Протидія православної церкви і громадськості антирелігійному наступу держави у 20–30-ті роки ХХ cт. (на матеріалах Півдня України)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК 94 (477) “1921/1939”

Протидія православної церкви і громадськості антирелігійному наступу держави у 20-30-ті роки ХХ cт. (на матеріалах Півдня України)

07.00.01 - історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Бойко Олег Вікторович

Дніпропетровськ 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі російської історії Дніпропетровського національного університету Міністерства освіти і науки України

Захист відбудеться “23” січня 2008 р. о 13:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.08.051.14 в Дніпропетровському національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т. Шевченка, 1, Палац студентів, ауд. 30.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8.

Автореферат розісланий “20” грудня 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук, доцент І.О. Кривий

АНОТАЦІЯ

Бойко О.В. Протидія православної церкви і громадськості антирелігійному наступу держави у 20-30-ті роки ХХ ст. (на матеріалах Півдня України) - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Дніпропетровський національний університет. - Дніпропетровськ, 2007.

В дисертації на основі широкої джерельної і теоретико-методологічної бази, по суті, вперше у вітчизняній історіографії здійснено комплексне дослідження ґенези і практики протидії православної церкви та громадськості державному антирелігійному наступу на Півдні України у 20-30-ті роки ХХ ст. В роботі всебічно досліджено процес вироблення антирелігійної політики більшовиків та його реалізації на території Півдня України, проаналізовано причини опору православного духовенства і громадськості антирелігійній політиці більшовиків, охарактеризовано його соціальну базу та простежено динаміку загального рівня релігійності православної спільноти. Виявлено рушійні сили спротиву державному антирелігійному наступу, з'ясовано його напрямки, форми та методи, визначено характер церковної протидії. Продемонстровано наслідки опору та його роль у спадковості православної церковно-релігійної традиції в Україні.

Ключові слова: православна церква, антирелігійний наступ, громадськість, атеїзм, протидія, форми та методи опору, етнорелігійні традиції, Південь України.

SUMMARY

Boyko O.V. The counteraction of the Orthodox Church and society against antireligious attack of the State in the 20-30-th of XX cen. (on materials of the South Ukraine). - Manuscript.

Candidate of historical studies thesis in specialization 07.00.01 - history of Ukraine. Dnipropetrovsk National University. - Dnipropetrovsk, 2007.

The thesis deals with the complex research of genesis and realization of the resistance of the Orthodox Church and society against antireligious attack of the State in the South Ukraine in the 20-30-th of XX century. On a base of historiography tradition and a wide factual basis the process of the formation of antireligious bolshevist's policy and its realization is comprehensively investigated. Reasons of the resistance of the Church and society against atheistic attack of the State are analyzed. The social base of the resistance and the dynamics of social protection of the Orthodoxy are characterized. Ways, forms, methods and nature of the struggle of clergy and faithful people are determined. Consequences of the resistance and its great importance in preservation of the Orthodox tradition in Ukraine are recognized.

Key words: the Orthodox Church, antireligious attack, society, counteraction, atheism, forms and methods of the resistance, ethnoreligious traditions, South Ukraine.

АННОТАЦИЯ

Бойко О.В. Противодействие православной церкви и общественности антирелигиозному наступлению государства в 20-30-е гг. ХХ в. (на материалах Юга Украины) - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Днепропетровский национальный университет. - Днепропетровск, 2007.

Диссертация посвящена комплексному изучению сопротивления православной церкви и общественности государственному антирелигиозному наступлению на Юге Украины в 20-30-е годы ХХ в. На основе привлечения широкого круга источников, историографической традиции и теоретико-методологической базы осуществлена реконструкция государственно-церковно-общественных отношений в Украине в период становления и развития тоталитарной системы.

В работе всесторонне исследован процесс разработки антирелигиозной политики большевиков и его реализации на территории Юга Украины. Определены причины сопротивления православного духовенства и общественности государственной политике в церковно-религиозных вопросах. Проанализирована динамика общего уровня религиозности населения, а также отношение к религии и православной церкви основных его слоев. Охарактеризованы социальный и возрастной состав религиозных общин, выявлены движущие силы сопротивления. Установлено, что социальную базу сопротивления составляли преимущественно крестьяне, однако специфичной чертой церковных общин южного региона с его высоким промышленным потенциалом и уровнем урбанизации была относительно высокая степень концентрации рабочих, служащих и представителей интеллигенции.

Доказано реальное существование противодействия государственному антирелигиозному курсу со стороны различных слоев общества, усовершенствована классификация направлений и форм сопротивления, выявлены всевозможные его проявления на рассматриваемой территории. На основе соответствия методов сопротивления действующему советскому законодательству более детально обоснованы легальная и нелегальная формы совместной борьбы служителей церкви и мирян против насильственной атеизации и репрессивных действий властей. Определен справедливый характер церковного противодействия и опровергается закрепившееся в советской историографии утверждение о его “контрреволюционной”, “антинародной” сущности.

Проанализирована динамика противодействия и выявлена прямая зависимость использования его форм и методов от общеполитической ситуации в стране, а также церковно-религиозной политики государства. Установлено, что легитимные и нелегитимные формы сопротивления борьбы практиковались церковнослужителями на протяжении всего исследуемого периода, однако, с некоторыми колебаниями; его вспышки представляли собой своеобразный отпор антицерковным государственным атакам 1920-х - 1930-х гг., которые по времени совпали с периодом окончательного утверждения тоталитарной системы и жесткого контроля за обществом. Прослеживаются факторы, определяющие активность украинцев в борьбе с антирелигиозной политикой властей. Подтверждено фактами, что сопротивление граждан существовало и в конце 1930-х годов; наиболее распространенной и одновременно наименее ощутимой в обществе реакцией людей на антирелигиозные атаки государства стало внутреннее сопротивление - вера в Бога и верность православию. Продемонстрированы последствия сопротивления, его роль в преемственности православной церковно-религиозной традиции в Украине.

Ключевые слова: православная церковь, антирелигиозное наступление, общественность, атеизация, противодействие, формы и методы сопротивления, этнорелигиозные традиции, Юг Украины.

антирелігійний більшовик православний

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Важливу роль у формуванні різнопланової суспільно значимої діяльності церкви відіграє дослідження і популяризація історії православ'я в нашій країні. Зацікавленість науковців і пересічних громадян церковно-релігійними аспектами вітчизняної історії зумовлена демократичними процесами сьогодення, відкриттям доступу до історичних джерел, знайомством з іноземними працями. Серед маси історичних подій особливу увагу привертає один із найтрагічніших періодів в історії української православної церкви - 20-ті - 30-ті роки ХХ століття, коли конфлікт двох світоглядних концепцій (марксистської та християнської) вийшов за рамки полеміки і вилився у пряме безкомпромісне протистояння православної церкви і більшовицької держави, в яке було втягнуте все радянське суспільство. Сучасним дослідникам належить заслуга у подолані спадку радянської заідеологізованості, марксистсько-ленінських методологічних підходів у висвітленні історії православної церкви, їм вдалося розширити коло важливих церковних проблем 1920-х-30-х рр. При цьому основна увага приділялася перегляду і всебічному вивченню державно-церковних відносин у міжвоєнний час та їх наслідкам, особливо в контексті репресивної практики. Натомість зворотній напрямок досліджень, тобто ставлення церкви та громадськості до релігійної політики держави, не знайшов належного висвітлення в історичній науці, не став предметом спеціальних досліджень. Подібна тематична спрямованість наукових робіт не дає вичерпних відповідей на багато запитань, виявляючи низку колізій.

Актуальність проблеми дослідження зумовлена потребою в об'єктивній і неупередженій реконструкції досвіду державно-церковно-суспільних відносин на різних етапах нашого минулого для уникнення зайвих нашарувань і суперечностей у ході їх сучасного поступу. Релігія та церква і сьогодні подеколи виступають інструментами політичних спекуляцій, а розпорошеність православних церков в Україні та їх підтримка різними політичними силами лише загострюють міжцерковні протистояння, дестабілізуючи громадське життя. Водночас саме ступінь духовної єдності та суспільної злагоди визначають напрямки та динаміку державного розвитку. Відтак, консолідація української громади навколо традиційних національних цінностей допоможе запобігти духовному зубожінню, політичному та суспільному розколу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в контексті держбюджетної науково-дослідної теми кафедри російської історії Дніпропетровського національного університету “Радянська державність в Україні: пріоритети і особливості розвитку у ХХ ст.” (номер державної реєстрації - 0103U000543).

Об'єктом дослідження є православ'я як дієвий чинник суспільно-політичного і культурного життя в радянській Україні 1920-х - 30-х рр.

Предметом наукової роботи є опір державному антирелігійному наступу 20-х-30-х років ХХ ст. Досліджуються причини, рушійні сили, напрямки, форми, методи та наслідки даної протидії, зумовлені специфікою взаємин держави, православних церков і суспільства.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють 1920-ті - 1930-ті роки. Нижня хронологічна межа, визначена 1921 роком, пов'язана із завершенням громадянської війни, остаточним утвердженням в Україні радянської влади, розгортанням антирелігійної політики більшовиків по всій території радянської України і початком пошуку православною церквою шляхів виживання в атеїстичній державі. Кінцевий рубіж дослідження зумовлений поступовою переорієнтацією вищого політичного керівництва у церковних справах, яка намітилась з кінця 1930-х років.

Територіальні межі дослідження охоплюють територію Півдня України. На початку 1920-х рр. географія Півдня України розповсюджувалася на Катеринославську, Запорізьку, Одеську та Миколаївську губернії. 1 серпня 1925 р. замість губерній до складу досліджуваного регіону вже входили 11 округів: Катеринославський, Павлоградський, Запорізький, Криворізький, Мелітопольський, Херсонський, Миколаївський, Зінов'ївський, Одеський, Первомайський та Балтський. З упровадженням в 1932 р. нового адміністративно-територіального поділу УСРР замість вищезазначених округів було створено Дніпропетровську та Одеську області, а у 1938 р. - Миколаївську. Репрезентативність обраних географічних рамок дослідження обумовлена тим, що на зазначених землях проживала третина населення республіки і було досить широке представництво провідних православних конфесій.

Мета дисертаційної роботи полягає у комплексному дослідженні протидії православної церкви і громадськості антирелігійній політиці держави на Півдні України впродовж 1920-х-30-х років на тлі реконструкції державно-церковно-суспільних взаємовідносин.

Відповідно до поставленої мети, основна увага була зосереджена на розв'язанні наступних дослідницьких завдань:

з'ясувати ступінь наукової розробки теми дослідження; розглянути та систематизувати джерельну базу роботи, показати її репрезентативність; визначити теоретико-методологічну основу дослідження;

висвітлити зміст антирелігійної політики і практики більшовиків;

довести існування протидії державному атеїстичному наступу; встановити її причини та характер;

класифікувати й розкрити напрямки, форми та методи боротьби православної церкви і громадськості з релігійними утисками більшовиків;

проаналізувати ставлення основних соціальних станів до релігії та ступінь їх участі у церковному житті; виявити рушійні сили спротиву державному антирелігійному наступу;

простежити динаміку та специфіку використання форм і методів опору на різних етапах досліджуваного періоду; охарактеризувати його особливості на Півдні України.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є принципи історизму, об'єктивності та всебічності пізнання, які дозволяють з належною повнотою реконструювати тогочасні процеси й забезпечити вірогідність результатів дослідження. Складність і багатогранність теми передбачає реалізацію зазначених принципів шляхом використання комплексу загальнонаукових (історичного та логічного), конкретно - і спеціально-історичних методів (історико-генетичний, історико-типологічний, історико-порівняльний, діахронний, синхронний, ретроспективний, математичної статистики). Поєднання зазначених принципів і методів при опрацюванні теми стало методологічним фундаментом для отримання об'єктивних оцінок, обґрунтованих висновків і достовірних результатів, а отже - й розв'язання наукових завдань і досягнення кінцевої мети дослідження.

Наукова новизна роботи полягає у самій постановці проблеми та її всебічному вивченні на матеріалах Півдня України. Вперше у вітчизняній історіографії на основі аналізу масиву історичних джерел (до наукового обігу введено документи зі 199-ти архівних справ) та літератури проведено комплексне дослідження історії протидії державному наступу на релігію та церкву у міжвоєнний період. Проблему розглянуто крізь призму державно-церковно-суспільних відносин, зокрема визначено потужний вплив української спільноти на долю державно-церковного протистояння. Охарактеризовано соціальну базу опору, яку складали представники основних верств населення України, та простежено динаміку загального рівня релігійності православної спільноти.

Визначено характер церковної протидії і спростовано усталену в радянській історіографії тезу про її “контрреволюційне”, “антинародне” спрямування. Виявлено комплекс причин опору православного духовенства і громадськості, зокрема, вперше серед збудників опору віруючих розглянуто порушення більшовиками етнорелігійних традицій українців. Всебічно показано процес вироблення антирелігійної політики більшовиків та її реалізацію на території Півдня України. Доведено, що опір на цій території відбувався хвилеподібно, тривав і в 30-х роках. Натомість його неорганізованість і стихійність так і не призвели до зміни генеральної лінії держави у церковних питаннях.

З'ясовано особливості взаємодії духовенства і віруючих у боротьбі за свої права, напрямки та форми протидії. Більш детальне обґрунтування класифікації методів дозволило повніше реконструювати загальну картину спротиву: простежити його динаміку, виявити можливі шляхи оскарження антирелігійних дій радвлади, етапи державно-церковних відносин та закономірності у використанні певних методів спротиву. Продемонстровано наслідки опору, його ключову роль у спадковості православної церковно-релігійної традиції в Україні.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає у тому, що окремі теоретичні положення і висновки, а також введені до обігу документи і матеріали можуть бути залучені при подальшому поглибленому вивченні проблем духовного життя України, враховані науковцями для написання праць з історії України, історії православної церкви тощо. Здобуті результати можна використовувати у системі середньої освіти, а також при підготовці вузівських курсів, спецкурсів і практичних занять з новітньої історії України, релігієзнавства, краєзнавства та ін. Дослідження передбачає використання позитивного досвіду державно-церковно-громадських відносин і запобіганню їх негативних проявів на сучасному етапі.

Особистий внесок дисертанта полягає у самостійній постановці важливої наукової проблеми та розв'язанні всього комплексу поставлених дослідницьких завдань. У роботі “Етнорелігійні традиції українського народу”, виданій у співавторстві, здобувач обґрунтував ряд нових понятійних категорій, з'ясував вплив православ'я на різні сфери життєдіяльності українців і простежив основні історичні віхи формування їх релігійних традицій.

Апробація результатів дослідження здійснена під час доповідей на регіональній та міжнародних конференціях і наукових читаннях: ХХІІІ-й краєзнавчій конференції, присвяченій 150-річчю з дня народження академіка Д.І. Яворницького (Харків, 2005); міжнародній науково-практичній конференції “Шевченківська весна”, присвяченій 15-й річниці незалежності України (Київ, 2006); міжнародній науковій конференції “Наддніпрянська Україна в контексті історичного розвитку Центрально-Східної Європи" (Дніпропетровськ, 2006). Дисертація пройшла обговорення на засіданні кафедри російської історії Дніпропетровського національного університету.

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційної роботи знайшли своє відображення у 8 статтях (одна з яких - у співавторстві) та матеріалах доповідей на конференції, опублікованих у провідних вітчизняних фахових і наукових виданнях, загальним обсягом близько 7 ум. друк. арк.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, дев'яти підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (492 позиції) і додатків (7 позицій). Загальний обсяг дисертації становить 258 сторінок, основний текст - 199 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, вказано на зв'язок із науковими програмами, визначені об'єкт і предмет дослідження, його хронологічні та географічні межі, сформульовано мету і завдання дисертації. Розкриваються наукова новизна, структура роботи, апробація та практичне значення отриманих результатів, відзначено особистий внесок автора.

У першому розділі - “Історіографічні, джерелознавчі та методологічні аспекти проблеми” визначено стан наукової розробки теми, охарактеризовано джерельну базу й викладено теоретичні основи і методи дослідження.

У підрозділі 1.1 “Ступінь наукової розробки теми” розкриваються основні етапи історіографічного процесу і тенденції у висвітленні проблеми протидії православної церкви і української громади атеїстичному курсу більшовиків у 1920-30-х роках. Враховуючи принципові відмінності в зображенні історії православ'я міжвоєнного періоду, які залежали від змісту релігійної політики держави та особистих світоглядних засад авторів, огляд історіографії теми здійснено за наступною схемою: 1) радянська історіографія; 2) твори зарубіжних і 3) сучасних українських дослідників.

В умовах жорсткого протистояння церкви та держави вже в 1920-30-х рр. з'явилася низка науково-публіцистичних студій, присвячених відносинам Радянської держави та православної церкви, ознаменувавши появу нового напрямку історичних досліджень. Базуючись на новій марксистсько-ленінській методології, обмеженому комплексі доступних для досліджень джерел, праці істориків радянської доби вирізнялися заідеологізованістю, фрагментарністю, упередженістю. П. Бляхін, Д. Ігнатюк, Б. Кандідов, О. Ніколін, Ф. Олещук, Ю. Самойлович, І. Сухоплюєв, І. Чикін та інші автори антиклерикальних творів апріорі обвинувачували духовенство у контрреволюційних діях, озираючись на церковну минувшину і формуючи упереджене ставлення до церковнослужителів як “контрреволюціонерів у рясах”, обґрунтовували справедливість застосування репресивних заходів щодо них. Відтак, спотворювалася картина релігійного життя в країні, формувалися стереотипи щодо причин, характеру, масштабів, рушійних сил протидії церкви і громадськості антирелігійному наступу держави.

У 1940-50-х роках вивчення проблеми не припинилося, хоча кількість досліджень помітно зменшилась, що, насамперед, було пов'язано зі змінами акцентів у суспільному житті - зосередженням уваги на відбудовчих процесах. Нечисленні праці, де певна увага приділялася позиції православної церкви щодо практики соціалістичних перетворень, не містять принципових методологічних та якісних змін порівняно з попереднім періодом вивчення проблеми, маючи здебільшого декларативний характер.

З кінця 1950-х років дослідницька робота з історії православної церкви і розвитку атеїзму в СРСР значно пожвавилася, незважаючи на певну лібералізацію в суспільно-політичному житті країни. В цей період окремі фрагменти “церковної контрреволюції“ представлені в науково-атеїстичних працях А. Бєлова та А. Шилкіна, Г. Воронцова, І. Кравця та В. Петрова, М. Шейнмана, О. Шишкіна. Спільними рисами більшості з них були значні перебільшення досягнень у боротьбі з релігією; автори вбачали у протидії церкви лише антирадянські мотиви. Ідеалізація радянського державного і суспільного устрою стала їм на заваді в пошуках нових методів і альтернативних оцінок проблеми.

Розширення спектру вивчення історичного досвіду діяльності православної церкви у міжвоєнний період відбулося у 1970-ті - 1980-ті рр. І хоча спеціальних досліджень, близьких до теми нашої дисертації, не з'явилося, втім, окремі її аспекти частково розглядалися Ю. Бакаєвим, Д. Голінковим, М. Корзуном, В. Куроєдовим, О. Осиповою та ін. Значно більше уваги історики приділяли процесам утвердження атеїзму в 1920-1930-ті рр., зокрема, проблеми суспільної атеїзації вивчалися О. Барменковим, М. Гордієнком, В. Кобєцьким, В. Овчинниковим. У напрямку дослідження радянського законодавства про релігійні культи спробували реалізувати себе науковці М. Кириченко, В. Куріцин, Ю. Розенбаум та Г. Швєков. Ідеалізуючи нормативну базу, вони відкидали нарікання щодо її недосконалості, доводили безпідставність виступів проти законів в галузі релігії та церкви.

Зміна орієнтирів у відносинах церкви і держави в СРСР наприкінці 80-х років не могла не позначитися на характері досліджень з історії православної церкви. Роботи М. Бессонова, В. Бондаренка та О. Ліщинського є більш критичними у своєму баченні державно-церковних відносин в СРСР, зокрема щодо “антинародної” позиції церкви у перші десятиліття радянської влади. Література перехідного періоду створила підґрунтя до об'єктивного вивчення державно-церковно-суспільних відносин, окреслила коло невирішених проблем і виявила пріоритетні напрямки для подальшої науково-пошукової діяльності істориків.

Упродовж багатьох років вивчення церковної історії тривало і за кордоном, зокрема, у середовищі української діаспори. Прагнучи довести безпідставність звинувачень Української автокефальної православної церкви, більшість зарубіжних україністів оминали проблему опору православної церкви та громадськості, або занижували їх активність у протидії антирелігійній політиці держави.

Недоступність до широкого кола джерел значно обмежила можливості для глибокого вивчення державно-церковних відносин для інших іноземних дослідників і політичних емігрантів: О. Валентинова, А. Лєвітіна, В. Шаврова, Л. Регельсона, В. Степанова (Русака), М. Меерсона. Зокрема, вони демонстрували певну тенденційність, перебільшуючи наслідки антирелігійної політики властей і тим самим перетворюючи духовенство і віруючих на мовчазних жертв більшовицького терору. Щоправда, визнання опору та зображення його окремих проявів все-таки мало місце в роботах О. Боголєпова, Р. Конквеста, Д. Поспеловського.

Піонерами у запровадженні новітніх підходів до вивчення взаємин держави з православною церквою в 20-30-ті рр. були російські історики В. Алексєєв та М. Одинцов. Як і більшість їхніх російських колег (М. Востришев, Г. Митрофанов, В. Ципін), вони основну увагу зосередили на відносинах вищого церковного керівництва з радянською владою, залишаючись в той же час осторонь проблеми опору атеїстичному наступу держави. Натомість окремі фактичні матеріали, опосередковано пов'язані з участю суспільства в державно-церковному протистоянні, можна знайти у роботах їх співвітчизників В. Гараджи та М. Шкаровського.

Відкриття доступу до архівних документів, мемуарних та епістолярних джерел на початку 1990-х років в Україні визначило для сучасних істориків пріоритетні напрямки вивчення історії українського православ'я 1920-1930-х рр. Відтворенню репресивної політики щодо православного духовенства і віруючих в Україні присвячені ґрунтовні праці В. Єленського, І. Ісіченка, А. Киридон, В. Пащенка, В. Ченцова, Ю. Шаповала, кандидатські дисертації Л. Демидовича та Г. Лаврик, докторська - М. Шитюка. Дослідження даного магістрального напрямку поглиблюється аналізом державно-церковних відносин у регіонах країни в книгах М. Доненка, Ю. Катуніна, О. Форостюка, студіях С. Жилюка, І. Хюреніної, кандидатських дисертаціях О. Балягузової, Р. Бєлоглазова та Б. Змерзлого. У працях вищезгаданих науковців самостійне вивчення суспільного опору атеїстичній політиці властей, очевидно, не передбачалося, а тому фактично залишилося поза увагою. З-поміж подібних досліджень вирізняється монографія А. Зінченка з історії церковного життя на Поділлі, окремий розділ якої присвячено опору подолян нарузі над церквою. Разом з тим, історик обмежив коло рушійних сил виключно селянством, у неповній мірі визначив причини опору та його прояви.

Важливим етапом у вирішенні даної проблеми стала поява кандидатської дисертації Е. Слободянюк, в якій міститься найповніший порівняно з попередніми дослідженнями перелік причин і методів опору, вперше запропоновано його класифікацію на основі критеріїв законності.

На особливу увагу заслуговують монографії істориків В. Силантьєва, А. Киридон та О. Ігнатуші, в яких продемонстровано якісно новий підхід до вивчення історії православної церкви в міжвоєнний період - дослідження проблеми державно-церковних відносин у соціальному вимірі. Так, харківський історик В. Силантьєв одним із перших порушив проблему внутрішньоцерковного життя, зокрема ставлення держави до мирян та їхньої реакції на антирелігійні дії властей. У роботах полтавської дослідниці А. Киридон і запорізького науковця О. Ігнатуші більш повно зображено ставлення різних соціальних груп до церковної політики радянської влади. А. Киридон докладніше зупинилася на висвітленні причин атеїзації основних суспільних верств, вперше розглянула ставлення віруючих до священиків і чинники, що впливали на їх авторитетність. О. Ігнатуша у своєму дослідженні торкається проблеми протидії духовенства та різних верств населення наступові державного атеїзму, констатуючи наявність широкого діапазону заходів морально-духовного вдосконалення людей і розглядаючи окремі прояви опору атеїстичній політиці.

Аналіз історіографії засвідчує відсутність узагальнюючих праць, присвячених проблемі опору православної церкви і громадськості антирелігійному наступу держави у 1920-ті-30-ті роки на Півдні України. Відтак, обрана тема дисертаційного дослідження за відсутності її комплексної розробки все ще залишається “білою плямою”, що об'єктивно спонукає до наукових студій у даному напрямку.

У підрозділі 1.2 “джерельна база” дослідження подається характеристика історичних джерел, представлених писемними документами - як неопублікованими, так і вже опублікованими, які відображають сутність державної політики щодо православної церкви у 1920-1930-ті рр., напрямки її реалізації, а також реакцію церкви та громадськості на встановлення принципово нових державно-церковних взаємин. Опубліковані джерела, які містяться у різних збірниках документів, представлені переважно законодавчими актами вищих органів влади, діловодною документацією вищого партійного керівництва, судово-слідчими матеріалами. В результаті евристичної роботи, проведеної у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України і Центрального державного архіву громадських об'єднань України (м. Київ), а також державних архівів Дніпропетровської, Запорізької, Миколаївської та Одеської областей, було виявлено широке коло неопублікованих або частково опублікованих джерел, що дозволило значно розширити джерельну базу дослідження.

Увесь обсяг використаних у дослідженні матеріалів розглянуто відповідно до найбільш вживаної у сучасному процесі конкретно-історичних досліджень типолого-видової класифікації історичних джерел. Виходячи з об'єктивних властивостей і ступеню достовірності джерел, з-поміж них виділено документальні, наративні та періодику. Переважну більшість матеріалів, використаних у дисертаційній роботі, становлять документальні джерела, які умовно поділено за джерелом походження на державні, громадсько-партійні та церковні.

Схожість структури та змісту документальних джерел дає можливість класифікувати їх за наступними видами: законодавчі, діловодні та обліково-статистичні матеріали. Законодавчі акти - декрети, конституції, закони, постанови вищих органів влади: Всеукраїнських з'їздів Рад, Верховної Ради СРСР, Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету, Ради народних комісарів УСРР, а також окремих народних комісаріатів. Планомірний державний курс на атеїзацію суспільства чітко простежується в інструкціях, роз'ясненнях і таємних циркулярах НКЮ та НКВС УСРР, які також мали законодавчу силу. Діловодна документація представлена переважно архівними документами розпорядчого, контрольного, звітного, судово-слідчого й оперативного характеру.

Серед використаних нами джерел найбільший масив складають документи більшовицької партії, яка визначала курс державного розвитку. За формою та походженням вони поділяються за наступними групами: програмні, матеріали партійних з'їздів та конференцій, твори ідеологів партії, постанови, резолюції та доповіді центральних органів партії, документи місцевих партійних організацій.

Серед інших документів, використаних у ході вирішення поставлених в дисертації дослідницьких завдань, відзначимо матеріали підпорядкованих компартії об'єднань (комсомол, комітети незаможних селян і Спілка войовничих безвірників України), які допомагають краще зрозуміти вертикаль доходження атеїстичної пропаганди до широких мас, а також засоби реалізації ними політичних замовлень своїх “старших товаришів”.

Невід'ємною складовою джерельної бази нашого дослідження є документи самої православної церкви - церковних владних структур і релігійних громад, опублікованих у різних археографічних збірках або збережених у державних архівах. Особливість означеної групи джерел полягає у віддзеркалені змін у церковно-релігійній сфері, відтворенні життя православного духовенства, релігійних громад післяреволюційної доби і міжконфесійної боротьби за вплив над паствою. Представлені в обмеженій кількості, вони формують альтернативне, а часом і протилежне, бачення становища та ролі церкви у суспільстві.

Непересічне значення в структурі джерельної бази мають наративні джерела: щоденники, спогади, літературні твори та епістолярії. Доповнені відомостями, які не відклалися у документах, вони відтворюють історичні події, передають загальну атмосферу тогочасного церковного життя, пояснюють причини опору антирелігійний політиці держави. Дана група джерел частково компенсує кількісну та якісну обмеженість документальних джерел 1930-х років.

Чільне місце серед залучених у дослідженні джерел посідають церковні періодичні видання, але найбільшу групу становить державно-партійна періодика - засіб ідеологічної пропаганди антирелігійного спрямування.

У ході наукової роботи нами були використані й опрацьовані довідково-інформаційні матеріали.

Використані в дисертації колекції джерел різного походження і типової належності є достатньо повними і цілком репрезентативними для відтворення достовірної картини стосунків між державою, церквою та суспільством у 20-30-ті роки ХХ ст. на матеріалах Півдня України, а відтак - і для вирішення поставлених у роботі завдань.

У підрозділі 1.3 “Методологія та методика дослідження” визначено весь комплекс методів і принципів для наукового дослідження даної теми.

У другому розділі дисертації “Українське православ'я в пошуках шляхів виживання в атеїстичній державі” розглядається процес протидії православного духовенства антицерковним діям властей і спроби збереження впливу на громадськість.

У підрозділі 2.1 “Антирелігійна політика і практика більшовиків як складова ідеології соціалістичного будівництва” охарактеризовані дії більшовиків щодо викорінення релігії із суспільного життя і утвердження комуністичної ідеології, які спричиняли непримириме протистояння церкви і радянської держави. Закріпившись біля керма української держави, більшовики спрямували свої зусилля на розбудову соціалістичного ладу з новою системою цінностей без будь-якої релігії. Тому вже з перших днів нова влада впевнено розпочала ідеологічну боротьбу з “релігійним дурманом”. Підтверджено тезу, що для цього цілеспрямовано створювалося таке законодавство, яке обмежувало або взагалі грубо порушувало права православної церкви, звужувало її вплив на суспільство, а в основу боротьби з духовенством покладало принцип класової боротьби.

Доведено, що тиск на них чинився відразу у кількох напрямках і змінювався в залежності від конкретних історичних умов. У 1920-х рр. серед методів боротьби переважали адміністративні утиски й економічні санкції (податковий тиск, вилучення житла, землі, майна), обмеження їх політичних і громадянських прав, позбавлення соціальної підтримки. Натомість у державно-церковні відносини дуже швидко стали проникати риси тоталітарної системи, зокрема активне залучення репресивно-карального апарату. З 1929 р. поступово утверджуються жорстокі силові заходи проти церкви. Виявлені наслідки репресивної політики - розірвані професійні ієрархічні стосунки між духовенством, зламана система управління церквою, тисячі закритих і зруйнованих храмів, закатованих священнослужителів.

Важливим елементом антицерковної політики більшовиків, опосередковано пов'язаним з економічними труднощами духовенства внаслідок втрати ними місця служби, було вилучення храмів та церковного майна у церковних громад. Подібні заходи комуністи проводили протягом усього досліджуваного періоду, але найбільшого розмаху набули під час спланованих широкомасштабних антирелігійних акцій: з вилучення церковних цінностей у 1922 р.; зняття церковних дзвонів (1929 - 1930 рр.), закриття церков (1933 - 1936 рр.), при цьому часто порушуючи установлену процедуру у проведенні зазначених акцій.

У підрозділі 2.2 “Основні напрями, форми та методи боротьби церкви проти державних утисків” доведено, що наступ держави на православну церкву та її духовенство викликав опір. В залежності від характеру антирелігійних заходів держави встановлені напрямки протидії служителів культу: боротьба з економічними утисками; захист своїх громадянських прав і свобод; охорона молитовних споруд та етнорелігійних традицій; збереження авторитету церкви серед населення; а на репресії подеколи відповідали антирадянськими акціями. Останні проявились у вигляді різних виступів духовенства, організованих ними волинок і бунтів. В кожному з цих напрямків опору застосовувались по декілька різних методів - як загальних, властивих для більшості з них, так і специфічних, характерних лише для певного напрямку.

Детально обґрунтована класифікація методів спротиву церковників на основі критеріїв відповідності до радянського законодавства; виділено легітимну та нелегітимну форми опору. Служителі культу здебільшого намагалися вживати легітимні методи, шукали можливості компромісу та домовленостей, оскільки не бажали бути покараними, особливо якщо покарання передбачало позбавлення волі. Докладно проаналізовано легітимні методи спротиву православної церкви атеїстичним діям властей і збереження впливу на суспільство; встановлено, що найбільш поширеним серед них була релігійна пропаганда.

Вдосконаленню старих і появі нових пропагандистських прийомів сприяли розколи православної церкви. У боротьбі за паству церкви вдавалися до проведення урочистих богослужінь з приїздом архієреїв, розширення церковного активу із залученням віруючих до релігійних братств і гуртків, відправ служб на українській мові, роздачі подарунків у церковні свята, використання хору, організовували хресні ходи з масовими моліннями проти посух та неврожаїв, освячення ланів, криниць, будівель тощо.

Зневіра церковнослужителів у справедливість та ефективність законних методів опору часом спонукали їх до більш рішучих дій - ігнорування державних законів, наказів та інструкцій; використання різноманітних “чудес”; участь у виборах до Рад, навчання дітей Закону Божому та ін. Відстоюючи свої права, храми та їх майно, служителі культу інколи вдавалися до радикальніших прийомів: підбурювали віруючих до стихійних невдоволень, волинок, “баб'ячих бунтів”, відкритих масових виступів і навіть кривавих збройних сутичок з радянськими силовими структурами. Методи нелегітимної форми опору поволі сполучали в собі ще й антирадянські настрої православного духовенства, радикальні прояви їхнього спротиву. Підтверджено, що прояви такої агресії спостерігалися рідко, а тому їх скоріше можна вважати винятками, які аж ніяк не засвідчують існування антирадянських центрів, про які писали радянські дослідники.

Аналіз причин протидії дає підстави заперечити її “контрреволюційну” сутність, натомість переконливо доводить справедливий характер опору, спрямованого проти антирелігійного курсу держави, утисків духовенства і віруючих, для захисту їх конституційних прав і свобод.

У підрозділі 2.3 “Народний” вектор життєдіяльності православної церкви та її взаємодія з громадськістю у спротиві антицерковній політиці властей” висвітлено характер взаємин православної церкви та її служителів з народом у 1920-30-х роках; показано всю їх складність і неоднозначність. З одного боку, часто траплялися випадки, коли під священною ризою крилися особи, які переслідували власні інтереси, ганьбили звання священика або були просто байдужими до церкви. Їхні аморальні дії, зневіра в служінні Богові, зречення сану та безкомпромісна міжконфесійна боротьба викликали, як правило, негативне ставлення до служителів культу, церкви та релігії. З іншого - рівень суспільної довіри до православної церкви був ще достатньо високим; значна частина духовенства належала до тієї категорії справжніх священнослужителів, котрі боронили не лише свої права і церкву, але й віруючих від негараздів, спричинених діями влади. Вперше за кілька століть віруючих і духовенство об'єднала загроза суспільної атеїзації, яка спрямувала їх об'єднані зусилля на захист своєї віри та церкви. Автор доводить, що спільні акції духовенства і громадськості, які нерідко набували радикальних форм, не обмежувалися спротивом антирелігійній політиці більшовиків, але й були спрямовані проти колективізації, розкуркулення та інших непопулярних у суспільстві державних кампаній.

Третій розділ дисертаційної роботи “Суспільний чинник у церковно-державних зносинах в умовах формування та утвердження тоталітарного режиму” присвячений визначенню позиції української спільноти під час державно-церковного протистояння протягом 1920-30-х років.

У підрозділі 3.1 “Причини виникнення та розвитку громадського опору антирелігійній політиці держави” доведено, що ідея побудови атеїстичного суспільства, навіть попри певні успіхи на даному фронті боротьби, наприкінці 1930-х років так і не перетворилась на реальність. Більшовики з самого початку припустилися серйозної помилки: сприймаючи релігію як своєрідний атавізм минулого, а церкву - як знаряддя експлуатації, вони хотіли силоміць ізолювати народні маси від її шкідливого впливу. Примітивне тлумачення ними феномену “релігії”, а також заперечення її позитивної ролі в суспільстві спричинили допущення значних помилок у визначенні причин суспільної протидії, а відтак - і методів реалізації грандіозного плану атеїзації.

Серед першочергових причин громадянського опору слід відзначити порушення глибоко вкорінених у свідомість і культуру народу етнорелігійних традицій, прав та свобод віруючих в контексті формування тоталітарної моделі держави. Радянське законодавство створювало всі сприятливі для цього умови. Віруючі люди відчули на собі економічні санкції властей, позбавлення виборчих прав і можливості кар'єрного зросту, обмеження у проведенні обрядів і зборів; з допомогою відпрацьованого механізму у них відбирали молитовні будинки тощо. Подібні акції здійснювалося на тлі голодоморів, безробіття, хлібозаготівельних криз, індустріалізації, колективізації, розкуркулення, політичних репресій, які самі по собі спричиняли страждання всіх верств населення. Невдоволення політикою властей викликало відверто вороже сприйняття у частини населення будь-яких її дій, зокрема по відношенню до релігії та церкви. Відтак, протидію антирелігійній політиці держави доречно розглядати в контексті загального опору сталінському тоталітарному режиму, у сполученні з іншими його магістральними напрямками.

У підрозділі 3.2 “Ставлення української спільноти до релігії та церкви” визначено рушійні сили протидії антирелігійним діям властей, досліджено ступінь релігійності різних суспільних верств як потенційних союзників церкви у боротьбі за свої права. Антирелігійна політика властей у пожовтневі десятиліття дала загалом вагомі позитивні результати, але наприкінці 1930-х рр. всупереч потужній атеїстичній пропаганді, державним заходам і навіть масовим кампаніям антирелігійного характеру більшість людей зберігала вірність церкві, православним традиціям. Загальний склад віруючих був строкатим - селяни, робітники, інтелігенція та службовці різного віку, статі, майнового стану. Визначено, що членами релігійних громад були селяни різних соціальних прошарків - “куркулі”, середняки, незаможники, причому останні, зазвичай, становили найбільший відсоток, що суперечило традиційним уявленням радянських істориків про засилля куркулів в общинах. Натомість перебування інших селян у складі церковних парафій вони помилково пояснювали їх “темнотою” і неосвіченістю.

Непоступливість перед авторитетом атеїстичної більшості “авангарду”, принизливим контролем над особистим життям з боку налагодженого і розгалуженого компартійного апарату продемонструвала й частина робітників. Щодо представників інтелектуальної верстви, то їм взагалі було важко знайти собі місце в радянському суспільстві, тому частина з них, покинута напризволяще, у пошуках останньої надії на допомогу нерідко приходила до церкви. Не заперечуючи об'єктивний процес атеїзації суспільства, автор спростовує уявлення про його шалені темпи і завершення у 1930-ті роки. Останнє твердження, притаманне партійним функціонерам і радянським дослідникам, не має під собою твердого підґрунтя, бо: по-перше, під тиском властей частина віруючих була вимушена приховувати релігійні почуття; по-друге, повсюдна ліквідація храмів і разом з тим релігійних громад створювала фантом суцільного безвір'я. Більше половини населення все ж таки залишалося віруючим. Це були переважно різні прошарки селян, хоча траплялися й представники робітників та інтелігенції. Будучи палкими шанувальниками своїх традиційних вірувань, частина з них надавала досить широку підтримку православ'ю в найтяжчі для його виживання часи, складаючи соціальну базу суспільного опору атеїстичному наступу держави.

Третій підрозділ 3.3 “Громадськість у боротьбі за свої релігійні права” присвячений розгляду дій щодо захисту релігії та церкви з боку різних суспільних станів. Доведено, що, як і духовенство, віруючі теж використовували різні форми і методи опору. Серед легітимних варто відзначити: скарги, добровільні збори коштів для утримання храму, матеріальну допомогу заможних, зокрема, побудову молитовних будинків, спроби викупити церковні речі під час їх вилучення, допомогу священикам, відмову мирян брати участь в антирелігійних акціях, діяльність пам'яткоохоронних органів, участь у виборчих кампаніях та ін. Всі ці методи легітимного спротиву застосовувались упродовж всього досліджуваного періоду, але найбільш поширеним все-таки був внутрішній опір, який вимірювався силою віри у Бога.

Зневіра людей у справедливості радянського законодавства, звуження площини для оскарження різних дій органів влади змушували віруючих переходити до нелегітимних методів протидії. Варіативність їх застосування була достатньо широкою: приховування своїх прибутків, висловлювання, листівки антирадянського змісту, поширення есхатологічних настроїв, містичних чуток, оновлення ікон, захист священиків від репресій, дискредитація представників владного корпусу, вимоги викладання релігійних дисциплін і т. ін. Найбільш серйозними проявами опору були стихійні невдоволення, які перетворювались на “баб'ячі бунти”,волинки, збройні сутички, нерідко з жертвами. Подібні методи переважно застосовувалися упродовж потужних антицерковних кампаній 1922, 1929-1930 рр. як відповіді на примус з боку властей.

Завдяки класифікації всього спектру опору православної церкви і громадськості у 1920-30-ті роки за формами, напрямками і методами визначено динаміку протидії, встановлено залежність використання її форм і методів від загальнополітичної ситуації в країні й політики держави щодо церкви і релігії. Доведено, що, незважаючи на атеїстичну пропаганду, ліквідацію храмів і репресивні заходи радянської влади щодо прихильників православ'я, наприкінці 1930-х років ще був відчутним внутрішній спротив українців. Опосередковано це підтверджують результати всесоюзного перепису населення 1937 р., матеріали місцевих партійних звітів і конференцій кінця 1930-х років про негативний стан антирелігійної роботи, й, нарешті, бурхливий сплеск церковного життя під час Великої Вітчизняної війни.

ВИСНОВКИ

В умовах утвердження тоталітарної системи в Україні відбувалася боротьба, з одного боку, більшовиків-атеїстів, озброєних всіма важелями економічного, політичного та адміністративного тиску на церкву, а з іншого - переслідуваного владою духовенства та віруючих. Неоціниму допомогу в ній відіграли радянські закони, двозначність яких дозволяла органам влади маніпулювати ними, тлумачити на свій розсуд. У державно-церковні відносини дуже швидко стали проникати риси тоталітарної системи, зокрема насилля, зневага до церкви, духовенства та віруючих, їхніх прав і свобод; органи влади активно залучали репресивно-каральний апарат. Відбувалася повна руйнація церкви як цілісного організму. Процес поступової атеїзації українського соціуму в 1920-30-х роках не є виключно результатом радянського просвітництва, педагогіки та пропаганди; частина провини за це лежить і на духовенстві, авторитет якого впливав на рівень суспільної підтримки церкви.

Знущання над церквою призвели до протидії православного духовенства і громадськості. Про здатність соціуму чинити спротив політиці радянської влади в галузі релігії промовисто свідчить достатньо широка соціальна база православ'я, репрезентована представниками основних верств суспільства - селянством, робітниками й інтелігенцією. Враховуючи реалії суспільно-політичного життя 1920-30-х рр., навколо православної церкви гуртувалися й різні супротивники більшовицького режиму, сподіваючись на захист від каральних дій влади.

В залежності від застосованих властями заходів в контексті даного антицерковного курсу опір громадськості та служителів культу здійснювався у відповідних напрямках: боротьба з економічними утисками; захист своїх громадянських прав і свобод; охорона молитовних споруд; заходи щодо збереження й підвищення релігійності населення; антирадянські акції.

Перебуваючи в радянському суспільстві у постійній небезпеці, служителі культу і громадськість намагалися не вдаватися до відкритої боротьби з безвірниками, а діяти в рамках чинного законодавства, шукати компромісу з владою. Серед легітимних методів протидії атеїстичному наступу держави, які вони використовували, були: “релігійна пропаганда” (до 1929 р.); скарги та заяви, добровільні збори коштів, участь у виборах до органів влади, бойкотування, ігнорування атеїстичних ініціатив держави, відвідування храмів, облік і збереження церковного майна пам'яткоохоронними органами та музеями, відмови духовенства зректися сану, оновлення кадрового резерву церковнослужителів тощо.

Звуження сфери законного оскарження рішень влади спонукало духовенство й мирян до застосовування прийомів, які не відповідали нормам радянського права. Відстоюючи свої права та свободи, православні храми, церковні цінності, ікони, дзвони, священиків, віруючі вдавалися до радикальніших форм опору: стихійних невдоволень, волинок, так званих “баб'ячих бунтів”, відкритих масових виступів і кривавих збройних сутичок з державними силовими органами, подеколи з антирадянським підтекстом. Втім, прояви такої агресії спостерігались не часто, а у 1930-х роках внаслідок тотального терору взагалі стали рідкісним явищем.

З огляду на масштаби та розмах кваліфікованих властями “контрреволюційних” виступів, вони мали стихійний характер і загрози суспільному ладу країни не несли. Разом з тим слугували черговим приводом викрити “антинародну” сутність духовенства, як класового ворога, і аргументованою підставою для його покарання. Неорганізованість виступів була спричинена не в останню чергу цілеспрямованим послабленням властями центральної церковної влади, ініційованими церковними розколами, контролем за зборами та пересуванням служителів культу.

Значний вплив на розгортання церковно-громадського опору, використання різних його форм і методів справила специфіка досліджуваного регіону: по-перше, широка соціальна підтримка (участь у церковному житті робітників, зумовлена концентрацією промислових підприємств); по-друге, розмаїття методів релігійної пропаганди в умовах постійного протистояння православних конфесій між собою, з поширеним на Півдні сектантством; по-третє, суспільно-політичне й економічне життя регіону (епіцентр голодних трагедій 1921-23 рр., 1932-33 рр.); по-четверте, досвід боротьби мешканців за свої інтереси, набутий під час громадянської війни.