Ідейно-політичні процеси в українських партіях у контексті альтернатив революційної доби (1917-1920 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Спеціальність 07.00.01 - історія України

ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНСЬКИХ ПАРТІЯХ У КОНТЕКСТІ АЛЬТЕРНАТИВ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ ДОБИ

(1917-1920 рр.)

Любовець Олена Миколаївна

Київ - 2006

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації обумовлена її метою та дослідницькими завданнями. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку джерел та літератури (38 с., 514 позицій) та додатків (61 с.), загальний обсяг 496 с.

Вступ. Актуальність дослідження проблеми ідейно-політичних процесів всередині українських партій у контексті альтернатив революційної доби 1917-1920 рр. зумовлена комплексом чинників.

Незапрограмованість історичного процесу (попри дію закономірностей суспільного поступу), іманентна йому множинність, непередбачуваність конкретних проявів у переплетінні з суб'єктивними складовими й нашаруваннями створюють основу реальної життєвої багатоваріантності. Тому, прогностично, та й на практиці постійно існують можливості здійснення різних, іноді дуже відмінних, варіантів-альтернатив суспільно-політичного розвитку. В процесі наукового дослідження минулого врахування наявної на той момент альтернативності дозволяє по-новому, з більшим рівнем об'єктивності, оцінити шлях кожної нації, держави, побачити невикористані потенції, винести повчальні уроки на майбутнє. Ігнорування альтернативних ситуацій збіднює уявлення про історичну реальність, не дозволяє відтворити ту чи іншу ситуацію у всеосяжності її осмислення й оцінок. З іншого боку, альтернативи минулого - це не тільки цікава у пізнавальному сенсі наукова проблема, але часто й вузол напруги в суспільній свідомості. Особливо це виявляється в перехідні, переломні періоди, коли вибір між різними перспективними варіантами подальшого шляху спонукає до перегляду, переосмислення попередніх епох, під час яких закладалися підвалини наявної моделі розвитку.

У контексті цього особливе місце, безумовно, займає період Української революції 1917-1920 рр., коли в загостреній формі зіткнулися інтереси різних політичних сил, різних суспільних верств. Всі суб'єкти політичного процесу мали власне уявлення щодо можливих шляхів суспільно-політичного розвитку України і зробили спробу втілити їх у життя. Протягом багатьох десятиліть історики, політологи, політики намагаються дати відповідь, чому при наявності декількох альтернатив, Україна пішла радянським шляхом розвитку. Всебічний аналіз, критичне осмислення альтернативних ситуацій революційної доби 1917-1920 рр. надає можливість багато в чому зрозуміти і пояснити сучасні, інколи діаметрально протилежні, позиції різних політичних сил, партій та суспільства в цілому щодо принципових проблем національно-державного будівництва, соціально-економічного поступу та формування інститутів політичної системи.

Сучасна політична ситуація в країні має ряд схожих рис із революційною добою 1917-1920 рр. Сьогодні, так само як і тоді, основним завданням вітчизняного політичного проводу є відстоювання й збереження української державності. Разом із тим, зараз, так само як і тоді, національна ідея не стає об'єднуючим чинником українського політикуму. Національна еліта розколота, часто-густо працює не на єднання суспільства, а, навпаки, на його роз'єднання, ставлячи вузькопартійні інтереси або особисті амбіції вище загальнонаціональних. Спільним моментом є й значний вплив зовнішнього чинника - діаметрально протилежні орієнтири окремих політичних сил щодо геополітичного місця України - пріоритетність європейського чи російського напрямів зовнішньої політики. Різні підходи при виборі зовнішнього вектору, як і в 1917-1920 рр., перешкоджають консолідації політичної еліти та суспільства навколо ідеї української державності, гальмують процес ствердження стабільної незалежної України. Невтішний досвід минулого має стати серйозним уроком і попередженням для сучасності.

Значний дослідницький інтерес даний період викликає ще й тому, що саме тоді вперше в Наддніпрянській Україні оформився весь партійний спектр - від лівих до правих партій, які виступили репрезентантами інтересів різних прошарків суспільства. Кожна з цих партій запропонувала свою програму суспільного розвитку, власне розуміння шляхів розвязання нагальних політичних і економічних проблем, свою модель національно-державного будівництва. Дослідження та неупереджений аналіз цих програм дозволить зясувати основні засади партійних доктрин, визначити місце та роль кожної партії в Українській революції 1917-1920 рр., показати їхній вплив на формування державної політики, винести уроки на майбутнє.

Звязок роботи з науковими програмами, темами. Тема дисертаційного дослідження розроблялася в межах науково-дослідної роботи відділу етноісторичних досліджень Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України - “Трансформації українського суспільства у ХХ столітті в історико-політологічному вимірі” (№ держ. реєстрації 0101U000122).

Обєкт дослідження - українські політичні партії, які функціонували в період Української революції 1917-1920 рр. в Наддніпрянській Україні.

Предмет дослідження - ідейно-політичні процеси в українських партіях у контексті революційних альтернатив, причини внутріпартійних розколів і формування міжпартійних блоків.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від початку 1917 р. до листопада 1920 р. Нижня хронологічна межа повязана з перемогою Лютневої революції в Петрограді, яка розпочала процес демократизації всіх сфер життя, відкрила реальні можливості щодо організації партійної діяльності, прискорила оформлення багатопартійності в Україні. Верхня межа збігається з остаточною поразкою Української революції та припиненням діяльності основної маси українських політичних партій на терені Наддніпрянської України (крім Української Комуністичної Партії) з огляду на неможливість їхнього функціонування в умовах більшовицького режиму.

Географічні межі дисертації охоплюють Наддніпрянську Україну, яка до 1917 р. була складовою частиною Російської імперії.

Метою дослідження є вивчення ідейно-політичних процесів у середовищі українських партій у контексті політичних альтернатив революційної доби 1917-1920 рр., зясування причин внутріпартійних розколів та формування міжпартійних блоків.

Спираючись на архівні матеріали, пресу, історіографічні джерела, автор ставив собі на меті розвязати наступні завдання:

- зясувати основні етапи та напрями дослідження проблеми партійно-політичної історії доби Української революції 1917-1920 рр., систематизувати та класифікувати корпус джерел з історії українських політичних партій, висвітлитити новітні теоретико-методологічні засади дослідження політичних партій;

- окреслити реальні та гіпотетичні альтернативи Української революції 1917-1920 рр., показати політичні сили, що відстоювали кожну із них;

- дослідити питання утворення та ґенези українських партій як основного суб'єктивного чинника й складової об'єктивних альтернативних ситуацій в роки революції; дослідити соціальну базу, регіональну розгалуженість і чисельність українських партій (в тому числі їх частин - груп, фракцій, течій тощо) на різних етапах революції;

- охарактеризувати ставлення українських партій щодо альтернативних варіантів політичної системи України, які виникали в ході революції (республікансько-демократичний лад УНР, більшовицька радянська система, гетьманат П.Скоропадського, “трудовий принцип” організації влади, націонал-комуністична модель тощо);

- виявити основні причини внутріпартійних розходжень і розмежування, появи внутріпартійних течій, груп, фракцій; прослідкувати зв'язок ідейно-політичних процесів всередині українських партій із реальними альтернативами організації влади, які об'єктивно існували в суспільстві;

- проаналізувати перебіг міжпартійної боротьби за вплив на формування державної політики та внутріпартійні суперечності щодо визначення моделей національно-державного будівництва, внаслідок чого утворювалися міжпартійні блоки та відбувалися внутріпартійні розколи;

- визначити роль та місце окремих українських політичних партій у революційних подіях, оцінити рівень їх згуртованості, організованості та здатності запропонувати суспільству адекватну його потребам альтернативну модель розвитку і боротися за її реалізацію;

- визначити завдання щодо подальшого дослідження даної проблеми.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим спеціальним комплексним дослідженням ідейно-політичних процесів всередині українських партій у контексті альтернатив революційної доби 1917-1920 рр. Наукова новизна дисертаційної роботи знайшла свій конкретний вияв у тому, що в ній:

- дано власну інтерпретацію та визначення низці категорійно-понятійних одиниць (українські партії, партійний розкол, внутріпартійні розбіжності (розходження), внутріпартійна диференціація, внутріпартійні розмежування (ідейно-теоретичні, політичні, організаційні), політична альтернатива тощо), запропоновано авторський варіант типологізації українських партій періоду революції 1917-1920 рр.;

- вперше систематизовано весь наявний політичний спектр доби революції - від лівих до правих партій, які репрезентували інтереси всіх суспільних верств населення України та боролися за втілення в життя сутнісно відмінних моделей політичного і соціально-економічного устрою, не лише на загальнопартійному рівні, а й на зрізі внутріпартійних фракцій, груп, течій;

- відтворено цілісну картину міжпартійної та внутріпартійної боротьби навколо визначення перспектив суспільно-політичного розвитку України та можливих форм організації влади в контексті реальних і гіпотетичних альтернатив, які висувалися революцією; з'ясовано причини внутріпартійних процесів всередині українських партій (розходження, конфлікти, розколи, відмежування, блоки), які були своєрідною реакцією певних партійних частин на багатоваріантність можливого подальшого суспільно-політичного поступу;

- з'ясовано місце та роль окремих партій у процесі відстоювання тієї чи іншої альтернативи суспільного розвитку України, ступінь їх зрілості та здатності очолювати політичні процеси;

- заповнено фактологічні прогалини в історії появи та діяльності ряду партій, які тривалий час залишалися поза увагою дослідників, зокрема, Української трудової партії, Української націонал-республіканської партії, Всеукраїнського союзу хліборобів-власників (селян), Української народної партії, Соціалістичної селянської партії, Української партії лівих соціал-революціонерів (борьбистів) та ін. Аналіз політичних доктрин і методів діяльності цих партій дозволив по-новому оцінити об'єктивні реалії революційної доби і побачити нереалізовані можливості;

- доповнено та уточнено дані щодо чисельності, соціального складу та регіонального впливу низки українських партій на різних етапах революції, доведено, що їх якісні та кількісні показники знаходилися в прямій залежності від рівня відповідності партійних доктрин домінуючим настроям поточного моменту й вимогам окремих верств суспільства;

- показано різниці в підходах партій щодо можливих моделей національно-державного будівництва, в основі яких лежали альтернативні політичні доктрини та намагання захистити політичні й економічні інтереси конкретних прошарків і соціальних груп, визначено рівень впливу різних партій на формування напрямів урядової політики, проаналізовано причини їх коливань та змін політичних орієнтирів щодо принципових питань державотворення;

- розширено характеристику так званого “трудового принципу” організації влади та націонал-комуністичної моделі суспільства, які оформилися в ході революції як своєрідні альтернативи більшовицькій радянській системі.

Наукове та практичне значення дисертації полягає в тому, що її результати можуть бути використані для поглибленого вивчення даної та суміжної проблематики, а також при підготовці спеціальних та узагальнюючих праць з історії України та політологічних досліджень української суспільно-політичної думки. Певне значення дослідження має для розуміння програмних документів окремих новоутворених партій в Україні, які значною мірою враховують ідейно-теоретичні засади своїх політичних попередників.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації обговорювалися на засіданнях відділу етноісторичних досліджень Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України. Результати дослідження доповідалися на міжнародних і всеукраїнських наукових, науково-теоретичних і науково-практичних конференціях та семінарах: Всеукраїнській науково-практичній конференції “Українська соборність: ідея, досвід, проблеми (До 80-річчя Акту Злуки 22 січня 1919 р.) (Київ, 1999); Міжнародній науковій конференції “Літературна і політична спадщина Володимира Винниченка на тлі ХХ століття” (Кіровоград, 2000); Міжнародній науковій конференції “Україна - Румунія - Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин” (Чернівці, 2001); Міжнародній науково-теоретичній конференції “Михайло Грушевський - науковець і політик у контексті сучасності” (Київ, 2001); Всеукраїнській науково-практичній конференції: “Українська Центральна Рада: поступ націєтворення та державобудівництва” (Київ, 2002); Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Україна: від самостійності до соборності (22 січня 1918 - 22 січня 1919 рр.) (Київ, 2004); Всеукраїнській науковій конференції “Громадсько-політична діяльність Володимира Винниченка (до 125-річчя до дня народження) (Київ, 2005); Всеукраїнській науковій конференції “Українська державність: ґенеза, історичний розвиток, традиція” (Житомир, 2006) та інших.

Публікації. Викладені в дисертації положення знайшли своє відображення у монографії “Українські партії й політичні альтернативи 1917-1920 років”, брошурі “Нарис історії Української демократично-хліборобської партії” та у більше ніж 30 статтях, загальним обсягом понад 40 друкованих аркушів).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Перший розділ “Історіографія, джерельна база та теоретико-методологічні засади дослідження” присвячено аналізу наукової літератури та джерел з даної проблеми, характеристиці основних принципів і методів дослідження.

У підрозділі 1.1 “Історіографія та джерельна база дослідження” розкриваються основні етапи і провідні напрями вивчення історії та діяльності українських партій революційної доби 1917-1920 рр.

Наявну історіографічну базу можна поділити на чотири групи: так звана “партійна історіографія” власне революційних років, зарубіжні видання 20-х - 80-х рр. ХХ ст.; радянська історіографія; сучасна вітчизняна історіографія.

Перші спроби написання історико-партійних нарисів (підкорених реалізації агітаційно-пропагандистських завдань і здебільшого невеликих обсягом) були зроблені членами окремих партій ще за часів їх активного функціонування на терені України в досліджуваний період. До даної групи історіографічних джерел є підстави віднести публікації О.Лоли, Я.Довбишенка, В.Степанюка, С.Єфремова, П.Стебницького, М.Ковалевського, В.Блакитного, А.Хвилі, С.Шемета Довбишенко Я. З історії нашої партії (1914-1918) // Слово (Катеринослав). - 1918. - 28 вересня; Лола О. З історії українського соціалістичного руху. - К., 1917. - 21 с.; Степанюк В. З історії нашої партії // Слово (Катеринослав). - 1918. - 21 вересня.; Єфремов С. На партійні теми // Нова Рада. - 9, 14 квітня; Стебницький П. (Смуток). Поміж двох революцій. Нариси політичного життя за роки 1907-1918. - К.: Час, 1918. - 288 с.; Ковалевський М. Од романтики до реалізму (З історії однієї партії) // Літературно-науковий вісник. - 1919. - Річник ХХ. - Т. LХХІІІ. - Кн. І. - С. 92-107; Кн. ІІ. - С. 213-225; Шемет С. До історії Української демократично-хліборобської партії // Хліборобська Україна. - Відень, 1924-1925. - Кн. 5. - С. 3-30; Кушнір М. Українські політичні партії та громадянство // Нова Рада. - 1918. - 31 липня та ін.; Гайдалемівський П. Українські політичні партії. Їх розвиток і програми. - Зальцведель, 1919. - 44 с. та ін. Ці праці містять чимало цікавих фактів щодо розвитку та становлення багатопартійності в Україні, взаємостосунків між різними партіями, відтворюють альтернативність партійних програм щодо визначення напрямів суспільно-політичного розвитку, розкривають перебіг внутріпартійних дискусій. Більше того, наведені тут факти та ідеологічні оцінки безпосередньо вплинули на формування бази і підходів наступних, суто наукових досліджень.

Українська зарубіжна історіографія з даної проблематики виразно розбивається на два якісних періоди - міжвоєнний (20-30-ті рр. ХХ ст.) та повоєнний (починаючи з середини 40-х рр. ХХ ст.). Особливістю міжвоєнного періоду було те, що ініціатива в науковій розробці проблем Української революції 1917-1920 рр. в цілому, й історії політичних партій зокрема, належала не академічним вченим, а безпосереднім учасникам революційних подій - лідерам політичних партій, членам різних урядів УНР і Гетьманської Держави. З огляду на це, розробка історії Української революції проходила в умовах жорсткого ідейного протистояння між колишніми учасниками революційного процесу, які належали до різних політичних таборів. Відповідно до своїх політичних переконань вони поділилися на так званих “унеерівців” і “гетьманців”, які взаємно звинувачували один одного, намагаючись покласти провину на опонентів, довести вірність власних ідеологій і партійних доктрин. До перших відносилися М.Грушевський, В.Винниченко, М.Шаповал, І.Мазепа, П.Феденко Винниченко В. Відродження нації: В 3-х ч. - Київ-Відень: Дзвін, 1920; Грушевський М. Новий період історії України за роки 1914 до 1919. - К.: Либідь, 1992. - 46 с.; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції: В 3-х т. - Прага, 1942; Мазепа І., Феденко П. З історії української революції. - Прага, 1930. - 94 с.; Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції: В 4-х т. - Прага, 1921; Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. - Прага, 1928. - 324 с. та ін. та ін., до других - Д.Дорошенко, В.Липинський Дорошенко Д. Історія України (1917-1923 рр.): В 2-х т. - Ужгород, 1932; Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - К.-Філадельфія, 1995. - 470 с. та ін. та ін. Спираючись на документи, свої враження і обізнаність тогочасних подій, вони довели, що Україна пережила власну революцію, яка виступила як альтернатива загальноросійським революційним процесам. Їхні праці містять багато цінної інформації з “партійної історії”, розкривають позиції різних політичних сил на кожному конкретному етапі революції, відтворюють картину міжпартійної та внутріпартійної боротьби. Разом з тим, авторам, не вдалося повною мірою відійти від власної партійної позиції, дотриматися принципу історизму.

У повоєнний період у зарубіжній науці подальша розробка зазначеної проблематики розпочинається й фаховими науковцями. Цей напрям представлений працями М.Стахіва, І.Майстренка, П.Мірчука, Р.Млиновецького, М.Мироненка, Д.Гирського, Т.Гунчака та ін. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. - У 7 т. - Торонто, 1962-1966; Мироненко М. Українська національна революція. - Мюнхен, 1951; Гирський Д. Дивні спроби виправдовування антидержавної політики (Відгук на фальсифікації соціалістів із табору УНР). - Торонто, 1973; Мірчук П. Українська державність 1917-1920. - Філадельфія, 1967. - 400 с.; Млиновецький Р. Нариси з історї українських визвольних змагань. 1917-1918. - Львів: Каменяр, 1994. - 571 с.; Майстренко І. Боротьбизм. Історія однієї течії українського комунізму. - Мюнхен, 1954. - 341 с.; Його ж. Історія Комуністичної партії України. - Б.м.: Сучасність, 1979. - 259 с. та ін.. У цілому історики і політологи цього періоду успадкували від своїх попередників схильність до ідеологічного протистояння. Однак поступово історична література переставала грати роль інструменту ідеологічної боротьби і переростала в наукову дискусію між представниками різних теоретичних течій.

У радянській історіографії вивчення проблем багатопартійності відбувалося в умовах жорстких ідеологічних меж, поза які вчені не мали можливості виходити. Протягом 20-х років сформувалася офіційна схема висвітлення політичної історії загалом і політичних партій зокрема, методологічною основою якої став марксизм, всі інші підходи проголошувалися антинауковими. Принцип альтернативності історичного дослідження відкидався повністю. Домінуючими стали теорія безальтернативності, закономірності перемоги Жовтневої революції та авангардної ролі більшовицької партії, концепція меншовартості так званих “дрібнобуржуазних”, “націоналістичних”, “контрреволюційних” партій, остаточно закріпився погляд, згідно якого табір ідейних опонентів більшовиків якщо і заслуговував на увагу, то лише як обєкт критики. Все, що зявилося протягом 30-х - у першій половині 50-х років про українські політичні партії мало фрагментарний, епізодичний і суто негативний характер, внутріпартійні процеси взагалі не розглядалися.

Новий етап у розробці даної проблематики розпочався з другої половини 50-х років після ХХ зїзду КПРС, який поклав початок процесу десталінізації в СРСР. Однак методологічні підходи щодо висвітлення історії українських партій залишилися старими. Вони продовжували кваліфікуватися “дрібнобуржуазними”, “націоналістичними”. Превалювало дослідження не самих партій, а лише тактики щодо них РКП(б) та КП(б)У, їх історія та діяльність розглядалися в ракурсі організаційного, ідеологічного та політичного краху Кулиниченко М.И. Тактика большевистской партии в связи с особенностями развития социалистической революции на Украине // Вопросы истории КПСС. - 1962. - № 10. - С. 72-84; Курас І.Ф., Полушкіна В.О. До питання про організаційний та політичний крах українських буржуазно-націоналістичних партій (1917-1920 рр.) // Наукові праці з історії КПРС. К., 1968. - Вип. 22. - С. 3-21; Овчаров Г. По поводу освещения вопроса о боротьбизме // Коммунист Украины. - 1958. - № 2. - С. 36-47; Сарбей В.Г. Критика В.І.Леніним буржуазно-націоналістичної концепції лідерів УСДРП та її історіографічне значення // УІЖ. - 1966. - № 3. - С. 53-59.. Поряд із цим зявилося й ряд позитивних моментів, насамперед, значне розширення джерельної бази, залучення нових архівних матеріалів, оприлюднення невідомих раніше фактів.

У 70-80-х роках спостерігалося кількісне збільшення праць з даної тематики. В цьому напрямку працювали Ю.Ф.Клінтух, В.О.Полушкіна, Ю.М.Гамрецький, Л.М.Спірін, І.Ф.Курас, Ю.І.Терещенко Гамрецкий Ю.М. О численном составе мелкобуржуазных партий на Украине в 1917 г. // Банкротство мелкобуржуазных партий России. 1917-1922 гг.: Сборник науч. трудов. - М., 1977. - Ч. 1. - С. 114-130; Клинтух Ю.Ф. Тактика Коммунистической партии по отношению к мелкобуржуазной националистической партии боротьбистов. - Одесса, 1973. - 33 с.; Курас И.Ф. Торжество пролетарского интернационализма и крах мелкобуржуазных партий на Украине. - К., 1978. - 315 с.; Його ж. Повчальний урок історії: (Ідейно-політичне банкротство Української соціал-демократичної робітничої партії). - К.: Політвидав, 1986. - 183 с.; Полушкина В.А. Рост влияния большевиков и крах мелкобуржуазных партий на Украине на завершающем этапе гражданской войны: Автореф. дис. … канд. ист. наук. - К., 1972. - 40 с.; Спирин Л.М. Россия 1917 год: Из истории борьбы политических партий. - М.: Мысль, 1977. - 333 с.; Терещенко Ю.И. Политическая борьба на выборах в городские думы Украины в 1917 г.: Автореф. дис. … канд. ист. наук. - К., 1971. - 30 с. та ін. та ін. Історики розглядали окремі факти та події з життя українських політичних партій, їх чисельність, соціальну базу, досліджували взаємостосунки між ними та більшовиками, однак пропоновані ними програми розвитку українського суспільства ніколи не розглядалися як реальні альтернативи радянського шляху розвитку.

Перші обережні спроби наукового переосмислення почали робитися у 1989-1990 рр., що стимулювалося проголошенням політики гласності. Показово те, що вперше в науковій літературі почала підніматися проблема альтернативності історичного розвитку. Хоча розгляд принципу альтернативності ще здійснювався на засадах марксистсько-ленінської методології, однак це був уже значний крок уперед у підходах до тлумачення, загальних оцінок історичного розвитку. Однією з основних тогочасних тем стала дискусія про альтернативи 1917 року Егоров В.К. История в нашей жизни. - М.: Наука, 1990. - С. 35-37; Смирнов Г. Об одном историческом экскурсе: Полемические заметки // Правда. - 1989. - 19 июля та ін. , до якої включилися й українські історики Ю.Ю.Кондуфор, І.Ф.Курас, В.Ф.Солдатенко Кондуфор Ю.Ю. Революційні події 1917 р. на Україні: пошук альтернатив // УІЖ. - 1990. - № 11. - С. 10-20; Курас І.Ф., Солдатенко В.Ф. Соціально-політичні альтернативи і Україна // Маршрутами історії. - К.: Політвидав України, 1990. - С. 31-65..

Нові можливості для піднесення досліджень на якісно вищий рівень зявилися лише після отримання Україною незалежності. З цього часу почалося й ґрунтовне вивчення історії окремих українських партій. Одними з перших у центр уваги дослідників попали УСДРП і УПСР, яким присвятили свої праці Т.А.Бевз, О.В.Бобина, О.Ю.Висоцький, В.І.Головченко, А.І.Голуб та ін. Бевз Т.А. Між романтизмом і реалізмом (сторінки історії УПСР). - К.: ІПіЕНД, 1999. - 272 с.; Бобина О.В. Діяльність Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії в умовах української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.: Дис. … канд. іст. наук. - К., 1993. - 200 с.; Висоцький О.Ю. Українські національні партії початку ХХ століття: соціалістичний сегмент (УСДРП та УПСР у компаративістському вивченні). Монографія. - Дніпропетровськ: ДДФЕІ, 2001. - 160 с.; Головченко В.І. Українська соціал-демократична робітнича партія (1896-1914 рр.): Дис. … докт. політ. наук. - К., 1999; Голуб А.І. Українська соціал-демократія і міжнародний соціалізм: сторінки політичної історії (кінець ХІХ - перша чверть ХХ століття): Навч. посібник. - Дніпропетровськ: ДДУ, 1998. - 92 с. та ін. . Крім того фрагментарні сюжети з історії діяльності цих партій присутні у всіх загальних роботах, присвячених даному періоду. На початку та всередині 90-х років значний інтерес для істориків і політологів являли партії, що репрезентували український націонал-комунізм Мейс Дж., Панчук М. Український націонал-комунізм. Трагічні ілюзії. - К.:, 1997. - 82 с.; Любовець О.М. Партія боротьбистів в українській революції 1917-1920 рр.: Дис. … канд. іст. наук. - К., 1993. - 166 с.; Нагорний В.І. Більшовизм та український націонал-комунізм в добу революції (1917-1920 рр.): Дис. … канд. іст. наук. -К., 1995. - 227 с.; Сергієнко Ю.Г. Етика лівого радикалізму в суспільно-політичному житті України з початку ХХ століття до 60-х років: Дис. …докт. іст. наук. - К., 1996. - 380 с. . Поширення в суспільстві популярності консервативних поглядів спонукала вчених до вивчення українських центристських та консервативних партій Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія: витоки, ідеологія, організація (кінець ХІХ століття - 1939 р.): Монографія. - К., 2002. - 361 с.; Турченко Ф., Заліська Н. Вячеслав Липинський - ідеолог Української хліборобської демократичної партії // Вячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. - С. 171-180; Любовець О. Нарис історії Української демократично-хліборобської партії (1917-1920 рр.). - К.: ІПіЕНД, 2002. - 68 с.; Піскорський О.В. Українська демократично-хліборобська партія: ідеологія, досвід, уроки: Дис. … канд. іст. наук. - Львів, 2001. - 199 с.; Геращенко Т.С. Українська народна громада // Український консерватизм і гетьманський рух: історія, ідеологія, політика. - Вісник КДЛУ. - К.: КДЛУ, 2000. - Вип. 4. - С. 196-213.. Сюжетами партійної історії насичені праці, які висвітлюють окремі періоди революції Копиленко О.А. “Сто днів” Центральної Ради. - К.: Україна, 1992. - 205 с.; Кривоший Г.Ф. Етносоціальна база Української революції (березень 1917 - лютий 1918 рр.): Дис. … канд. іст. наук. - Запоріжжя, 1997. - 218 с.; Клименко-Мудрий В.С. Національно-демократичний рух за часів Української держави гетьмана П.Скоропадського: Дис. … канд. іст. наук. - К., 1996. - 184 с.; Останній Гетьман: Ювілейний збірник памяті П.Скоропадського. 1875-1945. - К., 1983. - 398 с.; Проданюк Ф.М. Внутрішня політика Української Держави (29 квітня - 14 грудня 1918 р.): Дис. … канд. іст. наук. - К., 1996. - 230 с.; Лозовий В.С. Камянецька доба Директорії УНР (червень-листопад 1919 р.): Дис. … канд. іст. наук. - К., 1998. - 188 с. та ін.. Всебічний аналіз теоретичних засад і діяльності політичних партій на всіх етапах революції здійснив В.Ф.Солдатенко в своїй ґрунтовній монографії, присвяченій Українській революції Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. - К.: Либідь, 1999. - 978 с. .

Автори вищеназваних праць висвітлили основні етапи становлення та функціонування українських політичних партій доби Української революції 1917-1920 рр., охарактеризували головні засади їхніх політичних доктрин і напрямів діяльності. Разом із тим, предметом окремого вивчення не стали внутріпартійні процеси - ідейно-політичні розбіжності, розмежування, конфлікти, розколи тощо, які були своєрідною реакцією певних частин партій на багатоваріантність можливого подальшого суспільно-політичного поступу. Дослідники зазвичай обмежувалися характеристикою загальнопартійних тенденцій, залишаючи поза увагою аналіз на зрізі фракцій, течій, груп. З іншого боку, міжпартійна боротьба навколо визначення напрямів державного будівництва не розглядалася в контексті реальних і гіпотетичних альтернатив, які існували в суспільстві. Таким чином, аналіз історіографічного доробку свідчить, що комплексного дослідження ідейно-політичних процесів всередині українських партій на тлі революційних альтернатив 1917-1920 рр. немає.

Джерельною базою даної роботи стали різноманітні опубліковані та неопубліковані матеріали й документи. Насамперед, це неопубліковані матеріали і документи, що зберігаються у сховищах Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України) та Центрального державного архіву громадських обєднань України (ЦДАГО України). Зокрема, це фонди окремих партій, органів влади УНР і Української Держави, особисті фонди діячів українського національно-визвольного руху. Широко в роботі були використані й опубліковані документи, які вийшли окремими збірниками протягом останніх років Самостійна Україна: Збірник програм українських політичних партій початку ХХ ст. / Упор. і авт. передмови і приміток О.Федько. - Тернопіль, 1991. - 83 с.; Багатопартійна українська держава на початку ХХ ст.: Програмні документи перших українських партій / Упор. В.С.Журавський. - К., 1992. - 96 с.; Українські політичні партії кінця ХІХ - початку ХХ століття. Програмові і довідкові матеріали. - К.: Консалтінг, Фенікс, 1993. - 336 с.; Історія України: Хрестоматія: У 2-х ч. / Упор. С.М.Клапчук та ін. - К.: ІЗМН, 1996. - Ч. 2. - 336 с.; Документи українського комунізму / Вступна стаття І.Мвйстренка. - Нью-Йорк: Вид-во “Пролог”, 1962. - 232 с. та ін..

Всі наявні джерела можна умовно поділити на джерела партійного та непартійного походження. Основою джерельної бази даної роботи стали джерела партійного походження - матеріали програмного характеру (програми партій і документи, в яких представлена система основоположних цільових та ідеологічних настанов тої чи іншої партії); протоколи та резолюції партійних форумів (з'їздів, конференцій, засідань центральних і місцевих органів); пропагандистсько-агітаційні матеріали (партійна преса, брошури, праці лідерів партії, листівки, відозви, прокламації тощо); спогади, мемуари, щоденники провідних партійних діячів.

З метою відтворення історичного фону при написанні дисертації широко використовувалися й джерела непартійного походження - законодавчі документи державних органів УНР, Української Держави, УСРР; періодична преса політичних суперників; позапартійна преса - часописи загальнополітичного і економічного характеру; спогади, мемуари, щоденники активних учасників революційних подій, які не належали до українського національного табору.

У підрозділі 1.2 “Основні наукові принципи та методи дослідження” йдеться про методологічні засади, виходячи з яких виконана дисертація.

У процесі роботи над проблемою автор керувався принципами обєктивності, історизму та альтернативності, що дозволило неупереджено і об'єктивно відтворити багатогранну, суперечливу картину міжпартійної співпраці та боротьби, з'ясувати причини внутріпартійних суперечностей та розколів партій, визначити роль та місце кожної української партії в революційних процесах, проаналізувати ступінь вірогідності здійснення тої чи іншої альтернативної моделі національно-державного будівництва, що пропонувалися різними політичними силами.

Поставлені мета і завдання зумовили набір використаних методів, які умовно можна поділити на загальнонаукові, спеціально-історичні та методи суміжних наук. Основоположними методами дослідження стали діалектичний, логічний, проблемно-хронологічний, історико-порівняльний, статистичний, метод періодизації, історичного опису та ін.

У другому розділі “Визначення українськими партіями напрямів національного відродження і державного будівництва доби Центральної Ради” досліджено процес відродження та утворення українських партій, особливості розробки партійних національно-державних програм і їх реалізації.

У підрозділі 2.1. “Український партійний спектр на початку революції” охарактеризовано увесь український партійний спектр, соціальний склад, чисельність та регіональний вплив українських партій.

Лютнева революція 1917 р. зруйнувала стару політичну систему Російської імперії, відкрила реальні можливості щодо розвитку багатопартійності в усіх регіонах країни, в тому числі й в Україні. Вже в перші революційні місяці відновлюють свою діяльність партії з дореволюційним стажем і активно створюються нові. В цілому на середину 1917 р. оформлення українського партійного спектру завершується - на політичній арені зайняли місце партії - від лівих до правих, які репрезентували інтереси всіх наявних суспільних верств. До лівого флангу слід віднести такі партії як УПСР, УСДРП, УНРП, УНП. Партіями центристського спрямування були УПСФ і УТП. Правий фланг був представлений Всеукраїнським союзом земельних власників і УДХП. Аналіз лінійного партійного спектру свідчить, що дореволюційна тенденція його розвитку збереглася й на початку революції, коли кількісну перевагу мали ліві політичні сили. Центр був так само слабо представлений - УПСФ і УТП у розглядуваний період тяжіли більше до “лівих” і тому їх можна визначити як лівоцентристські партії. Що торкається правих партій, то Всеукраїнський союз земельних власників досить умовно слід рахувати українською політичною партією. З огляду на свій національний склад він ніколи не стояв на позиції відстоювання національно-державницьких інтересів України. Суто українською політичною партією була УДХП, яку, зважаючи на засади її програми та діяльності, на наш погляд, доцільніше відносити до правоцентристського флангу.

Оцінюючи українські партії з позиції особливостей їх соціальної бази слід констатувати, що на середину 1917 р. вони представляли практично всі прошарки суспільства, які через них намагалися відстояти свої суто класові інтереси й реалізувати своє бачення розвязання нагальних політичних і економічних проблем. Інтереси селянства представляло зразу декілька українських партій - УПСР, УНРП, УДХП, Союз земельних власників. Разом із тим, загальноселянською партією можна вважати тільки УПСР, основна програмна вимога якої - розподіл поміщицьких земель приваблювала й влаштовувала всі верстви селянства і тому підтримувалася ними. Інші партії відбивали інтереси тільки певних верств селянства, зокрема, УДХП і Союз земельних власників репрезентували вимоги частини заможних і середніх селян, що не поділяли ідею УПСР щодо необхідності скасування приватної власності на землю. Партією поміщиків і заможного селянства був Союз земельних власників. Робітничою партією була УСДРП. Виняток становили лише промисловці та підприємці, які так і не спромоглися на той час утворити свою партію. Ті регіональні та галузеві організації, які існували, не можна рахувати політичними партіями, бо вони в основному займалися вирішенням організаційних виробничих питань.

Всі партії прагнули стати масовими партіями, однак стати такою вдалося лише УПСР, що зумовлювалося особливістю соціальної структури українського суспільства - перевага сільського населення. Певною мірою масовою партією можна вважати й Союз земельних власників, який за своєю чисельністю займав друге місце після УПСР. Фактично всі діючі на той момент українські партії були загальнонаціональними, бо мали партійні осередки по всій території України. Виняток становили УДХП, УТП, УФДП, УНРП. Перші дві слід вважати регіональними, з огляду на те, що їх партійні організації діяли не скрізь, а останні - столичними, бо їх вплив далі Києва реально не йшов.

За своїм правовим статусом усі українські партії були легальними. За місцем у системі державної влади до правлячих відносилися УСДРП, УПСР, УПСФ, представники яких складали перший уряд - Генеральний Секретаріат. Певною мірою залученими до влади були УТП, УНРП, УНП, що мали представництво в Центральній Раді. Партія, яка частково підтримувала правлячі сили, була УДХП. В опозиції щодо Центральної Ради стояв Союз земельних власників.

Аналіз регіонального впливу партій та визначення їх чисельності свідчить, що найбільшою популярністю та підтримкою населення користувалися ліві партії. Така розстановка політичних сил зумовила те, що провід в Українській революції з самого початку перебрали на себе партії лівої соціалістичної орієнтації. Саме їх представники становили більшість у Центральній Раді та її урядах. Праві партії в цілому не відігравали суттєвої ролі в політичному житті України. На фоні загострених соціальних проблем їхні програми не знаходили широкої підтримки серед широких народних мас. Їхні представники, навіть ті, що виявляли лояльність та бажання, не були допущені до участі в державних і урядових структурах. У результаті процес державотворення в Україні пішов шляхом, який відповідав політичним доктринам провідних українських соціалістичних партій, інші альтернативи розвитку на цьому етапі були зігноровані.

В цілому слід підкреслити, що українські політичні партії гідно витримали конкуренцію з загальноросійськими і національними партіями, здобули підтримку більшості населення України (свідоцтвом чого є результати виборів до Всеросійських і Українських установчих зборів) і стали на чолі національно-демократичних процесів.

У підрозділі 2.2. “Автономістсько-федералістський та самостійницький орієнтири українських партій: співвідношення сил, спроби реалізації курсів, результати” проаналізовано політичні доктрини українських партій та запропоновані ними моделі національно-державного будівництва, відтворено перебіг внутріпартійних дискусій з цього приводу.

Ставши на чолі національно-визвольних процесів українські партії мали запропонувати суспільству цілісну програму подальшого розвитку. Поряд із розв'язанням гострих соціальних проблем, необхідно було вирішити питання національно-державного статусу України, визначити основні форми організації влади, тобто співвіднести, взаємопов'язати соціальні та національні завдання революції. На той момент українські партії не розробили цілісної концепції українського державотворення, яка б визнавалася й підтримувалася всіма партіями, або принаймні слугувала спільною базою для принципових модифікацій. Тому розробка цієї концепції і втілення її в життя йшли фактично паралельно вже під час революції. Внаслідок цього, розбіжності, які існували до того, були успадковані і стали на заваді обєднання всіх наявних політичних сил навколо ідеї української державності.

З початком революції перед Україною постала альтернатива: яким шляхом іти - виборювати відразу самостійну незалежну державу, чи задовольнитися національно-територіальною автономією у складі демократичної федеративної Російської республіки. Провід Української революції на цьому етапі обрав другий шлях і наполегливо торував його впродовж всього 1917 року, що було зумовлено найбільшою мірою автономістсько-федералістською позицією провідних українських політичних партій, які очолили національно-визвольний рух (УСДРП, УПСР, УПСФ та ін.). Протягом всього часу існування Тимчасового уряду перед українськими політичними партіями стояла проблема визначення пріоритетів між загальноросійськими та власними національними інтересами, пошуку тієї межі, за якою підтримка перших не вступала в суперечність із потребою захисту других. Автономістсько-федералістською орієнтацією провідних українських партій Центральної Ради визначалася політика підтримки Тимчасового уряду як загальноросійської правлячої інституції, їх переважно очікувальна тактика зволікання із проведенням нагальних соціально-економічних реформ. Бездіяльність Тимчасового уряду та Центральної Ради у вирішенні соціально-економічних проблем серед інших чинників відкривала реальні можливості для здійснення більшовицької альтернативи подальшого розвитку революції.

Однак життя показало, що на той час втілення в суспільну практику автономістсько-федералістської моделі було обєктивно неможливим. По-перше, чітко розробленої схеми запровадження федеративного устрою, бодай на теоретичному рівні не існувало. Кожна з партій мала власне уявлення щодо механізмів створення федерації і пропонувала свої варіанти її функціонування. По-друге (головне), перетворення колишньої Російської імперії на федеративну республіку не могло бути результатом бажань і дій одного чи навіть кількох потенційних субєктів майбутньої федерації. Потрібна була воля й об'єднання зусиль значної частини націй колишньої “тюрми народів”. Центр, природно, прагнув пригальмувати зростання національно-визвольних рухів у регіонах, залишити багато де що незмінним, зокрема, цілісність держави. Не спостерігалося активної підтримки руху до федеративної мети (ідея сама по собі, здавалося, була достатньо популярною) в національних регіонах, чим почасти можна пояснити неготовність лідерів національно-державних утворень позитивно зреагувати в листопаді-грудні 1917 р. на заклики Центральної Ради до федеративного переустрою Росії.

Що торкається іншої альтернативи - розбудови самостійної незалежної держави, то, безумовно, з теоретичної точки зору цей шлях виглядає більш логічним, ніж попередній. Підтвердженням цього може слугувати той факт, що попри свої федералістські переконання, український політичний провід все одно змушений був визнати його як єдино вірний шлях національно-державного розвитку та розпочати його реалізацію. Але час був втрачений, лідери українського руху не змогли вчасно скористатися піднесенням національних почуттів широких мас навесні-влітку 1917 р., а навпаки, своєю поміркованістю пригальмували його. Водночас їхнє спочатку відкрито вороже сприйняття ідеї самостійності України формувало у свідомості населення негативне ставлення до неї, чому проголошення незалежності ІV Універсалом не знайшло розуміння з боку широкого українського загалу і не сприяло піднесенню національно-визвольного руху.

В цілому, за доби Центральної Ради українські партії розробили власну модель суспільно-політичного розвитку України, як альтернативну варіантам, запропонованим спочатку Тимчасовим урядом, а згодом РНК, що зумовило наявність перманентних, інколи ззовні прихованих, напруженості та конфліктності в стосунках із центральними владними установами.

Альтернативні погляди на перспективу державотворення призвели до оформлення всередині українських партій окремих фракції з відмінними від основних програмних настанов орієнтаціями. За доби Центральної Ради першого організаційного розколу зазнали найвпливовіші партії - УПСР і УСДРП. З першої у листопаді 1917 р. виділилася фракція “конфедералістів”, члени якої не поділяли автономістичних поглядів основної частини партії, увійшовши згодом до новоствореної Української партії соціалістів-самостійників. Причиною внутріпартійних розбіжностей в УСДРП та оформлення її лівої течії в окрему партію з подальшим входженням до КП(б)У стало різне ставлення до можливих форм організації влади - перехід частини її членів на радянську платформу.

Третій розділ “Українські партії і проблема вибору перспектив суспільно-політичного розвитку в умовах Гетьманату П.Скоропадського” присвячено аналізу внутріпартійного та міжпартійного життя українських партій за доби Української Держави.

У підрозділі 3.1. “Ставлення суспільства та українських партій до гетьманського варіанту політичної системи” розглядається позиція різних політичних сил щодо гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. і новоствореної Української Держави, перебіг внутріпартійних дискусій при визначенні тактичної лінії партій.

П.Скоропадський, прийшовши до влади в результаті державного перевороту, прагнув втілити в життя власну модель національно-державного будівництва, що стала альтернативою республікансько-демократичному устрою УНР, радянській системі влади та поміщицько-самодержавному режиму білого руху. Дана модель базувалася на консервативній ідеї і передбачала встановлення авторитарного режиму та відновлення приватної власності. Соціальною базою гетьманського перевороту стали землевласницькі та підприємницькі кола, а також заможне селянство, яке виступало проти аграрної політики Центральної Ради. Саме ці соціальні прошарки українського суспільства позитивно сприйняли зміну влади в країні, вважаючи гетьмана репрезентантом своїх інтересів і сподіваючись на те, що новостворена гетьманська держава стане захисником і гарантом забезпечення цих інтересів. Партійні з'їзди Союзу земельних власників і Протофісу яскраво засвідчили, що представники цих верств були готові співпрацювати з гетьманом у напрямі зміни попередньої державної політики. В свою чергу й гетьман розглядав ці сили як державну основу й планував спиратися саме на них при проведенні урядової політики.

Водночас програма гетьмана суперечила політичним доктринам більшості українських партій, які вважали себе захисниками інтересів робітників і селянства. Ця обставина зумовила їхню відмову від участі в гетьманському уряді, що змінило розстановку політичних сил у країні. До влади прийшли праві консервативні партії, які за часів Центральної Ради не брали участі в формуванні державної політики (Всеукраїнський союз земельних власників, Протофіс, кадети). Ліві та лівоцентристські українські політичні партії, що напередодні гетьманського перевороту займали провідне становище в політичній системі України, були усунуті від влади і опинилися поза урядовою діяльністю, стали в опозицію щодо гетьманського режиму. Водночас єдності між цими партіями не спостерігалося - кожна з них оцінювала політичну ситуацію та обирала тактику відповідно власних програмних настанов. Дедалі давали знати й певні розбіжності всередині практично кожної партії. Якщо більшості партій удалося залагодити ці суперечності і виробити загалом спільну платформу дій, то УПСР розкололася на дві частини. Наслідком розколу стала поява нової партії - УПСР(боротьбистів).

В цілому окреслилися дві основні позиції щодо Гетьманської держави. Більшість українських політичних партій (УСДРП, УПСФ, УПСР(ц.т.), УПСС, УТП, УДХП) стала у легальну опозицію щодо гетьмана та його уряду, припускаючи можливість за певних умов піти на співробітництво з режимом. Заради збереження здобутків української державності вони спочатку відкидали ідею збройного повстання проти гетьмана і шляхом легальних форм боротьби сподівалися вплинути на нього та його уряд через опозиційні структури (УНДС, а згодом УНС). Єдиною партією, яка з перших днів перевороту зайняла відкрито ворожу позицію щодо Гетьманської Держави, була новостворена партія - партія боротьбистів. Вона відкидала будь-яку можливість співробітництва з гетьманом, перейшла на нелегальне становище і розпочала підготовку повстання з метою повалення гетьманського режиму. Таким чином, консолідації опозиційний сил на цьому етапі не відбулося.

У підрозділі 3.2. “Роль українських партій в громадсько-політичному житті Української Держави та її ліквідації” висвітлено тактику українських партій в умовах гетьманату П.Скоропадського.

Не отримавши підтримки українських національних сил, П.Скоропадський змушений був спиратися в своїй політиці на праві політичні партії, для яких необхідність розбудови незалежної Української Держави не була основоположним партійним принципом. Самостійність України вони сприймали як вимушений крок, тимчасову альтернативу більшовицькій Росії. Тому, зі зміною міжнародної ситуації більшість членів цих партій підтримали ідею відродження “єдиної неподільної небільшовицької Росії”. Винятком була лише Українська демократично-хліборобська партія, але вона ніколи не була урядовою партією і реального впливу на формування поточної політики не мала. Курс же урядових партій не сприяв консолідації суспільства, а навпаки, вів до його поляризації.

Гострота соціальних і національних відносин у країні, наявність альтернативних підходів щодо їхнього розв'язання спричинили внутріпартійні розбіжності, наслідком яких ставали поява опозиційних груп і окремих фракцій всередині партій, організаційні розколи політичних партій і оформлення на їх основі нових. Характерним стало те, що ці розколи зазнали партії, які займали протилежні фланги політичного спектру - сама “ліва” УПСР і сама “права” Всеукраїнський союз земельних власників. При чому і в тому, і в іншому випадку від партій відокремлювалися фракції, що стояли на лівіших позиціях порівняно з основними частинами партій.

На базі лівої фракції УПСР (“лівобережної”) оформилася перша українська ліворадикальна партія - партія боротьбистів, яка в своїй політичній платформі тяжіла до основних засад більшовизму. Так, вперше на дійсно масштабному, партійному (а не лише фракційному) рівні заявив про себе український націонал-комунізм. Близьку до боротьбистів позицію в питаннях партійної тактики щодо гетьманського уряду займала й ліва течія в УСДРП, яка влітку 1918 р. оформилася в окрему фракцію “незалежних”, залишаючись в межах партії. Розкол Всеукраїнського союзу землевласників відбувся на другому партійному з'їзді в жовтні 1918 р., коли опозиційна група делегатів, не погодившись із ухваленою аграрною програмою партії та антиукраїнською промовою В.Пуришкевича, провела свій власний з'їзд, проголосивши утворення нового Всеукраїнського союзу хліборобів-власників (селян).