Козацькі літописи 30–80-х рр. XVІІІ століття як історичне джерело та пам’ятки української історіографії

Незважаючи на те, що з царювання Петра І розпочався активний відплив талановитих учених і культурних діячів до Московії, більшість вихідців з України продовжувала ідентифікувати себе з власним народом. З іншого боку, ці просвітителі імперії залишалися в національно-культурному відношенні українцями і в очах земляків на Батьківщині: „А єпископа Кирила із Воронежа дожидаються в Чернігів ... Родом він... малоросіянин, Гадяцького полку, містечка Опішного священницький син” Чернігівський літопис. Неопубліковані сторінки // Україна. Наука і культура. - К., 1989. - С. 230., - читаємо в другій редакції Чернігівського літопису. Про високе відчуття національної єдності, насамперед в етнокультурному аспекті, свідчить традиційно часте вживання на сторінках літописних творів таких етнополітичних термінів, як “народ”, “нація” й “вітчизна”. Найчастіше в літописній практиці XVIII ст. слово “народ” означало форму національної й етнічної єдності, тобто націю (“Общенародное от Русі челобитье, а паче от козаков”, “всему народови Малороссійскому, незносные…чинили крівди”). Це визначення застосовувалось і в розумінні населення держави, жителів Гетьманщини (“к тамошнему народу выcокоматернее благосердие”). У процесі розвитку цього первинного значення з'явилися семантично вужчі номінативні одиниці. У певних словосполученнях слово “народ” стало означати окрему велику суспільну групу людей - селянство (“посполитий народ”) або козацтво (“козацкий малороссійский народ”). Для позначення спільності людей, об'єднаних єдиною мовою, територією, глибокими економічними зв'язками, традиціями, рисами культури й характеру, вживається термін “нація”. Відносний демократизм поглядів козацьких літописців дозволяв їм, на відміну від шляхетської еліти, широко трактувати соціально-політичне поняття “малоросійської нації”, до якої вони зараховували не лише шляхту й козацтво, а й духовенство та міщан. Деякі приклади дають підставу твердити про ототожнення “нації” з усіма мешканцями гетьманської держави. Визначення “отчизна” (“отечество”) як назва країни стосовно людей, котрі в ній народилися та є її громадянами, застосовувалось і щодо України (“целость отчизни нашой, Украйны Малороссійской”, “князь Меншиков…нашої Української Вітчизни недоброхот”). Самоусвідомлення деяких інтелігентів XVIII ст. було настільки високим, що дозволяло їм трактувати Київську Русь як батьківщину своїх предків-українців, сприяло збереженню державницьких традицій. Причому літописці вважали, що протягом своєї багатовікової історії Україна була невід'ємною складовою частиною європейського світу. Це видно, бодай, із запису автора Чернігівського літопису: “Сарана велика була в Малій Росії і по інших європейських націях” Там само. - С. 225.. Всіляко підносячи ідею служіння своєму народові та державі, українська інтелігенція водночас гостро засуджувала національне зрадництво.

Важливим складовим елементом національної свідомості для українського культурного середовища середини XVІІІ ст. виступає релігійний фактор. Розглядаючи православ'я як один з ефективних засобів у політичній боротьбі проти ополячення та окатоличення, українські історики виявляли значний інтерес до релігійних справ другої половини XVІ - першої половини XVІІ ст., особливо до Берестейської унії та її наслідків. Водночас, торкаючись політичних і соціальних подій другої половини XVІІ-XVІІІ ст., більшість військових канцеляристів уже надавала мінімальну увагу релігійним проблемам.

У козацьких хроніках 30-80-х рр. XVІІІ ст. йдеться переважно про історію Наддніпрянщини, котра стала центром творення гетьманської держави. Починаючи з гетьманства Мазепи, основна увага авторів прикута до подій на Лівобережжі. Але літописці по суті тримали в полі зору всю українську етнічну територію. Особливо цінною є інформація, що засвідчує розуміння тогочасною інтелігенцією українськості таких прикордонних регіонів, як Надсяння, Холмщина, Берестейщина, Турово-Пінщина та Слобожанщина. П. Симоновський, О.Рігельман та автор “Історії Русів” вмістили до своїх праць Білоцерківський універсал, автор якого розглядав як “истинныя с древних віков земли и провинціи наши… а именно: Кіевскую, Галицкую, Львовскую, Хельмскую, Бельзскую, Подольскую, Волынскую, Перемышлевскую…” Симоновский П. Краткое описание о козацком малороссійском народе. - М., 1847. - С. 15..

Хоч резиденціями правителів України в др. пол. XVІІ-XVІІІ ст. були Чигирин, Батурин і Глухів, але в тогочасній суспільній свідомості Київ продовжував виступати як головний релігійний, культурний та економічний центр українських земель. “Государыня Императрица Елисавета, - писав автор “Історії русів”, - в 1744 году благоволила посетить, со всем двором своим Малоросію, путешествуя в главный город ея, Кіев” Исторія Русов или Малой Россіи. - К., 1991. - С. 243..

В історичному розвитку кожної нації ідея соборності нерозривно пов'язана з проблемою державності. Адже за відсутності власного апарату політичної влади об'єднання всіх етнічних земель у кордонах однієї національної держави виявляється неможливим. З іншого боку, гасло возз'єднання всіх українських територій аж до Вісли сприяло розгортанню й поглибленню державотворчих процесів, особливо за гетьманування Б.Хмельницького й П.Дорошенка. Загалом у суспільній свідомості Лівобережжя середини - другої половини XVІІІ ст. переважав етнічний аспект розуміння соборності як природної цілісності всіх українських земель і духовної консолідації нашого народу.

Геополітичний напрям формування державної території проглядається на сторінках літописних пам'яток порівняно рідко. Це й не дивно, оскільки у XVІІІ ст. посилився процес інкорпорації України до складу Російської імперії. Тому політична думка національних інтелектуальних сил зосереджувалась у першу чергу на обороні автономії, а не на геополітичних проблемах. Літописні матеріали дають підстави припускати, що Б. Хмельницький вважав опанування Чорноморського узбережжя одним з пріоритетних національних інтересів. Отже важливим геополітичним завданням, що постало перед відновленою Українською державою, була нейтралізація Кримського ханства та колонізація причорноморських степів осілою хліборобською цивілізацією. Розглядаючи пам'ятки вітчизняної історіографії, ми знаходимо інформацію, що до сфери стратегічно важливих інтересів України входила також південна Білорусія, значна територія якої внаслідок успішних воєнних операцій 1654-1655-го рр. потрапила під козацький контроль.

Щоб обґрунтувати право на автономне існування Української держави, військові канцеляристи в міру своїх можливостей зверталися до ділових паперів, які, зокрема, стосувалися сфери зовнішньої політики. За відсутності оригіналів на допомогу приходили стилізація чи творча фантазія. Тобто вимисел виступає тут як технічний прийом, що дає змогу авторові підкріплювати власні аргументи відсутніми в оригінальних джерелах, але такими необхідними “фактами”.

У всіх без винятку історіографічних пам'ятках 30-80-х рр. XVІІІ ст. робиться наголос на литовсько-польському походженні українських прав і вольностей. Деякі з авторів генетично пов'язували політико-правове становище Гетьманщини зі статусом Київського князівства та його мешканців у складі Великого Князівства Литовського. Історики підкреслювали, що, вступаючи на престол, монархи Ягеллонської династії надавали привілеї, основні положення яких закріплювали суспільний і адміністративний устрій українських земель, принципи організації та діяльності місцевих органів влади, основні права громадян тощо.

Щоб засвідчити соціальну значущість козацтва, літописці намагалися переконати читача, ніби ще на початку XVІ ст. цей соціальний стан уже мав формальний юридичний статус. На їх думку, сама природа козаків як оборонців населення держави давала підстави для зрівняння представників цієї суспільної категорії зі шляхтою. Укладачі літописів підкреслювали, що у XVІ ст. козацтво як юридичний суб'єкт постійно розвивалося під протекцією короля та Речі Посполитої. Особливо зручний матеріал для таких міркувань можна було знайти у так званій „Баторієвій легенді”, яка розглядалася протягом XVІІІ ст. в Гетьманщині як важливе правове джерело. Всупереч історичній дійсності, єдиною причиною реформ літописці вважали прагнення Стефана Баторія з максимальною ефективністю використати потенційні можливості козацтва шляхом удосконалення його організаційної структури. Найдокладніша інформація про характер подій 1576 р. міститься на сторінках праці П. Симоновського. Давши розгорнуту „канонізовану” розповідь про зміст реформи й висловивши своє особисте ставлення до неї, наприкінці він сформулював, правда у дещо узагальненій формі, основний принцип козацького імунітету: „Поляки же ни до них самих, ни до их земель, кои им от Королей наданы были, ни какова дела не имели и в правление их никогда не мешалися” Симоновский П. Краткое описаніе о козацком малороссійском народе. - М., 1847. - С. 9..

Причинами польсько-українського конфлікту, на думку літописців, були грубі порушення магнатами й шляхтою попередніх договорів, укладених при добровільному об'єднанні України з Польщею, привілеїв козацького стану і створення унії. При цьому козацькі канцеляристи докладали всіх зусиль, щоб довести легітимність дій української сторони. Виходячи із заданих наперед ідеологічних настанов, вони подавали події Визвольної війни не як бунт проти законної влади Речі Посполитої, учасники якого керувалися тільки егоїстичними інтересами грабунку й наживи, а як об'єктивно неминучу й законну революцію в ім'я гуманістичних ідеалів національної та соціальної справедливості. З історичної перспективи вагомим доказом того, що король вів переговори з козацьким військом і визнав за ним право захищати свої привілеї навіть силою зброї стала для свідомої інтелігенції легенда про „Владиславові привілеї”. З її змісту випливало, що монарх, який в очах тодішнього суспільства був єдиним джерелом влади та справедливості, особисто санкціонував збройну боротьбу українського народу.

Значна частина літописців відкрито чи завуальовано обстоювала право Гетьманщини на збереження автономного статусу під протекторатом російського царя. Вони висловлювали переконання, що політико-правові взаємини України з імперією повинні базуватися на основі Переяславського договору 1654 р. Причому, добровільний характер цієї угоди посилював її вагомість у очах наших співвітчизників. Важливе значення для розуміння політико-правового рівня національної свідомості мають гетьманські статті XVІІ-XVІІІ ст., до змісту яких за потреби зверталися літописці. Українські історики прагнули наголосити на двосторонності зобов'язань сторін під час їх укладання й наводили лише найважливіші та найкорисніші для гетьманського уряду пункти, а невигідні свідомо замовчували. Використані у праці П.Симоновського імперські документи 1742-1751 рр. є яскравим свідченням політико-правової окремішності Гетьманщини, яку ще в середині XVІІІ ст. добре усвідомлювали не лише українці, а й росіяни. Вагомим доказом цього є й сцени прийому українських правителів і дипломатів при царському дворі, що наведені в “Короткому описі про козацький малоросійський народ”.

Високоосвічені інтелігенти аналізували національні “права і вольності” не стільки як морально-етичну категорію, скільки з боку їх предметно-практичного окреслення й документального оформлення у правові акти. Звідси таку велику увагу канцеляристи надавали характеристиці правових взаємин, міждержавних стосунків і політичних зобов'язань сторін.

Літописці звернулися до дослідження вітчизняного минулого з метою збереження історичної пам'яті нації. Природно, що основним об'єктом дослідження для військових канцеляристів стала козацька доба національної історії. Попереднім періодам у світській історіографії XVІІІ ст. відводиться значно менше місця.

А проте більшість літописних пам'яток починається з часів Київської Русі, оскільки в умовах перебування більшості етнічних українських територій під владою сусідів духовні сили етносу були звернені до часів державної незалежності, єдності й могутності. Тісний зв'язок між подіями ІХ-ХІV і XV-XVІІІ ст. безумовно сприяв утвердженню в українському середовищі усвідомлення тяглості національної історії за відсутності правлячої династії. Висвітлюючи процес формування козацького стану, канцеляристи представляли козаччину як основний чинник українського життя після втрати незалежності.

Тема боротьби козацтва проти турецько-татарської експансії знайшла яскраве відображення на сторінках літописів. Прославляючи бойові подвиги, героїзм і відвагу козаків, історики тим самим наголошували на їхніх заслугах перед Річчю Посполитою.

Чимало питань української історії кінця XVІ - першої половини XVІІ ст. у досліджуваних пам'ятках стосуються польсько-українського конфлікту. Чітко усвідомлюючи органічний взаємозв'язок між усіма антипольськими збройними повстаннями, історики оцінювали їх як єдиний процес національно-визвольної боротьби, що велася з різною інтенсивністю, починаючи з 1590-их рр.

На конкретному історичному матеріалі автори розповідають про формування Української держави в 1648-1764-му рр. Багато уваги звертають вони на визвольну війну під проводом Б.Хмельницького, оскільки саме цьому гетьману вдалося відновити національну незалежність.

Основне місце в історико-літературних працях 30-80-х рр. XVІІІ ст. посідає проблема українсько-московських взаємин. Необхідно було нагадати заслуги козацтва перед Росією в боротьбі з Польщею, Османською імперією, Швецією тощо та, з іншого боку, детально запротоколювати випадки кричущих порушень північним сусідом прав усіх станів українського суспільства. Творці досліджуваних нами історичних пам'яток нерідко були не лише свідками, а й безпосередніми учасниками багатьох важливих історичних подій XVІІІ ст., тому на сторінках деяких літописів зустрічаємо докладну інформацію про тогочасні українсько-російські взаємини.

Знайомлячи читачів з історичними фактами, літописці одночасно формували в них почуття спорідненості з усіма своїми предками, наголошували на єдності поколінь. Таким чином вітчизняна історія поставала не лише як пам'ять про минулі події, а і як пам'ять про всіх спільних родичів по висхідній лінії. Розповіді про героїчне минуле сприяли також формуванню почуття національної гордості. Більшість авторів прагнула виразити відданість, повагу й любов до свого народу. Героїчна й трагічна історія України розглядалася ними як засіб виховання справжнього патріотизму й національної свідомості.

ІV розділ має назву “Вплив козацького літописання на розвиток національної історіографії кінця XVІІІ - першої половини ХІХ ст.” Наприкінці XVІІІ ст. в Україні розпочався процес національного відродження. Воно виявлялося у зверненні тогочасної інтелігенції до народного життя, активному вивченні нею фольклору й етнографії, становленні нової української літератури, що творилася живою народною мовою. На формування світогляду української еліти помітний вплив справили демократичні ідеї французької революції та національні рухи серед поневолених слов'янських народів. Національне відродження, що на перших стадіях виявлялося в культурній та науковій сферах, породило в українській історіографії кінця XVІІІ - першої половини ХІХ ст. інтерес до використання та дослідження так званого козацького літописання.

На історичні студії першої половини ХІХ ст. тією чи іншою мірою впливали державницькі патріотичні ідеї, наявні в історико-літературних пам'ятках попереднього періоду.

Зокрема ряд сюжетів праць В. Рубана й П.Симоновського, що стосувалися подій української історії ХVІ-ХVІІІ ст., привернули увагу Максима Берлинського під час роботи над його фундаментальною “Історією міста Києва”.

1799 р. у Петербурзі побачив світ ІV том “Опису всіх народів, які проживають у Російській державі” Й.-Г.Георгі, частину розділів до якого написав Михайло Антоновський. В основу великого розділу “Про козаків малоросійських колишніх разом з нарисом історії про Малу Росію” останній поклав матеріали “Короткого літопису Малої Росії” В.Рубана й О.Безбородька. Антоновський майже посторінково, а в багатьох місцях трохи не дослівно використав названий твір. Щоправда, він провів певну редакторську роботу, зокрема вніс кілька незначних доповнень з інших джерел, висловив особисту думку стосовно низки фактів тощо. Загалом же ХХІІІ розділ “Опису всіх народів, які проживають у Російській державі” є своєрідною редакцією праці В.Рубана й О.Безбородька. На жаль, за своїми науковими якостями й методичними прийомами праця Антоновського виявилась не на висоті тогочасних вимог (вчений просто репродукував творчу манеру своїх попередників).

Читачі кінця ХVІІІ - першої половини ХІХ ст. могли познайомитись з козацькими літописами не тільки безпосередньо, а й опосередковано - через сучасні історичні праці, укладачі яких, у свою чергу, спиралися на матеріали хронік військових канцеляристів.

Наприклад, активне використання Ж.-Б.Шерером в “Аналах Малоросії” оригінального списку “Короткого опису Малоросії” (на інформації останнього базується весь другий том праці французького дослідника) сприяло увиразненню національної своєрідності українців у Західній Європі та піднесенню авторитету української історіографії на європейському рівні. З іншого боку, відразу після своєї появи “Анали” стали широковідомими на Україні. Безпосередні запозичення на сторінках “Історії русів” багатьох повідомлень з другого тому цієї праці свідчать про опосередкований вплив “Короткого опису Малоросії” на невідомого історика. Проведений нами текстуальний аналіз також дозволяє стверджувати, що ті уривки з “Історії русів”, які наводилися деякими вченими як доказ авторства Григорія Полетики, насправді були запозичені творцем “Історії русів” з книжки Шерера.

Дисертантові також вдалося встановити, що складений у 1813 р. “Летописец о Малой России или сокращенная история о козацких гетманах и о всем случившемся и примечания достойном в Украине”, що зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського, є не одним із списків “Короткого опису Малоросії”, як вважали попередні дослідники, а дослівним перекладом ІІ тому “Аналів”.

20-30-і рр. ХІХ ст. були переломними в розвитку національної історіографії. За рахунок залучення істориками архівного матеріалу розширилося коло джерел та зросла їх питома вага, формувалось нове ставлення до джерел, що полягало в посиленні критичного аналізу. Причому під вогонь критики потрапили козацькі літописи ХVІІІ ст. і, особливо, “Історія русів”.

Виходячи з міркувань про об'єктивність відображення дійсності, деякі вчені схилялися до думки, що саме чужоземців - Г.Боплана, П.Шевальє, Й.Пасторія, а не Псевдокониського чи Граб'янку треба вважати основоположниками української історичної науки. Загалом у 20-30-ті рр. відбувалося послідовне накопичення історичного досвіду та розвиток теоретичної думки.

Серед багатьох джерел “Історії Малої Росії” Дмитра Бантиша-Каменського були “Короткий опис про козацький малоросійський народ” П.Симоновського, “Літописна оповідь про Малу Росію” О.Рігельмана, “Короткий літопис Малої Росії” В.Рубана та чотири списки “Короткого опису Малоросії”.

У першій частині, що охоплює події від ІХ ст. до 1653 р., вищеперелічені пам'ятки відіграли третьорядну роль. Водночас на розповідь Д.Бантиша-Каменського про історію Київської Русі визначальний вплив справила “История государства Российского” Миколи Карамзіна. Окрім названої праці поміж головних джерел для зображення литовської доби була також “Historie generale de Pologne” П.-Ж. де Соліньяка. І тільки там, де йдеться про боротьбу українського народу з польсько-шляхетськими поневолювачами, зустрічаються окремі фрагментарні вкраплення матеріалів із праць вітчизняних істориків 30-80-х рр. ХVІІІ ст. Основну інформацію про події 1648-1653 рр. дослідник черпав з іноземної літератури.

Зате сюжети з військово-політичної, соціально-економічної та культурної історії України 1654-1657 рр. були написані Д.Бантишем-Каменським насамперед на основі документів архіву Колегії іноземних справ, а також українських історико-літературних творів ХVІІІ ст. Користуючись методом взаємодоповнення й коригування названих груп джерел, дослідник подав відносно вдалий системний виклад історії козацької держави, що існувала в Середньому Подніпров'ї. Третю частину своєї праці, що охоплює події 1687-1764 рр., він побудував насамперед на основі документальних матеріалів московських архівосховищ, а також архіву Чернігівського губернського правління.

Отже, в комплексі джерел “Історії Малої Росії”, котра переважала подібні попередні видання ґрунтовністю, документальністю й науковістю, знайшлося відповідне місце і для козацьких літописів 30-80-х рр. ХVІІІ ст., які, за винятком ІІ частини, відігравали для Бантиша-Каменського допоміжну роль порівняно з доробком іноземців і архівними документами.

Інший напрям у використанні історико-літературної спадщини козацьких канцеляристів започаткував Ізмаїл Срезневський. У другій частині “Запорозької старовини” він звернувся до “Короткого опису Малоросії” при зображенні картин польського гніту, облоги Збаража, перших років гетьманства Івана Брюховецького, подвигів Семена Палія тощо. Особливо значний за обсягом уривок, в основу якого покладено це джерело, присвячений подіям 1654-1657 рр. У примітках до другої частини І.Срезневський спирається також на “Короткий літопис Малої Росії” В.Рубана. Укладач вмістив до “Запорозької старовини” кілька квазіпосилань на рукопис П.Симоновського з тим, щоб надати правдивості власним вигаданим фактам. Так само письменник придумав і фабулу про заснування запорожцями Федора Линчая Микитинської Січі. Щоб переконати публіку в реальності цього факту, майстер слова вирішив послатися на список “Короткого опису Малоросії” Олекси Дівовича. Оскільки вказана праця не була опублікована, то пересічному читачеві нелегко було викрити стилізатора.

Зусилля Срезневського були спрямовані не стільки на пояснення причин історичних подій і встановлення їх достовірності, скільки на розвиток захоплюючого сюжету та створення образів окремих героїв. Белетризація також полягала в посиленні психологічної характеристики персонажів, драматизації окремих колізій, активному залученні фольклору тощо. Таким чином, І.Срезневського певною мірою можна розглядати як історика-письменника, що стояв біля витоків вітчизняної історичної прози, зокрема повісті й оповідання. Але він не тільки давав простір творчій фантазії, а й на власний розсуд редагував оригінальні тексти джерел. Усвідомлюючи вразливість подібних втручань, цей автор для більшої переконливості придумав і джерело для деяких своїх сюжетів - “Повесть о том, что случилось на Украине...”. Дана підробка складена досить витончено та винахідливо, але під час текстуального аналізу ми виявили у ній ряд конкретно-історичних і мовностильових недоречностей.

Вивчення джерельної основи “Повести” свідчить про використання її автором, крім праці Рубана, ще “Історії русів” і, що дуже ймовірно, “Історії Малої Росії” Д.Бантиша-Каменського, надрукованої в 1830 р.

Варто зазначити, що досі не знайдено не тільки оригіналу пам'ятки, а й жодного її списку з XVIII - початку XIX ст. Науці відомий лише список, який був власноручно укладений І.Срезневським на початку 30-х рр. XIX ст. Хоч українські історики та письменники другої половини XVIII ст. активно зверталися до різноманітних джерел, проте слідів використання “Повести” ми не знаходимо в жодному з творів цього періоду. Перші згадки про цей літопис зустрічаються на сторінках “Запорозької старовини”.

Той факт, що всупереч літописній традиції невідомий автор прикладає назву “гайдамаки” до учасників національно-визвольної боротьби кінця XVI - XVII ст., також є свідченням неавтентичності твору. У безпосередньому зв'язку з поглядами укладача “Повести” розглядає проблему походження та історичної ролі гайдамаків І.Срезневський. Учений ототожнює їх з тими козаками, котрі не були записані до реєстру й не мешкали на Запоріжжі. Кілька квазіісторичних фактів, які фігурують на сторінках хроніки, відображені також у стилізованих думах та історичних піснях, що були вміщені до “Запорозької старовини” (загибель гетьмана Свірговського під Кілією, ім'я гетьмана Наливайка Павло, битва цього полководця з поляками під Чигирином, діяльність повстанських ватажків Лисенка Вовгури та Харченка Гайчури в 1648 р. тощо).

Однією з основних стильових особливостей літопису є його зв'язок з фольклором. Перш за все впадає в око ритмічний характер мови в багатьох місцях тексту. Причому важливим елементом ритму нерідко виступають рими, що надають музикального характеру прозовій мові, підсилюють виразність змісту, створюють емоційну напруженість. Такі особливості звукової організації мови “Повести” ставлять її осторонь від інших історико-літературних пам'яток XVIII ст. Наявність значної кількості постійних епітетів, прикладок і тавтологій також свідчить про фольклорні впливи на лексичний склад твору. Проте механічно підібрані автором народнопоетичні засоби не сприймаються як органічні складові компоненти тексту. Деякі з них можна розглядати як знаряддя стилізації під фольклор.

Для мовної еволюції історико-літературної прози XVIII ст. характерний поступовий перехід від книжної української та слов'яноукраїнської мов до російської літературної мови. На відміну від пам'яток цього жанру, що були створені в другій половині XVIII ст., лексичний склад “Повести” характеризується надзвичайною строкатістю, неприродним і штучним поєднанням старослов'янської, української та російської лексики. Подібні методи обробки першоджерел і відповідне поводження з мовними засобами практикувалися в епоху романтизму з його інтересом до історії, фольклору й народної мови. Загалом стилізації, до яких вдавався Срезневський, серед іншого свідчать про моральну та історичну вартість так званих козацьких літописів для тогочасної патріотично налаштованої інтелігенції.

Коректніше, порівняно з І.Срезневським, використовував творчий доробок істориків ХVІІІ ст. Микола Маркевич. Оскільки “Короткий опис Малоросії” та “Короткий літопис Малої Росії” В.Рубана ведуть своє походження від літопису Граб'янки, то й інформація з них зустрічається в тексті “Історії Малоросії” досить рідко. Як правило історик віддає перевагу першоджерелу, а не похідним утворенням. В основу розгляду подій до 1657 р. Микола Андрійович поклав “Історію русів”. Постійне залучення з метою розширення своєї праці “Історії Малої Росії” Д.Бантиша-Каменського науково коректне й логічно виправдане. Спираючись на вміщені до неї архівні матеріали, дослідник мав змогу детально висвітлити перебіг важливих подій середини XVII ст., особливо тих, що стосувалися дипломатичних взаємин гетьманського уряду з сусідніми державами. Третім за важливістю джерелом, яке було використане в І томі, є літопис Граб'янки. У ІІ томі Маркевич у першу чергу послуговувався монографією Д.Бантиша-Каменського. Уміщений до неї корпус архівних документів склав фактичну базу політичної історії України 1658-1770-х рр. Поряд з цією працею науковець активно залучає для висвітлення вітчизняного минулого “Історію русів” та літопис Граб'янки. Козацькі хроніки 30-80-х рр. використовуються лише для внесення дрібних доповнень і уточнень до відомостей цих трьох основних джерел. Неточності у висвітленні фактів і подій, що зустрічаються на сторінках “Історії Малоросії”, як правило, можна пояснити недосконалістю джерелознавства першої половини ХІХ ст. Зокрема, до появи в тексті монографії ряду літературних сюжетів призвело занадто довірливе ставлення дослідника до матеріалів “Історії русів”.

Некритично оцінивши свідчення невідомого письменника, ніби його твір складено на основі документів і щоденників Богдана та Юрія Хмельницьких, Маркевич робить помилковий висновок про повну об'єктивність “Історії русів”. Другою причиною був авторитет Георгія Кониського, в авторстві якого дослідник нітрохи не сумнівався. Ученого приваблювали в цьому творі й відомості про події української історії XVI - першої половини XVII ст. Адже про цей період збереглися досить скупі звістки в інших вітчизняних пам'ятках. І нарешті, зміст памфлету відповідав суспільно-політичним поглядам і культурним уподобанням Маркевича, задовольняв його ідейні переконання та літературні смаки.

Багатовікова традиція літописної історіографії відмирала досить повільно. Тому М. Маркевич нерідко застосовує такі особливості роботи з джерелами, котрі були характерні для літописців. Це й механічне поєднання матеріалу, що іноді призводить до дублювання, вказівка на наявність двох або кількох версій без намагання визначити їх достовірність. Коли ж така спроба й робиться, то перевага, як правило, надається вітчизняним джерелам перед іноземними, що іноді спричиняло спотворення історичних реалій.

У прагненні пояснити причини й відтворити послідовність подій, застосувати наукову критику, особливо в полеміці з польськими авторами, М.Маркевич діє як історик. Варто також підкреслити, що, на відміну від літописців, він ніколи не займався стилізаціями, не видумував факти, а черпав їх повністю із своїх джерел. козацький літопис історіографія літературний

Літописні відомості були використані М.Маркевичем і в історичних екскурсах об'ємної розвідки “Реки Полтавской губернии”. У ній гідрографічна характеристика вдало доповнюється історичними довідками, почерпнутими з “Літопису руського”, “Короткого опису Малоросії”, “Опису України” Г.Боплана, “Літописної оповіді про Малу Росію” О.Рігельмана, “Історії русів”, різноманітних грамот, універсалів тощо. Окремі замітки з праць А.Шафонського, О.Рігельмана, В.Рубана містяться в рукописі твору “Статистика прошлого столетия. Монастыри киевские. Духовенство вообще, расколы и пр.” Під час роботи над словником української мови упоряднику також доводилось частенько заглядати в козацькі літописи.

Історіософські погляди М.Маркевича значною мірою формувалися під впливом ідей європейського романтизму. Історик розглядав українське минуле насамперед як низку героїчних діянь видатних співвітчизників. Через це він приділяв велику увагу героїчним особистостям, які були носіями демократичних ідеалів українського народу та втіленням національного духу. Певна романтична ідеалізація М.Маркевичем історії своєї Батьківщини, захоплення традиціями козаччини та гетьманщини зрештою сприяли піднесенню національної свідомості й патріотизму.

Загалом з другої половини ХІХ ст. розпочався також новий етап у використанні та дослідженні козацького літописання, особливістю якого було те, що наявна в історико-літературних пам'ятках белетристика була піддана критиці з позицій історизму та об'єктивності.

В результаті дослідження дисертант дійшов таких висновків, які виносяться на захист:

1. Чільною темою літописних пам'яток була військово-політична історія українського народу. Підпорядковане значення мали соціально-економічні питання, події церковного й культурного життя, звичаї, побут, екстремальні природні явища.

2. Автори козацьких літописів як правило використовували створену за останнім словом науки західноєвропейську систему відліку часу. Разом з цим для внутрішньої та зовнішньої впорядкованості передачі подій вони в окремих випадках зверталися також до традиційних обрядових і народних побутових способів датування.

3. Авторська редакційна робота укладачів історико-літературних пам'яток полягала у використанні різноманітних джерел, у тому числі праць іноземних авторів і документальних матеріалів; у розширенні джерельної інформації за рахунок власної літературної творчості; у доповненні й уточненні хронологічних, топонімічних і ономастичних деталей; у оформленні посилань на використану літературу; у спробах наукової критики, що базувалась на законах формальної логіки та мовностилістичних правках.

4. Проаналізовані джерела свідчать про відносно високий рівень національної ідентичності серед козацької старшини Лівобережжя середини-кінця ХVІІІ ст. Вона виявляється в активному використанні етнічної й топонімічної термінології, в усвідомленні культурної вищості над росіянами та культурної відмінності від інших народів, у наявності сформованих негативних стереотипів психологічної характеристики деяких етносів, у засудженні національної зради тощо.

5. Вплив релігійного фактору як важливого елементу національної ідентичності оцінюється літописцями історично, а саме під час характеристики польсько-українського конфлікту.

6. Досліджені пам'ятки свідчать, що у свідомості української інтелігенції середини - другої половини ХVІІІ ст. переважав етнічний аспект розуміння соборності. У центрі уваги авторів завжди є територія України. Вони цікавились подіями, що відбувалися в усіх українських історико-етнографічних регіонах незалежно від належності цих земель до гетьманської держави, причому прекрасно розуміли українськість пограничних теренів, зокрема Надсяння, Холмщини, Берестейщини, Турово-Пінщини, Стародубщини та Слобожанщини.

7. На сторінках історико-літературних пам'яток впадає у вічі політико-правовий компонент національної свідомості, що не виникає стихійно на побутовому рівні, а завжди є продуктом діяльності інтелігенції. Автори всіх досліджуваних творів наголошують на литовсько-польському походженні українських “прав і вольностей”. Для піднесення соціального статусу козацтва вони доводять, що вже в ХVІ ст. за характером служби та притаманним громадянським цінностям цей стан дорівнював шляхті або принаймні наближався до неї. Укладачі більшості історико-літературних пам'яток висловлюють переконання, що внаслідок успішного розгортання Національно-визвольної війни в 1648 р. була утворена фактично незалежна Українська держава, котра стала суб'єктом міжнародного права й отримала визнання ряду зарубіжних країн. Більшість авторів прямо чи опосередковано обстоювала право Гетьманщини на збереження автономного статусу під протекторатом російського царя. При цьому вони були переконані, що політико-правові взаємини України з петербурзьким урядом повинні визначатися Переяславською угодою 1654 р.

8. Хоч основним об'єктом дослідження літописців є козацька доба, проте більшість творів починається з епохи Київської Русі, що є свідченням актуалізації історичної пам'яті, котра спиралася на ідею давньоруського континуїтету.

9. Тема боротьби з татаро-турецькою агресією знайшла цілеспрямоване застосування для героїзації історії козацтва, осмислення його як суспільного феномену Речі Посполитої.

10. Ясно усвідомлюючи органічний зв'язок між усіма антипольськими повстаннями, військові канцеляристи розглядали їх як єдиний процес національно-визвольної боротьби, що точилася з різною інтенсивністю від кінця ХVІ ст.

11. Основне місце в козацьких літописах відводиться зображенню українсько-російських взаємин, що було зумовлено наступом абсолютизму на автономію Гетьманщини та потребою забезпечити входження козацької еліти у дворянство в др. пол. ХVІІІ ст.

12. Розвиток історіографії кінця ХVІІІ - початку 40-х рр. ХІХ ст. слід розглядати в тісному зв'язку із суспільно-політичною думкою та громадським рухом академічної та культурної стадій національного відродження.

13. В основу масштабного розділу “Про козаків малоросійських колишніх разом з нарисом історії про Малу Росію”, що був уміщений до виданого в 1799 р. ІV тому “Опису всіх народів, які проживають у Російській державі…” Й.Георгі, М.Антоновський поклав матеріали “Короткого літопису Малої Росії” В.Рубана. За науковими якостями праця Антоновського ще належить до історіописання ХVІІІ ст., що було зумовлено зокрема довідковим характером видання.

14. Про опосередкований вплив компіляцій 30-80-х рр. ХVІІІ ст. на “Історію русів” свідчить використання невідомим автором “Аналів Малої Росії” Ж.-Б.Шерера (останній у ІІ томі своєї книжки надрукував один із списків “Короткого опису Малоросії”). Крім безпосередніх текстуальних запозичень, на сторінки “Історії русів” потрапили ідеї французького просвітництва передреволюційної доби.

15. Відомості про події військово-політичної, соціально-економічної та культурної історії України 1654-1657 рр., що складають ІІ частину “Історії Малої Росії” Д.Бантиша-Каменського, викладаються в основному за документами архіву Колегії іноземних справ і українськими історико-літературними творами ХVІІІ ст. Завдяки широкому використанню архівних матеріалів, ґрунтовності й науковості праця Бантиша-Каменського презентує новий тип історичного дослідження - критичну історію.

16. Укладаючи “Запорозьку старовину”, І.Срезневський звертався до “Короткого опису Малоросії”, “Короткого літопису Малої Росії” В.Рубана, “Короткого опису про козацький малоросійський народ” П.Симоновського та інших літописів у першу чергу з метою белетризації сюжету, що полягала в переході від інформаційного викладу до наочного зображення подій, посиленні психологічної характеристики персонажів, драматизації окремих колізій, застосуванні творчої фантазії тощо.

17. “Повесть о том, что случилось на Украине…” є не оригінальною пам'яткою кінця ХVІІІ ст., а стилізацією, створеною в харківському гуртку І.Срезневського.

18. До появи на сторінках “Історії Малоросії” М.Маркевича ряду літературних сюжетів призвів вплив романтичних ідей та занадто довірливе ставлення автора до “Історії русів” і деяких козацьких літописів.

Основні положення дисертації викладені автором у таких публікаціях

Монографія

1. Козацьке літописання 30-80-х рр. ХVІІІ століття: джерелознавчий та історіографічний аспекти. - К.: Інститут історії України, 2006. - 566 с.

Статті у фахових виданнях

2. Повстання Северина Наливайка в українській історичній прозі ХVІІ-ХVІІІ ст. // Історіографічні дослідження в Україні.- К., 1999. - Вип. 7. - С.155-173.

3. Історико-літературні твори 30-80-х рр. ХVІІІ ст. в українській історіографії // Історіографічні дослідження в Україні. - К., 1999. - Вип. 9. - С.73-96.

4. Національна свідомість української інтелігенції. За матеріалами історико-літературних пам'яток 30-80-х рр. ХVІІІ ст. (етнокультурний рівень) // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. - К., 2000. - Число 4. - Частина 2. - С.431-460.

5. До питання про час написання і авторство “Повести о том, что случилось на Украине...” // Наукові праці Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського. - К.: НБУВ, 2000. - Вип. 3. - С.72-85.

6. Тематика козацьких літописів Лівобережжя середини - другої половини XVІІІ ст. // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. - Число 5. Історіографічні дослідження в Україні. - К., 2000. - Випуск 10. Об'єднаний випуск. - Частина 1. - С.81-100.

7. Козацькі літописи середини XVІІІ ст. як джерела “Запорожской старины” Ізмаїла Срезневського // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - К., 2001. - Вип. 2. - С.240-256.

8. Особливості хронології українських історико-літературних творів середини - другої половини XVІІІ ст. // Проблеми архівознавства і джерелознавства. - К., 2001. - Вип. 4. - С.245-256.

9. Критика джерел у “Короткому описі Малоросії” і Лизогубівському літописі // Історико-географічні дослідження в Україні. Збірка наукових праць. - К., 2001. - Число 5. - С.132-144.

10. Критика джерел у Чернігівському літописі та “Зібранні історичному” Стефана Лукомського // Сіверянський літопис. - 2002. - №2. - С.11-17.

11. Козацькі літописи в історичній спадщині Михайла Антоновського // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. - К., 2002. - Число 8-9.- Частина 1. - С.248-270.

12. Джерельна основа “Краткого описания о козацком малороссийском народе” Петра Симоновського // Наукові записки Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. - К. - Хмельницький, 2002. - Т.8. - Частина 1. - С.71-90.

13. Політико-правовий рівень національної свідомості за матеріалами історико-літературних пам'яток 30-80-х рр. XVІІІ ст. // Історіографічні дослідження в Україні. - К., 2002. - Вип. 11. - С.61-79.

14. Джерельна основа “Краткой летописи Малой России” В.Рубана // Бористен. - 2002. - № 8 (134). - С. 19-22.

15. Історія гетьманської держави у висвітленні козацьких літописців 30-80-х рр. XVІІІ ст. // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. - К., 2003. - Число 10. - Частина 2. - С.220-248.

16. Козацькі літописи 30-80-х років XVІІІ ст. як історичні джерела та пам'ятки національної історіографії // Наукові праці Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. - К., 2003. - Вип. 10.- С.215-230.

17. Козацькі літописи в науковій спадщині Миколи Маркевича // Наукові праці Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. - К., 2003. - Вип. 11. - С.439-460.

18. Вплив “Літопису Малоросії” Жана-Бенуа Шерера в “Історіії русів” // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - К., 2003. - Вип.6. - С.412-425.

19. Історія України від найдавніших часів до початку Національно-визвольної війни в козацьких літописах 30-80-х рр. XVІІІ ст. // Проблеми історії України ХІХ- початку ХХ ст. - К., 2004. - Вип.7. - С.280-292.

20. Літописна спадщина козацьких канцеляристів 30-80-х рр. XVІІІ ст.: методика дослідження // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. - К., 2005. - Число 12. - Частина 2. - С.198-209.

21. Джерельна основа “Історії Малої Росії” Дмитра Бантиша-Каменського // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - К., 2005. - Вип. 10. - С.265-283.

Статті в інших виданнях

22. Проблема соборності українських земель в історико-літературних творах ХVІІІ ст. // На пошану 80-річчя професора Теодора Мацьківа. Науковий збірник. - К.: Твім інтер, 1999. - С. 166-185.

23. Національно-визвольна війна в “Кратком описании о козацком малороссийском народе” П.Симоновського // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. - К., 2000. - Вип.7. - С.278-283.

24. Корсунська битва в українському літописанні другої половини XVІІ-XVІІІ ст. // На службі Кліо. Збірник наукових праць на пошану Любомира Романа Винара з нагоди 50-ліття його наукової діяльності. - К. - Нью-Йорк - Торонто - Париж - Львів, 2000. - С.623-636.

Анотації

Дзира І.Я. Козацькі літописи 30-80-х рр. XVІІІ століття як історичне джерело та пам'ятки української історіографії. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України. - К., 2007.

У дисертації на широкому колі джерельних матеріалів, зокрема архівних, і фахової наукової літератури вивчаються особливості тематики, хронології, жанрова й методологічна еволюція українських історико-літературних творів 30-80-х рр. XVІІІ ст., написаних військовими канцеляристами. Проведений текстуальний аналіз дозволив пролити світло на ряд подій вітчизняної історії, насамперед XVІІ-XVІІІ ст., прояснити важливі питання походження й авторства кількох пам'яток української історіографії, зробити важливі кроки на шляху майбутньої якісної публікації деяких джерел. Автор здійснив детальне дослідження козацьких літописів як пам'яток історичної думки, розглянув специфіку світобачення літописців, їх політичні позиції та літературні уподобання, методику викладу ними важливих історичних проблем. Особлива увага присвячена характеристиці впливу козацького літописання на розвиток національної історіографії кінця XVІІІ - першої половини ХІХ ст.

Ключові слова: козацькі літописи, історична фабулістика, історичні джерела, історичні погляди, національна свідомість, список, редакція, запозичення, вплив.

Дзыра И.Я. Казацкие летописи 30-80-х гг. XVІІІ века как исторический источник и памятники украинской историографии. - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени доктора исторических наук по специальности 07.00.06 - историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. - Институт украинской археографии и источниковедения им. М.С.Грушевского НАН Украины. - К., 2007.

В диссертации на широком круге источниковых материалов, в частности архивных, и специальной научной литературы изучаются особенности тематики, хронологии, жанровая и методологическая эволюция украинских историко-литературных произведений 30-80-х гг. XVІІІ в., написанных войсковыми канцеляристами. Проведённый текстуальный анализ позволил пролить свет на ряд событий отечественной истории, прежде всего XVІІ-XVІІІ вв., прояснить важные вопросы происхождения и авторства нескольких памятников украинской историографии, сделать важные шаги на пути будущей качественной публикации некоторых источников. В частности, нам удалось выяснить, что хранящийся в Институте рукописей НБУ им. В.И.Вернадского “Летописец о Малой России или сокращенная история о казацких гетманах и о всем случившемся и примечания достойном в Украине” (ф. I, оп. 6699), который ранее специалисты идентифицировали как один из списков “Краткого описания Малороссии”, на самом деле является копией II тома “Летописи Малороссии” французского историка Жана-Бенуа Шерера. На основании текстуального анализа также стало возможным доказать, что “Повесть о том, что случилось на Украине…” относится не к концу XVIII в., а появилась в 30-32 гг. ХIХ века в харьковском кружке И.Срезневского. Диссертант излагает основные причины появления подобных подделок и на ряде конкретных примеров демонстрирует технический инструментарий стилизаторов. Автор осуществляет специальное исследование казацких летописей как памятников исторической мысли, рассматривает специфику мировоззрения летописцев, их политические позиции и литературные вкусы, методику изложения ими важных исторических проблем. Проанализированные источники свидетельствуют об относительно высоком уровне национальной идентичности среди казацкой старшины Левобережья 30-80-х гг. XVIII ст., а также о том, что в сознании украинской элиты этого периода преобладал этнический аспект понимания соборности. На страницах историко-литературных памятников бросается в глаза политико-правовой компонент национального сознания, который не возникает стихийно на бытовом уровне, а всегда является продуктом деятельности интеллигенции. Авторы всех исследуемых произведений настаивали на литовско-польском происхождении украинских “прав и вольностей”. Причём, многие из них отстаивали право Гетманщины на сохранение автономного статуса под протекторатом русского царя. При этом они были убеждены, что политико-правовые взаимоотношения Украины с петербургским правительством должны определяться Переяславским договором 1654 г. То, что на страницах летописей основное внимание уделяется изображению именно украинско-российских взаимоотношений, на наш взгляд, обуславливалось наступлением абсолютизма на автономию гетманской державы и потребностью обеспечить вхождение казацкой старшины в дворянство во второй половине XVIII ст. Редакционная работа составителей историко-литературных памятников заключалась в использовании разнообразных источников, в том числе трудов иностранцев и документальных материалов; в расширении информации за счёт собственного литературного творчества; в дополнении и уточнении хронологических, топонимических и ономастических деталей; в оформлении ссылок на используемую литературу; в попытках научной критики, базирующейся на законах формальной логики и стилистических правках. Попутно в диссертации в общих чертах прослеживается эволюция светской летописной литературы 30-80-х гг. XVIII ст. Особое внимание уделяется характеристике влияния казацкого летописания на развитие национальной историографии конца XVІІІ - первой половины ХІХ в. Поэтому в исследовании установлен удельный вес казацких летописей в исторической источниковой основе “Истории города Киева” М.Берлинского, одного очерка М.Антоновского, помещенного в ІV части “Описания всех обитающих в Российском государстве народов” И.Георги, “Истории Малой России” Д.Бантыша-Каменского, “Запорожской старины” И.Срезневского и “Истории Малороссии” Н.Маркевича на идейно-тематическом и стилевом уровнях.

Ключевые слова: казацкие летописи, историческая фабулистика, исторические источники, исторические взгляды, список, редакция, заимствование, влияние.

Dzyra I.Ya. The Cossack chronicles of 30-80-s years of the XVIII c. as historical source and monuments of Ukrainian historiography. - Manuscript.

Thesis presented for the degree of Doctor of Sciences (History), 07.00.06 - Historiography, Source Studies and Special Historic Disciplines. - M.Hrushevs'kyi's Institute for archeografy and source studies of the National academy of sciences of Ukraine. - K., 2007.

The thesis on the wide range of source materials, in particular archives, and special scientific literature studies subjects, chronology, genres and methodological evolution of Ukrainian historical-literary works of 30-80 years of the XVIII c. The performed textual analysis allowed to shed light on the number of events of native history, first of all XVII-XVIII cc., clear the important questions of the origin and authorship of some monuments of Ukrainian historiography, to make significant steps on the way of the future qualitative publication of some works. The author realizes the special investigation of Cossack chronicles as monuments of historical thought, considers a specificity of ideology of chroniclers, their political positions and literary tastes, methods of reproduction of important historical problems. Special attention is given to characteristic of the influence of Cossack chronicle-writing on the development of national historiography of the end of XVIII - the first half of the XIX century.

Key words: Cossack chronicles, historical stories, historical sources, historical views, national consciousness, list, wording, adoption, influence.