Держава і право Київської Русі

Спадкове право. Вже договір Київської Русі з Візантією 911 р. розрізняв спадкування за заповітом (а згодом Ст.92 Розш.Пр.) і за законом. Спершу за законом спадкували лише сини - батьківський двір неподільно переходив до молодшого сина, а решта майна розподілялась порівну (Ст.100 Розш.Пр.), притому сини були зобов`язані видати заміж сестер із приданим (Ст.95 Розш.Пр.). За договором 911 р. за відсутності синів спадкували брати померлого. Згодом майно бояр і дружинників за відсутності синів стало переходити до дочок (Ст.91 Розш.Пр.), а пізніше це право поширилось і на біле духовенство, ремісників, вільних общинників. Майно смердів за відсутності синів вважалось вимороченим і переходило до князя, але певна частина виділялась незаміжнім дочкам (Ст. 90 Розш.Пр.). Незаконні діти не мали спадкових прав, але якщо їх мати була рабинею, то вони разом з нею отримували волю (Ст.98 Розш.Пр.). До досягнення повноліття спадкоємцями спадщиною розпоряджала їх матір.

Дружина-вдова ставала главою сім`ї і отримувала частину майна “на прожиття”, якою розпоряджалась на власний розсуд (Ст.93 Розш.Пр.), але заповідати її могла лише своїм дітям, розподіляючи розміри часток за власним бажанням (Ст.106 Розш.Пр.). За відсутності заповіту матері її частку отримував за законом той з дітей, на чиєму дворі знаходилось її майно і при кому матір проживала (Ст.103 Розш.Пр.). Якщо мати-вдова вдруге виходила заміж, то призначався опікун над майном неповнолітніх спадкоємців з найближчих родичів, у т.ч. вітчим. Майно передавалось опікуну при свідках; за виконання своїх обов`язків опікун мав право користуватись доходами з майна опікуваних, а в разі втрати частини спадщини відшкодовував збитки спадкоємцям (Ст.99 Розш.Пр.).

Кримінальне право

Види злочинів вперше були визначені у договорах Київської Русі з Візантією - вбивство, удар мечем, майнові злочини. Поняття злочину у “Руській Правді” трактувалось як “обида”, тобто порушення громадського спокою у будь-якій формі, незалежно від заподіяння фізичної чи матеріальної, чи моральної шкоди. Кримінальний злочин не відрізнявся від цивільного правопорушення; так, злісна несплата боргу за цивільно-правовою угодою визнавалась обидою і тягла накладення штрафу (Ст.15 Кр.Пр.).

Об`єктами злочинного діяння були: влада князя, особа (передусім феодала), майно, звичаї. Об`єктивною стороною злочину вважалась спроба вчинити злочин (тобто, замах) і закінчений злочин. Суб`єктивною стороною злочину був умисел; так, передбачалась їзда на чужому коні без дозволу (Ст.12 Кр.Пр. і Ст.33 Розш.Пр.), встановлювався значний розмір штрафу за злісне знищення майна; також розрізнялось вбивство, скоєне з умислом, випадково, у стані афекту, у бійці, у стані сп`яніння тощо (Ст.19, 20 Кр.Пр., Ст.7, 26 Розш.Пр.). Суб`єктом злочину вважався будь-хто, крім раба, що був власністю господаря, який і ніс матеріальну відповідальність за його неправомірні дії та міг застосувати до нього фізичне покарання - міг катувати, страчувати, та після Ярослава Мудрого вбивство раба було заборонено. Не існувало вікового обмеження кримінальної відповідальності. Поняття осудності було ще невідоме, та вже існувало поняття співучасті, зокрема у скоєнні крадіжки (Ст.40 Кр.Пр., Ст.42, 43 Розш.Пр.), - усі співучасники несли однакову відповідальність, розподіл функцій поміж ними не передбачався.

Види злочинів:

1. проти князя (держави) - посягання на князівську владу (повстання), порушення договорів сюзеренітету-васалітету васалами;

2. проти церкви (перелік цих злочинів встановлювала Ст.9 Церковного статуту Володимира Великого) - святотатство і блюзнірство (дотримання дохристиянського поганського культу, порубання хреста чи вирізьблення його на стіні, молитва не перед образом (у гаю, біля води), приведення у церкву тварин чи птахів), інші злочини проти християнства (богохульство, осквернення Христа чи церкви, паплюження церковних обрядів), церковна крадіжка (“татьба”); чаклунство, відьмарство, зурочення, ворожіння, знахарство; зоофілія, груповий шлюб, розпуста та ін.;

3. проти сім`ї і моральності (їх перелік визначали Церковні статути Володимира Великого і Ярослава Мудрого) - викрадення (“умикання”) дівчат, згвалтування (“пошибання”) боярської дружини чи дочки або простолюдинки, перелюб, двожонство та приведення у дім нової дружини без розлучення з попередньою, дошлюбні статеві зносини, народження дитини незаміжньою жінкою, вбивство незаконноновонародженого; статеві зносини між кумами, між сватами, з сестрою, з дочкою, з мачухою, з пасербицею, з черницею, групові статеві зносини двох братів з однією жінкою, зоофілія; укладення шлюбу між близькими родичами, шлюб жида чи мусульманина з русинкою, блуд з жидівкою чи мусульманкою; блуд ченців, черниць, священиків, попадей, пиятика ченців і священиків, образа чужої дружини (обізвання її “блядь”), самочинне розлучення з вінчаною дружиною (“розпута”), побиття сином батьків тощо;

4. проти особи - вбивство (передбачалось у 10 статтях Кр.Пр.: 1, 19-27 та Ст.1-8, 11-18 Розш.Пр.), заподіяння каліцтва, ран і побоїв різними способами і предметами: удари батогом, жердиною, чашою, рогом, тильним боком меча чи піхвами меча (такі удари мечем вважались особливо образливими і карались високим штрафом у 12 гривень - Ст.3, 4 Кр.Пр. і Ст.23, 25 Розш.Пр.), образа честі і гідності: демонстративне виймання меча з піхов, та ненанесення ним удару (Ст.24 Розш.Пр.), штовхання до себе (Ст.10 Кр.Пр.), виривання вусів і бороди (Ст.67 Розш.Пр.);

5. майнові злочини - розбій (Ст.20 Кр.Пр., Ст.7 Розш.Пр.), крадіжка (“татьба” - таємне викрадення чужого майна) коней, зброї, одягу (Ст.13 Кр.Пр., Ст.34 Розш.Пр.), худоби, свійської птиці, сільськогосподарських продуктів (Ст.36, 40 Кр.Пр., Ст.42, 45 Розш.Пр.), чужого холопа (Ст.29 Кр.Пр.), хліба (Ст.43 Розш.Пр.), бобра (Ст.69 Розш.Пр.); знищення і пошкодження чужого майна, списа, щита, одягу, бортні (Ст.32 Розш.Пр.), злісне знищення коня чи іншої свійської тварини (Ст.84 Розш Пр.), підпал двору (Ст.83 Розш.Пр.); незаконне користування чужим майном, самовільна їзда на чужому коні (Ст.12 Кр.Пр., Ст.33 Розш.Пр.), приховування холопів-втікачів (Ст.11 Кр.Пр., Ст.32 Розш.Пр.), привласнення загублених коней, зброї, одягу (Ст.34 Розш.Пр.).

Система покарань. Мета покарань - відплата і відшкодування збитків. Міра і розмір покарання залежали від соціального статусу потерпілого і винного. Найдавніша форма покарання - кровна помста - вже обмежується (Ст.1 Кр.Пр., Ст.1 Розш.Пр.), а згодом скасовується (Ст.2 Розш.Пр.). Найпоширеніше покарання - грошове стягнення (штраф) з майна злочинця, що складалось з 2 частин: 1. вилучалась на користь князя; 2. як компенсація за заподіяний злочином збиток надходила потерпілому. За вбивство вільної людини на користь князя стягувався грошовий штраф “віра” у розмірі 40 гривень, загалом її розмір залежно від соціального статусу потерпілого становив 5-80 грн. (подвійна віра (80 грн.) стягувалась за вбивство огнищанина, а згодом князівських мужів - Ст.19, 22 Кр.Пр. і Ст.3 Розш.Пр.), а за вбивство зрадливої дружини - 20 грн. (Ст.88 Розш.Пр.). “Дику віру” сплачувала вервь, на території якої було знайдено вбитого, якщо вбивцю не вдалось розшукати. Родичі убитого отримували грошову винагороду “головництво”, розмір якої дорівнював призначеній вірі. За тяжке каліцтво - відрубання ноги, руки, носа, виколювання очей - стягувалось “піввіри” - 20 грн. (Ст.27, 28 Розш.Пр.). “Продаж” стягувався за інші особисті і майнові злочини на користь князя у розмірі 1, 3 і 12 грн.; водночас сплачувалось мито (20% “продажу”) судовим агентам; а потерпілий від цих злочинів отримував грошове відшкодування “урок”; “урок” також отримував господар за свого вбитого раба.

Вищою мірою покарання вважався “потік і пограбування”, тобто конфіскація майна злочинця на користь князя (“пограбування”) та вигнання його разом із сім`єю (дружиною і дітьми) з общини (яке згодом було замінене на позбавлення усіх прав) чи перетворення його із сім`єю у холопів (“потік”). Це покарання: вбивство при розбої (Ст.7 Розш.Пр.), конокрадство (Ст.35 Розш.Пр.), підпал двору (Ст.83 Розш.Пр.).

Смертна кара і членопошкодження були відсутні у кримінальній системі Київської Русі, але застосовувались у практиці церковних судів, які керувались нормами суворого і доволі жорстокого візантійського права. Щоправда, смертна кара згадується у літописах - Володимир Великий за порадою Синоду єпископів замінив віри за поширені розбої на смертну кару, але “со іспитом”, тобто після судового розгляду обставин злочину; та, оскільки страти зовсім не запобігали вчиненню нових розбоїв, згодом знову (за порадою тих же єпископів) відновив віри. Пізніше смертна кара іноді застосовувалась за виступи проти феодальної влади і зраду князя; так, організатори і учасники народного Київського повстання проти князівської влади 1068 р. були страчені через повішання князем Ізяславом. Однак, “Руська Правда” не передбачала смертну кару. Попри те, допускалось вбивство злодія, затриманого на місці вчинення злочину (у дворі, у хаті чи хліві), якщо він чинив опір (Ст.38 Кр.Пр.).

За злочини, які належали до компетенції церковного суду, застосовувались епітімії (покаяння), калічницькі кари - осліплення, відрізання носа, вух тощо, тюремне ув`язнення.

Судочинство. У Київській Русі застосовувався обвинувально-змагальний процес. Суд, зважаючи на активну і безпосередню участь самих сторін у процесі (змагальний характер процесу), виконував лише функції посередника. Щоправда, щодо справ про тяжкі злочини проти феодалів і князівської влади використовувались форми розшукового (слідчого) процесу - князі з помічниками самостійно здійснювали розслідування і судочинство. Елементи розшукового процесу використовували також церковні суди. В обвинувально-змагально процесі сторони називались позивачем і відповідачем.

Размещено на Allbest.ru