Ліберальні партії України 1900-1920 рр.

програмні документи політичних партій, списки членів організацій і партій, рішення та резолюції з'їздів, нарад, зборів ліберальних партій, агітаційно-пропагандистська література, прокламації тощо.

матеріали адміністративно-поліцейських органів (звіти, протоколи, різного роду службове листування, доповіді, циркулярні листи, повідомлення таємної агентури), а також судово-слідчі матеріали (протоколи дізнань, допитів арештованих членів партій, обшуків тощо);

матеріали царського і українського законодавства, відомчі документи, які впливали на діяльність політичних партій (Маніфест 17 жовтня; стенографічні звіти, журнали Державної Думи стосовно обговорення і прийняття українських питань, які проводили в Думі ліберальні партії; протоколи засідань українських урядів 1917-1919 рр. і т. і.);

Автор також використав публіцистичні матеріали, які містять чимало фактів та є цінним джерелом з досліджуваної тематики. Чільне місце посідають видання ліберальних партій “Вестник партии народной свободы”, “Громадська думка”, “Громадянин”, “Народная жизнь”, “Нова рада”, “Приднепровский край”, “Промінь”, “Рада”, “Украинская жизнь” (матеріали цього видання вперше використані в повному обсязі), “Южный край”. Крім того, важливим джерелом були документи особистого походження - мемуари, епістолярна спадщина.

У процесі розробки джерельної бази дисертантом виявлено чимало архівних матеріалів, які попередніми дослідниками використовувалися частково або однобічно. Частина архівних джерел введена до наукового обігу вперше. Так, з фондів Центрального державного історичного архіву України у м. Києві автором використані документи, що характеризують передвиборчу агітацію, боротьбу членів ліберальних партій за виборців, фальсифікацію виборів під час обрання депутатів (послів) до І-IV Державних Дум. Це Ф. 274 (Київське губернське жандармське управління), Ф. 275 (Київське охоронне відділення), Ф. 315 (Полтавське ГЖУ), Ф. 350 (Херсонське ГЖУ), Ф. 442 (Волинське ГЖУ), Ф. 1439 (Чернігівське ГЖУ), а також Ф. 313, Ф. 285, Ф. 838, Ф. 705, Ф. 1335 та ін. (документи про діяльність партій, блокування під час виборів, відозви, агітаційні матеріали, листування між членами партій та їх родичами тощо).

Важлива інформація щодо внутрішніх взаємин в партіях, програмних вимог, зборів, з'їздів, списків членів партій, пропаганди міститься в документах Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО) - Ф. 1 (документи УПСФ та ін. партій), Центрального державного архіву вищих органів управління України (ЦДАВОУ) - Ф. 4656, Ф. 4657, Ф. 4659 (фонди ліберальних партій, соціал-демократичних, та соціалістів-революціонерів).

Для дослідження діяльності ліберальних партій (кадетів та українських соціалістів-федералістів) в Центральній Раді, Державі Гетьмана Скоропадського та Директорії вивчені також документи ЦДАВОУ України: Ф. 1063, Ф. 1115, Ф. 4656 та ін.

Питання діяльності послів (депутатів) Державних Дум від ліберальних партій України можливо було дослідити, використовуючи документи Російського державного історичного архіву у м. Санкт-Петербурзі (РДІА) - Ф. 1278, Оп. 1 - І Дума, Ф. 1278, Оп. 2 - ІІ Дума, Ф. 1278, Оп. 3-4 - ІІІ Дума, Оп. 5-8 - IV Дума, Оп. 9 - особові справи членів Державних Дум.

Таким чином, джерельна база різнорідна і достатньо багата. Саме вона стала основою дослідження. Варто також відзначити, що дисертант намагався підходити до аналізу історичних явищ з позицій конкретно-історичної логіки та критики, внутрішньої тотожності-адекватності джерельного обґрунтування, достатньої доказової теоретичної бази.

У другому розділі “Генеза лібералізму в Україні. 1900-1920 рр.” розглядаються умови й обставини зародження ліберальних партій: українських і російських. Він складається із двох підрозділів. У підрозділі 2.1. “Генеза та структура ліберальних партій України” показано, що в контексті комплексного розгляду двох ліберальних потоків в Україні - українського і російського - вона ще не стала предметом студіювання.

На початку ХХ ст. в Україні й Росії почався якісно новий етап розвитку лібералізму. Перші українські політичні гуртки і групи диференціювалися від загальноросійського революційно-демократичного руху 80-х рр. ХІХ ст.

Загалом ліберальний рух в Україні мав два напрями: перший - загальноімперський, другий - суто національний. Перший спочатку розвивався у межах земських установ. Земський рух став підґрунтям для виникнення загальноімперських партій ліберального спрямування: кадети, октябристи, прогресисти та ін.

Витоки другого - національно-ліберального руху - беруть початок зі створення Громад (які на той час об'єднували всю свідому українську інтелігенцію ліберального спрямування), із Загальної Української безпартійної організації та Революційної української партії. Це: Українська демократична партія, Українська радикальна партія, Українська демократично-радикальна партія: Товариство українських поступовців, Українська партія соціалістів-федералістів. В українському русі з самого початку поєднувались ліберальні ідеї з марксистськими, соціал-демократичними. В цьому була специфічна риса виникнення українського ліберального руху.

З початку існування в УДП виникли дві течії, надто схожі на загальноімперські партії. Але протиріччя між ними полягали не в якомусь конкретному пункті програми, а в самій ідеології (октябристи не визнавали нового ладу в Росії без угоди з “історичною” царською владою, а кадети - нічого від самодержавства не очікували).

Ліберальні партії України мали вплив і проводили політичну роботу серед різних прошарків населення саме завдяки внутрішньопартійній структурі (центральні органи партій, губернські комітети, міські, повітові, сільські комітети, місцеві організації). Зауважимо, якщо в Росії кадети, прогресисти та октябристи висловлювали позиції і захищали інтереси “першої” буржуазії, тобто більш-менш вузького кола “зрілих і перезрілих капіталістів”, а інтереси “другої” буржуазії, тобто широких верств селянства і дрібної міської буржуазії були їм чужі, то в Україні ситуація дещо інша. Як відомо, національної значної буржуазії в Україні майже не було, тому українські ліберали представляли інтереси і захищали саме дрібну міську буржуазію і селянство.

У підрозділі 2.2 “Соціальна база та чисельність політичних сил України початку ХХ ст.” показано, що на початку ХХ ст. серед великої кількості політичних партій: від крайніх правих до ортодоксальних лівих, ліберали посідали значне місце. Особливість і трагедія російської частини України полягала в тому, що панівною верствою населення були переважно не українці або російськомовні українці.

У радянській і сучасній українській історіографії багато уваги приділялося дослідженню діяльності соціал-демократів та есерів. Ґрунтовно проаналізовані соціальна структура і кількісний склад: 5-7 тис. більшовиків, 10-12 тис. меншовиків, есерів близько 5.500 чол. (до 1917 р.). Стосовно лібералів, то українські партії вирізнялися тим, що їхньою соціальною базою була виключно середня і дрібна буржуазія (оскільки своєї значної буржуазії в Україні не було), а також міщани, селяни і частково робітники. Підрахунки кількісного складу партій проводилися, за незначним винятком, у загальноросійському масштабі. Труднощі цього процесу полягають у тому, що неможливо чітко визначити критерії членства, оскільки українські кадети часто були членами українських ліберальних партій. Окрім того, як зазначає М. Дюверже Дюверже М. Политические партии. - М.: Аакадемический проект, 2000. - 554 с., існували ще активісти і симпатизанти, які могли відвідувати збори, що також ускладнює підрахунок кількості членів партій. За загальним підрахунком кадетів в Україні було більше 8 600 чол., октябристів - більше 7 800 чол., українських лібералів - близько 2000 чол. Кількість монархістів в Україні становила майже половину членів монархічних організацій всієї Росії.

Таким чином, як доводять джерела, найчисленнішими були монархічні партії, а найвпливовішими, у 1905-1907 рр. та у 1917-1918 рр., - ліберальні партії.

У третьому розділі “Доктрини ліберальних партій. Порівняльний аналіз” розглядаються і аналізуються програми різних політичних партій.

Перший підрозділ “Етнонаціональний та демократичний аспекти в програмах лібералів” стосується розробки національного питання в програмах політичних партій. Зроблена спроба на загальному фоні показати відмінності чи схожість програм лібералів з іншими партіями Російської імперії. І хоч національне питання посідало на той час у державі не перше місце, воно було надзвичайно важливим. Важливість його полягала ще й у тому, що вирішення національного питання безпосередньо залежало від економічної і політичної ситуації в Росії, від форми державного устрою. Національному питанню в програмах приділяли достатньо уваги майже всі партії. Саме національне питання найбільше різнило політичні партії.

Програма “Союзу руського народу” вирізняється вирішенням єврейського питання: заборона на більшість сфер діяльності, межа осілості й переслідування євреїв, а також з українського питання: невизнання існування українського народу і української мови та культури. Російські октябристи також дуже близькими до цих вимог. Українські октябристи спочатку проголосили рівність євреїв, а потім скорегували свої вимоги відповідно до вимог ЦК. І монархісти, і октябристи, і кадети виступали за “єдину і неподільну Росію”.

Кадети вимагали “вільного культурного самовизначення”, тобто використання мов у побуті і початкових школах. В українському питанні російські кадети займали великодержавницьку, антидемократичну позицію. Найближче за поглядами до українських ліберальних партій стояла кадетська організація Полтавщини, яка вимагала федеративного устрою держави на основі автономії.

Цього ж самого вимагала УДРП, але розуміла трохи ширше: “автономії зі своєю владою, своїми законами при повній рівності автономій”. Близькі до цих - вимоги УСДРП та українських есерів. РСДРП, як відомо, виступала за право на самовизначення, за рідну мову нарівні з державною.

З огляду на документи, програмові вимоги демократичних свобод і дотримання прав людини, це - єдиний пункт, з приводу якого не виникло особливих розбіжностей у різних політичних партій. Це тому, що відставання в цьому питанні Росії від Європи було надто помітним, і саме ці вимоги стали нагальною політичною та юридичною проблемою усіх прошарків населення.

Ставлення до царського Маніфесту 17 жовтня 1905 р. також було неоднозначним: одні вважали його конституцією, як монархісти та октябристи, інші - ні. Показово, що і в сучасній Росії серед науковців з цього приводу існує декілька думок:

Маніфест 17 жовтня 1905 р. - не конституція, а доповнення до основних законів;

Маніфест 17 жовтня - це конституція, або майже конституція;

Маніфест 17 жовтня - не конституція, а декларація намірів.

Безпосереднє відношення до національного питання має проблема національної освіти. Показано, що практично всі партії виступили за безкоштовні початкову, професійну освіту і по можливості - вищу. Українські партії вимагали ще й освіти рідною мовою на всіх рівнях.

Кожен новий історичний етап розвитку суспільства потребує конструктивних реформ. Період імперіалізму вимагав змін ще й у монархічно-буржуазному законодавстві, передусім у судовій справі. Ставлення більшості партій до необхідності реформ суду було досить стриманим. Тільки українські ліберали і кадети стабільно виступали за відміну смертної кари, виборність і незалежність судів, безкоштовне судочинство.

У підрозділі 3.2 “Державницькі моделі лібералів” розглянуто програмне питання, яке спричинило найгостріші суперечки не тільки серед ліберальної опозиції. Це питання реформи центральної державної влади. Кожна партія мала свою позицію. Київський “Союз руського народу” акумулював позиції всіх монархічних партій на теренах України: “Самовладдя Руських Царів, Православною Церквою освячене, Самодержавного Государя й вищу Правду, Закон і Силу”. Приблизно такої ж думки дотримувались і октябристи. Різниця лише в тому, що вони були прибічниками спадкової конституційної монархії. Кадети бачили ідеалом конституційну монархію, що виконує законодавчу владу разом із зібранням народних представників. Українські кадети бачили у конституційній і парламентській монархії лише перший крок до створення трудової держави соціальної правди. УДРП з початку і до кінця виступала за глибоко демократичну державну конституцію. Ці розбіжності в середовищі лібералів України мали місце тому, що для України загалом властива політична і національна специфіка, певною мірою своя політична культура, яка диктувалася історичною традицією.

Відзначено, що по-різному трактувалося в програмах партій ще одне програмове положення - ставлення до Державної Думи. Монархісти виступили категорично проти існування Державної Думи. Октябристи визначили функції Думи, але висловлювали бажання затримати її скликання, і проти прямого голосування. Російські кадети були за Думу, але чітко не визначилися стосовно її структури: одно- чи двопалатна. Українська демократична та демократично-радикальна партії пропонували створити двопалатний парламент у федеративній демократичній Росії. РСДРП виступила за однопалатний парламент.

Якщо врахувати геополітичне розташування України і Росії, питання армії і флоту було дуже важливим. Тому ліберали виступали за переоснащення армії і флоту, створення гнучкої і мобільної системи управління військами, за створення широкої мережі військових навчальних закладів. Аналіз цієї вимоги доводить, що найбільше це питання турбувало українські партії, які вимагали служби в межах рідної країни, зменшення строку служби і переходу від регулярної армії до регулярної міліції, а міжнародні суперечки пропонували залагоджувати “полюбовним судом”. Схожі вимоги простежуються і в українських соціал-демократів і українських соціалістів-революціонерів.

У підрозділі 3.3 “Економічні питання в програмах партій” розглянуте відношення різних партій до поняття “власність” і економічних перетворень.

Зрозуміло, що монархісти виступали за збереження приватної власності, в тому числі і земельної, але переважно для поміщиків. Відзначено, що серед російських кадетів не було єдності, але загалом вони боялися знищення великої приватної власності, разом з тим виступали і за поступову націоналізацію землі. Такі розбіжності стали нормальним явищем в середовищі кадетів. Російські і українські соціал-демократи виступили проти приватної власності за громадську, соціальну власність. За соціалізацію агітували і есери. Відзначено, що у програмах політичних партій були наявні дві точки зору відносно приватної власності. В основу першого положення про буржуазний інститут права власності закладені відомі принципи “свободи власності” та її “недоторканості”. Тому “примусове відчуження приватної власності” або абсолютно відкидалось, як у програмах монархістів і октябристів, або допускалося лише у разі, коли цього вимагали публічні інтереси, як у кадетів.

Стосовно другої точки зору на власність, то її прибічники теж не дійшли єдності. Якщо для російських соціал-демократів державна власність мала поліпшити життя тільки пригноблених мас, то в українських соціал-демократів простежувалось бажання “звільнити” багатіїв від непосильної праці “заробляння грошей” і забезпечити їм спокійне життя.

Аграрне питання, без перебільшення, було найгострішим, а його вирішення необхідним і надзвичайно болючим, оскільки зачіпало інтереси переважної більшості населення. Як свідчать програми, на вимоги партій вплинуло не тільки ставлення до приватної власності, а й тактика партій. Якщо кадети і прокадетські партії - еволюціоністи, то й тактика у них - поступового вирішення аграрного питання, а за таких умов нема сенсу говорити про одноразову націоналізацію. Більшовики, есери - це партії, які проголошували тактику революційної боротьби, збройного повстання, повалення самодержавства. За таких умов зрозуміла вимога повної націоналізації землі. Українські ліберали за вимогами близькі до кадетів, лише земельний фонд мав підпорядковуватися українській крайовій владі. УДРП виступала проти революції як засобу передачі землі селянам. Але в цілому українські ліберали в аграрному питанні займали позиції ближчі до вимог соціал-демократів і есерів.

Робітниче питання також вимагало свого вирішення. Монархісти розуміли необхідність поліпшення побуту робітників, можливість скорочення робочого дня, поліпшення освіти, страхування робітників. Приблизно такі ж вимоги і у октябристів, але вони ще виступали проти страйків, суперечливим залишалось питання 8-годинного робочого дня.

У вимогах з робітничого питання кадети, українські ліберали, українські та російські соціал-демократи були досить близькі. Єдине, чого побоювалися кадети - одноразового введення 8-годинного робочого дня.

У Російській імперії вирішити аграрне і робітниче питання було неможливо без розвитку економіки на нових засадах. Здавалося б, економічні реформи мали розглядатися партіями в першу чергу, але чомусь ці пункти програм - не на першому місці. Напевно, позначилось те, що потреба змагатися з соціалістами за масову соціальну опору приводила ліберальних демократів до свідомої відмови від позицій класичного лібералізму, особливо щодо ролі держави в регулюванні економіки. Привертає увагу те, що аграрне, робітниче питання та економічні реформи не являли собою єдиного розділу, а були виокремлені, подавалися як окремі питання.

У четвертому розділі “Діяльність ліберальних партій до 1917 р.” показані різні форми діяльності лібералів. У підрозділі 4.1 “Виборча і парламентська діяльність ліберальних партій” досліджується участь лібералів у передвиборчій боротьбі та робота в думах. Вказується на те, що після поразки грудневого 1905 р. повстання кадети сконцентрували свої зусилля на тому, щоб спрямувати революційний рух у річище парламентської боротьби. З'ясовано, що проти кадетів царський уряд застосовував репресивні заходи: арешти, ув'язнення, штрафи, звільнення з роботи тощо. Проти октябристів такі методи уряд не практикував. Незважаючи на це, кадети і українські ліберали продовжували діяльність. Вони викорстовували різні засоби агітації. З кінця 1905 р. і впродовж 1906 р. в різних містах України “народилося” близько 40 прокадетських газет і журналів, які друкувалися українською мовою. Цікаво, що кадети поширювали свою програму не тільки російською мовою, а й українською. Виходили агітаційні прокламації з прізвищами кандидатів у депутати, партійними платформами, роз'ясненнями програмових вимог. Українські ліберали видруковували свої брошури і прокламації.

Процес формування партійних блоків вивчався за радянських часів переважно у загальноросійському масштабі. Йшлося про те, що кадети блокувалися з октябристами, про українських лібералів мова взагалі не йшла. Хоч ЦК кадетів виступив проти блокування, воно відбувалося на місцях з українськими лібералами, більшовиками, меншовиками, єврейськими партіями, есерами та іншими лівими партіями. Автор ще раз підкреслює, що українські ліберали були не лівоцентристською партією і не ліворадикальною, а саме лівою.

Показано, що робота лібералів та інших лівих партій ускладнювалась воєнним становищем міст і сіл України, або перебуванням їх під надзвичайною охороною. Місцева влада вживала “своїх” заходів проти лібералів: брали розписки, що люди не будуть входити до революційних та ліберальних партій, забороняли зібрання і агітаційну роботу лібералів, не реєстрували організації, арештовували і висилали за межі губерній членів партій та їх виборщиків. З'ясовано, що під час виборів помічено чимало зловживань і порушень з боку уряду і урядових партій, йшли на хитрощі і ліберали.

Названі депутати І Думи від України та їх партійний склад. Вказано, що кадети перемогли на виборах до І Думи не тільки в імперському масштабі. Перемогли російські і українські ліберали і в Україні. Підкреслені причини перемоги кадетів. Названі питання, які українські депутати намагалися вирішити в Думі.

Відзначено, що під час виборів до ІІ Думи ситуація для лібералів стала ще гіршою. Мало не щодня з'являлися пояснення Сенату до виборчого закону, які значною мірою обмежували виборчі права і різко скоротили кількість виборців із селян, робітників і деяких категорій службовців. Зі зміною політичної ситуації українські ліберали свої вимоги залишили тими самими. Вони визнали за потрібне входити в блоки з усіма партіями не правішими від кадетів.

В історичній літературі склалася думка, що ІІ Дума була значно лівішою, ніж перша. Дисертант показує, що для України це твердження не підходить, оскільки депутати від України у ІІ Думі значно правіші, ніж у першій. Автор називає питання, які намагалися вирішити посли ІІ Думи для України: обласна автономія, права - для кожного жителя Російської імперії, землю - для народу, відчуження її в крайовий фонд земель тощо.

До ІІІ Думи представники від українських лібералів не потрапили, тому ТУП намагався вирішувати українські питання через російських кадетів. Вказано, що в ІІІ Думі розглядалися лише два питання, важливі для українців: про українську школу та українську мову в місцевому суді. Але ці питання після розгляду не отримали необхідної кількості голосів.

Вибори до IV Думи ще більше об'єднали опозицію. Об'єднання ґрунтувалося на питаннях елементарної рівноправності для всього населення і відбулося на рівні найпомірнішої опозиції - на вимогах кадетів.

Показано, що напередодні першої світової війни українське питання стало чи не центральним у Європі. У Російській імперії почалися репресії проти “мазепинського” руху. Кадети не завжди розуміли і підтримували вимоги українських лібералів, ще й тому, що у кадетів недостатньо пророблене національне питання в програмі.

Поправіння IV Думи вимусило ТУП звернутися із “Заявою до IV Державної Думи”, в якій піднімалося національне питання, автономія України, питання освіти. Українців в Думі підтримали соціал-демократи.

Заборона української преси, переслідування “мазепинців”, передвоєнні проблеми поставили українських лібералів у складне становище. У цей період вони залишаються лівою партією на відміну від російських кадетів, які починають тяжіти до правих.

У підрозділі 4.2 “Ліберали і перша світова війна” показано, що з початком війни в IV Думі знову загострилося українське питання. Його підтримали кадети і октябристи. Але кадети абсолютно не сприймали автономно-федеративної ідеї українського суспільства. Після початку війни українські ліберали визначилися зі своєю позицією в цих умовах. Вони писали, що “зобов'язані в межах своїх сил і можливостей співдіяти успішному виконанню російською армією виключно відповідального завдання, яке випало на її долю”. Але переслідування українства не припинялося. На початку 1917 р. ліберали вже ніяк не могли впливати на перебіг подій. Вони продовжували спроби вирішення національного питання. Це викликало неоднозначну реакцію серед кадетів та урядових партій. І якщо кадети поступово з'єднуються з монархістами, то українські ліберали залишаються на своїх попередніх позиціях.

П'ятий розділ “Національно-демократична революція та участь лібералів у державотворчих процесах” присвячений діяльності лібералів у трьох Українських державах 1917-1920 рр. У підрозділі 5.1 “Національно-демократичний рух і ліберали” розглядається участь лібералів у створенні й діяльності Центральної Ради. Підкреслено, що у Росії після Лютневої 1917 р. революції саме кадети стали головною партією російських лібералів і робили спроби блокуватися з партіями, які переважали в радах, не відмовляючись від союзу з правими. Тобто нові “верхи першого ешелону” складалися з кадетів, в “другому ешелоні” переважали ліві політичні партії соціалістичного спрямування. В Україні ж нові “верхи першого ешелону” одразу складалися з соціалістичних партій, а кадети були в “другому ешелоні”. Таким чином, в Україні 1917 р. конституційні демократи були відсунуті українськими партіями. Але кадети продовжували боротися з українськими сепаратистами і в Центральній Раді і за її межами.

Представники українських партій, в тому числі й ліберальних, у Центральній Раді, очолюваній М. Грушевським, на початку революції обрали ліберальну тактику, про що свідчить стаття М. Грушевського “Велика хвиля”. В цей же період ще раз висловлюється ідея української автономії, яку знову не підтримали російські кадети. Але кадети - українці вимагали визнання автономії України, як це було зроблено для Польщі й Фінляндії. Нарешті ІХ з'їзд кадетів визнав принцип автономії України, і вони пішли на угоду з Центральною Радою та увійшли до її складу.

Із лютого по грудень 1917 р. - період найвищого піднесення українських лібералів. Члени УПСФ входили до складу Центральної Ради, Малої Ради, Генерального Секретаріату. На відміну від кадетів, яким приходилося постійно змінювати певні вимоги своєї партії, соціалісти-федералісти не змінили програм своїх попередників, а взяли їх за основу, доопрацювали і залишилися на тих самих засадах. Хоч в історичній літературі їхню тактику порівнювали з тактикою кадетів, дослідження архівних матеріалів доводять певну самостійність і незалежність від кадетів.

Враховуючи, що в Україні на той момент ще не існувало української буржуазії як класу, ліберали розробляли політичну платформу і розраховували переважно на селянство. Важливе місце посідала підготовка до муніципальних виборів 1917 р. Але на відміну від думських виборів, на червневій конференції УПСФ мова не йшла про союзників українських лібералів на виборах. І все ж вони стали об'єднуючим центром для всіх українських сил і спочатку пропонували утворити національний блок. Українські партії програли вибори у переважній більшості міст України, причому найвідчутнішим цей програш був у великих містах та промислових регіонах. Окрім суб'єктивних причин, пов'язаних з русифікованим характером міст України, багато в чому поразка зумовлена слабкою розробкою муніципальної політики українськими партіями, незначним впливом національних лібералів. Під час кампанії з'ясувалося, що в більшості великих міст українські соціалісти вважали кориснішою для себе коаліцією з російськими соціалістами, ніж з українськими лібералами. На останніх поставили ярлик “буржуазності”, що негативно вплинуло на підсумки муніципальної кампанії для українського руху і лібералів.

Українські ліберали займали помітне місце у вищих органах влади України, але на кінець 1917 р. їх в уряді ставало все менше, і до V складу уряду соціалісти-федералісти не потрапили.

Автор ще раз звертається до архівних даних і досліджень з приводу того, чого прагнули українські ліберали: суверенної України, федерації чи автономії в складі Росії? Адже в документах мова йшла про автономію в складі демократичної Росії, а сучасні російські вчені вбачають у М. Грушевському націоналіста, який прагнув розірвати єдність Росії. Сам М. Грушевський вважав, що автономія - це крок до федерації, але до “чистих форм федеративності в Росії ми ще не скоро прийдемо”. Зроблена спроба підсумувати відомі дослідження і виокремити десять версій, чому в національному питанні українські ліберали і більшість населення у 1917 р. підтримували вимогу автономії в складі Росії.

У підрозділі 5.2 “Ліберали в уряді Гетьмана П. Скоропадського” розглянута роль лібералів у становленні Української Держави. Після поразки Центральної Ради соціалісти-федералісти зібралися на свій з'їзд, який відбувся 10-12 травня 1918 р. у Києві. Зроблено висновок, що участь у Центральній Раді не дала своїх результатів. З приходом до влади Гетьмана зазнала змін роль Української партії соціалістів-федералістів. Треба було зміцнювати свої ряди, пропагувати свої ідеї, зав'язати найтісніші зв'язки з селянськими демократичними організаціями, дбати про партійну дисципліну та збільшення грошових прибутків. Попри зміну влади есефи не зрадили своїх принципів, але з огляду на події внесли зміни у програму стосовно економічного відродження України. Цей план, розроблений соціалістами-федералістами за умов світової і громадянської воєн, надто нагадує ленінську нову економічну політику (чи навпаки). Тобто соціалісти-федералісти своєю політикою поступовості пропонували у 1918 р. зробити те, на що більшовики спромоглися лише у 1921 р.

Соціалісти-федералісти висловили своє відношення до гетьманської влади, була прийнята заборона членам УПСФ брати участь у роботі уряду Гетьмана П. Скоропадського. Попри заборону, вони таки увійшли до уряду, хоч спочатку 29 квітня відхилили таку пропозицію М. Устимовича, а 30 квітня 1918 р. не погодилися на таку саму пропозицію М. Василенка (кадета і члена УПСФ). Кадети ж одразу підтримали уряд П. Скоропадського. Працюючи в урядах Української Держави, українські ліберали зробили значний внесок в її розбудову у сфері освіти, культури, міжнародних стосунків, фінансів тощо. Загострення політичної боротьби в Україні привело до загострення процесу внутрішнього розмежування практично в усіх політичних таборах. У есефів спостерігається відхід від ідеї федеративності, що є порушенням партійної програми. У вересні 1918 р. конференція УПСФ постфактум проголосила готовність на певних умовах увійти до уряду Української Держави. Але про поводження німецьких військ, про розправи над населенням конференція нічого не вирішила, лише констатувала ситуацію.

У жовтні 1918 р. вихід кадетів з кабінету міністрів фактично створив умови для входження до уряду соціалістів-федералістів. Але протрималися вони недовго. Уже 17 листопада 1918 р. був сформований новий кабінет, до якого знову увійшли кадети і члени конституційно-прогресивної партії. Якщо схарактеризувати діяльність українських лібералів, то впадає у вічі, що вони не мали єдності в діях, не було повної злагодженості. Відмічено постійну опозиційність лібералів: до царського уряду, до Центральної Ради в останні місяці її діяльності, до Гетьманату, до Директорії, до Радянської влади. Знову українські ліберали не утрималися в уряді і так і не спромоглися втілити в життя свою досить дієву програму.

Підрозділ 5.3 “Ліберали і Директорія”. 15 листопада 1918 р. з України до Ясс виїхали кадети - Мілюков, Кривошєїн; голова прогресивного блоку - Меллер-Закомельський; представники Всеросійського союзу правих організацій - Долгоруков і Пелікан. Від УПСФ також виїхала делегація на чолі з В. Прокоповичем. Її метою було показати представникам держав Згоди справжнє становище в Україні і налагодити стосунки. Але українські сили не одержали підтримки на нараді в Яссах.

Підкреслено, що до уряду Директорії увійшли і соціалісти-федералісти. Збори УПСФ у січні 1919 р. висловили побажання щодо утворення блоку з демократичними партіями, програми яких наближаються до програми УПСФ на певній платформі, а також про встановлення контакту зі спорідненими за програмами неукраїнськими партіями.

Під час наступу на Україну військ генерала А. Денікіна відновили свою діяльність кадетські організації. Вони відмовилися від ліберальних принципів “демократичної держави” і говорили про “твердий денікінський режим”. Майже в усіх великих містах України кадети працювали в денікінських апаратах влади. Вони засуджували будь-які “федералістські течії”, закликали до рішучої боротьби проти українських партій, виправдовували шовінізм, антисемітизм.

Автор вперше вводить в обіг документ - ноту С. Петлюри “Державам Антанти і державам всього світу”, в якій описуються злочини денікінщини в Україні і висловлюється надія, що країни Антанти не будуть надавати матеріальної допомоги А. Денікіну в “його насиллі над вільним українським народом”. Відзначається також, що серед селянства цього періоду “здобула популярності поміркована соціал-демократія та соціалістично-федеративна течія”.

Протягом 1919 р. в умовах денікінського і більшовицького наступу діяльність первинних осередків УПСФ - громад завмирає, і партійна робота зосереджується насамперед у так званій “унеерівській” частині та в осередку київських соціалістів-федералістів на чолі з С. Єфремовим та А. Ніковським. Але в цілому партія фактично припинила свою діяльність. 1919-й рік став критичним для української партії соціалістів-федералістів як з огляду участі в державних органах, так само через утрати членів партії. Померли М. Туган-Барановський, А. Вязлов, страчені чекістами В. Науменко, Б. Штейнгель та ін. Частина членів УПСФ емігрувала за кордон, дехто залишився в радянській Україні.

В історичній науці названі причини зникнення російських лібералів, дисертант об'єднує думки різних авторів і пропонує свої міркування з приводу причин зникнення з політичної арени українського лібералізму:

Український ліберальний рух був малочисельний з певних причин: відсутність значної української буржуазії, засилля російських партій, русифікація населення;

Хоч українські ліберальні партії і являли собою еліту української інтелігенції, та не мали видатних теоретиків саме ліберального руху. Їхні погляди різнилися - від соціал-демократичних до октябристських, тобто консолідації ліберальних сил в Україні та їх єднанню заважала невизначеність чіткої політичної орієнтації;

Українські ліберальні партії початку ХХ ст. - це перший і досить вдалий, проте нетривалий досвід, якому стали на заваді, не дали розвинутись історичні події;

Українські ліберали мали слабкі зв'язки з народними масами, зберігаючи у роботі тенденції “гуртківства”;

Події в Україні й Росії розвивалися так стрімко, що лібералам-початківцям в українському партійному русі було складно зорієнтуватися (як і російським лібералам, більш досвідченим);

Слабкість українського партійного руху змусила звернутися до іноземних держав за допомогою, що вже само по собі не спрацьовувало на перемогу українських сил, а було фактично виступом проти власного народу, який врешті-решт відмовився їх підтримувати;

Умови розвитку України і Росії були настільки взаємопов'язані, що невдача російських кадетів, як сильнішої партії, привела до краху й українських лібералів.

У результаті автор зробив такі висновки: дисертаційна робота виконана на методологічних засадах, пов'язаних із загальновизнаними принципами і підходами. Використані методи забезпечили глибоке і широке дослідження, реконструкцію історичних подій, правильну інтерпретацію суті змін в діяльності ліберальних партій України.

Історіографія проблеми надзвичайно багата, проте узагальнюючої роботи з історії українських і загальноросійських ліберальних партій 1900 - 1920 рр., на жаль, немає. Джерельна база достатньо вірогідна й репрезентативна і цілком дозволяє розв'язати досліджувані питання.

В Україні ліберали починали свою діяльність у марксистських гуртках разом з майбутніми соціал-демократами. Ліберальний рух мав два напрями: перший - загальноімперський, другий - суто національний. Російські і українські ліберальні партії мали однакову внутрішньопартійну структуру, працювали з представниками усіх прошарків населення. Тільки чисельність українських лібералів значно менша, ніж у загальноросійських партіях і зв'язок з масами слабший.

Програми ліберальних партій близькі як до кадетів, так і до соціал-демократів. За тактикою українські ліберальні партії - еволюціоністи (поступовці).

Під час виборів до державних дум українські ліберальні партії активно працювали над створенням міжпартійних блоків із соціал-демократами (більшовиками і меншовиками), кадетами, бундівцями та іншими лівими партіями. Завдяки цьому вони змогли провести до І та ІІ Дум своїх депутатів, а в ІІІ та IV використовували депутатів від кадетської та соціал-демократичної партій.

Перша світова війна поставила Україну у дуже складне становище. Боротьба царського уряду проти “мазепинських” партій спрямовувалася як проти української соціал-демократії, так і проти лібералів.

Після Лютневої революції 1917 р і до 1920 р. представники Української ліберальної партії соціалістів-федералістів та кадетів відіграли вирішальну роль в українському державотворенні, хоч позиції соціалістів-федералістів і кадетів часто були протилежними.

Аналізуючи попередні дослідження, архівні матеріали, програми партій, можна говорити, що ліберали - лівий рух, а в середині цього руху партії розташовувалися таким чином:

Праві ліберали - октябристи та близькі до них партії;

Центристи - кадети, прогресисти та ін.

Ліві ліберали - суто українські партії (УДП, УРП, УДРП, ТУП, УПСФ).

Подібну ситуацію не слід вважати специфічно російською чи українською. Вона відбивала загальносвітову тенденцію еволюції лібералізму. Українські ліберальні партії сповідували соціалістичні і ліберальні ідеї одночасно, як це відбувалося в Європі, і поєднували їх з українською державністю.

У радянській історичній літературі українські ліберальні партії зараховували до категорії буржуазно-націоналістичних. Сучасна історична література трактує погляди і поривання лібералів як суто соціалістичні. Насправді, з огляду на їхні програми і діяльність, це поєднання соціалістичних і ліберальних ідей, найбільш зважений і розумний шлях.

З огляду на існуючі дослідження, спираючись на архівні матеріали, пропонуємо таку класифікацію партій, що діяли в Україні:

Урядові, феодально-монархічні, праві та крайні праві партії;

Ліберальні партії великої буржуазії (ліберально-монархічні) - октябристи та близькі до них партії - партії центру;

Ліберально-демократичні (кадети, прогресисти, партія демократичних реформ та ін.) - лівоцентристські партії;

Національні ліберально-демократичні партії (УДП, УРП, УДРП, ТУП, УПСФ) - ліві партії, (сюди можна було б віднести і меншовиків, і деякі інші партії);

Радикальні революційні партії (есери, більшовики) та псевдореволюційні партії анархістів - крайні ліві партії.

Основні публікації

1. Ліберальні партії України (1900-1919 рр.) - Дніпродзержинськ: Видавничий відділ ДДТУ, 2004. - 379 с. (15,8 др. арк.).

2. Політичні партії України в першій чверті ХХ століття (1900-1925 рр.). - Д. - Дніпродзержинськ: Вид-во Поліграфіст, 2001. - 245 с. (У співавторстві з Вєтровим Р.І.) (10 др. арк.).

3. Українські ліберали і Директорія // Грані. - 2001. - № 4 (18). - С. 59-62 (0,5 др. арк.).

4. Загострення українського питання у 1912 - 1914 рр. // Гуманітарний журнал. - 2002. - С. 35-46 (0,5 др. арк.).

5. Перша світова війна і ліберали // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - 2002. - Вип. XV. - С. 44-52 (0,5 др. арк.).

6. Політичні партії України про національне питання (початок ХХ ст.) // Грані. - 2003. - № 1 (27). - С. 49-54 (0,5 др. арк.).

7. Історіографія ліберального руху України початку ХХ століття // Грані. - 2003. - № 2 (28). - С. 35-39 (0,5 др. арк.).

8. Ліберали України та їх участь у виборах і роботі ІІ Думи // Грані. - 2003. - № 3 (29). - С. 61 - 65 (0,5 др. арк.).

9. Проблема свободи та віросповідання в програмах політичних партій України початку ХХ століття // Наука, релігія, суспільство. - 2003. - № 3. - С. 95-100 (0,5 др. арк.).

10. Ліберальні партії України до 1907 р. // Грані. - 2003. - № 5 (31). - С. 41 - 46 (0,5 др. арк.).

11. Ліберали України та вибори до І Думи // Бористен. - 2003. - № 10 (148). - С. 16-19 (0,5 др. арк.).

12. Аграрне питання в програмних документах політичних партій України // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - 2003. - Вип. XVI. - С. 105-115 (0,5 др. арк.).

13. Ставлення різних політичних партій до власності і земельного питання (початок ХХ століття) // Вісник Дніпропетровського університету: Історія та археологія. Випуск 11. - Д.: Вид-во Дніпропетровського університету. - 2003. - С. 100-110 (0,5 др. арк.).

14. Національно-демократичний рух і ліберали // Грані. - 2004. - № 3 (35). - С. 31-35 (0,5 др. арк.).

15. ІІІ-IV Державні Думи та ліберали України // Грані. - 2004. - № 4 (36). - С. 35-39 (0,5 др. арк.).

16. Програми політичних партій про робітниче питання та економічні реформи (початок ХХ століття) // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - 2004. - Вип. XVIII. - С. 69 - 75 (0,5 др. арк.).

17. Діяльність лібералів у Центральній Раді // Грані. - 2004. - № 5 (37). - С. 48-53 (0,5 др. арк.).

18. Політичні партії України про державницькі моделі (початок ХХ століття) // Грані. - 2004. - № 6 (38). - С. 34-39 (0,5 др. арк.).

19. Ліберали України в уряді гетьмана П. Скоропадського (травень-червень 1918 р.) // Грані. - 2005. - № 1 (39). - С. 42-47 (0,5 др. арк.).

20. Ліберали України в уряді гетьмана П. Скоропадського (липень-жовтень 1918 р.) // Грані. - 2005. - № 3 (41). - С. 15-21 (0,5 др. арк.).

21. Дещо з історії лібералізму // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - 2005. - Вип. ХІХ. - С. 364-367 (0,5 др. арк.).

22. Методологічні аспекти дослідження історії ліберальних партій України початку ХХ століття // Бористен. - 2005. - № 8 (179). - С. 30-32 (0,5 др. арк.).

23. Доля лібералізму в Україні // Грані. - 2005. - № 6. - С. 32-36 (0,5 др. арк.).

24. Публикаторская деятельность местных большевистских организаций Украины в 1903-1917 гг.// Актуальные вопросы политической истории России и Украины. Сб. научн. трудов. - Д.: Изд-во ДГУ, 1992. - С. 39-43 (0,3 др. арк.).

25. М.С. Грушевский - создатель Украинского государства // Личность в политической истории Отечества: Материалы Международной научной конференции 21-23 октября 1993 года. В двух частях. Ч. 1. - М.: Изд-во МАИ, 1993. - С. 74-77 (0,2 др. арк.).

26. Ліберали України на початку ХХ сторіччя: проблеми викладання // Тези доповідей Всеукраїнської науково-методичної конференції “Українознавство у технічному вузі: методологія, методика, перспективи”. - К.: УДУХТ, 1994. - С. 32-33 (0,1 др. арк.).

27. Роль і значення Криму в умовах складання незалежності України // Південь України і складання української державності: історія і сучасність. Тези доповідей Всеукраїнської науково-практичної конференції 26-27 травня 1994 року. Ч. І - ІІ. - О.: Одеський державний економічний університет, 1994. - С. 81-83 (0,1 др. арк.).

28. Історія і політика лібералів у курсі “Історії України” // Тези доповідей Міжнародної науково-практичної конференції “Трансформація культури в системі вищої технічної освіти”. - Х.: ХДАДТУ, 1995. - С. 122 (0,05 др. арк.).

29. Ліберали і лібералізм // Сб. научн. трудов. Вып. 1. - Днепродзержинск: ДГТУ, 1995. - С. 73-77 (0,2 др. арк.).

30. Початок громадянської війни в Україні //Україна: сторінки історії, політики, економіки. Зб. ст. - Дніпродзержинськ: ДДТУ, 1995. - С. 16-21 (0,25 др. арк.).

31. Ліберальні партії України на початку ХХ століття // Матеріали та тези доповідей та повідомлень Всеукраїнської наукової конференції “ХХ століття - століття революцій”. - Д.: ДГАУ, 1997. - С. 82-83 (0,1 др. арк.).

32. Ліберали про державний устрій Росії // Друга міжнародна конференція “Наука і освіта'99”. - Т. 5. - Д.: Наука і освіта, 1999. - С. 87-88 (0,1 др. арк.).

33. Лібералізм - це поступовість // Матеріали Третьої міжнародної конференції. - Т. 1. - Д.: Наука і освіта, 2000. - С. 25-27 (0,1 др. арк.).

34. Ліберальні партії України // Матеріали Всеукраїнської науково-методичної конференції “Гуманізація та гуманітаризація вищої технічної освіти”. - Х.: ХДТУЕ, 2000. - С. 192-193 (0,1 др. арк.).

35. Ліберальні партії України в 1917 р. // Зб. наук. праць Дніпродзержинського державного технічного університету (суспільно-економічні і гуманітарні науки). - Дніпродзержинськ: ДДТУ, 2000. - С. 265-274 (0,5 др. арк.).

36. Теоретико-методологічні засади історичного дослідження // Матеріали VI Міжнародної науково-практичної конференції. - Т. 18. - Д.: Наука і освіта, 2003. - С. 13 (0,05 др. арк.).

37. Ліберали України та їх участь у роботі І та ІІ Думи // Матеріали ІІ Всеукраїнської науково-теоретичної конференції “Східні слов'яни: історія, мова, культура, переклад”. - Дніпродзержинськ: ДДТУ, 2003. - С. 45-54 (0,5 др. арк.).

38. Дещо про причини зникнення лібералізму в Україні (20-і рр. ХХ ст.) // Матеріали VII Міжнародної науково-практичної конференції. - Д.: Наука і освіта, 2004. - С. 56 (0, 05 др. арк.).

39. ІІІ-ІV Державні Думи та ліберали України // Україна і Росія: досвід історичних зв'язків та перспективи співробітництва: Збірник наукових праць. - Кривий Ріг: КДПУ, 2004. - С. 225-233 (0,4 др. арк.).

40. Революція 1905-1907 рр. і ліберальні партії України // Матеріали Міжрегіональної наукової конференції “Демократична революція 1905-1907 рр. в Україні: Актуальні проблеми вивчення”. - Д.: Дніпропетровський національний університет, 2005. - С. 58-64 (0,3 др. арк.).

Размещено на Allbest.ru