Суспільно-політичний рух у Наддніпрянській Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Суспільно-політичний рух у Наддніпрянській Україні

У цей період з'явились нові риси, характерні для українського національно-визвольного руху, а саме:

- виникнення громадського руху;

- посилення земсько-ліберальної опозиції царизму, проведення масових культурно-просвітніх заходів, що набирали характеру опозиційних виступів;

- створення українських національних партій.

На Наддніпрянщині, незважаючи на різні заборони (Валуєвський 1863 р., Емський 1876 р. укази про русифікацію), у 1860-1870-х рр. поширився громадський рух української інтелігенції та патріотично настроєного студентства. Перша громада виникла в Києві. Члени її демократично-ліберального крила (В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський) виступили за національно-культурну автономію України, сподіваючись, що цього можна досягти значною просвітницькою діяльністю серед народу. Члени радикально-демократичного крила (В. Синьогуб, В. Пилипенко та ін.) були прихильниками народного повстання та встановлення української, польської, російської республік. Такі громади діяли майже в усіх великих містах. У 1897 р. громади об'єднались у загальноукраїнську організацію, щоб спрямувати національний рух і надалі в культурно-освітньому напрямку. Із наступом реакції у 80-х роках громадський рух занепадає, а центр визвольної боротьби з Наддніпрянщини переміщується на західноукраїнські землі.

У другій половині XIX ст. суспільно-політичні рухи формувалися на загальноросійському ґрунті народництва. Народники вбачали в сільській общині основу майбутнього соціалізму. Наприкінці XIX ст. виникають робітничі організації, які беруть на озброєння основну форму боротьби - страйки. У 1869 р. на Грудецькому цукрозаводі в Подільській губернії відбувся перший страйк. Марксистські гуртки та організації, що виникли в цей час, намагались поєднати ідеологію з робітничим рухом. Консолідація суспільних течій і рухів призвела до виникнення політичних партій як найвищих форм політичного руху. Строкатість національного складу населення (осілість єврейства, заселення росіянами півдня і сходу), асиміляція і обрусіння українців негативно позначились на формуванні й діяльності перших політичних партій. РСДРП, БУНД та есери, що мали значний вплив, були російсько-єврейськими за своїм складом. Вони боролись за встановлення демократичного устрою в Росії, нехтуючи національними інтересами українського народу, вороже до нього ставились. Перша українська політична партія Наддніпрянщини виникала в 1900 р. у Харкові - Революційна українська партія (РУП). Майже одночасно виникло ще кілька невеликих за чисельністю слабких організаційно українських партій: Народна українська партія (1902 р.), Українська соціал-демократична спілка (1904 р.),Українська демократична партія (1904 р.) та інші. Незважаючи на розбіжності, різні спрямування (радикалізм, поміркованість, консерватизм), практично всі українські партії відстоювали у 1905-1907 рр. ідею автономії України у складі Росії, намагались активно використовувати трибуну Державної думи. Після поразки революції 1905-1907 рр. і наступу реакції майже всі українські політичні партії припинили свою діяльність до 1917 р. Лише радикально-демократичним діячам вдається у 1908 р. Заснувати Товариство українських поступовців (ТУП), котре стало єдиною діяльною організацією на Наддніпрянщині у цей період.

На Наддніпрянщині характерною ознакою першої половини XIX ст. було пожвавлення суспільно-політичних настроїв, які знайшли своє відображення у декабристському русі.

Причини декабристського руху

1) Вплив прогресивних європейських ідей, народовладдя, свободи, прав людини, які поширювалися після Великої французької революції серед інтелігенції та дворянства.

2) Усвідомлення значною частиною дворянського офіцерства, що побувало на Заході під час наполеонівських війн, разючого відставання Російської імперії від розвинутих європейських держав.

Центром таємної організації декабристів в Україні став Тульчин, де знаходився штаб армії. Тут у березні 821 р. виникло Південне товариство, яке нараховувало 100 членів. П.І. Пестель, один із керівників товариства, написав програму - "Руську правду", яка передбачала повалення самодержавства та становлення республіки; скасування кріпацтва й наділення селян землею без викупу; ліквідацію станів, введення політичних свобод і рівність усіх громадян; повну свободу торгівлі. Майбутня держава мала бути унітарною (неподільною), Україна мала входити до неї як окрема область. Отже, не передбачалось справедливого вирішення українського національного питання. Товариство свою програму збиралося здійснити шляхом військового перевороту, без участі народу. Згодом, у 1822 р., виникло Північне товариства у Петербурзі. Розпочалася спільна робота цих організацій. Також булла укладена угода між Південним товариством і Польським патріотичним товариством, члени якого поставили собі за мету відновити незалежність Польщі, однак на практиці вона не була реалізована. Південне товариство підтримувало тісні зв'язки із Товариством об'єднаних слов'ян, яке виникло в 1823 р. у Звягелі (нині Новоград-Волинський) і нараховувало 60 членів. "Об'єднані слов'яни" у своїй програмі поставили собі за мету визволити всіх слов'ян і об'єднати їх у демократичну федерацію. Це мало відбутись у результаті військового повстання за участю народних мас. Ця організація була також непослідовною у вирішенні українського національного питання: серед слов'янських народів - членів федерації - не згадуються ні білоруси, ні українці.

Декабристи на Сумщині

З історією Сумщини пов'язана біографія та діяльність декількох декабристів. У 1817-1818 роках у Сумах жив командир бригади уланської дивізії С.Г. Волконський - пізніше один із керівників Каменської управи Південного товариства. Познайомився у Ромнах з актором М. Щепкіним, брав участь у збиранні коштів, щоб викупити його з кріпацтва (дав 500 карбованців). визвольна декабрист братство буржуазна

Восени 1825 року в селі Боромля Охтирського повіту поселився А.І. Борисов - один із засновників Товариства об'єднаних слов'ян. Пропагував ідеї декабристів, а після поразки повстання в лютому 1826 року був заарештований. Активним учасником повстання на Сенатській площі в Петербурзі був М.М. Глібов (з Путивльського повіту). Після поразки повстанців 14 грудня 1825 р. в Петербурзі і 3 січня 1826 р. Чернігівського полку на Київщині декабристський рух було придушено. П'ятьох керівників товариств, зокрема П. Пестеля, М. Бестужева-Рюміна і С. Муравйова-Апостола (керівників Південного товариства) було повішено. Сотні повстанців заслано до Сибіру і на Кавказ, де тривала війна з горцями.

Причинами поразки декабристів були відсутність підтримки повстання з боку народу, нерішучість керівників повстання, тактика оборони. Виступ декабристів був першою спробою повалити самодержавство, їх ідеї сприяли розгортанню українського визвольного руху. На початку XIX ст. в Україні виникають таємні масонські ложі. У 1818 р. у Полтаві було засновано ложу "Любов до істини", а в 1821 р. у Києві - Малоросійське товариство. Член полтавської ложі В. Лукашевич пропагував ідею відокремлення України від Росії, однак більшість членів масонської ложі не підтримала його. У 1826 р. В. Лукашевича було ув'язнено в Петропавлівській фортеці у Петербурзі. Після цього він до кінця свого життя був під наглядом царської охорони.

Кирило-Мефодіївське братство

У 1846 р. в Києві виникла таємна організація української інтелігенції. Засновниками братства були історик М. Костомаров, канцелярист М. Гулак і студент В. Білозерський. Братство нараховувало 12 членів, до нього увійшов геній українського народу - Тарас Шевченко.

Основна ідея членів братства - федерація слов'янських народів. Ідею федерації слов'ян сприймали перші масонські ложі. Отже, разом з національною свідомістю зароджувалась думка про злуку слов'янських народів та їх культур (слов'янофільство). Поляки теж були схильні до об'єднання слов'янського світу, але вони претендували на першість у цьому світі. Вони навіть хотіли, щоб Київ став столицею Польщі.

Росіяни теж не хотіли опинитися за межами опіки над слов'янськими народами. О.С. Пушкін добре сказав, щоб "усі слов'янські ручаї злилися у московське море". Іншого значення набула всеслов'янська ідея в Україні. Тут мрії про об'єднання знайшли відгомін у словах Т. Шевченка: "Щоб усі слов'яни стали добрими братами".

Програма братства передбачала визволення слов'ян від самодержавного гніту та об'єднання їх в одну рівноправну федеративну державу - Річ Посполиту. Україну, Київ братчики сприймали як центр слов'янського світу. У тактичному плані між членами братства існували розходження: Костомаров і Куліш вважали найкращим шлях поступових реформ, а Гулак і Шевченко - шлях революції й повалення царизму.

У 1847 р. братство було розгромлено, а його членів суворо покарано. Шевченка, зокрема, віддали у солдати на 10 років.

Значення братства:

- це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби;

- братство вперше розробило широку політичну програму українського національно-визвольного руху.

Буржуазні реформи 60-70-х років ХІХ ст.

Скасування кріпосного права стало початковим кроком до модернізації Російської імперії. Таке радикальне перетворення в аграрному секторі вимагало термінових змін та зрушень в інших сферах суспільного життя, які б дали можливість гармонізувати та стабілізувати загальну ситуацію. У комплексі реформ Олександра II після скасування кріпосного права провідна роль належить земській, міській, судовій та військовій реформам. У 1864 році було впроваджено земське самоврядування. Один із найкращих знавців земства в Україні О. Моргун писав так: "Земське самоврядування було одним із найвидатніших явищ у суспільному, економічному й культурному житті України кінця ХIХ ст. Земське самоврядування охоплювало економічне та культурне життя губерній. У ньому брало участь все населення, що мало земельну власність: дворянство, духовенство, міщанство та селяни. Ця вимога обмежувала участь у самоврядуванні постійних мешканців повіту. Раз на рік на загальних зібраннях депутатів (їх обирали від усіх верств населення, але закон надавав багато пільг землевласникам-дворянам) обирали членів земської повітової управи, які працювали постійно. Повітові земські управи обирали членів губернської управи. Функції земств були необмежені, а їх кошти складалися з "самообкладання" населення з кожної десятини. Земства дбали про гігієну та санітарію, утримували шпиталі, лікарів, фельдшерів, акушерок. Медична допомога була, за незначним винятком, безкоштовною для всієї людності незалежно від того, чи пацієнт платив земські податки, чи ні. З кожним роком мережа лікарняних закладів, які утримувалися земствами, постійно зростала. У 1870 р. працювало 73 земські лікарні, а в 1910 р. - 576. Протягом майже 50-ти років існування земства зразково організовували медичне обслуговування в українських губерніях Другою великою сферою діяльності земств була освіта. Вони організовували школи: чотирирічні, початкові, гімназії, професійні, технічні, курси для підвищення освіти вчителів, курси українознавства. Земські школи користувалися доброю славою. У 1910 р. в них навчалося понад 420 тис. дітей. Середню освіту здобували в класичних та реальних чоловічих і жіночих гімназіях, навчання в яких було платним. Право вступати до університетів мали лише ті особи, які закінчували класичні гімназії. Закінчення реальної гімназії давало право вступати до вищої технічної школи, а жіночої не передбачало взагалі ніяких прав, бо її місія, як проголошував шкільний статут, лише підготувати освічену "дружину і матір сім'ї. Важливим було відновлення автономії університетів у навчальних справах. Створювалася рада професорів, яка керувала всім життям навчального закладу. Треба додати, що в справі шкільної освіти фінансову допомогу земству надавало Міністерство освіти, яке передало земству всі школи на селі. Ці зміни здійснювалися в умовах збереження заборони на використання в навчанні української мови. Велике значення мала діяльність земств у галузі сільського господарства. Земство мало багато досвідчених агрономів, ветеринарів, виписувало сільськогосподарські машини, які давало селянам "напрокат" або організовувало їх продаж. Щоб заохотити селян до розведення худоби, земства влаштовували скотарські виставки і преміювали кращі експонати, сприяли піднесенню рільництва, поширюючи кращі сорти зерна та пропагуючи нові сільськогосподарські культури. Значну увагу приділяли меліорації - осушуванню боліт, залісненню ярів, вирощуванню лісів. Земства також займалися шляхами сполучення, налагодженням торгівлі рільничими продуктами, а головне - зерном. Підтримували зв'язки з-за кордоном і мали елеватори для експорту зерна. У 1864 році земства були засновані тільки на Лівобережній і Південній Україні. На Правобережжі земства поширились лише в 1911 році, бо уряд боявся дати можливість польській шляхті впливати на самоврядування цього краю. Нестача земських установ протягом 37-ми років негативно позначилась на освіті, економіці, а головне, на національній свідомості населення правобережних губерній. У 1864 році була проведена судова реформа. Тепер судочинство відбувалося за участю сторін, рішення приймали присяжні засідателі, які обиралися з громадян усіх станів з урахуванням селян (крім осіб, що працювали за наймом). Обвинувачені отримали право захисту, яке здійснювали або самі, або через адвокатів. Також у судах з'явився прокурор. Суд став відкритим. На його засіданнях могли бути присутні родичі, представники преси і взагалі всі бажаючі. У карному судочинстві було запроваджено суд присяжних. Розв'язанням незначних справ займалися мирові судді, які обиралися на трирічний строк на зборах уповноважених від населення або призначалися від уряду. Їх рішення могли переглядатися повітовими з'їздами мирових суддів. Суди були незалежні від адміністрації. Але і після судової реформи залишалась деяка нерівність для громадян різних станів. Існували окремі суди для духовенства, вищих чиновників і військових. Збереглися волосні суди у справах селян, які не були пов'язані з загальною судовою системою і мали право засуджувати селян до принизливого покарання - биття різками. Проте в цілому судова реформа виявилася найбільш демократичною, що сприяло підвищенню законності в судочинстві, впливу громадськості на судовий процес. Всі прогресивні зміни, що сприяли зростанню в народі громадянської самосвідомості, були практичним кроком щодо створення правової держави. З 1870 р. здійснювався перехід і до міського самоврядування.

У містах України встановлювалися міські ради - "думи", членів яких обирало все населення, що платило податки, тобто власники будинків, крамниць, підприємств та ін. Виконавчим органом ради була управа на чолі з міським головою. Компетенція ради: вона повинна була стежити за господарством міста, станом ринків, міської торгівлі, промисловістю, охороною здоров'я, санітарією, школами. У цілому коло повноважень міського самоврядування було аналогічне земському. Але була велика різниця в суб'єкті: земства обслуговували сільське населення, в переважній більшості українське, а в містах проживали представники різних станів. У деяких містах кількість українців ледве сягала 50 %, причому ці відсотки припадали на нижчі верстви - дрібних крамарів та ремісників, а заможніша частина складалася з росіян, в Південній Україні - з греків, вірмен. Крім того, в містах було багато євреїв. Отже, такі міста, як Одеса, Херсон, Маріуполь мали космополітичний характер. Зміни торкнулися й організації та побудови армії. Військова реформа, що здійснювалася протягом 15 років, мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. За цією реформою вся територія імперії поділялась на 10 військових округів, система яких зберігалася згодом протягом всього ХIХ ст. Українські губернії увійшли до складу Київського, Одеського та Харківського округів. Також почалось заснування та відкриття багатьох військових училищ, академій, морських училищ; переозброєння армії новими військово-технічними засобами та ін. Але головним у реформі було ухвалення Військового статуту, за яким впроваджувалась загальна військова повинність чоловіків з 20 років (але насправді повний перехід відбувся в 1874 р.); скорочувався строк служби (у сухопутних військах - 6 років, на флоті - 7 років) для тих, хто мав освіту; звільняли від служби за сімейним станом та ін. Умови проходження служби полегшувалися, хоча й зберігалася муштра та рукоприкладство офіцерів. Але, як і в інших реформах, у військовій реформі були недоліки: закон не поширювався на народи Середньої Азії, Кавказу, Крайньої Півночі, коли кількість призовників перевищувала необхідну норму для набору в армію, то від військової служби звільняли по жеребу; формування офіцерського корпусу відбувалося переважно із дворян. Серед реформ 60-70 рр. була й реформа фінансова. У 1860 р. створено державний банк, діяльність якого в Україні позитивно вплинула на розвиток промисловості й торгівлі, сприяла розширенню мережі приватних банків. У 1862 році було реформоване все фінансове господарство держави й зосереджено все управління фінансами в руках міністра фінансів. Була сформована більш-менш чітка податкова система, хоча при цьому продовжував ще довго зберігатися невиправдано тяжкий подушний податок. Одночасно з 1865 р. здійснювалася реформа в галузі цензури. Цензурні установи вилучалися з відання Міністерства народної освіти і підпорядковувалися Міністерству внутрішніх справ. Продовжувала діяти і церковна цензура. Особливо суворому нагляду підлягали невеликі за розміром видання, призначені для масового читача. Крім того, вони проходили попередню (ще до друку) цензуру. Великі книги від такої перевірки звільнялися, але в разі виявлення в них порушень вимог цензури їх видавці притягалися до суду. Періодичні видання при порушенні вимог спочатку попереджалися, далі тимчасово припиняли видання і, нарешті, повністю забороняли. Всі провінційні видання підлягали попередній цензурі. Таким чином, здійснюючи однією рукою демократизацію суспільного життя, іншою самодержавство "закручувало гайки".

Як вже зазначалося, скасування кріпацтва та реформи адміністративно-політичного управління 60-70-х рр. не призвели до позитивного результату, який можна було б оцінювати однозначно. Скасування кріпосного права безпосередньо стосувалося більшості мешканців України. Адже з 13,5 мільйона її населення селяни становили 10,5 мільйонів. Але й решта швидко відчула на собі його результати. До 1917 р. реформу 1861 р. називали Великою. Здійснене "згори" скасування кріпосного права, хоч і враховувало насамперед лише інтереси поміщиків, але все ж таки стало гігантським кроком просування вперед. З одного боку, селяни одержали особисту свободу, а з іншого - вони залишилися нижчим станом. Дворянство та інші високі стани користувалися великими привілеями. Особливо несправедливим селянство вважало зменшення землекористування у порівнянні з дореформеним періодом. Повернення селянам наділів було однією з найважливіших вимог селянських виступів другої половини ХIХ - початку ХХ ст. Навіть негайно після проголошення Маніфесту почалися заворушення в різних місцях України. Вони не припинялися протягом кількох років і були придушені військовою силою.

Скасування кріпосного права відкрило перед Російською імперією перспективу утвердження ринкового господарства, яке було набагато ефективніше, ніж старе, кріпосницьке. Разом з Росією на шлях ринкових перетворень стали найбільш розвинуті національні райони імперії, зокрема й Україна. У результаті значно прискорилися темпи соціально-економічного розвитку України, відбувалася модернізація всіх сфер суспільного життя. У Російській імперії після ліквідації кріпосного права також проводилися реформи адміністративного управління, головний недолік яких полягає в тому, що вони не зачіпали основ політичного ладу. Самодержавство залишилось в недоторканному стані, Росія продовжувала залишатися "тюрмою народів".

Провівши земську, судову, військову, фінансову, освітню та інші реформи, тобто заклавши основи громадянського суспільства, російський царизм не зробив останнього кроку - не проголосив конституції і не скликав парламент. Саме тому модернізація в Росії не мала системного характеру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до більш прогресивного порівняно з феодалізмом капіталістичного способу, що зумовило значні протиріччя:

- аграрна реформа, урізавши майже на 20 % селянські наділи, водночас збільшила повинності селян та віддала їх у довгострокову кабалу державі;

- зміцнення общинних порядків, що проголошувалося реформою, вступало в суперечність з утвердженням громадянських прав селянства;

- демократична практика всестанової виборності до земств вступала у протиріччя з пануючим авторитарним режимом;

- самодержавство виходило за межі моделі створюваної ним правової держави;

- незавершеність, половинчастість реформ зумовили протиріччя між носіями влади та практично всіма верствами суспільства. Це стало причиною багатьох заворушень у різних місцях України.

Модернізовані реформи в Росії стимулювали піднесення суспільного руху. Хвиля контрреформ, що прокотилася імперією у 80-90-ті рр. ХІХ ст., значно ускладнила ситуацію. Консервативний Олександр III намагався відновити владу держави над громадянським суспільством, що формувалося (була прийнята ціла низка циркулярів і законів, що підтверджували широкомасштабне відновлення позицій феодалізму в усіх сферах життя). Наприкінці ХIХ ст. в імперії назрівало масове невдоволення: селяни страждали від безземелля та грабіжницьких викупних платежів; робітники були обурені жахливими умовами праці та мізерною зарплатнею; молода буржуазія, опанувавши економічні висоти, намагалася прийти до влади та ін. Починали активізуватися різні політичні сили: народники, соціал-демократи, ліберали та ін. Після реформи 1861 р. Наддніпрянська Україна переживала добу бурхливого економічного зростання. Це зростання зумовлено пореформеною економічною політикою царизму. Російський уряд розвивав неросійські регіони імперії, зокрема й Україну, виходячи лише з інтересів імперії. Внаслідок цього в Україні швидкими темпами розвивалися тільки ті галузі промисловості, які не мали відповідних природних умов в Росії (цукрова), або ті, що постачали сировину та напівфабрикати для російської індустрії (металургія, кам'яновугільна промисловість). Політикою цін, коли сировина коштувала дешево, а готові товари дорого, капітали викачувалися з України. Значні зміни та зрушення сталися в пореформений період у сфері землеволодіння та землекористування. Капіталістична конкуренція та перетворення землі на товар стимулювали активний продаж поміщицької землі, внаслідок якого в другій половині ХIХ ст. відбулися докорінні зрушення в розподілі земельної власності (сформувався досить високий рівень концентрації землі; відбувся докорінний перерозподіл земельної власності, що призвело до ліквідації станів у суспільстві, активного витіснення дворянського землеволодіння буржуазним; розпочалося значне зростання орендування землі та ін.). За період від 1860 до 1887 р. посівні площі зросли в 1,5 рази. З одного боку, це свідчення екстенсивного розвитку господарства, з іншого - показник такого прогресивного явища, як колонізація півдня України. Водночас із зростанням посівних площ відбулися суттєві зміни у структурі посівів. Такі зрушення дали змогу пореформеній Україні перетворитися на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції. Вона відігравала дедалі помітнішу роль не лише на загальноімперському, а й на світовому ринку: її частка в експорті пшениці Російської імперії становила 90 %. Російські реформи 60-70-х рр. ХІХ ст. здійснювалися за моделлю модернізації, якій притаманні ініціювання реформ "згори", вибіркове запозичення світових досягнень, пріоритетний розвиток окремих галузей, збереження багатоукладності в економічній сфері, поглиблення суспільних протиріч та посилення соціального напруження. Скасування кріпосого права і пов'язані з ним перетворення в українських землях - складовій Російської імперії - спричинили суперечливі тенденції та процеси: вони зумовлювали збереження землеволодіння поміщиків та прогресуючий занепад і деградацію їхніх маєтків, обезземелення та розшарування селянства, аграрне перенаселення, вимушені міграції, зростання протиріч між всестановою виборністю до земств і авторитарним режимом, між самодержавством і створюваною ним правовою державою тощо. Н на здобутки цих реформ, які сформували нестанову приватну власність на землю, сприяли становленню ринку робочої сили, стимулювали розвиток підприємництва, розширювали сферу функціонування ринкових відносин, створювали передумови для становлення громадянського суспільства, можна зробити висновок, що реформи 60-70-х рр. в Російській імперії все ж таки відкрили шлях до капіталістичного розвитку суспільства, вони заклали його основи. Звичайно, це не обійшлося без помилок, як і в будь-якій сфері життя чи відносин. Це був гігантський крок вперед, хоча із феодальними залишками.

Размещено на Allbest.ru