ранньої пори (32-22 тис. років ВР) невідомі свідоцтва масових полювань на бізонів, але це не означає, що їх не могло бути. Хронологічні рамки основного періоду розвитку степової ПГО можна визначити приблизно від 22 до 13 тис. років ВР, оскільки пізніше, незадовго до початку голоцену роль бізонів у полюваннях давніх мисливців стала значно меншою. Показово, що протягом усього пізнього палеоліту навіть у північній підзоні степової області не зафіксовані масові спеціалізовані полювання на північних оленів, а для середнього та заключного періодів - промислова здобич мамонтів та шерстистих носорогів.

Особлива увага приділена дослідженню сезонності пам'яток, причому питання сезону існування Амвросіївського кістковища як найвиразнішої пам'ятки розглянуте спеціально. В наш час більшість дослідників вважають його місцем неодноразових сезонних полювань. Автор вважає, що думка про здійснення загонів тварин у травні-червні (І.Г. Підопличко) є найбільш аргументованою, але не виключає можливості і березневого епізоду (Л.С. Тодд). Цей висновок обгрунтований статевим і віковим складом тварин, високою вибірковістю при утилізації забитих тварин, паралелями з археологічними та етнографічними матеріалами Північної Америки. Сезонна типологія інших степових поселень встановлена на підставі даних 36 комплексів з урахуванням багатьох показників. Залучені також факти щодо сезонних міграцій бізонів, диких коней, північних оленів, сайгаків тощо. У підсумку були виділені такі сезонні групи пам'яток:

І. Весняно-літні з переважанням бізонів: Золотівка І, Велика Акаржа, Амвросіївка, Анетівка ІІ, Кайстрові Балки ІІІ та IV, Минівський Яр, Кам'яна Балка І, два шари Федорівки.

ІІ. Літньо-осінні з бізоном та диким конем: Вознесенка IV, Говоруха, Ями, Нововолодимирівка ІІ, Дмитрівка, Кам'яна Балка ІІ.

ІІІ. Осінньо-зимові з більш різноманітною фауної та свідоцтвами полювань на хутрових тварин: Міра, Сагайдак І, Муралівка, гор. V-а, IV-а та IV-б Осокорівки І, Кайстрова Балка І, Дубова Балка, Михайлівка, Рогалики ІІ-в, ІІІ-а, ІІІ-в та VII. Серед них є напевно зимові з північним оленем: Анетівка І, гор. ІІІ-в та ІІ Осокорівки І, Кайстрова Балка ІІ, гор. ІІІ-а та ІІ-а Ямбурга, Рогалик ІІ-а та Рогалик ХІІ.

На підставі сказаного реконструйовано річний господарський цикл населення степової ПГО (для періоду від 22 до 13 тис. років ВР). Встановлено, що полювання на бізонів відбувались протягом усього року, але про масові облавні загони, які потребували об'єднання зусиль значних колективів, можна говорити лише для весняно-літнього сезону. Полювання на диких коней проводилась переважно у осінньо-зимові місяці, причому свідчення більш чи менш масових полювань на них (Кам'яна Балка ІІ) пов'язані з осінню. Полювання на північних оленів відбувалося взимку. В цілому для пізньої осені та зими не відмічені свідчення виразної мисливської спеціалізації, оскільки у фауністичних комплексах цього сезону простежено найбільше видове розмаїття тварин. Вірогідно, що саме у цю пору року більш чи менш крупні общини розпадались на менші колективи.

Ці висновки, зроблені на підставі даних археології, краще за інших кореспондуються з матеріалами, які описують індіанців Південних та частково Центральних рівнин (прерій) Північної Америки. У ХVIII-XIX ст., там мешкали племена сіу та алгонкинів. Їх господарський рік чітко поділявся на два періоди - літній сезон великих облавних полювань на бізонів (коли усе плем'я збиралось разом) та сезон зимових індивідуальних полювань, коли бізонів у степах було мало через те, що їхні гурти розпадались. М'ясо забитих бізонів вживалось індіанцями в усіх можливих видах, але пеммікан (в'ялене перетерте м'ясо з домішкою кісткового мозку та інших рослинних консервантів) заготовляли прозапас влітку.

Підкреслимо, що для усього основного періоду розвитку степової ПГО (від 22 до 13 тис.р. ВР та раніше) ми не знаємо беззаперечних фактів, прямо пов'язаних з кризою мисливського господарства. Тільки під час фінального палеоліту ці явища, можливо, вже могли мати місце, але поки що зафіксовані лише даними археологічного картографування. Разом з тим, слід зауважити, що відзначені вище зміни у складі фауни степових копитних тварин на початку середнього та фінального палеоліту були обумовлені не антропогенними, а радше природними факторами.

Головним підсумком роботи є характеристика основних культурно-історичних процесів та створення періодизації пізнього палеоліту регіону. Така реконструкція базується на картині послідовності тих чи інших культурних явищ, що базується на віднесенні кам'яних артефактів окремих пам'яток або їх груп до тих чи інших технокомплексів та їхніх варіантів. Зауважимо, що такий підхід відповідає сучасним тенденціям європейського палеолітознавства.

Простежена культурно-хронологічна послідовність охарактеризована таким чином. У ранній порі (32-22 тис. років ВР) відомі виразні прояви оріньякоїдного (гор. 6.5-6.3 Буран-Каї ІІІ, Зелений Хутір, Кулударь, Ворона ІІІ та ін.), селетоїдного (шар С Буран-Каї ІІІ, низка комплексів Бирючих Балок, верхн. шар Міри та, можливо, Іллінка) та граветоїдного (нижн. шар Міри, гор. 6.2-6.1 Буран-Каї ІІІ та Заскельна ІX) ТК. Граветоїдні комплекси пов'язані в основному з середнім рівнем даної пори (28-25 тис. років ВР), що дозволяє припустити послідовну зміну комплексів оріньякоїдного ТК ранніми граветськими індустріями. Водночас є усі підстави говорити про співіснування протягом певного часу оріньяку та раннього гравету з індустріями селетоїдного ТК. Скоріше за все, селетоїдна лінія розвитку була практично незалежною (самостійною) та існувала з початкової пори пізнього палеоліту принаймні до кінця середнього рівня його ранньої пори.

Різні за віком кам'яні індустрії середньої пори мають певну специфіку.

Нижний рівень (22-20 тис. років ВР). Усі без виключення комплекси є оріньякоїдними, а точніше - епіоріньякськими (нижн. шар Сагайдака І, Муралівка, Золотівка І, Михайлівська Балка, Гордашівка І, нижн. Сюрені І).

Середній рівень (20-18 тис. років ВР). Індустрії доволі чітко поділяються на дві групи. До першої відносяться Анетівка І, Івашків VІ, а такоже Рашків VII, Лапушна та Пояна Роман. Їхня специфіка визначена терміном граветоїдний епіоріньяк. Друга група репрезентована Великою Акаржею, Анетівкою ІІ, Амвросіївкою, Кайстровою Балкою VI, верхнім шаром Ворони ІІІ та середнім шаром Сюрені І. Кам'яні індустрії цих стоянок граветоїдні з доволі незначною кількістю гомогенних епіоріньякських елементів. Йдеться про своєрідну фацію раннього епігравету - так званий оріньякоїдний епігравет.

Верхній рівень (18-16,5 тис. років ВР). Для нього зафіксовано існування тільки епіграветських індустрій, у яких епіоріньякські риси практично повністю відсутні. Це - Ями, два шари Федорівки, Вознесенка ІV, Дмитрівка, Калфа, Кам'янка, Антонівка ІІІ, верхній шар Сюрені І (крім азільських комплексів) та ін. Заключна пора. Характерна присутність індустрій граветоїдного ТК у епіграветському та фінальноепіграветському проявах.

Таким чином, простежена індустріально-культурна послідовність є достатньо повною та виразною. Щоправда, на сьогодні не до кінця вирішенними залишаються питання хронології нечисленних оріньякських та деяких епіоріньякських пам'яток, а також атрибуція індустрій початкової пори пізнього палеоліту. В цілому загальна картина культурного розвитку пізнього палеоліту півдня Східної Європи не вступає у помітні протиріччя з культурними послідовностями сусідніх регіонів - Середнього Подністров'я, Східного Прикарпаття, Кавказу, Костьонківсько-Борщівського району. Разом з тим, автор не схильний до переоцінки такої близкості та не спростовує можливості знаходження окремих відмінностей між ними.

Принципово важливими є проблеми культурних інновацій, міграцій та генетичних зв'язків. Відзначено, що протягом багатьох років культурні процеси у регіоні, а точніше - поява більш чи менш виразних культурних явищ, пояснювались міграціями населення (В. Хмелевський, М.Д. Гвоздовер, В.Н. Станко, Н.Б. Леонова, О.О. Яневич, Є.В. Міньков, Н.П. Оленковський та ін.). Однак, виходячи зі сказаного вище, єдиною міграцією, надійно зафіксованою методами археології, поки що можна визнати тільки появу свідерського населення в Криму. Гіпотетичною залишається міграція носіїв так званого давньосередиземноморського антропологічного типу у Дніпровське Надпоріжжя (Волоський могильник) протягом заключної пори пізнього палеоліту (Кондукторова, 1973). Простежений Ф.В.Петрунем за даними петрографії факт переселення до того ж району невеликої групи людей з Північно-Східної Румунії (верхн. шар Міри), напевно мав місце, але його поки важко назвати справжньою масовою міграцією.

Проте, сказане зовсім не означає, що інших міграцій давнього населення як до регіону, так і за його межі принципово не могло бути, хоча дуже важливо, щоб у кожному конкретному випадку такий факт доводився аргументовано. Інакше значна частина найдавнішої історії півдня Східної Європи може врешті-решт перетворитится на “складну та мозаїчну картину” нескінченної низки міграцій, яка не піддається науковому осмисленню.

Таким чином, на сучасному рівні знань на півдні Східної Європи простежується існування доволі логічної генетичної культурної послідовності (оріньяк - гравет - епіоріньяк - епігравет - фінальний епігравет у різних варіантах), що в принципі дозволяє припустити проживання у цьому регіоні протягом більшої частини пізнього палеоліту спорідненого населення близького походження. Правда, зараз через недостатню виразність ранніх граветських індустрій, такий генетичний зв'язок впевнено простежується тільки з початку середньої пори пізнього палеоліту (приблизно від 22 до 10 тис. років ВР).

Наприкінці проаналізовані проблеми культурно-історичної періодизації пізнього палеоліту півдня Східної Європи, але спочатку охарактеризовані вже існуючи схеми, що належать М.В. Аніковичу (1994, 2003), А.О. Синицину та М.Д. Праслову (1997), Л.Л. Залізняку (1998, 2000), П.М. Долуханову (2000) та ін. В цілому, на підставі реконструйованої автором картини культурної послідовності та інших висновків роботи, така періодизація може бути визначена таким чином: ранній період пізнього палеоліту - раніше 22 тис. років ВР, середній (розвинутий) період - 22-13 тис. років ВР, пізній (фінальний) період - 13-10 тис. років ВР. Автор наголошує на тому, що ці періоди не слід плутати з дефініціями суто хронологічного характеру, які за традицією називаються порами.

Окремо зауважимо, що два основні рубежі між трьома визначеними періодами близько 22 та 13 тис. років ВР пов'язані з помітними змінами природніх умов, а також з часовими межами основного періоду існування степової пізньопалеолітичної природно-господарської області.

ВИСНОВКИ

Основні результати роботи викладені у вигляді загальної концепції розвитку пізнього палеоліту півдня Східної Європи. Її стрижнем є авторська геохронологічна схема, а складовими - культурно-історична періодизація та положення про степову природнно-господарську область, у якому автору належить функціонально-сезонна типологія пам'яток та модель річного господарського циклу населення. При цьому були розглянуті та вирішені такі проблеми та конкретні питання:

1) Реконструйована картина природно-климатических змін часів пізнього палеоліту свідчить, що прадавні люди мали змогу мешкати в регіоні протягом усієї епохи, причому їхні колективи були присутстні тут як під час відносних потеплінь, так і найсуттєвіших похолодань. Скоріше за все, що під час останніх щільність населення в степах навіть збільшувалась.

2) Розроблена хронологічна колонка пам'яток, згідно якої найраніші пізньопалеолітичні стоянки регіону надійно датуються не раніше 32 тис. років тому.

3) Аналіз сукупності матеріалів по житлам і господарсько-побутовим комплексам зони степів дозволив стверджувати, що більша частина з них є сезонними місцями помешкання окремих парних сімей.

4) На підставі концепції технокомплексів отримана оновлена картина культурної послідовності, із найбільш важливих аспектів якої назвемо наступні:

А. Протягом ранньої пори пізнього палеоліту існували дві лінії культурного розвитку, представлені послідовно оріньяком - раннім граветом, а також селетоїдними індустріями, які існуювали приблизно до 26-25 тис. років тому;

Б. На початку середньої пори пізнього палеоліту тут з'являються оріньякоїдні (епіоріньякські) індустрії, які від власне оріньяку відділяє хронологічна перерва тривалістю близко 7-6 тис. років;

В. З 19 до 13 тис. років тому в регіоні існували тільки епіграветські індустрії, які від власне гравету відділяє перерва близько 3 тис. років;

Г. Близько 13 тис. років тому значна епіграветська культурна спільність розпалась і на півдні Східної Європи до початку мезоліту існували два менші масиви населення. палеоліт археологічний пам'ятка

Ці оригінальні положення є складовими запропонованої автором дисертації цілісної картини культурно-історичних та соціально-економічних процесів, що мали місце у пізньому палеоліті Північного Надчорномор'я.

СПИСОК ОСНОВНИХ ПУБЛІКАЦІЙ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Сапожников И.В. Палеолит степей Нижнего Приднестровья. - Ч. І: Памятники нижнего и раннего этапа позднего палеолита. - Одесса, 1994. - 78 с.

2. Сапожникова Г.В., Коробкова Г.Ф., Сапожников И.В. Хозяйство и культура населения Южного Побужья в позднем палеолите и мезолите. - Одесса-С.-Пб.: ИИМК РАН, 1995. - 199 с.

3. Сапожников И.В. Большая Аккаржа: хозяйство и культура позднего палеолита Степной Украины. - К.: Шлях, 2003. - 304 с.

4. Сапожников И.В. Новые позднепалеолитические памятники в Нижнем Поднестровье. - 1984 г. - К.: Штиинца, 1989. - С. 39-50.

5. Сапожников И.В., Сапожникова Г.В. Новое о пещере Ильинка // Четвертичный период. Палеонтология и археология. - Кишинев: Штиинца, 1989. - С. 179-187.

6. Sapozhnikov I.V. The Steppes in the Late Paleolithic: Steppe Model of Adaptation and the Factor of Cultural Convergence. - 1989. - Vol. 63. - № 241.

7. Сапожников И.В. Лапушна - новый позднепалеолитический памятник в бассейне р. Реут // Археологические исследования молодых ученых Молдавии. - Кишинев: Штиинца, 1990. - С. 71-78.

8. Сапожников И.В., Сапожникова Г.В. Картографування пам'яток палеоліту і мезоліту в степах Нижнього Подністров'я // Археологія південного заходу України. - К.: Наукова думка, 1992. - С. 49-67.

9. Медяник С.И., Сапожников И.В. Палеогеографические условия позднепалеолитической стоянки Большая Аккаржа // Известия АН Республики Молдова. - Сер. биол. и хим. наук. - 1992. - № 3. - С. 66-69.

10. Сапожников И.В. Хозяйственная специфика степной историко-культурной области // Краткие сообщения ИА АН СССР. - 1992. - Вып. 206. - С. 43-48.

11. Петренко В.Г., Полищук Л.Ю., Сапожников И.В. Новые археологические памятники в северных районах Одесской области: эпоха камня и медный век // Древности Причерноморских степей. - К.: Наукова думка, 1993. - С. 103-114.

12. Сапожников И.В. Локальный хозяйственно-бытовой комплекс на позднепалеолитической стоянке Большая Аккаржа // Археологические вести. - 1994. - № 3. - С. 38-47.

13. Сапожников І.В., Секерська О.П. Археозоологія поселення Велика Акаржа: матеріали до реконструкції господарсько-культурного типу пізньопалеолітичних степових мисливців // Археологія. - 2001. - № 2. - С. 103-110.

14. Сапожников И.В. Хозяйственно-бытовые комплексы поселения Большая Аккаржа // Старожитності Північного Причорномор'я і Криму. - 2001. - Т. ІХ. - С. 3-10.

15. Сапожников І.В. Велика Акаржа та періодизація пам'ятників середнього етапу пізнього палеоліту азово-причорноморських степів // Археологія. - 2002. - № 3. - С. 68-80.

16. Сапожников І.В. Господарсько-побутові комплекси поселення Велика Акаржа // Археологія. - 2002. - № 1. - С. 74-82.

17. Сапожников И.В. Палеолитические карстовые пещеры Северо-Западного Причерноморья // Особенности развития верхнего палеолита Восточной Европы. - С.-Пб.: Академ-Принт, 2002. - С. 18-24.

18. Сапожников І.В. Сюрень І - “кримська загадка” або закономірне явище у пізньому палеоліті Південної України // Кам'яна доба України. - 2002. - Вип. 1. - С. 43-56.

19. Сапожников І.В. Cтепова область Східної Європи в пізньому палеоліті: сезонність пам'яток та річний господарський цикл // Кам'яна доба України. - 2003. -Вип. 2. - С. 87-107.

20. Сапожников И.В. Из истории исследований каменного века Украины: палеолитические карстовые пещеры Северного Причерноморья // Кам'яна доба України. - 2003. - Вип. 4. - С. 43-52.

21. Сапожников І.В. Картографія та її методи в археології // Національне картографування: стан, проблеми та перспективи розвитку. - К.: Картографія, 2003. - С. 317-319.

22. Сапожников И.В. Природная обстановка на западе степной зоны Восточной Европы в палеолите // Археологический альманах. - 2003. - Вып. 13. - С. 199-217.

23. Сапожников І.В., Кухарчук Ю.В. Кам'яна доба України і П.П.Єфименко: до 120-річчя з дня народження вченого // Кам'яна доба України. - 2004. - Вип. 5. - С. 6-22.

24. Сапожников И.В. Многослойная стоянка Михайловка (Белолесье): проблемы стратиграфии и датировки // Старожитності Степового Причорномор'я і Криму. - 2004. - Т. ХI. - С. 299-316.

25. Сапожников И.В. Хронология и периодизация позднего палеолита Степной Украины // Археологический альманах. - 2004. - Вып. 16. - С. 195-236.

26. Сапожников И.В. Хроностратиграфическое обоснование для общей и региональных периодизаций позднего палеолита Евразии // Археология, этнография и антропология Евразии. - 2004. - № 3. - С. 2-11.

27. Sapozhnikov I.V. A Chronostratigraphic Basis for General and Regional Subdivisions of the Eurasian Upper Paleolithic // Archaeology, Еthnography and Anthropology of Eurasia. - 2004. - № 3. - Р. 2-11.

28. Сапожников И., Сорокин В. Новые позднепалеолитические памятники Молдовы // Revista arheologicг. - 2005. - Vol. I. - №. 1. - S. 170-182.

29. Сапожников І.В. Хронологія і періодизація пізнього палеоліту півдня Східної Європи // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. - 2005. -Вип. 9. - С. 15-34.

Размещено на Allbest.ru