Сільська інтелігенція УСРР та її вплив на розвиток культури та продуктивних сил українського села в добу непу

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

СІЛЬСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ УСРР ТА ЇЇ ВПЛИВ НА РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ ТА ПРОДУКТИВНИХ СИЛ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛА В ДОБУ НЕПУ

Спеціальність: Історія України

ЦЬОМРА ТЕТЯНА СЕРГІЇВНА

Черкаси, 2007 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Державотворення в сучасній Україні, окрім змін суспільно-політичного і соціально-економічного характеру, супроводжується зрушеннями в громадській свідомості. Його об'єктивним наслідком є актуалізація багатьох проблем, які раніше не були предметом спеціальної уваги науковців. Серед них доволі гострими є питання, пов'язані з місцем і роллю суспільних еліт та їхньою участю в піднесенні освітнього культурного рівня сільського населення. Успішне вирішення цих проблем великою мірою залежить від ефективного використання творчого потенціалу сільської інтелігенції. Тривалий період вона не виділялась із селянського середовища, тому історія її життєдіяльності немає сьогодні належного висвітлення.

Наукове осмислення різнобічних проблем життя та багатогранної діяльності сільської інтелігенції України в період складного й неоднозначного розвитку українського села є важливим і в практично-прикладному плані. Особливо в контексті сучасної соціально-економічної ситуації на селі, коли відмирають старі й створюються нові форми власності, господарювання, розвивається підприємництво. Це супроводжується відповідними змінами виробничих і соціальних відносин, формуванням нових категорій працівників. Саме тому життєдіяльність інтелігенції заслуговує на окрему увагу дослідників. Дослідження становища сільської інтелігенції доби непу, а також з'ясування ступеню її впливу на культурний розвиток та піднесення продуктивних сил українського села дає можливість актуалізувати роль сучасної сільської інтелігенції, яка певною мірою стоїть перед багато в чому схожими завданнями.

Сьогоднішні суспільні очікування ставлять перед інтелігенцією українського села складні завдання в галузі освіти, піднесення рівня агрономічної культури ведення господарств, економічної грамотності, правової свідомості та культурного дозвілля його мешканців. У зв'язку з цим цілком доцільним є вивчення попереднього досвіду роботи сільської інтелігенції України, зокрема, у період непу. Студіювання проблем побуту й умов праці інтелігенції в історичній ретроспективі дозволяє враховувати їх позитивні сторони та недоліки під час формування сучасної соціально-економічної та культурно-освітньої інфраструктури села, акцентувати увагу на рівні забезпеченості спеціалістів різних галузей, що живуть і працюють серед аграріїв сьогодні. Зосередження на цих проблемах є актуальним завданням усього українського суспільства, яке традиційно зацікавлене в нормальному функціонуванні аграрного сектору економіки України. Увага до цих питань державних органів влади, відповідних інституцій, а також кожного громадянина має бути спрямована на повернення інтелігенту села статусу висококваліфікованого фахівця та людини, що має високий ступінь поваги в суспільстві.

Отже, вказана тема вивчення має наукове, загально гуманітарне, суспільно-політичне значення, що й зумовлює її актуальність.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно наукової проблематики кафедри новітньої історії Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького, вона органічно пов'язана з темою наукового пошуку Науково-дослідного інституту селянства Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького “Історичні форми ментальності, соціально-економічної та громадсько-політичної самоорганізації українського селянства” (номер державної реєстрації 0102U006796).

Об'єктом дослідження є сільська інтелігенція як складова соціальної структури українського суспільства.

Предмет дослідження - суть, характер і форми діяльності сільської інтелігенції України в галузі економіки, освіти та культури.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1921-1929 рр. Вибір нижньої хронологічної межі (1921 р.) зумовлений офіційним проголошенням нової економічної політики на Х з'їзді РКП(б), а верхньої (1929 р.) - часом її остаточного згортання.

Територіальні межі дослідження. Опрацьовані матеріали стосуються території Української СРР у кордонах, якими вона окреслювалася упродовж зазначеного періоду.

Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі аналізу історіографії, джерельної бази з'ясувати життя, професійну та громадську діяльність сільської інтелігенції.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних дослідницьких завдань:

- з'ясувати стан наукової розробки теми, рівень і повноту забезпечення її джерельної бази;

- визначити місце сільської інтелігенції в соціальній структурі українського суспільства;

- охарактеризувати матеріальне становище сільської інтелігенції Української СРР у 1921-1929 рр.;

- проаналізувати політику радянської влади щодо інтелігенції українського села;

- вивчити суспільно-політичні настрої сільської інтелігенції;

- висвітлити стосунки селянства та інтелігенції;

- розкрити культурно-освітню діяльність сільської інтелігенції України в добу непу;

- дослідити її вплив на розвиток продуктивних сил українського села.

Наукова новизна і теоретичне значення дисертації полягають у наступному:

- вона є першим комплексним дослідженням місця і ролі сільської інтелігенції в соціальній структурі українського суспільства 1921-1929 рр.;

- ґрунтуючись на широкій історіографічній та джерельній базі, авторка інтерпретує поняття “сільська інтелігенція”, враховуючи особливості його вжитку в 1920-х рр.;

- у дисертації представлено нову інтерпретацію стосунків селянства та інтелігенції;

- у роботі переглянуто усталені точки зору на стосунки сільської інтелігенції з радянською владою, а також висвітлено її суспільно-політичні настрої;

- вперше комплексно і з погляду сучасних принципів науки з'ясовано вплив сільської інтелігенції на розвиток культури українського села та його продуктивних сил.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його фактологічний матеріал, основні положення, висновки й узагальнення можуть бути використані у подальшому вивченні цієї багатоаспектної проблеми. Результатами дисертації можна скористатися при написанні узагальнюючих історичних праць і довідкових видань, підготовці спецкурсів із історії України та українського селянства, під час проведення громадської та науково-популярної роботи.

Апробація результатів дисертації. Основні положення роботи обговорювалися на засіданнях кафедри новітньої історії Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького, історичної комісії історично-філософської секції Осередку наукового товариства імені Тараса Шевченка у Черкасах. Загальна концепція дисертації знайшла своє відображення у доповідях і повідомленнях на наукових конференціях різного рівня: ХІV науковій сесії Осередку наукового товариства імені Тараса Шевченка у Черкасах (Черкаси, 2003), ІІІ міжнародній науково-практичній конференції “Динаміка наукових досліджень'2004” (Дніпропетровськ, 2004), VІІІ міжнародній науково-практичній конференції “Наука і освіта'2005” (Дніпропетровськ, 2005), ХVІ науковій сесії Осередку наукового товариства імені Тараса Шевченка у Черкасах (Черкаси, 2005), ХVІІ науковій сесії Осередку наукового товариства імені Тараса Шевченка у Черкасах (Черкаси, 2006), І міжнародній науково-практичній конференції “Європейська наука ХХІ століття: стратегія і перспективи розвитку - 2006” (Дніпропетровськ, 2006), ІІ міжнародній науковій конференції “Національна інтелігенція в історії та культурі України у ХІХ - ХХІ століттях” (Вінниця, 2006).

Публікації. За матеріалами дослідження опубліковано 10 робіт, 4 з яких - у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України. Загальний обсяг публікацій становить 3,5 друкованих аркуші.

Обсяг і структура дисертації зумовлені метою і завданнями дослідження, проблемно-хронологічним принципом дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, що містять дев'ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (380 позицій, 40 сторінок). Загальний обсяг дисертації становить 213 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, наукову новизну результатів дисертації, визначено її основні завдання, хронологічні та територіальні межі, сформульовано мету, об'єкт, предмет, зазначено практичну значимість роботи, повідомлено про апробацію її основних положень.

У першому розділі “Історіографія, джерельна база та методологія дослідження”, який складається із трьох підрозділів, проаналізовано стан наукової розробки проблеми, вивчено джерельну базу дослідження, обґрунтовано його методологію.

У першому підрозділі першого розділу “Історіографія проблеми” з'ясовано стан наукового вивчення проблеми. Історіографію з обраної теми умовно поділено на шість періодів:

1) 1921-1929 рр.;

2) 1930-1953 рр.;

3) 1953-1964 рр.;

4) 1965-1984 рр.;

5) 1985-1991 рр.;

6) 1991-2006 рр.

В основу періодизації покладено суспільно-політичні та соціально-психологічні чинники проведення історичних досліджень у тоталітарну й сучасну добу. Характеризуючи видання 1921-1929 рр., зазначено, що помітними в них є дві тенденції у ставленні до сільської інтелігенції.

Одна з них репрезентується публікаціями нейтрально-позитивного змісту, а інша - критичними й ворожими. Їх єднає те, що у всіх дослідженнях цього періоду виразно простежується спроба подати лише функціональну сторону діяльності сільської інтелігенції, тобто висвітлити її як додаток до діяльності органів радянської влади на селі. Так, А. Луначарський подав концентрований виклад ленінського бачення інтелігенції в цілому. Сучасну йому сільську інтелігенцію, а надто духовенство, він трактував як таку, що, на відміну від міської, більше вразлива на “всілякі забобони”. Селянське, консервативне в релігійному плані, оточення, на його думку, мало ще довго перешкоджати формуванню “нової” інтелігенції. Цікаву і достатньо об'єктивну, як для комуніста-високопосадовця, соціально-психологічну характеристику дав інтелігенції у 1924 р. Ю. Ключніков.

У той же період в Україні сільській інтелігенції були присвячені роботи О. Білецького, А. Приходька, І. Ніколаєва та ін. Вони вигідно відрізняються від робіт вищого партійного керівництва своєю ґрунтовністю, у них більше уваги приділено об'єктивному висвітленню становища сільської інтелігенції в Україні, вирішенню практичних завдань розбудови культурного життя села.

Панівною для другого історіографічного періоду - 1930-1953 рр. - була сталінська репліка-заборона на дослідження інтелігенції, яка передбачала, що інтелігенція як “позакласовий прошарок” рано чи пізно зникне. У зв'язку з цим, у 1930-1953 рр., ґрунтовних досліджень сільської інтелігенції України доби непу, як і будь-якої іншої групи інтелігенції республіки чи всього СРСР, у радянській історіографії фактично не проводилося. Доробок цього періоду обмежується кількома працями, які здебільшого нагадують ідеологічні трактати й мало претендують на науковість. У 1939 р. Є. Ярославський “констатував”, що “рештки старої інтелігенції розчинилися в надрах нової, радянської, народної інтелігенції”. Він недвозначно підкреслював, що зовсім скоро “весь радянський народ буде поспіль складатися з інтелігентних людей, які оволоділи сучасною наукою і культурою”. Утилітаристських принципів у ставленні до інтелігенції не уник навіть щирий прихильник українізації і співпраці зі спеціалістами М. Скрипник.

Альтернативу радянській оцінці сільської інтелігенції сталінського періоду склали розвідки, статті і брошури істориків із діаспори, також діячів націоналістичного підпілля, які жили і працювали в Україні. Водночас важко не помітити, що історіографія української діаспори, а також західне суспільствознавство цього періоду лише іноді згадують саме сільську інтелігенцію України доби непу.

Дослідження третього історіографічного періоду - часів “відлиги” (1953-1964 рр.) мало чим відрізнялися від попередніх двадцяти років. За доби М. Хрущова вийшло декілька праць, які стосувалися проблем сільської інтелігенції Української СРР та СРСР в цілому. Втім, сам термін “сільська інтелігенція” вживався в них не часто і без особливих пояснень.

Практично перший в радянській історіографії на ґрунтовному рівні порушив питання природи та сутності сільської інтелігенції О. Сухарєв. Він висловив думку про те, що сільська інтелігенція є соціальним прошарком, який став формуватися з розвитком капіталізму на селі, який лише в процесі соціалістичних перетворень став масовим. Дослідник розділяє інтелігенцію на дві групи: виробничу й невиробничу. Він подає також структуру цих груп. До першої О. Сухарєв відніс такі підгрупи, як спеціалісти сільського господарства і керівники сільського господарства, до другої - спеціалістів, які займаються культурним та медичним обслуговуванням сільської людності; в якості особливого підрозділу сільської інтелігенції ним виділяється загін партійних, профспілкових й комсомольських функціонерів.

У період “відлиги” за кордоном продовжували виходити праці, в яких порушувалася проблема трагічної долі української інтелігенції, в тому числі сільської. Іноді авторам цих досліджень не вистачало джерельної бази, яка залишилася на їхній батьківщині, але в цілому їхні спогади, відомості, якими вони оперували, і роздуми є достатньо вірогідними і мають наукову цінність. У наступний, четвертий, період історіографії непівської сільської інтелігенції УСРР (1965-1984 рр.) вчені виходять на більш предметний рівень досліджень. Саме в цей час змінилося офіційне ставлення до сільської інтелігенції та інтелігенції взагалі. Партія нарешті визнала, що професійне заняття розумовою працею істотно відрізняє інтелігенцію від інших соціальних груп суспільства. Сільську інтелігенцію історики стали вивчати з огляду на її місце в структурі радянського суспільства, а також у соціокультурних та політичних перетвореннях на різних етапах розвитку цього суспільства. Ідеологічним нововведенням цього періоду було твердження про існування т. зв. “радянської інтелігенції”, складовою частиною якої, безперечно, була сільська інтелігенція. Коли йшлося про “радянську інтелігенцію”, то передбачалося визнання того, що від старої (“буржуазної”) нічого не залишилося, а на зміну їй прийшло покоління нової інтелігенції, пов'язаної з комунізмом безпосередньо. Серед праць цього періоду варто назвати монографії Г. Ясницького, С. Федюкіна, П. Амєліна, В. Астахової, Ю. Арутюняна, М. Добрускіна, В. Андрушка, а також серію колективних і узагальнюючих робіт.

Закордонне суспільствознавство було альтернативою радянській історіографії цього періоду. За межами УРСР вийшло чимало праць істориків української діаспори. Деякою мірою вони висвітлюють історію інтелігенції українського села в 1920-х рр. Зрештою, у 1985 р., вийшла друком фундаментальна монографія українського діаспорного вченого Б. Кравченка, побудована на широкій джерельній базі, яка значно розширює уявлення дослідників про життя та діяльність сільської інтелігенції України в добу непу і є одним із найбільш ґрунтовних досліджень української діаспори на цю тему.

В УРСР, як і в СРСР, до середини 1980-х рр. дослідження сільської інтелігенції (інтелігенції в цілому, національної інтелігенції) так і не вийшли за рамки марксистської методології. Істотні зміни відбулися лише під час “перебудови” (1985-1991 рр.). Для досліджень сільської інтелігенції доби непу в Україні це був п'ятий історіографічний період. Для нього все ще характерними залишаються роботи, які перебували в полоні марксистської догматики. Однак тоді ж деякі вчені відмовляються від радянських історіографічних стереотипів і виходять на якісно новий науковий рівень дослідження.

Огляд усіх досліджень сільської інтелігенції радянськими вченими засвідчує, що власне поняття “сільська інтелігенція” вживалося ними з огляду на два основних підходи:

1) суто географічний - коли йшлося про людей розумової праці в аграрному секторі економіки;

2) ідеологічно-функціональний - коли інтелігенція розглядалася з класових позицій як верства, що повинна формуватися насамперед із представників селянства (щоб бути ближчою до народу), а також як соціальна група, котра повинна здійснювати ідейну обробку населення насамперед сільської місцевості в дусі комуністичної догматики. Другий підхід вважався за пріоритетний у науці впродовж всієї радянської доби.

Роботи сучасних українських вчених представляють собою шостий історіографічний період (1991-2006 рр.) у дослідженнях сільської інтелігенції України доби непу. Вчені порушили величезний ряд проблем, які тією чи іншою мірою стосувалися сільської інтелігенції України в добу непу. Кооперативній інтелігенції в добу непу присвячено окремі сюжети монографії та публікацій А. Морозова. У 1994 р., вийшли друком три томи “Нарисів історії української інтелігенції (перша половина ХХ ст.)”, з яких нашої проблеми стосуються другий і третій. Сюжети цієї колективної монографії містять багато загальних і спеціальних відомостей із життя та діяльності окремих груп сільської інтелігенції України в добу непу.

Починаючи з другої половини 1990-х рр., з'являється ще ряд праць, в яких дослідники порушують, розвивають, розробляють проблеми, що прямо стосуються або є дотичними до нашої теми. Серед них роботи Р. Ляха, В. Прилуцького, Я. Мандрика, Л. Беренштейна, П. Панченка, В. Коцура, О. Тарапон, Н. Коцур, В. Молоткіної, М. Журби, Л. Скотнікової, О. Ганжі, М. Дорошка, С. Кульчицького, О. Мовчан, М. Шитюка, В. Гусєва, М. Журби, М. Кузьменка, колективна монографія “Українізація” 1920-30-х років: передумови, здобутки, уроки”.

На початку 1990-х років в Україні були захищені перші дисертації, присвячені інтелігенції. Починаючи з другої половини 1990-х рр., різні аспекти життя та діяльності сільської інтелігенції України доби непу висвітлюються в багатьох кандидатських та докторських дисертаціях, однак спеціального дослідження цієї проблеми й досі не існує.

Російські та західні дослідники сьогодні фактично оминають проблеми, які стосуються історії інтелігенції (сільської інтелігенції) в Україні. Спроба виявити праці, які хоча б фрагментарно висвітлювали ці питання, не дала вагомих результатів. Учені з Росії і дослідники з-за кордону традиційно вивчають інтелігенцію з філософських позицій, у загальноросійському (імперському, всесоюзному) контексті.

Щоправда, з погляду теоретико-методологічного, праці закордонних дослідників мають величезну користь. До того ж вони не суперечать багатьом загальновизнаним тезам сучасної української науки. Так, наприклад, Ю. Шеррер визнає, що “після більшовицької революції 1917 р., і встановлення радянської влади малася на увазі така ситуація, при якій інтелігенція не має більше ні свого ідеологічного, ні соціального місця”.

Отже, історіографічний аналіз дає підстави твердити, що спеціального дослідження, об'єктом і предметом якого була б сільська інтелігенція України доби непу, поки що немає, чим і зумовлене звернення авторки до цієї теми.

У підрозділі 1.2 “Джерельна база роботи” проаналізовано джерельну базу дослідження.

Під час роботи на темою авторкою опрацьовано матеріали, що зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ЦДАВОВУ). Передусім це справи фондів “Народний Комісаріат Освіти Української РСР” (Ф. 166), “Народный Комиссариат Рабоче-крестьянской инспекции УССР” (Ф. 539), “Центральний комітет спілки РОБОС” (Ф. 2717). Частину джерел архівного збереження було опрацьовано в Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГОУ). Це, зокрема, документи із фонду “Центральный Комитет Коммунистической партии Украины” (Ф. 1). Серед них значною є кількість звітів про результати перевірки життя, побуту та діяльності сільської інтелігенції в 1920-х рр., стенографічні звіти нарад і засідань ЦК КП(б)У, секретні й поточні повідомлення ДПУ, телеграми, листи, директиви, довідки, пояснювальні записки, доповіді, поточна документація, витяги з протоколів, списки вчителів, агрономів, лікарів, інших спеціалістів села різних регіонів тощо. Основну масу опублікованих джерел, що залучалися під час опрацювання теми, можна розділити на декілька видів:

1) загальна законодавча та галузева юридична база, що зустрічається окремими документами, а також упорядкована у великі збірники (в тому числі матеріали з'їздів);

2) звіти, огляди про життя та діяльність окремих груп сільської інтелігенції;

3) інструкційні матеріали;

4) статистичні матеріали;

5) матеріали нарад та конференцій, спеціалізовані матеріали, присвячені діяльності окремих груп сільської інтелігенції;

6) періодика 1920-х рр.

До першого виду опублікованих джерел насамперед варто віднести такі матеріали: “8-й всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. 17-20 січня 1924 р.”, “ІХ Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів: Стеногр. звіт”, “Десятий Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських та червоноармійських і козачих депутатів”, “Десятий з'їзд Комуністичної партії (більшовиків) України. 20-29 листопада 1927 р.”, “ІV Всеукраїнський з'їзд профспілок 1-8 грудня 1928 р.”, “Постанова ЦК РКП(б) про спеціалістів”, “Проект “Положення про районову агрономію” та ін. Сюди ж відносяться збірники “Культурне будівництво в Українській РСР: найважливіші рішення комуністичної партії і радянський уряду 1917-1960 рр.”, “Культурне будівництво в Українській РСР 1917-1927 рр.”, “Социалистическое строительство на Черниговщине. 1921-1941 гг.”, “Социалистическое строительство на Житомирщине. 1921-1941 гг.”, “Социалистическое строительство на Сумщине. 1921-июнь 1941 гг.” тощо.

Другим видом опублікованих джерел є звіти, огляди про життя та діяльність окремих груп сільської інтелігенції. Зокрема такі, як “Звіт робітничо-селянського уряду України за 1923-1924 роки до Дев'ятого Всеукраїнського з'їзду Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів”, “Два роки роботи уряду УСРР. 1926/1927 - 1927/1928: матеріали до звіту уряду Одинадцятому з'їздові Рад”, “Відчит Шевченківського округового Виконавчого комітету за 1926-28 рік ХІІ-му округовому з'їзду рад Шевченківщини”, “Охорона здоровля на селі” та ін.

Третій вид джерел, що є опублікованими, це інструкційні матеріали. Зазвичай вони писалися спеціалістами з конкретної галузі. Серед джерел цього типу варто назвати “Що треба знати кожному народному вчителеві про сільське господарство” І. Ожиганова, “Сільсько-господарські гуртки та їх роля на селі” Б. Бломквіста, “Як агрономія допомагає селянам” О. Щадиліва тощо.

Четвертий вид опублікованих джерел - статистичні матеріали. До цієї частини джерельної бази входять насамперед “Україна: Статистичний щорічник на 1928 р.”, “Матеріали до характеристики стану сільського господарства України” і подібні до них матеріали.

П'ятим видом опублікованих джерел є матеріали нарад та конференцій, спеціалізовані підбірки матеріалів, присвячені діяльності окремих груп сільської інтелігенції. Серед них “Промова ректора Кам'янець-Подільського С.Г. Інституту т. Баєра”, “Промова Народнього Комісара Земельних Справ т. Клименка”, “Сільсько-господарська освіта в системі народньої освіти УСРР” Я. Ряппо, “Перспективи сільського господарства України й завдання сільсько-господарської освіти” Т. Петришина, “Сучасні завдання сільсько-господарської освіти на Україні” М. Вольфа та ін. Шостим видом опублікованих джерел є періодика 1920-х рр. Вона надзвичайно багата на відомості про різні аспекти життя та діяльності як сільської інтелігенції в цілому, так і її окремих груп. Багато цінного матеріалу мітять авторські і редакційні статті таких журналів як “Селянська правда”, “Сільський господар”, “Просвещение Донбасса”, “Радянська школа (Освіта Донбасу)”, “Радянська освіта”, “Барикади театру”, “Сільський театр”, “Більшовик”, “Вісті ВУЦВК”, “Життя й революція”, “Народний учитель”, “Сільрада”, “Землеустрійник України”, “Український агроном”, “Радянський селянин”, “Коопероване село”, “Сільськогосподарська освіта”, “Культура і побут”, “Радянський фельдшер” та багатьох інших.

У цілому джерельна база дослідження є достовірною, різноплановою, що дозволяє розкрити обрану для вивчення тему й вирішити дослідницькі завдання.

У підрозділі 1.3 “Методологія дослідження” зазначено, що під час опрацювання теми було застосовано принципи об'єктивності, історизму та наукового плюралізму тощо. Об'єктивність ґрунтується на прагненні максимально точно відтворити історичну картину проблеми. Тій же меті підпорядковано принцип історизму, що передбачає насамперед загальну обізнаність із епохою, що вивчається, а також можливість здійснювати екскурси в попередню або ж наступну після неї історичну епоху. Принцип наукового плюралізму, що є одним із найдавніших і найпопулярніших методів західної науки, покликаний забезпечити дослідження необхідною історіографічною та теоретико-методологічною базою. Завдяки йому існує можливість ґрунтовно ознайомитися з думками різних авторів на предмет дослідження і водночас аргументовано погоджуватися чи не погоджуватися з ними. У роботі застосовано системний підхід. Сутність його полягає у комплексному дослідженні сільської інтелігенції доби непу в Україні як цілісної системи, що має множину взаємопов'язаних елементів, компонентів, цілей, склад, структуру. Особливо виправданим є такий підхід у з'ясуванні впливу сільської інтелігенції як частини більш складної системи (всього суспільства) на окремі суспільні явища. Поряд із системним підходом було застосовано системний підхід, який відрізняється від першого більш конкретною метою - вивчає людську діяльність. Відповідно до нього сільська інтелігенція доби непу уявлялася як система, в якій діяльність кожного її суб'єкта відбувається за схемою: потреба - суб'єкт - об'єкт - процеси - умови - результат. В цілому окреслена методологія дозволила комплексно і всебічно дослідити порушену проблему, структурувати роботу відповідно до логіки викладу основних її положень, враховуючи історіографічні здобутки, наявну джерельну базу й теоретико-методологічні засади теми, що вивчається.

У другому розділі “Ставлення органів радянської влади до сільської інтелігенції Української СРР у 1921-1929 рр.”, який складається із двох взаємопов'язаних підрозділів, проаналізовано основні аспекти стосунків радянської влади і сільської інтелігенції України в добу непу.

У підрозділі 2.1 “Вплив інститутів радянської влади на діяльність інтелігенції” з'ясовано особливості офіційного трактування владою цієї верстви, участь інтелігенції в роботі сільрад, політику “перевиховання старої інтелігенції”, ставлення низових органів влади до інтелігенції на селі, охарактеризовано деякі аспекти політичної боротьби з нею.

У контексті впливу комуністичної ідеології на сільську інтелігенцію України доби непу зроблено висновок, що на той час спеціалісти із села фактично не переймалися ідеологічними доктринами більшовиків. Виникла певна суперечність, адже основна роль, яку відводила радянська влада сільській інтелігенції, мала ідеологічний підтекст. Більшовицькі лідери розраховували, що комунізм зможе утвердитися в українському селі за умови привнесення туди стану громадянської війни. Не останнє місце у цьому відводилося сільській інтелігенції, яка виступала частково його суб'єктом, а частково - в якості об'єкту “вирішення класових антагонізмів” на селі.

У правовому становищі сільський інтелігент часів непу, подібно дореволюційній добі, а іноді й понад те, залишався мало захищеною категорією населення. Дуже часто радянські органи використовували інтелігенцію села не за призначенням. Це було пов'язано насамперед із тим, що сама влада на селі була малокомпетентною. Невисокий рівень професійної, громадсько-політичної роботи був зафіксований у голів сільрад, керівників комнезамів й артілей, серед міліції та суддів. У зв'язку з цим грамотні люди села, до яких належала передусім “стара” сільська інтелігенція, під тиском були змушені виконувати, окрім своєї безпосередньої, ще й інші види мало або й зовсім неоплачуваної роботи.

Стосунки радянської влади з сільською інтелігенцією України в 1921-1929 рр., мали умовно-договірний характер. За умови лояльного ставлення спеціалістів до комуністичної системи освіти, виховання, суспільно-політичних та соціально-економічних реформ цілком плідною видавалася співпраця обох сторін. Однак невдоволення окремих інтелігентів своїм соціальним та матеріальним становищем, усвідомлення ними національно-політичних потреб та власної елітарної ролі призводили до спроб перебрати на себе керівну роль на місцях. З огляду на це, а також на низку інших суспільно-класових колізій, ставлення радянської влади до сільських спеціалістів зазнавало змін у бік посилення партійної критики, судових і просто репресивних розправ, інших важелів “духовного” й фізичного впливів. Незважаючи на це, в добу непу діалог між сільськими інтелігентами й радянською системою був більш паритетним і плідним, ніж у пізніші періоди.

У підрозділі 2.2 “Суспільно-політичні настрої сільської інтелігенції та її участь в українізації” досліджено ставлення сільської інтелігенції до суспільно-політичної ситуації, яка складалася впродовж 1921-1929 рр. Воно було неоднозначним. Особливо сучасники відзначали велику “амплітуду політичних коливань вчителя”.

Очевидним є те, що інтелігенція не могла лишити поза своєю увагою перехід до нової економічної політики. В соціально-економічному аспекті остання сприймалася позитивно, особливо у порівнянні з політикою “військового комунізму”. У зв'язку з цим загальноприйнятою для 1924-25 рр., вважалася, наприклад, теза, згідно з якою, сільське вчительство вже “міцно стало на платформу радянської влади”. Це ж зазначалося й щодо інших спеціалістів (лікарів, агрономів тощо).

Однак уважний перегляд значного масиву документів дає підстави стверджувати, що це була лише офіційна позиція сільської інтелігенції. Соціально-психологічний аспект цієї позиції був дещо іншим. Більшість груп сільської інтелігенції була переконана, що радянська система господарювання (як і радянська влада) не здатна задовольняти інтереси “представників інтелігентної праці”, що “демократія - тільки для відводу очей”.

Особливою цариною, де сільська інтелігенція отримала шанс найбільше реалізувати свої можливості, стала кампанія з українізації. Власне значний вплив на те, що сільська інтелігенція (яка переважно була україномовною) повернулася обличчям до російськомовної більшовицької влади, мало саме законодавче затвердження у 1923 р., радянським урядом республіки української мови як офіційної в діловодстві та громадському вжитку. Суспільно-політичне значення впровадження українізації через діяльність сільської інтелігенції важко переоцінити. Адже більшість населення аграрного сектору України належала до українського етносу. Сільська інтелігенція була зацікавлена у реалізації своїх умінь, навичок і, зрештою, потреб через популяризацію інтелектуальних та духовних цінностей рідною, зрозумілою багатьом, мовою. Селянство активно підтримувало українізацію, хоча, варто визнати, серед окремих його груп спостерігалося часом різне ставлення до неї, включаючи випадки, коли під впливом комплексів меншовартості деякі хлібороби вимагали викладати російською мовою, бо “нею говорить влада”, “нею говорить місто”.

У третьому розділі “Суспільний статус та матеріальне становище сільської інтелігенції”, який складається із двох логічно пов'язаних підрозділів, проаналізовано соціальний та економічний аспекти життя та діяльності сільської інтелігенції України в добу непу. У підрозділі 3.1 “Місце інтелігенції в соціальній структурі українського села” за декількома критеріями охарактеризовано соціальний статус інтелігентного працівника на селі. Зокрема, враховано такі чинники, як добір вступників до навчальних закладів, у тому числі класовий підхід у підготовці та перепідготовці спеціалістів, принципи обрахунку загальної кількості інтелігенції, що працювала на селі, політика радянської влади щодо “перевиховання старих кадрів”, а також такі суспільні явища, як міграційні процеси, плинність кадрів, ставлення до сільської інтелігенції селянства тощо.

Соціальний статус пересічного сільського інтелігента України доби непу визначався переважно його місцем в соціально-професійній структурі українського села. Якщо це був партієць чи голова сільради, його авторитет тримався за рахунок панування радянської влади в Україні в цілому. У випадку з сільським учительством (аналогічно з сільським лікарем, агрономом, іншими спеціалістами) ставлення окремих соціальних елементів до нього визначалося за двома критеріями: радянська робота і професійна діяльність. За першим здебільшого судили органи місцевої влади, за другим - селянство. Різні фахові групи сільської інтелігенції мали свою диференціацію освітньо-кваліфікаційних рівнів.

Чисельно сільська інтелігенція України доби непу становила 166,5 тис. осіб (без членів сімей) у 1926 р., отже посідала помітне місце в житті українського села. Оскільки ситуація з освітою селянських верств на кінець 1920-х рр. істотно змінилася в бік її скорочення, є підстави вважати, що до кінця непу (1929 р.) загальна чисельність сільської інтелігенції не змінилася. Особливо ж, якщо зважити на те, що розпочався новий виток репресій проти інтелігенції (в тому числі сільського вчительства, духовенства та ін.). Варто також зауважити на тому, що радянській владі не вдалося повністю відмовитися від послуг “старих спеціалістів”: вона навіть не здолала їхній п'ятдесят відсотковий бар'єр у загальній структурі сільської інтелігенції.

У підрозділі 3.2 “Особливості матеріального забезпечення й економічних основ буття сільського інтелігента” розглянуто економічне становище інтелігенції українського села доби непу.

Матеріальне забезпечення майже всіх груп сільської інтелігенції було незадовільним. Доказом цього є безперервна їхня боротьба за підвищення зарплатні, збільшення технічного забезпечення, за надання соціальних гарантій, відпочинку, пенсій, пільг на здобуття освіти дітям, клопотання про облаштування житла, та за інші економічні підвалини життя людини. Часто результатом жвавого обговорення матеріально-побутових проблем життєдіяльності сільської інтелігенції у фаховій періодиці ставали клопотання відповідних профспілок до вищих органів влади про покращення умов її життя та праці. Втім найчастіше радянська влада обирала тактику маневрування і відмов, перекладаючи справу на місцеві органи. Тож не дивною була тенденція, коли чимала частина сільської інтелігенції намагалася уникнути роботи на держслужбі, поблизу радянських установ, а йшла на приватну роботу, яку досить часто надавали кооперативи (яскравий приклад - відтік агрономів до кооперативних організацій).

Якщо ж спробувати порівняти матеріальне забезпечення різних груп сільської інтелігенції за зарплатою, то тут доводиться констатувати, що найменш забезпеченим був сільський учитель. Поряд були працівники медицини, ветлікарі, лісники. Цікаво, що іноді й голова сільради був малозабезпеченою людиною. Не дивно, що обіймаючи високу посаду при низькій зарплатні, він завжди мав спокусу зловжити своїм службовим становищем. Більшу зарплатню отримували від держави агрономи, меліоратори, втім і вони були незадоволені своїм матеріальним становищем (наприклад, зарплата агронома до кінця непу так і не досягла довоєнного рівня). У кооперативах зарплата була вищою, тому не дивно, що спостерігався відтік кадрів із державних органів і перехід їх у кооперативи. В цілому варто визнати, що зарплата спеціалістів на селі була невисокою.

У четвертому розділі “Культосвітня та виробнича діяльність сільської інтелігенції в Українській СРР доби непу”, який складається із двох послідовно узгоджених підрозділів, проаналізовано внесок інтелігенції у культурно-освітній та економічний розвиток села.

У підрозділі 4.1 “Діяльність сільської інтелігенції з підтримки культури та освіти села” з'ясовано особливості участі різних груп інтелігенції в роботі на ниві освіти і культурного розвитку сільського населення.

Культурно-освітня робота сільської інтелігенції у період непу мала характер дублювання рішень Компартії. Вважалося, що інтелігент має без застережень виконувати культурну політику Комуністичної партії на селі, точніше ідеологічну обробку населення в сільбудах, хатах-читальнях та інших установах. На цьому його “культуротворча функція” фактично завершувалася. У результаті наполегливої роботи учителів за роки непу на селі утричі збільшилась кількість грамотних людей. Однак половина дорослого населення українського села залишалася неписьменною.

Втягнення сільської інтелігенції в політосвітню роботу мало невеликий ефект, принаймні не такий, на який очікувала радянська влада. Яскравим свідченням того, що сільська інтелігенція ігнорувала політосвітні заходи радянської влади є те, що в деяких місцевостях відомості про сільський “культактив” (керівників гуртків, лікарів, агрономів, вчителів і т. ін.) почали збирати лише у 1927-28 рр.

Наслідки політосвіти серед селянства теж були невтішними, бо з року в рік зростала мережа закладів, що належали до її юрисдикції, а партійні наради, з'їзди і конференції твердили одну тезу: “Політосвіта на селі ще не здійснена в достатній мірі”. Тож і наприкінці доби непу традиційним був заклик взятися за “просвіту” селянства з новим ентузіазмом. Значно продуктивнішою була сільськогосподарська освіта.

В цілому для періоду, що вивчається, необхідно констатувати, що спроба радянської влади і громадських організацій, які вона створювала для селянства, викорінити із свідомості хліборобів релігійне й національне світосприйняття з одночасним насадженням класової ідеології через хати-читальні і сільбуди не мала широкої підтримки серед мешканців села. Сільська інтелігенція, що волею і неволею стала біля керма цього процесу, досить часто знаходила спосіб як влаштувати альтернативний духовний відпочинок і собі, й односельчанам. В цілому культурно-освітню діяльність сільської інтелігенції України доби непу важко оцінити якось однозначно. З одного боку, вона була провідником комуністичної системи освіти, виховання, нав'язувала мало привабливі з естетичного погляду зразки пролеткульту, а з іншого - сприяла підвищенню загального рівня грамотності селян та інших соціальних груп сільської місцевості, виявляла спроби поставити духовне виховання в рамки національної традиції.

У підрозділі 4.2 “Роль “виробничої інтелігенції” у розвитку сільськогосподарських продуктивних сил” охарактеризовано внесок сільської інтелігенції у створення економічної інфраструктури у непівському селі.

Найчисельнішу категорію сільської інтелігенції, що близько стояла до виробництва, становили спеціалісти сільського господарства, зокрема, працівники агрономії. Ефективній роботі агрономів на місцях сприяла достатньо широка мережа сільськогосподарських шкіл. Корисність цієї мережі відзначали спеціалісти впродовж всієї доби непу. Агроном і сільськогосподарська школа дбали про агрокультурні завдання, про те, як саме провадити навчання, тобто взяти участь у цій праці й виробити методи агрокультурного впливу на населення та заздалегідь привчити студентів та учнів передавати сільськогосподарські знання чи уміння хліборобам. Застосовувалися різні форми роботи із селянством: лекції, курси, доповіді, дискусії, виставки, екскурсії, плакати, агіт-агропункти, конкурси, консультації, інструктування, ліквідпункти, стінні газети, листівки тощо.

Велику роль у збереженні й відтворенні продуктивних сил сільського господарства відгравала ветеринарна допомога. Втім до кінця непу вона так і не вийшла на належний рівень. Лісники сприяли поширенню серед населення знань про користь лісів, необхідність їхнього збереження і примноження. Практично це виявлялося у безпосередньому нагляді за станом лісових масивів України, а в освітній роботі мало такі форми: читання лекцій в сільськогосподарських школах та гуртках (для школярів та дорослих), організація екскурсій до лісу, деревонасадження у садах, парках, скверах і власне лісах, робота в музеях, гуртках “Друзів лісу” тощо. Періодика 1920-х рр. свідчить, що в багатьох регіонах України робота лісників (у тому числі культурно-освітня) була зустрінута селянами з розумінням.

Особливу верству, що оберігала, згідно з марксистським підходом, одну з найважливіших продуктивних сил сільськогосподарського виробничого процесу - робочі руки селянства й робітництва - становили лікарі. Незважаючи на поступове зростання на селі чисельності лікарських кадрів, у 1920-х рр., ситуація з медичним обслуговуванням селянства України була незадовільною. Найпершим і найбільшим недоліком у сфері охорони здоров'я країни з переважанням сільського населення була концентрація лікарів у містах. Це становище залишилося практично незмінним аж до кінця 1930-х рр.

Характеризуючи виробничу діяльність непівської сільської інтелігенції в цілому, варто зазначити, що у площині розвитку продуктивних сил села вона зробила чимало корисного, зокрема, перевела селянські одноосібні господарства та кооперативи на більш досконалу техніку сівозмін, вирощування кормів і технічних культур, запровадила нові високоякісні сорти пшениці, буряку, прийоми угноєння тощо, передавши частину своїх знань селянству. Заповзятлива праця не чисельного медичного персоналу українських сіл дала можливість вилікувати від хвороб і попередити нові захворювання тисяч їхніх мешканців, чим було збережено трудові ресурси країни.

У результаті проведеного наукового дослідження авторка виносить на захист наступні висновки:

1. Життя та діяльність сільської інтелігенції УСРР доби непу є маловивченою темою в історичній літературі, хоча джерельна база для її дослідження є різноплановою і достовірною.

2. Місце сільського інтелігента в структурі українського суспільства 1920-х років визначалося характером його стосунків із органами радянської влади та селянською верствою, тоді як його професійна діяльність відходила на другий план. Незважаючи на це, сільський інтелігент був достатньо авторитетною фігурою, іноді він уособлював єдину культурну силу українського села. Його соціальний статус визначався займаною посадою (голова сільради, вчитель, лікар, керівник драмгуртка тощо), а також моральним авторитетом серед селянства, рівнем правового захисту тощо.

3. У питанні матеріального становища найменш забезпеченим був сільський учитель, а також працівники медицини, ветлікарі, лісники. Більшу зарплатню отримували від держави агрономи, меліоратори, втім і вони були незадоволені своїм фінансовим становищем. У кооперативах зарплата була вищою, тому, не дивно, що до них спостерігався відтік кадрів із державних органів. Матеріально-технічні умови праці й економічна складова життєдіяльності у більшості сільської інтелігенції були незадовільними.

4. Ставлення сільської інтелігенції до пануючого режиму мало декілька рівнів: байдужий, нейтральний і ворожий. Це інтуїтивно і навіть формально фіксували огляди більшовицьких інспектур. Втім, реальна картина змінювалася щодня. Отже, абсолютизувати жодний із настроїв сільської інтелігенції не варто.

5. Сільські інтелігенти самоусувалися, якщо могли, від ідеологічного впливу, не зловживали тією “політграмотою”, якою володіли самі. Окремо варто відзначити участь сільської інтелігенції в українізації. Більшість із неї щиро вболівала і працювала на благо поширення української (рідної) мови у діловодстві, навчанні, побуті села. Досить часто участь сільської інтелігенції в процесах українізації характеризувалася усвідомленням нею політичної ролі цієї справи. інтелігенція історичний радянський

6. Сільська інтелігенція уникала сутичок із селянами (так званої “класової боротьби”, що була б вигідною більшовикам) і, навпаки, де могла, йшла з ними в союзі (захист релігії, українізація, опір оподаткуванню тощо).

7. Культурно-освітня робота сільської інтелігенції мала два основних напрями: професійний та ідеологічний. До фахової роботи сільська інтелігенція ставилася більш завзято, до політосвітньої - без особливого ентузіазму. Реальні здобутки з ліквідації неписьменності, українізації, агропропаганди, конкретних господарських зрушень великою мірою залежали від бажання інтелігенції допомогти і бажання селян отримати цю допомогу. Посередницька, контрольно-ревізійна функція, яку виконувала при цьому радянська влада, переважно лише шкодила нормальній співпраці інтелігенції з селянством.

8. Найбільшим був внесок сільської інтелігенції в розвиток сільськогосподарських продуктивних сил українського села. Саме завдяки її наполегливій праці селянські одноосібні господарства та кооперативи було переведено на досконалішу техніку сівозмін, вирощування кормів і технічних культур, запроваджено нові високоякісні сорти пшениці, буряку, прийоми угноєння тощо. Чимало окремих господарів отримали можливість удосконалювати свою агрикультуру за рахунок співпраці з великим штабом спеціалістів: агрономами, ветеринарами, зоотехніками, лісоводами та т. ін. Внаслідок наполегливої праці спеціалістів сільського господарства країна мала високий рівень його розвитку впродовж усієї доби непу.

ПУБЛІКАЦІЇ

1. Цьомра Т.С. Сільська інтелігенція Української СРР доби непу в історіографічних дослідженнях радянського періоду // Інтелігенція і влада. Громадсько-політичний науковий збірник. - Вип. 8. Серія: Історія. - Одеса: Астропринт, 2006. - С. 219-225.

2. Цьомра Т.С. Агрономи України в добу непу: соціальне становище, умови праці та професійна діяльність // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. М.М. Алексієвця. - Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2006. - Вип. 2. - С. 33-40.

3. Цьомра Т.С. Діяльність сільських лікарів України в добу непу // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. - Вип. 11. Серія: Історія: Зб. наукових праць / За заг. ред. проф. П.С. Григорчука. - Вінниця, 2006. - С. 236-238.

4. Цьомра Т.С. Вплив інститутів радянської влади на діяльність сільської інтелігенції УСРР (1921-1929 рр.) // Наукові записки. - Випуск 10. - Серія: Історичні науки. - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка. - 2007. - С. 240-247.

5. Цьомра Т.С. Перші агрономічні об'єднання України. Їхня діяльність в дореволюційний період та з початком революції 1917 року // Чотирнадцята наукова сесія Осередку Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Черкасах: Матеріали доповідей на засіданнях секцій і комісій, 12-20 березня 2003 р. / За ред В.В. Масненка. - Черкаси, 2003. - С. 19-21.

6. Цьомра Т.С. Всеукраїнське агрономічне товариство в еволюції агрономічно-громадського руху // Матеріали ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції “Динаміка наукових досліджень 2004”. Том 5. Історія України. - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2004. - С. 71-73.

7. Цьомра Т.С. Поняття та дослідження “сільської інтелігенції” в радянській історіографії // Шістнадцята наукова сесія Осередку Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Черкасах: Матеріали доповідей на засіданнях секцій і комісій, 12-31 березня 2005 р. / За ред В.В. Масненка. - Черкаси, 2006. - С. 45-50.

8. Цьомра Т.С. Матеріальне становище агроперсоналу земельних органів в 20-х роках ХХ ст. // Матеріали VІІІ Міжнародної науково-практичної конференції “Наука і освіта 2005”. Том 18. Історія України. - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2005. - С. 85-86.

9. Цьомра Т.С. Історіографія сільської інтелігенції як об'єкту наукового дослідження // Матеріали І Міжнародної науково-практичної конференції “Європейська наука ХХІ століття: стратегія і перспективи розвитку - 2006”. Том 3. Історія. - Дніпропетровськ: наука і освіта, 2006. - С. 3-5.

10. Цьомра Т.С. Матеріальне становище спеціалістів агрономії УСРР у добу непу // Сімнадцята наукова сесія Осередку Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Черкасах: Матеріали доповідей на засіданнях секцій і комісій, 14-24 березня 2006 р. / За ред В.В. Масненка. - Черкаси, 2006. - С. 85-88.

Размещено на Allbest.ru