Колективізація сільського господарства і голод на території Півдня України (1929–1933 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Колективізація сільського господарства і голод на території Півдня України (1929-1933 роки)

Київ - 2006

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. У роки незалежності з'явилася можливість об'єктивного вивчення радянського періоду в історії України. Незважаючи на велику кількість публікацій вітчизняних та зарубіжних істориків кінця ХХ - початку ХХІ століття, присвячених висвітленню, становленню та функціонуванню командно-адміністративної системи в УРСР, чимало «білих плям» радянської історії ще потребують свого вивчення. Малодослідженою залишається тема історії насильницької колективізації та голодомору 1932-1933 років, що спричинили ліквідацію справжніх господарів землі. Здійснена сталінським тоталітарним режимом насильницька колективізація сільського господарства та спричинений нею голод 1932-1933 років в УРСР - найжахливіша сторінка в історії, масштабна соціально-гуманітарна катастрофа для українського етносу та вітчизняної культури. За характером, змістом, механізмом здійснення, генетичними, соціальними, духовними та іншими руйнівними наслідками ця величезна людська трагедія сягає дійсно планетарних масштабів.

Важко усвідомити, що на найродючіших землях України у врожайний рік було вчинено штучний голодомор, який за різними оцінками забрав життя від 7 до 10 мільйонів чоловік, майже третина яких - діти. Науковці підрахували, що кількість жертв у справжній війні проти селянства, якою вважається колективізація сільського господарства та голод, перевищила загальну кількість загиблих у всіх країнах під час Першої світової війни.

Фізичне винищення українських селян штучним голодом - свідома терористична акція комуністичного режиму в Україні. Одвічна любов українського хлібороба до власної землі, його волелюбність і працездатність, господарська і соціально-побутова самобутність перешкоджали здійсненню соціально-економічних експериментів в Україні.

Радянська система була кровно зацікавлена в утаємниченні або фальсифікації подій та фактів, що суперечили офіційному трактуванню історії і могли б породжувати серед громадськості сумніви в ефективності соціалістичного будівництва.

Проблема актуальна тому, що вивчення голодомору в Південній степовій Україні розширює карту винищення українців як нації.

Нині вітчизняна історична наука прагне неупереджено вивчати цю трагічну сторінку історії українського народу. Лише з врахуванням минулого, в тому числі і тих драматичних подій, які дав нам 1933 рік, ми можемо йти у майбутнє.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов'язаний із розробкою планової теми: «Актуальні проблеми української історії ХХ століття» (№ держреєстрації 0104U010975) кафедри історії України Миколаївського державного університету імені В.О. Сухомлинського.

Мета дослідження. На основі комплексного аналізу опублікованих та нововиявлених архівних документів, новітніх наукових досліджень розкрити причини та наслідки у проведенні суцільної колективізації сільського господарства наприкінці 1920-х - початку 1930-х років, дослідити механізм творення терору голодом 1932-1933 років та з'ясувати загальні тенденції і регіональні особливості цього трагічного процесу на Півдні України.

Реалізація зазначеної мети обумовила постановку таких дослідницьких завдань:

- проаналізувати стан наукової розробки проблеми у вітчизняній та зарубіжній історичній літературі;

- опрацювати опубліковані та ввести до наукового обігу невідомі документальні матеріали, з'ясувати їхню джерелознавчу цінність;

- встановити негативний вплив грабіжницької хлібозаготівельної політики, проведення насильницької колективізації та інших антиселянських заходів тоталітарного режиму, що призвели до голоду-геноциду 1932-1933 років у регіоні;

- розкрити ставлення різних прошарків селянства Півдня України до примусової колективізації сільського господарства та виявити форми соціального протесту населення регіону сталінському аграрному курсу;

- дослідити законодавчу і нормативну базу, хід політичних репресій у південних областях України в роки колективізації;

- показати специфіку та динаміку голодомору 1932-1933 років на Півдні України, окреслити масштаби та наслідки голодного лихоліття для населення регіону.

Об'єктом дослідження є українське селянство.

Предметом дослідження є аграрні перетворення у сільському господарстві кінця 1920-початку 1930-х років в УРСР та голодомор 1932-1933 років на території південних областей республіки.

Методологічну основу дослідження становлять діалектичні принципи пізнання історичного розвитку. Структурно-системний підхід до розгляду процесів і явищ дозволив дослідити соціально-економічні процеси, що відбувалися в українському селі загалом, та в Південному регіоні України зокрема, в умовах суцільної колективізації сільського господарства, акцентувати увагу на результатах сталінської «революції згори» для селянства.

У дисертаційній роботі використано методи історіографічного аналізу та джерелознавчої критики (Розділ 1). Методи системного аналізу статистико-аналітичні та структурно-функціональні методи використано у Розділі 2 для з'ясування наслідків «соціалістичних перетворень» радянської влади. У визначенні реальних масштабів соціально-гуманітарної катастрофи українського етносу, викликаної голодомором 1932-1933 років (Розділ 3) використано демографічний метод поздовжнього аналізу.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1929-1933 років ХХ століття, коли на території Півдня УРСР була проведена насильницька колективізація сільського господарства та вчинений тодішнім керівництвом республіки штучний голод-геноцид.

Територіальні рамки дослідження охоплюють Південний регіон України - території, що нині входять до складу Миколаївської, Одеської та Херсонської областей.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в них уперше у вітчизняній історіографії комплексно розглядаються форми і методи примусової колективізації сільського господарства на Півдні України, причини та наслідки голодного лихоліття 1932-1933 років для населення регіону.

У ході дослідження опрацьовано маловідомі документи та матеріали вищого політичного керівництва, вищих органів державної влади та управління СРСР, УРСР, місцевих радянських та правоохоронних органів, що дозволило детально відтворити механізм проведення соціалістичних перетворень у селах Південного регіону України, оприлюднити нові дані про голод-геноцид 1932-1933 років.

Базуючись на сучасному теоретико-методологічному інструментарії, аналізу широкого кола архівних джерел і значного масиву історичної літератури, автору у межах дисертаційної роботи вдалося:

- показати шляхи формування репресивної політики радянської влади в умовах масової колективізації українського села;

- суттєво розширити складові системи «надзвичайних заходів» хлібозаготівельних кампаній 1929-1933 років, уточнити масштаби їх застосування на Півдні України;

- встановити форми і масштаби опору хліборобської людності Півдня України антинародній аграрній політиці тоталітарного режиму;

- простежити трагічну ходу голоду в містах і селах південних областей України;

- проаналізувати наслідки голодомору, підрахувати кількість жертв голоду, з'ясувати масштаби безпритульності, занедбаності сільськогоподарського виробництва.

Практичне значення наукової роботи полягає в тому, що одержані результати сприятимуть підготовці нових праць з історії України, розробці нових спецкурсів з історії селянства, нададуть можливість ширше висвітлювати поставлену проблему на регіональному рівні. Теоретичні висновки й узагальнення, що знайшли своє відображення в публікаціях автора, можуть розширити джерельну базу, удосконалити форми й методи дослідження, що використовуються в історичній науці.

Наукова апробація результатів роботи. Основні положення дисертації обговорювались на засіданні кафедри історії України Миколаївського державного університету імені В.О. Сухомлинського (протокол №9 від 16.03.2005 року). Результати дослідження викладені автором на Всеукраїнській науковій конференції «Голод 1932-1933 рр в Україні. Уроки історії» (Львів, 2003), а також на ІІ Міжнародному науковому конгресі українських істориків «Українська історична наука на сучасному етапі розвитку» (Кам'янець-Подільський, 2003) та Всеукраїнській науковій конференції «Селянство Півдня України: історія і сучасність» (Миколаїв, 2003) та на щорічній науково-методичній конференції «Могилянські читання - 2005» (Миколаїв, 2005).

Публікації. Основні положення дисертації викладені автором у семи наукових працях, із них три опубліковано в наукових фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України.

Структура дисертації обумовлена характером і змістом, метою і завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг роботи становить 188 сторінки, з них 159 сторінки основного тексту, список джерел і літератури нараховує 28 сторінок (361 найменування).

колективізація сільський тоталітарний насильницький

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано вибір теми та її актуальність, визначено предмет, об'єкт, мету і завдання, хронологічні та територіальні межі дослідження, наукову новизну, практичне значення й апробацію одержаних результатів.

У першому розділі «Історіографія проблеми та огляд використаних джерел» здійснено аналіз наукової літератури та джерел, визначено методологічні засади дисертаційного дослідження.

У підрозділі 1.1 «Стан наукової розробки теми» визначається, що перші матеріали, які характеризували проведення суцільної колективізації в різних регіонах СРСР з'явилися вже в 1929 році. Вони в основному містили статистичні дані про колективізацію села.

У 1950-х роках Академія наук СРСР уклала збірник найважливіших постанов Комуністичної партії і радянського уряду з питань колективізації сільського господарства. У 1960-1980 роках радянська історіографія поповнилась рядом наукових праць, які висвітлювали проблему колективізації сільського господарства. Переважною більшістю праць, що побачили світ у даний період, були збірники документів і матеріалів та нарисів. Серед них праці окремих дослідників А. Чмиги, М. Куци, Л. Бучинської, Л. Мельникова, М. Лисенка та інших.

Радянська історіографія ніколи не робила спроб виявити, як позначилась на колгоспах соціальна напруженість, викликана державною політикою поляризації села. У ній відсутній будь-який матеріал про голод 1932-1933 років.

Не згадується голод в «Нарисах історії обласних партійних організацій Південних областей», на шпальтах тогочасних обласних газет «Більшовицький шлях», «Південна правда», «Херсонська правда», «Чорноморська зірка», «Наддніпрянська правда». Уперше факт голоду 1932-1933 років на Україні був визнаний у грудні 1987 року.

У період «горбачовської перебудови» публікуються праці, присвячені процесу розселянювання країни, із характеристиками його суті. Автори публікацій показують, як Й. Сталін та його прибічники ігнорували принципи кооперування селянства, здійснювали насильницьку колективізацію, знищували у ході розкуркулювання найбільш дбайливих селян-господарів, завдаючи цим великої шкоди сільському господарству, наближаючи голодомор. Це стверджується у працях С.С.Діброви, В.А. Розумова, І.К. Рибалки.

Наприкінці 1990 р. побачив світ збірник документів «Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів». У ньому опубліковано документи з партійних архівів, серед них матеріали по Півдню України, які вперше розкривали багато деталей замовчуваного голоду.

Західні історики до теми голоду звертались постійно. Кількість публікацій збільшувалася у дні трагічних ювілеїв-десятиріч від початку голодомору. Навіть у роки Другої світової війни історики діаспори друкували праці, присвячені піднятій у дослідженні проблеми.

У 1980-х роках на Заході опубліковано ряд нових праць про голод 1932-1933 років. У більшості досліджень голод оцінено як інструмент національної політики більшовиків, геноцид проти української нації.

Найбільш вагомим дослідженням зарубіжної історіографії про голод в Україні є праця Р. Конквеста, де автор показує колективізацію і голодомор як війну проти трудового селянства.

Науковці розглядали голод 1932-1933 рр. як явище, що невід'ємно пов'язане з політикою більшовицького керівництва, яке ставило завданням якщо не винищити, то всебічно ослабити українську націю.

Вивченням різноманітних аспектів колгоспного будівництва займаються сучасні українські історики Т. Дерев'янкін, С. Кульчицький, В. Бутенко, М. Шитюк, О. Веселова, В. Марочко та ін.

У 1991 р. опубліковано книгу-меморіал «33-й ГОЛОД». Основу її становлять спогади сотень очевидців голоду, наших сучасників. Книга містить 20 матеріалів з 403, що стосуються Миколаївської області, зокрема Первомайського, Очаківського, Тилігуло-Березанського та інших районів: 30 матеріалів розповідають про голодне лихоліття Одещини; 15 матеріалів присвячено трагічним подіям, що відбулися на Херсонщині.

Як про національну катастрофу України йдеться про голодомор 1930-х років у книзі «Чорна книга України», що супроводжується численними розповідями жертв цього жаху - лиха, які у книзі стали свідками - обвинувачами. Проте наукова цінність праці знижується тим, що в ній відсутні посилання на архівні джерела.

Із нових методологічних позицій охарактеризована зазначена тема в колективній праці вітчизняних дослідників «Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки».

Значна робота по висвітленню колективізації, голоду 1932-1933 років здійснена доктором історичних наук, професором Шитюком М.М. Завдяки його зусиллям побачили світ ряд книг, збірників наукових праць, статей, де розкрито історико-політичний аналіз соціально-демографічних та морально-психологічних наслідків колективізації і голодомору 1932-1933 років на Миколаївщині.

У рік 70-річчя трагедії у Миколаєві вийшло дві колективні монографії, керівниками яких є М.М. Шитюк та С.С. Макарчук. На новому колі архівних джерел зображено трагедію жителів сіл Миколаївщини в період здійснення суцільної колективізації та голодомору 1932-1933 років.

На регіональному рівні тему голодомору та масових репресій на території Миколаївщини вивчали місцеві науковці В. Шкварець і М. Мельник.

У Херсоні редакційно-видавничою групою «Реабілітовані історією» видана книга «Забуттю не підлягає», чимало сторінок якої присвячені проблемам насильницької колективізації та голоду 1932-1933 рр. Книги Л. Марченко, Ф. Морозюка зібрали спогади очевидців геноциду-голоду 1932-1933 років на території Херсонщини. Стаття А.М. Назарової розповідає про розкуркулення українського села на Херсонщині. Досить активно сьогодні висвітлюють підняту проблему херсонські газети «Таврійські вісті», «Наддніпрянська правда», «Вісник Олешшя», «Слава праці» та інші, де регулярно публікуються матеріали, присвячені голоду-геноциду 1932-1933 років.

В Одесі громадською організацією «Меморіал» видано ряд томів «Одеський мартиролог», де розповідається про голод-геноцид 1933 року, що фактично знищив українського селянина. Останнім часом надруковані збірники спогадів В.Я. Буковського, О.Я. Шкабель-Тихомирової, де описана трагедія голоду на Високомихайлівщині.

У той же час в цілому на регіональному рівні піднята в дисертаційному дослідження проблема недостатньо розроблена.

На сучасному етапі історіографія колективізації і голодомору 1932-1933 років в Україні налічує понад 7 тисяч назв монографій, збірників документів, спогадів, художніх творів, публіцистичних видань. Однак, трагічне лихоліття українського народу ХХ ст. залишається малодослідженою історичною та соціально - психологічною проблемою.

У підрозділі 1.2 «Джерельна база дисертації» зазначено, що у збірниках радянської епохи до кінця 1980-х років відсутні прямі свідчення про голод 1932-1933 років в Україні.

Лише у січні 1990 року ЦК Компартії України прийняв постанову «Про голод 1932-1933 років на Україні та публікацію пов'язаних з ним архівних матеріалів», де вперше дано політичну оцінку трагедії, розкриті її справжні причини, названі безпосередні винуватці, показано дію репресивного механізму викачування зерна з уже напівголодного українського села, що й стало головною причиною трагедії.

Перший комплекс джерел, які використано у дослідженні, - закони і підзаконні акти, що закріплювали проведення суцільної колективізації в сільському господарстві. До них відносяться постанови, циркуляри, положення, інструкції, секретні директиви, листи, укази.

Значна кількість унікальних за складом і тематичним змістом документів з піднятої проблеми зосереджена в фондах колишнього архіву ЦК Компартії України, а нині Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГОУ). Описи 1, 6, 20 фонду №1 «Центральний Комітет Компартії України» проливають світло на справжню історію колективізації сільського господарства і спричинений нею голод. Важливе місце для дослідження мають матеріали з'їздів, конференцій пленумів ЦК КП(б) У, постанови політбюро і секретаріату, що дозволяють комплексно проаналізувати ситуацію як в цілому в Україні, так і в Південному регіоні зокрема. Серед матеріалів даної групи слід виділити матеріали ІІІ Всеукраїнської конференції КП(б) У (липень 1932 р.), матеріали ХІІ з'їзду КП(б) У (січень 1934 р.), де зображується соціально-політична та економічна обстановка в 1932-1933 роках, матеріали засідання комісії політбюро з розгляду доповіді В. Чубаря «Про завдання колгоспного та радгоспного будівництва». Проте у виданих стенографічних звітах з'їзду та ІІІ Всеукраїнської конференції дослідник нічого не знайде про пережиту катастрофу в українському селі. Навпаки, опубліковані стенографічні звіти відрізняються від виголошених промов учасників зібрань. Порівнюючи письмові промови, що зберігаються в фонді з тими, що пізніше були видані, помічаємо, що вони значною мірою сфальсифіковані.

Другою групою архівних джерел є постанови обкомів партії Миколаївської, Одеської, Херсонської областей, доповідні записки, інформації міськкомів, райкомів. У переважній більшості ухвали бюро обкомів партії приймалися на виконання постанов ЦК КП(б) У. Недивлячись на досить обмежений інформативний ресурс цього виду джерел, він є важливий для вивчення методів роботи партійних комітетів. До третьої групи джерел, що містяться в фонді, слід віднести документи вищих і місцевих органів виконавчої влади, що носить в основному інформаційний характер (доповідні записки, листи, зведення, доповіді, спецдонесення тощо). Документи є яскравою ілюстрацією репресивних методів проведення хлібозаготівельної кампанії. Інформаційні матеріали ДПУ, що знаходяться у фонді, є важливим джерелом визначення адміністративно-територіальних, географічних меж голодування населення, поширення смертності. Особливе місце в документах ДПУ займає статистика проявів і жертв голодомору.

Окрему групу документів фонду №1 ЦДАГО України становлять селянські звернення, скарги, листи. Писали всі: колгоспники та одноосібники, бідняки й середняки, «куркулі» й наймити. Скаржилися всі верстви села, у тому числі службовці, робітники, пов'язані з сільським господарством, а також члени селянських сімей, що проживали за межами села, але знали про бідування своїх родин. Слід відмітити, що спочатку йшли листи індивідуальні або ж групові, згодом із посиленням темпів колективізації та особливо хлібозаготівель, з'являться листи від голів колгоспів, правлінь артілей, членів сільрад, сільських активістів. Головне в них - вболівання не лише за власну долю, а й стурбованість станом колективного господарювання, невдоволення політикою надмірних хлібозаготівель, страх перед загрозою голоду, що вже маячив перед селянами в 1931 році. У хліборобських листах відбивалася вся політика колективізації та методи її здійснення на селі.

Важливий комплекс джерел зберігається у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВОУ). Джерела з історії колективізації сільського господарства та голоду містяться у багатьох фондах. Перш за все, у фонді №1 «Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет», де є матеріали про стан хлібозаготівель, про посилення репресій до одноосібників за нездачу хліба. У фонді 27 «Наркомзем УСРР» зосереджено документи профільного органу виконавчої влади, що опікувався справами колгоспного будівництва, а також містяться факти про надання допомоги голодуючим, про загальну динаміку колективізації.

У фонді 559 «Всеукраїнська спілка сільськогосподарських колективів» зосереджено доповіді про підсумки хлібозаготівельних комісій 1931 року, наводиться матеріал про хід хлібозаготівлі, зосереджено інформацію про приховування зерна. Разом з тим, наявні документи розкривають масовий вихід селян із колгоспів.

Документи фонду №24 «Народний комісаріат юстиції УРСР» дають можливість розкрити участь судової влади у проведенні примусових хлібозаготівель, показують механізм застосування репресій до українського селянства. Матеріали фонду №166 «Наркомат освіти УРСР» дозволяють побачити картину голодування дітей, зростання безпритульності малолітніх. У фонді №539 «Народний комісаріат робітничо-селянської інспекції» зосереджено скарги, листи, заяви про масові зубожіння села, голодування, реквізицію майна, які адресувалися ЦК ВКП(б), ЦК КП(б) У, ВУЦВК та іншим державним і партійним органам, а потім пересилали для розгляду в бюро скарг Наркомату РСІ.

Джерела фондів Державного архіву МВС України (фонд 45 - документи ОДПУ, фонд 46 - документи ДПУ УРСР, у фонді 32,42 зберігаються слідчі справи щодо громадян, які були засуджені в 1932-1933 роках), які містять документальні джерела про селянський рух опору в часи колективізації та голодомору 1932-1933 років. Наукова цінність цих фондів надто велика і без неї неможливо всебічно і глибоко проаналізувати політику радянської держави, досить об'єктивно відтворити реальний морально-психологічний стан українського селянства у цей трагічний період. У фондах архіву нагромаджено нормативні акти ОДПУ, кримінальні справи, зокрема з канібалізму, що став наслідком сталінської політики терору голодом.

Наступним видом джерел, якими користувався дисертант під час вивчення проблеми, є архівно-слідчі справи на репресованих селян, які зберігаються в обласних архівах Управлінь служби безпеки України. Вони є надзвичайно цінним, історичним джерелом, що охоплює досліджуваний період. Відображаючи механізм дії репресивної машини тоталітаризму, ця специфічна категорія документів дає можливість усвідомити справжні причини та масштаби терору проти сільського населення, так званих «куркулів», простежити інтенсивність політичних репресій у конкретний період 1929-1933 років на Півдні України. Важливе джерело за темою дисертації є статистичні дані. При всій недосконалості радянських статистичних збірників, у них вміщено дані про матеріальні збитки, завдані господарству, капітальні вкладення УРСР у довоєнні роки, стан матеріально-технічної бази сільського господарства, основні показники розвитку колгоспів, кількість вироблених трудоднів колгоспниками, валову і товарну продукцію сільського господарства.

Архівні матеріали, фонду 17 Російського державного архіву соціально-політичної партії (РДАСПІ) дають можливість познайомитися з інформаційними повідомленнями органів НКВС УРСР у відповідні центральні партійні органи. У фонді зосереджені інформаційні повідомлення про боротьбу з антирадянськими проявами на селі, про масові виходи селян з колгоспів. Інший фонд 8040 зосереджує листи і телеграми Й. Сталіну з УРСР, де трудящі писали про реальний стан у місті і селі.

Маса первинних документів, які дозволяють історикам детально проаналізувати суть і реалізацію державної політики в аграрному секторі наприкінці 1920-х - початку 1930-х років зберігаються у фондах обласних державних архівів. У дисертації використано документальні матеріали державних архівів Миколаївської, Одеської, Херсонської областей.

Цінним джерелом із досліджуваної проблеми є праця «33-й: Голод. Народна книга - меморіал», основу якої становлять спогади сотень очевидців голоду, наших сучасників, які було безпосередньо записано і оброблено упорядниками.

Аналіз джерельної бази з теми дослідження свідчить, що вона є цілком достовірною і достатньою для розкриття теми. Це стало можливим лише в умовах відродження і розбудови української держави, коли створено умови для її об'єктивного вивчення. Дисертант, досліджуючи раніше закриті фонди архівів, значно розширив джерельну базу дослідження, ввів до наукового обігу ряд раніше не опублікованих документів.

У другому розділі «Колективізація сільського господарства в Південному регіоні України» характеризується ідея суцільної колективізації, яка визріла у грудні 1927 року. Стверджується, що вона перетворювала самодіяльних українських селян на підневільних кріпаків - колгоспників, які слухняно б виконували різні державні замовлення.

У підрозділі 2.1. «Здійснення насильницької колективізації» розкривається як здійснювалась колективізація в Південному регіоні України.

Автор показує мету і завдання проведення колективізації. Висвітлює її жахливі наслідки, вказуючи на фізичний і духовний злам в українському селі.

У кінці 1929 року, після листопадового пленуму ЦК ВКП(б), у країні почалася суцільна колективізація. Селян буквально заганяли до колгоспів. Якщо на перше жовтня 1929 року в Миколаївському окрузі було колективізовано тільки 13,2% усіх господарств, Херсонському - 12,4%, Одеському окрузі - 11,6%, то на 1 січня 1930 року вже 20,2% та відповідно 19,0%, 23,8% господарств, а до травня 1930 року було в Миколаївському окрузі - 79%, Херсонському - 78,2%, Одеському - 83,1% колгоспів.

Колективізацію на Півдні України можна поділити на два якісно відмінні етапи: 1921-1928 роки та 1929-1932 роки. На першому етапі, у період НЕПу, колективізація здійснювалась цивільним шляхом, цілком на добровільній основі. На другому етапі сталися радикальні зміни. Керуючись ленінським положенням, що дрібнотоварне селянське господарство постійно породжує капіталістичні відносини на селі, сталінське керівництво вирішило знищити індивідуальне селянське господарство, провівши примусову колективізацію, створивши колгоспи, які мали б стати основними виробниками товарної сільськогосподарської продукції у необхідних для держави розмірах.

Ідея соціалістичного перетворення сільського господарства на Півдні України не мала значної підтримки у місцевих мешканців. Наслідки проведення колективізації були жахливі: понівечені селянські господарства, сотні тисяч депортованих, мільйони загиблих. За роки колективізації поголів'я худоби в південних областях республіки скоротилося у 1,8 рази, а у подвірному користуванні у 7,1 рази. Соціалістичне будівництво в Південному регіоні України здійснювалося всупереч волі основної маси селянства, яке бажало господарювати самостійно - на своїй землі з власними засобами виробництва.

Примушуючи селян працювати артільно та забираючи в них без відшкодування основну частину виробленої продукції, держава створювала на селі ситуацію кризи.

На відміну від інших районів України в південних областях республіки значно швидшими темпами здійснювалась колективізація селянських господарств. Якщо в цілому по УРСР станом на 10 березня 1930 року було колективізовано 70,9% господарів, то у степових областях - 80,3%.

Після виходу статті Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів» на півдні республіки, як і в інших регіонах, почався вихід з колгоспів. Місцеві органи влади змушені були прийняти заходи по збереженню від остаточного розвалу колгоспів, призупинити вихід селян.

Місцеві партійні та радянські органи Півдня України провели пленуми райкомів партії, на яких від комуністів вимагалося виконання завдань, поставлених у директивному листі ЦК ВКП(б). Увага комуністів була звернута на продовження нещадної боротьби з ворогами колгоспного ладу.

Таким чином, колективізація призвела до занепаду сіл і розладу в сільському господарстві, до зменшення кількості селянських господарств, робочої та продуктивної худоби. У результаті репресивних заходів зник сам селянин - землевласник.

Документи, які зберігаються в Державному архіві Миколаївської, Херсонської та Одеської областей свідчать про те, що голодомор 1932-1933 років був викликаний передусім насильницькою колективізацією, злочинною політикою хлібозаготівлі, людиноненависницькою політикою розкуркулення, здійснюваною сталінським керівництвом.

Примусове проведення колективізації призвело до небаченого голоду-геноциду українського народу, жертвами якого стали мільйони людей.

У підрозділі 2.2. «Ліквідація господарств заможних селян» визначальним є те, що, здійснюючи колективізацію, держава фізично знищила або депортувала на Північ і Схід мільйони селян разом із родичами.

Після проголошення Й. Сталіним у грудні 1929 р. на Всесоюзній конференції аграрників-марксистів нової політики щодо селянства місцеві органи влади не могли зорієнтуватися, як її втілювати в життя. Розкуркулення проводилося різними шляхами. Іноді селянські господарства ліквідувалися, іноді експропріації підлягав тільки реманент та худоба, в разі якщо їх кількість перевищувала так звані «зрівняльні норми», які існували у визначеній місцевості.

Почалася «ліквідація куркульства як класу», яка на практиці означало знищення заможних селян. Головними мотивами розкуркулення були: систематичне наймання селянами-власниками робочої сили, здача, а також наймання робочої худоби і техніки, наявність до моменту колективізації механічних машин і двигунів, заняття торгівлею і лихварством. У будь-якому випадку розкуркулювалися і виселялися селяни, що вважались неблагонадійними, або ті, з ким селянський актив зводив особисті рахунки. Селянські господарства гинули не тільки в ході кампанії розкуркулення. Вони знищувалися шляхом продажу майна з торгів у разі невиконання «зобов'язань» по хлібозаготівлях або за несплату індивідуальних податків.

Розкуркулювали і селян-середняків, які не вступали до колгоспів. Багатьох розкуркулювали через невиконання плану по хлібозаготівлі. Так, у Миколаївському окрузі на 19 травня 1930 року було розкуркулено 1055, Херсонському - 1134, Одеському - 1293 родини. За підрахунками дисертанта на основі фондів обласних державних архівів Півдня України було розкуркулено 41323 двори селян.

21 січня 1930 року в газеті «Красная Звезда» з'явилась стаття Й. Сталіна «До питання про політику ліквідації куркульства як класу», де говорилось, щоб витіснити куркульство як клас не досить політики обмеження, тепер потрібно «у відкритому бою зломити опір цього класу і позбавити його джерел існування, що стане поворотом політики партії до ліквідації куркульства як класу».

Спеціальна комісія політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом В. Молотова розробила план кампанії з розкуркулення. Його було затверджено в таємній постанові ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 року «Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Цей страхітливий документ спрямований на те, щоб заздалегідь визначити, які верстви селян і якою мірою мають бути покарані.

Власники господарств, що підлягали ліквідації, поділялися на три категорії. До першої належали учасники й організатори антирадянських виступів. Вони мали бути «ізольовані» в тюрмах і концтаборах. До другої категорії потрапляли всі, хто чинив «менш активний опір» кампанії розкуркулення. Їх разом із сім'ями виселяли у північні райони області. До третьої категорії зараховувалися всі, хто не опирався розкуркуленню. Їм надавалися зменшені земельні ділянки.

Кампанія розкуркулення здійснювалась терористичними методами. Ізольовані один від одного селяни-власники не могли протистояти державному апарату й своїм односельцям із числа бідняків та наймитів, яких апаратники нацьковували на них. Коли ж незаможники не погоджувалися виконувати нав'язану їм роль і приєднувалися до протестів проти колективізації, злиденний майновий стан не гарантував їм безпеки. Чиновники винайшли для таких бунтарів політичний неологізм «підкуркульник», що дозволяло репресувати їх як «куркулів».

Досліджуючи заявлену проблему, виявлено, що продрозкладка вела до широкого розростання кризових явищ, здійснювались насильства над селянами, репресії, грубі адміністративні методи керівництва колгоспами.

Посилення економічного тиску на селянство зменшувало можливості легальної політичної діяльності. Це змушувало селян переходити до проти-правних дій. Відчувши на власному господарському досвіді переваги ринкової економіки, вільної торгівлі, до певної міри з елементами державного регулювання, селянство однозначно виступило на захист принципів НЕПу.

Селянські заворушення переросли у збройні виступи. Лише в південних областях республіки було здійснено за підрахунками дисертанта 173 селянських виступи. Насильницька колективізація призвела до трагічних наслідків.

Тоталітарна система, безжалісно пограбувавши колгоспників і одноосібників, призвела до глибокої деградації сільського виробництва, дорого обійшлася українському народові, залишила його без належної продовольчої допомоги і тим самим прирекла селян на вимирання.

У третьому розділі «Голод-геноцид 1932-1933 років на території Півдня України» в підрозділі 3.1. «Причини голоду 1932-1933 років» автор стверджує, що голод був зумовлений широкомасштабними політичними, соціально-економічними експериментами ВКП(б) в Україні, наслідком політики добування коштів на індустріалізацію, коли долю селян просто не брали до уваги. Й. Сталін та його спільники свідомо планували та здійснили голодомор, щоб покарати селянство за опір колективізації.

Організовуючи штучний голод, тогочасне керівництво держави переслідувало подвійну мету: придушити опір селянства й підірвати соціальну базу українського національного руху.

На основі архівних джерел у роботі охарактеризовано бездумну політику хлібозаготівель, безвідповідальність вищих і місцевих керівників, опір заможних верств села, організаційно-господарські негаразди в колгоспах, складні кліматичні умови 1932 року, що призвели до національної трагедії - голоду 1932-1933 років.

Голодомор - це не лише наслідок економічно-неспроможної діяльності, але й спеціально організованій партійним керівництвом країни процес із метою підкорення українського селянства. Він став наслідком непосильної для селян хлібозаготівлі, надмірного хлібного експорту, небажання колгоспників працювати у громадському господарстві, конфіскації владою продовольчих запасів за цей саботаж, результатом тодішнього політичного курсу

У підрозділі 3.2. «Терор голодом на території Півдня України» зазначається, що взимку 1931-1932 років у Південному регіоні склалося скрутне становище з продовольством: під час хлібозаготівель в багатьох колгоспах викачали навіть фуражне і посівне зерно. Це призвело до голоду із численними випадками людоїдства.

На відміну від адміністративних заходів 1928-1929 років репресії були спрямовані не тільки проти всіх колгоспників та одноосібників, а й співчуваючих із числа робітників, службовців і особливо інтелігенції. У боротьбу за виконання планів хлібозаготівель був залучений весь державний апарат примусу, включаючи місцеві партійні органи влади, міліцію. Вилучивши з сіл практично весь хліб та інші продукти харчування, місцеві органи влади вчасно не організували надання харчової допомоги голодуючим, що призвело до голоду.

У підрозділі 3.3. «Економічні, етнонаціональні, демографічні наслідки голодомору» стверджується думка, що голод був наслідком спроби здійснити соціалістичне будівництво воєнно-комуністичними методами. Проте, примусова колективізація і накладена на колгоспи продрозкладка призвели до глибокої деградації сільського виробництва у Південному регіоні України.

Архівні матеріали свідчать про демографічну катастрофу в українському селі. Влітку 1933 року, щоб зібрати врожай, необхідно було залучити додаткову робочу силу. Орієнтована мінімальна потреба в додатковій робочій силі: по Одеській області - 40 тисяч чоловік, по Дніпропетровській області - 10 тисяч чоловік, по Харківській області - 30 тисяч чоловік. Від жахливих втрат голодомору 1932-1933 років, а також винищення населення у Другій світовій війні український народ не зміг оговтатись протягом майже 3-х десятиліть від часу трагедії. Смертність населення привела до того, що в Південний регіон України лише в 1933 році було переселено з Горьковської області РСФСР - 2120 господарів, з БССР - 4630 господарів, з метою покращення демографічної ситуації у найбільш постраждалих від голоду сіл. Лише в кінці 60-х років на Україні чисельність населення досягла рівня 30-х років. Довівши Україну до голоду 1932-1933 рр. тоталітарний режим знищив опір основного носія масової національної свідомості українського народу - селянство, його духовну основу, знівечив національну ідею та національну свідомість народу.

У висновках узагальнюються результати дослідження, основні з них винесені на захист. Автором було з'ясовано причини й наслідки проведення колективізації сільського господарства наприкінці 20-х-початку 30-х років, досліджено механізм терору і голод 1932-1933 років в Україні, висвітлені загальні тенденції та регіональні особливості цього трагічного процесу в Південному регіоні республіки.

- Дисертанту вдалося розкрити ставлення різних прошарків селянства до примусової колективізації сільського господарства та виявити форми соціального протесту населення південних областей України сталінському аграрному курсу. Наприкінці 1920-х-початку 1930-х років простежується ужорсточення репресивного законодавства, каральні акції, що здійснював тоталітарний режим.

- Показана специфіка та динаміка наростання голодомору в 1932-1933 роках. Це бездумна політика хлібозаготівель, ломка корінного укладу селянства, безвідповідальність вищих і місцевих керівників, опір заможних верств села, організаційно-господарські негаразди в колгоспах, складні кліматичні умови 1932 року, перехід оплати за трудоднями, які призвели до національної трагедії - голоду 1932-1933 рр., від якого загинуло на території Південного регіону не менше 450-500 тисяч громадян. Вимирання значної кількості населення змусило уряд переселити в Південну Україну громадян з інших республік та областей УРСР. Це приблизно 35 тис. чоловік. Але це тільки за один 1933 р., а переселення ж на Південь України тривало до останнього дня існування Радянського Союзу.

- Автор показав негативний вплив грабіжницької хлібозаготівельної політики, що привело до масового зубожіння селян, викликало штучний, небачений в історії людства, голодомор 1932-1933 років, а також проведення антиселянських заходів тоталітарного режиму, зокрема примусове «виселенство», запис сіл на «чорній дошці» і подібні заходи тоталітарного керівництва, що призвели до загибелі в регіоні сотні тисяч селян.

- Аналізуючи трагічну ходу голодомору в Україні, дисертант окреслив масштаби трагедії, вказав, що Південний регіон, як і інша територія республіки, зазнав тяжких демографічних втрат. На основі архівних джерел з'ясовано, що ті території Південної України, які мали вихід до морського узбережжя, лиманів постраждали менше. Жителі цієї місцевості могли харчуватися продуктами моря, хоча місцеві представники радянської влади часто відбирали у жителів узбережжя здобуті морські продукти. Закони і постанови владних союзних структур сприяли ускладненню становища на території України, вели до вимирання населення і знищення населених пунктів.

- Дисертант дослідив, що селянський рух у районах охоплених голодом, набував характеру пасивного опору.

- Форми опору українських селян антинародній політиці тогочасного режиму, показали що в результаті насильницької колективізації і голоду було знищено селянина-власника, рух опору селян було ліквідовано до кінця існування радянської влади.

- Виявлено, що основними причинами голоду 1932-1933 рр. стали: суцільна колективізація, розруха, прорахунки в економічній політиці, непосильні заготівлі за розкладкою, розкуркулення, дезорганізація і деградація сільського господарства, надмірний хлібний експорт, конфіскація продовольчих товарів, небажання колгоспників працювати у громадському господарстві, масовий терор, адміністративні методи керівництва колгоспами, соціально-економічна політика тоталітарного режиму взагалі. Голод був не просто штучний, а рукотворний, свідомо створений тодішнім політичним керівництвом.

- Показано антигуманну суть і методи сталінської політики в галузі сільського господарства, які привели до деформації соціалістичної законності, порушення громадських і моральних норм, до розорення і загибелі великої кількості селян, узагальнено доробки як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників із піднятої проблеми, вказано на подальші шляхи дослідження поставленої проблеми.

Размещено на Allbest.ru