Товариство "Просвіта" у Західній Україні в міжвоєнний період: організаційні засади, господарське становище та культурно-просвітня діяльність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Товариство "Просвіта" у Західній Україні в міжвоєнний період: організаційні засади, господарське становище та культурно-просвітня діяльність

Чернівці - 2006

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Товариство «Просвіта» - основа культурно-просвітнього руху в Західній Україні міжвоєнного періоду. Його національний характер зумовлювався відсутністю української державності й колоніальною політикою правлячих кіл Польщі. Діяльність ґрунтувалася на відстоюванні прав українців на вільний розвиток рідної мови, культури, традицій, самобутності, самосвідомості. Програма розвитку базувалася на загальнолюдських морально-етичних засадах, всебічному розширенні світогляду, духовному збагаченні й культурному вихованні нації, піднесенні рівня освіти, боротьби за реалізацію просвітньої ідеї і втілення у життя національних прагнень українців. В умовах міжвоєнного періоду організаційна структура «Просвіти» - найбільш оптимальна форма самоорганізації і самозахисту українців з метою відстоювання національних інтересів. Культурно-просвітня спадщина товариства - національне надбання, досвід і праця якого не втратили своєї актуальності й сьогодні.

Актуальність теми визначається необхідністю всебічного й комплексного дослідження організаційних засад, господарського становища та культурно-просвітньої діяльності «Просвіти» у Західній Україні в міжвоєнний період, осмислення її місця в національному русі, обґрунтування ролі й значення в історії України. Проблема має важливе наукове значення, бо дає можливість вияснити особливості відновлення, становлення й розвитку «Просвіти» у міжвоєнний період, оскільки функціонування товариства виступало об'єктивною потребою й закономірним виявом національного руху. Без діяльності цієї інституції був би неможливим якісний культурно-просвітній поступ нації. Вона стала ідейним ядром і рушійною силою в західноукраїнському суспільстві.

Всебічний і ґрунтовний аналіз організаційних засад, господарського становища та культурно-просвітньої діяльності товариства служитиме збагаченню знань про складні процеси формування національної свідомості, тому що «Просвіті» в Західній Україні належала особлива роль у культурно-просвітньому русі міжвоєнного періоду. Забезпечуючи гармонійний і всебічний розвиток українців, вона сприяла формуванню національної еліти з державницьким мисленням, обґрунтуванню ненасильницьких основ національного державотворення. Функціонування товариства скеровувалося на збереження національної гідності і єдності народу всупереч асиміляційній антиукраїнській політиці польської влади.

Актуальність дисертаційного дослідження ґрунтується на необхідності вивчення та узагальнення досвіду формування організаційних засад, господарського становища та культурно-просвітньої діяльності товариства у міжвоєнний період, активна організаційна, господарська і культурно-просвітня праця якого виступала важливим чинником і критерієм морального й духовного збагачення українців. Значний культурно-історичний досвід, ґрунтовні ідейно-теоретичні й практичні напрацювання «Просвіти» міжвоєнного періоду є логічно аргументованими й до певної міри не втратили своєї актуальності й сьогодні, оскільки організаційні засади, господарське становище та культурно-просвітня діяльність товариства була важливим національним чинником у протистоянні антиукраїнській політиці влади.

Актуальність дисертаційної праці ґрунтується на тому, що попри усі досягнення національної історіографії у дослідженні культурно-просвітнього руху в Західній Україні міжвоєнного періоду зазначена проблема у повному обсязі й належним чином, комплексно й концептуально, не розглядалася науковцями. У сучасній вітчизняній історіографії відсутні наукові праці, які б на значному науковому й належним чином опрацьованому фактичному матеріалі розкривали загальні закономірності розвитку українського культурно-просвітнього руху в цілому, його регіональні особливості у конкретно визначених хронологічних рамках.

Організаційні засади, господарське становище та культурно-просвітня діяльність «Просвіти» Західної України у міжвоєнний період - важлива сторінка національної історії, що має цінне наукове, теоретичне і пізнавальне значення й вимагає поглибленого й об'єктивно аргументованого дослідження. Наукове осмислення досліджуваної проблеми є важливим й актуальним завданням української національної історіографії.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною науково-дослідної тематики кафедри історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича й виконане у рамках комплексної проблеми «Актуальні питання історії, історіографії та культури України другої половини XVIII - ХХ ст.)» (номер державної реєстрації 0199U001874).

Об'єкт дослідження - культурно-просвітні процеси в Західній Україні у міжвоєнний період.

Предмет дослідження - діяльність товариства «Просвіта» як важливий суспільний чинник консолідації українців, формування національної свідомості.

Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі ґрунтовного, об'єктивного й комплексного аналізу дослідити організаційні засади, господарське становище та культурно-просвітню діяльність «Просвіти» у Західній Україні в міжвоєнний період.

Об'єкт, предмет і мета дослідження обумовили вирішення таких основних завдань:

· визначити основні причини відновлення «Просвіти», програмні та організаційно-методичні основи її функціонування та вплив на культурно-освітній розвиток у міжвоєнний період;

· простежити організаційну діяльність філій і читалень як основу розвитку розгалуженої мережі просвітніх осередків;

· проаналізувати зростання кількості членів товариства - як складової повноцінного поступу інституції;

· з'ясувати особливості реалізації програми ліквідації неписьменності як загальнонаціональної проблеми;

· розкрити процес становлення фахових шкіл - важливого чинника розвитку національної освіти;

· дослідити фінансові аспекти розвитку «Просвіти»;

· визначити майновий стан товариства, рентабельність господарства;

· простежити еволюцію видавничої справи й тематику видань, їхній вплив на формування світогляду і всебічний розвиток читача;

· розкрити функціонування бібліотечної справи та її роль у задоволенні потреб широких кіл громадськості;

· показати становлення аматорсько-театрального мистецтва як освітньо-виховного чинника у формуванні національної свідомості;

· прослідкувати особливості відзначення ювілеїв товариства у консолідації української спільноти й специфіку просвітянських свят та імпрез;

· дати цілісну й об'єктивну оцінку участі «Просвіти» у формуванні національної свідомості;

· висвітлити внесок товариства у загальноукраїнський національно-культурний процес, з'ясувати його роль у вітчизняній історії, проаналізувати досвід праці й багату ідейно-теоретичну спадщину, осмисливши їх пізнавальне й практичне значення для сучасного розвитку.

Методи дослідження. Основоположними принципами наукового дослідження є історизм, об'єктивний аналіз подій і фактів, незалежно від класових, політичних, партійних чи ідеологічних нашарувань. Теоретичною основою наукового аналізу проблеми є теорія наукового пізнання світу.

В основу дослідження покладено комплексне застосування загальнонаукових методів: історичного, логічного, систематизації; власне історичних: проблемно-хронологічного, синхронічного, порівняльно-історичного; міждисциплінарних: статистичного, системно-структурного. Їх цілеспрямоване й комплексне застосування сприяло всебічному аналізу конкретної проблеми історичного дослідження.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють міжвоєнний період діяльності «Просвіти» у Західній Україні, починаючи з січня 1920 р., часу першого повоєнного засідання просвітньо-організаційної комісії Головного виділу (офіційна назва найвищого керівного органу «Просвіти» у Львові), на якому ставилося завдання відновлення організаційної структури товариства, - до його ліквідації радянською владою восени 1939 р.

Територіальні межі дослідження охоплюють Західну Україну, географічний регіон, до складу якого у міжвоєнний період входила Східна Галичина, успадкована Польщею від Австро-Угорщини, Західна Волинь і Західне Полісся - від царської Росії. Термін «Західна Україна» варто вважати умовним, оскільки початково він уживався як публіцистична назва ЗУНР, пізніше поширився на всі українські землі, приєднані до УРСР упродовж 1939-1940 рр.

Згідно з адміністративно-територіальним поділом міжвоєнної Польщі до складу Західної України входили воєводства Волинське (9 повітів), Поліське (9 повітів), Львівське (28 повітів), Станіславівське (16 повітів), Тернопільське (17 повітів). Однак через те, що згідно зі статутом товариства від 5 березня 1924 р. «Просвіті» у Львові дозволялося засновувати просвітні структури лише на території Львівського, Станіславівського, Тернопільського й Краківського воєводств, на Волині осередки товариства функціонували як самостійні структури, правомірність ухвал й рішень яких поширювалася лише у межах певного повіту або місцевості, тому регіоном найактивнішої діяльності «Просвіти» були східногалицькі воєводства.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що це перше дисертаційне дослідження, у якому концептуально визначено, комплексно, цілісно, всебічно та ґрунтовно досліджено організаційні засади, господарське становище та культурно-просвітню діяльність «Просвіти» у національному русі Західної України міжвоєнного періоду.

Автором на основі опрацьованої української історіографії, аналізу архівних, друкованих й рукописних джерел, тогочасної періодики й видань товариства встановлено, що організаційні засади, господарське становище та культурно-просвітня діяльність «Просвіти» у міжвоєнний період виступали рушійною силою і складовою частиною загальноукраїнського культурно-просвітнього руху, сприяли формуванню національної свідомості українців.

Наукова новизна дослідження також полягає у визначенні ролі «Просвіти» у культурно-просвітньому русі в Західній Україні в міжвоєнний період як одного з основних і важливих його чинників; місця національної еліти в культурно-просвітньому русі, гартуванні національного самоусвідомлення, реалізації національних прагнень українців; у тому, що в дисертації поглиблено аналізуються організаційні засади, господарське становище та вплив культурно-просвітньої діяльності товариства на просвітній рух Західної України у міжвоєнний період, головним елементом якого виступало формування ідейно-теоретичних і практично-організаційних засад, вимог і методів праці у досліджуваний період; визначено структуру домінуючих форм організації та діяльності; доведено можливість та необхідність творчого використання досвіду функціонування просвітніх осередків.

Автором запропоновано своє бачення розв'язання таких наукових проблем: здійснення цілісного й всебічного аналізу організаційних засад, господарського становища та культурно-просвітньої діяльності товариства і їхній вплив на формування основ національного руху. Найважливішими чинниками функціонування «Просвіти» міжвоєнного періоду стало відстоювання національних інтересів й законних конституційних прав українців, боротьба за збереження й розвиток рідної мови, преси, видань, поширення часописів й аматорсько-театрального мистецтва, утвердження почуття національної гідності, народних звичаїв, традицій, менталітету, самобутності.

Дисертантом уперше введено у науковий обіг значну кількість важливих маловідомих і невідомих, раніше недоступних архівних і рукописних джерел та документів, які дали можливість об'єктивно дослідити організаційні засади, господарське становище та культурно-просвітню діяльність «Просвіти», всебічно розкрити її роль і місце у західноукраїнському суспільстві міжвоєнного періоду.

Вперше досліджено особливості функціонування й організаційні засади Головного виділу «Просвіти», галузевих комісій, кадровий потенціал, зміст і основні форми культурно-просвітньої діяльності. Враховуючи специфіку праці просвітніх осередків у складних і несприятливих умовах, дисертантом на основі проведеного дослідження обґрунтовано цілісну систему об'єктивних критеріїв та ідейно-теоретичних чинників і практично-організаційних засад товариства, вибудовано модель структури просвітнього руху. Доведено, що домінуючу роль у діяльності «Просвіти» посідала орієнтація на консолідацію суспільства й реалізацію національних прагнень українців.

Вперше розкрито організаційні засади, господарське становище культурно-просвітнього руху і важливу роль у цьому процесі голів товариства, членів Головного виділу, галузевих комісій і підкомісій у формуванні й практичній реалізації просвітніх завдань товариства.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що на базі вивчених матеріалів, положень і висновків дисертації отримано фактичні дані, що характеризують організаційні засади, господарське становище та культурно-просвітню діяльність «Просвіти» у Західній Україні міжвоєнного періоду. При цьому враховано чинники, зумовлені впливом ідейно-політичних течій, партійних і громадських об'єднань, товариств на становище й роль «Просвіти» у суспільному житті українського народу, що сприятиме поглибленню вивчення їхньої історії та використанню набутого досвіду в сучасних умовах розбудови Української держави.

Нагромаджений у дисертаційній роботі фактичний матеріал, теоретичні положення, висновки та узагальнення розширюють і поглиблюють наукові знання про діяльність «Просвіти» у Західній Україні в міжвоєнний період, її місце й роль у формуванні національної самосвідомості українців. Використання досвіду функціонування товариства сприятиме поглибленню вивчення його культурно-просвітньої спадщини, розв'язанню багатьох національних проблем на сучасному етапі.

Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при написанні узагальнюючих праць та навчальних посібників з історії України, історії національних, культурно-просвітніх рухів та навчально-методичних посібників з окремих проблем історичної науки, у науково-популярних виданнях, практичній викладацькій роботі, побудові експозицій у музеях відповідного профілю.

Апробація результатів дисертації. Основні положення, висновки й матеріали дисертаційної роботи обговорювалися на засіданнях кафедри історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, на науково-методичному семінарі історичного факультету Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, у доповідях на звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу факультету історії політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (2003-2006 рр.), Міжнародних і Всеукраїнських наукових, науково-теоретичних й науково-практичних конференціях: «Розстріляна й відроджена церква. До 55-ї річниці ліквідації УГКЦ радянським режимом» (Івано-Франківськ, березень 2001 р.), «Національно-державне відродження слов'янських народів Центрально-Східної Європи крізь призму 85-річчя» (Тернопіль, 18 - 19 листопада 2003 р.), «Соціальні та духовно-культурні виміри релігійних процесів в Україні» (Чернівці, 21 - 22 квітня 2003 р.), «Знаки питання в історії України: українська історія у східноєвропейському контексті» (Ніжин, 5 - 6 листопада 2004 р.), «Друга світова війна в історичній долі українського народу» (Тернопіль, 20 - 21 травня 2005 р.), «Українська історична біографістика: забуте і невідоме» (Тернопіль, 25 - 26 травня 2005 р.), «Просвіта» в духовно-культурному піднесенні України» (Хмельницький, 17 - 18 листопада 2005 р.), «V Буковинська Міжнародна історико-краєзнавча конференція, присвячена 130-річчю Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича» (Чернівці, 29 вересня 2005 р.), ІІІ Міжнародний науковий конгрес українських істориків «Українська історична наука на шляху творчого поступу» (Луцьк, 17 - 19 травня 2006 р.).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладено у 33 наукових публікаціях, з них 1 - монографія, 25 - у фахових виданнях, 2 - у нефахових, 5 - матеріали конференцій.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, шести розділів, висновків, списку використаних джерел (1057 позицій), додатків (5 текстових матеріалів, 15 діаграм, 150 таблиць). Обсяг основного тексту дисертації - 388 сторінок, всього - 690 сторінок.

просвіта культурний міжвоєнний товариство

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв'язок з науковими програмами, планами, темами, визначено мету і завдання, об'єкт та предмет наукового пошуку, методи дослідження, хронологічні рамки, територіальні межі, розкрито наукову новизну одержаних результатів, практичне значення дисертації, подано інформацію про апробацію результатів дослідження та структуру дисертації.

У першому розділі «Історіографія та джерельна база» розкрито процес наукового осмислення досліджуваної проблеми в українській і зарубіжній історіографії, охарактеризовано архівні матеріали, друковані та рукописні джерела. Наукову літературу, що стосується досліджуваної проблеми, умовно можна поділити на чотири групи. До першої групи віднесено загальні праці з новітньої історії України, політичної історії, нариси суспільно-політичних рухів міжвоєнного періоду тощо. Зокрема, це наукові дослідження Т. Гунчака, І. Нагаєвського, Ю. Зайцева, С. Кульчицького, В. Смолія, Я. Грицака, А. Слюсаренка, В. Гусєва, В. Дрожжина, В. Короля, В. Танцюри, Я. Малика, Б. Вола, С. Геліва, Г. Темка, Л. Тупчієнка, О. Бойка та інших. Досліджуваній проблемі відведено незначну увагу, бо названі автори не ставили перед собою завдання дослідити діяльність «Просвіти» у міжвоєнний період.

У другій групі подано наукові праці, що стосуються історії Західної України, Польщі, польсько-української війни, суспільно-політичних рухів, культурного життя. Це праці М. Кугутяка, М. Швагуляка, З. Барана, Б. Яроша, Ю. Сливки, Т. Галайчак, О. Луцького, Б. Микитіва, Л. Федоришина, О. Красівського, М. Литвина, М. Гетьманчука, В. Шевчука, М. Тараненка, В. Сергійчука, І. Васюти, В. Литвина, Л. Зашкільняка, М. Крикуна, Р. Сироти, Л. Алексієвець, Ю. Макара, М. Кучерепи та інших. У цих працях в основному розкрито вузлові питання політичної історії, становище Західної України, передумови відродження Польської держави, особливості її політики, конфлікт між українцями й поляками, однак діяльність «Просвіти» розглядається лише узагальнено, в основному вона обмежується статистичними даними.

Значне місце посідають матеріали Міжнародних і Всеукраїнських конференцій, що проходили в Україні й Польщі, збірники наукових праць, що розкривають різноманітні аспекти українсько-польських відносин у Західній Україні в ХХ ст., питання державності, суспільства й культури тощо. Проте досліджуваній нами проблемі не відведено належної уваги дослідниками.

До третьої групи належать праці польських учених, у яких неоднозначно й однобічно розкрито політико-правове становище українців у відродженій Польщі, історію Другої Речі Посполитої упродовж міжвоєнного періоду. Незначна увага приділена українським народним школам, гімназіям, іншим освітнім установам, просвітнім осередкам, їхнім стосункам з владою тощо. В основному подано статистичні інформативно-довідкові дані щодо кількості українських громад у повітах й воєводствах, кількісний стан філій і читалень «Просвіти» у відношенні до польських товариств. Це наукові дослідження С. Грабського, М. Фелінського, С. Маусберга, С. Мікуліча, М. Іваніцького, Й. Бучка, М. Папієжинської-Турек, В. Сержука, А. Гойновського, А. Айненкеля, Н. Зелінського, М. Тимовського, Й. Кияневича, Й. Голзека, Й. Зарновського, М. Сівіського, Ч. Бліхарського, Т. Ольшанського, А. Дибковської, М. Жарина, Я. Жарина, М. Борушки, М. Топорека, Й. Топольского та інших. Автори названих праць, виходячи з ідеологічних, політичних й партійних переконань, підтримуючи офіційну міжвоєнну позицію влади щодо українців, повною мірою не аналізували українське питання у суспільно-політичному, соціально-економічному, національно-релігійному й культурно-просвітньому аспектах, свідомо применшували місце, роль і значення українського національно-визвольного й культурно-просвітнього рухів у міжвоєнній Польщі.

До четвертої групи віднесено літературу, що безпосередньо стосується досліджуваної проблеми, для більш чіткого розмежування й характеристики її необхідно розділити на чотири підгрупи. Передусім варто окреслити певні особливості публікацій, спільним для яких є науково-популярний і пропагандистсько-агітаційний характер, відсутність глибокого аналізу й аргументації тверджень. По-перше, видання, приурочені до ювілеїв діяльності товариства, були опубліковані безпосередніми просвітніми діячами у період функціонування «Просвіти», відповідно їхні автори, виходячи з приналежності до товариства і ювілейного характеру видань, не змогли об'єктивно оцінити працю інституції. По-друге, публікації, які після 1939 р. з'явилися в еміграції, зазвичай не ґрунтувалися на архівних матеріалах й документах, що зберігалися у державних архівах УРСР, з об'єктивних причин були недоступними для науковців, тому базувалися в основному на спогадах й мемуарах колишніх діячів товариства. По-третє, статті сучасних дослідників діяльності «Просвіти» носять краєзнавчо-регіональний характер, пов'язаний з функціонуванням осередку в певній місцевості, повною мірою не відображають досліджуваної автором проблематики.

До першої підгрупи віднесено публікації, приурочені до ювілеїв діяльності товариства. У них подано короткий огляд діяльності інституції, матеріали щодо проведення ювілейних святкувань й організації відповідних комітетів, матеріальної допомоги української кооперації «Просвіті», заклики до активної праці читалень, тексти програм підготовки й проведення святкувань тощо.

Друга підгрупа представлена публікаціями безпосередніх активних й відомих у Західній Україні учасників й організаторів національно-культурного й просвітньо-організаційного руху, зокрема таких, як М. Галущинський, І. Брик, С. Шах, Н. Дорошенко, С. Магаляс, С. Сірополко, В. Гафткович, І. Крип'якевич, І. Калинович, В. Татомир, М. Дужий, М. Творидло, П. Мурський, А. Будзиновський, Г. Сіятовський, Є. Девський.

До третьої підгрупи віднесено дослідження й публікації з історії діяльності «Просвіти», видані після 1939 р. в еміграції. Це науково-популярні праці В. Дорошенка «Просвіта» її заснування й праця. Короткий історичний нарис із додатком про «Просвіти» в інших країнах», А. Качора «Роля «Просвіти» в економічному розвитку Західної України», С. Волинця «Нарис історії Матірного Товариства «Просвіта» за роки 1932-1939» та інших дослідників.

Четверта підгрупа представлена публікаціями сучасних дослідників історії діяльності товариства початку 90-х рр. ХХ ст. й до нашого часу. Варто зазначити, що окремі аспекти функціонування товариства на Прикарпатті, в Луцьку, Галичині вже вивчалися дослідниками. Так, Б. Савчук, досліджуючи роль українських громадських організацій в суспільному житті Галичини останньої третини ХІХ ст. - кінця 30-х рр. ХХ ст., наголошував на значенні «Просвіти» у житті українців. А. Грицан розглядав діяльність товариства на Прикарпатті (1921-1939 рр.) через призму культурно-освітнього виховання українців. М. Філіпович звертала увагу на основні напрямки діяльності «Просвіти» у Луцьку. Працю товариства у Галичині (1868-1921 рр.) досліджував Р. Гарат. Але, аналізуючи її, він недостатньо повно подавав огляд тогочасних періодичних видань і часописів та використав їх у дослідженні.

За період вивчення історії діяльності «Просвіти» у Західній Україні в міжвоєнний період опубліковано значну кількість праць, в основному науково-популярних, що тим чи іншим чином дотичні до різних аспектів досліджуваної проблеми. Однак ця література не є систематично структурованою й цілісною, комплексно не розкриває проблему в цілому. Тому недостатнє вивчення даної проблеми вимагало подальшого її предметного дослідження, глибшого аналізу організаційних засад, господарського становища та культурно-просвітньої діяльності «Просвіти».

Значна частина використаних джерел зберігається у Центральному державному архіві вищих органів державної влади та управління України, Центральному державному історичному архіві України у Львові, Державному архіві Івано-Франківської області, Державному архіві Львівської області, Державному архіві Волинської області, Державному архіві Рівненської області, Державному архіві Тернопільської області, Archiwum Akt Nowych w Warszawie, Національній бібліотеці України імені В. Вернадського, відділах україніки й рукописів Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника НАН України, науковій бібліотеці Львівського національного університету ім. І. Франка, наукових бібліотеках Варшавського, Вроцлавського й Краківського університетів, відділі діаспорної літератури ім. М. Павлика Львівської державної обласної універсальної наукової бібліотеки, Івано-Франківській державній обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. Франка, Луцькій обласній універсальній науковій бібліотеці ім. О. Пчілки, Тернопільській обласній універсальній науковій бібліотеці та інших.

У Центральному державному архіві вищих органів державної влади та управління України опрацьовано й використано матеріали фондів 3695 с «Особистий фонд члена Центральної Ради, сенатора і професора Сергія Павловича Шелухіна», 4007 «Матеріали українського громадського видавничого фонду в Празі», 3909 «Товариство «Просвіта» в Моравській Остраві», 3919 с «Українське видавниче товариство «Дзвін». Відень-Прага», 3327 «Щоденна газета «Українська трибуна» в м. Варшава», 3523 «Табор інтернованих українців в армії Української Народної Республіки в місті Шопіорно (Польща)», 2467 «Товариство допомоги для української шкільної молоді у таборах інтернованих в Польщі», Р-166 «Народний комісаріат освіти Української РСР», 4465 с «Колекція документів українських емігрантських націоналістичних установ, організацій та осіб».

Основний масив архівних матеріалів й документів, без яких неможливо науково досліджувати проблему, вести аргументовану дискусію й робити обґрунтовані висновки, зосереджено у Центральному державному історичному архіві у Львові - фонд 348 «Товариство «Просвіта» м. Львів (1868-1939 рр.)», том 1 (1868-1941 рр.), том 2 (1927-1942 рр.). Окрім цього, у вказаному архіві дисертантом опрацьовано й використано матеріали фондів 309 «НТШ», 408 «Греко-католицький митрополичий ординаріат, м. Львів», 344 т «Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), м. Львів».

Матеріали Державного архіву Львівської області, що стосуються досліджуваної проблеми, представлені у фонді 1 «Львівське воєводське управління. Суспільно-політичний відділ. Підвідділ в справах товариств. 1921-1939 рр.» (опис 54 в 3 т.). Усі архівні справи включають інформацію щодо реєстрації читалень «Просвіти» у повітах Західної України. Більшість із них подають читальні як просвітні осередки «українсько-націоналістичного» товариства «Просвіта».

У Державному архіві Волинської області матеріали, що стосуються функціонування «Просвіти» на Волині, подано у фондах 54 «Луцьке повітове товариство «Просвіта», 46 «Волинське воєводське управління», 36 «Луцьке повітове староство».

Фонд 30 «Рівненське повітове староство» Державного архіву Рівненської області представлено матеріалами донесень воєводської поліції щодо нагляду за функціонуванням товариств, об'єднань, що проводили антидержавну діяльність й займалися політичною агітацією.

У Державному архіві Івано-Франківської області дані щодо діяльності «Просвіти» на Прикарпатті у міжвоєнний період подано у фондах 378 «Станіславівська філія товариства «Просвіта» (1909-1939 рр.)», 379 - «Читальня українського націоналістичного товариства «Просвіта» в селі Бринь Снятинського повіту (1932-1938 рр.)», 380 - «Читальня українського націоналістичного товариства «Просвіта» в селі Микулинці Снятинського повіту (1933-1939 рр.)», 382 - «Читальня українського націоналістичного товариства «Просвіта» в селі Хриплин Станіславівського повіту (1929-1938 рр.)», 383 - «Читальня українського націоналістичного товариства «Просвіта» в селі Видинів Снятинського повіту (1937-1939 рр.)», 385 - «Читальня українського націоналістичного товариства «Просвіта» в селі Черніїв Станіславівського повіту (1933-1938 рр.)», 386 - «Читальня українського націоналістичного товариства «Просвіта» в селі Трійця-Кривоброди Станіславівського повіту (1933-1938 рр.)», 387 - «Читальня українського націоналістичного товариства «Просвіта» в селі Тулуків Снятинського повіту (1930-1938 рр.)».

У Державному архіві Тернопільської області зберігаються два фонди, що безпосередньо стосуються діяльності товариства - фонди 294 «Філія українського товариства «Просвіта» в м. Тернополі (1901-1939 рр.)» й 317 «Філіял українського товариства «Просвіта» в Теребовлі (1903-1939)».

Матеріали, що безпосередньо стосуються діяльності «Просвіти» у Західній Україні в міжвоєнний період, в основному представлені у Archiwum Akt Nowych w Warszawie у фондах «Prezydium Rady Ministrуw» (sygn. 56), «Urz№d Wojewуdzki we Lwowie» (sygn. 13), «Urz№d Wojewуdzki Woіyсski» (sygn. 277), «Komynistyczna partija Zachodnej Ukrainu» (sygn. 165).

Важливе місце у дослідженні проблеми відіграють друковані й рукописні джерела. Зокрема, публікації Головного виділу інструктивно-директивного й нормативного характеру (статут, відозви, комунікати, інструкції, обіжники, порадники й «правильники»), календарі, періодичні й фахові часописи «Просвіти», звіти, протоколи засідань, тогочасні громадські, партійні, суспільно-політичні й релігійні періодичні видання, спогади й мемуари. Автором опрацьовано такі періодичні видання, як «Діло», «Наш прапор», «Кооперативна родина», «Нова культура», «Наша культура», «Нація в поході», «Літопис Червоної Калини», «Нива», «Політика», «Народна справа», «Новий час», «Нова Україна», «Нова хата», «Українські вісти», «Вісти», «Золочівське слово», «Слово», «Сила», «Мета», «Неділя», «Шлях молоді», «Нова зоря», «Батьківщина», «Свобода», «Варшавскій голос», «Варшавское слово», «Волынское слово» та інші. Крім українських періодичних видань, опрацьовано й використано «Gіos Polski», «Gazeta Lwowska», «Dziennik Polski», «Warszawski dziennik narodowy» та інші польські видання, що ворожим й шовіністичним змістом публікацій загострювали й до того складні українсько-польські відносини.

Рукописні джерела представлені у фонді 122 «Просвіта» відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника НАН України.

Певна частина інформації, що стосується досліджуваної проблеми, подана у періодичних й книжкових виданнях, історико-мемуарних, монографічних й етнографічних збірниках «Шляхами Золотого Поділля», «Теребовельська земля», «Самостійна Україна», «Бережанська земля», «Винники-Звенигород-Унів та довкільні села», «Бучач і Бучаччина», «Історично-мемуарний збірник Чортківської округи. Повіти: Чортків, Копичинці, Борщів, Заліщики», «Альманах Станиславівської землі», «Городенщина», «Підгаєцька земля», «Бойківщина», «Золочівщина її минуле і сучасне», «Альманах Станиславівської землі. Збірник матеріялів до історії Станислава і Станиславщини», «Ярославина і Засяння 1031-1947», «Коломия і Коломийщина», «Белз і Белзька земля від найдавніших часів до 1772 року», «Рогатинська земля», «Стрийщина», «Надбужанщина: Сокальщина, Белзчина, Радехівщина, Камінеччина, Холмщина і Підляшшя», «Броди і Брідщина», «Белзькі дзвони», «Дрогобиччина - земля Івана Франка», «Княжий город Самбір», спогадах емігрантів «Заліщицька земля в спогадах емігрантів», «Монастириська і околиці в спогадах емігрантів», «Підволочиська земля в спогадах емігрантів», «Бережанська земля в спогадах емігрантів», «Тернопіль: погляд крізь століття» та інших, що безпосередньо відображають певні аспекти праці «Просвіти» у конкретній місцевості Західної України.

Варто відзначити, що у фондах державних архівів й відділах наукових й універсальних бібліотек збереглася значна кількість архівних, друкованих й рукописних документів й матеріалів з історії діяльності «Просвіти» у Західній Україні у міжвоєнний період. Значна кількість виявлених матеріалів й документів уперше введена у науковий обіг. Комплексне їх використання із залученням архівних даних, друкованих й рукописних джерел, сприяло виконанню поставленої мети - ґрунтовному, об'єктивному й комплексному аналізу організаційних засад, господарського становища та культурно-просвітньої діяльності товариства «Просвіта» у Західній Україні в міжвоєнний період.

У другому розділі «Українці в Другій Речі Посполитій» розкрито політико-правове становище українців у Польській державі, проаналізовано особливості розвитку українського просвітнього руху.

Поразка українських національно-визвольних змагань привела до втрати державності, чим скористалася Польща при підтримці країн Заходу. Антиукраїнська спрямованість політики влади загострила й дестабілізувала внутрішню ситуацію у Західній Україні, посилила українсько-польські суперечності й протистояння, що мали національно-політичний характер та досягли особливої напруги у міжвоєнний період. Українці в Другій Речі Посполитій зазнавали значних утисків, тотального контролю й переслідувань з боку центральних державних структур, поліції й місцевих воєводських і повітових органів влади, які усі свої дії спрямовували на поступове зменшення впливу українського чинника у західноукраїнському середовищі, в перспективі - його повного усунення з громадського життя.

Посилюючи антиукраїнську політику, влада тим самим викликала дестабілізацію ситуації у Західній Україні, впливала на загострення українсько-польських відносин. Упродовж 20-х - 30-х рр. ХХ ст. вони досягли особливої напруги. Українці зазнавали національного гніту, влада ігнорувала взяті на себе зобов'язання щодо надання територіальної автономії Галичині, зволікала з відкриттям українського університету у Львові, обмежувала використання української мови в урядових установах, утворювала утраквістичні (двомовні) школи. Українська інтелігенція зазнавала дискримінації при прийомі на роботу, не допускалася в навчальні заклади, органи державного управління, зв'язку, на залізницю тощо. Втілюючи у життя колонізаторську політику, влада піддавала українців соціально-економічному гніту, насаджуючи в Західній Україні осадників, усуваючи українське селянство від купівлі землі.

Українці упродовж міжвоєнного періоду в Другій Речі Посполитій піддавалися постійним утискам, що спрямовувалися на полонізацію, асиміляцію й окатоличення. Дискримінаційні дії влади викликали відповідну реакцію українців. Жорстокий національний, соціальний і релігійний гніт зумовив активізацію культурно-просвітнього руху в Західній Україні.

Влада використовувала етнічні відмінності між українцями, які проживали у різних регіонах Польщі, нехтуючи їхніми інтересами, з метою роз'єднання народу. Особливо яскраво це проявилося у доктрині «сокальського кордону», політико-адміністративному відмежуванні північно-східних українських земель від східногалицьких й недопущенні просвітнього та культурно-національного руху зі Східної Галичини у Західну Волинь. Особливостями політико-правового ставлення до українців виступали антиконституційні заборони щодо вживання терміна «українець», «український», багатьох назв місцевостей, використання рідної мови греко-католицьким духовенством при листуванні з державними структурами, примус щодо святкування римо-католицьких свят православними й греко-католиками, насильницьке окатоличення молоді. Греко-католицька церква виступала проти репресивних дій влади, бо духовенство також зазнавало фізичних знущань й цькувань.

Одними з форм складного політико-правового становища українців була аграрна реформа, реалізація програми колонізації. Загалом аграрна й колонізаційна реформи не дали очікуваних результатів, причинами чого були труднощі фінансування, масове обурення українського селянства, суттєво не могли змінити національний склад населення Західної України на користь поляків. Національний і соціальний гніт українців посилювався жорстокою антиукраїнською пацифікацією, яка набирала щораз нових проявів і форм, включаючи залучення підрозділів поліції й армійських частин. Державна антиукраїнська політика в цілому носила незаконний репресивний характер та спрямовувалася на максимальне обмеження й поступову ліквідацію національного, громадського, культурно-просвітнього й господарсько-кооперативного життя у Західній Україні.

Культурно-просвітній рух у Західній Україні становив серйозну небезпеку для панівних кіл Польщі, які намагалися будь-якими діями призупинити його розгортання й поширення в середовищі українців. Державні владні структури й місцева поліція створювали штучні перешкоди у діяльності Головного виділу «Просвіти», філій і читалень, використовували найжорстокіші методи впливу й контролю з метою ліквідації осередків товариства й ослаблення просвітнього руху в цілому.

Переслідування українського просвітнього руху було яскравим свідченням того, що влада, штучно створюючи перешкоди й перепони у функціонуванні Головного виділу, просвітніх осередків на місцях, намагалася обмежити вплив товариства на формування національної свідомості українців. Хоч «Просвіта» проводила чітку конструктивну та зважену культурно-просвітницьку діяльність, однак через відсутність політичної єдності в суспільстві, тотальний контроль з боку влади вона постійно зазнавала утисків та переслідувань і не змогла повною мірою реалізувати свої плани.

Влада зневажала права українців, придушувала будь-які прояви національного розвитку, систематично проводила перевірки, ревізії та арешти членів «Просвіти», створювала штучні перешкоди у функціонуванні товариства. Дії польської влади свідчили про планомірну, цілеспрямовану, тотальну і насильницьку асиміляційну й колонізаційну політику щодо українців, що обмежувала їхні природні й невід'ємні права на рідну мову й самобутню національну культуру. В результаті це приводило до загострення етнічних протистоянь й поглиблення кризи в українсько-польських відносинах у міжвоєнний період. Загалом антиукраїнська політика польської влади не досягнула бажаних результатів, тому що український просвітній рух, перебуваючи у складних умовах, постійно вдосконалював методи та форми діяльності, використовував ненасильницькі методи боротьби.

У третьому розділі «Організаційний поступ «Просвіти» досліджено відновлення й функціонування організаційної структури товариства, залучення членів до товариства, реалізацію програми ліквідації неписьменності, участь «Просвіти» у розбудові фахової національної освіти.

Організаційний поступ «Просвіти» в Західній Україні у міжвоєнний період характеризувався постійним розширенням мережі філій і читалень товариства з метою надання культурно-просвітньому рухові масовості й протистояння масштабній полонізації й асиміляції. Першочерговими завданнями Головного виділу у даному питанні виступали організаційні питання, тому що від розгалуженої мережі «Просвіти» залежав розвиток усього культурно-просвітнього руху в цілому. Після Першої світової війни товариство у Львові першим розпочало діяльність у січні 1920 р., а за ним почали відновлюватися й інші українські культурно-освітні й господарсько-кооперативні установи.

Відновлення діяльності «Просвіти» відбувалося в складних умовах міжвоєнного періоду: фактичне невизнання владою, створення штучних перепон у праці. Зміна статуту дала змогу не лише масово розпочати відновлення просвітніх осередків, утворити комітети будови читалень, але й сприяла їхньому подальшому поступу в межах лише чотирьох воєводств. Основні новації щодо зміни статуту стосувалися економічної сфери праці «Просвіти», членських внесків, кольору прапора тощо.

Важлива роль у діяльності товариства належала читальням, розбудові організаційної структури яких сприяли колишні вояки УСС і УГА. Для більш ефективної організаційної діяльності «Просвіти» відбувався поділ краю на області (об'єднання декількох місцевих філій), районізація читалень, створення інституту освітніх інструкторів. Передусім це пов'язувалося з пошуком інноваційних форм освітньої праці, наповнення її новим змістом, посилення централізації, підготовки фахових інструкторів, забезпечення планової й системної роботи філій і читалень товариства. Однак функціонування обласних утворень в організаційній структурі товариства не знайшло належної підтримки серед членів філій і читалень. Інспекторські перевірки Головного виділу пожвавлювали просвітню працю філій і читалень, зменшували їхню заборгованість, забезпечували контроль за виконанням планів і діяльністю, сприяли поглибленню фахового зростання членів виділів осередків, активізації культурно-просвітнього руху й популяризації нових форм і методів освітньої роботи.

Залучення нових членів служило важливою складовою подальшого поступу товариства у формуванні національної свідомості українства. Головне завдання, яке вирішувала «Просвіта», полягало у тому, щоб масово залучити у члени товариства якомога більшу кількість українців. На 1939 р. кількість членів товариства складала понад 360 тис. осіб. Поступове зростання суми внеску обумовлено інфляційними процесами, подорожчанням видавничих послуг, тому що членам товариства надсилалася література зі зниженням її вартості. Для просвітніх осередків, фінансові можливості яких були обмеженими в силу певних обставин, Головний виділ передбачав сплату внесків частинами або звільнення від їх оплати на підставі об'єктивної аргументації, підтвердженої філією.

Низький рівень сплати внесків Головний виділ пояснював браком відповідальності виділів філій і читалень й безпосередньо членів товариства. Для активізації процесу сплати внесків, Головний виділ висував проект єдиної категорії членства, що передбачав збільшення суми внесків і їхнього поділу між читальнею, філією і Головним виділом, що так і не було втілено у життя. «Просвіта» намагалася поліпшити ситуацію при допомозі «мужів довір'я», призначивши для них певний відсоток коштів від зібраної суми. Збільшення кількості членів товариства відбувалося й за рахунок української еміграції, яка суттєво матеріально підтримала «Просвіту» в розширенні мережі членства.

Реалізація «Просвітою» програми ліквідації неписьменності обумовлена низьким рівнем грамотності серед українців. Товариство посідало чільне місце і займало провідну роль у культурно-просвітньому житті краю, виконувало важливе завдання у сфері позашкільної освіти, розпочавши процес відбудови зруйнованої війною освітньої структурної організації на селі й наповнивши її змістовною працею для формування національної самосвідомості.

Освітні питання посідали особливо важливе місце у діяльності «Просвіти», тому що на неї покладалася відповідальна праця, оскільки у складних умовах постійних утисків із боку польської влади, усунення національного чинника з адміністративних органів, ліквідації приватного шкільництва, курси ліквідації неписьменності заміняли народні школи, які у майбутньому мали стати передумовою утворення народних університетів.

Програма ліквідації неписьменності передбачала організацію філіями й читальнями відповідних курсів, видання букварів, «Просвітніх листків», забезпечення ними слухачів. Проголосивши гасла боротьби з неписьменністю, Головний виділ докладав максимум зусиль для практичного втілення їх у життя, організовуючи якомога більшу кількість курсів для навчання неписьменних. Однією з форм ліквідації неписьменності виступали народні та «голосні читання», виклади, дискусійно-інформаційні зібрання, конкурси, свята книжки, вивчення історії і географії України тощо.

Об'єднання зусиль «Просвіти» й «Рідної школи» сприяло активізації програми ліквідації неписьменності, однак не привело до її вирішення. Намагаючись вплинути на ситуацію, що склалася з організацією курсів для навчання неписьменних, Головний виділ планував заснування Освітнього інституту і народних університетів, використовуючи власний досвід й функціонування аналогічних інституцій у Європі. Однак в силу об'єктивних і суб'єктивних чинників «Просвіта» не зуміла у повному обсязі виконати поставлені завдання, і все ж розгалуженою мережею курсів, самоосвітніх гуртків сприяла формуванню в середовищі українців почуття національної гідності, прагнення до освіти й самоствердження, використовуючи різноманітні форми освітньої праці.

Складовою частиною організаційної діяльності «Просвіти» була фахова національна освіта, яка стала важливим засобом подолання відсталості у сільському господарстві й кооперації, сприяючи економічному розвитку українського села. Відновлення фахових шкіл зумовлювалося як власною потребою, тому що економічний і культурний поступ вимагав фахівців, так і соціально-економічною політикою польської влади, оскільки праця за фахом у державних польських структурах для українців була малодоступною.

Реорганізація фахових шкіл була викликана потребами й вимогами часу. Навчальний план охоплював усі предмети, необхідні для забезпечення знань слухачів. Окрім фахових курсів, проводилися короткотермінові сільськогосподарські курси, функціонувала торгівельна школа, ліцей, академія. Незважаючи на реорганізацію, фахова школа у Милованні так і не стала масовою і загальнодоступною для широких верств селянства, оскільки була розрахована на навчання заможних слухачів. Незважаючи на це, теоретико-методологічні засади функціонування фахових шкіл «Просвіти» мали принципове значення: вони не лише готували фахівців для потреб сільського господарства й української кооперації, але й стали основою і визначальним чинником національної свідомості й суспільної організованості громадсько-культурних сил Західної України.

У четвертому розділі «Фінансово-господарське становище» проаналізовано фінансові аспекти розвитку товариства, майновий стан «Просвіти».

Фінансово-господарське становище «Просвіти» у міжвоєнний період було доволі складним, постійно відчувалася нестача готівкових коштів - одна з основних причин гальмування розвитку матеріальної бази, бо товариство майже не отримувало фінансової допомоги від влади. Складність фінансово-господарського становища обумовлювалася як інфляційними процесами, знеціненням курсу польської валюти на світових біржах, так і зубожінням народних мас, зростанням безробіття, зниженням купівельної спроможності населення. Врешті-решт це призводило до знецінення коштів товариства, що надходили від членських внесків й добровільних пожертвувань. З другого боку, значна заборгованість філій і читалень товариства гальмувала матеріальний поступ «Просвіти», негативно відбивалася на загальному розвиткові інституції, тому матеріальна допомога товариству вважалася національним обов'язком українців.

Вихід із скрутної ситуації, пов'язаної зі значною фінансовою заборгованістю «Просвіти», ґрунтувався на поетапній сплаті боргів, розрахованій на п'ятнадцять років, в його основі лежало чотири основних принципи: розпродаж видань товариства, внутрішня позика, масове членство, сплата членських внесків. Передбачалося зменшення видатків на адміністративний апарат.

Заборгованість товариства можна було ліквідувати за умови, що читальні й інші українські установи закупляють комплекти бібліотек, філій організують нові просвітні осередки. Для реалізації цього проекту на місцях утворювалися комітети допомоги «Просвіті». Окрім того, Головний виділ закликав українські громадські ради закладати у місцеві бюджети витрати на освітні потреби: закупівлю видань товариства, будівлю читалень, проведення освітніх курсів, організацію театральних гуртків тощо. Започатковану «Просвітою» акцію активно підтримали національні господарсько-економічні інституції, інтелігенція, селянство, студентство.

Незважаючи на складність ситуації, товариство продовжувало надати матеріальну допомогу зі стипендійних фондів. У силу їхньої фінансової обмеженості задовольнити потреби усіх бажаючих в отриманні матеріальної допомоги було практично неможливо.

Важливим і суттєвим матеріальним чинником у фінансовій діяльності «Просвіти» була допомога української еміграції, яка в міру своїх можливостей намагалася підтримати товариство у реалізації поставлених ним завдань. Однак вона не носила масового характеру й кардинально покращити фінансову ситуацію не могла.

Внаслідок Першої світової війни і повоєнної розрухи товариство зазнало значних матеріальних збитків, що негативно відобразилося на його подальшій діяльності. Польська влада не лише не відшкодувала вартості втраченого рухомого й нерухомого майна, але створювала штучні перешкоди у відновленні господарських маєтків у Милованні, Угерцях Винявських, Грабівцях.

Для відбудови маєтку в Угерцях Винявських його було здано в оренду управителеві А. Гап'якові. Відсутність коштів на утримання маєтку привела до того, що він використовував для потреб маєтку лісові насадження, що й стало основною причиною непорозумінь, ускладнило стосунки між ним і Головним виділом та ревізійною комісією, привело до ліквідації контракту на оренду маєтку. Особисто управитель був проти парцеляції земель маєтку, вважаючи, що вона не поліпшить фінансової заборгованості «Просвіти», оскільки господарсько-економічне становище маєтку було надзвичайно складним й залежало від прибутків економічної діяльності, що були незначними й обмеженими, не змогли забезпечити йому рентабельності й повноцінного поступу.

Існувало декілька варіантів продажу маєтку в залежності від ситуації із залученням заможних покупців. Головний виділ намагався зацікавити маєтком багатих лемків-емігрантів у США, які мали можливість придбати землю для своїх родичів. Відносини між місцевою громадою й лемками, що придбали земельні парцелі, були складними й обумовлювалися відсутністю у місцевих жителів коштів на купівлю землі, луків, сіножатей, лісових ділянок. Витрати коштів на утримання маєтку Головний виділ намагався компенсувати проведенням парцеляції землі й лісу, яка так і не ліквідувала заборгованості товариства, парцеляційні процеси ускладнили стосунки між місцевою громадою й особами, які придбали земельні й лісові ділянки, не припинили крадіжок і незаконних вирубок лісу місцевими жителями.