Німці України: суспільний та національний аспекти ХХ – початок ХХІ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Васильчук Володимир Миколайович

УДК 94(477)

НІМЦІ УКРАЇНИ: СУСПІЛЬНИЙ ТА НАЦІОНАЛЬНИЙ АСПЕКТИ ХХ - ПОЧАТОК ХХІ СТ.

Спеціальність: 07.00.01 - Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття

наукового ступеня доктора історичних наук

Донецьк - 2006

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі історії України та зарубіжних країн Київського національного лінгвістичного університету Міністерства освіти й науки України

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор, Панченко Петро Пантелеймонович, керівник авторського колективу пошуково-видавничого агентства „Книга Пам'яті України”.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, Наулко Всеволод Іванович, провідний науковий співробітник відділу пам'яток духовної культури Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України;

доктор історичних наук, професор, Журба Михайло Анатолійович, професор кафедри історії слов'ян і українознавства Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова;

доктор історичних наук, професор, Нікольський Володимир Миколайович, професор кафедри історії України Донецького національного університету.

Провідна установа: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, кафедра української історії та етнополітики, м. Київ.

Захист відбудеться 23 червня 2006 р. о _14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.051.02 у Донецькому національному університеті за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, ІІ корпус, ауд. 32.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Донецького національного університету (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розіслано 22.05. 2006 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Крапівін О.В.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. На початку третього тисячоліття перед українським суспільством постає низка принципових питань, породжених складними реаліями сьогодення. Докорінних змін зазнали уявлення про картину сучасного світу, світогляд людини набуває неочікуваних форм. Унаслідок цього виникає потреба в усвідомленні причетності українського суспільства до процесів, що здійснюються у світовій політичній, фінансово-економічній, інформаційно-технічній і екологічній сферах. Україна є інтегрованою і відкритою до тих трансформацій, які відбуваються на планеті, тому всі позитивні й негативні зміни в глобальному вимірі позначаються також і на становищі українського соціуму. Головна його проблема - досягнення громадянської консолідації та суспільної стабільності. Розв'язанню цих питань істотно сприяє формування нового типу мислення. Звісно, поволі формується й окреслюється такий тип світогляду, який умовно можна назвати інноваційним. Основним імпульсом цих змін є усвідомлення необхідності впровадження новітніх економічних, правових, культурних, соціальних стратегій, які адекватно відображали б реалії сучасного світу та всі його видозміни.

В Україні поступово формується політична нація сучасного європейського зразка, біля джерел якої стоїть органічна належність членів українського соціуму до громадян України. Водночас на загальнодержавному й регіональному рівнях певним чином задовольняються етнокультурні, конфесійні, мовні та інші потреби громадян, що дозволяє зберегти унікальні особливості українського народу. Нагальною залишається і проблема збереження та розвитку етнічної ідентичності. Наразі, для самої України розв'язання цього завдання - необхідна умова входження в європейське цивілізаційне поле.

Україна у спадок від минулого дістала вкрай строкате етносоціальне суспільство, “елементи” якого значною мірою все ще перебувають у різних ціннісно-смислових горизонтах, специфічно сприймають минуле і бачать майбутнє, знаходячись в орбіті різних політичних міфологем. Справа національної ідентифікації наражається на перешкоди та непорозуміння, адже Україна лише спорадично мала досвід монолітного й цілісного існування, досить довго її “фрагменти” були в становищі своєрідних окраїн імперій, де домінували різні релігійні конфесії.

Крім того, Україна - поліетнічна держава, в якій разом із домінуючим корінним народом - українцями, проживає понад 130 етноменшин. Молода держава з часу проголошення незалежності прагнула проводити виважену й осмислену етнонаціональну політику. Одна з перших серед країн СНД сформувала необхідну законодавчо-нормативну базу, яка стала гарантом етнонаціонального миру й злагоди. Конституція України зафіксувала положення (ст. 24), яке усунуло будь-які привілеї та обмеження громадян за ознакою етнічного походження. Світовий досвід переконує: об'єднання етносів у націю можливе лише шляхом самоідентифікації, яка передбачає наполегливе й цілеспрямоване, неухильне піднесення самосвідомості, відродження історичної пам'яті, духовності, дійову громадську самоорганізацію.

Досягнення названих цілей і завдань значною мірою залежить від державної підтримки етнокультур, забезпечення рівних можливостей для народів щодо їх реалізації у різних сферах матеріального й духовного життя, управлінні державними й громадськими справами. Нагальним є відновлення історичної справедливості стосовно депортованих у жорстокі радянські часи етносів, зокрема німців, доля яких - невід'ємна від долі українства. В цьому контексті виняткового значення набуває правдиве відображення історичного процесу становища німців України.

Практично за всіх історичних епох вони, незмінно залишаючись носіями власної, своєрідної етнічної самобутності, успішно споріднювалися з українцями та іншими спільнотами, що проживали на українських землях. Вагомим був внесок німців у розвиток господарської традиції, духовної культури України. Доля цього працьовитого й талановитого етносу часто кардинально й різко змінювалася, мала чимало трагічних моментів. У 90-ті роки ХХ ст. в умовах незалежної української держави німці отримали об'єктивні можливості реальної етнічної самоідентифікації, гармонійного та органічного влиття спільно з іншими етносами в процес розбудови економіки, політичної сфери, освіти та духовності України.

Таким чином, під час непростого націєтворчого процесу важливу роль відіграє значення покладене на історичну науку, адже лише вона, відображаючи правду життя, допоможе зцементувати українську націю. В сучасних умовах необхідно враховувати досвід минулого, причому як позитивний, так і негативний, а також етносоціальні, господарські, культурні та релігійні особливості етносів, які проживають на території держави. Тому завдання історичної науки полягає передусім в об'єктивному вивченні минулого німців, щоб руйнувати негативний образ, сформований радянською пропагандою, розкрити гуманістичні сторінки їх історії. Названі вище обставини зумовили вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Проблема дослідження безпосередньо пов'язана з планом колективної науково-дослідної теми кафедри історії України та зарубіжних країн Київського національного лінгвістичного університету “Український національний визвольний рух новітньої доби” (ухвалено Вченою Радою КНЛУ, протоколи №3 від 29.10.2001 та №2 від 27.09.2004 р.).

Об'єктом дослідження є етнічні німці як складовий елемент суспільного організму української нації.

Предмет дослідження - доктринальні засади і концептуальна парадигма державної національної політики та етносоціальні пріоритети, що з них випливали, закономірності господарської діяльності, побуту, культурного, релігійного і громадського життя німців, їх стосунки з іншими етносами.

Мета роботи полягає у комплексному осмисленні місця й ролі німецької спільноти, їх органічності українському суспільству та історії України в цілому.

Завдання окреслені відповідно до поставленої мети:

проаналізувати стан наукової розробки досліджуваної проблеми в українській і зарубіжній історіографії;

схарактеризувати джерельну базу та її тематико-інформаційний потенціал;

з'ясувати причини та обставини змін політичних настроїв німців у період Української Народної Республіки;

визначити ступінь інтеграції етносу в суспільний організм за умов функціонування радянського політичного режиму;

розкрити ставлення радянської влади до німців та дію механізму політичного терору в напрямку приниження етнічних почуттів;

показати позицію незалежної держави щодо етносів України: політико-ідеологічні, правові засади розвитку національної ідентифікації та соціальної адаптації;

установити наявні форми громадської самоорганізації німців, проаналізувати їх завдання, цілі та основні напрямки діяльності;

дослідити соціально-демографічні процеси в середовищі етноспільноти;

визначити місце німців в інфраструктурі держави у світлі їх соціально-економічного та культурного розвитку;

дати розгорнуту характеристику релігійно-церковного життя як форми етнокультурної своєрідності;

з'ясувати ті проблеми етнічної історії німців, які потребують подальшої розробки.

Хронологічні рамки дослідження зумовлені предметом наукового пошуку й пізнання та об'єднують суцільний, тривалий період кількапоколінної інтеграції етносу, який хронологічно визначено ХХ - поч. ХХІ століття. Нижня межа спричинена революційними подіями 1917 р., які викликали радикальні суспільні перетворення та змінили національно-політичні пріоритети; верхня - 2000-і роки як час подолання радянської минувшини та відродження етнічної самобутності в умовах незалежної держави.

Географічні рамки дослідження охоплюють територію України, яка до проголошення державної незалежності в означених хронологічних рамках входила до складу СРСР, а з 1991р. знаходиться у межах сучасного кордону.

Наукова новизна дисертації визначається:

постановкою і комплексним осмисленням актуальної проблеми місця й ролі німців як важливого складника українського суспільства й нації;

критичним аналізом історіографії проблеми;

уведенням до наукового обігу нових неопублікованих архівних джерел, документальних матеріалів;

сучасними методологічними підходами до вивчення проблеми;

висвітленням політичних перешкод, які стояли перед німцями на різних етапах радянської державності у їх прагненні адаптуватися до українського суспільства;

доведенням, що участь німців у процесі національної ідентифікації - необхідна умова прискорення завершення формування української нації, підтримання толерантної аури етнічних стосунків;

узагальненням досвіду (позитивного й негативного) етнонаціонального будівництва в Україні на різних етапах її історичного буття;

з'ясуванням внеску українських німців у розвиток продуктивних сил, вітчизняної науки й культури;

застосуванням модерного методологічного підходу до вивчення проблеми: наскрізного аналізу життя й діяльності німців на теренах України;

відтворенням широкого комплексу змін у середовищі етносу в умовах незалежної держави.

Практичне значення одержаних результатів. На підставі вивчення проблем суспільної адаптації та національної ідентифікації німців упродовж відзначених хронологічних рамок дослідження сформульовано висновки, які, на думку автора, доцільно враховувати в процесі подальшого удосконалення етнонаціональної політики держави, функціонування органів влади, які опікуються її реалізацією, врахування під час створення інституційних форм особливостей громадського життя етносу. Результати дослідження, певною мірою, можуть сприяти активізації етнонаціонального руху німців України, посиленню їх участі в розбудові незалежної держави, поглибленню міжнародних контактів Української держави з Німеччиною, налагодженню діалогу українського й німецького народів.

Основні положення роботи, фактологічний матеріал і висновки можуть слугувати об'єктивній реконструкції історії України, використовуватись у процесі написання узагальнюючих праць з історії України, підготовки історико-етнографічних досліджень, а також підручників і навчальних посібників, лекційних і спеціальних курсів з історії України, етнології, етнографії, країнознавства, політичної історії тощо.

Апробація результатів дослідження. Дисертацію було обговорено на засіданні кафедри історії України та зарубіжних країн КНЛУ. Результати узагальнення оприлюднювалися на міжнародних конференціях: “Наука й культура між слов'янським і німецькомовним світами як чинник оновлення Східної та Південно-Східної Європи пам'яті Дмитра Чижевського” (Київ, 1995); міжнародній конференції “Демографічна ситуація в Карпатському регіоні: реальність, проблеми, прогнози на ХХІ століття” (Чернівці-Київ, 1996); міжнародному науковому конгресі - “Українська історична наука на порозі ХХІ століття” (Чернівці, 2000); міжнародній науковій конференції ЛІНГВАПАКС-VІІІ “На межі тисячоліть: через вивчення мов і культур - до культур миру, злагоди й співпраці” (Київ, 2000); “ХХІ століття: альтернативні моделі розвитку суспільства. Третя світова теорія” (Київ, 2002); “Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій 150-річчю від дня народження М.М.Аркаса” (Миколаїв-Одеса, 2002); “Історія німецької колонізації у Криму та на півдні України в ХІХ-ХХ ст. з нагоди 200-річного ювілею заснування німецьких колоній у Криму” (Судак, 2003); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Українська держава і гетьманський рух новітньої доби з нагоди 130-річчя від дня народження П.Скоропадського та 85-річчя утворення Української Держави” (Київ, 2003); Третій українсько-баварській конференції германістів “Германістика як міжнародна наука” (Мюнхен/Німеччина, 2003); “Актуальні тенденції у німецькомовній пресі” (Жешув/Польща, 2004); Четвертій українсько-баварській конференції германістів “Німецька мова, література, культура в українському контексті” (Львів, 2005); Всеукраїнській науковій конференції “Українська державність: генеза, історичний розвиток, традиція” (Житомир, 2006). Основні положення дослідження використані здобувачем у лекційних курсах, прочитаних студентам, викладачам КНЛУ та в окремих блок-семінарах у Педагогічному інституті м. Швебіш-Гмюнд (Німеччина), Дрезденському технічному університеті (Німеччина) та Жешувському університеті (Польща).

Публікації. Загальні положення дисертації відображено у двох індивідуальних монографіях, п'яти навчальних посібниках, методичних виданнях, 38-ти статтях у фахових періодичних виданнях, матеріалах семи конференцій, конгресів, симпозіумів. Рецензії на індивідуальну монографію надруковані в газеті “Освіта України” (28.12.2004 р. - С. 7) та інших засобах масової інформації. Загальний обсяг дослідницького авторського доробку з теми дослідження становить близько 68 друкованих аркушів.

етнос інтеграція український німець

Основний зміст

У Вступі обґрунтовано актуальність дослідження, його органічний зв'язок із науковими програмами, хронологічні рамки роботи, визначено предмет і об'єкт дослідження, сформульовано мету, конкретні науково-дослідні завдання, доведено наукову новизну і практичну значущість дисертації, встановлено методологічний критерій, розкрито результати пошуку та шляхи їх апробації.

Перший розділ “Проблеми історіографії, огляд використаних джерел та методологія й методи дослідження” містить три підрозділи, у яких висвітлено відповідні аспекти дисертаційної роботи.

У першому підрозділі “Аналіз праць вітчизняних та зарубіжних дослідників” визначається стан дослідження проблеми, загальні тенденції розвитку досліджень у радянський часи та в умовах незалежної України, зарубіжній історіографії.

Систематизація праць вітчизняних дослідників дозволила з'ясувати, що проблема інтеграції німців в українське суспільство залишалася дотепер малодослідженою, а отже, актуальною в науковому пошуці. Встановлено, що переважна більшість праць була підготовлена в умовах незалежної держави, коли в науковців з'явилася реальна можливість повного, об'єктивного і неупередженого висвітлення історичного процесу та подій. Дослідження проблеми розпочато в ХІХ столітті зусиллями не лише істориків, а й етнографів, краєзнавців. Саме в цей час сформувалися перші історіографічні підходи до вивчення проблеми. Вони залишалися універсальними і в радянський час. Нагромадження конкретного історичного матеріалу дозволило визначити шляхи для наукового розв'язання проблеми. У другій половині ХІХ - початку ХХ ст. інтерес дослідників до проблеми то згасав, то знову спалахував. Відміна кріпосництва в Росії реанімувала в суспільній свідомості інтерес і захоплення самодержавними порядками, ідеалізацію окремих державних діячів. На цьому тлі з'явилася перша в російській історіографії наукова праця А.Клауса - етнічного німця, який вбачав економічну модернізацію імперії саме в розвитку економічного й соціального життя колоністів. Резонансні події: революція 1905-1907 рр., Столипінська аграрна реформа, Перша світова війна зумовили появу праць, у яких колонізація розглядалася як суттєвий чинник державності, але проглядалися контрасти між німецьким і українським населенням. У 1909 р. побачила світ праця Г. Писаревського, у якій об'єктивно і широкомасштабно проаналізовано колонізаційні заходи держави. На тлі подій, пов'язаних із заснуванням колоній та зростанням дослідницького інтересу до них, з'явилися праці Я. Штаха і К. Ліндемана, у яких розкрито стосунки німців з українським населенням, аналізується соціально-економічний розвиток колоній. Отже, цей доробок став підґрунтям наукової реконструкції проблеми місця німців у суспільних процесах у наступні роки.

В історіографії проблеми можна виокремити чотири періоди, визначених суспільно-політичною атмосферою, у якій доводилося працювати історикам. У перший період за умов відновлення національної державності України в 1917-1921 рр. і початку етнокультурного відродження відбувся могутній поштовх до вивчення історії етносів. Праці М. Грушевського та інших дослідників національно-демократичного спрямування сприяли міжетнічному порозумінню, виступали вагомою противагою дослідникам-прихильникам ідеології більшовизму.

Історіографія другого періоду (1920-х - 1940-і роки) віддзеркалювала, з одного боку, спроби політичного режиму підмінити наукові дослідження національних меншин офіційними версіями публіцистів ідеологічного характеру, а з іншого - еволюцію в підходах і тактиці влади щодо етносів. Процеси, явища й факти, які не вписувалися у наперед задану схему, аналізу не підлягали і свідомо науковцями обминалися або й фальсифікувалися. Опубліковані праці авторства здебільшого керівників вищих органів влади: А. Глинського, А. Рашмадімова, В. Затонського, А. Буценка, С. Косіора, О. Шліхтера, М. Скрипника мали в основному науково-популярний характер, відображали найбільш поширені погляди та оцінки політико-правового становища німців. Інтерес у науковців до цієї проблеми дещо реанімовано в кінці 20-х років як результат осмислення подій осені 1929 р., коли значна частина німецького населення намагалася добитися у влади дозволу на виїзд із СРСР. У 30-ті роки, коли дослідження з історії німців знаходились під неоголошеною забороною, з'являлася в основному апологетична література, що відображала сталінську концепцію національної політики. Умови Другої світової війни висунули перед ученими на перший план завдання забезпечення пропагандистських та агітаційних заходів, а тому залишилися поза увагою такі проблеми як депортації, морально-психологічні орієнтири етнічних німців за часів окупації.

У третій період (1950-1980-ті роки), коли основні зусилля науковців були спрямовані на обґрунтування закономірностей інтернаціоналізації суспільного життя, з'явилися праці, в яких розглядалося питання зростання чисельності населення, його національного, професійно-кваліфікаційного складу. Робота українського історика й етнолога В. Наулка започаткувала дослідження етнічного складу населення різних регіонів України в історичній ретроспективі. В такому ж ключі виконано і праці московськими науковцями Е. Дружиніною, В. Кабузаном , у яких уперше поставлено питання необхідності вивчення процесу заселення Півдня України. У 1990 р. опублікована українським істориком І. Кулиничем стаття  привернула увагу дослідників до цієї перспективної проблеми.

Знаковою подією у студіюванні етнічної історії став четвертий період, що розпочався з проголошенням незалежності України. З кожним роком дослідження долі німців на різних етапах історії ставало більш системним і різноплановим. До першої групи слід віднести праці І. Кулинича, Н. Кривець, В. Євтуха, Б.Чирка, в яких автори, вперше, комплексно опрацювавши широкий масив архівних матеріалів, розкрили окремі фрагменти життя, суспільно-політичної та соціально-економічної діяльності колоністів у ХІХ ст., і, що особливо важливо, їх стосунки в 20-30-ті роки ХХ ст. з більшовицьким режимом. Автори, надаючи перевагу дослідженням політичних аспектів питання, лише фрагментарно торкалися проблеми етнічності, місця й ролі німців в етнічній мозаїці українського суспільства. Принципово новим явищем в історико-етнологічних дослідженнях стали роботи Т. Гунчака, А. Безсонова, В. Перепаді, у яких розкривається політична позиція німців у часи Української революції. Доля німців за умов становлення тоталітаризму розглядалася в публікаціях, які відносяться до другої групи: М. Журби, М. Панчука, Б. Чирка, Л. Якубової, Л. Польового, О. Мовчан, В. Марочка, М. Дмітрієнко, Д. Табачника, В. Мазура. На основі матеріалів з архівосховищ спецслужб В. Ченцов, В. Нікольський, М. Шитюк у своїх працях показали жахливу картину каральних акцій більшовицької влади в 20-30-ті роки стосовно німців України. Проблем сприйняття чи навпаки несприйняття німцями державних експериментів, які супроводжувалися порушеннями прав людини, репресіями та трагічними наслідками, торкались у працях, які узагальнювали національні процеси.

Системний аналіз опублікованих статей у фахових, громадсько-політичних виданнях дозволив виявити, що в 1990-ті роки етнічна історія німців розглядалась дослідниками в досить різних аспектах і темах. У працях С. Бобильової, В. Кудряченка, В. Гордієнка, В. Хохлачова зроблено висновки та розставлено акценти в трактуванні радянською історіографією подій і явищ німецької колонізації України. Фахівцями історії України М. Ковалем, П. Медведком, В. Гриневичем викривались спроби гітлерівської й сталінської влади в період Другої світової війни використати етнічних німців у своїх планах, показано результати етнічних чисток. У монографії С. Тимченка вперше у вітчизняній історіографії зроблено спробу переглянути догми радянської національної політики 50-80-х років, а також фрагментарно проаналізовано соціально-демографічні зміни в середовищі німців. У 90-ті роки активно проводилися дослідження проблеми в регіонах України - Дніпропетровську, Луцьку, Чернівцях, Одесі. У фундаментальній монографії М. Костюк комплексно простудіював історію німецької колонізації Волині, в дисертаціях М. Бармака і С. Суліменко знайшли висвітлення міграційні процеси серед німців у кінці ХVІІІ - на поч. ХХ ст., форми їх розселення. Дослідники С. Осадчук, І. Монолатій, О. Обидьонова, В. Нестеренко, Г. Павленко, П. Сіреджук відповідно розкрили кількісні і якісні зміни у складі німецького населення Буковини, Галичини, Донбасу, Поділля, Закарпаття. Вони нами систематизовані в окрему третю групу.

До четвертої групи відноситься зарубіжна історіографія історії німців України, де ставився наголос на колоніальному становищі республіки, насильницькій асиміляції й денаціоналізації етносів, яка нами розглядається в основному в межах реконструкції національної політики в СРСР. Монографія російських дослідників В. Бауера і Т. Іларіонової містить досить цінний матеріал, який відтворює проблеми громадського протестного руху німців в останнє десятиріччя радянської влади. Вагомим є доробок західноєвропейських фахівців, що хронологічно охоплює практично увесь період історії німців України. Західноєвропейська наукова громадськість почала звертати увагу на колонізацію Росії вже в ХІХ ст. Серед цих дослідників були етнічні німці-мігранти з Росії, які були очевидцями подій і володіли документальними матеріалами. Чіткість формулювань, логічність і переконливість аргументів властиві праці К. Штумппа. В ній досить професійно показано внесок німецьких колоністів у господарсько-економічне життя України. У роботі Р. Бартлетта виразно простежено процес заселення менонітами південноукраїнських земель, проаналізовано труднощі народонаселення в Західній Європі й Росії, шляхи їх розв'язання, звернено увагу на соціальний склад переселенців. Еволюція поглядів російських політичних діячів на процес колонізації подається в працях І. Фляйшгауера. Комплексно досліджена проблема адаптації німців до місцевих умов України, в тому числі різні аспекти господарського життя, стану духовності, соціальні зрушення. Саме такий підхід у роботах Н. Арндта, Е.-Е. Кейл, С. Льонгін. Варто відзначити і той факт, що в австрійський період на Буковині відбувалося ґрунтовне вивчення німців краю, а тому було зібрано досить широке коло статистичних і етнографічних матеріалів. Серед краєзнавчих досліджень помітно вирізнялися праці Р.-Ф. Кайндля, Я. Полека. Цілу низку робіт, присвячених різним аспектам національно-культурного життя німців Буковини, опублікував німецький дослідник Р.Вагнер.

Отже, українська й зарубіжна історіографія має певні напрацювання в досліджені означеної проблеми, які постійно розширювалися й поглиблювалися. Водночас ряд вузлових проблем з позицій сьогодення залишалися поза увагою істориків і етнологів чи виявилися малодослідженими. Зокрема, не з'ясовано джерела життєдіяльності німецьких колоністів у початковий період їх соціальної адаптації, питання участі в суспільно-політичних процесах початку ХХ ст. Малодослідженими залишаються проблеми участі німців у русі Опору, їх громадянське сприйняття і морально-психологічна реакція на напад фашистської Німеччини на СРСР, зміни настроїв у процесі війни. Вимагають з'ясування тенденції у демографічних показниках, наслідки для етнічного самопочуття природних і штучних міграційних процесів, соціально-економічне, політичне і культурне життя в 1950-80-ті роки. Особливої уваги потребує вивчення проблеми участі німців в опозиційному русі 50-80-х років, дискримінаційної політики влади щодо етнокультурних і релігійних елементів життєдіяльності етносу впродовж ХХ ст., особливо в останні десятиріччя радянської влади. Майже відсутні наукові праці, де було б проаналізовано питання створення етнонаціональних формувань, програмних засад громадського життя, соціально-демографічних процесів, релігійно-культурних традицій у середовищі німецької спільноти за умов незалежної української держави.

У другому підрозділі “Характеристика використаних джерел” здійснено загальний аналіз джерел, що слугували базою для досліджуваної проблеми.

Джерельну основу дисертації становлять кілька груп документів і матеріалів залежно від їх положення, змісту, особливостей, характеру викладу. До першої групи віднесено офіційно-нормативну документацію - законодавчі й нормативні акти, що склали уявлення про офіційну позицію держави щодо національно-культурного розвитку німців. У процесі визначення концептуальних підходів до оцінки державної соціальної політики важливе місце посідала Конституція України, в якій закладені правові основи суспільного й політичного ладу, гарантоване державне сприяння розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності етносів. Сюди варто додати і такі документи, як Акт проголошення незалежності України, Декларація прав національностей України, Закон України про національні меншини. До цієї ж групи зараховано й укази та розпорядження Президента України, уряду, зокрема указ Президента України “Про утворення українсько-німецького фонду”.

Другу групу становили документи, опубліковані окремими збірками. З'ясувати логіку державних рішень радянської держави стосовно етносів дозволили документи, опубліковані в “Бюлетенях Народного комісаріату внутрішніх справ”, “Збірниках узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду”, “Відомостях Верховної Ради УРСР”. Виявленню правових принципів, які захищали інтереси німецької спільноти та створювали підвалини для розвитку етнонаціонального руху в умовах незалежної держави, сприяли видання “Закони України”, а також офіційні збірники: “Збірник постанов і розпоряджень уряду України” та “Відомості Верховної Ради України”. Різнопланову статистичну інформацію про демографічні процеси в середовищі німців подавали Матеріали переписів (1926, 1989, 2001 років). Два останні з них суттєво розширили інформацію, яку несли попередні радянські переписи, зокрема містили дані про соціальний склад німців, регіональну динаміку розміщення, мовну належність. Широке коло архівних, статистичних, періодичних матеріалів з національної політики, етнонаціональних процесів запропоновано тематичними збірками документів: “Українська Центральна Рада. Документи й матеріали”, “Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи й матеріали”, “Німці в Україні 20-30-ті роки ХХ ст. Збірник документів державних архівів України”, “Сільськогосподарський Союз голландських вихідців на Україні (1921-1927). Збірник документів і матеріалів”. Своєрідну інформацію було використано з бібліографічних покажчиків, книжкових оглядів, атласів тощо.

Третій комплекс джерел, покладених в основу дослідження, склали архівні матеріали. Опрацьовано документи двох центральних архівів України, 3 відомчих архівів, одного архівосховища Російської Федерації, 18 обласних державних та кількох громадських архівів. У фондах Центрального державного архіву громадських об'єднань України (описи 1, 6, 7, 16, 20) виявлені матеріали: постанови, інструктивні листи, звіти про роботу, протоколи, які дозволили реконструювати основні віхи партійної роботи серед нацменшин, зокрема німців. Протоколи засідання секретаріату ЦК КП/б/У містили інформацію про розгляд вищою партійною інстанцією ситуації в окремих німецьких національних районах, зокрема в справі виявлення “ворожих” елементів, які підозрювалися в антирадянській діяльності. Продуктивну частину дослідження склали матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади й управління України: фонди 5 (Народного комісаріату внутрішніх справ), 413 - (Центральної комісії національних меншин при ВУЦВК), 166 - (Народного комісаріату освіти), 3206 - (Рейхскомісаріату “Україна”). Найбільш змістовні матеріали ЦКНМ: звіти про роботу, документи діяльності спеціальних комісій з обстеження німецьких колоній, відомості про культосвітню роботу, дали змогу висвітлити події і явища, що відбувалися в середовищі німецької спільноти в 20-30-ті роки ХХ ст. У відомчих державних архівах (Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Міністерства закордонних справ України) вдалося виявити документи, в яких засвідчено політичні репресії та економічний терор, учинений тоталітарною владою стосовно німців. ДА СБУ репрезентував кілька комплектів документів (ф. 42 - Оперативно-статистична звітність; статистичні дані за формою про результати оперативно-слідчої роботи органів КДБ УРСР). З ДА МВСУ почерпнуті матеріали з фондів - 16 (Управління боротьби з бандитизмом), 54 (Департаментів адміністративної служби міліції і громадської безпеки): спецповідомлення, зведення, колекція кримінальних справ, доповідні записки, довідки про роботу органів візового режиму тощо. Використано матеріали Російського державного архіву економіки (фонд 5675 - Народного комісаріату внутрішніх справ). Вони дозволили з'ясувати ряд обставин, пов'язаних із депортацією німців напередодні Другої світової війни. Документи переселенського відділу: довідки, акти, списки, плани, доповідні записки дозволили розкрити обставини фінансування переселень, побачити справжні “зусилля” органів НКВС щодо господарського облаштування, методи транспортування переселенців тощо. Досить різнопланову за змістом інформацію було почерпнуто в обласних державних архівах. У фондах Дніпропетровського ОДА (ф.1 - Катеринославського губкому КП/б/У, ф. 1520 Дніпропетровської обласної прокуратури) відкладені документи - переписки з вищими інстанціями: наркомом юстиції, Генпрокурором, протоколи засідань бюро, плани роботи, звіти секції нацменшин при губкомі КП/б/У. Допомогли відтворити становище німців на окупованій території матеріали фонду 2926 ДА Сумської області: постанови, накази, звернення військового коменданта, уповноваженого німецького командування. На основі фондів р.-766 (Шепетівського окружного виконкому), р.-1086 (відділу наросвіти) Хмельницького ОДА та виявлених наказів, відомостей реконструйовано діяльність німецьких адміністративно-територіальних одиниць. На основі матеріалів ф. р.-1169 (Артемівського окружного виконкому, таємної частини) ДА Донецької області: оперативних зведень окружної робітничо-селянської міліції і кримінального розшуку вдалося відтворити почерк репресивних дій на регіональному рівні. Розробляючи проблему національної ідентифікації німців у 1990-ті роки, використано матеріали, що відкладалися в поточних архівах ВТН „Відергебурт”, Фольксрату, Асоціації німців України. Найоб'ємнішими виявилися ділові папери ВНТ „Відергебурт”, структуровані за тематичними блоками. В соціальному блоці містилися документи, в яких відображено дії товариства щодо працевлаштування, вирішення питань виїзду, будівництва житла тощо. Окремий блок документів із підготовки конференцій, з'їздів, програми Асоціації німців дозволив з'ясувати основні чинники, що стримували повноцінний процес входження етносу в українську політичну націю.

Широко використані матеріали періодичних видавань дали змогу “вжитися” в епоху, більш чітко уявити логіку перебігу подій. Періодика радянської доби, яка була ідейно-політично однорідною, не давала реальної картини національного будівництва. Партійні видання - Бюлетені Народного комісаріату внутрішніх справ і Центрального штабу Всесоюзного огляду культосвітпрацівників національних республік і областей містили дані, які відображали певні події, дії окремих діячів, колективів, соціальних груп німців. Чи не єдину інформацію про німців 1940-1980-х років несла німецькомовна преса, зокрема газета „Neues Leben”. Розповіді-замальовки про лідерів етнонаціонального руху, інтерв'ю доводять до сьогодення загальні настрої німців в умовах кризи радянського політичного режиму. Суттєво розширили інформаційну базу дослідження публікації, розміщені у виданнях: “Український історичний журнал”, “Політика й час”, “Архіви України”, “Віче”, “Український географічний журнал”, “З архівів “ВУЧК - ДПУ - НКВС - КДБ”, автори яких - науковці, політики, учасники громадського руху німців - розглядали такі аспекти проблеми, як: німці серед інших етноменшин, окремі чинники їх соціально-економічного, політичного і культурного життя. Змістовно аналітична інформація подавалася газетами: - загальноукраїнськими: “Дзеркало тижня”, “Голос України”; - громадськими: “Deutscher Німецький Kanal”, “Zentrale Deutsche Zeitung”. Газета “Deutscher Німецький Kanal” віддзеркалювала повсякденне життя німців із його успіхами й проблемами, виступала об'єктивним оцінювачем досягнутого, а також ініціатором змін на краще, стала дієвим засобом формування національно-духовних цінностей етносу. Тематичний спектр розкривався за допомогою рубрик, значна частина з яких мала інформаційний характер історичного та культурного спрямування.

Досить різноманітні відомості було почерпнуто з мемуарних видань (В. Фальц-Фейна), спогадів учасників і організаторів етнонаціонального руху 1980-90-х років (Г.Гроута, О.Ноллендорфа, Е.Лазаркевича, О.Дингеса). Широко залучалися публікації державних і громадських діячів України з проблем національної політики.

Отже, джерельна база цієї проблеми цілком достовірна й різноманітна, що дало можливості успішно розв'язати завдання, поставлені у дослідженні.

У третьому підрозділі “Методологія та методи дослідження” обґрунтовано використані методологічні підходи до аналізу порушених у роботі проблем.

Чимало універсальних методів і принципів історичних досліджень, якими оперує сучасна методологія науки, дозволили здійснити об'єктивний аналіз подій, фактів і явищ, в тому числі й таких, що мали суперечливий характер. У роботі використано передусім ті з них, що допомогли найоптимальніше встановити істину, відобразити правду життя. Враховувався загальновідомий імператив: об'єктивність, точність, істинність висновків значною мірою залежить від обраної й використаної теорії пізнання. Застосовано цивілізаційний методологічний підхід у процесі розгляду проблеми ставлення радянської влади до німців України, розглянуто їх становище крізь призму цивілізаційних катаклізмів ХХ ст.: війн, революцій, громадських конфліктів, оцінено механізм політичних репресій і терору на основі сформованих політичних і моральних оцінок. Використовувався і підхід, що ґрунтувався на найважливіших принципах історичного дослідження. Дисертант абстрагувався від середовища, ідеології і власних кон'юнктурних міркувань. Принцип об'єктивності став основоположним у вивченні суспільної адаптації німців під впливом адептів радянської національної політики, дозволив визначити предмет дослідження, його місце серед інших аспектів проблеми. Принцип системності, орієнтуючи на розкриття цілісності об'єкта, на вплив багатогранних зв'язків, дав змогу простежити комплекс господарського, соціально-культурного життя німців на теренах України від часу зародження радянського ладу до сьогодення з врахуванням державно-політичних змін. Проблемно-хронологічний принцип викладення історичного матеріалу застосовано у процесі розгляду проблем, пов'язаних із виникненням самоорганізаційних формувань, етнокультурних і етнорелігійних змін через призму завдань державотворення 90-х років. Крім того, процес адаптації німців в українське суспільство розглянуто відповідно до періодів: радянського й державної незалежності. Використовуючи принцип світоглядного плюралізму, вдалося проаналізувати погляди державних діячів, лідерів етнонаціонального руху, на вирішення проблем самоорганізації у 90-ті роки ХХ - поч. ХХІ ст.

Вказані принципи застосовувалися з урахуванням теоретичних методів, які трансформують їх у площину реальності й роблять функціональною теорією. Використано загальнонаукові та спеціально наукові методи дослідження. Завдяки застосуванню загальнонаукового логічного методу проблема суспільної адаптації розглядалася відповідно до соціально-економічних та суспільно-політичних умов, що складалися на певних історичних відрізках, життєдіяльність німців у незалежній Україні аналізувалася в комплексі з виділенням самоорганізаційних формувань, демографічних характеристик, особливостей культурного й духовного розвитку. До того ж проблему етнонаціональної ідентичності розглянуто в часовому просторі. За допомогою системно-культурного методу досліджувався, з одного боку, взаємозв'язок державної політики в цілому і національного її елемента, а з іншого - вдалося простежити дії конкретних політрішень на економічне, соціальне, політичне середовище, у якому перебували німці.

У роботі використано й загальноісторичні методи: історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний, історико-системний, синхронний та ретроспективний. За допомогою історико-генетичного методу утвердилася думка, що етнос у процесі історичного розвитку, відчувши піднесення і падіння власної долі, в нових суспільно-політичних умовах 90-х років ХХ ст. виявив неухильне прагнення повноправної інтеграції в українське суспільство, його економічні, політичні, культурницькі інституції. Застосування історико-порівняльного методу у процесі вивчення становища німців в 20-30-і роки ХХ ст. допомогло зробити висновок, що етнос використовувався владою як матеріал для спеціальних експериментів із метою підпорядкування його практиці радянського будівництва. Крім того, виявлено основні політичні чинники, які сприяли етнонаціональному відродженню німців у 1990-ті роки, зокрема проаналізовано політичні рішення, нормативно-правову базу державної політики. Ретроспективний метод використовувався під час аналізу підходів радянської держави до національного питання. Вдалося виявити, що національна політика тоталітарної країни виявилася законсервованою в часі, розвиток самобутності був антинародним явищем. За його допомогою з великою часткою достовірності вдалося реконструювати те національно-політичне тло, на фоні якого проходила боротьба німців за свою ідентичність. Отже, застосований методологічний підхід дозволив комплексно відтворити проблему, зробити вагомий історичний зріз, порівняти умови діяльності систем, зробити якісне порівняння та типологізацію окремих явищ, ретроспективно подивитися на життя й діяльність німців України.

Другий розділ “Німці в умовах Української Народної Республіки та утвердження більшовизму” складається з чотирьох підрозділів.

У першому з них “Зміни політичних орієнтирів 1917-1921 рр.” показано, як нестабільність політичної атмосфери в умовах розвитку Української революції позначилася на самопочутті німців.

Зроблено висновок, що революційні події 1917-1921 рр. певним чином політично дезорієнтували німців. Справді, у розмаїтті політичних програм, течій і напрямків, рухів, наявності опозиційних сторін непросто було визначити раціональні ідеї, які б могли найоптимальніше прислужитися облаштуванню національного життя. Політика Української Народної Республіки була прозорою і зрозумілою в національній справі, а тому сприймалася німцями з піднесенням і надією. Вони мали своє представництво в центральних і місцевих органах влади, схильні були сприйняти гасла української автономії та стати активними учасниками будівництва державності. Залишаючись однією з етнічних груп, для якої перспективи відродження власної державності були досить ефемерними, німці тяжіли до розвитку форм громадської самоорганізації. У травні 1917 р. в Одесі відбувся Всеросійський з'їзд російських німців за участю близько двох тисяч делегатів, який проголосив створення Всеросійського союзу російських німців. У серпні цього ж року в Одесі було проведено другу конференцію Союзу російських німців Півдня Росії. Обидва зібрання, крім проблеми консолідації німецького населення, було присвячено виробленню політичних підходів у ставленні німців до державного устрою Росії та державницьких перетворень в Україні. З'ясовано, що Брест-Литовський мирний договір 1918 р. підвищив роль українських німців у стратегічних планах як Німеччини, так і Української Народної Республіки, і водночас вніс розкол у їх етнічне середовище за ознакою прихильності до того чи іншого варіанта життєдіяльності в Україні.

На етапі розгортання активного наступу більшовиків на позиції УНР, німці стали заручниками різних політичних спекуляцій та були втягнуті в громадський конфлікт. У період гетьманату П.Скоропадського спостерігалася деяка активізація громадського життя німців у напрямку намагання довести діючій владі наявність проблем та засвідчити бажання повернутися до Німеччини. У квітні 1918 р. відбулося дві важливі події - регіональні з'їзди німців-колоністів (Одеса, Пришиб), на яких були створені органи, уповноважені вести переговори з урядом Німеччини. Головнокомандування німецької армії в Україні досить стримано поставилося до намірів німців і проголошувало розв'язання їх проблем шляхом створення державності в Криму. Але уряд Німеччини, не бажаючи загострювати стосунки з Австро-Угорщиною, відхилив цю пропозицію.

Простежено ставлення німців до подій громадянської війни. Будучи селянами за укладом життя та досягнувши високого рівня життєзабезпечення, вони, на відміну від інших етносів, були налаштовані менш радикально в соціальному плані і виступах за обов'язковий переділ землі і сільськогосподарського реманенту, а тому не могли бути ні застрільниками, ні активними учасниками соціалізаторських процесів. У більшості своїй німці були за те, щоб залишити все як є, а це, у свою чергу, не влаштовувало значну частину українського селянства. Єдиною політичною силою, до якої більшість німців поставилася нелояльно, були більшовики.

У другому підрозділі “Етнополітичні аспекти суспільних трансформацій” з'ясовуються загальні підходи державної політики до проблем етнічних німців.

Радянське державне керівництво, розуміючи неприйняття німцями в переважній своїй більшості змін політичного ладу, намагалося послідовно брати під контроль ситуацію в їх середовищі. Для цього створено спеціальну систему директивно-розпорядчих органів, розроблено відповідні законодавчо-нормативні засади. Причому, влада приймала такі рішення, які мали досить гуманний характер і окреслювали контури розвитку національного середовища, де б панувала толерантність міжетнічних стосунків, зберігалась етнічна самобутність. Насправді створювалася досить жорстка централізована вертикаль управління етнонаціональними процесами. Практична робота органів державної влади серед німців спрямовувалася на виявлення реального ставлення їх до форм і методів радянського будівництва. Крім того, постійно вишукувались механізми регулювання процесів, що відбувалися в середовищі спільноти. До них належали: вивчення спеціальними органами соціально-господарської структури, особливостей побуту, рівня соціального розшарування, політичних настроїв та релігійної орієнтації. Відповідно до вимог більшовицької ідеології розвивалась і система освіти в німецьких селах. Це означало, що піддавалася руйнації колишня освітня інфраструктура. Саме нестерпні умови життя, що склалися в перші роки радянської влади, спонукали німців вдаватися до спроб виїзду з країни. Слід зазначити, що питання еміграції для багатьох німців було дуже болісним. Масові емігрантські настрої викликали серйозне занепокоєння влади. Більшовицьке керівництво, виходячи передусім із політичних та ідеологічних міркувань, намагалося за будь-яку ціну зупинити процес еміграції. Чинилися перешкоди адміністративно-примусового характеру. Політику коренізації державою партійно-господарського апарату передусім потрібно розглядати як спосіб уникнення непорозумінь з етносами та своєрідну поступку правлячої партії. І справді, початковий етап діяльності німецьких районів характеризувався зростанням довіри німців до основних заходів держави. Вони були втягнуті в орбіту політичного життя. Водночас на тій основі, що німці займали на селі потужні економічні позиції, влада, крім того що вважала їх куркулями, намагалася принизити їх громадські почуття, зокрема й за допомогою обмеження виборчих прав. Зрозуміло, що, захищаючи свої соціальні інтереси, німці вдавалися і до критичних оцінок політики влади, висловлювали невдоволення повільними темпами землеустрою, відсутністю агродопомоги з боку держави, дешевих кредитів тощо. Німці, втягнені владою в соціалістичний експеримент, змушені були долучатися до радянських форм громадського життя. Натомість селянські національні утворення кваліфіковано як ворожі, клерикально-контрреволюційні, куркульські спілки, що не мали права на існування. Феноменом кооперативного життя республіки стала діяльність німецької менонітської організації “Союз голландських вихідців в Україні”, яка належала до кооперативної організації замкнутого типу. Інші спілки були вкрай непопулярними в середовищі німецького селянства.

У третьому підрозділі “Участь у соціально-економічних експериментах влади” розглянуто місце й роль німців у нових реаліях соціально-економічного життя республіки, що склалися під впливом політики більшовизму.

З'ясовано, що невиважена економічна політика держави в першій половині 20-х років негативно позначилася на майновому становищі німецьких господарств, виникла низка труднощів, які стримували розвиток земельних відносин. Державою свідомо утверджувався стереотип у визначенні рівня землезабезпеченості як критерію сукупного соціального обличчя етносу, німці автоматично зараховувалися до дрібнобуржуазних суспільних прошарків. На цій ниві досить активно діяли органи НКВС. Граючи на емоційних почуттях німців, вони намагалися спровокувати протестні настрої з метою звинувачення німців у контрреволюційній діяльності. Крім того, вони звинувачувалися також у належності до так званого експлуататорського класу, який розглядався як причина невдач господарських перетворень. Було сфабриковано сотні кримінальних справ.

Наступною економічною проблемою для німців була податкова політика, що мала суперечливий характер і стримувала економічне піднесення господарств. Оподаткування на кілька категорій вище, ніж у сусідніх українських і російських селах, було типовим явищем для німецьких господарств. Німцям довелося пережити господарський шок і від землевпорядної кампанії, яка реалізовувалася за принципом перерозподілу землі з урахуванням середньої норми землекористування для певного регіону та відбору “лишків” на користь російських і українських селян. У другій половині 20-х років кооперування німців суттєво розширилося й було вищим ніж середньоукраїнський показник. Створені німцями кооперативи мали специфічні напрями й форми, що було пов'язано з господарською культурою та традицією, рівнем розвитку виробництва.

Радянська практика розвитку економічного життя вносила зміни й у соціальне середовище німців: відбувалася інтенсивна економічна міграція між містом і селом. Водночас досить болючим процесом виявилася “пролетаризація”. Німці складали ту масу пролетаризованої людності, яка була протестно налаштована проти дій держави. Економічні труднощі викликали в німців цілком природне бажання емігрувати. В кінці 20-х років набули розмаху депортаційні заходи. Особливо погіршувалося ставлення держави до німців - іноземних підданих, у яких вбачали шкідників в економіці. Було сфабриковано кілька судових процесів (справа “Консул”, “Промпартії”, “Шахтинська справа”), у яких фігурувало значне коло німців. На думку влади, вони мали викликати міжнародний резонанс, сприяти виявленню реакційної суті німецького фашизму.

У четвертому підрозділі “Культурно-освітнє середовище: ідеологічні впливи” з'ясовано способи, методи державної ідеологізації закладів освіти, культури німецького села.

Виявлено, що в 20-ті роки у німецькому суспільному середовищі склались й функціонували дві культури: традиційна, яка зберегла історичні традиції, звичаї, обряди, норми поведінки, та соціалістична, яка утверджувала нові світоглядні орієнтири, руйнуючи усталені форми господарського й духовного життя. Водночас німці становили соціально-господарську цілісність, що вирізнялася з-поміж іншого населення культурно-побутовою й духовною самобутністю.

Підпорядковуючи діючу систему освіти ідеологічним цілям і завданням, держава домоглася розширення мережі національних освітніх установ. Водночас ставлячи освіту на службу справі радянського будівництва, держава порушувала сформовані протягом попередніх століть освітньо-виховні традиції, що було антиприродним явищем і часто сприймалося німцями як шкідливий і нелогічний крок. Збільшення державних видатків для потреб освіти сприяло зміцненню навчально-матеріальної бази закладів, забезпеченню їх кадрами спеціалістів. Ліквідація неписьменності в німецьких селах проходила досить успішно. Компанія з лікнепу мала організований характер, а також відзначалась особливим ентузіазмом. Німці мали найвищий відсоток освіченості. Це пояснювалося наявністю меншого бідняцького прошарку у німецьких селах. Тут успішніше налагоджувалася робота загальноосвітніх шкіл. У кінці 20-х років майже 100% німецьких дітей були охоплені початковою освітою.