Алани-аси у складі середньовічних етнополітичних об'єднань Євразійського степу

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ СХОДОЗНАВСТВА ім. А. Кримського

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

07.00.02 -- Всесвітня історія

АЛАНИ-АСИ У СКЛАДІ СЕРЕДНЬОВІЧНИХ ЕТНОПОЛІТИЧНИХ ОБ'ЄДНАНЬ ЄВРАЗІЙСЬКОГО СТЕПУ

Бубенок Олег Борисович

Київ -- 2006

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Дисертацію присвячено іраномовному населенню степів Євразії та суміжних зі степом територій, відомому в епоху середньовіччя як алани, аси або яси. Дана етнічна спільність була розселена на великому степовому просторі, що простягнувся від Центральної Азії до нижньої та середньої течії Дунаю. Означений регіон за часів середньовіччя відрізнявся етнічною і політичною нестабільністю. У степах Євразії періодично панували племена тюркомовних номадів, угрів, слов'ян, монголів та інших прибульців. У безпосередній близькості від них проживали алани-яси, про яких і дотепер серед учених немає чіткого уявлення. Причина цього полягає у слабкій вивченості зазначеної території.

Актуальність теми визначається тим, що традиційно в дослідженнях з середньовічної історії Євразійського степу основну увагу було зосереджено переважно на історико-політичному розвитку тюркомовних етносів та монголів і певною мірою на присутності там слов'янського та угорського елементів. Іраномовне населення цього великого регіону фактично перебувало поза увагою істориків, етнологів та археологів. До теперішнього часу побутує думка, що в середні віки аланів-ясів у степу було вкрай мало. Згідно з поширеною концепцією, за часів середньовіччя у степовій частині Євразії домінували тюркські та монгольські племена, хоча припускалось існування й іншого населення, насамперед слов'янського. При цьому практично ігнорувалась наявність у степу алано-аського населення.

Проте було доведено, що в добу середньовіччя значний масив аланів був зосереджений на Північному Кавказі, на півдні та на сході Криму, та, у VIII--X ст., у лісостеповому Подонні. Існування ж аланського населення у Середній Азії в середні віки так і не було обґрунтоване дослідженнями істориків-медієвістів. Саме ці райони в культурному й історичному аспектах являли собою одне ціле з регіоном Євразійського степу. Дослідження показали, що існування іраномовного населення на Північному Кавказі стало результатом поетапного проникнення до Передкавказзя племен сармато-аланського, а можливо, й скіфського походження. У прямому генетичному зв'язку із північнокавказькими аланами перебували ранньосередньовічні мешканці лісостепового Подоння, носії одного з варіантів салтівської культури. Трохи відокремлено слід розглядати аланів Південного та Східного Криму, які являли собою нащадків тих сармато-аланів, котрі після навали гунів збереглися в горах і передгір'ях півострова. Не менш вивченими, ніж алани Північного Кавказу, виявилися угорські яси, які ще й досі компактно проживають в області Ясшаг на сході Угорщини. Уже доведено, що витоки цієї етнічної групи слід шукати на Північному Кавказі, серед місцевого середньовічного іраномовного населення. Однак щодо походження аланів-ясів степів Східної Європи у дослідників немає однозначної відповіді. Невідомо також, чи зберігались за часів середньовіччя алани в Середній Азії як окрема етнічна група.

Протягом усієї доби середньовіччя аланське населення Євразійського степу, Північного Кавказу, лісостепового Подоння та навіть Криму періодично входило до складу етнополітичних об'єднань середньовічних номадів алтайського походження. А це може означати не тотальне знищення аланів кочівниками-завойовниками, а залучення їх до військово-адміністративних та соціально-господарських функцій усередині політичних утворень номадів. Проте середньовічні етнополітичні об'єднання Євразійського степу ще й досі не є достатньо вивченими. Тому дослідження характеру взаємовідносин між середньовічними номадами і аланами має допомогти вирішити питання, пов'язані із визначенням політичного і соціального статусів осілого некочового населення у державних утвореннях середньовічних кочівників.

Невідомо також, де були розселені алани-яси на теренах Євразійського степу за часів середньовіччя, не подана їхня культурна атрибуція, не з'ясовані питання походження окремих груп середньовічних аланів, ступінь їхньої участі в етногенезі народів Євразії. Розробка проблеми середньовічних аланів зони Великого Євразійського степу дозволить по-новому освітити низку питань етнополітичної історії Східної Європи, Середньої Азії та Північного Кавказу в добу середньовіччя, а також певною мірою допоможе реконструювати деякі етапи у процесі формування сучасних етнокультурних особливостей населення Євразійського степу та сусідніх територій.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження було виконане у межах науково-дослідних робіт, що розроблялися в Інституті сходознавства ім. А. Кримського НАН України у 2000--2006 рр. У 2000--2002 рр. дисертація виконувалась у межах теми „Історичні та культурні зв'язки України з мусульманським світом” -- державний реєстраційний номер: 0101U000125. Автор дисертації займався розробкою підрозділу „Спільноти східного походження на території України”. У 2002--2004 рр. дисертант був залучений до розробки науково-дослідної теми „Ісламський фактор в Україні” -- державний реєстраційний номер: 0103U006525. Автор дисертації брав участь у розробці підрозділу „Поширення ісламу в Криму та етапи формування кримськотатарського етносу”. У 2005--2006 рр. дисертант виконував роботу у межах підрозділу „Цивілізації Близького і Середнього Сходу у науковій спадщині українських сходознавців”, що був складовою частиною науково-дослідної теми „Історіографічна спадщина українського сходознавства і сучасність” -- державний реєстраційний номер: 0103U006524.

Мета і завдання дослідження. До недавнього часу в медієвістичних дослідженнях розвиток аланів розглядався відірвано від соціально-політичної історії середньовічних номадів, що призводило до нерозуміння тих процесів, які відбувалися не тільки у межах самого аланського етносу, а й усередині етнополітичних об'єднань, створених за часів середньовіччя номадами на теренах Євразійського степу. Тому основною метою представленої до захисту дисертації є висвітлення історії не лише середньовічних аланів, а й визначення їхнього місця у військово-адміністративній і соціально-економічній системах етнополітичних об'єднань середньовічних кочівників. Для цього необхідно розв'язати такі питання:

I. З'ясувати, з яких позицій підходили дослідники середньовічної історії народів Євразійського степу та аланів до висвітлення питань історії середньовічних аланів і характеру їхніх взаємовідносин з кочівниками;

II. Залучити до розв'язання проблеми дані письмових джерел, а також порівняти їхні свідчення з результатами археологічних, антропологічних, етнологічних, лінгвістичних та фольклористичних досліджень;

III. Уточнити питання локалізації окремих груп середньовічних аланів-ясів не тільки на Північному Кавказі, а й на території Євразійського степу, у Криму, Поволжі, Середній Азії, Молдові та Угорщині і подати їхню культурна атрибуцію;

IV. Вирішити питання походження окремих груп аланів, які проживали за часів середньовіччя за межами Північного Кавказу, та визначити їхню генетичну спорідненість з із кавказькими аланами, болгарами, печенігами та іншими етнічними групами доби середньовіччя;

V. З'ясувати причини використання для позначення іраномовного населення Східної Європи, Середньої Азії та Північного Кавказу в одних випадках терміна аси (яси), а в інших -- традиційного етноніма алани;

VI. Уточнити, під якими ще назвами, крім етнічних термінів алани, аси та яси, в добу середньовіччя могло бути відоме іраномовне населення та близькі до нього в етнічному та культурному аспектах групи Східної Європи;

VII. Визначити етнічний склад осілого населення степів Східної Європи у добу середньовіччя та позиції там алано-яського елементу;

VIII. Охарактеризувати політичну ситуацію в Євразійському степу протягом усього середньовіччя та показати, як відобразилися на розвитку аланів ці політичні події;

ІX. Окреслити та порівняти політичні системи державних утворень середньовічних номадів Євразійського степу та характер інтеграції некочового осілого населення степів у соціально-політичні структури суспільства номадів;

X. Визначити, на прикладі аланів, характер внутрішньої політики кочівників щодо підкорених осілих народів;

XI. Показати ступінь участі середньовічних аланів в етногенезі як середньовічних, так і сучасних народів зони Великого Євразійського степу і відповідно до цього -- масштаби впливу традицій аланів на культуру народів Кавказу, Середньої Азії та Східної Європи.

XII. Створити історико-географічні карти-схеми, де б знайшли своє відображення відомості про локалізацію та міграції аланів-асів у різні періоди середньовіччя.

Природно, що аналіз названої вище основної проблематики роботи вимагає узагальнення й систематизації інформації, котра міститься в раніше опублікованих джерелах та спеціальній літературі, а також залучення нових матеріалів, невідомих широкій науковій аудиторії.

Таким чином, запропоноване дослідження має висвітлити низку питань не тільки військово-політичної, але й етнічної, соціально-економічної історії як аланів, так і інших народів, які за часів середньовіччя проживали на території Євразійського степу і в прилеглих до нього районах.

Об'єктом дослідження є етнополітичні об'єднанням, створені за доби середньовіччя на теренах Євразійського степу антами, тюркютами, протоболгарами, хозарами, мадярами, печенігами, волзькими булгарами, огузами, половцями-кипчаками та монголами. Це були поліетнічні за своїм складом політичні альянси зі своєю досить диференційованою соціальною та господарською структурами, що ускладнювалось військово-адміністративним устроєм. Протягом століть до складу цих державних утворень входили не лише кочівники-завойовники, а й місцеве осіле тубільне населення, серед якого значний відсоток становили іраномовні алани-аси.

Предметом дослідження є середньовічне іраномовне населення Євразійського степу та сусідніх зі степом територій, яке було відоме у письмових джерелах як алани, аси або яси. Як свідчать середньовічні джерела, алани-аси відіграли досить помітну роль в історії державних утворень середньовічних номадів. Тому багато уваги у дисертації приділено особливостям інтеграції аланів у соціальні та політичні структури державних утворень середньовічних кочівників.

Територіальні межі дослідження окреслені великою степовою територією від Монголії до низин Дунаю, що у спеціальній літературі отримала назву Великого Євразійського степу. Історично з цими степовими територіями були пов'язані пустелі та напівпустелі Середньої Азії, гори Північного Кавказу та Південного Криму, лісостеп від Волги до Дністровсько-Прутського межиріччя та Панонська низовина в Угорщині. Саме на цих територіях за часів середньовіччя панували кочівники алтайського та угорського походження, серед яких проживали окремі групи аланів-асів. У деяких випадках у дисертації увага була зосереджена на територіях Китаю, Закавказзя, Русі, Балканського півострова, куди у певні періоди середньовіччя потрапляли окремі групи аланів-асів внаслідок бурхливих політичних подій, що відбувалися на теренах Євразійського степу.

Хронологічні межі дослідження визначаються подіями, які мали місце з VI по XV ст. Глобальна зміна іраномовного населення степу тюрко-монгольським відбулася у степу саме на зламі V--VI ст., тобто наприкінці гунської епохи, що становить хронологічно нижню межу дослідження. У XV ст. у письмових джерелах востаннє згадуються алани-аси як жителі півдня Східної Європи та Євразійського степу. Це і становить хронологічно верхню межу дослідження. Наявні посилання на аналоги дозволяють розширити хронологічні межі дослідження від перших століть нашої ери до XIХ--XX ст. Саме з VI по XV ст. в Євразійському степу панували кочівники алтайського походження, які значною мірою вплинули на процес формування та розвитку середньовічного аланського етносу.

Методологічну основу дослідження становить принцип історизму, у відповідності до якого речі і явища мають розглядатися в їхньому закономірному історичному розвитку, у зв'язку з конкретними умовами їхнього існування. Отже, у дисертації середньовічна історія народів, які входили до політичних утворень номадів Євразійського степу, висвітлювалась у хронологічному аспекті, не відірвано від подій попередніх часів і у безпосередньому зв'язку з процесами, що відбувалися на сусідніх з Євразійським степом територіях.

У дисертації була здійснена спроба, по-перше, не висвітлювати історію народів та державних утворень Євразійського степу з позицій марксистської історичної науки, де домінантним є визначення характеру способу виробництва та "класового" складу суспільства. По-друге, було прагнення не показувати історію середньовічних номадів як негативне явище історії народів Євразії, що характерно для деяких представників української та російської історичної науки, і по-третє -- не підходити до вивчення проблеми з позицій ідеалізованого романтичного ставлення до кочівників та аланів, що починає набувати поширення в останні десятиліття у середовищі деяких сучасних дослідників на теренах колишнього Радянського Союзу.

У пострадянський період наука про кочівників на території колишнього Радянського Союзу, включаючи Україну, переживає труднощі методологічного характеру. Проте існують підстави остаточно відмовитись від марксистських підходів, оскільки радянські вчені приділяли більше уваги соціально-економічній історії і дослідження марксистських істориків та етнологів будувалися на основних ідеях еволюціонізму, закладених ще у ХІХ ст. А відтак серед марксистських дослідників набули поширення уявлення про обов'язкову седентаризацію номадів (С.О. Плетньова), про кочовий феодалізм (Б.Я. Владимирцов, Г.О. Федоров-Давидов та ін.), про особливий спосіб виробництва у кочівників (П. Бонте) тощо. У нетрадиційному для марксистської науки дусі була розроблена концепція Л.М. Гумільова, згідно з якою етнічний розвиток номадів перебував у нерозривному зв'язку із впливом навколишнього середовища. Проте Л.М. Гумільов, на відміну від марксистів, рушійною силою історичного прогресу вважав пасіонаріїв і не пов'язував етнічні процеси із соціально-стадійними зрушеннями. Що стосується інших немарксистських підходів до етносоціальної історії номадів, то вони набули поширення на Заході, а також серед деяких дослідників колишнього Радянського Союзу (О. Латімор, E. Бекон, В. Айронс, Л. Квентен, T. Барфілд, П. Голден, А. Хазанов, О. Пріцак, М. Крадін), які відзначали циклічність у розвитку кочових суспільств. Вони були схильні пов'язувати в одне ціле процеси економічного, політичного, етнічного та соціального характеру, що відбувалися у номадичних об'єднаннях протягом століть.

Таким чином, у науці про кочівників склалися два діаметрально протилежні підходи щодо висвітлення питань розвитку кочових суспільств: еволюціоністський (марксистський), який у висвітленні соціальних процесів акцентував увагу переважно на характері виробництва, і циклічний (немарксистський), згідно з яким соціальні процеси відбувалися у прямому зв'язку з етнічними, господарськими та політичними факторами.

Дисертація написана не з позицій формаційного марксистського підходу у висвітленні історії середньовічних суспільств Євразійського степу, а цивілізаційного, складовою якого є концепція про циклічний розвиток кочових суспільств. Проте є неприпустимим використання терміна „кочові цивілізації”, оскільки слово „цивілізація” скоріше підходить для характеристики осілого землеробського, а не кочового пасторального світу. Отже, більш правильним можна вважати термін „кочові суспільства”. Методологічною основою запропонованого дослідження стала власна концепція автора дисертації про кореляцію етнічних, соціальних та господарських факторів у кочових суспільствах Старого світу, згідно з якою соціальна структура кочових спільностей сформувалася внаслідок встановлення панування сильних кланів та племен над іншими. Військова і політична активність домінуючих кланів та племен призвела до формування стабільних альянсів, у яких родина, клан або плем'я завойовників правили завойованим населенням. Внаслідок цього пануюча група зробила інших своїми васалами. Особливістю кочових народів Євразії було те, що консолідація племен і кланів відбувалася навколо певного племені або клану, який мав сакральну силу, тобто харизму. Сакральна, соціальна та політична влада пануючих племен та кланів завжди базувалася на військовій силі. У дисертації підтримано визначення етносу, дане Л. Гумільовим, згідно з яким етнос - це ендогамна спільність, де існує протиставлення себе всім іншим аналогічним коллективам, виходячи із відчуття компліментарності, тобто уявлення про “своїх” і “чужих”. Таким чином, мінімальною етнічною, а можливо, й соціальною одиницею у кочівників, можуть бути клан - союз родів, плем'я, союз племен, тощо. Спостереження над життям кочівників часів античності, середньовіччя та нового часу дозволили виявити одну суттєву закономірність -- утворення нових племен або союзів племен у кочівників являє собою результат розпорошення попередніх етнічних груп населення степу з подальшим їх включенням до складу нових племінних утворень на правах родів, де роди або племена завойовників посідали вищий соціальний щабель у суспільстві, ніж роди або племена, які походили із середовища підкореного населення. При цьому формування племен або союзів племен відбувалося навколо одного роду або клану, назва якого у багатьох випадках ставала племінною назвою. Це знайшло відображення у родоводах кочівників, де політичні зв'язки були представлені у вигляді спорідненості, а підкорені племена та роди оголошувалися молодшими за походженням. При цьому мовна приналежність у кочівників не відігравала провідної ролі. Отже, запозичений радянськими етнографами у лінгвістів підхід, згідно з яким існують поняття про мовну асиміляцію, про субстрат та суперстрат, а іноді про адстрат, щодо пояснення етнічних процесів у середовищі кочівників не є доведеним. Тому основною домінантою в етногенезі кочівників була маргінальність, що виявлялась у наявності самосвідомості, відображенням якої є існування самоназви. У дисертації також використано розроблену в колишньому Радянському Союзі концепцію М. Чебоксарова та Б. Андріанова про існування господарсько-культурних типів, згідно з якою кочове скотарство являє собою окрему економічну систему, безпосередньо пов'язану з навколишнім середовищем. Проте слід відзначити, що кочові суспільства увесь час зазнавали впливу сусідніх осілих цивілізацій. Тобто для огляду розвитку кочових спільностей більш привабливими є ідеї дифузіонізму, ніж еволюціонізму.

Таким чином, порівняльний аналіз різноманітних кочових суспільств, значно віддалених одне від одного у просторі і часі, дозволяє стверджувати, що вони мали спільні риси соціальної організації. Соціальне становище кожної верстви кочового суспільства залежало не від матеріального положення, як це стверджували марксистські дослідники, а від того, до яких кланів, племен, етносів належали ці групи. Найвищий щабель цієї соціальної ієрархії посідали ті роди і клани, навколо яких консолідувалися племена, союзи племен, політичні альянси. Тому вони мали непорушний авторитет серед інших представників об'єднання. З їхнього числа висувалися вожді племен та політичних об'єднань (кагани, хани). На другій позиції мали знаходитись роди, клани, племена та навіть етноси, які були наближені до верховної влади. У васальній залежності від перших перебували представники поневолених родів, племен та навіть народів. Їхні відносини з завойовниками обмежувалися виплатою данини, військовою повинністю, тощо. Найнижчий ступінь у кочовому суспільстві посідали раби, які у кочівників з'явилися внаслідок військових походів, тобто, вони були переважно іноземного походження. Проте кількість рабів у кочівників була незначною і їхнє становище не було вкрай важким. Це можна пояснити особливостями кочового господарства, що ніколи не вимагало багато невільницької праці.

З огляду на це, важливим є те, що підрозділи степових об'єднань належали до різних господарських типів. Це означає, що племена номадів, які вирощували худобу, політично панували над тими племенами, які вели напівосілий спосіб життя. Найнижчий щабель у цій ієрархії посідало осіле землеробське населення. Таку ситуацію ми можемо спостерігати ще в античні часи, в середньовіччі і навіть сьогодні. Іншими словами, можна припускати, що ця особлива риса не залежала ні від часу, ні від простору, тобто це було характерною рисою для всіх кочових суспільств. Це засвідчує, що у степу племена завойовників займалися найбільш престижним заняттям - розведенням худоби, а підкорені племена перейшли до землеробства. Зазначені риси дуже добре простежуються серед номадичних суспільств Старого світу. Тому можна цілком погодитися з думкою А. Хазанова, згідно з якою “форми соціальної організації у всіх євразійських кочівників демонструють значну схожість” і „вона базується на родо-племенній основі”. Виходячи з цього, можна піддати сумніву ствердження дослідників-еволюціоністів, що процес седентарізації кочівників є обов'язковим та неминучим. Проте факти з історії кочівників свідчать, що процес осідання кочівників -- це не закономірність, а вимушена необхідність.

Представлене до захисту дисертаційне дослідження -- це фактично перша спроба комплексного дослідження алано-яського етносу Євразійського степу доби середньовіччя. Саме комплексний підхід становить ту основу, на якій побудована дисертаційна робота. Слід зазначити, що при роботі над дисертацією були використані дані письмових джерел, археології, антропології, етнології, фольклористики, лінгвістики, топоніміки та інших суміжних дисциплін, тобто це дослідження має міждисциплінарний характер. Саме такий підхід у процесі наукових пошуків, на нашу думку, є актуальним та перспективним. При роботі дані письмових документів порівнювалися з результатами археологічних розкопок. При цьому, на нашу думку, твердження деяких сучасних археологів, що археологічна культура є відображенням етнічних процесів, на сьогодні виглядають вкрай застарілими. Спостереження над процесом розвитку багатьох народів дозволяють вважати, що сукупність об'єктів матеріальної культури, відомих насамперед як "археологічна культура", більш співвідноситься з такими поняттями, як "історико-культурна область" та "господарсько-культурний тип"; ніж "етнічна спільність".

Запропонований методологічний підхід вимагає застосування різноманітних методів дослідження. У дисертації були впроваджені методи як загальнонаукові, так і методи гуманітарних досліджень та суто історичні. В першу чергу, слід виділити загальнонаукові методи. Так, комплексний, міждисциплінарний, підхід, використаний у дослідженні, вимагав застосування методу кореляційного аналізу, що дозволив з'ясувати, як співвідносяться події, відображені в письмових джерелах, з результатами археологічних, антропологічних, етнографічних, лінгвістичних та інших досліджень. Це дало можливість більш всебічно, ніж відображено у письмових джерелах, розглянути ті історичні процеси, що відбувалися у степах Євразії протягом доби середньовіччя. При роботі з археологічними й етнографічними джерелами було використано методи порівняльного, типологічного та статистичного аналізів матеріалів Північного Причорномор'я і Північного Кавказу. Саме це дозволило виявити певні закономірності розвитку явищ культурного та соціально-політичного характеру серед кочових суспільств Євразійського степу у різні періоди середньовіччя, а також виявити особливі риси, притаманні лише одній спільноті. У роботі був широко використаний метод картографування. При накладанні на геоморфологічну карту степів Східної Європи ареалів поширення різних культурних явищ у синхронії і діахронії була отримана можливість розглядати їхній розвиток у динаміці, а не обмежуватися дослідженням явищ тільки одного часового періоду. При завершенні роботи історичні, археологічні, етнографічні та топонімічні карти-схеми накладалися. В остаточному підсумку це дозволило виявити загальні закономірності в поширенні на території Східної Європи окремих елементів культури ірано-кавказького походження та дало можливість визначити напрямки міграцій аланів-асів в епоху середньовіччя. Застосування у дисертації методу системного аналізу дозволило реконструювати ті складові соціального минулого Євразійського степу, що не знайшли прямого безпосереднього відображення у письмових джерелах. Найважливіше значення мало застосування методів дедукції та індукції. При використанні дедуктивного методу на основі аналізу даних письмових, археологічних та етнографічних джерел створювалася робоча гіпотеза, що перевірялася наявністю фактів. Саме це дозволило отримати дані про племінну структуру деяких об'єднань кочівників, виявити генетичну та семантичну спорідненість деяких етнічних назв, реконструювати послідовність подій минулого. Метод індукції, навпаки, на основі наявності фактів дозволив створити гіпотези. Так, було встановлено, що яси південноруських степів ХІ-- початку ХІІІ ст. були генетично пов'язані не з північнокавказькими аланами, а з аборигенним населенням степів Східної Європи догунської епохи.

Важливе значення мало також застосування у дисертації методів гуманітарних досліджень. З їхнього числа варто виділити вперше використаний у лінгвістиці метод структурного аналізу, який згодом почали застосовувати етнологи. При роботі над дисертацією він допоміг, наприклад, визначити у середовищі кочівників самостійні спільності (роди, клани, підплемена, племена, союзи племен) та їхню етнічну приналежність. Інші методи, які мають широке застосування у лінгвістиці, а також визнані представниками інших гуманітарних спеціальностей, -- це методи діахронії та синхронії. Застосування, наприклад, методу діахронії дозволило зафіксувати динаміку змін усередині явищ не тільки мовного, а й культурного характеру, що мали місце на території степів Євразії як за часів середньовіччя, так і за нового часу. Метод синхронії дозволив зафіксувати поширення явищ мовного і культурного характеру у певні періоди середньовічної історії на території Євразійського степу та на суміжних з ним територій. У дисертації був також широко застосований історико-філологічний метод, який допоміг визначити походження окремих термінів, використаних щодо соціальних та етнічних груп населення Євразійського степу, а також у деяких випадках дав можливість указати на їхній генетичний зв'язок.

Звичайно, дисертація не була б виконана без застосування методів історичних досліджень. Насамперед слід виділити поширений ще серед істориків ХІХ ст. історико-критичний метод, який тоді використовувався при роботі з письмовими джерелами. Застосування цього методу вимагало критичного підходу до джерел, насамперед письмових, що дозволяло звести їхні свідчення до загальних гіпотез, які існували у середньовічних авторів. Це дало можливість позбутися необґрунтованих гіпотез і тим самим виділити із них самі лише факти. Методи етноархеології та ретроспекції у дисертації дали можливість реконструювати етнокультурні та соціально-політичні процеси, що мали місце на території Євразійського степу за доби середньовіччя. Застосування цих методів базувалося на вивченні елементів культури та свідчень письмових джерел, що збереглися до сьогодення. Важливе значення мало також застосування проблемно-хронологічного методу, який базувався на використанні даних письмових та археологічних джерел і дозволив у хронологічній послідовності відновити ті події, що відбувалися в Євразійському степу за часів середньовіччя. У дисертації хронологічні системи істориків-джерелознавців та археологів співставлялись і утворювали один комплекс. Було також використано історико-генетичний метод, що характеризується розкриттям властивостей, функцій та змін реальності у процесі історичного руху. Він дав можливість максимальною мірою наблизитися до відтворення реальної історії кочових суспільств часів середньовіччя та описати процеси інтеграції аланів до складу державних утворень номадів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше предметом окремого дослідження стали алани-яси у контексті історичного розвитку політичних об'єднань номадів Євразійського степу в добу середньовіччя. У порівнянні з попередніми дослідженнями, в розробці цієї проблеми були досягнуті такі результати: 1) була розширена джерелознавча база для розв'язання проблеми; 2) вдалося встановити походження аланів степів Східної Європи як у домонгольський, так і в золотоординський періоди; 3) була подана культурна атрибуція аланів-ясів степів Північного Причорномор'я; 4) вдалося довести, що за часів середньовіччя до складу осілого населення степів Східної Європи входили не тільки слов'яни, а й алани-яси та частина колишніх кочівників тюркського походження, 5) вдалося встановити, що етнічні назви алани і аси (яси) різними народами використовувались в одних випадках як еквіваленти, в інших -- як терміни, що відображали етнічні особливості усередині аланського етносу; 6) була окреслена нова, більш широка локалізація розселення аланів-асів в середні віки; 8) було встановлено, що протягом майже всієї епохи середньовіччя нащадки сармато-аланів та алани-аси періодично входили до складу етнополітичних об'єднань, створених номадами алтайського походження; у яких вони у більшості випадків посідали значно нижчий соціальний щабель, ніж кочівники; 9) було доведено, що середньовічні алани значною мірою вплинули на формування етнічних і культурних особливостей сучасного населення не лише Північного Кавказу, а й Середньої Азії, Східної та Центральної Європи.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що результати даного дослідження надалі можуть бути використані при написанні узагальнюючих праць з історії та культури народів Євразійського степу, Східної Європи та Північного Кавказу. Висновки та запропоновані у дисертації методологічні підходи становитимуть інтерес для етнологів, археологів, істориків-сходознавців та для усіх тих, хто займається дослідженням питань соціальної, етнічної та політичної історії номадів Євразійського степу. Матеріали дисертації можуть бути корисні при підготовці університетських курсів з історії та етнографії народів України, Східної та Центральної Європи, Кавказу, Середньої Азії та Євразійського степу. Результати дослідження вже були використані при викладанні автором дисертації університетських курсів „Історія країн Азії та Африки в середні віки”, „Історія Хозарського каганату”, „Етнологія”, „Етнографія Сходу”.

Особистий внесок здобувача. У дисертації були використані переклади з арабської на російську фрагментів творів середньовічних мусульманських авторів Абу-л- Фіди, ат-Табарі та Ібн ал-Асіра, зроблені Д.А. Радівіловим, що знайшло відображеннях у двох спільних публікаціях, де автором дисертації було написано 50 відсотків тексту. Решта публікацій, що відображають основний зміст дисертації, були виконані дисертантом самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення роботи неодноразово викладалися на наукових семінарах в Інституті сходознавства НАНУ та наукових конференціях, семінарах, симпозіумах, колоквіумах та міжнародному конгресі сходознавців, більшість із яких мали статус міжнародних.

14--16 травня 1996 р. в м. Києві -- IV Міжнародна археологічна конференція студентів і молодих вчених; 14--16 листопада 1996 р. в м. Велико Тирново (Болгарія) -- Другі міжнародні читання „Профессор Иван Гълъбов”; 26--28 червня 1998 р. в м. Києві -- Міжнародна наукова конференція „Каспійсько-Чорноморський регіон: умови та перспективи розвитку”; 10--11 червня 1999 р. в м. Києві -- ІІІ сходознавчі читання А. Кримського; 18--20 квітня 2000 р. в м. Москві -- ХІІ читання пам'яті член.-кор. АН СРСР В.Т. Пашуто; 13--15 вересня 2000 р. в м. Києві -- ІV сходознавчі читання А. Кримського; 27 листопада 2000 р. в м. Ужгороді -- Українсько-угорська наукова конференція „Угорщина та Київська Русь: історія, політика, культура”; 13--14 лютого 2001 р. в м. Тегерані (Іран) -- Міжнародний семінар „The Iranian World and Turan”; 10--12 жовтня 2001 р. в м. Києві -- V сходознавчі читання А. Кримського; 1--4 лютого 2002 р. в м. Москві -- Другий міжнародний колоквіум „Хозари”; 10--12 квітня 2002 р. у м. Сімферополі та м. Бахчисараї (АР Крим) -- І наукові читання „Актуальні питання історії кримських татар”; 17--19 квітня 2002 р. в м. Москві -- ХІV читання пам'яті член.-кор. АН СРСР В.Т. Пашуто; 20--23 травня 2002 р в м. Керчі -- ІІІ Боспорські читання; 30--31 жовтня 2002 р. в м. Києві -- VІ сходознавчі читання А. Кримського; 20--24 травня 2003 р в м. Керчі -- ІV Боспорські читання; 4--5 червня 2003 р. в м. Києві -- VІІ сходознавчі читання А. Кримського; 10--12 листопада 2003 р. в м. Києві -- Міжнародна наукова конференція „Україна і Туреччина”; 20--24 травня 2004 р в м. Керчі -- V Боспорські читання; 2--3 червня 2004 р. в м. Києві -- VІІІ сходознавчі читання А. Кримського; 18--25 серпня 2004 р. в м. Москві -- ХХXVIII Міжнародний конгрес сходознавців (ICANAS); 20--24 травня 2005 р в м. Керчі -- VІ Боспорські читання; 1--2 червня 2005 р. в м. Києві -- ІХ сходознавчі читання А. Кримського.

Публікації. Зміст дисертації, результати дослідження представлені у 73 авторських публікаціях, надрукованих в Україні, Росії, Болгарії, Швеції та Ірані: у 2 монографіях; в 43 статтях, із яких 32 у виданнях, занесених до реєстру ВАК України; у 26 матеріалах та тезах наукових конференцій; у 2 вузівських навчальних посібниках.

Обсяг та структура роботи. Дисертаційне дослідження складається із вступу, шести розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури [1122 позиції] та додатку. Загальний обсяг роботи становить 480 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, означені науково-дослідні роботи, у межах яких виконувалась дисертація, визначені мета та завдання, об'єкт і предмет, територіальні і хронологічні межі, методологічна основа і методи, наукова новизна, теоретична і практична значимість результатів дослідження, наведені дані про апробацію результатів дисертації та про публікації здобувача, структуру та обсяг дисертаційної роботи.

У першому розділі „Cтупінь вивченості проблеми та джерелознавча база дослідження” акцентується увага на тому, що свідчення письмових джерел про середньовічних аланів-ясів, починаючи з XVIII ст., започаткували цілу серію наукових праць, де значна увага була приділена середньовічним аланам-асам. При цьому дослідженням середньовічних аланів займалися представники різних шкіл та спеціальностей гуманітарного профілю. Всі ці наукові праці можна умовно поділити на дослідження із середньовічної історії Євразійського степу і спеціальні аланознавчі студії. До першої групи можна віднести дослідження В.М. Татищева, М.М. Карамзіна, Ф. Бруна, М.С. Грушевського, В.В. Мавродіна, Б. Д. Грекова, А. Ю. Якубовського, М.І. Артамонова, С.О. Плетньової, Г.О. Федорова-Давидова, О.В. Гадло, В.К. Міхєєва, Г.В. Вернадського, Л.М. Гумільова, А.П. Новосельцева, О.Й. Пріцака, П. Голдена та ін. Проблема взаємин середньовічних аланів з номадами розглядалась у спеціальних аланознавчих студіях П.Г. Буткова, В.Ф. Міллера, Ю.А. Кулаковського, В.І. Ламанського, Бретшнейдера, О. Іванова, Ю.М. Реріха, Ю.В. Готьє, З.М. Ванєєва, Є.Г. Пчєліної, Ю.С. Гаглойти, В.О. Кузнєцова, Т.М. Мінаєвої, І.Г. Добродомова, Г.Є Афанасьєва, В.А. Фльорова, М.К. Джіоєва, Ф.Х. Гутнова, А.М. Карсанова, С.М. Малахова, С.О. Яценка, А. Алеманя та інших вчених. Причину невгасаючого інтересу до середньовічних аланів слід вбачати в тому, що, незважаючи на існування фундаментальних досліджень, не всі питання з їхньої історії виявились з'ясованими до кінця.

Так, дослідники недостатньо займались вивченням характеру взаємовідносин середньовічних аланів з кочовими етнічними групами, хоча їхня увага була зосереджена переважно на окремих аспектах проблеми, серед яких -- взаємини аланів з хозарами, половцями та монголами, причому у більшості випадків це подавалося як конфронтація між осілим і кочовим світом. Дослідники одностайні в думці, що в епоху середньовіччя алани-аси були широко розселені не лише на Північному Кавказі, а й у степах Східної Європи та Середньої Азії, у Криму, в Угорщині та навіть на Далекому Сході. З ранньосередньовічними аланами археологи пов'язують існування катакомбних могильників на Північному Кавказі та у лісостеповому Подонні, але культурна атрибуція тих аланів, які проживали за часів середньовіччя у степах Євразії, так і не була зроблена. Щодо походження аланів-асів Євразійського степу думки вчених різні. Одні вбачали в них нащадків сармато-аланів, інші - аланських переселенців із Північного Кавказу. Що ж стосується використання етнонімів алани, аси та яси, то у більшості дослідників немає сумнівів щодо їхнього зв'язку з масивом іраномовного населення Східної Європи, степів Середньої Азії та Північного Кавказу в добу середньовіччя, хоча ще не до кінця з'ясовані причини їхнього паралельного вживання у деяких письмових джерелах.

Тому для розв'язання нез'ясованих питань у дисертації були залучені як традиційні джерела -- письмові, так і нетрадиційні для цього напрямку наукових пошуків -- результати лінгвістичних, археологічних, антропологічних та етнографічних досліджень, а також дані фольклору та топонімії. Насамперед велике значення мало використання письмових джерел, як у перекладах на східнослов'янські мови, так у деяких випадках, мовою оригіналу, де знайшли своє відображення дані не тільки про аланів, а й про ситуацію в Євразійському степу протягом майже всієї доби середньовіччя. У першу чергу, необхідно відзначити тексти давньоруською мовою -- давньоруські літописи, для більшості яких основою стала „Повість врем'яних літ”, а також здійснений на рубежі XII-XIII ст. давньоруський переклад "Історії іудейської війни" Йосипа Флавія та створена у другій половині XIII ст. пам'ятка давньоруської літератури “Слово про погибель Руської землі”. Велике значення мало залучення творів візантійських істориків, написаних грецькою мовою -- Пріска, Агафія, Менандра, Феофілакта Сімокатти, Феофана, Никифора, Костянтина Багрянородного, Никифора Григори, Георгія Пахимера та ін. Були використані також написані арабською та перською мовами географічні та історичні твори середньовічних мусульманських авторів -- ал-Хварізмі, ал-Фергані, Ібн Русте, ал-Масуді, ал-Істахрі, Ібн Фадлана, невідомого автора „Худуд ал-`Алам”, ал-Біруні, ал-Ідрісі, ал-Гарнаті, ат-Табарі, Ібн ал-Асіра, ал-Омарі, ал-Айні, Ібн Хальдуна, Ібн Абд аз-Захира, Джувейні, Нізам ад-діна Шамі, Шереф ад-діна Йезді, Рашид ад-Діна, Абу-л-Фіди та ін. Для висвітлення історії аланів в ІХ--ХІІ ст. були залучені дані текстів, написаних давньоєврейською мовою, -- лист хозарського царя Йосипа (Скорочена і Розлога редакції), документ С. Шехтера (анонімний Кембриджський документ) та записки єврейського мандрівника XII ст. Веніаміна Тудельського. Вперше для висвітлення історії середньовічних аланів-асів у дисертації були використані переклади деяких тюркомовних текстів -- фрагменти орхонських текстів VIII ст., пізньосередньовічних османо-турецьких документів та твору хівинського автора XVII ст. Абу-л-Газі “Родовід туркменів”, а також слов'яно-тюркський „Іменник болгарських ханів”, що дійшов до нас у списку XVI ст. З ранньосередньовічних історичних та географічних текстів, написаних давньовірменською мовою, були використані твори Мойсея Хоренського, Єгіше, Фавтоса Бузанда, „Ашхарацуйц” невідомого автора, Мойсея Каланкатуаці, Гевонда тощо. Доводилося звертатись, навіть, до текстів творів арамеємовних авторів раннього та розвинутого середньовіччя -- Захарія Рітора, Іоанна Ефеського, Михайла Сірійського тощо. При роботі над дисертацією були використані також грузинські джерела -- „Картліс Цховреба” та „Географія Грузії” Вахушті. Важливе значення мало залучення середньовічних тестів західноєвропейського походження, що були написані як латинською, так і деякими західноєвропейськими мовами такими авторами, як Йордан, Юліан, Плано Карпіні, Гільом Рубрук, Марко Поло, Іван Шільтбергер, Йосафат Барбаро, Сигізмунд Герберштейн, Матвій Меховський та ін. Були використанні також переклади середньовічних китайських хронік „Таншу”, „Суйшу”та „Юань-ші”, а також історія створення Монгольської імперії, викладена самими монголами у “Таємній історії монголів” (Юань чао бі ші), написаній у ХІІІ ст., а також у пізньосередньовічному творі “Алтан Тобчи”.

Для більш детального розв'язання проблеми були корисні географічні карти, складені як в XIX в., так й у ХХ ст., а також джерела лінгвістичного характеру -- „Історико-етимологічний словник осетинської мови” В.І. Абаєва, „Язгулямсько-російський словник” Д.І. Едельмана, „Матеріали для словника давньоруської мови” І.І. Срезневського, багатомне дослідження В.В. Радлова “Досвід словника тюркських наріч” тощо. Для з'ясування питань культурної атрибуції аланів-ясів східноєвропейських степів уперше було використано археологічний матеріал. У першу чергу були залучені дисертації та звіти, що зберігаються у фондах Наукового архіву Інституту археології НАН України, авторами яких є В.К. Міхєєв, А.Т. Сміленко, А.О. Козловський, М.О. Міллер, В.А. Грінченко, Е.А. Симонович, М.Л. Швецов, С.Й. Татаринов, Є.В. Махно та ін. Для роботи над дисертацією були використані опубліковані результати палеоантропологічних досліджень Г.Ф. Дебеца, В.П. Алексєєва, Т.С. Кондукторової; С.Г. Єфімової, Г.П. Зіневич, М.С. Великанової, Л.Литвинової, С. Сегеди та інших антропологів. У даному дослідженні вперше здійснено порівняльний аналіз традиційної культури осетинів і народів Східної Європи. Для цього були використані матеріали із власного архіву автора дисертації а також етнографічні колекції з фондів музеїв України та Росії. При написанні дисертації також були залучені опубліковані результати польових етнографічних досліджень на Північному Кавказі В.Ф. Міллера, Б.О. Калоєва, А.Х. Магометова, В.П. Кобичева, Л.А. Чібірова, А.Р. Чочієва, Є.М. Студенецької та ін. Були використані також дані фольклору -- видання нартського епосу осетинів та інших народів Кавказу і опубліковані зразки фольклору східних слов'ян та інших народів Східної Європи. Отже розширення джерелознавчої бази дослідження дозволило виконати дисертацію на міждисциплінарному рівні і прийти до висновків, що відрізнялись від результатів досліджень попередників та значно їх доповнювали.

У другому розділі „Іраномовне населення Євразійського степу та лісостепу після гунської експансії (VI-VIІ ст.)” розглянуті зміни етнополітичного характеру, що сталися в Євразійському степу після занепаду могутності гунів. Насамперед було розглянуто ситуацію у Північному Причорномор'ї, внаслідок чого вдалося прийти до висновку, що тоді у лісостепу, у межах пеньківської культури, завершився процес асиміляції іраномовних нащадків носіїв черняхівської культури слов'янами. Все це населення було відоме у візантійських джерелах під назвою анти. Є підстави вважати термін анти похідним від грецького слова нбхЮфбй - “гребці, матроси, перевізники”, що могло стати наслідком палеографічної помилки у творах Йордана та візантійських істориків. Дані „Повісті врем'яних літ” та археологічних розкопок засвідчують не тільки повернення у VII ст. частини антів до земель полян та сіверян, а й вживання слова „перевізник”, що могло стати самоназвою репатріантів.

У той же час на схід від антів, у степах Євразії, виникли каганати тюркютів. Аналіз письмових джерел та спостереження над соціально-політичною структурою державних утворень тюркютів дозволили визначити позиції північнокавказьких аланів та центральноазійського народу аз (ас) у суспільстві тюркютів: у другій половині VI ст. у Великому Тюркському каганаті північнокавказькі алани та на початку VIII ст. у Другому (Східному) Тюркському каганаті центральноазійські аси належали до числа поневолених етнічних груп, оскільки вони від самого початку чинили тюркютам запеклий опір; у VII ст. східна частина північнокавказьких навіть аланів увійшла до складу тюркського „еля”, правлячої конфедерації племен Західного Тюркського каганату, оскільки вона від самого початку підтримала західну гілку харизматичного клану Ашина. З розпадом Великого Тюркського каганату у першій половині VII ст. у Приазов'ї виникло державне об'єднання Велика Болгарія, до складу п'яти племен якого мали увійти не тільки роди тюрків-оногурів та гунський харизматичний клан Дуло, а й нащадки сарматів із Нижнього Поволжя. Це припущення засвідчують дані письмових джерел, археологічних розкопок та антропології. Водночас деякі дані про імена протоболгарської верхівки, напр. іранське ім'я хана Аспарух, а також більш пізні генеалогічні легенди дозволяють вести розмову про міцні зв'язки протоболгарських ханів з правителями західнокавказьких аланів-асів. У той же час, у Дагестані виникла самостійна держава Хозарський каганат, що стала спадкоємницею Західного Тюркського каганату. Аналіз даних ранньосередньовічних джерел та археологічних розкопок дозволяє вважати, що в утворенні ранньої хозарської держави помітну роль відіграли іраномовні за походженням місцеві етнічні групи -- маскути (нащадки масагетів) та барсіли, яких Михайло Сирійський відніс до аланів.

У третьому розділі „Алани Північного Кавказу та Східної Європи під владою хозарів та їхніх сусідів (VIII-X ст.)” проаналізовано ситуацію у західній частині Євразійського степу під час політичної домінації хозарів. До складу Хозарського каганату увійшли іраномовні групи сармато-аланського походження, які відзначались не лише етнічною, а й релігійною строкатістю. Аналіз письмових джерел дозволяє пояснити цей факт особливостями внутрішньої політики хозарів. Так, каганат був розділений на власне Хозарію -- корінні землі хозарів у Дагестані та на Нижній Волзі і на залежні території. Населення власне Хозарії мало багато привілеїв і політично домінувало над етнічними групами залежних територій. У центрі Хозарії проживали нащадки аорсів -- „ал-арсії”, які прийшли з Середньої Азії вже мусульманами і становили основу постійного хозарського війська. Привілеї мали не тільки вони, а можливо, і аси із Хорезму, ватажок яких мав високий соціальний титул Ас-тархан. Що стосується аланів Північного Кавказу, то слід відзначити, що політика хозарів щодо західної частини Аланії -- Асії і східної -- власне Аланії відрізнялась, оскільки західні алани весь час тяжіли до Візантії, а східні алани -- до Хозарії. Наслідком цього стало те, що вже на зламі ІХ--Х ст. західні алани прийняли християнство, в той час як верхівка східних аланів дотримувалась іудаїзму, прийнявши остаточно християнство лише в середині Х ст. Ці особливості спонукали хозарів вже у першій половині VIII ст. переселити частину західних аланів-асів до лісостепового Подоння. Таким чином хозари послабили сепаратистські тенденції аланів-асів і укріпили північно-західні кордони своєї держави. Є підстави вважати, що ця вимушена міграція призвела до появи етнічної назви східноєвропейських аланів fard-as -- „аси, які обслуговують переправи”, що у формі буртас набула поширення у мусульманських джерелах. Цілком можливо, що виникнення цього етноніма стало наслідком контактів з сусідами-слов'янами, в середовищі яких набув поширення узагальнюючий термін „перевізники”. Водночас з Північного Кавказу до степів басейну Дону переселились племена булгар, до складу яких входили роди сарматського походження, які, у відповідності до свого рангу, першими перейшли до осілості. Ці особливості відображає існування двох локальних варіантів салтівської культури -- лісостепового і зливкінського (степового). До складу каганату у VIII--IX ст. входив Крим, де на півдні, у Кримській Готії, і на сході півострова проживали тубільці-алани, які ще за часів пізньої античності почали переходити у християнство. Відносини хозарів із залежними правителями аланів базувалися на принципах васалітету: призначувані хозарами тудуни регулярно збирали данину, а на випадок війни алани мали виставляти військо до хозарської армії, хоча хозари не гальмували економічного розвитку цього залежного населення. Ця залежність підкріплювалась існуванням інституту дружин-заручниць хозарського кагана (бека) із родин васальних правителів.

У той же час на захід від Хозарського каганату, у степах Північного Причорномор'я, у ІХ ст. мадяри утворили свою державу. Вони мали міцні зв'язки з аланами Подоння та Північно-Західного Кавказу, що знаходить підтвердження у генеалогічних легендах угорців та в матеріалах лексики угорської мови. Наприкінці ІХ ст. мадярів із причорноморських степів вибили нові прибульці зі сходу -- печеніги, котрі створили конфедерацію восьми племен, на чолі яких були три племені кангарів. Є підстави вважати, що до складу печенігів ще у Середній Азії могли влитися залишки племен сармато-аланського походження. Про такий зв'язок печенігів з аланами можуть свідчити дані ал-Біруні та невідомого перекладача на давньоруську мову „Історії іудейської війни” Йосипа Флавія. В ХІ ст. ці алани із залишками печенігів могли переселитись із Північно-Західного Причорномор'я до Угорщини, що знаходить підтвердження у топоніміці.

Четвертий розділ “Алани-яси у степах Дешт-і Кипчак та на суміжних територіях (XI - початок XIII ст.)” присвячений аналізу подій на теренах Євразійського степу напередодні монгольської експансії, що збіглося зі зростанням могутності половців-кипчаків. У цей період північнокавказька Аланія існувала як незалежне політичне утворення і не входила до складу жодного з етнополітичних об'єднань номадів. Тоді ж утвердилась як самостійна держава Волзька Булгарія, до складу якої, на правах васальних народів, увійшли буртаси правобережжя Середньої Волги, які своїм походженням були пов'язані з аланами - носіями лісостепового варіанту салтівської культури. Навіть у складі панівних чотирьох, а згодом трьох племен волзьких булгар існувало племінне утворення барсіли, які, скоріш за все, мали сармато-аланське походження. На рубежі Х-ХІ ст. завершився процес переселення основної маси торків-огузів, відомих також як гузи та узи, зі степів Прикаспію на захід, до причорноморських степів, та на південь до Середньої Азії. Є підстави вважати, що у другій половині Х ст. огузи-торки знищили у лісостеповому Подонні поселення аланів, які були союзниками хозарів, хоча салтівські поселення у степах продовжували зберігатись у першій половині ХІ ст. Ще у Х ст. до складу племен огузів, які мешкали у степах на схід від Волги, увійшла значна кількість залишків кочових родів і племен сармато-аланського походження. Ті огузи, які опинились у Середній Азії, включили до свого складу залишки місцевих кочових на напівкочових племен сармато-аланського походження, що врешті-решт призвело до утворення туркменського етносу. Це підтверджують дані етнонімії про склад туркменських племен та спостереження антропологів. Вже у другій половині XI ст. у степах Північного Причорномор'я утвердились кипчаки-половці, які так і не об'єдналися в один політичний союз. Основним етнічним компонентом серед осілого населення Половецького степу до середини ХІІ ст. залишалися „сармато-болгари”, відомі у давньоруських літописах як яси, які були нащадками носіїв степового варіанту салтівської культури, що засвідчує наявність у причорноморських степах християнських могильников, де набув поширення зливкінський антропологічний тип. У ХІІ ст. посилився відтік слов'янського населення з Південної Русі у середовище ясів південноруських степів, наслідком чого стало виникнення нового терміна бродники, що набув узагальнюючого значення, перекриваючи, таким чином, інші назви осілого населення Половецького степу. Отже, термін бродники міг являти собою переклад на давньоруську мову самоназви східноєвропейських аланів-асів - fard-as (буртас) - "аси, які обслуговують переправи". У цей період влада давньоруських князів на осіле населення степів Північного Причорномор'я не поширювалась і тому буде логічно вважати, що яси визнавали владу половецьких ханів і знаходились у васальній залежності від них.