Персональний склад та генеалогія української козацької старшини (1648-1781 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Персональний склад та генеалогія української козацької старшини (1648-1781 рр.)

Кривошея Володимир Володимирович

АНОТАЦІЯ

генеалогія козацький старшина

Кривошея В.В. Персональний склад та генеалогія української козацької старшини (1648-1782 рр.). - Рукопис

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00. 06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни - Інститут української археографії та джерелознавства НАН України. - Київ, 2006.

Дисертаційна робота є системним науковим аналізом персонального складу та генеалогії козацької старшини Гетьманщини, комплексним вивченням означеної наукової теми, із широким залученням історичного матеріалу. На основі використання нового джерельного матеріалу і застосування сучасних методологічних і методичних засад розкриваються питання формування і функціонування генеральної, полкової і сотенної старшини у конкретно-історичних умовах становлення, стабілізації і занепаду держави, реконструюється її склад за територією і часом, з врахуванням адміністративно-територіальних змін, аналізуються родоводи головних козацько-старшинських родів. Виявлено значну кількість невідомих раніше представників козацької еліти.

Ключові слова: генеалогія, Гетьманщина, еліта, старшина, шляхта, урядники, полк, сотня, реєстр, рід, родина.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Утвердження України як суверенної держави, становлення її еліт активізували інтерес вітчизняної історичної науки до попередніх періодів, осягнення розмаїття генеалогічної спадщини минулого тобто тих чинників, які є невід'ємною складовою сучасного національного елітотворення, без якого не можливий суспільний поступ взагалі. У цьому зв'язку однією з важливих і актуальних проблем історичної науки є дослідження виникнення, функціонування та сходження з історичної арени тих чи інших елітарних груп, окремих особистостей.

Генеалогія - єдина із спеціальних історичних дисциплін, об'єктом вивчення якої є люди. Тому використання генеалогічних методів дослідження дозволяє вирішити таке актуальне питання історії як персональний склад суспільної єдності. Таку роботу проведено стосовно еліти князівського періоду, шляхти.

У цьому контексті постає проблема наступного історичного періоду і дослідження еліти козацтва - старшини. На сьогоднішній день ще немає остаточних даних про кількість української козацької старшини, вимагають узагальнення дані стосовно її окремих ієрархічних, територіальних, соціальних та національних груп. Це викликає потребу прискорити пошук та облік, публікацію, введення до наукового обігу нових джерел стосовно персонального складу як основи вірного генеалогічного дослідження, яке б відповідало принципам історизму і об'єктивності. Гостро стоїть питання й вироблення методичних засад наукової критики історичних джерел, враховуючи особливості генеалогії. Актуальність проблеми визначається і тим, що протягом тривалого часу генеалогічні дослідження в Україні взагалі не проводилися, що стримувало зростання національної свідомості.

Опанування основних джерел з історії та генеалогії української еліти на різних етапах її розвитку є актуальним завданням історичної науки, її системного підходу до вивчення минулого. Відсутність системного і детального наукового дослідження теми персонального складу та генеалогії козацької старшини, необхідність переосмислення історичного розвитку українського народу, створення нової концепції історії України і визначили актуальність дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження входити до плану роботи та наукової теми відділу етноісторичних досліджень Інституту політичних й етнонаціональних досліджень НАНУ, а також Музею гетьманства.

Мета і завдання дослідження. Мета полягає в з'ясуванні персонального складу урядової старшини Гетьманщини (шляхом складення реєстрів), виявленні основних козацько-старшинських родин, створенні та доповненні генеалогічних розписів для з'ясування їх впливу на перебіг основних подій в Україні XVII-XVIII ст. Мета, об'єкт і предмет дослідження визначили завдання дисертаційного дослідження:

- з'ясувати основні етапи, напрями й ступінь наукової розробки досліджуваної теми;

- систематизувати й охарактеризувати стан джерельної бази;

- визначити методологічні засади, доповнити методику історико-генеалогічних досліджень;

- уточнити структуру старшинських урядів та еволюцію їх місця в козацькій ієрархії, здійснити структурні узагальнення;

- виявити й доповнити персональний склад генеральної, полкової старшини, полковників і сотників, зробити попередні розвідки стосовно персонального складу сотенної старшини;

- систематизувати й доповнити родоводи українських гетьманів, виявити основні генеалогічні факти провідних козацько-старшинських родин Гетьманщини, які утримували уряди генеральної старшини, полковників, сотників;

- розглянути соціальні (виявити частку родин шляхетського походження в козацькому середовищі), кланові й регіональні (визначити регіональну типологію основних козацько-старшинських угруповань), національні (узагальнити дані національного складу козацької старшини) відмінності, віросповідання козацької старшини;

- дослідити еволюцію суспільної значущості старшинських родин, періоди їх політичного підйому та занепаду;

- використавши генеалогію як метод загальноісторичного дослідження, здійснити географічну локалізацію так званих іменних сотень, міграційних переходів козацької старшини в межах Гетьманщини.

Об'єктом дослідження є генеральна, полкова та сотенна старшина козацьких полків Гетьманщини.

Предмет дослідження. З комплексу проблем історії української козацької старшини нами виділено персональний склад та козацько-старшинська генеалогія. Під генеалогією розуміється не лише вивчення походження, а й зв'язків історичних осіб, родів і фамілій.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є принципи історизму, системності, об'єктивності, всебічності, наступності, діалектичного розуміння історичного процесу як єдності його складових.

Враховуючи, що між методом і предметом пізнання існує діалектична відповідність, адекватно меті й завданням дисертаційного дослідження використовуються як загальнонаукові так і спеціальні методи історичного пізнання. Залучені методи історичного, історіографічного й джерельного аналізу, синтезу й узагальнення разом з проблемним, логічним, порівняльним, ретроспективним, біографічним, описовим, історико-хронологічним методами, а також методами типологізації, класифікації та періодизації дозволили оптимально вирішити завдання дослідження. Провідний метод дисертації - структурно-персональний аналіз. У поєднані з методом мереженого аналізу він дозволив як накопичити відсутні емпіричні дані, так і виявити закономірності функціонування предмету дослідження, систему та способи взаємозв'язків його елементів.

Хронологічні межі дисертації визначаються часом існування Української козацької держави - 1648-1782 рр. Нижня межа дослідження обумовлена початком Національно-визвольної війни українського народу середини ХVII ст., часом перетворення старшини в правлячу еліту козацької держави. Верхня грань - ліквідацією полково-сотенного устрою й заміною його намісницьким управлінням, часом знищенням козацьких урядів і козацької старшини як суспільно-впливової єдності. Географічні межі дослідження визначаються територією поширення полково-сотенного устрою козацької держави в його еволюції.

Наукова новизна одержаних результатів визначена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв'язання на основі простої і ефективної методології. Дисертація є першою спробою реконструкції персонального складу та генеалогії провідної верстви Української козацької держави протягом тривалого часу, яка на сьогодні не отримала всебічного й об'єктивного висвітлення у вітчизняній і зарубіжній літературі.

Синхронно проаналізовано масив вітчизняної та зарубіжної історіографії, яка вивчала різні аспекти діяльності української козацької старшини, виділено ключові напрями цих досліджень, окреслено основні історіографічні періоди вивчення теми, визначено їх здобутки та невирішені проблеми.

Систематизована джерельна база, дана характеристика й розкрито специфіку використання головних груп неопублікованих джерел.

Вперше на основі комплексного використання загальнонаукових і спеціальних методів висвітлено й проаналізовано персональний склад козацької старшини, використані нові методи, зокрема кількісного аналізу з використанням комп'ютерних технологій. Розроблена й використана методика аналізу поминальних записів у синодиках дозволила дослідникам більш глибоко проникати в проблеми генеалогії.

Завдяки внесеним уточненням, встановленому персональному складу старшини, більш широко ніж у дотеперішніх уявленнях, персоніфікується історія Гетьманщини. Вперше, у подібному масштабі, українська історія представлена її реальними творцями. Окрім реєстрів вищих щаблів старшини, зроблено спробу скласти реєстри сотенної старшин усіх полків.

Відтворена не лише динаміка змін старшини, але вперше показано роль основних територіальних і соціальних козацько-старшинських угруповань на різних етапах існування Гетьманщини, розкрито їх відмінності та характерні риси.

У дослідженні представлені нові, а також значно доповнені вже існуючі генеалогічні розписи найвідоміших родин Гетьманщини. Виявлені нові зв'язки, встановлені факти дозволили по новому поглянути на українську історію XVII-XVIII ст., уточнивши періодизацію деяких її зрізів. Нові генеалогічні розписи включають, перш за все, родини, які не ввійшли до складу російського дворянства наприкінці XVIIІ-ХІХ ст., але реально представляли Україну в політичних подіях XVII ст. Ці родини, переважно, залишалися поза увагою дослідників.

Дано власну інтерпретацію та визначення низки категоріально-понятійних одиниць, зокрема, тлумачення співвідношення понять “соціальна” й “національна” еліти, проаналізована їх еволюція на тлі української історії, нові підходи обумовлюють розгляд питань, пов'язаних з поняттями “значне військове товариство” та “бунчукове товариство”.

Створено цілісну картину еволюції козацько-старшинських родин, персоніфіковано процес їх приходу до влади та її втрати, динаміку змін і зрушень у старшинському середовищі.

Розширено й суттєво доповнено висновки попередніх дослідників історико-генеалогічними нарисами окремих місцевостей, а саме: Переяслава, Білої Церкви, Батурина, Борзни, Волинки, Борисполя, Березані, Яготина, Воронкова, Любеча, Терехтемирова, Сміли, Умані, Вінниці, які дозволяють побачити систему внутрішньосотенних родинних зв'язків. Вважаємо, що шлях публікації таких нарисів є найпродуктивнішим у дослідженні регіоналістики періоду козацтва, він дає можливість заповнити багато історіографічних лагун.

До наукового обігу введено нові архівні джерела, що висвітлюють різні періоди й аспекти діяльності козацької старшини. Інформативність результатів дослідження посилюють таблиці, які вміщують проаналізовані та систематизовані дані.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що концептуальні положення і висновки можуть використовуватися для глибшого наукового вивчення даної проблематики і загальної історії України, при підготовці загальних та спеціальних курсів історії, написанні наукових праць, підручників для вузів, середніх навчальних закладів, науково-популярних видань, сценаріїв п'єс і кінофільмів, при розробці лекцій нормативних і спеціальних курсів лекцій з історії України, генеалогії та краєзнавства.

Зібрана й проаналізована історична інформація може бути використана в проведенні культурно-просвітницької роботи, вихованні патріотичних почуттів, зміцненні національної свідомості.

Особистий внесок здобувача. В опублікованих у співавторстві монографіях зазначено право власності кожного із авторів на свою частину, у статтях - половина підбору фактичного архівного матеріалу і його обробки належить здобувачу.

Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалась на засіданні відділу етноісторичних досліджень Інституту політичних й етнонаціональних досліджень НАН України. Наукові проблеми, представлені на захист, підсумки досліджень опрацьовані в доповідях на: 1-ій заочній науковій конференції з питань генеалогії й біографіки, присвяченій 100-річчю з дня народження О.М. Лазаревського (Вінниця, червень 1994 р.); Всеукраїнських наукових конференціях: “Черкащина в новітній історії української нації та держави” (Черкаси, березень 1999 р.); “Інтелігенція - гуманна об'єднувальна сила сучасного суспільства” (Київ, квітень 1999 р.); “Україна: ретроспектива й перспектива” (Рівне, травень 1999 р.); “Україна: минуле, сьогодення, майбутнє” (Вінниця, травень 1999 р.); (Чернігів, травень 1999 р.); “Полтавщина в новітній історії України” (Полтава, липень 1999 р.); “Україна скрізь віки” (Кам'янець-Подільський, вересень 1999 р.); “Україна: вчора, сьогодні, завтра” (Миколаїв, вересень 1999 р.); “Кіровоградщина на зламі тисячоліть: стан, проблеми, перспективи” (Кіровоград, вересень 1999 р.); “Волинь у новітній історії України” (Луцьк, 1999 р.), “Історичні витоки козацького роду в Україні” (Вінниця, вересень 2004 р.); конференції Міністерства оборони та Інституту історії НАНУ “Військова історія України: стан і перспективи дослідів і викладання” (листопад 1996 р.) та на Міжнародних наукових конференціях “350-річчя української держави Богдана Хмельницького” (Київ, грудень 1998 р.), “Цивілізації: гуманітарний аспект” (Київ, січень 2004 р.). Наукові результати були також представлені на генеалогічних читаннях Інституту історії НАНУ пам'яті В.Модзалевського (Перші - грудень 1995, Другі - грудень 1996, Треті - грудень 1997), розширеному засіданні Наукової ради “Історії міжнародних відносин і зовнішньої політики Росії” Інституту російської історії РАН (Москва, лютий 2004 р.), а також на Могилянських читаннях “Гетьман Іван Мазепа й Києво-Печерська Лавра” (грудень 1999 р.), гетьманських читаннях Музею гетьманства (2003, 2005 рр.), загальному засіданні Української академії наук (Харків, травень 2005 р.).

Структура дисертації складається з вступу, шести розділів, 21 параграфа, таблиць, висновків, додатків та списку використаних джерел та літератури (1500 позицій).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність і новизну наукового дослідження, зв'язок з напрямами наукових досліджень Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, визначено об'єкт і предмет, сформульовано мету і завдання роботи, хронологічні та територіальні межі, вказано на методологічні засади та методи, практичне значення одержаних результатів, подані відомості про апробацію, охарактеризовано структуру дисертації.

У першому розділі “Джерела, історіографія та методологія дослідження персонального складу та генеалогії козацької старшини”, який складається з трьох підрозділів, розглядається джерельна база, стан наукової розробки теми, обґрунтовано вибір і постановка проблем, методологія та методика дослідження.

Серед джерел з історії козацтва, а відповідно, і козацької старшини дослідники відзначають тринадцять груп джерел, які всі в різній мірі використанні в пропонованому дослідженні. Джерельну базу дослідження складають матеріали фондів Центрального державного історичного архіву України в м. Києві та Інституту рукопису НБУ ім. В.І. Вернадського. Базовими стали: ф. І (Літературні матеріали), ф. ІІ (Історичні матеріали), ф. VІІІ (Колекція Київського університету), ф. Х (Архів АН України), ф. ХІІ (В.Л. Модзалевський), ф. XIV (Колекція історичних документів ВР НБУ) ІР НБУ. Фонди ЦДІА містять величезну кількість матеріалів господарчо-правового, родовідного та статистичного характеру. Комплексні джерела козацької держави, що виникли в процесі функціонування органів козацької адміністрації складають невичерпну інформацію багатьох фондів, серед яких - Генеральна військова канцелярія (ф. 51), похідна Генеральна військова канцелярія (ф. 1501), Генеральний військовий суд (ф. 56), полкові (ф. 63, 72, 75, 80, 83, 94, 96, 98, 102, 108) і сотенні (ф. 61) канцелярії. Крім вище вказаних архівосховищ, використані джерельні матеріали Дніпропетровського й Чернігівського історичних музеїв.

Першочергове значення для дослідження проблеми мають статистичні матеріали, найбільш цінним джерелом серед яких є реєстри. Авторові вдалося виявити й використати 76 полкових реєстрів 1712-1764 рр., які є архівними оригіналами, що вказує на їх високу достовірність. Поруч з реєстрами виключне значення мають присяжні книги.

Особливо цінною є інформації в компутах бунчукових, значкових товаришів, іменних відомостях військових канцеляристів, документах про виплату грошової винагороди, щорічних відомостях про старшину, а також зведених реєстрах старшини Гетьманщини, послужних списках земських, судових установ, матеріалів намісницьких, губернських і повітових дворянських зібрань, списки ченців монастирів і священиків, студентів Києво-Могилянської академії. Окремою комплексною джерельною групою є документи Генерального слідства про маєтності й Рум'янцевської ревізії (ф. 57), опису намісництв 1779-1783 рр.

З статистичних джерел церковного походження велике значення мають метричні й сповідальні книги, які уточнюють дані реєстрів і присяг старшини, пов'язуючи їх між собою. Зберігся значний масив джерел такого плану починаючи з 1721 р.

З козацького дипломатарію для встановлення часу знаходження на урядах, особливо в ХVІІ ст., неабияку вагу мають судові документи, купчі, зміст та підписи тестаментів. Ці документи переважно зосереджені в міських актових книгах, актах полкових судів.

У зв'язку з ретроспективним дослідженням персонального складу старшини виключне значення мають фонди намісницьких управлінь. Найбільше таких матеріалів у фонді Київського намісництва (ф. 193), найменше - Катеринославського (ф. 209), який зберігся найгірше. Деякі матеріали знаходимо в Чернігівському (ф. 204) і Новгород-Сіверському (ф. 206) намісницьких правліннях, канцелярії малоросійського генерал-губернатора (ф. 763), Київській губернській канцелярії (ф. 59).

У фонді КМФ - 9 ЦДІА України зосереджені копії документів з рукописного фонду Інституту історії Російської АН, особливе значення серед яких мають жалувані грамоти пануючій козацькій старшині та гетьманські універсали, яких не знаходимо в інших фондах. Фонди КМФ - 40 і КМФ - 41 дозволили використати дані “Розрядного наказу” й “Малоросійських справ” ЦДАДА.

У пропонованій дисертації, переважно, використовуються опубліковані і архівні документальні джерела, менше - наративні. З першого виду джерел першочергове значення за ступенем важливості й об'ємом використання для нашого дослідження має обліково-статистичний різновид, потім ідуть судові, дипломатичні й законодавчі акти. Перевірка повноти й достовірності вказує на переваги реєстрів, присяг, відомостей. Надійним джерелом є синодики, реєстри, заповіти, метричні й сповідальні книги, судові та маєткові документи. З наративних же джерел найбільшу увагу привертає листування, у меншій мірі - літописи. Зазначимо, що джерельна базу дослідження збереглася нерівномірно, особливо великі втрати маємо щодо Гетьманщини періоду 1648-1715 рр. Це ж стосується й локальної історії, якщо Лівобережжя документоване докладніше, то про старшину правобережних полків збереглися лише поодинокі згадки. Проте прогалини в окремих групах джерельної бази, розпочинаючи з 1715 р. не впливають на її повноту.

Охарактеризована вище джерельна база є різноманітною й дозволила вирішити поставлені в дисертаційному дослідженні завдання комплексного дослідження персонального складу та генеалогії козацької старшини. Прагнучи спертись на повноту фактів, автор використав всі наведені вище групи джерел, здійснивши перехрестне співставлення їх даних.

Аналізуючи стан висвітлення досліджуваної проблематики в історичній науці, у дисертації подано огляд етапів й одночасно напрямів дослідження теми, серед них виділені персональний склад, біографічні й регіональні дослідження, родоводи козацько-старшинських родин.

Динаміка досліджень зазначеного сюжету дозволила виділити три історіографічні етапи дослідження проблеми. У ході першого з них (ХІХ - початок ХХ ст.) розпочався процес накопичення фактичного матеріалу, у якому брали участь М. Костомаров, М. Максимович, Д. Бантиш-Каменського, С. Соловйов, М. Білозерський, О. Лазаревський, В. Модзалевський, В. Липинський, Г. Милорадович, Д. Багалій, В. Барвінський, М. Грушевський, М. Астряб, В. Герасимчук, І. Каманін, Д. Коренець. Досліди характеризуються, з одному боку, відсутністю методологічної досконалості при дослідженні персонального складу старшини, а з іншого - системністю й аргументованістю генеалогічних досліджень. Було здійснено спроби скласти реєстри гетьманів, генеральної старшини й полковників, дослідження родовідних, у першу чергу, родин, які зберегли політичний й економічний вплив на початок ХХ ст. Спочатку біографічні нариси стосувалися лише лівобережної старшини. Була закладена тенденція негативного ставлення до правобережних гетьманів, а, відповідно, і старшини, що призвело до приниження інтересу щодо цієї категорії як антиросійські налаштованої. Прорив у біографістиці правобережної старшини здійснив В.Липинський. Він став фундатором історіографічного напряму дослідження не лише покозачення шляхтичів, але й вивчення локальних груп цієї шляхти. Дослідження старшини окремих регіонів зосереджувалися на старшині полків, джерельна база яких збереглася найкраще. Вперше було здійснене спеціальне дослідження історії сотенної старшини.

Другий період історіографії характеризується нерівномірністю й у зв'язку з цим простежуються три підперіоди накопичення історичних знань досліджуваної проблеми: І. - 1917 - 30-ті рр., ІІ. - 30-ті - перша половина 50-х рр., ІІІ. - друга половина 50-х - 1991 р. В 1917-30-ті рр, у нових історичних умовах, у радянській Україні продовжував працювати М. Грушевський, у цей час розпочали науковий пошук Л. Окіншевич, С. Шамрай, М. Ткаченко, І. Бойко, О. Грушевський, К. Козубенко, О. Оглоблин, І. Крип'якевич, М. Петровський. Одночасно з ними за межами УРСР досліджували цю проблематику М. Возняк, Д. Дорошенко, В. Біднов, С. Наріжний. Вони продовжили традицію вивчення старшини окремих сотень та визначних полководців складанням реєстрів старшини. У СРСР в період репресій 30-х - 50-х рр. згортається дослідження проблематики, відбувається замовчування імен козацької старшини як класового ворога трудящих. Завдяки цьому проблема в меншій мірі позначилась високою політичною заангажованістю того періоду. Починаючи з кінця 50-х років з'явилася низка робіт Й. Крип'якевича, Ф. Шевченка, В. Дядиченко, К. Стецюк, О. Компан, які були початком нового етапу історіографії проблеми. У питанні персонального складу козацької старшини вони поступалися за кількісними показниками й фактологічною базою роботам післяреволюційної доби, але в порівнянні з 30-ми - першою половиною 50-х рр. були значним кроком уперед, відроджуючи інтерес до персоналій. На жаль, вони ще не могли використовувати генеалогічний метод дослідження й козацька генеалогія була поза межами їх дослідів. За кордоном з'явилися праці О. Пріцака, Л. Окіншевича, Б. Крупницького, О. Оглоблина.

Поступово відходять на задній план класові оцінки й дорогу торує наукова об'єктивність. У цих процесах першочергове значення мали праці нового покоління дослідників: О. Апанович, О. Гуржія, В. Борисенка, О. Путро, П. Михайлини, Ю. Мицика, В. Сергійчука, В. Смолія, В. Степанкова, Г. Швидько. Протягом радянського періоду (1917 - 1991 рр.) під тиском класового підходу, політичної кон'юктури, при дефіциті інформації вченим так і не вдалося реалізувати повною мірою наукові принципи системності, аргументованості, всебічності в підходах до історії козацтва в цілому й старшини зокрема. Зрозуміло, що відсутність спеціальних досліджень вказаної проблематики тягла за собою описовість і фрагментарність у працях з історії Гетьманщини. На цьому етапі в радянській історіографії старшини персоніфіковано використовувалися лише у двох сюжетах: як герої-проводирі народних мас й експлуататори тих же мас.

За кордоном персональний склад козацької старшини як об'єкт спеціального дослідження знайшов продовження у фундаментальній двотомній збірці Ю. Гаєцького. Розвідки Л. Винара, В. Сенютович-Бережного відзначаються глибоким знанням джерельної бази, переконливою аргументацією, кваліфікованими висновками.

У новітній період розвитку української історіографії пожвавленню досліджень проблеми козацької персоналістики сприяли праці В. Борисенка, В. Горобця, О. Гуржія, Я. Дашкевича, М. Крикуна, Ю. Мицика, О. Путро, В. Сергійчука, В. Смолія, В. Степанкова, Т. Чухліба, Г. Швидько, персонального складу урядової й неурядової старшини - В. Сергійчука, В. Кривошеї, І. Кривошеї, Ю. Мицика, В. Панашенко, О. Репана, В. Щербака, козацької генеалогії - В. Кривошеї, І. Кривошеї, В. Томазова. Світ побачила узагальнююча монографія про старшинський корпус армії Богдана Хмельницького, маємо ґрунтовну інформацію полково-сотенного устрою Гетьманщини, найбільш продуктивно дослідники працювали на ниві козацької біографістики, продовжується дослідження регіональної історії полків і сотень, відродилося вивчення локальних груп шляхти в козацькому середовищі. Новим історіографічним сюжетом є вивчення етнічного складу старшини.

Дисертаційне дослідження спирається на основні наукові принципи. Принцип історизму при вивченні персонального складу старшини враховує коли і за яких обставин вона виникла, які етапи у своєму розвитку пройшла і у що трансформувалася. Принцип об'єктивності вимагає врахування разом кола джерел, їх аналізу, порівнюючи будь-які згадки і факти і на цій основі приходити до виваженого результату. Це неможливо без всебічності і наступності аналізу як джерельної бази, так і попередньої історіографії. Принцип системності вимагає, з одному боку, підійти до явища козацької старшини як до елементу вищого порядку суспільної системи (козацька держава), а з іншого, як до самодостатньої системи (старшинська ієрархія). Використання логічного методу засвідчує, що для нашої роботи першочергове значення мають підходи щодо вивчення сім'ї, родичання, статево-вікових відносин, які є об'єктом будь-якої генеалогічної розвідки. Застосовуються класифікації старшини та її угруповань за походженням, часом і тяглістю отримання старшинського уряду, внутрішньо-традиційних регіональних підходів, зовнішньо-політичної орієнтації. Методологічні прийоми цивілізаційного підходу дають можливість дійсно по-новому підійти до розгляду деяких аспектів історії українського козацтва. Задля зґясування проблем дослідження використовується структурно-персональний метод як різновид системно-структурного. Розуміючи, що від чіткості визначення структури залежить і успіх самого пошуку, слід здійснити синтез, максимально деталізуючи організаційну структуру Війська Запорозького на різних етапах його існування, елементи якої складають головну термінологію дисертації. При складанні ж генеалогічних розписів використовується біографічний метод. Порівняльний аналіз різних полків дозволяє стверджувати, що старшина формувалася однотипно. Деталізація структури та ієрархії козацької старшини дає шанс використання не лише всієї сукупності фактів, але і відкриває можливості побудови на їх основі певної теоретичної системи, яка відтворювала б історичний процес, при чому використовується історико-хронологічний метод. Метод мережевого аналізу, який використовується в новітніх генеалогічних дослідженнях, дає змогу змоделювати мережу зв`язків та дружньо-родинно-сусідських відносин при вивченні родин, родів, родових кланів, враховуючи як стосунки по крові, так і свояцтво - стосунки за шлюбами, а також близькі духовні зв'язки не родичів. Ретроспективність і перспективність - невід'ємні методичні прийоми генеалогічного дослідження. Використання ж ретроспективного і перспективного пошуків вимагає максимально об'єктивної перевірки засобами різних інших історичних методів, при цьому нас більше цікавлять висхідні, а не нисхідні поколінні розписи, що забезпечує принцип системності, а не вибірковості. Лише завдяки цьому досягається багатовимірність і комплексність дослідження, чому допомагає застосування комп'ютерних методів обробки.

В другому розділі “Козацька старшина армії Богдана Хмельницького”, що складається з п'яти підрозділів, аналізується генеалогія роду гетьмана і його оточення, персональний склад старшинського корпусу корінних полків, полків західної і північно-західної групи, січової орієнтації і впливу, північно-східної групи.

Дослідження родоводу Хмельницьких, який є наріжним каменем генеалогії української козацької старшини, дозволило встановити, що в родині Михайла Хмельницького виховувалися сині Богдан, Юсько, можливо, Захар, крім того, щонайменше, три доньки. Встановлено ім'я третього сина Богдана Хмельницького - Григорій, який, за свідченням синодику, помер немовлям. Зроблено висновок, що Богдан Хмельницький мав 3-4 синів, 6-8 доньок, тобто 9-12 дітей. Відновлено інформацію про два шлюби, що передували одруженню Ганни Золотаренко з Богданом Хмельницьким.

Подана інформація щодо найближчих дорадників гетьмана, серед яких знаходились його родичі й свояки, і провідне місце належало Яненкам, Нечаям, Золотаренкам, Сомкам, Бережецьким, Безштанькам. Зроблено висновок, що родина Богдана Хмельницького, його родичі й свояки складали керівництво угруповання старшин корінних козацьких полків. Розглянуто генеральну старшину як найближче формальне оточення гетьмана. Встановлено, що переважно це були вихідці з корінних козацьких полків із значним досвідом попереднього знаходження в козацькому середовищі.

З'ясовуючи персональний склад полковників, які першими очолили козацькі загони в 1648 р., вказується, що цей процес ускладнюється втратами, що несли повстанці під час бойових дій. Крім того, частина з звільнених з урядів полковників вийшла у відставку й склала товариство Війська Запорозького. Дисертант приходить до висновку, що воно (пізніше отримало назву значне військове товариство) вписане до реєстру Чигиринського полку. Дано характеристику родоводів визначних полковників Максима Кривоноса, Матвія Гладкого, Івана Богуна.

Підраховано, що в літературі згадуються 80 попередників Богдана Хмельницького на уряді кошового й гетьмана, у козацькому середовищі були їхні прямі нащадки й родичі. За перші 23 роки (з 1625 по 1648 рр.) існування реєстрових полків у них змінилася значна кількість полковників, які також мали свої більші чи менші угруповання, аналіз яких проведений в дисертаційному дослідженні.

Виявлено, що старшина на полкових урядах і сотники складали менше одного відсотку всього Війська Запорозького (0,94 %). У корінних полках її частка серед козаків була нижче загальнодержавного, а новоутворених - вищою. Зроблено висновок, що це свідчить про вищу самоорганізацію козаків корінних полків.

Персональний аналіз старшини цих полків доповнює наші уявлення про особливості Чигиринського, Корсунського, Канівського, Черкаського, Переяславського, Кропивненського, Білоцерківського полків, які складали особливу групу старовинного козацтва, ставши головною рушійною силою Національно-визвольної війни. За кількістю старшини найбільшим із них був Білоцерківський, за ним йшли Чигиринський і Переяславський, найменше старшини мав Кропивненський. Чигиринський полк охарактеризований як головну опору гетьмана, який надав значну частину своїх досвідчених козаків для фундації нових полків Гетьманщини, саме його старшина складала й головний кадровий резерв гетьманського дипломатичного корпусу. Встановлено, що великим козацьким центром у Білоцерківському полку була Чорнокам'янська сотня, яка, крім Чорного Каменя, включала Насташки, Ставище, Синявку, Лесевичі, Ковшевату, Шавулиху, Вільнанку, які пізніше виділились в окремі сотні. Із чотирьох відомих за Хмельницького повних полковників переяславських - двоє були родичами гетьмана, а один - свояком. На північ від традиційних осередків козацтва виник окремий Остерський полк, який пізніше ввійшов до Переяславського. У дисертації дана характеристика трьох полковників полку (імена двох з яких вперше уведене до наукового обігу), а також родин, які репрезентували остерську шляхту в козацькому середовищі.

На території колишнього Брацлавського воєводства виникли Брацлавський, Кальницький й Уманський полки, які за своїм складом, як і Київський та Паволоцький, тяжіли до Білоцерківського полку (18,2 % покозаченої шляхти - найвищий у державі показник). У цих полках відсоток шляхтичів був достатньо високим: Брацлавський - 17,2 %, Київський - 15,6 %, Уманський - 15 %, Кальницький - 14,2 %, тому автор дисертації відносить названі полки до групи шляхетсько-козацьких. У дисертації знайшла подальшу аргументацію точка зору, що Кальницький полк почергово очолювали Іван Яцьківський-Куницький та Іван Богун. Стосовно Київського полку автор акцентує увагу на необхідності пошуку старшини в сотнях, які виникли дещо пізніше - Димерській, Лесняківській, Рожевкинській, Чорнобильській, Карпилівській, Вишгородській, Борщагівській. З'ясовано, що в порівнянні з реєстром В.Липинського частка шляхтичів у козацтві була значно вищою.

Головними містами запорозького впливу на Гетьманщині в дисертації визначені Миргород, Полтава, Гадяч, Лубни. Вони стали центрами самостійних козацьких полків, які згодом були об'єднані у два. Приблизно рівні за чисельністю, ці два новоутворених полки (3009 й 2970 козаків) складали близько 15 % загальної кількості реєстру, ставши другим за силою й впливом угрупованням старшини, до якого належали й південні сотні Уманського й Чигиринського полків.

У дисертації простежується боротьба за миргородський полковий пірнач між Гладкими й Лісницьким, які разом із своїми угрупованнями репрезентували запорозький і шляхетський вплив. Визначені основні центри Іркліївського полку. В 1648 р. полк очолював Михайло Телющенко й у дисертаційному дослідженні наведені аргументи його приналежності до роду Тулубів. Стосовно полковника Джеджалії вказується, що в родовому поминальнику йому передує 21 чоловіче й 10 жіночих імен, тобто, якщо вказівка про його татарське походження вірна, то до православ'я цей рід перейшов щонайпізніше в ХІV ст.

На території колишнього Чернігівського воєводства виникли Ніжинський, Прилуцький, Чернігівський, пізніше Стародубський полки. Їх територіальний стан, переважаючий вплив і знаходження на керівних посадах любечської, чернігівської та стародубської православної шляхти, пріоритетні торгівельно-господарські зв'язки з Московською державою обумовлювали тяжіння цього регіону й місцевої старшини до неї. Проаналізовано першочергову роль корсунського козацтва у формуванні Ніжинського полку й усіх козацьких формувань Сіверщини, представники якого займали ключові позиції в полковому керівництві. У дисертації аргументується позиція, що полковник прилуцький Іван Мельниченко та Іван Шкурат - це одна й та ж особа Іван Шкурат-Мельник, батько Тиміша Носача, майбутнього генерального обозного.

Зведені таблиці про персональний склад старшини 1648-1657 рр. засвідчують, що наявні дані стосовно правобережної і лівобережної старшини кількісно суттєво відрізняються на користь останніх. Крім того, зазначено, що короткотермінові полки, головну чисельність яких давав некозацький контингент, впливу на чисельність, склад та еволюцію козацької старшини не мали.

Доведено, що за Хмельницького в козацькому середовищі склалося кілька впливових старшинських угруповань: старшина корінних козацьких полків, покозачена шляхта, що зайняла старшинські уряди, старшини - вихідці з Запорозької Січі. Гетьману вдавалося тримати й направляти ці угруповання на створення Української держави через їх провідників, з яких у реєстрі зафіксовано 676 генеральних, полкових старшин і сотників, що репрезентували 601 родину.

У розділі третьому “Українська козацька старшина в умовах початкового етапу громадянської війни (1658-1663 рр.)”, що складається з двох підрозділів, розгляд проблеми починається з аналізу старшинського корпусу гетьмана Івана Виговського, продовжується дослідженням кадрових змін за гетьмана Юрія Хмельницького.

Встановлено, що за зовнішньополітичною орієнтацією крім самостійницької (І. Богун), у цей час в козацькому середовищі чітко простежується пропольська (І. Виговський, І. Груша, П. Тетеря) та промосковська (М. Пушкар, І. Безпалий, І. Силка) орієнтації. До шведської орієнтації більше схильна була старшина полків Брацлавщини, яка може розглядатися як різновид самостійницької.

Здійснена реконструкція родоводу Виговських, аналіз ротації генеральної старшини. Дискутуючи про ротацію керівного ядра Війська Запорозького, автор спростовує точку зору про 80 %, доводить, що така ротація складала 61 % на початок і 72 % на кінець гетьманування Виговського.

Характеристика старшини Полтавського полку підтверджує належність до полків найбільшого січового впливу. У Миргородському полку простежується розгортання справжньої громадянської війни між прибічниками й супротивниками полковника Лісницького, який став на бік Виговського.

У дисертації простежується боротьба Виговського з “кланом” Хмельницького. Її початок поклали репресії в Переяславському полку. Виговський заарештував, а потім знищив полковника Івана Сулиму, його наступнику Колюбаці через кілька місяців відсікли голову, від гетьманського гніву вимушений був втікати на Дон Сомко. Корсунського полковника Тимофія Оникієнка розстріляли за те, що не взяв участі в поході проти Пушкаря. Враховуючи те, що останній доводився двоюрідним братом Василю та Івану Золотаренкам, гетьман наніс удар прибічникам Ю. Хмельницького. Вказується, що Золотаренко Василь усунув Гуляницького з уряду полковника ніжинського лише в умовах кризи правління гетьмана. Це підтверджує, що Виговський був на боці Гуляницьких у їх боротьбі проти Золотаренків. Наступний виток знищення старшинського корпусу пов'язаний з виступом Безпалого. У дисертації доводиться, що Безпалий виступив як один із провідників спільноти городових і запорозьких козаків.

Поворот гетьмана від московської орієнтації привів до лав його прибічників усі українські антимосковські елементи. Встановлено, що кадровим плацдармом Виговських стала територія їх батьківщини Овруччини. Близький соратник гетьмана Іван Груша належав до покозаченої шляхти українсько-білоруського порубіжжя Турово-Пінщини, яке також було базовим для Виговського й всього шляхетсько-козацького угруповання.

Доведено, що в цей час, у противагу Виговському, склався союз правобережної й лівобережної городової старшини близької до Запоріжжя, яких репрезентували серед генеральної старшини Іван Безпалий і Семен Голуховський. До них приєдналися два угруповання лівобережного козацтва на чолі з Золотаренком і Цецюрою. Хроніка подій свідчить на користь того, що партію Юрія Хмельницького очолювали колишній прилуцький полковник Петро Дорошенко й колишній генеральний осавул Іван Ковалевський, які були його родичами. “Клан Хмельницьких” очолив боротьбу проти гетьмана Виговського, його ж активно підтримали самостійники, січовики та полки, що на них орієнтувалися, ображені старшини різних полків, яких всіх разом стимулювала іноземна присутність, спричинена Виговським.

Вдалося виявити джерельні згадки про 198 старшинських родів (215 старшин) часів Виговського. Із старшин маємо прізвища 155 (72 %). 80 родин зберегли своє становище в порівнянні з попереднім періодом (51,6 %), серед них були й родичі Хмельницького (Золотаренки, Нечаї, Безштаньки, Дорошенки, Ковалевські). 65 значних родин попереднього періоду не знаходимо серед старшини, що складає більше 11 % відомих старшин, які діяли під керівництвом Богдана Хмельницького. Із зафіксованих за Виговського старшинських родин нові складали 48,4 % (75 родини).

Період гетьманування Виговського в кадровому відношенні відзначився відсутністю значної частини родин-фундаторів козацької держави, досить високою ротацією кадрів, розколом старшинського корпусу й знищенням старшини не на полі бої з зовнішніми ворогами, а в братовбивчій громадянській війні, якої гетьман не зміг уникнути.

Юрія Хмельницького на гетьманство обирали старшини семи правобережних полків, з Лівобережжя - одного, на які спочатку і обперся новий керівник. Вказано, що в кінці 1659 р. найбільшим впливом на Ю. Хмельницького користувався осавул генеральний Іван Ковалевський і Захар Шийкевич. Одним із проявів кризи політики нового гетьмана був розстріл у грудні 1661 р. кількох старшин, які переорієнтувалися на Москву. Проти Слободищенського трактату з поляками виступив Іван Богун. Поступово від Юрія Хмельницького відверталися як прибічники самостійності України, так і промосковсько орієнтована частина старшини. Його гетьманство й кадрова політика характеризується як невдала спроба повернення до політики Богдана Хмельницького консолідації усіх угруповань Гетьманщини. Проте, маховик ворожнечі був запущений і громадянська війна набирала обертів, а фігура Юрася, виконавши на початковому етапі роль прапора консолідації, у подальшому не змогла й не могла стати в рівень з батьком.

Спробу виправити стан справ і взяти владу в руки робить дядько Юрія лівобережний полковник Яким Сомко. Цьому сприяло як його попередня діяльність, так і родинні зв'язки з Калющенками, Щуровськими, Берлами. Його активно підтримали миргородсько-переяславська старшинська родина Гладких, їх зять з Лубенщини Пирський. Поступово з польського полону поверталася старшина, яка зміцнила антипольські позиції в полку. Цей виступ охарактеризовано як внутрішню боротьбу в середині родинного “клану” Хмельницьких, виступ промосковсько орієнтованої частини старшини корінних козацьких полків. Протистояння запорожці - Сомко мало іншу природу, ніж їх протистояння з Виговським. Запорожці взяли активну участь в приведені до влади Юрія Хмельницького. Після підписання Слободищенського трактату не фіксується зміни їх ставлення до нового гетьмана. Виступ Пушкаря січовиками кваліфікувався як справедливий проти “незаконного” гетьмана, а виступ Сомка проти Ю.Хмельницького в їх очах виглядав як “бунт” проти законного гетьмана.

У період гетьманування Юрія Хмельницького реєстр нараховує 361 старшину з 323 родин, з яких за прізвищами визначено 253 родини, тобто 79 %. Серед тих, хто повернув собі владу й вплив було 37 родин (14,6 % від загальної кількості відомих родин). Зберегли вплив 79 родин (31, 2%). Не фіксуються серед урядової старшини з попереднього періоду 84 родини (умовно втратили вплив). З політичної арени після усунення свого патрона - гетьмана Виговського - зійшли Білобровки, Богатиренки, Богаченки, Бруяки, Вовченки, Виговські, Гапоновичі, Дереневські, Джулаї, Лисовці, Лученки, Люторенки, Миневські, Нечаї, Шумейки, значно послабився вплив Зарудних, Каплуновських, Креховецьких, Лобод, Яненків, які перейшли до значного військового товариства, тобто до неурядової старшини. Новими в старшинському середовищі були 137 родин (54,15 %).

У четвертому розділі “Козацька старшина в умовах розколу Гетьманщини (1663-1676 рр.)”, який складається з чотирьох підрозділів, увага дисертанта зосереджена на дослідженні персонального складу та генеалогії старшини за гетьманування Тетері, Брюховецького, Дорошенка, Ігнатовича.

Аналіз старшинського корпусу гетьманату Тетері підтверджує думку про необхідність заміни попереднього лідера й той факт, що прихід до влади останнього був зумовлений компромісом шляхетсько-козацького угруповання з представниками старовинного козацтва.

Всі полковники чигиринські - активні учасники Національно-визвольної війни з самого її початку. Відомі старшини цього полку були реєстровцями ще перед початком військових дій. Загалом четверо з п'яти займали керівні уряди і за попередніх гетьманів. Разом маємо інформацію про чотирьох полковників і одного сотника Корсунського полку. Вони представляли п'ять родин, двоє з яких (Улезьки і Височани) були відомі в старшинському середовищі, а троє - відносно нові (Лепнявські, Підодні, Солов'ї). В той час в Канівському полку відомі 10 старшин. З старих старшинських родин продовжували утримувати владні важелі чотири (Демиденки, Лизогуби, Мітченки і Панченки), при чому двоє з них трималися Брюховецького. Шість же родин у полку на керівних посадах фіксуються вперше. Це засвідчує як значну ротацію старшинського корпусу Канівського полку за Тетері, так і її розкол.

Встановлено, що Іван Сірко, очолювані їм запорожці при підтримці лівобережного гетьмана Брюховецького і за погодженням з колишнім гетьманом Виговським змогли організувати повстання на Правобережній Україні. Аналіз персонального складу керівників засвідчує, що це були, у першу чергу, запорозькі ватажки Цар, Червона Башта, Радишевський, Богомаз, Рицький, Сонтовський, Шульга, Соломка, Стріла. Основу повстанців складали запорозькі полки, антипольська частина городового козацтва. Прихід до влади Опари на Правобережжі розглядається як компроміс між городовим антитетеринським козацтвом і запорожцями.

У правобережних полках того часу відомі 49 старшин з 49 родин. Персональний склад старшинського корпусу за гетьмана Тетері засвідчує, що він був активним виразником інтересів покозаченої шляхти, продовжувачем лінії Виговського. Повернулися до керівництва Джулай, Фридрикевичі, Черкаси, Коробки, Гапоновичі. Утримали владні важелі при переході їх з рук Хмельницького до Тетері Опари, Білогруди, Богуни, Зеленські, Гоголі, Дорошенки, Радченки, Лизогуби, Лисянські, Улезько, Ханенко. Серед нових старшинських родин з'явилися Хмури, Солов'ї, Полоницькі-Шимко, Васильківські.

Характеризуючи лівобережну старшину гетьмана Брюховецького, відзначено, що направлені в полки його представники вступили в контакт з антишляхетськими елементами й за їх допомогою прийшли там до влади. Місцева старшина, втративши частину своїх провідників, зайняла позицію вичікування. Підкреслено, що головний удар було нанесений стосовно старшини двох полків (Переяславського й Ніжинського) та ставлеників Сомка й Золотаренка до інших полків. Клан Хмельницьких поніс непоправні втрати.

Після перемоги запорожців на раді в 1663 р. січове угруповання змогло контролювати територію лівобережних полків. На прикладі Переяславського показано реформування цього полку з метою підриву впливу місцевих козацько-старшинських родин. Якщо умовна загальна чисельність полку після реформування його в 1663 р. взяти чисельність 1649 р. за сотнями, які тепер до нього ввійшли - 4802 козаків, то 12 % складали козаки колишнього Канівського полку, 8,8 % - Черкаського, 17,2 % - Кропивненського. Таким чином 38 % новоутвореного Переяславського полку складали козаки не цього полку.

За Брюховецького зафіксовано 199 старшин з 186 родин. Із 12 родин, які мали по кілька представників на старшинських урядах у попередній період на керівних посадах фіксуються лише три - Дворецьких, Донців, Бурих. Із 141 родин, які зафіксовані з прізвищами повернули уряди 13 родин ( 9,2 %), зберегли 56 ( 39,7 %), нові 72 ( 51 %), не фіксуються 137 на Лівобережжі .

Внаслідок приходу до влади Брюховецького з реєстру старшин зникли прізвища Аврамовичів, Бистрицьких, Велигорських, Войтенків, Войцеховичів, Вороб'їв, Ворон, Гаркуш, Золотаренків, Зражевських, Калющенків, Канівців, Ковтуновичів, Коханенків, Красовських, Кваш, Мурав'їв, Панкевичів, Пирських, Подобайл, Рубанів, Себастьяновіч, Слободецьких, Сомків, Третяків, Шацьких, Щуровських та інших, які були головною опорою керівників двох найвпливовіших груп. Серед тих, хто очолив козацькі полки й сотні були представники старовинних січових родів: Скидани, Острянини, Омельницькі, Обіди, Надточії, Гнилозубенки, Витязенки, Безбожні, Барабаші, Шваченки, Чепіги, Щербаки, Щербини. Цей запорізький кадровий кістяк був доповнений висуванцями з місцевих антисомківських й антизолотаренківських груп, а саме: Полуботками, Постоленками, Свічками, Ситинськими, Сичами, Корнелевичами, Туранськими. Як і за часів Богдана Хмельницького, на старшинських урядах продовжували бути 19 козаків (9,5 %).

Розглядаючи частку козацької старшини Правобережжя (1665 р. - кінець ХVII ст.), першочергова увага надається родині Дорошенків та їх родичів Кононовичів-Посудевських, Яненків, Мовчанів, Гамалій, Лисиць, Голуховських, Холош, Тарасенків, Половців. Доведено, що П.Дорошенку вдалося об'єднати як колишніх виговців, так і хмельниченків.

Підсумовано свідчення щодо реєстру полковників Правобережжя за період 1648-1676 рр. Є згадки про 19 повних полковників брацлавських, з яких Михайло Зеленський обирався чотири, Коваленко Сидір і Сербин Іван по два рази. До реєстру Білоцерківського полку внесено 17 повних полковники. Іван Кравченко очолював полк тричі, Андрій Тарасенко, Семен Половець, Гнат Макуха, Яків Люторенко тримали пірнач двічі. З 14 полковників Кальницького полку Гаврило Ковалевський обирався тричі, двічі полковниками були Іван Богун, Іван Яцьківський, Василь Лобойко. З 18 повних полковників канівських тричі пірнач тримав Яків Лизогуб, двічі - Іван Лизогуб та Іван Стародуб. До 3 відомих наказних полковники нам вдалося додати інформацію про четвертого Василя Решетила. З 25 корсунських полковників Яків Улезько полковникував тричі, Григорій Гуляницький, Іван Креховецький, Федір Кандиба - двічі. Серед 21 полковничих родин у Корсуні Золотаренки дали трьох, Гуляницькі, Бути-Нестеренки - по два. Слід додати ще трьох полковників лисянських (Кривоніс, Лисянський і Височан). Із 14 полковників паволоцьких Іван Куцевич-Миньківський, Михайло Суличич, Іван Богун полковникували по два рази, з родини Гамалій відомі два полковники - Григорій і Яків. Відомі 6 полковників Подільського полку, серед яких Гоголь тримав уряд тричі протягом 17 років. 17 полковників уманських походили з 16 родин (двох полковників дала родина Безпалих). Ханенко й Білогруд обиралися полковниками тут по 8 разів. У Черкасах є згадки про 23 полковників. Джулай тричі очолював полк, Яків Колос і Михайло Гамалія - двічі.