Слобідсько-українські військові поселення російської армії в 1817–1832 рр.: адміністративно-господарська структура

Размещено на http://www.allbest.ru/

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Слобідсько-українські військові поселення російської армії в 1817-1832 рр.: адміністративно-господарська структура

Чернігів - 2007

Загальна характеристика дисертації

реформування військовий округ армія

Актуальність дисертаційного дослідження. Історія Російської імперії першої половини ХІХ ст. характеризується значними змінами як у політичному, так і соціально-економічному житті країни. У перше десятиліття царювання імператора Олександра І поглиблення загальнодержавної кризи (тяжке становище фінансової системи країни, нестабільність зовнішньої обстановки) досягло таких меж, що старі суспільні відносини почали досить серйозно перешкоджати подальшому розвитку держави. Також треба відзначити, що постійні війни, які вела Росія, вимагали значних витрат на утримання армії. Уряд Олександра І був поставлений перед проблемою пошуку виходу з такої вкрай складної ситуації. Серед першорядних завдань постала проблема реорганізації комплектування і утримання армії, якій правлячі кола традиційно приділяли значну увагу.

Дослідження становлення та функціонування поселеної системи, складовою частиною якої були Слобідсько-Українські військові поселення, де розташовувалися дві кавалерійські дивізії, становить, передусім, інтерес в плані оцінки урядової політики, спрямованої на стабілізацію соціально-економічного і політичного становища Російської імперії першої половини ХІХ ст. Водночас, це дозволяє визначити ефективність цієї політики і ті результати, які отримав уряд, реалізуючи на практиці свої задуми, в тому числі і вирішення проблеми комплектування та утримання російської армії.

Створення військовопоселеної системи сприяло появі не тільки нових військово-адміністративних систем і структур, але також стало основою формування нового соціального прошарку суспільства, оскільки мешканці поселених округів були певною мірою відособлені від іншого населення країни і мали власний юридичний статус. Дослідження цього питання є актуальним ще й тому, що військові поселення мали значний вплив на соціально-економічне становище у Слобідсько-Українській губернії, а також на формування особливої ментальності певної частини її мешканців.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною теми «Суспільно-політичний розвиток Росії першої половини ХІХ ст.», що досліджується на кафедрі всесвітньої історії історичного факультету Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка.

Об'єктом дисертаційного дослідження є військові поселення Росії першої половини ХІХ ст.

Предметом дослідження є адміністративна, соціальна і господарська структура Слобідсько-Українських військових поселень.

Мета дисертаційного дослідження - комплексна характеристика процесу розвитку Слобідсько-Українських військових поселень російської армії та з'ясування особливостей соціально-економічного і політичного становища військових поселенців поселених округів кавалерії.

Для реалізації поставленої мети в дисертації поставлені такі основні завдання:

- здійснити аналіз історіографії та охарактеризувати джерельну базу дослідження;

- простежити процес зародження, функціонування та реформування Слобідсько-Українських військових поселень у зазначений період;

- проаналізувати зміни правового і майнового становища військових поселенців у процесі розвитку поселених округів Слобідсько-Української губернії;

- дослідити економічний розвиток округів Слобідсько-Українських військових поселень.

Територіальні межі охоплюють територію Слобідсько-Української губернії в кордонах першої половини ХІХ ст.

Хронологічні рамки дисертаційного дослідження охоплюють період з 1817 по 1832 рік. Нижня межа обумовлена моментом запровадження Слобідсько-Українських військових поселень, а верхня - роком, після якого поселені округи кавалерії зазнали радикальної реорганізації.

Методологічну основу дослідження становлять принципи історизму, об'єктивності та багатофакторності. Головним принципом дослідження є історизм, який передбачає розуміння історії як об'єктивного, закономірного та органічного процесу. Всебічне висвітлення подій, фактів і явищ здійснювалося на основі наукової об'єктивності за проблемно-хронологічним методом. Принцип багатофакторності допоміг дослідити різні об'єктивні та суб'єктивні чинники, що вплинули на соціально-економічне і правове становище та характер господарської діяльності окремих категорій військових поселенців Слобідсько-Українських військових поселень впродовж періоду, що досліджувався. Цей принцип реалізовано у дослідженні шляхом застосування порівняльно-історичного і логічного методів, з притаманними їм аналізом та синтезом. Також порівняльно-історичний метод застосовувався при порівнянні економічного становища господарств військових поселенців і селянських господарств Слобідсько-Української губернії.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що у вітчизняній та зарубіжній історіографії заявлена тема не розглядалася, і тому вперше здійснена спроба комплексного дослідження адміністративно-господарської структури Слобідсько-Українських військових поселень російської армії в 1817-1832 рр.:

- виділено основні етапи формування і розвитку Слобідсько-Українських військових поселень;

- проаналізовано і введено в науковий обіг значну кількість архівних матеріалів, на підставі яких здійснено обрахунки динаміки чисельності населення військових поселень, а також охарактеризовано особливості господарства поселених округів Слобідсько-Української губернії у зазначений період;

- досліджено соціально-майнове та правове становище окремих категорій військових поселенців, зокрема, розглянуто становище священників і церковнослужителів поселених округів, а також положення церкви у військових поселеннях кавалерії;

- висвітлено особливості економічного розвитку Слобідсько-Українських військових поселень.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані при підготовці наукових праць з історії України та Росії, підручників і навчальних посібників для студентів вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, створенні праць з історії військових поселень Росії першої половини ХІХ ст.

Апробація дисертаційного дослідження проходила на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Україна і Росія: досвід історичних зв'язків та перспективи співробітництва» (Кривій Ріг, 23-24 березня 2004 р.), на II науковому семінарі «Основні проблеми вивчення всесвітньої історії в Україні» (Чернігів, 28 травня 2004 р.), V Міжнародній науковій конференції «Проблеми історії та археології України», присвяченій 350-річчю м. Харкова і 200-річчю Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (Харків, 4-6 листопада 2004 р.), на ІІІ міжнародному семінарі «Проблеми всесвітньої історії: держава та суспільство в історичній ретроспективі» (Чернігів, 17-19 травня 2006 р.), на спецсемінарах під керівництвом доктора історичних наук, професора Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка К.М. Ячменіхіна та на щорічних конференціях молодих вчених та студентів ЧДПУ імені Т.Г. Шевченка (2002-2005 рр.).

Публікації. Основні результати дослідження знайшли відображені у 7 статтях, у тому числі 6 статтях у фахових виданнях.

Структура дисертації обумовлена метою і завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (370 позицій) та додатків (50 таблиць, 60 сторінок). Її загальний обсяг становить 271 сторінка. (Основна частина - 174 сторінки).

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено хронологічні рамки, об'єкт і предмет дослідження, сформульовано його мету та завдання, охарактеризовано методологічні засади, зазначено наукову новизну і практичне значення дослідження, наведено інформацію про апробацію його результатів, зазначено кількість публікацій.

У першому розділі, «Історіографія та джерельна база проблеми», аналізується стан наукової розробки та джерельної бази досліджуваної теми.

До останнього часу історія Слобідсько-Українських військових поселень російської армії розглядалась переважно в узагальнюючих працях з історії Росії ХІХ ст. та в дослідженнях військово-поселеної системи Російської імперії першої половини ХІХ ст. На наш погляд, історіографію як історії військових поселень взагалі, так і Слобідсько-Українських військових поселень зокрема, умовно можна поділити на п'ять основних періодів: 1-й - 70-ті - 80-ті рр. ХІХ ст.; 2-й - 1890-ті рр. - початок ХХ ст.; 3-й - друга половина 20-х - початок 40-х рр. ХХ ст.; 4-й - 1950-ті - 1970-ті рр.; 5-й - 1980-ті - початок ХХІ ст.

Започаткував дослідження військових поселень М.І. Богданович, який розглядав поселення як складову частину функціонування внутрішньої політики Російської імперії першої половини ХІХ ст. Однак, аналізуючи військово-поселену систему, він лише одного разу згадує Слобідсько-Українські військові поселення, говорячи про кількість підрозділів у поселених округах кавалерії.

Достатньо серйозним внеском в історіографію проблеми стала робота полковника генерального штабу О.М. Петрова. У роботі він здійснив спробу розглянути питання створення, функціонування та управління поселеними округами, окреслив права і обов'язки різних категорій військових поселенців, а також намагався проаналізувати економічну структуру військових поселень. Проте треба відзначити, що хоча дослідження О.М. Петрова закінчується 1826 р. і охоплює перший етап існування військових поселень, автор обминув увагою влаштування поселених округів 2-ї кірасирської дивізії в 1824-1825 рр. у Слобідсько-Українській губернії. Велике значення мав додаток до роботи, упорядкований самим О.М. Петровим, до якого увійшли документи з історії військових поселень.

1884 р. була надрукована стаття А.Я. Стороженка про військове поселення кавалерії в Херсонській та Катеринославській губерніях, яка стала першою публікацією в дореволюційній історіографії, що характеризувала саме військові поселення кавалерії. У ній розглянуто створення та функціонування поселених округів кавалерії на півдні Російської імперії у першій чверті ХІХ ст.

Новий інтерес до історії військових поселень в Росії почався в 90-х рр. ХІХ ст., коли в декількох номерах «Русского вестника» була опублікована робота відомого військового історика П.П. Карцова про військові поселення. Але П.П. Карцов, як і інші дослідники другої половини ХІХ ст., розглядав переважно поселення піхоти, а організації поселених округів кавалерії присвятив лише декілька сторінок. Він зупинився, головним чином, на процесі створення поселень кавалерії, а подальше їх функціонування залишилось поза його увагою.

М.К. Шильдер у своїй багатотомній праці, присвяченій царюванню імператора Олександра І, теж намагався проаналізувати систему військових поселень. Для нас, у цій роботі, особливий інтерес становить грамота на поселення Серпухівського уланського полку, яка була надана йому в серпні 1817 р. У цій грамоті вказувались селища, які переводилися до поселеного округу, а також була пояснена мета заснування військових поселень у Росії. Аналогічні грамоти надавались також іншим полкам 2-ї уланської дивізії.

Дореволюційні історики не могли обминути увагою виступи селян і військових поселенців Чугуївського та Таганрозького уланських полків влітку 1819 р. проти створення і режиму військових поселень. На початку ХХ ст. дослідження історії військових поселень були опубліковані в ювілейних виданнях, присвячених 100-річчю Військового міністерства, 100-річчю Вітчизняної війни 1812 року та 50-річчю відміни кріпосного права в Росії. Однак, як і в попередні роки, в цих роботах головна увага зверталась на військові поселення піхоти, і лише О.С. Ликошин намагався окреслити процес створення поселень піхоти та кавалерії, а також розглядав організацію поселених округів 2-ї кірасирської дивізії. До 100-річчя створення військових поселень з'явилась також праця В.П. Федорова, в якій він одним з перших розглянув становище священників і церковнослужителів у військових поселеннях піхоти, а також проаналізував положення жінок у поселених округах.

У другій половині 20-х - на початку 40-х рр. ХХ ст. починається вивчення історії військових поселень в радянській історіографії. З'явилась низка робіт Г.О. Верещагіна, С.Я. Штрайха, С.Я. Гессена, автори яких ставили за мету ознайомити широкі кола читачів з «жахами аракчеєвщини» та показати негативний вплив військово-поселеної системи на розвиток держави. Ці роботи носили переважно науково-популярний характер і були компіляцією досліджень дореволюційних істориків. Лише Г.О. Верещагін використав нові документи, які торкаються повстання поселенців у Слобідсько-Українських військових поселеннях влітку 1819 р., а також дав докладні коментарі до цих матеріалів.

У зазначений період дослідженням історії військових поселень займалася і О.Д. Багалій-Татаринова, яка поряд із введенням в науковий обіг архівних матеріалів, залучила значну кількість опублікованих законодавчих матеріалів, а також джерел особового походження. Декілька нарисів дослідниця присвятила боротьбі державних селян і козаків Слобідсько-Української губернії при їх переведенні до стану військових поселенців, а також повстанню поселенців Чугуївського та Таганрозького уланських полків 1819 р. 1940 р. була опублікована стаття М.А. Цявловського, в якій він наводив змістовне описання повстання військових поселенців Слобідсько-Української губернії 1819 р.

У 50 - 70-ті рр. ХХ ст. в радянській історичній літературі з'являються дослідження, в яких продовжено вивчення історії класової боротьби у військових поселеннях. Значний внесок у вивчення повстань військових поселенців зробив В.О. Федоров, який, використовуючи матеріали Харківського обласного державного архіву, детально проаналізував повстання поселенців Слобідсько-Українських військових поселень влітку 1819 р. До 150-річчя повстання чугуївських військових поселенців 1819 р. було опубліковано також декілька статей, в яких, на жаль, наводився лише відомий вже фактичний матеріал. Деякі аспекти історії військових поселень в Україні розглянуті в монографії Г.І. Марахова, але головну увагу він приділяв повстанням поселенців у поселених округах кавалерії та зовсім не торкався соціально-економічних аспектів функціонування Слобідсько-Українських військових поселень.

З початку 1980-х років починається новий етап вивчення історії військових поселень, пов'язаний, передусім, із системною обробкою великої кількості раніше невідомих архівних матеріалів. Аналізу піддавались як політичні, так і соціально-економічні аспекти історії військово-поселеної системи. Дослідники почали також вивчати окремі періоди історії військових поселень, різні регіони їх дислокації та різноманітні сюжети цієї досить широкої і багаторівневої проблеми. Так, Т.Д. Липовська намагалася дослідити динаміку соціально-економічного і правового становища військових поселенців протягом функціонування поселених округів кавалерії в Слобідсько-Українській, Катеринославській і Херсонській губерніях. Для нас особливо важливим є те, що авторка наводить статистичні дані кількості худоби у поселених округах, що дозволяє прослідкувати динаміку розвитку тваринництва у Слобідсько-Українських військових поселеннях протягом кількох десятиліть. Цінним є і намагання авторки проаналізувати зміну як чисельності військових поселенців у поселених округах кавалерії, так і кількості кантоністів у ескадронних та полкових школах.

Дослідження історії Херсонських військових поселень кавалерії було розпочате в дисертаційній роботі Т.М. Кандаурової. При створенні моделі поселенського господарства вона вперше запровадила методи дескриптивної статистики, кореляційного і кількісного аналізу, що дозволило отримати нові дані, на підставі яких Т.М. Кандаурова робить спробу визначити ступінь товаризації поселенського господарства та довести його життєздатність в умовах Росії першої половини ХІХ ст.

Важливе місце в сучасній історіографії військових поселень займають дослідження К.М. Ячменіхіна, який здійснив значну роботу по вивченню історії Новгородських військових поселень та поселеної системи в цілому. У своїх працях він розглянув низку питань, на яких історики до нього глибоко і докладно не зупинялися, ввів у науковий обіг значну кількість архівних матеріалів, які дозволили по-іншому поглянути на вже, здавалося б, усталені в історіографії судження.

Треба також зазначити, що військові поселення Російської імперії першої половини ХІХ ст. продовжують цікавити істориків, і тому з'являються нові публікації, присвячені різним аспектам історії військових поселень.

Таким чином, аналіз історіографії проблеми Слобідсько-Українських військових поселень засвідчив, що обрана нами тема не стала об'єктом спеціального дослідження. Наявні праці не дають цілісного уявлення про адміністративно-господарський розвиток Слобідсько-Українських військових поселень російської армії в 1817-1832 рр.

Джерельна база дослідження складається з комплексу письмових і зображальних джерел. В свою чергу, з масиву письмових джерел використані як документальні, так і наративні джерела. Серед документальних джерел значне місце займають матеріали законодавчого характеру, діловодна документація та статистичні матеріали.

Першу групу складають матеріали законодавчого характеру, які зосереджені в фондах Російського державного військово-історичного архіву (далі - РДВІА) (ф. 1 «Канцелярія Військового міністерства», ф. 405 «Департамент військових поселень») та в фондах Центрального державного історичного архіву України, м. Київ (далі - ЦДІАК України) (ф. 1351 «Штаб поселеної кірасирської дивізії. Чергування перших чотирьох округів Українського військового поселення», ф. 1352 «Штаб поселеної уланської дивізії. Чергування других чотирьох округів Українського військового поселення», ф. 1353 «Штаб усіх восьми округів Українського військового поселення»). До цих джерел можна віднести накази імператора про поселення військ, рескрипти, всепідданіші конфирмовані доповіді і записки, проекти Головного над військовими поселеннями начальника, накази по окремому Корпусу військових поселень, різні положення про військові поселення кавалерії та правила. Ці документи допомагають у розкритті закономірностей розвитку військових поселень кавалерії та економіки поселених округів 2-го резервного поселеного кавалерійського корпусу. Деяка частина документів законодавчого характеру була опублікована в типографії штабу окремого Корпусу військових поселень, а також увійшла до «Полного Собрания Законов Российской Империи» та «Свода Военных Законов».

Наступну групу складають статистичні матеріали: описи територій, що ввійшли до складу поселених округів Слобідсько-Української губернії, річні звіти по загонах і дивізіях поселених військ та підготовчі матеріали до них, посімейні списки військових поселенців, статистичні атласи по полках, двотижневі доповіді командирів підрозділів про стан військ і звіти про інспекторські огляди поселених військ. Починаючи з 1824 р. стали складатися загальні звіти по всіх поселеннях кавалерії і піхоти. Цей вид джерел допомагає прослідкувати динаміку розвитку окремих округів та військових поселень в цілому.

Цінний матеріал міститься в річних звітах поселених дивізій Слобідсько-Українських військових поселень. Ці джерела вміщують інформацію про кількість мешканців у округах, відомості про врожайність і посіви різних сільськогосподарських культур та стан тваринництва в поселеннях, заготівлю будівельних матеріалів й хід будівництва в поселених округах, стан ескадронних шкіл і чисельність кантоністів, що навчалися в них. Багато відомостей надаються у порівнянні із попереднім періодом, що дозволяє проаналізувати динаміку розвитку сільськогосподарського виробництва військових поселень Слобідсько-Української губернії. Із початку 1830-х рр. у звітах з'являється інформація про чисельний склад діючих і резервних ескадронів, починають позначатися доходи військових поселенців, які надходили від промислової та торгівельної діяльності.

Важливу інформацію містять звіти про інспекторські огляди військ в Слобідсько-Українських військових поселеннях. Їх цінність полягає в тому, що вони містять різноманітні матеріали про стан господарства та бюджет поселених частин, відображають майнову диференціацію серед військових поселенців. На жаль, ці звіти збереглися не за всі роки. Посімейні списки поселенців дозволяють визначити розміри та особливості формування господарств поселенців у поселених округах, а також дослідити майновий стан різних категорій військових поселенців (РДВІА ф. 405 «Департамент військових поселень», ЦДІАК України ф. 1351 «Штаб поселеної кірасирської дивізії. Чергування перших чотирьох округів Українського військового поселення», ф. 1352 «Штаб поселеної уланської дивізії. Чергування других чотирьох округів Українського військового поселення», ф. 1353 «Штаб усіх восьми округів Українського військового поселення»).

Бюрократичний апарат органів управління військовими поселеннями породжував велику кількість діловодної документації, яка склала самостійну групу матеріалів. Рапорти, накази, інструкції, пояснення, а також журнали комітетів і комісій створювались для вирішення різних питань, що виникали під час функціонування поселених округів Слобідсько-Української губернії. Діловодна документація дозволяє провести точне датування різних подій, розкриває прийоми і методи управління військовими поселеннями. Значна її частина присвячена межуванню угідь військових поселень й розподілу їх на ділянки всередині поселених округів, підготовці та вихованню кантоністів, функціонуванню ескадронів військових кантоністів. Рапорти і накази полкових і дивізійних командирів містять відомості про участь солдатів у будівельних роботах, а також видобуток і транспортування ними будівельних матеріалів. Діловодна документація зосереджена, головним чином, в фонді Канцелярії Військового міністерства (ф. 1), в фонді Канцелярії генерал-квартирмейстера Головного штабу й. і. в. (ф. 37), в фонді Департаменту військових поселень (ф. 405) РДВІА та в фонді Штабу усіх восьми округів Українського військового поселення (ф. 1353) ЦДІАК України.

Матеріали судочинства по військових поселеннях складають наступну групу джерел, що відклалися в фонді Департаменту військових поселень (ф. 405) РДВІА та в фондах ЦДІАК України (ф. 1352 «Штаб поселеної уланської дивізії. Чергування других чотирьох округів Українського військового поселення», ф. 1353 «Штаб усіх восьми округів Українського військового поселення»). Ці документи дозволяють більш повніше уявити методи, які використовували уряди імператорів Олександра І і Миколи І при покаранні військових поселенців за участь у повстаннях та за різні злочини, а також проаналізувати побутовий рівень функціонування поселених округів.

Для вивчення історії військових поселень значну цінність становлять джерела особового походження - мемуари, щоденники, листи, записки, думки з питань введення поселеної системи. Збереглось і частково видане об'ємне листування О.А. Аракчеєва з імператором Олександром І, М.М. Сперанським, генералами Г.І. Лисаневичем, П.М. Волконським, І.І. Дибичем, С.І. Маєвським, Ф.К. фон Фрикеном та іншими державними і військовими діячами.

Зображальні джерела (мапи, схеми, малюнки, креслення різних будівель і споруд) дають наочне уявлення про площі і кордони, які займали Слобідсько-Українські військові поселення. Крім того, цей тип джерел дозволяє судити про плани створення військових поселень у різних регіонах Російської імперії, характер споруд і т. п. (РДВІА ф. ВУА (Військово-учений архів) колекція «Військові поселення» (ф. 411), ЦДІАК України ф. 1352 «Штаб поселеної уланської дивізії. Чергування других чотирьох округів Українського військового поселення»).

Говорячи про джерельну базу, не можна залишити поза увагою і матеріали, опубліковані у вигляді додатків до праць деяких істориків, а також цілу низку документів, що були опубліковані в ювілейному виданні, присвяченому сторіччю Військового міністерства.

Отже, всебічний аналіз виявленої й опрацьованої джерельної бази підтверджує достатній рівень її репрезентативності, що уможливило вирішення поставлених у дослідженні завдань.

У другому розділі, «Створення, структура та розвиток Слобідсько-Українських військових поселень», аналізуються причини створення військових поселень, простежується історія і характерні особливості влаштування поселень солдатів і переселенців в Росії протягом XVI-XVIII ст., розглядаються основні етапи формування і розвитку Слобідсько-Українських військових поселень, характеризується правове та майнове положення окремих категорій військових поселенців.

Головними причинами створення Слобідсько-Українських військових поселень як складової частини військових поселень Російської імперії першої половини ХІХ ст. була спроба подолання фінансової кризи, яка набула погрозливого характеру після постійних війн, що вела Росія на початку ХІХ ст., а також труднощі комплектування зростаючої російської армії, яка була необхідна для підтримки престижу країни в Європі. Існуюча система комплектування вже не могла забезпечити потреби армії в людських ресурсах. Виходячи з цих обставин, імператором Олександром І було прийняте рішення про створення на території Російської імперії військових поселень. Завдяки їм передбачалось скоротити витрати на армію шляхом запровадження принципу самокомплектування та самозабезпечення поселених частин, скасувати рекрутську повинність та надати постійне розквартирування військовим підрозділам.

Вибір Слобідсько-Української губернії для створення військових поселень кавалерії був не випадковим. У цьому регіоні було розвинуте хліборобство, тваринництво і торгівля, а чорноземи, які переважали на цих територіях, дозволяли одержувати високі і стабільні врожаї, що виступало важливим фактором для забезпечення продовольством кавалерійських частин. Але вирішальним чинником у виборі цих місць для військових поселень була наявність фонду державних земель, тому уряду не довелося витрачати значні кошти на придбання приватних земель для поселених округів.

Організація Слобідсько-Українських військових поселень почалася навесні 1817 р., під час облаштування поселених округів 3-ї уланської дивізії на території Зміївського і Вовчанського повітів Слобідсько-Української губернії. Упродовж 1817 р. були створені чотири поселені округи цієї дивізії: Борисоглібський, Таганрозький, Серпухівський та Чугуївський. На початку 1820-х рр. було прийняте рішення про влаштування в Слобідсько-Українській губернії військового поселення 2-ї кірасирської дивізії, але поселені округи цієї дивізії були створенні лише взимку 1825 р. Це було викликано тим, що протягом кількох років округи облаштовувались для прийому діючих ескадронів, які, на думку уряду, мали відразу перейти на самозабезпечення продовольством і фуражем. 1825 р. були створені чотири поселені округи 2-ї кірасирської дивізії (Астраханський, Глухівський, Катеринославський та Псковський), які розташовувались у Куп'янському, Ізюмському і Старобільському повітах.

Деякі зміни в структурі Слобідсько-Українських військових поселень відбулися після їх реформування, що почалося 1827 р. Наприкінці 1820-х рр. до поселених округів були приєднані нові державні селища Слобідсько-Української губернії, що сприяло збільшенню як територій поселених округів, так і їхнього кількісного складу. Розширення поселених округів давало можливість керівництву Слобідсько-Українських військових поселень створювати резерви земельних фондів і господарств, що мало сприяти покращенню функціонування господарських одиниць військових поселенців.

Створення військових поселень у Слобідсько-Українській губернії призвело до формування нової соціальної структури цього регіону. Мешканці поселених округів займали специфічне, відокремлене від інших категорій населення губернії місце. Але військові поселенці не становили однорідної групи, а відрізнялися своїм майновим та правовим статусом у соціальній структурі військових поселень. Деякі зміни юридичного статусу поселенців відбулися після реформування військових поселень кавалерії 1827 р. Говорячи про становище церкви і священників в поселених округах, слід відмітити, що церква як складова державної системи безперечно прийняла систему військових поселень, не дивлячись на досить жорсткі рамки, в яких зрештою сама ж і опинилась.

Крім того треба відзначити, що в округах, які ввійшли до складу Слобідсько-Українських військових поселень, почалось створення специфічних органів управління Це відбувалося через те, що військові поселення виключалися з цивільного відомства і передавалися до військового управління. Але цей процес затягнувся на деякий час, оскільки система управління 2-ї уланської дивізії формувалася по мірі влаштування поселених округів. Система управління поселень була організована таким чином, щоб охоплювати всі сфери життя та діяльності військових поселенців. Головна мета органів управління полягала в тому, щоб вирішувати одночасно два завдання: здійснювати військову підготовку поселенців та господарське влаштування поселених округів. Все це давало можливість керівництву Слобідсько-Українських військових поселень сприяти більш швидкому переведенню поселених округів на самозабезпечення продовольством і фуражем, ніж в округах піхоти.

У третьому розділі, «Господарський розвиток Слобідсько-Українських військових поселень», розглядається господарський розвиток поселених округів, визначаються джерела фінансування військових поселень, а також здійснюється порівняння рівня розвитку господарств військових поселенців та господарств інших категорій селянства цього регіону.

Аналізуючи господарській устрій Слобідсько-Українських військових поселень, необхідно відмітити, що хоча поселення і займали специфічне та деякою мірою замкнуте положення в країні, однак вони не змогли залишитися поза загальної соціально-економічної структури Російської імперії першої половини ХІХ ст. При створенні військових поселень уряд намагався в першу чергу вирішити завдання переведення значної частини російської армії на самозабезпечення продовольством та фуражем, і тому командування військових поселень кавалерії робило ставку, головним чином, на заможне господарство поселенців-хазяїв, яке повинно було здійснити поставлені перед військово-поселеною системою завдання. Для цього урядом було прийняте рішення не руйнувати в округах кавалерії селянське господарство, яке переводилось до складу поселених округів, а, навпаки, об'єднати господарства поселенців-хазяїв і помічників в одне «посилене» господарство. Також для кращого господарського розвитку поселених округів уряди як Олександра І, так і Миколи І мали йти на певну лібералізацію економічних відносин у військово-поселеній системі. Так, з середини 1820-х рр. були розширені права поселенців щодо відхідництва та торгівельній і промисловій діяльності, що давало їм змогу мати додаткові кошти для покращення власного господарства.

Порівнюючи основні показники сільськогосподарського виробництва (величина душових посівів і зборів) військових поселенців Слобідсько-Українських поселень та державних і поміщицьких селян цього регіону треба відмітити, що вони були у поселенців значно більшими. Цей факт можна пояснити тим, що до військових поселень переводились, головним чином, заможні селянські господарства, а також запровадженням в поселених округах кавалерії нових, передових методів ведення землеробства. Крім того, в неврожайні роки, військові поселенці могли отримували певну допомогу (гроші, продовольство, насіння) від ескадронних та полкових комітетів. Також, для кращого розвитку тваринництва, керівництво Слобідсько-Українських військових поселень вживало низку заходів для покращення породи великої рогатої худоби і коней поселенців.

Проте, говорячи про позитивні моменти в розвитку сільськогосподарського виробництва в поселених округах Слобідсько-Української губернії, необхідно відмітити, що система регламентації повинностей, обов'язок три дні на тиждень виконувати громадські роботи певною мірою стримували розвиток поселенського господарства. Також можна говорити про те, що однією з причин відносно низької рентабельності поселенського господарства було відволікання поселенців від сільськогосподарської діяльності, торгівлі та промислів для підготовки і проведення військових оглядів і маневрів, на виконання різних громадських робіт. Проте, розвиток виробництва і, відповідно, рівень життя в поселених округах був вищим, ніж у господарствах державних і поміщицьких селян Слобідсько-Української губернії. Отже, можна говорити про суперечливий характер впливу військово-поселеної системи на господарський розвиток цього регіону.

Здійснене відповідно до визначених завдань дослідження адміністративно-господарського розвитку Слобідсько-Українських військових поселень російської армії 1817-1832 рр. дозволило дійти таких висновків, що виносяться на захист:

1) Адміністративно-господарська структура Слобідсько-Українських військових поселень російської армії в 1817-1832 рр. не стала предметом спеціального дослідження. Джерельна база дисертації є достатньо репрезентативною для досягнення мети і вирішення поставлених у роботі завдань.

2) Організація військових поселень в Російській імперії стала одним із найбільших реформаторських починань уряду імператора Олександра І, що було продовжене за часів царювання Миколи І. Ця реформа, яка була спрямована в першу чергу на вирішення проблем утримання та комплектування армії, позначилась також на розвитку фінансової і соціально-економічної системи країни в цілому. Організація військово-поселеної системи дозволила, уникаючи корінних перетворень і реформ у державі, деякою мірою вирішити проблему утримання великої армії без додаткових державних витрат і на основі старих засобів комплектування.

3) У дослідженому нами періоді історії розвитку Слобідсько-Українських військових поселень чітко простежуються два головних етапи: перший - 1817-1826 рр. і другий - 1827-1832 рр. Для першого етапу було характерне формування всіх поселених округів, відбувалося їх значне територіальне зростання, збільшилась чисельність населення округів. На цьому ж етапі комплектувались поселені господарські одиниці, оформляється адміністративна структура військових поселень, створюються органи управління та починається будівництво адміністративних і господарських споруд. Межею цих двох етапів було реформування військових поселень кавалерії, започатковане 1827 р. Головна мета його полягала у підвищенні ефективності поселених округів. На другому етапі відбулися деякі зміни в структурі Слобідсько-Українських військових поселень. У 1827-1829 рр. до військових поселень були приєднані нові державні землі Слобідсько-Української губернії, що призвело до збільшення території та чисельності населення поселених округів. Наприкінці 20-х рр. ХІХ ст. військові поселення починають поступово втрачати свою автономію і зрештою підпорядковуються загальному армійському командуванню.

4) Створення Слобідсько-Українських військових поселень призвело до складання нової господарської структури у формі військово-поселенського господарства. Вводячи новий державний інститут, уряд прагнув вирішити проблему розширення та укріплення господарської бази російської армії за рахунок переводу деякої її частини на самозабезпечення продовольством від землі поселених округів. Також влаштування військових поселень призвело до формування нового військово-землеробського стану, який виконував низку нових функцій та обов'язків. Деякі зміни майнового та правового статусу військових поселенців відбулися після реформування поселених округів Слобідсько-Української губернії 1827 р. Поселенці звільнялися від стройової служби і їхні зусилля повинні були спрямовуватися, головним чином, на сільськогосподарську діяльність. Крім того, військовим поселенцям надавалася деяка свобода господарської та підприємницької діяльності. Усі ці заходи дозволили значно скоротити державне фінансування поселених округів, що призвело до підвищення прибутковості військово-поселеної системи.

5) Модель економічної організації, яка була створена в поселених округах 2-го резервного поселеного кавалерійського корпусу, дозволила раціональніше вирішувати питання господарського розвитку, ніж у поселеннях піхоти. Крім того, розвиток господарської структури в Слобідсько-Українських військових поселеннях спирався на більш високий вихідний економічний рівень колишніх селянських і козацьких господарств і у такий спосіб уряд добився створення досить розвиненої економічної бази поселених округів, яка дозволяла вирішувати поставлені перед військовими поселеннями завдання.

6) Аналіз статистичних джерел, що характеризують розвиток галузей сільськогосподарського виробництва в округах військових поселень кавалерії в Слобідсько-Українській губернії, дозволяє говорити про тенденцію зростання деяких показників (посівів, врожайності, поголів'я худоби та ін.). Ніяких регресивних тенденцій або занепаду в цілому по поселеним округам не спостерігається, навпаки, відзначається позитивна динаміка зростання виробництва. Необхідно також відмітити більш високий рівень розвитку сільськогосподарського виробництва у районах розташування військових поселень у порівнянні з іншими регіонами Слобідсько-Української губернії. Так, забезпеченість військових поселенців зерном була в два-три рази вищою, ніж у селянських господарствах цього регіону. Це було пов'язано з прагненням командування поселених округів постійно удосконалювати агротехніку (дотримання послідовності сівозміни, раціональне чергування культур, покращення способу обробки землі та ін.) та підвищити матеріальну зацікавленість поселенців. Схожа ситуація склалась і в тваринництві. Таким чином, можна стверджувати, що рівень життя військових поселенців був вищим, ніж у інших категорій селянства цього регіону.

7) Введення у науковий обіг значної кількості матеріалів дає підставу відійти від трактування військових поселень як суто реакційного явища російської дійсності першої половини ХІХ ст., яке було поширене як в радянській історіографії, так зустрічається і в деяких роботах російських та українських істориків. Не можна однозначно оцінювати Слобідсько-Українські військові поселення, які були складовою незвичайного і досить суперечливого державного інституту Російської імперії першої половини ХІХ ст. З одного боку, у військових поселеннях відбувалось упровадження передової агротехніки, допомога поселенцям грошовими та іншими позичками під час неврожайних років та природних стихій, а з іншого, панувала дріб'язкова регламентація життя усіх мешканців поселених округів та відволікання поселенців від сільськогосподарської діяльності для проведення військових оглядів і маневрів.

Размещено на Allbest.ru