Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

Україна на першому етапі другої світової війни

План

Вступ

1. Радянсько-німецькі договори 1939 р. і західноукраїнські землі

2. Радянізація Західної України

3. Українське питання у міжнародній політиці напередодні Великої Вітчизняної війни

Висновок

Вступ

У кожної держави, кожного народу є події і дати, які складають основу їхньої історії, підґрунтя історичної пам'яті і національної гордості. Для нас, для прийдешніх поколінь, такою знаковою віхою була і вічно буде Перемога у Другій світовій та Великій Вітчизняній війнах. В Другій світовій війні брала участь 61 країна і Українська республіка, мала досить велике значення.

1. Радянсько-німецькі договори 1939 р. і західноукраїнські землі

Західноукраїнські землі посіли певне місце в системі радянсько-німецьких договорів 1939 року. Гітлер розглядав Україну як майбутній плацдарм у завоюванні СРСР, використовував «українську карту» для притягнення союзників у центрі Європи (у 1938 р. він підтримав утворення автономії Закарпаття -- Карпатської Русі, яка у тому ж році була окупована за згодою Німеччини її спільницею -- Угорщиною). СРСР прагнув перемістити і зміцнити свій західний кордон, відтягнути початок війни шляхом угоди з Німеччиною. Напередодні Другої світової війни українська територія була поділена між чотирма державами. Більша її частина під назвою УРСР була союзною республікою у складі Радянського Союзу. Східна Галичина, Західна Волинь, Закерзоння (Лемківщина, Підляшшя, Холмщина) - у складі Польщі, Закарпаття - у складі Чехословаччини (з березня 1939 р. окуповане Угорщиною), Північна Буковина, Хотинщина (Північна Бессарабія) та Південна Бессарабія (придунайські землі) входили до складу Румунії.

З березня 1939 р. у Москві відбувалися переговори з представниками Англії й Франції про створення системи колективної безпеки у Європі проти країни-агресора - Німеччини. Керівництво цих європейських країн сумнівалося у боєздатності знекровленої сталінськими чистками Червоної армії. Тому делегації союзників складалися з чиновників невисокого рангу, позбавлених належних повноважень, й переговори йшли мляво. Знаючи про це, Гітлер вирішив запропонувати радянському диктатору більше, ніж той міг би сподіватися від союзу із західними демократіями. Звичайно, фюрер не збирався поступатися інтересами Німеччини - апетити радянської сторони планувалося задовольнити за рахунок інших країн, а згодом, вигравши час, здійснити напад на СРСР.

23 серпня 1939 р. до Москви прибув з над звичайними повноваженнями міністр закордонних справ Німеччини Й. фон Ріббентроп. В той же день було підписано, а наступного дня опубліковано радянсько-німецький пакт про ненапад («пакт Ріббентропа-Молотова»). З німецької сторони його підписав Ріббентроп, з радянської - В. Молотов.

До договору додавався секретний таємний протокол, за яким розмежовувалися сфери територіальних інтересів обох держав у Східній Європі. В радянській сфері інтересів перебували Естонія, Латвія, Фінляндія, Бессарабія, у німецькій - Литва. Стосовно ж Польщі зазначалося, що СРСР зацікавлений у її білоруських та українських землях, а також у території Люблінського й частини Варшавського воєводств.

Радянсько-німецький договір про ненапад вразив не лише світову громадськість - здивовані були навіть члени політбюро ЦК ВКП(б): справу вирішили без них, суто келійно, Сталін і його «права рука» - Молотов. Ні на підписання договору, ні на розробку додаткового таємного протоколу названі кремлівські верховоди не мали жодних повноважень від державних чи політичних інстанцій. Про існування протоколу не були поінформовані ні уряд, ні Верховна Рада СРСР, ні ЦК ВКП(б). Протокол було вилучено з процедури ратифікації. В юридичному плані протокол відображав наміри осіб, які його підписали. Через 7 днів після підписання пакту 1 вересня 1939 р. Гітлер напав на Польщу. Розпочалася Друга світова війна.

З вересня 1939 p., Англія і Франція пов'язані із жертвою агресії, Польщею, договореними зобов'язаннями, оголосили війну Німеччині. Якщо укладання пакту про ненапад із Німеччиною ще можна тлумачити як спробу відвернення війни, то зовсім інакше слід розцінювати таємний протокол до нього, в якому йшлося про задоволення територіальних зазіхань обох тоталітарних держав. Підписання секретного протоколу було не тільки імперським виявом зневаги до моральних критеріїв у політиці. Воно було прямим порушенням загальноприйнятих засад міжнародної політики, за якими не визнавалися прямі угоди за спиною третіх країн, особливо у питаннях, що стосувалися їх інтересів. У даному випадку мова йшла про інтереси Польщі. Радянсько-німецький договір хоча й суперечив нормам міжнародного права, однак мав для України й позитивні наслідки - було започатковано реальне возз'єднання українських земель, щоправда, не в складі незалежної держави, а у складі радянської імперії.

1 вересня 1939 р. гітлерівські війська напали на північно-західну частину Польщі. Англія та Франція оголосили війну агресору - розпочалася Друга світова війна. Союзники не змогли (або не захотіли) надати Польській державі реальної військової допомоги. Внаслідок відвертої переваги вермахту опір польського війська було швидко подолано. На окупованій території Польщі було утворене Польське генерал-губернаторство, що стало частиною Німеччини. До цієї адміністративної одиниці увійшли й українські землі - Лемківщина, Підляшшя, Холмщина.

Гітлер нетерпляче очікував, коли Радянський Союз почне реалізовувати таємний протокол пакту. 9 вересня Москва повідомила його, що готується до вступу в Польщу. Але спливали дні, а Сталін все зволікав, чекаючи, доки президент Польщі І. Мосціцький і члени польського уряду залишать державу, аби не виглядати в очах світової громадськості таким самим агресором, як його німецький колега. Лише отримавши інформацію (як з'ясувалося, дещо передчасну) про від'їзд польського керівництва до Румунії, 17 вересня під приводом захисту "єдинокровних братів" у війну вступив СРСР, на що Польща явно не сподівалася. Проти неї було кинуто 4736 танків, 3298 літаків, 4969 гармат і близько 660 тис. червоноармійців. Поляки у відповідь могли протиставити лише 12 тис. жовнірів на східному кордоні та ще близько 50 тис. вояків у глибині території Західної України та Західної Білорусі. В результаті, вже 27 вересня Варшава капітулювала.

У Бресті, Гродно, Пінську, Перемишлі та в ряді інших міст відбулися спільні паради союзних військ: радянських і німецьких. Отже, Радянський Союз своїми діями не тільки сприяв розв'язуванню Другої світової війни, а й на її початковому етапі став фактичним союзником нацистської Німеччини. Союзні відносини не обмежувалися лише розгромом Польщі. Як тоді, так і пізніше, коли Англія, Франція, Бельгія, Голландія та інші західні держави воювали проти нацизму, Москва активно допомагала Німеччині, зокрема постачаючи їй необхідні стратегічні матеріали, сировину та хліб, що у 1940 р. становило 40% всього радянського експорту на зовнішній ринок. Тісне радянсько-німецьке зближення, що відбувалося на основі тоталітарної сутності двох режимів, зневаги до прав людини та міжнародного права, засвідчили укладений 28 вересня 1939 р. новий договір про дружбу і кордон та секретні протоколи до нього, які уточнювали розмежувальну лінію між СРСР та Німеччиною (т.зв. лінія Керзона) і формально підтверджували включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу СРСР. Протягом піввіку Радянський Союз заперечував сам факт укладання таємних договорів з Німеччиною, прагнучи уникнути відповідальності за співучасть у розв'язанні Другої світової війни. Проте факти -- річ уперта: оригінали таємних протоколів були виявлені в жовтні 1992 р. в архіві ЦК КПРС.

Курс на зближення з Гітлером підтверджували й тодішні радянські лідери. Так, Й. Сталін заявляв: "Дружба народів Німеччини і Радянського Союзу, скріплена кров'ю, має всі підстави бути довгою і міцною". Ще відвертіше висловився радянський нарком закордонних справ В. Молотов, проголосивши привселюдно, що "не тільки безглуздо, а й злочинно вести таку війну, як війна за знищення гітлеризму...". Ці думки творчо розвинув міністр закордонних справ Німеччини Ріббентроп, який заявив радянському кореспондентові, що коли в Англії і Франції "візьмуть верх палії війни, то Німеччина і СРСР будуть знати, як відповісти на це".

2. Радянізація Західної України

Чи не найсерйознішим випробуванням для населення новоприєднаних територій була так зв. "радянізація" -- запровадження нових радянських порядків. На перших порах вона відбувалася за співчуття і навіть за підтримки місцевого українського населення, яке зазнало чимало лиха від польської та румунської окупації. На території Східної Галичини, Західної Волині радянська адміністрація, намагаючись надати своїм діям на західноукраїнських землях легітимного характеру, провела вибори до Народних Зборів Західної України, які відбулися 26-28 жовтня 1939 р. у Львові. Кожна кандидатура, яка підлягала обранню, ретельно вивчалася в компартійних комітетах і органах державної безпеки. Кількість депутатів, які походили зі східних областей України і прийшли з Червоною армією, була порівняно незначною. Всі вони були функціонерами, котрі одержали постійну роботу в новостворених владних структурах. Народні Збори схвалили Декларацію про встановлення радянської влади у регіоні, Декларацію про прийняття Західної України до СРСР і включення її до складу УРСР та Декларацію про конфіскацію земель поміщицьких, монастирських і великих державних урядовців, про націоналізацію банків і великої промисловості, що оголошувались загальнонародною власністю. Верховна Рада СРСР 1 листопада 1939 р. прийняла Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР. 14 листопада 1939 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон про прийняття Західної України до складу УРСР. На приєднаних територіях було створено 6 областей - Львівську, Станіславську (нині Івано-Франківська), Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку (1959 р. приєднана до Львівської).

У червні 1940 р., за домовленістю про розмежування сфер впливу СРСР і Німеччини, СРСР в ультимативній формі зажадав від Румунії передачі йому території Бессарабії та Північної Буковини. 28-30 червня 1940 р. військові частини Київського і Одеського військових округів, під командуванням генерала Г. Жукова перейшли р. Дністер. Радянський Союз анексував частину румунської території, до УРСР було приєднано Північну Буковину і Хотинщину. На цій території утворено Чернівецьку область. Молдавська АРСР, що була в складі України, ліквідована, натомість у серпні 1940 р. створена Молдавська РСР на території центральної частини Бессарабії. На території Південної Бессарабії (придунайські землі) утворена Акерманська область (а 7 грудня 1940 р. перейменована в Ізмаїльську область, з 1954 р. - у складі Одеської області).

Після возз'єднання з Україною на західноукраїнських землях були проведені соціально-економічні перетворення, які мали суперечливий характер. Заходи радянізації включали в себе конфіскацію поміщицьких земель та частковий розподіл їх між безземельними та малоземельними селянами, націоналізацію промисловості, торгівлі і банків, введення 8-годинного робочого дня, розвиток медичного обслуговування, обмеження безробіття, розподіл серед міської бідноти житла, націоналізованого після втечі польських чиновників та підприємців тощо. До соціально-економічних змін додалися культурно-освітні: повсюдне запровадження української мови, збільшення кількості українських шкіл та вузів, преси, завезення зі східних областей великої кількості книг українською мовою тощо.

Проте, підпорядкувавши своєму безпосередньому контролю місцеве життя, радянська адміністрація, основу якої складали "перевірені кадри " зі Східної України або Росії (здебільшого росіяни за походженням), почала виявляти свою істинну сутність. Вона побоювалася поширення національно-визвольних ідей із Західної України на УРСР, а тому взялася за нещадну руйнацію культурно-освітніх, громадсько-політичних, економічних осередків та місцевих традицій, які формувалися протягом тривалого часу і з якими мусили рахуватися навіть попередні окупаційні режими. В результаті, припинили своє існування не лише політичні партії (звичайно, за винятком більшовицької), а й усі інші інституції неполітичного характеру, що раніше діяли в Західній Україні. Така доля спіткала навіть товариство " Просвіта ", яке за свою понад 70-річну історію чимало зробило для українського національного відродження. Була ліквідована вільна українська преса, зокрема, замість 83 українських газет часів польської окупації почали виходити 6 нових, цілком підпорядкованих радянській адміністрації. Аналогічним було становище на Буковині та в Бессарабії, де виходили лише 2 газети. Всеохопною стала політична цензура, без дозволу якої неможливим був вихід газет, журналів, книжок. У всіх школах запроваджувалося обов'язкове вивчення російської мови. Почалися гоніння на Українську греко-католицьку церкву, яка користувалася в народі особливим довір'ям та авторитетом. Запанувала сувора уніфікація думки. Підривалися моральні засади молодого покоління. Утвердження тоталітарного режиму на новоприєднаних землях супроводжувалося масовими репресіями, які спрямовувалися проти всіх, "хто міг би" чинити опір новим порядкам. Згідно з інструкцією Державного політичного управління, до категорії "ворогів народу" відносили всіх членів колишніх політичних партій, організацій та товариств, землевласників, чиновників, учасників визвольних змагань, служителів релігійних культів тощо. Згодом до них приєдналися ті селяни, які виступали проти насильницької колективізації.

Найпоширенішим різновидом репресій були депортації, коли тисячі ні в чому не повинних людей, затаврованих як "вороги народу", без усякого слідства, суду та навіть без формального звинувачення арештовували і в товарних вагонах вивозили вглиб СРСР* на широкі простори Крайньої Півночі, Сибіру, Казахстану, Далекого Сходу. Чимало їх, насамперед дітей та стариків, гинули по дорозі від голоду, холоду, пошестей, знущань конвоїрів. Ті ж, хто виживав, у нелюдських умовах змушені були працювати на благо "социалистической родины". Згідно з даними митрополита Л. Шептицького, з однієї тільки Галичини радянська влада депортувала близько 400 тис. українців. західноукраїнський німецький радянський війна

Водночас із поширенням репресій на ново-приєднаних територіях було створено широку тюремну мережу, яка нараховувала 25 в'язниць і дві внутрішні тюремні камери. На поч. 1941 р. тут перебувало 25 тис. ув'язнених, головним чином студентів, учителів, лікарів, адвокатів, представників заможнішого населення. Особливо трагічно склалася їхня доля з початком німецько-радянської війни, коли нарком внутрішніх справ Л. Берія розпорядився "... розстріляти всіх осіб, що перебувають під слідством, засуджених за контрреволюційні злочини, а також осіб, що скоїли розтрати у великих розмірах". Вже б липня 1941 р. начальник тюремного управління НКВС УРСР Філіппов доповідав начальству про виконану "роботу", тобто розстріли в'язнів. У в'язницях Львівської області було розстріляно 2464 особи, Дрогобицької -- 1101, Станіславської -- 1000, м. Луцька -- 2000, у Ковелі --194, Дубні -- 260, Перемишлі -- 267... -- всього понад 16 тис. осіб. Загалом за 1939--1941 pp. жертвами репресій -- депортацій, ув'язнень, розстрілів -- став чи не кожен десятий мешканець Західної України. В одній лише Галичині -- Дрогобицькій, Львівській, Станіславській та Тернопільській областях -- за підрахунками дослідника І. Андрухіва, за той період населення зменшилося майже на 700 000 чол. Тільки за один рік було репресовано до 90 000 осіб за політичними ознаками на Буковині та в Бессарабії. Ці дані свідчать, що репресії комуністичного режиму як в цілому по Україні, так і на новоприєднаних західноукраїнських землях, носили масовий характер і були спрямовані на знищення та асиміляцію української нації.

Деформації всіх сфер життя, які сталися в нашому суспільстві, у 1939--1941 рр. повною мірою виявилися в Західній Україні, як і на інших возз'єднаних землях. Це не сприяло зміцненню позицій радянської влади, зростанню до неї довір'я, живило антисоціалістичні настрої, породжувало у людей невпевненість і страх.

3. Українське питання у міжнародній політиці напередодні Великої Вітчизняної війни

Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система, не витримуючи натиску міцніючої Німеччини та її сателітів, починає тріщати по всіх швах. За цих умов українське питання поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародній політиці. Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських етнічних земель, належала чотирьом державам: більша, східна її частина під назвою УРСР перебувала у складі СРСР: Східна Галичина, Західна Волинь. Закерзоння (Лемківшина. Підляшшя, Холмщина)-у складі Польщі; Закарпаття - у складі Чехословаччини (з березня 1939р. окуповане Угорщиною), Північна Буковина, Північна Бессарабія та Південна Бессарабія - у складі Румунії. Всі чотири держави мали різний соціально-економічний устрій, що було важливим дестабілізуючим фактором політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, «українську карту» - серйозним козирем у великій грі, а багатомільйонна європейська нація стала об'єктом безсоромного торгу на "дипломатичному ринку".

Українське питання у вузькому розумінні - це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі. У широкому - це питання про умови і механізм їх возз'єднання та про створення власної державності. Напередодні другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група - СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина - країни, до складу яких входили українські землі. Основна їх мета - втримати вже підвладні землі і приєднати нові. Друга група - Англія, Франція і частково США (тобто країни-гаранти Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група - Німеччина, яка, розпочала боротьбу за розширення «життєвого простору» й активно претендувала на українські землі, і Угорщина. Остання була невдоволена умовами Тріанонського мирного договору 1920 року і активно домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити свою власну долю. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед, великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади - у березні-травні 1933 року - відомий нацист, один з натхненників завоювання слов'янських земель Розенберг здійснює візити до Локарно і Лондона, де під час таємних нарад з італійськими і англійськими політичними діячами обґрунтовує «план поділу Росії шляхом відриву від Рад України». У червні 1933 року на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлерівцям України «для раціонального використання цієї родючої території». Ще чіткішими українські орієнтири у фашистських планах стають у 1936 році, коли Гітлер, виступаючи у Нюрнбергзі на з'їзді фашистської партії заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то «кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим».

Українське питання активно використовувалось для заспокоєння західних держав. Так, у розмові з одним високопоставленим представником правлячих кіл Англії в Берліні у травні 1936 р. Геринг заявив, що захоплення України приведе до встановлення економічної рівноваги, що не лише захистить Європу від більшовизму, а і розв'яже всі нагальні проблеми Німеччини. На цьому етапі Гітлер використовував українське питання в тактичних цілях. Зокрема фашистська Німеччина намагалась зробити поступливішою позицію Англії і Франції при вирішенні європейських справ. І мета була досягнута: політика «умиротворення» - логічний результат чітко проголошеної орієнтації німецької експансії на схід. З іншого боку, українське питання дало змогу Гітлеру приховати справжній західний напрямок основного удару на початку другої світової війни.

Німецькі імперіалісти вбачали в Україні вигідний плацдарм для проведення агресивної східно-азіатської політики: загарбана Україна відкривала найкоротший шлях із Європи в Індію.

Уряди Англії та Франції для відведення від себе загрози агресії та спрямування її на схід, з метою зштовхування нацизму з більшовизмом, 29-30 вересня 1938 р. пішли на так звану Мюнхенську змову, що поклала початок руйнації Чехословацької держави. Чехословаччина в цей період стала центром політичних подій, а питання про подальшу долю Закарпаття - однією з головних складових цієї проблеми.

На перший план політичних інтриг висувається Закарпаття, а виконавцем планів Гітлера стає Угорщина.

Входження Західної України до складу УРСР було важливою подією: вперше українці об'єдналися в межах однієї державної структури, але через свою нетривалість це об'єднання не призвело до глибоких перетворень у житті народу. Поряд із визначеними змінами в економічному, соціальному і культурному житті, населення Західної України отримало і чималий негативний досвід ознайомлення з радянською системою.

2 листопада 1938 р. на основі рішень так званого Віденського арбітражу міністри закордонних справ Німеччини та Італії віддали Угорщині значну частину Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве, Берегово, відторгнувши їх від Чехословаччини.

15 березня 1939 р. о 15 годині розпочав роботу сейм Карпатської України. Він офіційно проголосив незалежність Карпатської України, обрав президентом А. Волошина, прийняв конституційний закон із восьми статей, де законодавчо були закріплено синьо-жовтий прапор, герб із зображенням тризуба, національний гімн "Ще не вмерла Україна". Українську мову було проголошено державною.

6 березня 1939 р. Гітлер остаточно вирішив ліквідувати Чехословаччину, окупував Богемію й Моравію і дав Угорщині дозвіл на окупацію Карпатської України. З 15 березня 1939 р. протягом 5 днів вели боротьбу карпатські січовики з угорськими загарбниками, але сили були нерівними. Тим більше, що Німеччина не надала підтримки уряду Д. Волошина, на яку той розраховував. Карпатська Україна була анексована. Дипломатичні ноти Англії та СРСР, що засуджували віроломство Німеччини та Угорщини, були лише жестом протесту. І Гітлер, коли почав здійснювати свої плани на Сході, знову вводить в німецьку гру українську карту. Готуючись до нападу на Польщу в квітні 1939 р. формуються групи підривної діяльності проти неї, до складу яких входили представники ОУН та колишніх вояків Карпатської Січі. Гітлер розраховував на заворушення українців Карпатської Січі, що дасть можливість для широкомасштабного воєнного втручання.

У березні 1939 р. у Москві відбулись переговори між представниками СРСР, Англії і Франції про створення системи колективної безпеки у Європі проти країни-агресора - Німеччини.

Знаючи про ці переговори, Гітлер вирішив за будь-яку ціну запобігти зближенню СРСР із західними державами. Він декларував СРСР значні територіальні поступки, в тому числі і за рахунок українських етнічних земель. Радянському Союзу були передані: Прибалтика, Бессарабія, Східна Польща та частина українських етнічних земель.

23 серпня 1939 р. до Москви прибув міністр закордонних справ Німеччини І. фон Ріббентроп. В той же день було підписано радянсько-німецький договір про ненапад ("пакт Ріббентропа-Молотова"). До договору додавався таємний протокол про поділ сфер впливу у Східній Європі. В радянській сфері впливу перебували Естонія, Латвія, Фінляндія, Бессарабія, у німецькій - Литва. Стосовно ж Польщі зазначалось, що СРСР зацікавлений у її білоруських та українських землях, а також у території Люблінського й частин и Варшавського воєводств. Пакт Молотова - Ріббентропа і таємний протокол до нього фактично розв'язував руки Німеччині для початку другої світової війни. Водночас він став і своєрідною точкою відліку процесу «збирання» українських земель у межах однієї держави, що об'єктивно було прогресивним явищем. Інша річ, що для СРСР збирання українських земель було не самоціллю, а частиною загальних планів зміцнення західних кордонів, засобом нейтралізації планів типу «Великої України», формою поширення свого впливу в західному напрямку. Таким чином, через низку обставин «українське питання» напередодні другої світової війни займало одне з центральних місць у міжнародній політиці.

Коли почалася друга світова війна (1 вересня 1939 року), українське питання знову виявилося в центрі європейських проблем. У вересні 1939 року Німеччина і Англія намагалися організувати ряд повстань в Західній Україні. Німці намагалися використати їх для розгрому польської і інших європейських держав, а британці - проти СРСР і Німеччини. В той же час різко негативно виступили проти можливої незалежності України як англійський, так і американський уряди.

В цих умовах, інспіруючи статті в пресі про повстання галичан в Польщі, і під тиском фашистської Німеччини керівництво СРСР 17 вересня 1939 року направило майже півмільйонне військо на землі Західної України і Західної Білорусії. Увівши війська до Західної України, СРСР порушив не менше як дев'ять міжнародних угод, і в тому числі про ненапад з Польщею, термін якого закінчувався лише 31 грудня 1945 року. До складу українського фронту, який проводив цю операцію, входили 28 стрілецьких і сім кавалерійських дивізій, 10 танкових бригад, сім артилерійських полків резерву Головного Командування. Червона армія, хоч і швидко просувалась по території Західної України, все ж не змогла захопити всі землі, що входили до радянської «сфери інтересів». І тоді 22 вересня у Москві між СРСР і Німеччиною була узгоджена демаркаційна лінія, що відповідала умовам таємного протоколу від 23 серпня 1939 року.

Висновок

Україна як суб'єкт державного права перестала існувати, коли її території захопили німецькі фашисти. Гітлеру і третьому рейху в їх змаганні за світове панування була потрібна тільки така Україна як невичерпний постачальник «продовольства і сировини, німецька Індія». Гітлер розглядав її територію і як зручний плацдарм для подальшого просування на схід. Тому фашистське керівництво особливу увагу приділяло саме українському театру дій.

Але не тільки Гітлер тримався за Україну двома руками. Український геостратегічний фактор у глобальних розрахунках Сталіна також посідав важливе місце - і як найважливіший театр воєнних дій, і як наріжний камінь усього військово-промислового комплексу.

Саме залежність воюючих сторін від українського економічного, сировинного потенціалу, людських ресурсів обумовила вкрай безкомпромісний, гранично запеклий характер бойових дій на території республіки. Через те Україна неймовірно й потерпіла, розплачуючись і за гітлерівську агресію, і за згубні прорахунки сталінського керівництва.

Україна була центральною ділянкою європейського театру воєнних дій. З нею пов'язані основні події на 4,5-тисячному радянсько-німецькому фронті, який був вирішальним у системі фронтів Другої світової війни (у 1941-1945 рр. тут знаходилось від 56 до 76% загальної кількості дивізій вермахту, причому 607 з них було розгромлено саме на цьому фронті, тоді як на інших фронтах зазнали поразки 176 німецьких дивізій).

Література

1. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953. Суспільно-політичний та історично-правовий аналіз: У 2 кн. Кн. 1. Київ, К.: Либідь; Військо України, 1994. // с. 108-156

2. Бойко О.Д. Історія України К.: Академія, 1999. -С.380-394.

3. Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ ст.. Нариси політичної історії, К.: Либідь, 1993. - С.221-225

4. Історія України / М.В. Дєдков, Ю.В. Іващенко, Г.Л. Кладова та ін../ Запоріжжя: Дике Поле, 2002. - С.272-275

5. Коваль В.С. Радянсько-німецький пакт 1939 р. // Минуле України: відновлені сторінки. - К.: Наукова думка, 1991.

6. Косик В. Україна і Німеччина у Другій Світовій війні. Париж - Нью-Йорк - Львів, 1993 // с. 58-105

7. Остафійчук В.Ф. Історія України: Сучасне бачення. - К.: Знання Прес, 2002. - С. 252-269.

Субтельний О. Україна. Історія. К.: Либідь, 1991, 1993. - С. 392-398.

8. Турченко Ф.Г. Новітня історія України. Частина перша (1917-1945 рр.). -К.: Генеза, 1994. -С. 276-281.

9. О.Д. Бойко Посібник Історія України Вид. 2-ге, доповнене, Київ, 2002 //с. 442-458

10. Історія України у питаннях та відповідях: Навч. Посібник з підготовки до модульного контролю знань студентів неісторичного фаху / Масальський В.І., Бєлікова Н.Ю., Бєліков О.В., Мишечкін Г.В. / Заг. ред. В.І. Масальського. - Донецьк: «Донеччина», 2009. //с. 253-283.

11. Литвин В.М. Історія України - К.: Наукова думка, 2006.

Размещено на Allbest.ru