Соціально-побутова адаптація українців із Польщі в УРСР у 1944–1950-х роках (на матеріалах західних областей України)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціально-побутова адаптація українців із Польщі в УРСР у 1944-1950-х роках (на матеріалах західних областей України)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Тема соціально-побутової адаптації українського населення із Польщі в Українській РСР є актуальною і соціально важливою з низки причин. Як відомо, в історіографії радянського часу зовнішня і внутрішня політика СРСР, в тому числі її окремі аспекти, кожного разу оцінювалась позитивно, рівно ж як і засоби і методи її реалізації та наслідки. В такому ключі висвітлювалась і так звана взаємна «евакуація українського і польського населення» в 1944-1946 рр., а її явно негативні сторони, як правило, замовчувалися. З огляду на це, сьогодні актуальним стало завдання правдивої реконструкції минулого, відтворення історичної дійсності, пов'язаної з насильним переселенням сотень тисяч людей у всій її багатогранності і непринадній правді.

Актуальність дослідження викликається внутрішніми методологічними можливостями історичної науки, коли перед нею відкрилися нові архівні джерела, що за радянського часу були недоступними не тільки для широкої громадськості, але і для професійних істориків. У цьому зв'язку відкриті архівні фонди вимагають від дослідників неупередженого і всебічного аналізу та узагальнення. Водночас поки що залишається реальною можливість доповнення джерельної бази використанням «усної історії», інформації від живих свідків драматичної епопеї, що захоплювала собою сотні тисяч її безправних учасників.

У громадсько-політичному плані дослідження проблеми масового переміщення людей з місця їх корінного проживання у нові географічні і соціальні умови заселення передбачає завдання вивчення того, як таке примусове переміщення відобразилося у свідомості людей і який слід воно залишило в народній пам'яті, як позначилося на менталітеті так званих переселенців, на їх духовній культурі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов'язана з наступними науковими держбюджетними темами кафедр новітньої історії України та етнології Львівського національного університету імені Івана Франка: 1. «Етнокультурний розвиток України: історія і сучасність». Номер державної реєстрації 0103Н005935. Тема виконувалась з 1999 р. до 2004 р. 2. «Галичина: історія і культура». Номер державної реєстрації ТЕ 238 Б 0104U000924. Тема виконувалась з 2004 р. до 2005 р. 3. «Етнічні процеси в Україні». Номер державної реєстрації 0105U004937. Тема виконується з 2005 р. до 2008 р. 4. «Західна Україна в ХІХ-ХХ ст. Соціальні та політичні аспекти». Номер державної реєстрації 0103U005932. Тема виконувалась у 1999-2001 рр., а також у 2002-2004 рр.

Метою дисертаційної роботи є комплексне дослідження соціально-побутової адаптації українців з Польщі до нових умов життя в Українській РСР у 1944-1950-х рр. (на матеріалах західних областей).

У процесі роботи над темою передбачалися такі вектори дослідження:

узагальнення історіографічного доробку радянської, української, діаспорної, а також польської та російської історіографії з проблеми переселення українців з Польщі в Україну, виявлення її позитивних напрацювань та недоліків;

з позицій наукової свободи, що стала можливою в умовах національної державності, оцінити зовнішньополітичні радянсько-польські документи, в руслі яких було ініційовано, організовано і реалізовано переселення, вияснити політичні принципи, якими керувалися державні структури СРСР, УРСР і Польщі у його здійсненні;

- поповнення джерельної бази до вивчення як проблеми переселення українців з Польщі в УРСР, так і їх соціально-побутової адаптації в Україні, шляхом виявлення нових архівних документів, що відклалися за наслідками діяльності відповідних державних і громадських установ, та цільового інтерв'ювання самих учасників тих подій;

- проаналізувати діяльність спеціальних органів Управління переселення при РНК (пізніше РМ УРСР), а також обласних та районних відділів переселення, створених для здійснення розселення та матеріально-побутового облаштування прибулих українських родин із Польщі; у цьому зв'язку простежити планування і реальну картину ходу розселення та облаштування переселенців в УРСР;

- у хронологічній послідовності об'єктивно висвітлити здійснених урядом УРСР майнових розрахунків із переселенцями, роботу державних структур, спрямовану на соціальну інтеграцію українських переселенців із Польщі в суспільстві УРСР (на матеріалах західних областей УРСР);

- показати ставлення місцевого населення до переселенців із Польщі та адаптацію останніх до нових умов життя.

Об'єктом дослідження є соціально-побутова адаптація українського населення, евакуйованого із Польщі, в суспільстві УРСР у 1944-1950-х рр.

Предметом дослідження виступає діяльність радянських і польських державних структур, що ініціювали і організовували переселення українців з Польщі в УРСР, умови їх переселення з Польщі і розселення в Україні, шляхи інтеграції в економічне і суспільне життя західних областей України, побутове облаштування родин переселенців.

Хронологічні рамки охоплюють час, починаючи від підписання угоди про евакуацію між Урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного Визволення у 1944 р. до 1950-х років, фактично до припинення роботи державного Управління у справах переселення.

Територіальні межі дослідження охоплюють утворені у грудні 1939 р. Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську, Тернопільську області УРСР, в яких було розселено основну масу переселенців із Польщі.

Теоретико-методологічною основою дисертації є загальнонаукові методи індукції, за яким висновок формується на основі багаторазово повторюваних фактів, що відображають історичну дійсність, та дедукції, за яким авторка намагалась окремі логічні припущення підтверджувати виявленими в процесі дослідження фактологічними матеріалами. У роботі застосовувалися власне історичні методи дослідження: історизму, неупередженого підходу до оцінки об'єктивності джерел, їх репрезентативності та комплексного використання.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у тому, що в ній виділена й комплексно проаналізована проблема соціально-побутової адаптації переселенців із Польщі в УРСР (на матеріалах західних областей) у 1944-1950-х рр. ХХ ст. Використання інтегративних методів дослідження та різновидових джерел дозволило одержати низку результатів, що претендують на наукову новизну, зокрема в питаннях відтворення географії розселення українських переселенців, їх побутового облаштування та соціальної адаптації в суспільстві західних областей України.

Практичне значення отриманих результатів полягає у тому, що фактологічні матеріали, положення і висновки дисертації значним чином конкретизують загальні уявлення про депортацію українського населення із Польщі та його розселення на території УРСР, розкривають довготривалий хід майнових розрахунків радянської влади із переселенцями, показують труднощі їхньої побутової і соціальної адаптації в суспільство західних областей УРСР. Результати дослідження можуть бути використані у подальших теоретичних та емпіричних дослідженнях процесів соціально-побутової та культурної адаптації українців із Польщі в Україні; при написанні узагальнюючих праць з історії та етнографії України, підготовці і читанні навчальних курсів з етнічної історії українського народу, спецкурсів, що стосуються українсько-польських відносин у ХХ ст., у вузах України.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення та результати дослідження авторка представила на науковій конференції: «Історичні пам'ятки Галичини» (Львів, 2004, 2006); на ІІ Міжнародному Конгресі українських істориків «Українська історична наука на шляху творчого поступу» (Луцьк, 2006); на Міжнародній науковій конференції «Депортаційно-переселенські акції на українських землях у ХХ столітті: погляд молоді (до 60-річчя операції «Вісла»)» (Львів, 20 квітня 2007 року). Положення дисертації доповідалися та обговорювалися на науково-теоретичних семінарах кафедри новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка, звітних наукових конференціях викладачів університету (1999-2006 рр.).

Структура роботи зорієнтована на досягнення сформульованих мети і завдань дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків (разом - 177 сторінок), списку використаних джерел та літератури (269 позицій) та одного додатку. Повний обсяг дисертації становить 204 сторінки.

Основний зміст дисертації

польський переселенець майновий

У вступі обґрунтовані актуальність теми, об'єкт і предмет дослідження, територіальні і хронологічні рамки, мета і завдання дослідження, наукова новизна та практичне значення роботи.

У першому розділі - «Історіографія та джерельна база дослідження» здійснено огляд історичних праць, в яких розглядалися питання евакуації українців з Польщі та поляків із західних областей у Польщу у 1944-1946 р., а також умови життя переселенців в Україні у 1944-1950-х рр.

Історіографію питання поділено на три групи: праці українських і російських істориків радянського часу; дослідження українських науковців періоду державної незалежності України; праці авторів з української діаспори і зарубіжних дослідників взагалі.

Торкаючись публікацій радянського часу, необхідно зазначити, що далі офіційних оцінок так званої «взаємної евакуації» українців і поляків вони не виходили, і навіть у фундаментальних історичних працях про ті події обмежувались поверховими згадками.

Заради справедливості потрібно зазначити, що в академічному Львівському виданні дев'ятьма роками раніше про «добровільну евакуацію» було записано дещо ширше. З покликанням на працю київського автора І.Ф. Євсєєва були наведені числа українців, переселених з Польщі в Україну, і поляків, переселених із західних областей України у Польщу. Проте оцінки тої «взаємної добровільної евакуації» львівськими авторами М. Драком і В. Огоновським випливали з того ж офіційного радянського погляду.

Здобуття Україною державною незалежності уможливило і спричинило появу якісно нового типу історичних досліджень, вільних від ідеологічного тиску, об'єктивних в оцінках різноманітного джерельного матеріалу. Починаючи від 1990-х рр. про примусове переселення українців і поляків у 1944-1946 рр., соціальну адаптацію переселених українців в Україні було видано кілька монографій. О. Буцько розглянула міжнародно-правові підстави проведення тої «добровільної евакуації», її масштаби, напрямки руху груп переселенців в Україні на різних етапах її реалізації, описала важкі матеріально-побутові умови проживання, в яких опинилися переселенці у східних областях України та інші питання. Дослідниця подала свої підрахунки того, в яких областях України поселилися переселенці. Видається, однак, що дослідниця не завжди критично користувалась офіційними статистичними даними. Деякі її підрахунки викликають сумнів.

С. Ткачов звернув головну увагу на умови виїзду польського населення із Тернопільської області. Цікавим сюжетом його праці є матеріали про залучення поляків області до так званих винищувальних батальйонів, що вели боротьбу із загонами УПА і організаціями ОУН, а по-суті, з українським населенням. На той самий аспект використання польських антиукраїнських озброєних груп проти українського руху і населення звертає увагу В. Сергійчук. Із праць колективного характеру, виданих упродовж останнього десятиріччя і присвячених депортації українського і польського населення, відзначимо матеріали міжнародних конференцій.

Чимало цікавих аспектів процесу примусового переселення українців і поляків, їхнього поневіряння в дорозі перевезення, соціальної інтеграції в суспільство України і Польщі розкрили у своїх статтях Т. Гонтар, Р. Кабачій, В. Кіцак, С. Макарчук.

Питання «взаємного обміну населення» розглядались у працях зарубіжних авторів К. Грунберга і Б. Шпренгеля, К. Пудла, А. Квілецького. При увазі до руху мас людей в обидві сторони згадані автори все ж більшу увагу звертали на виселення поляків із західних областей України, на політичні підстави і наслідки того виселення.

Водночас положення і результати згаданих та інших наукових розвідок не дають відповіді на багато питань історії тої так званої «добровільної евакуації» українців і поляків, майже стороною обходять питання про способи і методи переселення сотень тисяч людей, так само їхньої соціальної адаптації в нових умовах проживання. Все це залишає проблему нашого дослідження актуальною, диктує необхідність вивчення теми на основі пошуку історичних джерел, їх об'єктивного наукового аналізу і узагальнення.

Джерельну базу дисертації складають як опубліковані документальні матеріали актового, діловодного, статистичного, мемуарного характеру, інформація періодики досліджуваного періоду, так і різновидові джерела, що зберігаються в архівах. Значний масив історичної інформації зібраний дисертанткою при опитуванні за спеціальною програмою тих людей, які особисто пережили трагедію примусового видворення з рідних осель і поневіряння в Україні у важкі 1944-1950-і рр.

Серед публікацій документів, що містять багату історичну інформацію про депортації, евакуації, примусові переселення і виселення людей у 1940-х - 1950-х рр., на особливу увагу заслуговує тритомне видання, підготовлене групою львівських істориків під керівництвом професора Ю.Ю. Сливки. У першому томі видання вміщені документи про різного роду депортаційні і переселенські акції щодо населення України у 1939-1945 роках, що їх здійснювали радянські органи у 1939-1941 рр. та 1944-1945 рр., а також німецька окупаційна влада у 1941-1944 рр. У другому томі вміщені документи за 1946-1947 рр. Кілька документів першого тому ілюструють також польську національно-демографічну політику щодо українського населення напередодні Другої світової війни. За видовими ознаками опубліковані у перших двох виданнях «Депортацій…» матеріали - це актові і нормативні документи Радянського уряду, ЦК ВКП (б), польських та українських радянських урядових структур, що «узаконювали» примусове виселення і переселення українського населення, діловодна переписка між урядовими і каральними структурами, інформативні матеріали про умови депортації, її масштаби, настрої населення, дії польських бандитських груп, що нападали на українські села так званого Закерзоння. Чимало документів містять інформацію про ставлення до евакуації українців з Польщі в Україну і поляків з України у Польщу українського і польського антирадянського підпілля. Схожу історичну інформацію мають документи, вміщені у другому томі. Більшість з них відображає саме події, пов'язані з евакуацією українців з Польщі і поляків з України та реакцію на неї структур ОУН, УПА, АК та інших. Тут же вміщено велику кількість документів про здійснену у 1947 р. польським урядом операцію «Вісла». Є низка документів, що стосуються міжнародних відгуків на радянсько-польські домовленості про «обмін населення» та про операцію «Вісла». У третьому томі опубліковані спогади більше 200 українців, депортованих з кінця 1944 р. до початку липня 1946 р.

Ґрунтовним збірником документів, що стосується депортації українців Польщі, є чотиритомне польсько-українське видання «Польща і Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ століття. Т.2. Переселення поляків та українців 1944-1946 рр. Невідомі документи з архівів спеціальних служб».

Важливі документи про функціонування радянської репресивно-каральної системи під час проведення примусового переселення українців і поляків подав у вигляді окремого тому як додатку до свого дослідження І. Білас.

Документальні матеріали, що є джерелами до досліджуваної теми та до польської операції «Вісла», зібрав і опублікував польський історик українського походження Є. Місило.

В останні роки вийшла друком значна кількість збірників спогадів тих переселенців, які пережили вигнання з батьківських земель і поневіряння в Україні у перші роки після переселення.

Велике значення для висвітлення теми нашого дослідження мають усні свідчення, зібрані під час опитувань населення у п'ятьох західних областях України (автор зібрала 48 оповідей).

Переважну фактологічну основу дисертації склали матеріали, виявлені у фондах Державного архіву Львівської області (далі - ДАЛО), Державного архіву Тернопільської області (далі - ДАТО), Державного архіву Івано-Франківської області (далі - ДАІФО), Державного архіву Волинської області (далі - ДАВО), Державного архіву Рівненської області (далі - ДАРО). Архівні матеріали за походженням можна поділити на такі групи:

- матеріали виконкомів обласних, районних та міських Рад, до яких надходили листи і накази від Управління переселення при РМ УРСР, обласні звіти відділів переселення, та інформаційні звіти перевіряючих про стан облагодження і настрої прибулого українського населення із Польщі, а також скарги від переселенців. Матеріали такого змісту виявлені у фондах: ДАЛО, Ф-221, Ф-2022 Ф-6, ДАРО, Ф-204, ДАТО, Ф-1833, ДАІФО, Ф-295, Ф-1813.

- матеріали управління та відділів переселення, що існували при облвиконкомах, до яких надходили звіти районних відділів переселення, що займались розселенням, контролем за розрахунками з переселенцями за майно, розглядали скарги від переселенців та ін. Матеріали такого змісту виявленні у фондах: ДАЛО, Ф-1350, Ф-2045, Ф-3229, ДАРО, Ф-654, ДАВО, Ф-919, ДАІФО, Ф-249.

- матеріали обкомів і райкомів КП(б) У, в яких наведені кількісні дані про переселенців, майнові розрахунки з ними органів влади на місцях. Матеріали такого змісту виявлені у фондах: ДАЛО, Ф. П-13, Ф. П-3, Ф. П-5001, Ф. П-48, Ф. П-193.

Дисертантка у значній мірі намагалась надати своєму дослідженню характеру так званої «живої історії», побудованої на основі історичної інформації, зібраної інтерв'юванням за спеціальною програмою, головним чином людей старшого віку, котрі у 1944-1950-х рр. були молодими, але вже належним чином усвідомлювали трагедію свого становища.

У другому розділі - «Політичні аспекти та соціально-демографічні наслідки переселення» - розглянуто плани уряду УРСР щодо прийому і облагодження переселенців із Польщі, утворення та діяльність системи управління справами переселення, умови переселення українців із Польщі в УРСР, географію розселення і подальшу внутрішню міграцію переселенців в Україні.

Більшість дослідників питання про взаємне переселення польського і українського населення вважає, що воно здійснювалось за волею уряду СРСР. Помимо завдань зміцнення прокомуністичного режиму в Польщі, підриву соціальної бази польського націоналістичного підпілля в західних областях України і українського визвольного руху на так званому Закерзонні, передбачуваний «бартер» людьми представляв собою інтерес і з погляду на потребу у робочій силі для відбудови зруйнованого війною народного господарства на сході УРСР. Зацікавленою була і польська сторона, яка прагнула перетворити переважно етнічно українську смугу свого східного державного пограниччя у польську. Окрім цього, перед польською владою актуальним було завдання освоєння великих територій на заході, з яких передбачалось виселення німців. Дуже живою була в Польщі ідея створення так званого «paсstwa jednolitego» в національному відношенні. А цього можна було досягнути лише через виселення із Польщі сотень тисяч українців. Основну роботу у справі взаємної, практично, примусової евакуації українців і поляків взяла на себе радянська сторона. Органи НКВС і КДБ організували і спрямували евакуацію не тільки з території Української РСР, але у великій частині також з території, що мала ввійти до складу післявоєнної Польської держави.

Різні автори на позначення взаємної евакуації населення вживають неоднакові назви. Найбільш уживаними є терміни «депортація», «виселення», також «обмін населенням», існує й німецький термін «Vertreibung» як відповідник польського «wуpкdzenie», українського вигнання. Впроваджують також термін «трансфер», тобто взаємообмін населенням зі зміною громадянства на підставі міждержавних угод. Дехто називає ті події «типом міграції», відповідно наповнюючи це визначення певним змістом.

В Угоді від 9 вересня 1944 р. зазначалось, що евакуація повинна мати добровільний характер, «тому примус не може бути застосований ні прямо, ні посередньо». Проте це положення Угоди не стало обов'язковим і у процесі взаємної евакуації про нього практично забули.

З метою реалізації Угоди від 9 вересня 1944 р. РНК УРСР і ЦК КП(б) У 19 вересня 1944 року ухвалили Постанову «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території Української РСР», якою було передбачено створення на території УРСР і Польщі необхідних виконавчих структур, затвердження потрібної документації для оформлення населення, що підлягало евакуації, визначено області прийому переселенців з Польщі, а також намічено інші заходи на виконання Угоди. Для цієї роботи рішенням РНК УРСР і ЦК КП(б) У від 23.09. 1944 р. (№1261) було утворено Управління при РНК УРСР у справах евакуації та розселення польського й українського населення. При виконкомах обласних Рад депутатів трудящих створювались обласні відділи, на які покладалось завдання практичного здійснення евакуації та розселення. Нашвидкуруч створений кадровий апарат для врегулювання справ, пов'язаних із переселенням людей, відразу виявив свою «безпорадність і некваліфікованість», що негативно позначалося на його роботі впродовж усього часу реалізації угоди.

Вже перший етап переселення, який тривав з осені 1944 р. до вересня 1945 р., мав тільки умовно добровільний характер. Люди не поспішали розставатися із своїми споконвіку нажитими господарствами, боялися підпасти в Україні колективізації та сталінським репресіям, глухі відомості про які доходили до Надсяння, Холмщини, Лемківщини. У вересні 1945 року уряд Республіки Польща вислав у повіти виселення три військові дивізії з метою примусового виселення українців на територію УРСР. Так розпочався другий етап переселення. В підтримку польського уряду запрацювала сталінська каральна машина, що в цей час і на території Польщі мала свої збройні структури, які фактично приступили до поголовного вигнання українців. Згідно з урядовими постановами, спочатку передбачалось основну масу евакуйованих направити у східні області УРСР (за планом, складеним урядовою комісією 1 листопада 1944 року, 79,4% переселенців мали бути розміщені у східних областях і лише 20,6% у західних областях). Однак голод 1946 р., примусове усуспільнення майна і худоби переселенців у колгоспах, недбале ставлення місцевих органів влади до потреб переселенців викликали їх втечу зі східних областей і масовий від'їзд у райони західних областей УРСР, де ще переважала індивідуальна форма господарства. Вже на 1 січня 1947 року у Львівській області було зафіксовано 16 384 родини (67 369 осіб), які розселилися у м. Львові і 29 районах області. А на вересень 1947 року нараховувалось 18 424 родини переселенців, в тому числі таких, які прибули в неплановому порядку - 3 660 осіб. Це було майже в 9 разів більше, ніж передбачалось за початковим планом прийому. Особливо масовий приплив переселенців у Львівську область відбувся в кінці переселенської акції і упродовж 1947 року. В основному це були переселенці, котрі були направлені у східні області України, частково з інших західних областей України. Близько 50% респондентів повідомили, що вони по декілька разів змінювали своє місце проживання, переїжджаючи з області в область, з району в район області, з села в село. Таке ж перевищення чисельності прибулих українців із Польщі над планами їх прийому спостерігалося і в інших західних областях. Станом на січень 1948 року у Тернопільській області числилось - 37 697 сімей, тобто майже утричі більше, ніж передбачалося за планом від 5 травня 1945 року. Майже у три з половиною рази більше, ніж передбачав початковий план прийому (3 582 родини), прийняла українців із Польщі Дрогобицька область. У квітні 1949 р. в ній обліковувалось 11 986 родин, в них 53 311 осіб. Згідно з постановою від вересня 1944 року, найменшу кількість переселенських родин планувалось розселити у Станіславській області (1 500 родин, в них 5 500 осіб). Але станом на 1948 р. тут оселилось 7 341 родина українців із Польщі, тобто у п'ять разів більше. У Рівненській області на 1 січня 1950 року мешкало 10 595 родин (39 992 особи), тобто майже у шість разів більше від початкового плану (1 623 родини) прийому переселенців у цю область. Практично у три рази перевищували кількість планованих родин українців із Польщі реально прибулі родини у Волинській області. Тут на серпень 1952 р. розселилось 14 703 родини при планових 5 500. Дуже багато таких непланових родин переселенців прибуло у західні області за наслідками внутрішньої міграції вже після припинення взаємної евакуації у липні 1946 р. Починаючи з 1950 року, досить чимала кількість переселенців внаслідок впливу радянської агітації і з метою вирватись із західноукраїнського, вже колективізованого, села, в якому не видавали документів на право влаштування на роботу поза колгоспом, виїжджала на освоєння земель на сході і півдні України.

У третьому розділі - «Побутове облаштування переселенців із Поль - щі» - розглянуто забезпечення переселенців житловими і господарськими приміщеннями; розрахунки з переселенцями за майно, посіви, худобу і інші матеріальні цінності залишені в Польщі; наділення переселенців землею.

Згідно з інструкцією про реалізацію Угоди від 9 вересня 1944 року, українцям, котрих мали евакуювати з території Польщі, передбачалося повернути «залишене евакуйованими рухоме і нерухоме майно» за його страховою оцінкою 1939-1940 рр., виділити їм «на новому місці озимі посіви…, ділянки землі в розмірах не менших фактичного землекористування до евакуації, однак не більше 15 га на одне господарство».

Найгострішою з проблем, з якими зіткнулись переселенці в УРСР у ті роки, було забезпечення їх житлом. В західних областях прибулих в основному передбачалося поселити в будинках поляків, котрі евакуйовувались. Але і у західних областях було багато причин, унаслідок яких побутове облаштування переселенців у 1944-1950-х рр. відбувалося з великими труднощами. Це відсутність у багатьох районах, в які прибували переселенці, належної кількості житлових приміщень; масова втеча переселенців із східних областей України у західні вже від осені 1945 р., що ускладнювало не лише їхнє побутове облаштування, але і працевлаштування; великі втрати житлового фонду (особливо у Рівненській і Волинській областях), пов'язані з польсько-українським збройним протистоянням у 1943-1944 рр.; небажання поляків переселятись з України, у зв'язку з чим багато переселених українців тривалий період проживали разом з поляками в одних хатах або ж очікували черги на поселення у непристосованих для проживання господарських, службових та інших приміщеннях; факти масового руйнування будинків переселенського фонду місцевими жителями, а також передача багатьох таких будинків різним установам та організаціям; відмова переселенців поселятись у будинках репресованих чи вивезених українських родин; вимоги переселенців, щоб їх поселяли у польські будинки, а у Рівненській і Волинській областях очікування на будинки чехів, виїзд котрих у Чехословаччину затримувався; природне небажання українців із Польщі розселятися у північних районах Рівненської області, їх намагання влаштуватися у південних районах цієї області; вимоги оплати різниці у вартості будинків у місцях поселення з вартістю залишених у Польщі (за документами); відсутність у багатьох переселенців відповідних документів на здані і залишені в Польщі майно та землю, що часто було викликане суворими умовами їх видворення з попередніх місць проживання; сповільнені темпи будівництва житла для українських родин із Польщі; недоліки управлінської роботи справою роздачі і закріплення, а також продажем житлового фонду переселенцям, коли багато будинків евакуйованих поляків передавались або продавались не переселенцям (держфондівські будинки - в кредит на 7 років), а надавались у користування різним організаціям, установам і приватним особам чи помилково закріплювались за кількома сім'ями одночасно; завищення вартості передаваних переселенцям будівель.

Багато недоліків було також в організації розрахунків держави з переселенцями за інші залишені в Польщі цінності. Згідно з описами майна і актів-накладних, органи влади часто затягували розрахунки з переселенцями, головним чином з таких причин: відсутність зерна, картоплі, худоби, господарського реманенту та ін. на заготівельних пунктах; зловживання з боку місцевих управлінців, коли продукція видавалась не переселенцям, а місцевому населенню; відмови переселенців отримувати розрахунки грішми; погана робота райфінвідділів, а також відсутність коштів; не раз - небажання переселенців після 1947 р. здавати описи майна і проводити розрахунки в номіналі 1:10. В результаті розрахунки органів влади з переселенцями із Польщі затягувались. Офіційно про закінчення розрахунків з переселенцями було оголошено у 1955 р. Але скарги і заяви переселенців з проханням провести з ними розрахунки, згідно з описами майна, до Відділу переселення надходили ще у 1960-х роках.

Від самого початку евакуації гострою виявилась проблема наділення прибуваючих українських родин із Польщі землею. Дуже скоро, вже в кінці 1944 року, в Додаток до Інструкції про виконання Угоди між урядом УРСР і ПКНВ, п. 5 було внесено уточнення, за яким гранична норма наділення землею переселенців із Польщі в УРСР могла виносити 15 га тільки для деяких районів Волинської, Станіславської і Рівненської областей. Тоді ж ЦК КП(б) У і Раднарком УРСР рекомендували - «сім'ї (господарства), що прибувають з Польщі … наділяти при їх бажанні вести сільське господарство земельною площею в розмірах не більше середньої норми землезабезпечення на двір (господарство), існуючої в даному районі, селі». На середину 1945 р. у західних областях УРСР із 17 677 родин переселенців земельні наділи загальною площею 45 480 га отримали 13 033 родини. На жовтень 1946 р. у Львівській області було наділено землею 13 860 родин. Разом вони одержали 27 205 га, в середньому 1,9 га на одну родину. У Дрогобицькій області на жовтень того ж року середній розмір ділянки для переселенців становив 1,9 га на родину, при цьому 278 родин переселенців землі не отримали. У Тернопільській області 37 694 родини переселенців одержали 89 600 га землі, що становило 2,5 га на одне господарство. На жовтень того ж року в Станіславській області було наділено землею 6 424 родини переселенців, серед них розподілили 17 074 га, в середньому приблизно по 2,6 га на родину. У жовтні 1946 р. в Рівненській області отримали землю 2 329 родин з числа планових переселенців, або 90%, їм було наділено 9 257 га землі, в середньому 3,5-4 га на одне господарство. З 12 008 родин переселенців, які оселились у Волинській області, до кінця 1946 року землю одержали 8 628. Серед них розподілено 34 173 га, або ж близько 3,9 га на одну родину. Незабезпечення багатьох «непланових» переселенських родин землею, особливо у Рівненській і Волинській областях, часто затримувалось з вини самих переселенців через те, що вони не визначились з місцем свого постійного проживання; були випадки, коли органи місцевої влади навіть при наявності вільних орних земель не наділяли ними переселенців; мало місце заорювання місцевим населенням, а також допоміжними господарствами земельних площ, що раніше належали польському населенню; пропонування переселенцям земельних ділянок за 5-9 км. від місць їхнього поселення. Примусова колективізація, яка розпочалась у західних областях України з кінця 1948 р., компенсацію втрат переселенців землею фактично ліквідувала.

У четвертому розділі - «Соціальна адаптація переселенців із Поль - щі» - розглянуто урядові кредити і позики для побутового облагодження переселенців та їхнє практичне застосування; надання безповоротної одноразової допомоги переселенським сім'ям та відкриття спецмагазинів; звільнення переселенців від грошових податків, сільгосппоставок, страхових та інших платежів; професійний склад переселенців і умови їх працевлаштування; висування переселенців радянськими органами влади на керівні посади; допомогу багатодітним матерям-переселенкам та ліквідацію неписьменності серед переселенців; політмасову роботу радянських органів влади з переселенцями; ставлення місцевого населення до переселенців.

Для скорішого господарського облагодження переселенців на новому місці їм, згідно з Угодою між УРСР та ПКНВ від 9 вересня 1944 р. (стаття 3), передбачалось видання грошових позик «на господарське влаштування та інші потреби в розмірі 5 000 крб. на одне господарство з поверненням на протязі 5 років». Кошти для надання таких позик уряд УРСР виділяв щорічно до 1951 р. Зокрема, у 1945 р. для видачі прибулим господарствам був виділений кредит у сумі 100 млн. крб., у 1946 р. передбачалося виділити 40 млн. крб. Виходячи із фактичної потреби, це, однак, далеко не могло покрити реальних потреб. Управління переселення через РМ УРСР виступило з клопотанням про збільшення плану кредитів до 80 млн. крб. Щоправда, в дійсності переселенцям позичали менше коштів, ніж планувалось. Найчастіше причинами невидачі переселенцям кредитів були відсутність лімітів від обласної контори сільгоспбанку або непоінформованість переселенців про можливість отримання таких кредитів. У 1945-1946 рр. у східних областях УРСР, куди направлялись «перші хвилі» переселенців, їм було надано 17 млн. крб. позики. Але голод 1946 р. на сході УРСР, погані умови проживання, примусове усуспільнення інвентаря і худоби, мізерні заробітки, розпорошеність сімей по різних районах і областях, недбале ставлення до потреб переселенців з боку місцевих органів, труднощі акліматизації спричинили до масового виїзду переселенських родин в райони західних областей УРСР. В державних архівах західних областей зберігаються списки тисяч переселенців, які самовільно покинули місця свого перебування у східних областях, будучи боржниками за кредити, які вони одержали в державних банках на господарське та інше облаштування.

Окрім позик для особливо гостропотребуючих переселенських родин уряд виділяв одноразову грошову допомогу. Розмір допомоги на родину встановлювався від 500 до 2 000 крб. Окремо виділялась допомога переселенцям-інвалідам Великої Вітчизняної війни, імперіалістичних війн, «по старості», переселенцям, майно котрих унаслідок військових дій і бандитських нападів було спалене, також родинам, які не мали майна у Польщі. Дуже часто, однак, переселенські сім'ї, які опинились у скрутному матеріальному становищі, не одержували передбачуваної для них допомоги. Не раз із-за того, що не були поінформовані про таку можливість. Але було і навпаки, коли окремі особи одержували допомогу по 3-4 рази на рік. У всякому разі, у справі надання безповоротної грошової допомоги переселенцям було багато недоліків, формалізму, а часто і зловживань.

Щоби полегшити побутове облаштування переселенців, Рада Міністрів видавала накази і постанови про відкриття для переселенців спеціальних магазинів продуктових і промислових товарів першої необхідності за зниженими цінами. Треба відзначити, що в більшості випадків план виділених для переселенців промислових і продтоварів (готовий одяг, тарілки, мило господарське і туалетне, сірники, сіль, гас, жир харчовий, жито, пшениця, ячмінь та ін.) виконувався.

З метою соціальної адаптації переселенців з Польщі до умов життя в УРСР і вони на 2 роки звільнялись від усіх державних сільськогосподарських поставок, грошових податків та страхових платежів. Цього роду пільги коригувалися постановами РНК УРСР і ЦК КП(б) У від 14 жовтня 1944 року та від 31 липня 1945 року. Постанови, однак, застерігали, що пільги розповсюджувались лише на тих переселенців, які прибули в УРСР за евакуаційними документами. Щоби залучити переселенців до колгоспів, їх з кінця 1947 року, звільняли від оплати страхових платежів. Майже 80% респондентів, однак згадують, що тих пільг, зокрема в питанні обов'язкових натуральних сплат сільськогосподарськими продуктами, вони не мали.

Основну частину українців із Польщі, що оселилась в західних областях України, складали селяни (близько 90%). Після прибуття в УРСР вони обрали своїм заняттям індивідуальне сільське господарство. Але вже з кінця 40-х - на початку 50-х років в західних областях УРСР почалась поголовна «добровільна колективізація», під яку потрапили також переселенські господарства з Польщі. Примусове записування у колгоспи, усуспільнення сільськогосподарського інвентаря, худоби, землі викликали протест з боку переселенців. Чимало з тих родин, що рішуче виступали проти колгоспів, було вивезено до Сибіру, особливо тих, які мали зв'язок з УПА. Треба зауважити, що після проведення так званої суцільної колективізації на селі у багатьох переселенців відпало бажання проживати на селі, особливо у молоді. З кінця 40-х рр. ХХ ст. переселенці все більше шукають працю в містах, поповнюючи ряди робітництва.

З архівних документів виразно проступає турбота місцевих органів влади про залучення переселенців до громадського життя, висунення їх на низові «керівні» посади (заввідділами райвиконкомів, заступниками голів і головами сільрад, головами земельних комісій, членами міськрад, агрономами, завклубами, завфермами, бригадирами, ланковими та ін.). Інформацію про це містили практично усі зведені звіти, що їх подавали райвиконкоми до облвиконкомів чи останні до Управління переселення при РНК УРСР.

Ставилась також вимога виявлення і надання допомоги багатодітним матерям, охоплення навчанням дітей шкільного віку і ліквідації малограмотності серед дорослого населення.

Органи влади проводили цілеспрямовану агітаційно-масову роботу у формі бесід, лекцій, доповідей, кіно, серед переселенців, активне залучення їх до господарського життя всіляко розхвалювала тодішня радянська преса. На основі різного роду інформативних матеріалів, що зберігаються в архівах, і зі свідчень респондентів можна судити, що серед переселенців було немало прихильників УПА.

Незважаючи на всі матеріальні труднощі, умови праці і нові «радянські порядки», яких зазнавали на собі українці із Польщі, найбільш гнітючою була думка і розуміння того, що вони в УРСР чужі. На такий моральний стан переселенців впливало, зокрема, ставлення до них місцевого населення, яке не будучи належно поінформованим про причини і способи евакуації українців із Польщі в Україну, не раз сприймало їх як непрошених гостей, ревниво ставилось до деяких проявів турботи радянської влади про переселенців на загальному тлі власного важкого і безправного становища.

У висновках узагальнено результати дисертаційного дослідження та викладено основні положення, що виносяться на захист:

Переселення українців у 1944-1946 рр. в Українську РСР з корінних українських етнічних земель, що за результатами радянсько-польського дипломатичного діалогу у післявоєнний період мали опинитися у складі Польської держави, було здійснене із застосуванням засобів насильництва, помимо волі самого українського населення, так само, як і переселення поляків із західноукраїнських земель;

2. Переселення величезних мас українського і польського населення було пов'язане з неймовірними людськими стражданнями матеріального і духовно-психологічного характеру, які досі дають знати про себе у свідомості сотень тисяч переселених насильно людей;

Від жовтня 1944 до липня 1946 рр. було депортовано із Польщі в УРСР 482 800 осіб українського населення, які, незважаючи на зусилля органів радянської влади спрямувати основну масу переселенців (79,4%) у східні області України, на 4/5 станом на початок 50-х років опинилися у шести західних областях УРСР.

Після офіційного припинення переселення українців із Польщі в липні 1946 року міграційний рух цих переселенців на території УРСР не припинявся, масова післяевакуаційна міграція в межах України продовжувалась щонайменше протягом року, в менших масштабах - кілька років.

Найгострішою і водночас найскладнішою проблемою побутового облаштування евакуйованого з Польщі українського населення було забезпечення його житлом. Проблема вирішувалась через: передання переселенцям у користування з наступним оформленням прав власності житлових будинків, що їх вивільняли польські родини, які евакуйовувались до Польщі; поселення незначної частини переселенців у приміщення державного і громадського фонду, як правило, непристосовані до проживання в них і такі, що вимагали додаткового ремонту чи перебудови; спроби поселення переселенців у будинки місцевих українських родин, що депортовувалися у східні регіони СРСР за зв'язок з українським політичним підпіллям (переселенці, як правило, відмовлялись поселятись у такі будинки, особливо у Рівненській і Волинській областях); заохочення індивідуального житлового будівництва засобами кредитування, відпуску будівельних матеріалів за пільговими цінами, сприяння з боку місцевих органів влади іншими засобами; підселювання значної частини родин переселенців у хати до місцевого населення, що особливо було поширеним у Волинській області. Ускладнювало розв'язання житлової проблеми прибуття від осені 1945 р. у західні області України великої «непланової» кількості переселенців «втікачів» зі східних областей України; перебування багатьох «польських» хат і обійсть у сильно зруйнованому стані, особливо у Рівненській і Волинській областях, де за наслідками українсько-польського збройного протиборства, тисячі польських садиб були просто спалені.

Великі складності і труднощі спостерігалися у здійсненні розрахунків з переселенцями за залишене ними майно, посіви, худобу у Польщі, оскільки багато переселенців з огляду на важкі умови виїзду з рідних місць, так само переїзду, не зуміли оформити або втратили евакодокументи. Розрахунки ускладнювалися також через те, що у місцевих заготівельних пунктах часто просто не було тієї кількості зерна, картоплі, худоби та інших засобів, якими потрібно було розраховуватись з переселенцями; складнощі у розрахунки внесла й грошова реформа 1947 р., що зменшила вдесятеро грошовий номінал у порівнянні з тим, за яким оцінювалось майно евакуйованих.

Незважаючи на те, що Угода від 9 вересня 1944 р. та додаткові до неї документи дозволяли наділення родин українських переселенців із Польщі земельними ділянками до 7 га, а в низці районів Волинської, Рівненської і Станіславської областей навіть до 15 га, на практиці переселенці в УРСР одержували у користування земельні ділянки площею від 1,5 до 3,5 га. Водночас у 1948-1949 рр. практично всі переселенці були їх позбавлені у зв'язку з колективізацією. Селянин-господар ставав безправним колгоспником.

Органи радянської влади у більшості випадків були уважними до побутових умов життя переселенців із Польщі, їхнього трудовлаштування, входження в систему радянських порядків. Це проявлялось у наданні переселенським родинам довготривалих кредитів, одноразової безповоротної допомоги, відкритті спецмагазинів, звільненні від різних податків, допомозі багатодітним матерям-переселенкам, а ліквідації неграмотності серед переселенців, висуванні їх на керівні посади місцевого рівня. При цьому радянські органи турбувалися про те, щоб заслужити певне довір'я переселенців, а в окремих випадках прагнули залучити їх до справи радянізації суспільства в західних областях України.

Незважаючи на всі матеріальні труднощі, холодне сприйняття місцевим населенням, важкі умови життя і праці в радянській системі УРСР, переселенці хоч і повільно, все ж інтегрувались в нове «радянське» оточення, пристосовували свою соціальну структуру, спосіб життя, освіту і побут до вимог соціально-політичної дійсності західних областей України.

10. Сучасні оцінки переселення польського і українського населення 1944-1946 рр. як в українській, так і в польській історичній науці та громадській думці дозволяють надіятися, що трагедія українсько-польських стосунків часів Другої світової війни та перших післявоєнних років не буде стояти на перешкоді розвитку нормальних добросусідських стосунків між Україною і Польщею сьогодні.

Основні положення дисертації викладені автором у наступних публікаціях

Лобас-Данилиха Н. Умови переселення українців з Польщі в західні області України у 1944-1946 рр. // Ефективність державного управління: Збірник наукових праць Львівського регіонального інституту управління Національної академії державного управління при Президентові України / За заг. ред. А.О. Чемериса. - Львів: ЛРІДУ НАДУ, 2004/2005. - Вип. 6/7. - С. 153-162.

Лобас-Данилиха Н. Майнові розрахунки органів радянської влади із переселенцями з Польщі у 1944-1950-х роках (На матеріалах західних областей України) // Етнічна культура українців. - Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2006. - С. 101-111.

Данилиха Н. Радянська політика соціальної інтеграції українських переселенців із Польщі в суспільстві УРСР (1944-1950-их рр. ХХ ст.) на матеріалах західних областей України // Народознавчі зошити. - Львів: Інститут народознавства НАН України, 2006. Зош. 5-6. - С. 608-617.

Данилиха Н. Забезпечення переселенців із Польщі житлом і господарськими будівлями в Україні у 1944-1947 рр. (на матеріалах Львівської і Дрогобицької областей) // Ефективність державного управління: Збірник наукових праць Львівського регіонального інституту управління Національної академії державного управління при Президентові України / За заг. ред. А.О. Чемериса. - Львів: ЛРІДУ НАДУ, 2005/2006. - Вип. 11. - С. 173-178.

Размещено на Allbest.ru