Політична цензура в Україні в 1920–1930-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політична цензура в Україні в 1920-1930-х рр.

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Глобалізація медіа процесів, розвиток засобів зв'язку, використання новітніх технологій в сфері передачі та збереження інформації призвели до формування в XXI ст. нового світогляду. Розширення комунікативних можливостей спричинило певне розмиття кордонів між країнами, які готові для інтенсивного обміну і взаємодії різних культур. Формуються так звані держави «відкритого типу».

Конфліктність нового етапу розвитку світової цивілізації полягає у протидії людини потужному впливу інформаційних систем та захисту особистості від них. Якісно змінилися підходи до системи цензури - невід'ємної функції владних структур. У громадянському суспільстві основу цензурних обмежень становлять правові гарантії свободи слова та інформації, що забезпечують вільних розвиток творчості, виховують високий рівень самоцензури.

Однак, існування авторитарних систем державного управління, ксенофобських поглядів окремих лідерів країн, приватні інтереси транснаціональних корпорацій на початку ХХI ст. реанімувало поняття політичної цензури в нових формах та методах.

Аналіз структури, змісту й механізму діяльності радянської політичної цензури в Україні дозволить розкрити принципи формування світогляду громадян, ідеологічні критерії для наукових досліджень та творчості, роль державних органів у маніпулюванні суспільно-політичної, культурної й духовної сфери суспільства у ХХ ст. Висвітлення закономірностей функціонування політичної цензури допоможуть виявити політичні стереотипи українського радянського суспільства.

Тема набула особливої актуальності, коли в умовах українського державотворення спостерігаються рецидиви радянської політичної цензури засобів масової інформації, підконтрольних окремим олігархічним групам, поширення «темників» тощо. Вироблення суспільних та правових норм реалізації свободи слова та рівного доступу громадян до інформації дадуть можливість скорегувати дії органів влади, сприятимуть включенню особистості у громадське життя, формуючи таким чином засади громадянського суспільства в Україні.

За останні 16 років історіографія поповнилася працями щодо структури радянської цензури, її впливу на розвиток радянської культури й громадське життя України. Цензура розглядалася як цілісна система і водночас складова державного апарату України.

Тому основною метою роботи стало висвітлення ідеологічних принципів діяльності політичної цензури в Україні, реконструкція системи цензурних органів, дослідження ролі вищого політичного керівництва СРСР та республіки, спецслужб у здійсненні цензурної політики, аналіз її основних напрямів, форм та методів роботи.

Відповідно до мети перед нами поставлено ряд наукових завдань. Дана робота є першою узагальнюючою працею міждисциплінарного характеру, в якій висвітленні результати комплексного вивчення архівних документів, дотепер не залучених у науковий обіг. Автор виділив наступні завдання:

? проаналізувати еволюцію історіографічної думки щодо формування та становлення системи політичної цензури в СРСР та Україні, її впливу на громадсько-політичну, культурну та наукову сферу українського радянського суспільства;

? класифікувати та охарактеризувати основні види джерел щодо історії політичної цензури;

? висвітлити перебіг формування системи органів політичної цензури в Україні з 1920-1930-х рр.;

? визначити роль вищого партійно-державного керівництва СРСР та України у формуванні ідеологічних критеріїв функціонування органів політичної цензури;

? розкрити процес становлення видів цензури й нормативної бази для практичної цензорської діяльності;

? відтворити механізм роботи органів політичної цензури у громадському та культурному житті України;

? розглянути структурні і функціональні особливості управлінської системи й механізму впливу політичної цензури на громадсько-політичне, наукове та культурне життя України;

? дослідити принципи формування кадрового апарату цензурних органів.

Об'єктом вивчення є система політичної цензури в Україні як сегмент ідеологічного контролю суспільства.

Предмет дослідження - процес становлення й функціонування державних органів, які здійснювали політичну цензуру, її вплив на громадсько-політичне, наукове та культурне життя України.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період становлення формування та розвитку радянської політичної цензури в Україні як частини політичної системи радянської держави в 1920-1930-х рр. Іноді для демонстрації спадковості тенденції чи історичного явища автор свідомо розширює хронологічні межі.

Географічні межі в праці окреслюються територією Радянської України в кордонах 1939 р.

У дисертації перевага надавалася методам притаманним історичному пізнанню - порівняльно-історичному, проблемно-хронологічному, ретроспективному, історичної реконструкції та історичних аналогій. Їх поєднання дало змогу зробити детальний аналіз системи політичної цензури в Україні 1920-1930-х рр. За допомогою порівняльно-історичного методу та історичних аналогій показані особливості структури ідеологічного контролю в УСРР. Метод історичної реконструкції застосований для відображення проблеми становлення та формування цензурних органів, розвитку цензурної системи за допомогою її організації й реорганізації, а також складання механізму прийняття певних рішень. Цей метод дозволив документально простежити всю динаміку й механізм структурних змін.

Для висвітлення значення й функціонування механізму політичної цензури важливими є проблемно-хронологічний та ретроспективний методи. З їх допомогою відтворено діяльність окремих цензурних органів або установ культури, що сприяли обмеженню творчої діяльності письменників, поетів та митців. Так, у роботі механізм функціонування політичної цензури розкритий за допомогою характеристики як всієї системи в цілому, так і її окремих компонентів (радіомовлення, літературно-організаційного життя, театру та ін.) і елементів (долі окремих художників, письменників або їх творів). Таким чином, можна продемонструвати різноманітне сполучення компонентів системи в об'єктивній реальності на загальному й індивідуальному рівнях.

Інституціональний підхід став основою локальної періодизації становлення й функціонування державного цензурного апарату: 1917-1922 рр. - період відомчої цензури (військова в Реввійськраді республіки, а потім у ВУНК, адміністративна - у Наркомосі УСРР, Держвидаві України, Головполітосвіті та ін.); 1922 - кінець 1930-х рр. - період організації й становлення державної цензурної системи в умовах формування тоталітарної держави (організація ЦУСДу-Головліту України, Головреперткому; реорганізація Головліту в 1923, 1925, 1930 рр.).

Поряд з фундаментальними використовуються філолого-лінгвістичний і мистецтвознавчий підходи, які забезпечують розуміння відмінностей між політичною та художньо-ідеологічною цензурою.

В роботі автор керувався принципами історизму та об'єктивізму.

Наукова новизна полягає у характеристиці політичної цензури як системи партійно-державного управління й контролю за громадсько-політичною, науковою та культурною сферами українського суспільства. Введення у науковий обіг нових документальних джерел дозволило висвітлити цілісний процес створення та функціонування системи радянської політичної цензури в Україні у 1917-1930-х рр., виявити спільні риси та відмінності цензури в Україні та РСФРР/СРСР, схему проходження творів через цензурні інстанції, зміни в змісті рукопису, критерії оцінки твору цензорами. Весь процес створення цензурних органів, їх ідеологічна наповненість контролювалася вищим партійно-державним керівництвом СРСР та України.

Таким чином, політична цензура стала одним із інструментів формування радянського світогляду особистості, маніпулювання громадською думкою українського суспільства, який активно використовувався більшовиками.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що її результати та висновки будуть корисними для поглибленого вивчення методів ідеологічного тиску, маніпулювання громадською думкою в умовах тоталітарного режиму, для підготовки узагальнюючих праць з політичної історії України ХХ століття. Матеріали дослідження можуть бути використані для підготовки навчальних посібників для вищих навчальних закладів, викладання курсів з історії України, політології, історії української культури, журналістики.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Обраний напрям праці пов'язаний з розробкою планових тем: в 2002-2004 рр. «Методологічні проблеми дослідження історії регіонів України» (0205И004752) та в 2005-2007 рр. «Соціально-політичні аспекти регіональної історії України» (0104И010875); виконанням Державної програми «Реабілітовані історією» відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України.

Апробація результатів. Дисертація обговорювалась на засіданнях відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України Національної академії наук України.

Окремі тези роботи висвітлювались дисертантом на науково-практичній конференції «Політичні репресії та голодомори на Вінниччині в ХХ столітті в контексті національної пам'яті» (м. Вінниця, 24 листопада 2005 р.), в доповідях на Міжнародній літній школі молодих вчених країн-учасниць СНД «Влада і суспільство в історії» (Росія, м. Москва, 19 - 31 серпня 2006 р.) та на ІІ Міжнародній літній школі молодих вчених країн-учасниць СНД (Росія, м. Санки-Петербург, 15 - 26 серпня 2007 р.), виступах на засіданні Бюро Головної редколегії науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією».

За темою дисертації опубліковано 7 статей у фахових виданнях, що відповідають вимогам ВАК України, загальним обсягом 3,8 др. арк.

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження і складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (557 позицій), додатків (1, 26 с.), списку скорочень (2 с.). Повний обсяг дисертації 290 с.

Основний зміст дисертації

політичний цензура ідеологічний

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, об'єкт та предмет дослідження, його хронологічні рамки, доведено наукову новизну та практичне значення.

У першому розділі - «Політична цензура як складова системи політичного нагляду в радянській Україні: історіографія теми» - проаналізовано наукові дослідження вітчизняних та зарубіжних вчених у вивченні політичної цензури в СРСР та Україні, розкрито термінологію, подано загальну характеристику джерел і літератури.

Визначаючи підходи до висвітлення історіографії політичної цензури, ми розділили її на кілька напрямів, в яких простежується: вивчення тоталітаризму та радянської політичної системи і місце цензури в ній; відносини державно-партійних органів та культури; дослідження створення і діяльності цензурних органів; вплив політичної цензури на засоби масової інформації, літературу, театр і кіно.

Вивченню радянської політичної системи і як її частини - партійно-ідеологічного контролю й цензури присвячені праці українських дослідників з діаспори та радянологів. Українська інтелігенція за кордоном вже в перші роки існування радянської влади почала розкривати суть тоталітарної «большевицької» політичної системи та місце в ній агітації та пропаганди. Подібні проблеми піднімаються в роботах закордонних авторів. Вони висвітлюють історичні корені тоталітаризму. Одним з найважливіших елементів, що забезпечували стійкість ідеологічних стереотипів населення СРСР, на їх думку, була більшовицька цензура.

Українські вчені свої перші праці також присвятили вивченню радянської політичної системи з її всеохоплюючою системою політичного нагляду. Автори розглядали участь особливих відділів ДПУ УСРР у цензурному процесі, висвітлювали не лише створення та діяльність Головлітів Росії та України, але їх співпрацю з ДПУ. Багато робіт розкривають місце та значення ідеологічного контролю в радянській політичній системі, впливу цензури на формування «тоталітарної» суспільної свідомості населення в 1920-1930-і рр.

Оскільки політична цензура спрямовувалась також на діяльність культурно-просвітницьких осередків, то вплив «радянської ідеології» на культурологічні процеси в СРСР складають важливий сегмент реконструкції у формуванні стереотипів радянського суспільства. Праці цієї галузі суспільного буття мають певну еволюцію й розподіляються на кілька напрямків - це роботи російських та українських емігрантів, закордонних вчених і сучасних дослідників. Водночас, слід відзначити певний публіцизм в книгах і статтях вчених радянологів, який пояснювався відсутністю архівних джерел. Тому, дослідники здебільшого, займалися побудовою інтелектуальних конструкцій, розмірковуванням щодо впливу політичної цензури на особистість пересічного радянського громадянина тощо.

Історико-культурологічні й реконструктивні дослідження стали найбільш актуальними для всіх галузей культури й мистецтва. Це було обумовлено прагненням відновити історичну справедливість стосовно «репресованого мистецтва». Автори в історії цензурних органів приділяли увагу ролі державно-партійного апарату, репресіям проти української інтелігенції. Частина праць допомагає зрозуміти систему реалізації ідеологічної політики партії, на основі співставлення з архівними документами визначити місця втручання органів політичної цензури у культурно-просвітницький процес та методи управління науковими й мистецькими організаціями.

Важливий масив становлять роботи, присвячені системі радянської цензури та цензурним органам. Радянська історіографія попри численні матеріали, що розкривали процес культурного будівництва в СРСР не визнавала наявність в країні цензури. Лише в 1970-х рр. побачили світ праці щодо методів та форм ідеологічної боротьби радянської влади. Створення Головліту, його функції та діяльність, витяги із циркулярів, посилання на опубліковані, архівні джерела, у тому числі з так званого «буржуазного табору» стали основою книги С. Федюкіна. Таким чином, вперше в радянській історіографії визнавалась наявність цензури в СРСР.

На початку 1990-х рр. з'явився цілий ряд монографій й і наукових статей із вивчення цензури. Якщо говорити про загальний характер нових досліджень, то їх поєднувала спроба аналізу розсекречених архівних документів, що розкривали структуру, механізм, форми й методи політичного тиску й регулювання наукової, культурної сфери, ЗМІ, громадсько-політичного життя особистості.

Праці А.В. Блюма стали першими в ряді наукових робіт «нового» покоління. Він простежив взаємозв'язок діяльності державних цензурних установ з роботою вищих партійних інстанцій і репресивних органів. Автор детально аналізує структуру Головліту РРФСР, розкривав технологію цензурного контролю над засобами масової інформації. А.В. Блюм досліджував також кроки державних органів в галузі збереження архівних матеріалів, зазначаючи, що цензура не обмежувалась лише стінами Головліту, і контроль над інформацією був тотальним. Важливою особливістю його праць стало опублікування значної кількості невідомих документів, які розкривають не лише діяльність Головліту, а й цензурних органів, що існували до нього. Цю традицію А.В. Блюма підтримали й інші автори, які намагались коментувати відповідні документи, враховуючи всі аспекти політичного і суспільного життя в СРСР 1920-1930-х рр.

Нові дослідження дали поштовх для створення Т.М. Горяєвою ґрунтовних праць з історії політичної цензури в СРСР. Першою з'явилась монографія «Радіо Росії…», що висвітлила роль засобів масової інформації, зокрема радіо, у тоталітарному суспільстві. В монографії «Політична цензура в СРСР. 1917-1991 рр.» вперше показано багатоманітність форм і методів ідеологічного контролю, що здійснювався партійно-державними та цензурними органами. Досліджено історію цензурних органів від їх виникнення, висвітлено механізм прийняття цензурних рішень, простежується роль партійного апарату в історії розвитку цензурних органів від їх витоків до створення Головліту у 1922 р. Автор виробила і обґрунтувала періодизацію цензурної політики радянської держави, виділивши дві основних віхи: 1917-1930-ті рр. - період становлення і формування, і 1940-і - 1991 р. - період стагнації.

Вивчення політичної цензури вітчизняних вчених мало відрізнялось від робіт російських колег. Вони були засновані на матеріалах російських центральних архівів, а тому вважалося, що відсутня відмінність у діяльності цензурних органів Радянської Росії та України. Лише в кінці 1990-х рр. в працях В. Очеретянка, С. Білоконя були використані матеріали архівів вищих органів влади не лише Російської Федерації, а й України, показано відмінності в системі цензури РСФРР та УСРР. Дослідники розкривали боротьбу більшовиків з опозиційною пресою в 1917-1922 рр., як з носієм антирадянської ідеології та впровадження політичної цензури, перетворення різних органів, що здійснювали політичну цензуру, у єдину структуру - Укрголовліт.

Висвітлення впливу політичної цензури на засоби масової інформації та загалом на інформаційний простір в СРСР та УСРР розпочали російські та українські емігранти. Вони, на основі правового аналізу радянської та світової нормативної бази та власних спогадів, приводять беззаперечні докази впливу цензури на інформацію та журналістів.

Радянська історіографія аналізувала лише ті джерела, які відбивали офіційну політику й дії влади, ідеологічне керівництво й контроль за всіма галузями громадсько-політичного життя. Разом з тим, замовчуючи негативні явища і події громадського життя, порушення задекларованих норм демократичного розвитку СРСР, в радянській історіографії активно досліджувалися роль та місце ЗМІ у громадсько-політичному житті країни.

Велику роль у формуванні нового світогляду відігравало встановлення державно-партійного контролю над літературою та видавничою справою. Одними з перших до цієї проблеми звернулись українські дослідники Ю. Тищенко, С. Якубовський, О. Василева, Н. Полонська-Василенко. Їх праці стали основою у висвітленні впливу радянської політичної цензури та її органів на українську художню та наукову літературу, книговидання та формування загальних книжкових фондів.

На тлі численної книгознавчої літератури, присвяченої питанням партійного і радянського друку, видавничої справи, виділяються праці Є.А. Дінерштейна, А.І. Подгорнової, тритомне видання «Історія книги в СРСР. 1917-1921». У них розкривається історія становлення й розвитку державної монополії на видавничу справу - створення Держвидаву й паралельне придушення великої частини інших видавництв, як один з напрямків політичної цензури.

Важливе місце у висвітленні цензурного процесу щодо літератури мали праці Б. Кравціва та І. Ільєнка, які не лише вказали на наявність цензури в суспільному житті УРСР, а й показали причетність органів політичного контролю до свідомого нищення творів українських класиків - Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки тощо.

Детальне дослідження з використанням широкого кола архівних джерел здійснила К.В. Лютова. У монографічній праці автор розкрила специфіку роботи бібліотеки із забороненими виданнями, механізм заборони, видачі книг, визначила коло осіб, яким дозволялось працювати з літературою спецхранів тощо.

В працях українських вчених показано наслідки втручання цензури в архівну та бібліотечну справу. Вилучення літератури з бібліотек, закриття архівів від широкого кола дослідників, знищення документів і рукописів з ідеологічних міркувань в 1920-1930-ті рр., стали основними сюжетами їх робіт. Велика увага приділялася вивченню впливу політичного контролю та радянської цензури на видавничу справу, на формування нових напрямків у літературі 1920-1930-х рр.

Мистецтвознавці, літературознавці й історики мистецтва на нових джерелах розпочали історико-біографічні дослідження, які демонстрували вплив цензури на творчість українських митців та науковців.

Інтенсивно йшла реконструкція історії радянського театру, що перебував під особливим наглядом не лише партійних, але й двох цензурних органів Головліту й Головреперткому. В працях, на основі архівних документів фондів ЦК ВКП(б) та місцевих партійних комітетів, використовуючи позначки і резолюції членів Політбюро, Агітпропу ЦК ВКП(б), Й. Сталіна розкривається механізм ідеологічного контролю й багатоступеневої політичної цензури за допомогою створення органів із схожими функціями.

Взаємовідносини кінематографу та цензури також знайшла гідне висвітлення у наукових працях. Втратам радянського кіномистецтва від діяльності цензурних органів присвячений кінофестиваль «Білі Стовпи», основні теми якого розкриваються в літературі, а також довідник «Каталог радянських ігрових картин, не випущених у всесоюзний прокат після завершення виробництва або вилучених з існуючого фільмофонду в рік випуску на екран (1924-1953)», підготовлений Е. Марголітом і В. Штирьовим. Він містить назви заборонених картин, їх короткий зміст і мотиви заборони, а також підтверджуючу заборону документацію. Узагальнюючий характер мала монографія В.С. Лістова. Він вказував, що громадянська війна, відсутність у керівництві партії й держави компетентних фахівців, які б по справжньому оцінили кіно як сучасне мистецтво, доступне масам, ледь не знищила кінематограф. Однак, така точка зору аж ніяк не суперечить концепції про роль партійно-державного впливу й цензурі кінострічок в період становлення й розвитку тоталітарного режиму.

Подібні процеси відбувались і в мистецькому середовищі. О. Федорчук вказує на виділення різних форм політичного контролю за мистецтвом, як офіційних (в ході роботи цензурних органів), так і таємних (за спеціальними наказами державно-партійного керівництва країни). Соцреалізм став основним «творчим методом» для художників та скульпторів. С. Білокінь висвітлив процес «консолідації» митців із реаліями соціалістичного життя, для якої штучно було створено «ідеологічну платфому».

Таким чином, можна зробити висновок про недостатню наукову розробку поставленої проблеми як у вітчизняній, так і зарубіжній історичній науці, тому зазначена тема потребує всебічного, комплексного дослідження.

Джерельною базою при вивченні теми стали різноманітні за своїм походженням, ступенем інформативності, змістом архівні та опубліковані документальні матеріали.

Опрацьовані архівні матеріали, більшість з яких вводиться до наукового обігу вперше, можна умовно поділити на три підгрупи.

1. Документи державних і партійних органів, які відтворюють механізм ідеологічного, адміністративного управління й контролю над цензурою вищими партійно-державними органами.

Вони зберігаються у фондах: Державного архіву Російської Федерації (ДАРФ) - «Всеросійський центральний виконавчий комітет рад робітничих, селянських, козачих та червоноармійських депутатів (ВЦВК)» (Ф. 1235); Російського державного архіву соціально-політичної історії (РДАСПІ) - «Рада народних комісарів СРСР» (Ф. 2), «Центральний комітет Комуністичної партії Радянського Союзу (ЦК КПРС)» (Ф. 17); Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України) - «Центральний Комітет Комуністичної партії України» (Ф. 1); Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України) - «Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (Ф. 1), «Рада Народних комісарів України» (Ф. 2), «Управління справами Ради народних комісарів України» (Ф. Р-2), «Постійне представництво УРСР при уряді СРСР» (Ф. 3), «Народний комісаріат юстиції УСРР» (Ф. 8), «Комітет в справах друку при Раді народних комісарів УСРР» (Ф. 555), «Бюро друку при Всеукраїнському центральному виконавчому комітеті Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів» (Ф. 1738); Державного архіву Вінницької області (ДАВО) - «Подільський губернський комітет КП(б) У» (Ф. П-1), «Вінницький окружних комітет КП(б) У» (Ф. 29), «Вінницький обласний комітет КП(б) У» (Ф. П-136); Державного архіву Одеської області (ДАОО) - «Одеський губернський комітет КП України» (Ф. 3). У вищезазначених фондах зосереджені матеріали з'їздів, конференцій і пленумів ЦК КП(б) У, протоколи засідань Політбюро, Оргбюро та Секретаріату ЦК Компартії України, постанови й рішення Політбюро ЦК ВКП(б) та КП(б) У, що свідчать про жорсткий контроль та пряме втручання вищого партійно-державного керівництва СРСР та України у науковий та творчий процес української інтелігенція, формування стереотипу правильності «радянського способу життя», організацію, структуру й діяльність цензурних органів, спрямованих на обмеження інтелектуальної свободи громадян. Також зберігаються документи про створення, реорганізаційні зміни державно-ідеологічних органів, про роботу видавництв та поліграфічних підприємств України і підпорядкування цензурних органів владним структурам тощо.

2. Матеріали цензурних органів, які містяться у фондах: ЦДАВО України - «Народний комісаріат освіти УСРР» (Ф. 166); ДАВО - «Вінницька окружна інспектура народної освіти» (Ф. Р-256); Державного архіву Запорізької області (ДАЗО) - «Запорізький губернський відділ народної освіти» (Ф. 3); Державного архіву Хмельницької області (ДАХмО) - «Кам'янецька народна інспектура народної освіти» (Ф. Р-5), «Відділ народної освіти Шепетівського окружного виконкому» (Ф. Р-1086); Державного архіву Чернігівської області (ДАЧО) - «Чернігівський відділ народної освіти Чернігівського губвиконкому» (Ф. Р-593) - допомагають відтворити специфіку діяльності (форми, методи, принципи цензурування, проходження літературними та мистецькими творами усіх етапів ідеологічного контролю тощо) ЦУСДу-Укрголовліту, Головполітосвіти (Головреперткому, Головмистецтва, Головнауки та інших) за період 1922-1939 р.

3. Документація правоохоронних органів та спецслужб, які виконували інформаційну та каральну функцію щодо виявлення «контрреволюційних творів» та їх авторів. Це оперативні повідомлення ВНК та ДПУ-ОДПУ, листування державних та партійних органів, які знаходяться у складі фондів-адресатів - ЦККП(б) У, НКО УСРР та інших державних установ. Матеріали архівних відомств, що виступали як цензурні установи (містили в сховищах секретні частини документів) та як об'єкти цензурного впливу (вилучення і знищення з архівів певних матеріалів), містяться у фондах: ДАВО - «Вінницький обласний архів» (Ф. Р-1812); Державного архіву Полтавської області (ДАПО) - «Полтавський губернський архів» (Ф. 1871), «Лубенський державний історичний архів» (Ф. 2115), «Лубенське округове архівне управління» (Ф. 2124), «НКВС УРСР. Полтавське обласне архівне управління» (Ф. 1876); Державного архіву Харківської області (ДАХО) - Харківське обласне архівне управління НКВС» (Ф. Р-3947).

Основну групу опублікованих джерел становлять

? «Бюлетень Наркомосу УСРР», у якому публікувалися інструкції й циркуляри по контролю за репертуаром театру, кіно, за друком, радіо й видавництвами. Тут містилися й звіти відділів і управлінь Наркомосу (МУЗО, ТЕО, ЛІТО, Держвидаву, Головліту, Головреперткому та ін.), постанови та рішення органів влади щодо діяльності культурно-освітньої галузі.

? збірники документів та матеріалів, які присвяченні взаємодії державних та партійних органів у формуванні «нової радянської інтелігенції».

? збірки документів і матеріалів щодо наслідків діяльності цензурних органів, участі органів державної безпеки у формуванні «радянського світогляду» особистості.

? твори керівників партії, зокрема В. Леніна, Л. Троцького та ін. В них, окрім нормативних документів, присвячених культурному розвитку та його напрямкам, містяться статті та особисті роздуми більшовицьких лідерів про різні галузі культури, про письменників, поетів митців та ін.

Оцінюючи стан джерельної бази, слід констатувати, що її інформаційний потенціал є достатнім для розв'язання поставлених наукових завдань. Різноманітних матеріал дає можливість ґрунтовно і достовірно визначити місце та роль політичної цензури в системі політичного контролю за суспільством, вплив на культурні процеси в Україні в 1920-1930-х рр., формуванні «нового радянського світогляду»

У другому розділі - «Формування органів політичної цензури в 20-30-х рр. ХХ ст.» - досліджується становлення та розвиток органів політичної цензури в Україні з 1917 р. по 1939 р., розкривається необхідність політичного контролю за періодичними виданнями та радіоефіром, простежується переростання органів військової, видавницької та ін. цензури в політичну та утворення єдиного цензурного відомства - Головного управління в справах літератури та видавництв.

«Жовтнева революція 1917 р.» поставила перед більшовиками ряд завдань, основним з яких було втримання влади будь-якими способами. Державно-партійним лідерам доводилось боротись або йти на компроміси з опозиційними партіями. Найкращим засобом боротьби в ідеологічному плані було встановлення політичної цензури, яка контролювала інформаційний простір України.

За відсутності достатнього досвіду управління культурою, більшовики відновили цензурні органи царської влади, наділивши їх додатковими функціями та надавши широкі повноваження. Боротьба з «контрреволюцією» сприяла введенню контролю за засобами масової інформації, які виражали інтереси інших політичних сил. Контроль за періодикою та радіомовленням не вичерпував усі функції цензури. В Україні великого поширення набули різні націоналістичні рухи та почався процес формування незалежної держави. Тому тут більшовики створили ряд цензурних органів, які відповідали за різні сфери суспільного та культурного життя країни. Вони підпорядковувались різним відомствам і виконували ряд схожих завдань, що в багатьох випадках заважало виконанню покладених на них функцій. Зокрема, органи цензури створювались для контролю за друком та ввезенням літератури, публічними видовищами тощо.

Велике значення у встановленні цензурного контролю в період громадянської війни мали органи військової цензури та окремі підрозділи ВУНК-ДПУ. Саме на них вище державно-партійне керівництво країни поклало обов'язок перлюстрації кореспонденції, перегляду змісту ЗМІ та видовищ.

Така ситуація не влаштовувала вище державно-політичне керівництво СРСР, оскільки виникав ризик викриття їх неправомірної діяльності. Для всеохоплюючого контролю за суспільним і культурним життям республіки всі напрямки цензури об'єднали у Центральному управлінні в справах друку УСРР (ЦУСД). Після ряду внутрішніх та зовнішніх реорганізацій воно перетворилось у Головне управління в справах літератури та видавництв (Головліт), яке за своїми можливостями поступалось лише ОДПУ-НКВС.

До цензурного процесу було залучено велику кількість державних органів: ДПУ-ОДПУ, судові установи, військові органи, відділи Наркомосу, митниці, бібліотеки, архіви і велику кількість приватних осіб, які давали консультації по друкованих виданнях різної тематики. Скеровувало напрями діяльності та перевіряло ефективність роботи цензурних органів вище партійно-державне керівництво СРСР та України. Саме від нього виходили як усні, так і циркулярні вказівки щодо відповідних авторів, їх творів та ін.

Автор проаналізував формування апарату управління, визначивши основні критерії відбору цензорів. Важливими для цієї посади за інструкціями вважались освіта або ж літературна діяльність. Порівнявши кадровий склад ЦУСДу з даними вимогами, можна говорити про недостатню відповідність цензорів займаним посадам. Підкреслюється, що основним критерієм відбору політредакторів була партійна приналежність. Співставивши освітній рівень кадрів апарату цензури із проблемою їх недостатньої кількості в місцевих відділеннях управління, припускаємо, що діяльність органів політичного контролю не була надто ефективною.

Таким чином, створення та розвиток органів політичної цензури було важливим для більшовиків з точки зору політичної та ідеологічної боротьби і утримання влади. Завершився цей процес утвердженням Головного управління в справах літератури та видавництв, що зосередив у своїх руках весь контроль за різними сферами суспільного життя.

Третій розділ - «Форми та методи цензурного контролю» - присвячений основним формам політичної цензури та процесу цензурування творів друку та видовищ.

У дисертації розглядаються три форми цензурного контролю - попередня, наступна і самоцензура - та функції, які вони виконують. Зазначається, що основними є попередній та наступний контроль, які керується відповідними принципами і виконують заборонну, охоронну, профілактичну функції. В результаті його здійснення виключалась велика частина матеріалів, які, на думку керівництва країною, були «шкідливими» для населення. Відомості, які складали таємницю та не підлягали розголошенню визначались у спеціальних зведених списках та доповненнях до них, якими керувались центральні та місцеві органи цензури.

Функції та завдання наступної цензури були пов'язані із відстеженням та покаранням осіб, які винні у розголошенні «таємної інформації» тими чи іншими способами. Саме тому у процес наступного контролю активно залучались органи ДПУ-ОДПУ. Завдяки такому подвійному жорсткому контролю у радянському суспільстві виникає ще одна форма цензури - самоцензура.

До особливостей попередньої та наступної (каральної) цензури належить структура державних органів, повноваження посадових осіб, які мали можливість робити окремі висновки щодо ідеологічної придатності творів друку та видовищ. Зокрема, виділено моменти реєстрації видавництв, типографій, періодики, радіовузлів, театрів тощо в органах політичного контролю, що вже на початковому етапі дозволяло відкинути антибільшовицькі елементи.

На основі різноманітних архівних джерел розкрито процес проходження рукописів через увесь цензурний механізм. Друкованих твір надходив до органів ЦУСДу, де його розглядали на предмет відомостей, які забороняються для розповсюдження. Далі твір пересилали до відповідних органів (залежно від його тематики), які визначали політичну та ідеологічну доцільність і повертали в ЦУСД з певним висновком. Там ставили візу дозволу і передавали в типографію. Гранки і кілька екземплярів з типографії надсилались до Політконтролю ДПУ, де співставляли з оригіналом, що надійшов з ЦУСДу разом із відзивом політредактора. Потім типографія друкувала весь тираж, а контрольні екземпляри передавались до Управління в справах друку на наступну цензуру. Цей процес дещо змінювався в залежності від внутрішніх та зовнішніх реорганізацій Головліту, системи освіти та управління. Але принцип двоступеневого контролю залишався незмінним.

Виключення складали лише видовища (особливо театральні п'єси та кінострічки), процес проходження яких через цензурний механізм був триступеневим. До попереднього та наступного контролю. додавалась стадія, яка передбачала присутність на театральній виставі кількох цензорів ЦУСД чи ДПУ, а також перегляд спеціальною комісією змонтованих кінострічок.

Аналізуються критерії, за якими цензори відносили певні твори до «ідеологічно шкідливих». Попри забезпеченість органів цензури широкою нормативною базою, велику частку в процесі перегляду літератури займав суб'єктивний погляд цензора. Висвітлено багатоступеневу цензуру театрального, музичного та кінематографічного репертуару та місце у цьому процесі органів політичного контролю.

Таким чином, процес проходження творів через механізм політичної цензури показав складність роботи органів контролю, відділив її від схеми цензурування в культурно-освітній галузі.

У четвертому розділі - «Вплив політичної цензури 1920-1930-х рр. на українську культуру та суспільство» - розглядаються зміни в культурному житті України та у суспільстві в наслідок діяльності політичної цензури.

Підпорядкування державним органам та централізація архівів і бібліотек спричинила засекречення матеріалів, які там знаходились і навіть створення спеціальних секретних фондів. Цей процес прискорився після передачі архівної справи до НКВС, яке заборонило доступ до усіх матеріалів. У великій кількості архівів на основі фондів комуністичної партії, органів державної влади тощо були створенні сховища спеціального зберігання. В них знаходились документи, що компрометували державно-партійне керівництво, радянський суспільний устрій тощо; «ідеологічно-шкідлива» література, книги «ворогів народу» і ті, в яких вони згадувались та ін. Це спричинило до закриття більшості архівів та частини бібліотек від науковців та дослідників, не дозволяло достовірно розривати політичні та суспільні події того часу.

Частина архівних матеріалів, які були передані у секретні фонди могли використовуватись вченими для роботи. Для цього потрібно було пройти дуже ретельну перевірку в органах державної безпеки. Всі матеріали, які виписувались дослідниками контролювались співробітниками цих таємних частин.

Великого розмаху набуло вилучення літератури із бібліотек. Спочатку «чистки» книжкових фондів проводились для обмеження доступу читачів до творів опозиційних партій, діячів «буржуазно-націоналістичних» напрямків культури тощо. З кінця 1920-х рр. вилучення літератури набуває більш організованих форм. Тепер в бібліотеках не повинні були залишатися твори «ворогів народу», або книги де вони згадуються. Для такого процесу складались спеціальні списки книг, які мали вилучатися з обігу. Над такими списками працювали комісії із складу Наркомосу та Головліту. Керувались вони ідеологічними вказівками вищого партійно-державного керівництва країни.

Приблизно такою ж була ситуація в театральній сфері та кіномистецтві. Забороняли все національне, все те, що не вписувалось у контекст побудови «нового радянського суспільства».

Критерії відбору стосувались не лише творів літератури та мистецтва, а й їх авторів. Партійно-державне керівництво СРСР та України висунуло критерії ідеологічної витриманості митців. Хто не вписувався в дану модель радянського письменника, знищувався як фізично, так і через заборону його творів.

Отже, вилучення з архівів, бібліотек великої кількості художньої, навчальної літератури, виключення з репертуару театрів, музичних та кіно - театрів класичних мистецьких творів, виключили українське населення із загально світового культурного розвитку. Запровадження нових радянських, соціалістичних напрямків у навчальних посібниках, літературі, мистецтві, висування «пролетарських» письменників та митців змінювало світогляд широких верств населення і формувало «радянську націю».

У процесі розв'язання поставлених у дисертаційному дослідженні завдань, автор дійшов наступних висновків, які виносяться на захист:

Політична цензура служила дієвим засобом ідеологічного контролю за українським суспільством у 20-30-х роках ХХ століття. Державні органи, які здійснювали політичну цензуру, не допускали жодних відхилень від прийнятих вищим партійно-державним керівництвом ідеологічних засад, забезпечували формування світогляду пересічного громадянина, стереотипу «радянського способу життя». Отже, комплексний аналіз джерел та літератури дозволяє зробити ряд висновків.

Історіографія історії політичної цензури є широкою і багатогранною. Праці вчених переважно присвячені ролі ідеологічного контролю в системі політичного нагляду за радянським суспільством. В таких роботах автори обгрунтовують взаємозв'язок репресивного та цензурного апаратів. Важливе значення мають праці, в яких висвітлено історію становлення та розвитку органів цензури, методи та принципи їх діяльності в різних сферах культури. В попередніх роботах недостатньо приділено уваги особливостям політичного контролю в різних республіках СРСР і зокрема в Україні, методиці та процеам здійснення цензорської діяльності.

До наукового обігу введено значну кількість архівних документів за тривалий хронологічний період. Вони дозволили відтворити систему політичної цензури в Україні у 1920-1930-х рр., виявити етапи багатоскладового механізму прийняття цензурно-контрольних рішень. В дослідженні використані документи державних установ України, зокрема ЦУСДу-Головліту УСРР. Для розкриття ідеологічних засад політичної цензури використані постанови, звіти, доповідні записки Політбюро, Оргбюро та Секретаріату ЦК КП(б) У, місцевих партійних комітетів.

Радянська політична цензура, сформувавшись на основі російської царської цензури, мала цілий ряд особливостей. Її становлення розпочалось з боротьби із «контрреволюційною» періодикою. Монополізувавши інформаційні канали і перекривши населенню доступ до правдивої інформації, більшовики створили численні цензурні органи, які контролювали певні сфери суспільного життя. Розподіл діяльності цих органів був дуже умовний, тому їх робота не відзначалась ефективністю. З метою об'єднання всіх напрямків цензурної діяльності в одному відомстві створили Центральне управління в справах друку УСРР, яке стало основним органом з питань ідеологічного контролю в республіці.

У відборі співробітників для цензурних органів керувались не стільки їх професійними чи освітніми якостями, а приналежністю до комуністичної партії. Постійні зміни в кадровому складі та не достатня кількість працівників відчутно впливали на ефективність роботи відомства.

Структура та підпорядкування ЦУСДу-Головліту України та Головліту Росії на початковому етапі відрізнялись. Цензурний орган в Україні був створений в підпорядкуванні Головполітосвіти НКО УСРР, як управління, що забезпечувало формування політичної свідомості мас. Лише на початку 1923 р. ЦУСД перевели у підпорядкування НКО УСРР, таким чином уніфікувавши систему ідеологічного контролю з усім управлінським апаратом. Діяльність органів політичної цензури в Україні на першому етапі їх становлення характеризується більш жорстким контролем над друкованою продукцією політичних опонентів, оскільки на території країни була сильна опозиція у вигляді урядів УНР, гетьмана П. Скоропадського та Директорії. Після створення ЦУСДу-Головліту України ідеологічний контроль лише посилювався за умови, що УСРР була прикордонною республікою з капіталістичними країнами Заходу. Допустити розповсюдження буржуазних ідей серед населення такого економічного та стратегічного району було неможливо. Така позиція посилювалась ще й особистою недовірою Й. Сталіна до українського керівництва та населення про що говорить його лист Л. Кагановичу. В ньому українське керівництво характеризується як таке, що не спроможне керувати «такою великою і своєрідною» республікою, а населення України - це в переважній більшості «гнилі елементи», петлюрівці та шпигуни Пілсудського.

Ідеологічною основою роботи цензурного апарату були постанови вищого державно-політичного керівництва СРСР та України, місцевих партійних комітетів. Від їх оцінок політичної ситуації залежали напрямки роботи ідеологічного контролю. Підзвітність органів цензури відділу агітації та пропаганди, відділу друку КП(б) У, жорсткий політичний контроль діяльності ЦУСДу-Головліту і Політконтролю ДПУ забезпечував дотримання визначених ідеологічних засад.

Політичне цензурування здійснювалося двома основними формами - попереднього та наступного контролю, що практично виключало можливість опублікування і розголошення небажаних відомостей для громадян України. Жорсткий контроль сприяв виробленню у творчої інтелігенції ще однієї форми цензури - самоцензури. Породження «внутрішнього цензора» було зумовлене різними обставинами, проте сприяло формуванню внутрішнього опору владі та збереженню основних загальнолюдських цінностей. Інструкції, циркуляри, списки допомагали цензорам зорієнтуватись в політико-ідеологічних напрямках, продиктованих радянською владою. Основою поточної роботи цензорів мав спеціальний перелік заборонених для опублікування тем.

Поточна документація ЦУСДу-Головліту України дозволила проаналізувати та розкрити схему проходження рукописних текстів через цензурні інстанції. Двох та трьохступенева система контролю друкованого тексту та видовищ забезпечувала режим секретності та ідеологічної витриманості як самих матеріалів, так і авторів, редакцій тощо.

Аналіз структури органів політичної цензури та схеми проходження творів через цензурний механізм дає змогу чітко розмежувати поняття «цензури» та «політичної цензури».

Внаслідок діяльності політичної цензури вилучено з обігу ряд оригінальних наукових праць видатних діячів української науки. З причин ідеологічної невідповідності до читача не дійшли твори українських письменників і поетів, що знаменували собою українське національно-культурне відродження 1920-1930-х рр. Органи цензури заборонили та зумовили вилучення з театрального репертуару, прокату кінострічок цілий ряд мистецьких творів. Політика вищого партійно-державного керівництва СРСР та України щодо обмеження інтелектуальної свободи позбавила можливості реалізувати на практиці знання, талант і досвід багатьох видатних вчених, літераторів, митців.

Політична цензура до сьогоднішнього дня залишається одним з найефективніших важелів в управлінні інформаційним простором, а тому бере участь у процесі формування громадської думки і масової свідомості.

Основні положення та висновки дисертації викладені в таких наукових публікаціях автора

1. Становлення органів цензури в Україні в 1917 - на початку 1920-х років // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. статей. - К.: Інститут історії України НАН України, 2004. - Вип. 27. - С. 73 - 84. (0,5 др. арк.)

2. Попередній цензурний контроль друкованих видань в 1920-1930-х рр. // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. статей. - К.: Інститут історії України НАН України, 2005. - Вип. 29. - Ч. 2. - С. 302 - 318. (0,6 др. арк.)

3. Військова цензура 1920-1930-х рр. як один із напрямків контролю за інформацією // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. статей. - К.: Інститут історії України НАН України, 2005. - Вип. 30. - С. 87 - 97. (0,5 др. арк.)

4. Поширення політичних анекдотів у контексті реакції населення на суспільні процеси 20-30-х рр. ХХ ст. // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. статей. - К.: Інститут історії України НАН України, 2005. - Вип. 31. - С. 78 - 89. (0,5 др. арк.)

5. Політична цензура в Україні: уроки минулого з проекцією на сучасність // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. статей. - Київ-Хмельницький, 2005. - Вип. 32. - С. 458 - 467. (0,4 др. арк.)

6. Регламентація використання архівних матеріалів у контексті створення системи політичної цензури в Україні (1920-1930-ті рр.) // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. статей. - К.: Інститут історії України НАН України, 2006. - Вип. 33. - С. 139 - 151. (0,6 др. арк.)

7. Політична цензура 1920-х - 1930-х рр. в Україні: функції, форми та нормативне забезпечення // Український історичний збірник. - К.: Інститут історії України НАН України, 2006. - Вип. 9. - С. 211 - 222. (0,7 др. арк.)

Размещено на Allbest.ru