В розділі 6 "Галицько-Волинське державно-політичне об'єднання в історії Східної та Центральної Європи наприкінці ХІІ - на початку ХІІІ ст. " розглянуто питання про створення наприкінці ХІІ ст. єдиного державно-політичного комплексу з двох земель південно-західної частини Русі - Волинського та Галицького князівств, проаналізовано діяльність його володаря князя Романа Мстиславича.

Виникнення цього комплексу, наявність сталої тенденції до єднання південно-західних земель Русі в ХІІІ - ХІV cт. викликано існуванням цілого комплексу факторів і обставин, що склалися в розвиткові краю. Серед них необхідно назвати етнополітичний фактор, а саме загальнослов'янське походження населення краю. В ХІ - ХІІ ст. відбувається поступове формування на базі етнічних об'єднань типу племен та союзів племен нових за суттю етнічних об'єднань - регіональних народностей, які в перспективі стануть складовою української середньовічної народності. Інтеграційному процесові сприяло прийняття християнства, існування єдиної на Русі державної церковної організації. З розвитком міст Волині та Прикарпаття посилилися економічні контакти, що призводило до зближення населення двох земель. Консолідаційним процесам сприяло функціонування важливих транснаціональних шляхів, які проходили через регіон. Серед політичних факторів єднання необхідно назвати прагнення населення краю подолати внутрішні конфлікти, забезпечити свій край від зовнішньої загрози (на заході з боку Польщі та Королівства Угорщина, на півночі з боку ятвязьких і литовських племен, а дещо пізніше з боку Литовської держави, на сході з боку кочовиків - спочатку половців, а потім монголів).

Після об'єднання Волині та Галичини в 1199 р. протягом наступних п'яти років адміністрація князя Романа Мстиславича не тільки зміцнила свої позиції в новому володінні, але поширила свою владу на Київщину. Важливим аспектом зміцнення держави Романа було вирішення міжнародних питань: встановлення нормальних відносин з угорським королем, малопольським князем, володимиро-суздальським князем, а також успішні походи проти половців.

На початку ХІІІ ст. спостерігається модифікація системи колективного володарювання на півдні Русі, коли лідери найбільш потужних земель-князівств, що були фактично монархами, правителями незалежних держав в рамках східнослов'янської конфедерації земель-князівств, домовлялися про посадження в Києві свого спільного ставленика. За такою домовленістю володимиро-суздальського князя Всеволода та галицько-волинського князя Романа на початку ХІІІ ст. князями в Києві були Інгвар Ярославич, а потім Ростислав Рюрикович.

На певному етапі розвитку середньовічного суспільства для багатьох країн був притаманним перехід від етапу існування державності у вигляді системи або конфедерації державних формувань (князівств, герцогств, графств, баронств тощо) до етапу поступової трансформації централізованих держав. Наприкінці ХІІ - на початку ХІІІ ст. на східноєвропейському обширі формувалися державні утворення, які потенційно мали найбільші шанси стати ядрами майбутньої централізованої держави. Це Володимиро-Суздальське, Галицько-Волинське та (у меншій мірі) Чернігово-Сіверське князівства.

Для об'єднаного Галицько-Волинського князівства князя Романа, для Волинсько-Галицької держави (з центром у Холмі) князя Данила Романовича були характерні важливі ознаки держави, а саме наявність державної території, системи державного управління, відповідної ідеології. Протягом ста п'ятдесяти років свого існування ця держава не була постійно єдиним державно-політичним комплексом. В моменти соціальних колізій та катаклізмів формування Галичини і Волині часто були схожими на конфедерацію двох земель, до складу яких входила певна кількість менших державних організмів.

Процес державного поступу часом гальмували тривалі кризові ситуації, громадянські війни, які мали місце в Південно-Західній Русі в ХІІІ - першій половині ХІV cт. Проте в цю ж епоху існувала стабільна тенденція до об'єднання та збереження єдності краю. Це є доказом істотних змін, що відбулися на Волині і в Галичини в удільний час у порівнянні з періодом Х - ХІІ ст., вагомим аргументом щодо виникнення тоді потенційного прообразу якісно нового за змістом у порівнянні з попереднім часом державного організму в Східній Європі.

В розділі 7 "Громадянська війна в південно-західних землях Центрально-Східної Європи першої третини ХІІІ ст. " стверджується, що після загибелі Романа Мстиславича влітку 1205 р. на Волині та в Прикарпатті протягом майже сорока років ХІІІ ст. точилася величезна війна між державницькими та деструктивними силами. Не дивлячись на те, що Волинь і Галичина в зазначений період фактично існували як окремі землі-князівства, вони залишались суб'єктами державно-політичного розвитку.

До 1207 р. ще зберігалася об'єднана Галицько-Волинська держава, яка втратила контроль над Київщиною. Після приходу до влади на Галичині, а згодом на Волині чернігівських князів Ігоревичів державний статус Південно-Західної Русі змінився. Фактично тепер слід говорити про існування незалежних Волинського та Галицького земель-князівств. У складі кожної землі-князівства були удільні князі, які в легітимно-юридичному плані повинні були підкорятися (часом підкорялися) відповідно володимирському та галицькому князям (земельним князям).

Де-факто необхідно визнати, що тоді на дуже короткий час в південній Русі виникає крихке формування, яке підкорялося чернігівській династії князів і до якого входили практично всі південно-руські князівства. Західна частина цього формування, що охоплювала Волинь і Галичину, належала Ігоревичам і за своєю суттю мала ознаки конфедерації. Остання почала руйнуватися в 1209 р., коли чернігівські князі втратили Волинь, а остаточно була ліквідована у вересні 1210 р.

У середині 10-х рр. ХІІІ ст. Галичина формально на деякий час стала васальним королівством в складі Королівства Угорщина. На чолі першого було поставлено сина угорського короля Андрія ІІ Коломана. З кінця 10-х до середини 30-х років ХІІІ ст. Волинь і Галичина продовжували розвиватися як суверенні землі-князівства, хоча в цей час на галицькі землі продовжує претендувати угорський королівський двір. У 30-ті роки, в час, коли громадянська війна на півдні Русі посилюється, де-юре можна говорити про серйозні легітимні і політичні підстави претензій волинського князя Данила на володіння Галичиною, де час від час влада цього князя відновлювалася. Проте остаточно повернути Галич Романовичам вдалося лише восени 1238 р. Поверненню Романовичів до Галича, відновленню єдиної Галицько-Волинської держави сприяли поступове посилення в Галичині табору прихильників князів Данила та Василька, їх вміла дипломатія, створення союзу з потужними політичними силами в Прикарпатті.

В розділі 8 "Держава Романовичів в добу монгольської експансії в Східну та Центральну Європу (середина ХІІІ ст.) " відзначено, що події 40-50-х рр. ХІІІ ст. показують наслідки впливу зовнішнього фактору на розвиток державного та політичного життя Русі. Доки в суспільстві не почалися незворотні негативні процеси, воно не тільки чинить опір зовнішньому натиску, а й у певній мірі консолідується. Коли ж зовнішній фактор починає деформувати внутрішні чинники поступу суспільства, спостерігається його регрес і занепад.

Монгольська навала у Східну Європу, у тому числі на Волинь та Галичину, призвела до величезних руйнацій. Ще більше, ніж у попередній період, спостерігаються процеси послаблення державного розвитку, посилюється сепаратизм. Проте поряд з цим в Південно-Західній Русі відбувається значна консолідація суспільних сил на протистояння зовнішньому тиску.

В 40-х - 50-х роках ХІІІ ст. здійснюється відбудова краю, відновлюються старі та будуються нові міста, провадяться активні дипломатичні заходи, організовуються походи на приєднання до Волинсько-Галицької держави нових земель, долаються сепаратистські виступи. Важливим в цьому процесі було налагодження в цілому нормальних стосунків з країнами Центральної Європи, перш за все Королівством Угорщина та польськими князівствами. Коронація князя Данила Романовича наприкінці 1253 р. була свідоцтвом зростання авторитету володарської влади Волинсько-Галицької держави. В цей час новий король Данило висловив свої претензії на загальноруське лідерство, веде активну міжнародну діяльність, спрямовану на створення певної системи безпеки для Волинсько-Галицької держави, прагне чинити опір агресивним діям золотоординців, що проявилося в ході успішної війни князя з монгольським темником Куремсою.

Наприкінці 50-х років держава Романовичів не зуміла протистояти активному тиску Золотої Орди, що призвело до значного ослаблення на початку 60-х років ХІІІ ст. суверенності Волинсько-Галицького з центром у місті Холмі державного утворення.

В розділі 9 "Східнослов'янське суспільство і середньовічний світ (ідейно-політичні аспекти) " розглянуто проблеми, які свідчать про значне місце Русі, в тому числі Волині та Галичини, в житті тодішнього середньовічного світу. Зокрема, показано вплив візантійських ідеологічних теорій на формування державно-політичних уявлень Русі, яка з Х ст. стає частиною християнського світу, у тому числі певної спільності країн на чолі з Візантійською імперією (Byzantine Commonwealth). З цього часу спостерігається прагнення Русі в ідеологічному плані добитися особливого статусу в цій системі Byzantine Commonwealth. Для цього руські книжники спеціально підкреслюють значення Русі та її володарів в світі, тісний зв'язок своєї країни з Христом та апостолами.

В умовах, коли держава уособлювалася володарем, який стояв на їх чолі, рівень титулатури монарха у значній мірі співпадав з рівнем суверенності держави. Титул "князь" на Русі був самодостатнім і не потребував особливої конкретизації. В той час, коли Русь вважалася спільною власністю всієї династії Рюриковичів, виключне місце серед князів займали київські князі, і ця ідеологічна традиція довго зберігалася навіть в удільну добу. Могутні володарі нових державних організмів, що виникли в ХІІ ст., прагнуть в ідеологічному плані підняти за допомогою наближених до них книжників рівень власної особи у загальній "табелі про ранги" східнослов'янських князів. Важливо відзначити, що в Західній Європі спостерігалося дуже високе сприйняття рівня суверенності руських володарів, найвідоміші з яких вважалися "королями".

Давня Русь не стояла осторонь від загальної взаємодії християнського та нехристиянського світу. Своєрідним проявом цієї взаємодії були хрестові походи, які сприймалися Руссю як прояв боротьби правовірних християн з "невірними". Таким же чином, з другої половини ХІ ст. руськими книжниками характеризується боротьба русів з кочівниками причорноморських степів. Толерантне ставлення Русі до хрестоносного руху змінилося на межі ХІІ - ХІІІ ст., коли римська курія розпочала широкомасштабний наступ на язичників та "схизматиків" Східної Європи.

У "Висновках" узагальнюються головні результати проведеного дисертаційного дослідження.

1. Сучасне бачення проблем держави та державності створило необхідний теоретичний інструментарій для вивчення питання про еволюцію та розвиток державно-політичних процесів у слов'янства Східної Європи в добу середньовіччя, зокрема у населення Волині та Галичини з часів раннього середньовіччя до середини ХІІІ ст. Держава - це багатоаспектний інститут, який виступає, з одного боку, як особливий апарат управління суспільством, а з іншого - як асоціація всіх членів суспільства, розташованого на певній території. Постановка в дисертації проблеми суб'єктності та об'єктності державного розвитку дала можливість вивчити питання про впливи на конкретне суспільство з боку як власної держави, так і інших державних утворень, з'ясувати рівень та співвідношення цих впливів.

2. Головний масив інформації з теми дослідження зберігається в літописах та інших давньоруських пам'ятках, що відбивають події та процеси на Русі в період раннього та класичного середньовіччя. Важливим також став аналіз свідоцтв польських, угорських, німецьких, скандинавських, візантійських, східних та інших джерел, де висвітлюється тогочасне життя Центрально-Східної Європи.

3. В історіографії не має як узгодженої загальної концепції розвитку Східної Європи в ІХ - першій третині ХІІІ ст., так і більш-менш єдиного бачення державно-політичного розвитку східних слов'ян в означений час. Попри великий внесок учених у дослідження історії Волині і Галичини ІХ - першої половини ХІІІ ст., в науці поки відсутні спеціальні дослідження, де б розглядалися комплексно процеси державно-політичного поступу цих земель.

4. В цілому державно-політичні процеси у слов'ян Центрально-Східної Європи пройшли декілька етапів. В другій половині І тис. н. е. у них на базі колишніх союзів племен виникли ранньодержавні утворення (постплемінні держави). Ці утворення в ІХ - Х ст. опинилися під владою держави імперського типу Русь з центром у Києві. Приєднані до Києва колишні племінні об'єднання стали адміністративними структурами - князівствами-намісництвами. Згодом із складу держави Русь стали викристалізовуватися окремі частини, які поступово отримували статус суверенних держав. У другій половині ХІІ ст. спостерігається тенденція до підсилення окремих земель-князівств, які зайняли лідируючу позицію в політичному розвитку Центрально-Східної Європи: Володимиро-Суздальське, Галицько-Волинське і (в меншій мірі) Чернігівське князівства.

5. Підвалини державного розвитку слов'янства Східної Європи закладалися принаймні ще в добу "Великого переселення народів" (IV - VII ст.). У VIII - IX ст. на базі племен слов'ян Східної Європи виникають ранньополітичні формування (постплемінні держави), щодо яких в науці поширена дефініція "племінні княжіння". Надзвичайну роль в їх житті відігравала дружина - мобільний інститут соціального примусу, яка у військовій сфері поступово замінила племінне ополчення. В VIII - ІХ ст. в Середньому Придніпров'ї виникає надплемінне об'єднання "Руська земля", до якого приєднуються інші "племінні княжіння". Проте тоді продовжують досить довго існувати майже незалежні від київського політичного центру інші політичні формування східних слов'ян: на Правобережжі уличів, тиверців та древлян, у Верхньому та Середньому Подністров'ї хорватів, на Волині дулібів та їх похідних - волинян та бужан. Західні дуліби і західні хорвати перебували в цей час під владою в ІХ ст. Великоморавської держави, в Х ст. Чеського князівства.

волинь галичина державний політичний

6. В Х ст. Русь стає державою імперського типу, під контролем якої знаходилися практично всі землі східних слов'ян. Наприкінці Х ст. у Прикарпатті та на Волині створюється Волинське князівство-намісництво. На початку ХІ ст. західна частина цього князівства-намісництва (між ріками Саном, Вепром та Західним Бугом) - район "Червенських градів" - була предметом суперництва між Руссю та Польщею.

7. В середині ХІ ст. розпочинається процес трансформації києворуської державності у формі повільної еволюції князівств-намісництв в землі-князівства. В 80-х роках ХІ ст. відбувається розділ Волині на дві частини (власне волинську і прикарпатську). В Прикарпатті виникають три князівства: Перемишльське, Звенигородське та Теребовльське, які вже наприкінці ХІ ст. фактично були суверенними державними формуваннями. В середині ХІІ ст. в Прикарпатті на базі цих князівств виникла об'єднана Галицька земля-князівство.

8. Хід політичного розвитку Волині і Галичини йшов майже за однаковою схемою, проте темпи суверенізації земель-князівств істотно відрізнялися. Тенденція до суверенізації на Волині проявилася вже наприкінці ХІ ст., проте тісні і водночас складні відносини краю з Києвом призвели до того, що цей процес затягнувся до другої половини ХІІ ст. На процес державотворення в Південно-Західній Русі впливали особливості взаємин між інститутом князівства та боярською верствою. Тривалий час в Галицькій землі розвиток цих взаємин лише незначною мірою відбивався на діяльності державної адміністрації, проте вже під кінець ХІІ ст. суспільні конфлікти не тільки сприяли виникненню численних політичних криз, а й відбилися на позиції князівської влади в краї. Князі були вимушені час від часу йти на істотні поступки боярству. На відміну від Галичини на Волині діяли потужні сили, які стабільно підтримували місцевих князів (конкретно князя Романа Мстиславича, а згодом його нащадків).

9. Створення та тривале існування об'єднаного Галицько-Волинського державно-політичного комплексу, який в ХІІІ - першій половині ХІV ст. періодично під впливом збігу негативних обставин розпадався, але мав тенденцію до відновлення, є доказом існування сталої тенденції до єднання двох регіонів Південно-Західної Русі. Першу причину існування такої тенденції слід пов'язувати з етнополітичним чинником, а саме етнічною конвергенцією. В удільну добу в краї йшов процес виникнення регіональних народностей, які в перспективі стали складовою української середньовічної народності. Консолідаційному процесові сприяло прийняття християнства, розвиток книжної культури. Розвиток міст, торгівлі призводив до зростання економічних контактів, що вело до зближення населення двох земель. Серед політичних факторів єднання один був пов'язаний з прагненням населення краю подолати внутрішні конфлікти, другий - з бажанням цього населення активно протистояти зовнішнім експансивним діям сусідніх держав.

10. Дослідження міжнародних відносин Русі загалом, Галичини і Волині зокрема дає можливість для додаткового аналізу процесів державного розвитку. Наявність зовнішньої небезпеки неоднозначно впливала на політичні процеси. Доки в суспільстві не почалися незворотні негативні процеси, воно не тільки чинить їм опір, а й консолідується. Коли зовнішні чинники починають деформувати внутрішні механізми поступу, спостерігається регрес і занепад. Взаємини Південної Русі з кочівницьким світом носили специфічний для міжнародного життя характер, оскільки ці взаємини були проявом складної взаємодії двох цивілізацій - землеробської та кочівницької.

11. В ході державного розвитку постійно йшов процес поступового поширення впливу політичних центрів на ту чи іншу територію. В історії Волині до зони "класичного" державного розвитку тривалий час не входили Забужжя та Погорина. В історії Галичини вкрай важливим є дослідження питання взаємин галицького політичного центру з територією Середнього та Нижнього Придністров'я та Нижнього Подунав'я. Саме ці території з особливим статусом часто отримували тоді назву "Украина". В пору відносного піднесення Галичини вплив її політичного центру на ці території підсилювався, а в період громадянських війн в Південно-Західній Русі значно послаблювався. В ХІІІ ст. ці території увійшли безпосередньо до складу володінь монгольських ханів.

12. З початку активного міжнародного життя слов'янства Східної Європи спостерігається прагнення Русі в ідеологічному плані добитися особливого статусу в системі Byzantine Commonwealth, що проявляється в запозиченні руськими книжниками "ромейських" імперських доктрин. В системі загальнохристиянських, у тому числі і візантійських, ідеологічних уявлень особливе місце займала титулатура. В умовах середньовічного світу, коли держава уособлювалася володарем, який стояв на їх чолі, рівень титулатури монарха у значній мірі співпадав з рівнем суверенності держави. В Західній Європі найвідоміші з руських володарів сприймаються як "королі". В 1253 р. на офіційному рівні "королем Русі" став князь Данило Романович. Русь, яка межувала на кордоні землеробської та кочівницької цивілізацій, не стояла осторонь від загальної взаємодії християнського та нехристиянського світу. Своєрідним проявом цієї взаємодії були хрестові походи, які сприймалися Руссю як прояв боротьби правовірних християн з "невірними".

Список опублікованих за темою дисертації праць

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук із спеціальності 07.00.02 - Всесвітня історія. - Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. - Львів, 2006.

В дисертації показані закономірності політичного поступу слов'ян Східної Європи, місце в цьому процесі населення Волині і Галичини. Ознаки державного життя в Центрально-Східній Європі виникають ще в "Добу великого переселення народів" (ІV-VII cт.), проте постплемінні держави на базі колишніх союзів племен виникають у східних слов'ян в VIІІ - ІХ ст. В Х ст. відбувається процес включення цих формувань до складу великої держави-імперії Русь. Землі Волині і Прикарпаття туди увійшли як одна адміністративно-територіальна одиниця - князівство-намісництво. Наприкінці ХІ ст. в Прикарпатті виникають незалежні землі-князівства, які в середині ХІІ ст. створюють єдину Галицьку землю-князівство. Процес суверенізації Волині завершується в другій половині ХІІ ст. Наприкінці ХІІ ст. в Південній Русі виникає велике Галицько-Волинське державне об'єднання. Постійно існуюча в умовах жорстких громадянських війн і іноземних інтервенцій тенденція до відродження та існування цього об'єднання є важливим аргументом закономірностей появи держави князя Романа та його нащадків Романовичів.

Ключові слова: постплемінна держава, держава-імперія, князівство-намісництво, земля-князівство, громадянська війна, держава Романовичів.

Головко А.Б. Волынь и Галичина в государственно-политическом развитии Центрально-Восточной Европы (ІХ - первая половина ХІІІ вв.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.02 - Всемирная история. - Институт украиноведения им.И. Крипякевича НАН Украины. - Львов, 2006.

На основании изучения широкого круга разнообразных источников с учетом общетеоретических выводов политологов, социологов и историков о природе развития государства и государственности рассматривается проблема государственно-политического развития Волыни и Галичины в период раннего и классического средневековья. Исследование этого процесса в одном из крупных регионов проживания славян Восточной Европы проводится параллельно с анализом аналогичных явлений у населения Восточной и Центральной Европы в целом.

Хотя признаки государственной жизни можно наблюдать у многих народов Восточной Европы - участников "Великого переселения народов", начиная с ІV - VII вв., широкомасштабный государственнообразующий процесс у славянского населения Центрально-Восточной Европы начался с VIII - IХ вв. На базе многочисленных союзов племен в результате социальной трансформации возникают раннеполитические образования - постплеменные государства. Процесс объединения славян Восточной Европы в одно громадное государство-империю Русь продолжался почти двести лет. Продолжительность этого процесса объясняется не только медленными темпами политического становления, почти одинаковым уровнем военной силы соседних раннеполитических формирований, что мешало их быстрому подчинению и, что главное, удержанию во власти. Главную цель своей деятельности на этом этапе правители указанных формирований видели прежде всего в организации походов на юг - против стран и народов Причерноморья и Кавказа, установления с ними стабильных экономических отношений. Для проведения таких экспедиций создавались большие коалиции многих раннегосударственных формирований славян Восточной Европы.

В середине ІХ в. лидером среди славян Восточной Европы становится "Русская земля" в Среднем Поднепровье, а с конца ІХ в. после объединения днепровской и словенской Руси начинается процесс постепенного подчинения всех восточнославянских племен киевскому политическому центру. В Х в. теряют суверенность древляне, уличи, дулебы, хорваты и др. Земли бывших союзов племен в видоизмененном виде превращаются в княжества-наместничества. Население Волыни и Прикарпатья вошло в состав Волынского княжества-наместничества с центром во Владимире.

Субъектом государственно-политических процессов на этапе существования государства-империи Русь была восточнославянская этнополитическая общность, наиболее консолидированной частью которой была правящая княжеская, боярская и дружинная верхушка. Тогда на базе племенных союзов постепенно формируются региональные этнополитические общности (народности). В удельный период на базе южнорусских региональных этнополитических общностей шел процесс становления украинской средневековой народности.

В 80-х годах ХІ в. происходит раскол Волынской земли-наместничества. Тут возникают три практически суверенные княжества в Прикарпатье: Перемышльское, Звенигородское и Теребовльское. Позже в середине ХІІ в. прикарпатские княжества объединяются в одну Галицкую землю-княжество. Процесс суверенизации Волыни затянулся до второй половины ХII в., поскольку главные политические силы Руси длительное время боролись за подчинение этой земли. Одновременно правители Волыни постоянно были среди главных претендентов на овладение общерусского центра - Киева. С наступлением удельного периода происходит преобразование древнерусской политической конфедерации в конфедерацию земель-княжеств.

Возникновение в конце ХІІ в. единого Галицко-Волынского государственного объединения было закономерным явлением. Его появление было обусловлено целым комплексом причин (этнических, политических, экономических и др.). Длительное существование указанного государственного образования, которое в ХIII - первой половине ХIV вв. периодически под влиянием негативных обстоятельств развития распадалось, однако имело тенденцию к возобновлению, является важнейшим аргументом закономерности возникновения государства князя Романа Мстиславича и его наследников Романовичей.

В эпоху средневековья острые внутриполитические конфликты перерастали в гражданские войны. С 1205 по 1245 гг. такая война шла в Юго-Западной Руси. На ее ход влияли вмешательство других южнорусских земель-княжеств, а также действия Королевства Венгрии, польских княжеств, ятвяжских и литовских племен, половецких орд. В диссертации показано влияние внешнего фактора на развитие государственной и политической жизни страны. Так, монгольская экспансия в Восточную Европу привела к ослаблению государственного развития земель Северо-Восточной и Южной Руси. Тогда же под влиянием угрозы извне происходит быстрое возрождение Волынско-Галицкого княжества (государства) с центром в Холме князей Даниила и Василька Романовичей. Это государство проводит активную многостороннюю внешнеполитическую деятельность, а его правитель князь Даниил (в 1253 г. стал королем) выдвигает претензии на общерусское лидерство.

Ключевые слова: постплеменное государство, держава-империя, княжество-наместничество, земля-княжество, гражданская война, государство Романовичей.

Holovko, Olexandr. Volhynia and Galicia in state-political development of Central Eastern Europe since the 9^th to the first half of the 13^th centuries. - A Manuscript.

Thesis for the degree of Doctor of Sciences in History. Specialty 07.00.02 - World History. - I. Krypiakevych Institute of Ukrainian Studies, National Academy of Sciences of Ukraine. - Lviv, 2006.

The dissertation deals with the political development of the Slavs of Eastern Europe, and the role of the population of Volhynia and Galicia in this process. Although some traits of the state life appeared in Central Eastern Europe already during the "Great Migration of Peoples" in the 4^th - 7^th centuries, post-tribal states emerged on the base of the tribal federations of the Eastern Slavs in the 8^th - 9^th centuries. In the 10^th century these formations were included into the great state-empire Rus'. The Volhynian and Pre-Carpathian lands were incorporated into this state-empire as one administrative-territorial unit - a dependent principality. At the end of the 11^th century sovereign lands-principalities emerged in the Pre-Carpathian region. In the mid-12^th century they constituted Galician land-principality. Volhуnia gained sovereignty in the second half of the 12^th century. At the end of the 12^th century great Galician-Volhynian state formation emerged in the Southern Rus'. Existing under the conditions of permanent home wars and foreign interventions, this state of Prince Roman and of his descendants Romanovychi regularly revived and thus proved its viability.

Keywords: post-tribal state, state-empire, dependent principality, land-principality, home war, state of Romanovychi.

Размещено на Allbest.ru