Історична наука у вищих навчальних закладах м. Харкова у повоєнний період (1945-1955 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Фролов Сергій Володимирович

УДК 930:378(477.54)"1945/1955"

ІСТОРИЧНА НАУКА У ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ м. ХАРКОВА У ПОВОЄННИЙ ПЕРІОД (1945-1955 рр.)

07.00.06 - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Дніпропетровськ - 2007р.

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історіографії, джерелознавства та археології Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат історичних наук, заслужений працівник культури України, доцент Куделко Сергій Михайлович, Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, професор кафедри історіографії, джерелознавства та археології.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Копилов Сергій Анатолійович, Кам'янець-Подільський державний університет, завідувач кафедри всесвітньої історії, декан історичного факультету;

кандидат історичних наук, доцент Сінкевич Євген Григорович, Херсонський державний університет, докторант.

Провідна установа: Інститут історії України НАН України, відділ регіональних проблем історії України (м. Київ)

Захист відбудеться 23 травня 2007 р. о 1300 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.08.051.14 Дніпропетровського національного університету (адреса: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т. Шевченка, 1, Палац студентів, ауд. 30)

З дисертацією можна ознайомитися у Центральній науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету (49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8).

Автореферат розіслано 23 квітня 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат історичних наук, доцент Кривий І.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми зумовлена декількома аспектами. З проголошенням незалежності України відкрилися нові можливості у вивченні її минулого, минулого самої історичної науки. Підвищення інтересу до національно-культурної та державної спадщини стимулює активізацію досліджень проблем історіографії, джерелознавства та інших спеціальних історичних дисциплін. Сьогодення привертає увагу дослідників до тих проблем, що впродовж тривалого часу з різних причин замовчувались або вважалися неактуальними і тому залишалися невивченими.

Перед історичною наукою постало завдання заповнити "білі плями", реконструювати історичний процес у всій його повноті та багатогранності.

Сучасній історичній науці властиві розширення дослідницької проблематики, перегляд концептуальних положень попередньої історіографії, вивчення тих періодів історії, що пов'язані з існуванням адміністративно-командної системи, без повного осмислення якого важко зрозуміти і процеси, що відбувалися пізніше. Одним із важливих методологічних і практичних завдань, котрі стоять перед дослідниками, є вивчення історії саме історичної науки й освіти, узагальнення та критичний аналіз попереднього спадку в цій важливій сфері науки. Останнім часом серед вітчизняних істориків помітно зріс загальний інтерес до історіографічних досліджень, що, своєю чергою, підвищило інтерес до проблем регіональної історіографії Данилюк Д.Д. Розвиток історичної науки в Закарпатті (з кінця XVIII - до середини ХХ ст.): Автореф. дис... д-ра іст. наук: 07.00.02 (Ужгород. держ. ун-т. - Ужгород, 1994. - 59 с.; Тарасенко О.О. Становлення та розвиток історичної освіти і науки у Київському університеті у 1834-1884 рр.: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.02 (Київ. ун-т ім. Т. Шевченка. - К., 1995. - 23 с.; Історичний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка (1940-2000). - Львів, 2000. - 293 с.; Лаврецький Р.В. Історична освіта та наука у Львівському університеті в 1919-1939 роках: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.06 (Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. - Львів, 2000. - 20 с.; Ляпіна О.В. Історична наука в Київському ін-ті народної освіти в 1920-1933 роках; напрями і тенденції розвитку: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.06 (Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. - К., 2002. - 19 с. та ін..

Актуальність цієї проблеми незаперечна. Навряд чи можна серйозно говорити про загальні підсумки розвитку історії науки без урахування того, що робилося на місцях, де давно склалися і добре зарекомендували себе відомі наукові центри зі своїми школами, дослідницькими напрямами й освітніми традиціями. Серед них визначне місце посідає м. Харків - один із крупних культурних і наукових центрів України.

Сьогодні відчувається гостра потреба озирнутися на шлях, що пройдено, підсумувати діяльність харківських істориків, оцінити внесок, який вони зробили у загальну справу розвитку вітчизняної історичної науки. Особливо це стосується повоєнного десятиліття, коли зі всією очевидністю проявилися суперечності у розвитку радянського суспільства.

Висвітлення проблем, винесених на розгляд у дисертаційному дослідженні, дозволить заповнити інформаційну прогалину в етапі розвитку історичної науки у м. Харкові в повоєнний період (1945-1955 рр.) - період, на який припав апофеоз сталінського тоталітаризму. Вивчення цієї проблеми в комплексі з політичними чинниками дозволить вперше всебічно оцінити внесок харківських істориків у наукову спадщину та їхній вплив на розвиток історичної науки у дуже непростий час.

Десятиріччя, що розглядається в дисертації, характеризували складність міжнародного становища, потужний розмах у всьому світі соціальних рухів і зростання ролі лівих партій. Під впливом розгрому фашизму в другій світовій війні посилився національно-визвольний рух у багатьох країнах, загострилися суперечності між СРСР та його союзниками і капіталістичними країнами. Усе це і багато інших факторів сприяло посиленню ролі суспільних наук у цілому, накладало свій відбиток на історичну науку й освіту зокрема.

Відсутність в історіографії спеціального комплексного дослідження зумовила вибір теми як дисертаційної. Слід зауважити також, що в українській історіографії немає спеціальної праці, присвяченої розвитку історичної науки та освіти у м. Харкові в перше повоєнне десятиліття (як і в більшості інших великих наукових центрів). Між тим, на історичних факультетах вищих навчальних закладів м. Харкова сформувалася низка наукових шкіл, які дали поштовх розвитку різних галузей історичних знань. (Наприклад, у Харкові було закладено фундамент шкіл болгаристики, античної археології тощо).

Актуальність вивчення розвитку історичної науки у вищих навчальних закладах м. Харкова зумовлюється такими чинниками: історіографічним (потреба визначення ролі та внеску викладачів-істориків у розвиток науково-теоретичних і фактографічних досліджень), джерелознавчим (уведення до наукового обігу комплексу джерел про умови і підсумки розвитку історичної науки в Україні, творчий спадок окремих учених).

Об'єктом дослідження є розвиток історичної науки у вищих навчальних закладах м. Харкова. При цьому увага звертається на комплекс історіографічних та історичних джерел, пов'язаних з історією історичної науки, науково-методичні видання, що популяризували науку, нові організаційні форми історичної науки, концептуально-теоретичний та науково-практичний доробок окремих дослідників і наукових колективів у різних галузях історичної науки.

Предметом дослідження є низка проблем, пов'язаних з умовами розвитку історичної науки в 1945-1955 рр. у вищих навчальних закладах м. Харкова; діяльність структурних підрозділів і окремих викладачів у галузі історичних та суміжних дисциплін; суспільні функції історичної науки в її історичному розвитку.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють період 1945-1955 рр. - час, коли країна підіймалась із руїн, загоювала рани, нанесені війною, а тоталітаризм у радянському суспільстві сягнув свого апогею. Це був час, пов'язаний з початком "холодної війни", яка вплинула на розвиток суспільних наук у СРСР та інших країнах. Тоді відновлювалася навчальна і матеріальна база вищих шкіл, кафедри комплектувалися науково-педагогічними кадрами. Загалом, це десятиріччя стало часом збирання і накопичення сил Историография истории нового и новейшего времени стран Европы и Америки / Под ред. И.П. Дементьева, А.И. Патрушева. - М., 2000. - С. 151 та ін.. Цей період має суттєві відмінності від етапу, який розпочався після ХХ з'їзду КПРС (1956 р.) і який отримав назву "хрущовської відлиги". Постанови ХХ і ХХІІ партійних з'їздів створили нові передумови, що допомагали викорінювати попередні недоліки - догматизм, упереджене ставлення до подій і діячів минулого, розчистили шлях для руху "шестидесятників".

Територіальні межі дисертації охоплюють терен м. Харкова як одного із найбільших наукових і культурних центрів країни. Так 1945 року в Харкові нараховувалося 27 вищих навчальних закладів Чуткерашвили Е.В., Длин А.М. Развитие Советской высшей школы // Вестник высшей школы. - 1945. № 2. - С. 28., 1955 року внаслідок реорганізацій їх залишилося 24 Харків - місто вузів. Цифри і факти // Блокнот агітатора. - 1955. - № 2. - С. 29.. За кількістю вищих шкіл, музеїв та архівів, тобто головних осередків, де розвивалася історична наука, Харків посідав важливе місце в країні*^* У роботі не розглядаються технікуми, училища, інші навчальні заклади, які у наш час належать до вищих навчальних закладів І-ІІ ступенів..

Мета дисертаційного дослідження полягає у збиранні фактів, їх комплексному аналізі та вивченні загальних тенденцій, а також особливостей розвитку історичної науки у Харкові в перше повоєнне десятиліття, характеристиці наукової і навчально-методичної діяльності як конкретних підрозділів (вищих шкіл, факультетів, кафедр), так і окремих викладачів-істориків. Саме так, бо на 90% історична наука у Харкові на той час була представлена викладачами вузів і тільки на 10% - працівниками музеїв, архівів і бібліотек (підрахунки наші - С.Ф.).

Стан наукових досліджень автор розглядає у зв'язку з викладанням історичних і суспільних дисциплін. Це дає змогу більш рельєфно показати місце окремих науковців і окремих підрозділів у конкретних вищих навчальних закладах.

Для реалізації зазначеної мети дисертант ставить перед собою такі завдання:

Ё дослідити структуру історичних факультетів і кафедр, а також суспільно-політичних кафедр вищих навчальних закладів;

Ё визначити проблеми, над якими працювали харківські історики;

Ё проаналізувати наукові праці харківських учених цього періоду;

Ё розглянути викладання історичних і споріднених із ними суспільних дисциплін у вищих школах;

Ё дослідити розвиток історичної науки у конкретному регіоні у зв'язку зі змінами, які відбувалися у країні й у світі після закінчення другої світової війни;

Ё з'ясувати негативну роль сталінізму в організації наступу на інакодумство, пошуку "внутрішніх ворогів" на матеріалах м. Харкова.

Методи та методологічна основа роботи. Методологічну основу дисертації становлять головні принципи історичного пізнання - об'єктивність, системність та історизм. У роботі використано методи історичного джерелознавства (класифікація й критика джерел), а також спеціально-історичні методи: історико-генетичний та біографічний. Методи наукового аналізу та синтезу, ретроспективний метод дали змогу виявити характерні риси і тенденції розвитку історичної науки у Харкові в 1945-1955 рр.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що у ній вперше в українській історіографії на основі широкого кола джерел, опублікованої літератури, документальних матеріалів аналізуються комплекс проблем, пов'язаних із розвитком історичної науки у м. Харкові у 1945-1955 рр., її досягнення і хиби, а також розглядаються питання підготовки наукових і педагогічних кадрів та шляхи розв'язання питань матеріально-технічного і наукового забезпечення вищих навчальних закладів міста.

Зокрема, автор проаналізував основні етапи формування і функціонування історичних факультетів ХДУ ім. О.М. Горького, ХДПІ ім. Г.С. Сковороди, Харківського державного учительського інституту; дав оцінку діяльності окремих кафедр; показав вплив рішень і постанов вищих політичних органів влади, законодавчих та виконавчих установ і відомств на розвиток історичної науки й освіти, на формування навчально-методичного та наукового процесу, підготовку наукових кадрів, вирішення інших пов'язаних із цими постановами проблем; охарактеризував внесок харківських істориків у розвиток історичної науки й освіти; дав оцінку опублікованій науковій продукції; увів у науковий обіг нові документальні матеріали Державного архіву Харківської області, архівів навчальних закладів; уперше у вітчизняній історіографії в одному дослідженні зібрав і систематизував відомості про наукову і навчально-методичну діяльність харківських істориків у повоєнний період.

Практичне значення дисертації полягає в суттєвому розширенні сучасних наукових знань про маловивчений період у розвитку історичної науки в 1945-1955 рр. Робота може бути використана в наукових цілях у дослідженнях, пов'язаних із розвитком історичної науки і освіти як у даному регіоні, так і в країні в цілому. Зібраний матеріал може бути також використаний у викладанні загального курсу історіографії, історії України, історичного краєзнавства, спецкурсів, у підготовці загальних наукових праць і підручників, а також у спеціальних наукознавчих розвідках.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалось у межах науково-дослідної роботи кафедри історіографії, джерелознавства й археології історичного факультету Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, одним із напрямів якої є дослідження за темою "Історія історичної науки й освіти", номер державної реєстрації - 01974006178.

Апробація дисертації була здійснена на засіданнях кафедри історіографії, джерелознавства й археології Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, а також у 6 статтях, опублікованих у фахових виданнях. Окрім того, основні положення дисертації було викладено на наукових конференціях: "Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії" - науковій конференції викладачів та аспірантів, присвяченій 55-й річниці визволення України від німецько-фашистських загарбників (Харків, 1999 р.); "Слово о полку Ігоревім: погляд з межі тисячоліть" (Харків, 2000 р.); "Тобі, Харківщино, пошук молодих" - першій обласній конференції молодих науковців (Харків, 2002 р.); "Слобожанщина на межі культур" (Харків, 2002 р.); "Історія повсякденності і культурна історія Німеччини і Радянського Союзу 1920-і - 1950-і роки”- міжнародній науковій конференції (Харків, 2003), "Проблеми історії та археології України" - міжнародній науковій конференції "Харків, 2004); "Дні науки - 2005" - міжнародній науково-практичній конференції "Дніпропетровськ, 2005) тощо.

Структура дисертації відповідає її меті та завданням. Робота побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається зі вступу, трьох розділів, (другий розділ має три підрозділи), загальних висновків, списку використаних джерел та літератури, що налічує 601 найменування, додатка. Загальний обсяг дисертації - 215 сторінок текстової частини, з урахуванням списку джерел та літератури, а також додатка - 278 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і завдання, об'єкт, предмет та методологічні основи дослідження, його наукову новизну, методи, що їх використовував автор, хронологічні рамки та її практичне значення.

У першому розділі - "Джерельна база та історіографія" - характеризується джерельна база дисертації та стан наукової розробки питання. За найбільш поширеною класифікацією в дисертації було використано законодавчі акти стосовно освіти, накази органів управління освітянськими закладами, документи наукових установ, матеріали партійних та державних органів, мемуари, наукова і громадсько-політична періодика.

Безпосереднім і основним джерелом дисертації були неопубліковані архівні документи Державного архіву Харківської області (далі - ДАХО). Передовсім це фонди Харківського державного університету ім. О.М. Горького (ф. 2792), Харківського авіаційного інституту (ф. 4589), Харківського автомобільно-дорожнього інституту (ф. 4594), Харківського державного бібліотечного інституту (ф. 4923) та ін. Усього було опрацьовано 27 фондів вищих шкіл м. Харкова. Ці документи дають уявлення про державну політику в галузі вищої освіти, ставлення викладацького складу вищих шкіл до перетворень та змін, які відбувались у повоєнні роки, дозволяють представити структуру окремих підрозділів та історичних факультетів загалом тощо. Інформаційна цінність цих джерел є доволі високою, але, незважаючи на їх офіційний характер, слід зіставляти їх дані з іншими видами джерел, зокрема зі спогадами сучасників.

Окрім того, в дисертації було використано архівні фонди Харківського обкому і міському КП(б)У - КПУ (ф. 2), котрі стосуються діяльності і загального керівництва вищими навчальними закладами, кафедрами гуманітарного профілю, а також історичних факультетів ХДУ ім. О.М. Горького і ХДПІ ім. Г.С. Сковороди.

Достовірність цих джерел досить велика і дає змогу з'ясувати сутність суспільно-політичних заходів, які вживалися владою у процесі керівництва вищою освітою.

У роботі було використано протоколи засідань учених рад, звіти комісій Міністерства вищої освіти СРСР і Міністерства вищої освіти УРСР, а також партійних органів, що перевіряли роботу історичних факультетів і кафедр суспільних наук, звіти деканів і окремих викладачів. Важливим джерелом для написання дисертації були накази та розпорядження Міністерства вищої освіти СРСР і Міністерства вищої освіти УРСР, постанови ЦК ВКП(б) (з 1952 р. - КПРС) і ЦК КП(б)У (з 1952 р. - КПУ) з ідеологічних питань і проблем розвитку суспільних наук за період з 1945 по 1955 р., рішення ХІХ з'їзду КПРС, XVI і XVII з'їздів КП(б)У, постанови пленумів ЦК КПРС, які відбулись у вересні 1953 р. і лютому-березні 1954 р. та інші керівні документи.

Було розглянуто опубліковані і рукописні праці науковців (викладачів і аспірантів). У дисертації знайшли своє відображення публікації викладачів у "Наукових записках" і "Трудах кафедр суспільних наук" вищих шкіл м. Харкова.

До джерел, використаних у роботі, можна залучити статті у суспільно-політичних і наукових журналах "Большевик" (з 1952 р. - "Коммунист"), "Більшовик України" (з 1952 р. - "Комуніст України"), "Вестник высшей школы", "Вопросы истории", "Блокнот агитатора" та ін., а також вузівських багатотиражках. Значення преси як джерела для історика не варто ні перебільшувати, ні недооцінювати. Терени роботи істориків - в основному архіви. Водночас преса може слугувати комплексним джерелом, що дозволяє розробляти на її основі практично будь-які теми і сюжети. За матеріалами радянської преси добре простежувати зміни в ідеологічних настановах партії, що править.

Останнім часом популярністю серед вітчизняних істориків стала історія повсякденного життя. Використана в роботі мемуарна література дозволяє точніше і колоритніше відтворити багато подій того десятиріччя Епштейн А.І. Харківський істфак перед війною й по війні (сторінки спогадів) // Історія і теорія історичної науки та освіти: Харк. історіограф. збірник. - Вип. 1. - Х., 1995. - С. 89-99; Шрамко Б.А. Из истории первых послевоенных археологических раскопок (воспоминания) // Українська історична наука на порозі ХХІ століття: Харк. історіограф. збірник. - Вип. 2. - Х., 1996. - С. 137-148; Красовицкий Б.М. Мои учителя и сверстники: Воспоминания о годах в Харьковском университете. - Х., 1996. - 240 с.; Рибалка І.К. Така наша доля. Сторінки життя мого покоління. - Х., 1999. - 200 с.; Баткин Л.М. Начинающий медиевист из провинции в гостях у Люблинских // Одиссей. Человек в истории. - М., 1999. - С. 223-228 та ін. .

Йдучи за іншими авторами, виокремлюємо такі етапи у періодизації історіографічних джерел: 1945-1955 рр. - література, що побачила світ в аналізований нами час, середина 50-х - середина 80-х років - цей період ототожнюють з "хрущовською відлигою" та періодом "застою". Третій, останній, період - це кінець 80-х років і до сьогодні, коли відбулися кардинальні зміни у підходах і оцінках методології та методики історичних досліджень.

Спеціальні розвідки з досліджуваного нами питання, написаних істориками діаспори, під сучасну пору відсутні.

Незначна кількість наукових публікацій з розвитку історичної науки у Харкові в зазначений час не може свідчити про те, що ці питання не привертали уваги дослідників. 1955 року колектив істориків ХДУ випустив друком , наприклад, ґрунтовну монографію, яка була приурочена до 150-річчя заснування одного з найстаріших в Україні університетів Харьковский государственный университет им. А.М. Горького за 150 лет. - Х., 1955. - 387 с. . Праця охоплювала всі етапи історії Харківського університету, стосувалася всіх важливих сторін його життя. У книзі дано характеристику діяльності кафедр історичного факультету, тих наукових напрямів, над якими працювали його викладачі. Ця праця була продовженням наукових традицій академіка Д.І. Багалія, відомого дослідника Харківського університету.

Багато аспектів, пов'язаних із розвитком історичної науки у ХДУ, відображено у статтях харківських істориків Короливский С.М. О научной работе кафедры истории СССР и УССР Харьковского государственного университета // Вопросы истории. - 1948. - № 6. - С. 153-154; Гольденберг В.А. Научная работа исторического факультета Харьковского государственного университета им. А.М. Горького // Вопросы истории. - 1950. - № 6. - С. 141-142; Журавський Ю.Й. Розвиток наукових досліджень на історичному факультеті Харківського ун-ту за роки радянської влади // Вісник Харківського ун-ту. - 1977. - № 150. - С. 89-103; Рибалка І.К., Довгопол В.М. Історики Харківського ун-ту (до 175-річчя) // Укр. іст. журн. - 1980. - № 1. - С. 128-131; Кадеев В.И., Журавский Ю.И. Историческая наука в Харьковском государственном университете (1933-1983 гг.) // Вестник Харьковского ун-та. - 1984. - № 266. - С. 110-119; Историческая наука в Харьковском университете (к 185-летию ХГУ). - Х., 1991. - 137 с.; Бердута М.З., Булах В.И. Исследование отечественной истории в Харьковском университете за годы Советской власти // Вестник Харьковского университета. - 1991. - № 357. - Вып. 24. - С. 37-50 та ін. . При цьому більшість дослідників, як радянської, так і пострадянської доби, дають помірковану оцінку розвитку історичної науки у перше повоєнне десятиліття, відзначаючи і зростання професійної майстерності, і помітну, порівняно з попередніми роками, активізацію науково-дослідницької роботи харківських істориків.

Відомості, котрі стосуються діяльності кафедри марксизму-ленінізму ХДУ, а також інших вузів міста, можна знайти у статтях О. Воскресенського, П. Оробинського, Є. Медвєдєва, Я. Токаренка тощо Воскресенський О.О. Діяльність кафедри історії КПРС ХДУ // Укр. іст. журн. - 1958. - № 3. - С. 168; Він же. Методичні секції при кафедрі марксизму-ленінізму // Соц. Харківщина. - 1954. - 21 липня; Оробинський П.Д. З досвіду роботи опорної кафедри історії КПРС ХДУ // Укр. іст. журн. - 1981. - № 8. - С. 111-118; Медведев Е. Повышать уровень работы кафедр марксизма-ленинизма // Красное знамя. - 1954. - 13 февраля; Токаренко Я. О работе одной кафедры // Красное знамя. - 1946. - 30 марта; Історичний нарис діяльності кафедри історії КПРС ХДУ (1938-1967 рр.) // Вісник Харківського ун-ту. - 1967. - № 27. Серія Історія КПРС. - Вип. 4. - С. 3-7 та ін.. Ці та інші публікації великою мірою носять мемуарний характер, оскільки їх автори у різний час працювали на кафедрах марксизму-ленінізму (історії КПРС) харківських вищих шкіл.

Навчально-методична і наукова робота історичного факультету ХДПІ ім. Г.С. Сковороди в перше повоєнне десятиліття розглядалась у статтях доц. С.І. Сидельникова Сидельников С.И. Работа исторических кафедр Харьковского государственного педагогического института им. Г.С. Сковороды // Вопросы истории. - 1946. - № 7. - С. 151; Він же. Научная работа исторических кафедр Харьковского государственного педагогического института им. Г.С. Сковороды в 1946-1947 уч. году // Вопросы истории. - 1947. - № 11. - С. 148..

У розвідці О.В. Дьякової була зроблена перша спроба комплексно висвітлити розвиток історичної науки в Харкові у 1941-1990 рр. Дьякова О.В. Декілька сторінок з розвитку історичної науки у Харкові (1941-1990-ті рр.) // Зб. наук. праць викладачів та аспірантів іст. фак-ту ХДПІ. - Х., 1993. - С. 97-105.. Питанню розвитку історичної науки в Україні у повоєнний період присвячена стаття М.В. Мозговського Мозговський М.В. Історична наука і влада в Україні в повоєнний період (1946-1953 рр.) // Вісник Харківського нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна. - 2002. - № 566. Історія. - Вип. 34. - С. 205-213.. Треба відзначити, що в суто історіографічному плані перше повоєнне десятиліття історії історичної науки в Україні майже не досліджувалася. У низці загальних статей, що належали І.О. Гуржієві, В.А. Дядиченку, Ф.Є. Лосю, В.Г. Сарбеєві, Ф.П. Шевченку та іншим історикам Гуржій І., Сарбей В. Українська радянська історична наука на новому піднесенні // Комуніст України. - 1964. - № 1. - С. 46-57; Дядиченко В.А., Лось Ф.Е., Сарбей В.Г. Развитие исторической науки на Украине (1917-1963 гг.) // Вопросы истории. - 1964. - № 1. - С. 3-26; Шевченко Ф.П., Сарбей В.Г. Радянська історична наука на службі комунізму // Укр. іст. журн. - 1965. - № 1. - С. 3-15., насамперед київським, цьому питанню приділялася незначна увага. Утім, автори і не ставили перед собою завдання дослідити саме повоєнний період вітчизняної історіографії. До того ж, у своїх працях вони проаналізували переважно монографічну літературу, яка становить лише частку роботи істориків.

У монографії А.В. Санцевича "Проблеми історії України післявоєнного періоду..." Санцевич А.В. Проблеми історії України післявоєнного періоду в радянській історіографії. - К., 1967. - 255 с. вперше досліджувались найважливіші проблеми повоєнного періоду історії Української РСР у відображенні радянської історіографії. Автор показав умови розвитку історичної науки в Україні у 1945-1965 рр., ті основні напрями, над котрими працювали історики, відзначив, як це було обов'язковим для радянських істориків, позитивний внесок істориків партії у розробку проблем, пов'язаних з історією українського народу. Серед недоліків низки праць, що вийшли у повоєнні роки, автор називав їх невисокий теоретичний рівень, слабку методологічну підготовку дослідників.

Колективна монографія В.А. Дядиченка, Ф.Є. Лося, В.Г. Сарбея "Развитие исторической науки в Украинской ССР" Дядиченко В.А., Лось Ф.Е., Сарбей В.Г. Развитие исторической науки в Украинской ССР. - К., 1970. - 80 с., що вийшла друком до ХІІІ Міжнародного конгресу історичних наук, який відбувався у Москві (1970 р.), знайомить з основними досягненнями українських істориків за роки радянської влади. У дусі того часу автори зазначають, що у перше повоєнне десятиліття поряд з іншими галузями науки у республіці успішно розвивалася історична наука, значно зросла чисельність істориків, розширилася тематика досліджень. Звертається увага на той факт, що вперше в українській історіографії було досліджено процес формування робітничого класу України, підкреслюється внесок харківських істориків у вивчення питань, пов'язаних із підготовкою і проведенням першої російської революції 1905-1907 рр., Жовтневої революції, дослідження проблем громадянської війни і повоєнних соціально-економічних перетворень.

За кілька років після публікації монографії була надрукована більш об'ємніша праця "Розвиток історичної науки на Україні за роки Радянської влади" Розвиток історичної науки на Україні за роки Радянської влади. - К., 1973. - 256 с., у якій докладно висвітлюється розвиток української радянської історіографії як "невід'ємної складової частини" історичної науки СРСР. Характеризуючи перше повоєнне десятиліття, автори монографії зауважують значне розширення проблематики питань, що досліджуються, передусім таких, як: історія робітничого класу України, роль Жовтневої революції у соціальних і національних перетвореннях тощо. Суттєвим моментом, котрий свідчить про певні успіхи історичної науки, було налагодження випуску (або відновлення) низкою університетів і педагогічних вузів УРСР наукових записок.

У фундаментальній, для свого часу, багато в чому підсумковій для радянської доби монографії "Историография истории Украинской ССР" Историография истории Украинской ССР. - К., 1987. - 556 с., представлено найповніше за радянські часи історіографічне узагальнення досліджень з історії України. Даючи оцінку розвитку історичної науки у перше повоєнне десятиліття, автори зауважують, що до середини 50-х років на дослідженнях позначався вплив культу особи з його догматизмом, схематизмом, деякими відступами від історичної правди.

У 70-80-ті рр. побачили світ наукові праці та навчальні посібники (наприклад, І.Л. Шермана, С.Ф. Найди, В.І. Гриценка "Советская историография истории СССР" Шерман И.Л., Найда С.Ф., Гриценко В.И. Советская историография истории СССР: Учеб. пособие. - Х., 1976. - 245 с.; "Историография истории СССР" Историография истории СССР / Под ред. И.И. Минца. - М., 1982. - 336 с. за редакцією академіка І.І. Мінця; "Очерки истории исторической науки в СССР" Очерки истории исторической науки в СССР. - М., 1985. - Т. 5. - 608 с. та ін. та інші), в яких дається загальна оцінка розвитку історичної науки в перше повоєнне десятиліття в руслі тогочасних поглядів.

У монографії О.С. Барсенкова "Советская историческая наука в послевоенные годы (1945-1955)" Барсенков А.С. Советская историческая наука в послевоенные годы (1945-1955). - М., 1988. - 139 с. використано широке коло джерел, уперше у радянській історичній літературі комплексно розглянуто основні фактори поступового руху історичної науки у повоєнний період. У праці наводиться і характеризується система наукових центрів, підготовки кадрів, розширення проблематики досліджень з історії радянського суспільства, удосконалення наукової концепції його розвитку. Як відзначає автор, перше повоєнне десятиліття характеризувалося помітним пожвавленням радянського суспільствознавства. Ця робота викликала суперечливі оцінки рецензентів. Автор не зміг належним чином показати ту сувору атмосферу, котра панувала у країні в 1945-1953 рр. Він замовчує гоніння на істориків, що мали місце у межах кампанії боротьби проти "космополітизму", "націоналізму" тощо.

З останніх робіт, які побачили світ після проголошення незалежності України, і були присвячені проблемам вітчизняної історіографії та написані з сучасних теоретико-методологічних позицій, можна вирізнити монографію В.П. Коцура і А.П. Коцура "Історіографія історії України: Курс лекцій" Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України: Курс лекцій. - Чернівці, 1999. - 520 с.. Відзначаючи характерні особливості розвитку історичної науки в період епохи тоталітаризму, намагаючись універсалізувати відображення історичного процесу, автори, проте, зауважують, що у повоєнні роки розширилася тематика наукових досліджень. Характеризуючи період розвитку історичної науки у перше повоєнне десятиліття, вони акцентують на тому, що коли у 30-і роки переважали публікації агітаційно-пропагандистського характеру, то наприкінці 40-х - першій половині 50-х років збільшилася кількість науково-дослідницьких робіт.

Заслуговує на увагу робота Я.С. Калакури "Українська історіографія: Курс лекцій" Калакура Я.С. Українська історіографія: Курс лекцій. - К., 2004. - 496 с.. Характеризуючи особливості повоєнного розвитку української історіографії, автор звертає увагу на те, що на розвитку історичної думки в УРСР негативно позначився апогей культу особи Сталіна, агонізація режиму одноособової влади, розгортання військово-чекістських операцій та ідеологічних репресій, масовий наступ на український національний рух.

Із сучасних російських робіт окремої згадки заслуговує збірка "Советская историография" Советская историография / Под общ. ред. Ю.Н. Афанасьева. - М., 1996. - 591 с.. Автори акцентують на виявленні й аналізі тих особливостей, які, на їх думку, визначають характер радянської історіографії, над якою явно тяжіла ідеологія, яка перетворилась у систему марксистських догм.

Останнім часом побачили світ праці, у яких в той чи іншій мірі розглядаються деякі аспекти нашої теми. Це, перш за все, збірники (Історичний факультет: від покоління до покоління. - Харків: Вид-во ХНАДУ, 2004. - 180 с.; "Нам не легко далась Победа…": Воспоминания преподавателей и сотрудников Харьковского университета - участников Великой Отечественной войны. - Харьков: ХНУ им. В.Н. Каразина, 2006. - 132 с.), а також довідник (Викладачі, співробітники та студенти історичного факультету Харківського національного університету - учасники Великої Вітчизняної війни. - Харків: Консум, 2006. - 120 с.), які містять нові факти, що стосуються післявоєнного життя історичного факультету ХДУ ім. О.М. Горького, зокрема нариси про кафедри та музеї, бібліографічні довідки та спогади про факультет, відомих істориків: С.М. Королівського, І.К. Рибалку та ін.

Проте, слід зауважити, що спеціальних робіт, котрі були б присвячені оцінці розвитку історичної науки у м. Харкові у перше повоєнне десятиліття, в українській історіографії немає.

При написанні роботи автор зіткнувся з деякими труднощами, пов'язаними, насамперед, зі слабкою розробленістю цієї теми в літературі, з великою заідеологізованістю джерел аналізованого періоду, а також відсутністю загальноприйнятого погляду на деякі глобальні процеси, що відбувалися в СРСР і впливали на характер розвитку історичної науки. Якщо в радянську епоху розвиток історичної науки у перше повоєнне десятиліття розглядався в цілому під кутом зору успіхів і досягнень, то у пострадянський період заперечуються будь-які позитивні риси у розвитку історичної науки у вказаний період.

Досить бідно представлено цей період і в мемуарній літературі, що пояснюється відносною близькістю цих подій до нашого часу і відносною буденністю їх у порівнянні з попереднім героїчним періодом Великої Вітчизняної війни, наступним періодом другої половини 50-х - 60-х рр., які стали кульмінацією історичного розвитку радянського суспільства.

У другому розділі - "Історична наука на історичних факультетах вищих шкіл м. Харкова у перше повоєнне десятиліття (1945-1955 рр.)" - розглянуто питання, пов'язані з відновленням та подальшим розвитком історичної науки на історичних факультетах Харківського державного університету ім. О.М. Горького, Харківського державного педагогічного інституту ім. Г.С. Сковороди і Харківському державному учительському інституті; відзначено вплив зовнішньополітичного фактору на розвиток історичної науки, рішень партійних і державних органів влади на формування навчально-методичної, наукової і кадрової політики історичних факультетів і окремих кафедр; дано оцінку матеріально-технічному, а також кадровому становищу, яке склалося на історичних факультетах вузів м. Харкова у перше повоєнне десятиліття.

Розглянуто також навчально-методичну та наукову діяльність окремих кафедр, основні напрями їх діяльності, наукову продукцію викладачів-істориків, підвищення наукової кваліфікації, підготовку наукових і педагогічних кадрів.

У перше повоєнне десятиліття на історичних факультетах вузів м. Харкова у навчально-методичній та науковій діяльності стались істотні зміни. У цей період структура окремих кафедр та історичних дисциплін зазнала трансформації, яка відповідала тенденціям того часу. Було збільшено кількість годин на вивчення радянського періоду історії СРСР і УРСР, уведено нові спецкурси і спецсемінари з проблем зарубіжної і вітчизняної історії, на вищий науковий рівень піднято викладання курсу історіографії, налагоджено роботу аспірантури, значно підвищено якість та збільшено кількість захищених кандидатських дисертацій.

Проте з середини 50-х років ХХ ст. замість подальшої спеціалізації Міністерство вищої освіти СРСР затвердило для державних університетів новий навчальний план зі спеціальності "історія", згідно з котрим передбачалася підготовка істориків широкого профілю.

У період 1945-1955 рр. на історичних факультетах ХДУ ім. О.М. Горького і ХДПІ ім. Г.С. Сковороди відбулося становлення декількох історичних шкіл, що за рівнем свого розвитку не поступались іншим осередкам вітчизняної історичної науки. Значні наукові досягнення з вивчення історії зарубіжних країн були у медієвістів-професорів М.М. Пакуля і А.П. Ковалевського.

Науковою роботою у галузі стародавньої історії та археології керували відомі вчені-професори С.А. Семенов-Зусер і К.Е. Гриневич.

Під керівництвом провідних учених С.М. Королівського, І.Л. Шермана, А.Д. Скаби, К.К. Шияна розроблялися проблеми, пов'язані з історією громадянської війни і соціалістичного будівництва, першої російської, Лютневої та Жовтневої революцій.

Упродовж першого повоєнного десятиліття спостерігалося поступове зростання кількості і якості наукових праць харківських істориків, було налагоджено випуск "Наукових записок", "Праць історичного факультету", значно розширилась проблематика наукових досліджень.

Проте у державі, де ідеологія була конструкцією, на якій трималося суспільне життя, історичним знанням партією, що правила, незмінно приділялася невсипуща увага. З одного боку, ще означало вагомий плюс, бо історики-науковці та викладачі, перебуваючи на обліку в агітпропах партійних органів, вважалися "помічниками партії", наближеними людьми, й, отже, мали певні переваги. Але, з іншого боку, причетність до історичної дисципліни мала великий мінус: історики були, по суті, придатком партійного апарату, виконавцями волі й задумів вождів та ідеологів партії.

Характерною рисою сталінізму в історичній науці була його абсолютна непримиренність до будь-яких відхилень від офіційно проголошеного погляду. Будь-яке інакодумство відкидалося не тільки для членів партії, але й для безпартійного історика.

Історичній науці приділялося особливе місце у рішенні ідеологічних завдань, які стояли перед країною й суспільством у той час. У межах радянської системи історіографічний чинник розглядався як вельми придатний засіб політико-ідеологічного впливу на формування народної свідомості у напрямі, що його визначало партійне керівництво. Можна без перебільшення констатувати, що серед інших гуманітарних наук і предметів історичним дисциплінам в СРСР надавалися особливі місце та роль.

У третьому розділі - "Історична та суміжні науки на суспільствознавчих кафедрах неісторичних факультетів вищих шкіл м. Харкова (1945-1955 рр.)" - досліджується їх діяльність. На цих кафедрах поряд з іншими суспільними дисциплінами викладалась історія партії. Тоді такі кафедри діяли практично у всіх вищих навчальних закладах міста. Проаналізовано навчально-методичну, наукову діяльність, кадровий склад кафедр, їх роль та місце у житті суспільства, у вихованні молоді, вплив культу особи Й.В. Сталіна на розвиток суспільних дисциплін.

Перше повоєнне десятиліття у розвитку історичної науки у вищих школах міста можна поділити на два етапи. Перший охоплює період приблизно з 1945 р. до кінця 40-х років. Це був час відновлення навчальної і матеріальної бази, підбору кваліфікованих викладачів, початку активної роботи аспірантури й докторантури. Другий період охоплює - початок 50-х років - 1955 р. Своєю чергою його можна розбити на два періоди, межею якого є смерть Й.В. Сталіна (1953 р.). Потому події у країні набули нового політичного відтінку, пов'язаного з діяльністю М.С. Хрущова.

Другий період характеризується удосконаленням навчально-методичної й науково-дослідницької роботи суспільствознавчих кафедр вищих шкіл Харкова. Більш жорсткі вимоги почали ставитися до якості дисертацій, актуальності тематики. Розширилося коло досліджуваних питань. Тоді ж активізувався процес вивчення радянського періоду історії партії. За перше повоєнне десятиліття викладачами цих кафедр вищих шкіл Харкова було захищено близько 60 кандидатських дисертацій. Не всі ці праці витримали перевірку часом. Багатьом із них був властивий невисокий теоретичний рівень, що пояснювалось слабкою методологічною підготовкою дослідників, невисоким рівнем вимогливості до них. Їх "родовими плямами" були шаблонність і цитатоманія. Суттєвий вплив на них мали рішення партії з ідеологічних питань. В аналізовані роки суспільствознавчі кафедри приділяли значну увагу проведенню наукових конференцій, як правило, приурочених до ювілейних дат. До наукової роботи активно залучалось студентство через організацію наукових гуртків, студентських конференцій тощо. Викладачі цих кафедр проводили велику агітаційно-пропагандистську роботу серед населення. У 1945-1955 рр. суспільствознавчі кафедри забезпечували викладання, як правило, кількох дисциплін. Окрім основного курсу "Основи марксизму-ленінізму", викладачі кафедр вели заняття з політекономії, діалектичного й історичного матеріалізму, логіки, марксистсько-ленінської естетики тощо. Така багатопрофільність цих кафедр забезпечувала міцні міжпредметні зв'язки. Школу суспільствознавчих кафедр харківських вищих шкіл пройшли відомі вчені: О.М. Рум'янцев, Ю.Ю. Кондуфор, Ю.О. Скляров, І.Н. Кравець, І.І. Чорний, Г.М. Окладний, Я.І. Кауфман та ін.

Водночас при поясненні історичних подій на перший план висувалися економічний і класовий фактори, партійність в історії. Абсолютизація класової боротьби нерідко призводила до спрощень і одномірності у трактуванні подій минулого. Кафедри суспільствознавчих дисциплін мали свою специфіку. Ця специфіка полягала як у предметі, так і в сукупності підходів та методів дослідження. Саме це багато в чому формувало низку особливостей: зв'язок з реальною політикою та ідеологією, а через те - її пріоритетність і "привілейованість". Ця частина істориків була пов'язана з інтересами соціально-партійних груп, була найбільш заідеологізованою, а тому й "упередженою", ангажованою та підпадала під найсильніший тиск позанаукових чинників. Вона найбільшою мірою залежала від ідеологічно-політичної кон'юнктури і від "поточного моменту".

При всій ангажованості суспільствознавчих наук в царинах, пов'язаних з окремими проблемами політичного життя радянського суспільства (історія КПРС, історія радянської держави та її політики, історія радянських профспілок, історія ВЛКСМ і т.ін.), слід відзначити величезний масив оброблених ними джерел і створених праць, частина з яких не втратила свого значення та може бути врахована й сучасними дослідниками. Природно, що й вибір тем і ракурс їх висвітлення, методологічна, а точніше ідеологічна, основа - усе це різко обмежує цінність цих історичних праць, але багато сумлінних дослідників прагнули об'єктивно відобразити предмет, що вивчався. І все ж, незважаючи на об'єктивні і суб'єктивні труднощі, перше повоєнне десятиліття можна вважати часом збирання й накопичення сил.

У висновках викладено загальні підсумки дослідження проблеми. У дисертації розкриваються загальні тенденції та особливості розвитку історичної науки у вищих навчальних закладах м. Харкова у перше повоєнне десятиліття. Доведено, що у визначений період Харків був одним із осередків наукового життя країни, а на історичних факультетах та кафедрах проводилися фундаментальні дослідження з різних питань історичної науки. У вищих школах міста працював значний загін істориків, які зробили свій вагомий внесок у розвиток вітчизняної науки. У 1945-1955 рр. у Харкові сформувалися наукові школи і напрями, що охоплювали основні етапи історичного розвитку людства. У перші повоєнні роки було створено сприятливу атмосферу для широкого залучення студентської молоді до наукового життя історичних факультетів і кафедр. Серед випускників харківських історичних факультетів першого повоєнного десятиліття були видатні вчені, доктори наук, керівники кафедр вищих шкіл: В.І. Астахов, Л.М. Баткін, А.І. Епштейн, Ю.Ю. Кондуфор, О.М. Лєсков, І.К. Рибалка, В.Г. Сарбей, Ю.О. Скляров, П.С. Сохань, Ю.В. Шиловцев, Б.А. Шрамко та ін.

Було налагоджено навчально-методичну і наукову роботу. Водночас розвиток історичної науки в Харкові, як і в усій країні, у перше повоєнне десятиліття відбувався неоднозначно. Культ особи Й.В. Сталіна, апофеоз якого припав саме на цей час, негативно вплинув на розвиток суспільних наук й історії зокрема. Історики були поставлені у жорсткі умови переслідувань за будь-яке відхилення від офіційної лінії, у країні не існувало свободи творчості. Саме на ці роки припадає посилення адміністративно-командних методів керівництва наукою, активізуються репресивні заходи щодо представників інтелігенції, котру звинувачували у "буржуазному націоналізмі" та "космополітизмі", що тягло за собою покарання та позбавлення волі для тих, хто навіть пасивно протидіяв режиму або лише підозрювався в опозиційності.

Підбиваючи підсумки розвитку історичної науки у Харкові у перше повоєнне десятиліття, можна сказати, що харківські історики займалися численними й різноманітними за своєю тематикою науковими дослідженнями як у галузі вітчизняної, так і в галузі зарубіжної історії. Ці дослідження, котрі проводилися у загальному руслі розвитку всієї радянської історичної науки, були помітним внеском в українську радянську історіографію.

Оглядаючи панораму історичної науки у вищих школах м. Харкова у повоєнне десятиріччя, ми доходимо висновку, що вона досить рельєфно віддзеркалювала загальний стан цієї науки як в Україні, так і в СРСР в цілому. Її труднощі й негаразди були типовими для всієї країни, особливо для тих регіонів, що зазнали окупації. У 1945-1955 рр. посилилося нівелювання загального рівня історичної науки, зросла відірваність від світової науки, посилилися такі явища як шаблонність та трафаретність і в постановці наукових завдань, і способах їх вирішення. Специфічним для Харкова було те, що в ньому після війни посилилася провінційність стану гуманітарних наук. Переважну більшість досліджень, що проводили історики, ми можемо віднести до так званих "периферійних", тобто тих, що не належали до магістральних, які були пов'язані зі своєрідними "точками росту" історичного знання. Однак, усупереч негативним моментам, успіхи, досягнуті харківськими істориками у дуже несприятливих умовах, збагатили новими концептуальними положеннями і фактичними даними вітчизняну історичну науку.

історичний наука радянський тоталітаризм

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях автора

1. Из истории развития исторической науки в Харьковском государственном университете в первое послевоенное десятилетие (1945-1955 гг.) // Проблеми історії та методології історичної науки: Харківський історіографічний збірник. - Х., 1998. - Вип. 3. - С. 98-106.

2. Развитие исторической науки в Харьковском государственном университете в первое послевоенное десятилетие (1945-1955 гг.) // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Сер.: Історія. - Х., 2000. - № 485. - Вип. 32. - С. 226-232.

3. Историческая наука и образование в Харьковском государственном педагогическом институте им. Г.С. Сковороды (1945-1955 гг.) // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Сер.: Історія. - Х., 2002. - № 566. - Вип. 34. - С. 213-223.

4. Боротьба з антипатріотизмом у другій половині 40-х - початку 50-х років. ХХ ст. у Харкові (за матеріалами розвитку історичної науки) // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Сер.: Історія. - Х., 2003. - № 594. - Вип. 35. - С. 290-298.

5. Вузівські архіви - джерельна база історичної науки // Південний архів: Збірник наукових праць. Історичні науки. - Вип. 22. - Херсон: Видавництво ХДУ, 2006. - С. 145-147.

6. Развитие исторической науки в Харьковском политехническом институте им. В.И. Ленина (1949-1955 гг.) // Південний архів: Збірник наукових праць. Історичні науки. - Вип. 23. - Херсон: Видавництво ХДУ, 2006. - С. 136-141.

АНОТАЦІЯ

Фролов С.В. Історична наука у вищих навчальних закладах м. Харкова у повоєнний період (1945-1955 рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - Дніпропетровський національний університет. - Дніпропетровськ, 2007.

Дисертація присвячена аналізу загальних тенденцій та особливостей розвитку історичної науки у вищих школах м. Харкова в кульмінаційні часи радянського тоталітаризму, пов'язаного з культом особи Й.В. Сталіна. Окремий розділ у роботі присвячено розвитку історичної науки на суспільствознавчих кафедрах неісторичних факультетів вищих шкіл м. Харкова.

Доведено, що у визначений період м. Харків був одним із осередків наукових досліджень та професійної підготовки в галузі історичних дисциплін, де склалися і добре зарекомендували себе наукові школи зі своїми напрямами й історичними концепціями. Праця містить важливий матеріал, який дає змогу розширити уявлення про характер і особливості розвитку історичної науки у перше повоєнне десятиліття, пов'язане з початком "холодної війни".

Ключові слова: історична наука, історіографія, наукові школи, історичні концепції, "холодна війна", тоталітаризм, культ особи.

АННОТАЦИЯ

Фролов С.В. Историческая наука в высших учебных заведениях г. Харькова в послевоенный период (1945-1955 гг.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06 - историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. - Днепропетровский национальный университет. - Днепропетровск, 2007.

Цель диссертационного исследования состоит в комплексном анализе и изучении общих тенденций и особенностей развития исторической науки в Харькове в первое послевоенное десятилетие, характеристике учебно-методической и научной деятельности как конкретных учебных подразделений, так и преподавателей-историков.

Впервые в украинской историографии на основе широкого круга источников в одном исследовании собраны и систематизированы данные об учебно-методической, научной, педагогической деятельности кафедр исторических факультетов, а также о развитии исторической науки на общественно-политических кафедрах г. Харькова.

Основные элементы научной новизны исследования конкретизируются в следующих положениях:

- историки г. Харькова, одного из крупнейших научных и культурных центров страны, внесли значительный вклад в развитие исторической науки и образования;

- в первое послевоенное десятилетие расширяется источниковая база исследований, появляются новые направления в научных поисках харьковских ученых;

- улучшился научный и педагогический кадровый состав исторических факультетов и отдельных кафедр харьковских вузов, а во многих случаях он, после потерь, связанных с войной, складывался заново;