Міжнаціональні відносини в період розпаду СРСР

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

Міжнаціональні відносини в період розпаду СРСР

Львів - 2007

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Проблема міжнаціональних відносин у СРСР до його розпаду у вітчизняній науковій літературі висвітлювалася лише з марксистсько-ленінських позицій. Суспільствознавці дотримувалися теоретичного положення про те, що національне питання існує лише в експлуататорському суспільстві, а при соціалізмі зміцнюється міжнаціональна єдність і забезпечується всебічне зближення націй на основі цілковитої рівності. Критичне осмислення міжнаціональних взаємин було неможливим, оскільки в марксистсько-ленінській теорії національне питання підпорядковувалося соціально-політичному розвитку суспільства і на перше місце висувалося об'єднання трудящих незалежно від їхньої національної приналежності. Про жодні міжнаціональні суперечності в СРСР теоретично не могло бути мови, адже вони не вписувалися в офіційні ідеологічні схеми.

Розв'язання національного питання в СРСР оцінювалось як одне з найвагоміших досягнень соціалізму і підкреслювалося його велике міжнародне значення. Ініціювавши перебудову, компартійне керівництво СРСР, безумовно, не припускало, що вона зумовить різке загострення міжнаціональних відносин на широкому євразійському просторі. Проте боротьба за перетворення СРСР у правову державу спричинилася до того, що населення союзних республік почало домагатися правових, політичних й економічних гарантій для права націй на самовизначення.

Розвиток СРСР на межі 80-90-х років підтвердив висновок про національний ренесанс у нинішньому світі та підвищення ролі нації як суб'єкта світового розвитку. СРСР розпався на низку незалежних держав. Не витримала іспиту часом багатонаціональна федерація південнослов'янських народів СФРЮ. Розділилася на дві окремі держави колишня ЧССР.

Науковий аналіз проблеми міжнаціональних відносин актуалізується ще й тим, що на європейському континенті витворилася нова форма співпраці між самостійними державами - Європейський Союз, хоча на початку ХХ ст. марксисти не допускали подібних відносин між європейськими країнами. Це ще одне підтвердження помилковості марксизму-ленінізму в питанні міжнаціональних відносин.

Дослідження окресленої проблеми дає змогу спростувати позицію апологетів збереження Союзу РСР, які намагалися провести аналогію між інтеграцією на євроатлантичному й євразійському просторах, хоч у них вона ґрунтувалася на протилежних засадах. У Європейському Союзі, як відомо, об'єдналися незалежні держави, зберігаючи свій суверенітет, тоді як Радянський Союз був прикладом об'єднання держав, при якому формальна за Конституцією федерація насправді існувала як централізована, унітарна держава.

Актуальність досліджуваної проблеми полягає й у тому, що ортодоксальні марксисти (К. Каутський, Р. Люксембург, В. Ленін, В. Зомбарт, Л. Юркевич, Й. Сталін, Ю. П'ятаков, М. Покровський та ін.) спростили етнополітичні і державотворчі питання, а на потребу хибній політичній практиці відповіли тезою про «політичну неблагонадійність» та «історичну меншовартість окремих народів», створили теоретичне підґрунтя для репресій і депортацій багатьох народів-етносів, перекроювання етнічних кордонів, перейменування етноойкумен народів тощо.

Стан наукової розробки проблеми. При вивченні міжнаціональних відносин автор спирався на усталений науковий апарат, який стосується розуміння суті нації. Цьому слугували, зокрема, праці Й.Г. Гердера, Е. Гелнера, І. Кедурі, Дж. Мацціні, Дж.С. Мілля, Ш. Морраса, Е. Ренана, Й.Г.Фіхте та ін. Значний внесок ще наприкінці ХІХ-на початку ХХ ст. у дослідження теоретичних проблем нації зробили українські вчені М. Костомаров, В. Антонович, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, Ю. Бачинський, Т. Зіньківський, М.Міхновський, Д. Донцов, В. Старосольський, М. Брайчевський, В. Винниченко та ін.

У період перебудови національні проблеми в СРСР не зазнали істотної переоцінки. Радянські вчені-суспільствознавці, часто вихідці з інших союзних республік, продовжували традиційно висвітлювати міжнаціональні відносини. Хоча певні недоліки тут визнавалися, але дослідники трактували їх як порушення ленінської національної політики. Маємо на увазі насамперед праці таких учених, як А. Авторханов, С. Андрєєв, Е. Баграмов, Ю. Бромлей, А. Бутенко, К.Гізатов, А. Гулига, Г. Гусейнов, А. Жарников, Д.Ільїн, С. Калтахчян, В. Карпов, А.Ківа, В. Козлов, І. Крупник, А. Ланщиков, В. Михайлов, М. Михайлов, Н.Нікітін, Г. Попов, Г. Смирнов, Е. Тадевосян, В. Тишков, А. Ципко, Г. Шахназаров та багатьох інших.

На сторінках московських періодичних видань мали змогу висловити свою думку вчені з інших союзних республік М. Бернштейн, І. Дзюба, Е. Зеймаль, М. Рябчук, К. Халлік, Г. Целмс та ін.

В умовах незалежної України науковий інтерес до дослідження національного питання значно підвищився. Побачили світ такі фундаментальні праці, як «Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії» (К., 1993), «Мала енциклопедія етнодержавознавства» (К., 1996), «Етнос. Нація. Держава. Україна в контексті світового етнодержавницького досвіду» (К., 2000). Особливу цінність має книга «Націоналізм: антологія» (К., 2000). На увагу заслуговують дослідження В. Антонюка «Основи етнополітики» (К., 2005), І. Варзара «Політична етнологія як наука» (К., 1994), М.Вівчарика «Україна: від етносу до нації» (К., 2004), О. Гриніва «Україна і Росія: партнерство чи протистояння? (Етнополітологічний аналіз)» (Львів, 1997) та «Українська націологія: від другої світової війни до відродження держави. Історичні нариси» (Львів, 2004), Г. Касьянова «Теорія нації та націоналізму» (К., 1999). Учені спираються на невідомі й нові матеріали, прагнуть до об'єктивного викладу, відкидаючи упередженість у працях дослідників попередніх десятиліть.

Важливе значення для аналізу міжнаціональних відносин мають праці В. Андрущенка, О. Гараня, В. Горбатенка, Я. Дашкевича, В. Денисенка, І. Дзюби, В. Євтуха, Л. Залізняка, О. Картунова, А. Колодій, К. Кондратюка, І. Кресіної, С. Кульчицького, Ю. Левенця, В. Лизанчука, В. Литвина, О. Майбороди, С. Макарчука, М. Мальського, В. Мельника, О. Мироненка, М. Михальченка, М. Мокляка, Л. Нагорної, В. Наулка, О. Нельги, В. Нора, І. Онищенко, М. Панчука, М. Поповича, Ю. Римаренка, В. Сергійчука, О. Сичивиці, О. Чемшита, Н. Черниш, Л. Шкляра, О. Шуби, Б. Яроша та багатьох інших, які системно досліджують економічні, соціальні, політичні, культурні, психологічні аспекти цієї проблеми.

Водночас треба зазначити, що і в працях дослідників пострадянського періоду, насамперед учених з Російської Федерації, простежується упередженість і суб'єктивізм у трактуванні процесу розпаду СРСР. Тому є підстави констатувати відсутність у вітчизняному суспільствознавстві праці, метою якої є комплексний аналіз світоглядно-теоретичних та методологічних засад причин падіння світової наддержави. Об'єктивне дослідження цієї проблеми часто підмінюється різними софізмами, спробами трактувати процес розпаду СРСР як цілеспрямований розвал його зовнішніми та внутрішніми ворогами. Залишки такого мислення негативно позначаються як на взаєминах між національними незалежними державами на території колишнього СРСР, так і на міжнаціональних відносинах в самих незалежних країнах. Тому науковий аналіз динаміки, взаємовпливу і взаємозв'язку міжнаціональних відносин у період розпаду СРСР сприятиме здійсненню концептуального пошуку й обґрунтуванню нової парадигми міжнаціональних відносин у багатонаціональній державі, яка слугуватиме визначенню та уточненню основних засад і пріоритетів сучасного політичного життя в Україні.

Мета та завдання дослідження полягають у тому, щоб на основі наукового аналізу міжнаціональних відносин у період перебудови, що завершилася розпадом багатонаціонального СРСР на незалежні держави в межах союзних республік, розробити і реалізувати концепцію комплексного аналізу динаміки розвитку міжнаціональних відносин перед розпадом СРСР.

Досягнення цієї мети передбачає розв'язання таких дослідницьких завдань:

- обґрунтувати теоретико-методологічні засади міждисциплінарного дослідження міжнаціональних відносин;

- виявити та системно дослідити основні причини, що вплинули на загострення внутрішніх суперечностей та призвели до розпаду СРСР;

- визначити динаміку розвитку національних відносин у СРСР;

- охарактеризувати критерії вичерпаності радянської моделі федералізму;

- обґрунтувати тенденції та принципи національного розвитку СРСР у період його розпаду в контексті світового національного ренесансу, з одного боку, і міждержавної інтеграції - з іншого;

- дослідити суть культурно-етнічних ознак, історичних форм та політичний зміст функціонування нації та на основі цього запропонувати авторське визначення сутності цього феномена;

- дати порівняльний аналіз суті культурно-етнічного розуміння нації та її політичного сенсу;

- теоретично осмислити генезу перетворення багатонаціонального СРСР у низку національних держав;

- спростувати офіційну тезу про рівноправність і розв'язання національного питання в багатонаціональній державі;

- з'ясувати важливість критичного аналізу національних відносин у СРСР для становлення української політичної нації за умов утвердження громадянського суспільства.

Об'єкт дослідження - національне питання в СРСР як багатонаціональній державі.

Предмет дослідження - принципи, динаміка, взаємовплив і взаємозв'язок міжнаціональних відносин в СРСР у період його розпаду на незалежні національні держави.

Джерельна база дослідження. Проаналізувати проблеми міжнаціональних відносин у СРСР у період його розпаду і створити об'єктивну картину перебігу політичних подій дали змогу офіційні документи з'їздів народних депутатів СРСР, Верховної Ради СРСР, ЦК КПРС, ЦК КПУ, різних громадських організацій, а також виступи радянських державних і громадських діячів, особливо перед самим розпадом багатонаціональної держави.

Хоча хронологічно досліджуваний період охоплює лише період перебудови, треба зважати на його насиченість і динамічність. Звісно, важливим джерелом вивчення були періодична преса й статті на актуальні теми в наукових періодичних виданнях. У процесі наукового дослідження опрацьовано журнали «Дружба народов», «Новый мир», «Октябрь», «Наш современник», «Коммунист», «Молодая гвардия», «Диалог», «Политическое самообразование», «Комуніст України», «Під прапором ленінізму», газети «Правда», «Известия», «Комсомольская правда», «Радянська Україна», «Правда Украины», «Літературна Україна» та ін.

Проблеми міжнаціональних відносин всебічно обговорювалися насамперед на сторінках російської періодики, яка завжди мала сприятливіші умови, ніж періодика інших союзних республік, особливо Української РСР, компартійні керівники якої виявляли надмірну ортодоксальність.

Компартійне керівництво Української РСР навіть у роки перебудови не змінило свого ставлення до національного питання, до реалістичної оцінки становища української нації в СРСР, беззастережно підпорядковуючи республіканські інтереси інтересам союзного центру, хоча техногенна катастрофа на Чорнобильській АЕС довела згубність такого підходу. Цим керівництво Української РСР докорінно відрізнялося від керівництва союзних республік Прибалтики, які на перше місце ставили національні інтереси.

Методи дослідження випливають з визначення предмета й поставлених завдань і зумовлені потребою проаналізувати міжнаціональні відносини в СРСР перед його розпадом, тобто в конкретно-історичних умовах дезінтеграції євразійського простору в контексті розвитку всього людства. Щоб подолати описовість та методологічну фрагментацію і водночас забезпечити теоретичне осмислення генези перетворення багатонаціонального СРСР у низку національних держав, у дисертаційному дослідженні використовується системно-історичний аналіз, у рамках якого здійснюється інтеграція методологічних підходів як однієї з головних внутрішніх тенденцій розвитку політичних наук. Такий аналіз орієнтує на виявлення цілісності політичних явищ, їхньої внутрішньої організації, передбачаючи залежність кожного її елемента чи компонента від цілого. Системно-історичний підхід до розуміння міжнаціональних відносин виявляється у з'ясуванні взаємозв'язку між процесами в національній сфері на початку ХХ ст., у дореволюційній Росії, розвитком СРСР як багатонаціональної держави та перед розпадом СРСР. Водночас принцип історизму реалізується в критичному розумінні та інтерпретації суспільного контексту міжнаціональних взаємин у СРСР і в глобальному масштабі.

Системно-структурна методологія сприяла обґрунтуванню необхідної основи для науково аргументованих відповідей на поставлені питання, переходу від атомарності до цілісності, в якій структура домінує над елементами. Така універсальна методологія не заперечує використання апарату і досягнень сучасної наукової методології політичних наук, що відповідає характеру наукового знання. Структурно-функціональний підхід як один із різновидів системного підходу дає змогу уявити суспільство як систему, що складається з елементів, які виконують певні функції, важливі для збереження її цілісності. Якщо організація системи і механізм її управління не забезпечують досягнення поставленої мети, то система не може діяти цілеспрямовано, а її подальше існування ставиться під загрозу. Саме в таких умовах опинився СРСР як багатонаціональна система на рубежі 80-90-х років ХХ ст.

У дисертації використовувалися порівняльний, інституціональний та міждисциплінарний підходи, що дало змогу дослідити політичні відносини комплексно.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації вперше в українській політичній науці розроблено і реалізовано концепцію комплексного аналізу динаміки розвитку міжнаціональних відносин у період розпаду СРСР, суть якої полягає у виокремленні та систематизації принципів, тенденцій, критеріїв меж вичерпаності існуючої моделі радянського федералізму, комплексу суперечностей, що призвели до розпаду світової наддержави, та соціально-політичні і правові наслідки цього процесу.

Наукова новизна знайшла відображення в таких ідейно-теоретичних концептах, засадованих у дисертації:

- обґрунтовано теоретико-методологічні засади міждисциплінарного дослідження міжнаціональних відносин у багатонаціональній державі, основу яких склали економічні, соціальні, політичні, культурні, психологічні аспекти, що в різних поєднаннях та артикуляціях по-різному репрезентують історичні моделі етапів розвитку багатонаціональної радянської федерації;

- виявлено та системно досліджено основні причини, що вплинули на загострення внутрішніх суперечностей та призвели до розпаду світової наддержави: криза в соціально-економічній сфері країни та неспроможність її подолання в інтересах союзних республік традиційними компартійними методами; конфронтаційна позиція партійно-державного керівництва; падіння авторитету КПРС і посилення впливу національно-патріотичних сил у союзних республіках; ігнорування партійним і державним керівництвом СРСР нових процесів у національній сфері; ліквідація партійної монополії в ЗМІ та викриття антинародної політики КПРС; суперечності між союзним і російським керівництвом у питаннях реформування СРСР;

- на основі аналізу партійних і державних документів, наукових праць як вітчизняних, так і зарубіжних учених, присвячених різним аспектам дослідження міжнаціональних відносин, визначено динаміку розвитку національних відносин у СРСР, яка полягає в постійно наростаючій тенденції розриву (асинхронізації) цільового партійно-державного регулювання міжнаціональних відносин та культурно-етнічних змін саморегулюючих засад збереження та розвитку національних утворень. Це дало змогу спростувати упередженість і суб'єктивний підхід, що простежується в працях дослідників пострадянського періоду, насамперед учених з Російської Федерації, які намагаються трактувати процес розпаду СРСР як цілеспрямований, інспірований розвал;

- на основі цього досліджено особливості дії принципів поліекранності, синхронності, фундаментальності у практиці здійснення національної політики в СРСР;

- охарактеризовано критерії вичерпаності радянської моделі федералізму: компартійна монополія при декларуванні національно-територіального принципу побудови СРСР, формальне визнання права на самовизначення, посилення унітаризму як тенденції, винятковість реального становища РРФСР і російської нації, форсоване формування нової історичної спільноти на російській основі - радянського народу, узурпація панівного становища серед країн-союзниць;

- підкреслено, що розпад СРСР на національні держави в межах союзних республік підтвердив переваги, прагнення до самостійного національного розвитку як тенденцію в глобальному масштабі на противагу задекларованій тенденції до злиття націй у процесі утвердження радянської моделі соціалізму;

- запропоновано визначення нації як людської спільноти на одній території, об'єднаної усвідомленням спільності походження, спільною урбанізованою культурою та інформаційним зв'язком, яка прагне до захисту своєї самобутності у державних формах існування;

- здійснено порівняльний аналіз суті культурно-етнічного розуміння нації та її політичного сенсу;

- теоретично осмислено генезу перетворення багатонаціонального СРСР у низку національних держав. У рамках системно-історичного аналізу охарактеризовано особливості радянської федерації, виявлено наслідки підміни федералістичних засад побудови Союзу РСР як багатонаціональної держави централістичним унітаризмом, показано суперечності між теоретичними підходами і суспільною практикою;

- зазначено, що комплексний аналіз міжнаціональних відносин у СРСР на державно-правовому рівні охоплює відносини різних масштабів: між союзним центром і союзними республіками; між союзними республіками та автономними національними утвореннями на їхніх територіях; між союзними республіками та автономними утвореннями і національними групами, які не мають державних (союзно-республіканських і автономних) форм, що спростовує офіційну тезу про їх рівноправність і розв'язання національного питання в багатонаціональній державі;

- з'ясовано важливість критичного аналізу міжнаціональних відносин у СРСР для визначення та уточнення основних засад і пріоритетів сучасного політичного життя в Україні при розробці державної стратегії міжнаціональних відносин за умов утвердження громадянського суспільства.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що завдяки своєму комплексному узагальнюючому характеру дисертація, з одного боку, є авторським підсумком у дослідженні широкомасштабної та складної проблеми, а з іншого - започатковує новий етап у подальшій розробці важливих суспільно-політичних проблем.

Положення та висновки дисертації можуть бути використані у роботі органів виконавчої влади, а також при підготовці загальних і спеціальних курсів у вищих навчальних закладах, написанні підручників і навчальних посібників з теоретичної та прикладної політології, порівняльної політології і правознавства, історії політичних і правових учень, а також спецкурсів.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою, що містить отримані автором результати, які забезпечують розв'язання важливої теоретичної і теоретико-прикладної проблеми в межах здійснюваних нових розробок у галузі політичних наук.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення дисертації апробовані автором на наукових конференціях: Всеукраїнській науково-практичній конференції «Україна irredenta»: «Ідейна спадщина Ю. Бачинського і сучасна Україна» (Тернопіль, 2002); Міжнародній науковій конференції «Українська соціал-демократія: національний і міжнародний аспект» (Львів, 2003); ХІІІ Міжнародній науковій конференції «Історія релігій в Україні» (Львів, 2003); ХІІ щорічній Міжнародній науково-практичній конференції «Українознавство в розбудові громадянського суспільства в Україні» (Київ, 2003); Міжнародній науковій конференції «Духовність. Культура. Нація» (Львів, 2003); ХІІІ щорічній Міжнародній науково-практичній конференції «Соціально-економічні, політичні та етнонаціональні чинники буття народу в системі українознавства» (Київ, 2004); Міжнародній науково-практичній конференції «Україна на шляху до європейської спільноти в умовах Помаранчевої революції» (Київ, 2005); Міжнародній науково-практичній конференції «Україна в євроінтеграційних процесах» (Київ, 2007).

Публікації за темою дисертації. Основні результати проведеного дослідження викладено в індивідуальній монографії та 23 наукових статтях.

Структура та обсяг дисертації. Системний підхід дослідження диктував структуру самої праці. Вона складається зі вступу, трьох розділів (12 підрозділів), висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 344 сторінки основного тексту і 67 сторінок списку літератури. Список використаних джерел охоплює 884 найменування, у тому числі 38 джерел іноземними мовами.

радянський федералізм міжнаціональний розпад

Основна частина

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, розкривається стан дослідження проблеми, простежується її зв'язок із науковими програмами, планами та темами, визначаються об'єкт та предмет дослідження, його мета та завдання, наукова новизна та джерельна база. Розглядаються теоретико-методологічні засади дисертації, висвітлюються питання апробації та практичної значимості її результатів.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження міжнаціональних відносин» на основі системного аналізу подано характеристику проблеми міжнаціональних відносин у контексті європейської, російської та української політичної науки, визначено теоретичні основи, джерельну базу, методологічні принципи та методи дослідження.

У підрозділі 1.1. «Міжнаціональні відносини в СРСР у політичній науці пострадянського періоду» на основі аналізу літератури зроблено висновок, що об'єктивне дослідження причин падіння світової наддержави часто підмінюється різними софізмами, спробами трактувати природний процес розпаду СРСР як цілеспрямований розвал його зовнішніми та внутрішніми ворогами. Серед російських учених, зокрема, існує два погляди на причини розпаду Радянського Союзу. Одні з них звинувачують у припиненні існування СРСР американські спецслужби, інші - різних діячів КПРС і держави. Так, А. Шев'якін вважає, що перебудова була багатоходовою, багатоваріантною та віртуозно проведеною операцією «холодної війни» з метою повалення радянської влади в СРСР і розколу Союзу. При другому підході слід виділити прихильників двох груп. Наприклад, А. Шутов без жодних застережень заявляє, що розвал економіки, політичної системи, армії, силових структур, ослаблення суверенітету країни і доведення її до територіального розпаду - це справа рук М. Горбачова. Інша група прихильників другого підходу, наприклад А. Митрофанов, звинувачує в розпаді СРСР національну партноменклатуру, особливо ту її частину, котра мала досвід найвищого господарського управління в національних республіках. Ще один російський дослідник С. Кара-Мурза в розпаді СРСР звинувачує горбачовську рать. Перебіг тодішніх серпневих подій учений намагався пояснити, спираючись на положення А. Грамші про гегемонію на сторінках своєї чималої за обсягом книги, проте не скористався такою можливістю.

Водночас виклад С. Кара-Мурзою теорії італійського вченого дає змогу застосувати його при вивченні міжнаціональних взаємин у СРСР.

Об'єктивно проаналізувати причини загострення міжнаціональних відносин у СРСР перед його розпадом, а заодно і спростувати твердження тих російських учених, які не погоджуються з тим, що Радянський Союз як імперія не був розвалений з чиєїсь лихої волі, а припинив своє існування внаслідок природного розпаду на 15 суверенних національних, за винятком Російської Федерації, держав, значною мірою допомагає наукове дослідження Е. Томпсон «Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм».

В українській політологічній науці міжнаціональним відносинам також приділяється чимало уваги. З цих проблем опубліковано низку праць, проводяться наукові конференції. Приміром, на одній з них вітчизняні і зарубіжні вчені дійшли висновку, що СРСР був особливим типом імперії, яка успадкувала від царської Росії «внутрішню імперію», а після Другої світової війни створила «зовнішню імперію».

Праці українських політологів започаткували обґрунтування теоретико-методологічних засад аналізу міжнаціональних відносин у період розпаду СРСР. На цій основі автор дисертації здійснив наукове дослідження, яке дало йому підстави дійти висновку, що трансформація Радянського Союзу в Співдружність Незалежних Держав стала наслідком закономірного процесу боротьби суперечностей, закладених у самій природі радянської державності. Автор солідаризується з тими вченими, які вважають, що розпад Союзу РСР був зумовлений особливостями його створення і пов'язаний з вичерпаністю радянської моделі федералізму. Це положення ґрунтується на аналізі радянської дійсності й узагальненні результатів наукових пошуків, які засвідчили наявність суперечностей між теоретичними підходами і реальним суспільним становищем, між союзним центром і союзними республіками.

У підрозділі 1.2. «Нація як об'єкт суспільствознавчого вивчення в СРСР» розглядаються теоретико-методологічні основи нації, з'ясовуються місце, значення та роль проблеми міжнаціональних взаємин у багатонаціональних державах, робиться висновок про те, що вона належить до науки, яка серед українських учених отримала назву етнодержавознавство.

Дисертант сконцентрував своє дослідження на політичних процесах у СРСР на межі 80-90-х років минулого століття, але прив'язав до історичних і правових процесів, а також до механізмів взаємодії етносів і націй у процесах державотворення як наслідку розпаду багатонаціональної держави. Дисертаційна робота стосується безпосередньо такої підгалузі етнодержавознавства, як політична етнологія, засадованої І.М. Варзаром.

Методологічну основу дослідження, яке входить до проблематики етнодержавознавства, становлять філософські та загальнонаукові підходи, що створюють ідейно-концептуальну та світоглядну системи пізнання. Використано також діалектичний метод, що передбачає вивчення об'єктивного розвитку у взаємозв'язку зі суб'єктивними чинниками, яким належить вирішальна роль. Залучено синергетику - сучасну теорію самоорганізації та нового світобачення нелінійних, складних процесів і явищ, оскільки ігнорування її як методологічного принципу зумовило неправильне трактування як національних процесів у СРСР, так і пов'язаних з ними багатьох ідеологічних явищ, зокрема ставлення до націоналізму.

Дослідження міжнаціональних відносин вимагало системного підходу як специфічного прояву загальнонаукового методу в цій сфері. Використання методологічного принципу системності зумовили дві обставини. По-перше, сам СРСР представляв певну систему, елементами якої були етноси та нації, а по-друге, націю слід розуміти як цілісність, на це вказує і регулятивна ідея її системної множини. Ототожнення людини з нацією є ототожненням з нею як цілісністю. Водночас дисертант не ігнорував особливостей національної проблеми в СРСР, а використав метод порівняння і зіставлення, який допоміг дослідити не лише спільне в міжнаціональних відносинах, а й унікальне кожного народу, що відрізняє його від інших. Таку унікальність засвідчували різні народи СРСР. Національне розмаїття вимагало нестандартних підходів до міжнаціональних відносин, але керівництво полінаціональної держави ігнорувало такі особливості, намагаючись прискорено уніфікувати багатонаціональну людність.

У дисертації використано традиційні методи наукового пізнання - аналіз і синтез. Важливу роль відіграли такі загальнонаукові методи, як індукція та дедукція, методи порівняння, вимірювання, спостереження, експеримент. Надзвичайно корисним був метод сценарного підходу, особливість якого зумовлена тим, що міжнаціональні відносини належать не до стихійних явищ і подій, бо залежать насамперед від ролі суб'єктивного чинника. Доконечним було застосування конфліктології як методу етнополітичного аналізу, різних методів, що є спільними як для етнодержавознавства, так і для етнополітології, зокрема, «державологічний метод» Ю. Римаренка, метод «історіологічного аналізу» І. Варзара, метод «модернізаційного виклику» О. Майбороди, «етнополітологічний» метод і метод «етнокомунікативного підходу» О. Картунова.

Окремої уваги заслуговує метод «механізму глобальних взаємозв'язків» сучасної держави, обґрунтований Д. Хелдом. Учений вважає, що регіональний і глобальний взаємозв'язок заперечує традиційне національне розв'язання центральних питань демократичної теорії і практики, бо сам процес управління начебто відходить від категорії національної держави, а також ключових ідей демократичної думки.

Дисертант вважає, що до вивчення проблеми міжнаціональних відносин доцільніше підійти з позицій структурно-функціонального аналізу. На його засадах англійський дослідник Е. Гелнер зробив висновок, що радянське суспільство згинуло безславно тому, що не спромоглося забезпечити зростання. Звичайно, вчений мав на увазі насамперед економічне зростання. Водночас треба зазначити, що компартійне керівництво ігнорувало другий основний принцип політичної легітимності в індустріальному світі - націоналізм, який офіційна пропаганда і радянське суспільствознавство тлумачило виключно в негативному світлі, хоч до націоналізму колоніальних народів ставилося схвально.

Національна політика в Радянському Союзі будувалася на подвійних стандартах. З одного боку, організатори СРСР визнавали суверенітет і свободу націй, а з іншого - союзний центр придушував найменші прояви неросійських народів скористатися задекларованими правами. Справедливі вимоги гарантій для національного розвитку таврувалися як націоналізм, а домагання конституційного права на вихід союзної республіки з СРСР трактувалося як антидержавний злочин.

Формально КПРС підходила до міжнаціональних взаємин діалектично: з одного боку, подальший розквіт націй, національних мов і культур, а з іншого - взаємозближення націй на основі інтернаціоналізму. Звісно, конкретні шляхи і політично-правові механізми, як правило, не згадувалися, а часто, як і з правом союзних республік на вихід з СРСР, офіційно запускалися механізми протидії. Декларативні конституційні норми набували протилежного значення в кримінальному законодавстві.

Грубі порушення в міжнаціональних взаєминах пояснювалися хибною практикою періоду культу особи, їх усунення зводилося до декларативних запевнень про повернення до ленінської національної політики, хоч насправді ігнорування прав націй виправдовувалося новою квазінауковою фразеологією. Така практика дала змогу забезпечити майже сімдесятирічний період існування федеративної багатонаціональної держави, яка де-факто була унітарною. Та все ж суперечності, закладені при її створенні, неминуче наближали її до розпаду.

Показано, що ці процеси посилила перебудова. Однак і в той період упродовж тривалого часу проблеми міжнаціональних відносин у СРСР ігнорувалися. Давалися взнаки не лише складність ситуації, а й упереджене трактування теоретичних проблем. Виявлення причин і масштабів деформацій та нерозв'язаних проблем підпорядковувалося тенденційно спрощеному поясненню розвитку глобального характеру суспільного життя багатонаціональних держав. Лише в 1988 р. ЦК КПРС виніс на обговорення пленуму питання про удосконалення міжнаціональних відносин.

Дослідження засвідчує, що офіційна компартійна пропаганда намагалася звести виникнення етнічних конфліктів до дій націоналістів у неросійських республіках, називала їх «екстремістами» і «ворогами» інтернаціональної єдності народів багатонаціональної держави. Автор дисертації у цьому питанні солідаризується з Е. Гелнером, який вважає, що міжнаціональні суперечності зумовлюються розподілом праці між різними етнічними групами, невідповідністю між можливостями і станом національної культури та засобами політичної влади. Коли індустріальна економіка виникає в полікультурному суспільстві - а саме так було в СРСР починаючи вже з другої половини 20-х років ХХ ст. - тоді виникають тертя, які породжують конфлікти в міжнаціональних відносинах. Тому суперечності, закладені при створенні СРСР, неминуче наближали країну до розпаду.

У підрозділі 1.3. «Радянський експеримент: співвідношення федералізму в теорії з унітаризмом на практиці» аналізується структура СРСР в історичній ретроспективі, розглядаються етапи та ключові принципи його створення і перетворення в унітарну державу.

Дисертант підкреслює, що компартійне керівництво докладало всіх зусиль, щоб зберегти СРСР в існуючих межах, видаючи його за добровільний союз народів. Формально визнаючи право націй на самовизначення, партія фактично відкидала його та наголошувала на доконечності збереження цілісності оновленого Союзу в існуючих межах. Однією з причин цього був конфронтаційний світогляд, який сповідували ідеологи КПРС. Переконуючи неросійські народи в тому, що партія більшовиків допоможе їм створити власну національну державу, партійна номенклатура насправді приховувала свої плани. Суперечності, які виникли між В. Леніним і його соратниками з приводу механізмів об'єднання, мали лише тактичний характер і свідчили про різне розуміння шляхів досягнення стратегічної мети. Зокрема, твердження В. Леніна про те, що автономізація є «неправильною і несвоєчасною затією», було нічим іншим, як добре спланованою, далекосяжною комбінацією. Руйнуючи конституційну національну державність, автономізація фактично відновлювала колишню російську імперію, до чого, власне, прагнули більшовики. Однак В. Ленін побоювався, що перетворення національних республік на автономні із сильно урізаним суверенітетом може спричинитися до національно-визвольної боротьби неросійських народів. Цим і пояснюється несприйняття ним політики автономізації. Хоча вона, як відомо, в центральному компартійно-радянському апараті розглядалася як єдино можливий вихід із ситуації.

У дисертації наголошується, що В. Ленін зробив усе від нього залежне, щоб керівництво партії визнало переваги запропонованого ним способу утворення єдиної держави - федеративного устрою, який формально передбачав об'єднання національних республік на основі рівних прав. За його ж пропозицією новоутворена держава отримувала назву - Союз Радянських Соціалістичних Республік Європи і Азії. За кожною з республік, які утворювали Радянський Союз, мало зберігатися право вільного виходу з нього, закріплене в національних конституціях.

Однак проведений аналіз компетенції СРСР в особі найвищих державних органів дає змогу дійти висновку, що теоретично задекларовані конституційні права неросійських народів паралізував унітаризм на практиці. По-перше, союзні республіки були позбавлені суверенітету, під яким розуміється повнота влади держави, її незалежність у внутрішній і зовнішній політиці. По-друге, унітаризм СРСР виявився в інституті союзного громадянства, що зводило нанівець громадянство союзної республіки, підмінивши його пропискою на певній території. Таким чином, союзна республіка, суверенна за Конституцією держава, не мала свого громадянства. По-третє, право союзних органів скасовувати постанови державних органів союзної республіки доводить унітарний характер СРСР. По-четверте, союзні органи могли на практиці узурпувати будь-яке питання, крім перелічених у компетенції СРСР. Фактично союзне міністерство навіть не брало до уваги республіканського законодавства, бо на перше місце ставило інтереси СРСР, а не народу союзної республіки. Нарешті, по-п'яте, треба зважати, що в СРСР встановився необмежений партократичний режим. Отож, немає жодних підстав заявляти, що в радянській федерації гармонійно поєднувалися вимоги інтернаціональної єдності і національного суверенітету. Насправді союзні республіки не могли зберігати і розвивати свою національну державність.

Як випливає з дослідження, криза унітарної моделі СРСР вимагала комплексного підходу до національної проблеми, бо в ній найтісніше переплелися економічні, соціальні, політичні, культурні, психологічні та історичні фактори. Однак суспільствознавці не мали адекватного уявлення про реальний стан міжнаціональних взаємин. Нерозуміння засадничих положень побудови СРСР зумовило абстрактні пропозиції щодо розв'язання міжнаціональних суперечностей.

У підрозділі 1.4. «Право на самовизначення і міжнаціональні відносини у процесі розпаду СРСР» зазначається, що міжнаціональні взаємини характеризувалися насамперед суперечністю між союзними республіками і союзним центром, який не зумів передбачити нові тенденції і їх наслідки. Реалізація права виходу із СРСР союзною республікою не означала, що її взаємини із Союзом перетворяться в конфедеративні, адже такий суб'єкт Союзу об'єктивно мав право відокремлюватися від СРСР. Конституція СРСР, а також конституції союзних республік лише допускали вихід з СРСР.

Реакцією на таку офіційну політику було національне відродження неросійських народів. Партія була змушена по-новому трактувати самовизначення народів і суверенітет нації. Щоб запобігти посиленню міжнаціональної ворожнечі, компартійне керівництво після тривалого зволікання визнало доцільність укладення нового Союзного договору. Завдання полягало в тому, щоб у Союзному договорі відтворити нові реалії, втілити нові підходи, які стосуються реального суверенітету республік, їхньої економічної самостійності, механізму виходу із Союзу, чіткого розмежування компетенції і повноважень Союзу і республік, добровільну передачу функцій або частини їх Союзу.

Партія наголошувала на забезпеченні гармонійного поєднання національних й інтернаціональних цінностей та інтересів, чіткому розмежуванні національного і націоналістичного. Водночас давалося нове трактування самовизначення народів. Аналогічним був підхід до питання суверенітету в СРСР як союзній державі: в розв'язанні одних питань самостійність і верховенство має СРСР, в інших - союзні республіки. Подібна формула нічого не давала, адже не було розв'язане основне питання - про похідний характер повноважень Союзу від союзних республік, бо йшлося про перевагу союзного законодавства над республіканським. Водночас порушувалося питання про відновлення прав народів, які проживали в автономіях. Насамперед йшлося про вимогу відновити в повному обсязі принцип національного самовизначення, який був утверджений конституційно, але втратив свій зміст в умовах командно-адміністративної системи.

Аналіз показав, що Конституція СРСР не передбачала послідовних гарантій реалізації права нації на самовизначення, механізму його здійснення, а керівництво СРСР фактично ігнорувало такі гарантії. Праву націй почали протиставляти права людини, що призводило до загострення взаємин між титульною нацією і національними меншинами, бо воно вважалося небезпечним для існування СРСР. Намагання підпорядкувати суспільні процеси офіційним догмам спрямовувалося на протидію відцентровим тенденціям в СРСР, що виявилися у міжнаціональних суперечностях.

У другому розділі «Криза міжнаціональних відносин у період перебудови» досліджується боротьба народів за національні права, яка призвела до розпаду СРСР. Так, у підрозділі 2.1. «Передумови міжнаціонального протистояння» показано, що перебудова спричинилася до активного прояву національної самосвідомості неросійських народів. Як наслідок, союзні й автономні республіки, інші автономні формування почали проголошувати декларації про суверенітет. Заявили про своє право на самовизначення й ті народи, які не мали національно-державних утворень.

У дисертації показано, що наукові прогнози у національному питанні не справдилися: не було ні інтернаціоналізації, ні зближення і злиття, навіть не могло бути мови про будь-яку уніфікацію. Причини помилок суспільствознавців зумовлювалися насамперед тим, що дослідження виконувалися на офіційне замовлення, а їхні результати допасовувалися до абстрактних схем. Із дослідження випливає, що на початку перебудови радянське керівництво вважало за аксіому твердження, що сфера міжнаціональних взаємин не вимагає таких докорінних змін, як інші сфери суспільного життя. Існування міжнаціональних проблем у СРСР ігнорувалося. Перші його прояви списувалися на підступи націоналістичних сил як за кордоном, так і в неросійських республіках. Проте вже тоді в партійному і державному керівництві почали формуватися інші погляди на міжнаціональні взаємини в СРСР. Доводилося визнавати, що проблеми національних відносин властиві не тільки капіталізму, як стверджувалося раніше, а й соціалізму, а від їх розв'язання залежить доля останнього та зініційоване керівництвом КПРС оновлення суспільства. Однак радянське керівництво не скористалося досвідом цивілізованого розв'язання національних конфліктів, якого набули народи світу. Заходи органів влади були малоефективними, половинчастими, запізнілими. А до того ж, часто вони не виконувалися, а лише декларувалися.

Дисертант доходить висновку, що переростання міжнаціональних проблем у міжнаціональні конфлікти в СРСР розпочалося з другої половини 80-х років ХХ ст., тобто в період перебудови. Підвищення національної самосвідомості зіткнулося з упертим опором адміністративно-командної системи, яка не мирилася зі змінами взагалі, а у сфері національних відносин - і поготів. У СРСР переважали унітаризм і диктат центру, деформованість самої системи національної самосвідомості. Міжнаціональні конфлікти намагалися пояснити деформаціями первісного плану радянської федерації. Ця концепція віддзеркалювалася в національній політиці КПРС, а тому спроби розв'язати міжнаціональні суперечності традиційними методами підтверджували свою безперспективність. Ці суперечності дедалі поглиблювалися. Проблема Нагірного Карабаху продемонструвала кризу національної політики КПРС.

У підрозділі 2.2. «Загострення мовно-етнічних конфліктів» показано, що міжнаціональні суперечності в СРСР набули особливої гостроти в духовній сфері.

На думку дисертанта, серед цих суперечностей на перше місце слід поставити суперечність між прагненням неросійських народів зберегти свою самобутність і посиленою русифікацією їхнього духовного життя під маскою «інтернаціоналізації». Мета русифікації відома: формування єдиного радянського народу як нової історичної, соціальної та інтернаціональної спільноти, але з російською мовою спілкування. Насправді ж мовний розвиток неросійських республік відбувався у протилежному напрямі - постійного загострення взаємин між росіянами та іншими народами СРСР.

У центрі уваги опинилася концепція російсько-національної (національно-російської) двомовності. Якщо представники суспільних наук, насамперед російські вчені, оцінювали її позитивно, то інші, переважно неросійські дослідники, ставилися до неї негативно. Двомовними мали бути представники неросійських народів, а росіяни, незалежно від місця проживання, могли бути й одномовними. Крім цього, в союзних республіках національне протистояння, що виявлялося в мовній сфері, перетворювалося в протистояння соціальне: сільське населення користувалося рідною мовою, а міське - здебільшого переходило на російську мову, що зумовлювалося різнонаціональним складом міст. Для збереження мови титульної нації союзних (а також автономних) республік у них почали схвалюватися закони про її державний статус. Це викликало відповідну реакцію частини російськомовного населення, яке не хотіло вивчати мову титульних націй.

На офіційному рівні мовна політика партії і держави не зазнала істотних змін. Проблеми в мовній сфері не розв'язувалися, що врешті-решт лише посилило міжнаціональні суперечності.

У підрозділі 2.3. «Особливості російського питання в СРСР» виділені та проаналізовані суттєві тенденції в становищі росіян у період перебудови.

Зазначено, що російське питання опинилося в центрі міжнаціональних суперечностей, які зумовлювалися особливостями становища російського («русского») суперетносу в СРСР. Воно не було чітко визначеним, адже російський народ виступав у трьох іпостасях: керівної нації світової держави, «імперського цементу» багатонаціонального євразійського простору, національної меншини в союзних республіках.

Російські вчені недостатньо вивчали історію свого народу, його особливості в різних регіонах самої Росії, а також суперечності між способом життя міського та сільського населення. Нові внутрішньополітичні реалії змусили їх переглянути роль самої Росії в трансформації СРСР як багатонаціональної держави. Тенденції децентралізації СРСР як федеративної у правовому розумінні й унітарної фактично держави вже на зламі 80-90-х років ХХ ст. доповнилися проблемами автономій у РРФСР. У деяких автономних республіках дійшло до протистояння представників титульної нації і російського населення.

Водночас протистояння між союзним і російським керівництвом змусило замислитися над статусом росіян у СРСР. Попри роль панівної нації в багатонаціональній державі російський народ також страждав від великодержавницької політики союзного центру. Життєздатність російського етносу значно знижувалася внаслідок різкого зменшення сільського населення та переїзду росіян в інші союзні республіки. Цілеспрямована асиміляційна політика компартійного керівництва, що виявилася в умовах перебудови, демократизації та гласності, стала поштовхом до русофобії і неприязні до росіян, які асоціювалися з провідниками політики центру в неросійських республіках. Специфіка росіян у СРСР зумовлювалася тим, що національно вони не пригнічувалися, але політично і соціально мало чим відрізнялися від неросійських народів. У неросійських республіках національно-державне відродження супроводжувалося протистоянням корінного і російського («російськомовного») населення. Таке протистояння було продуктом тривалої імперської політики дореволюційної Росії та більшовицького керівництва. Крім того, соціалістична парадигма зіткнулася з імперською дореволюційною парадигмою, адаптувавши її до нових умов. Звідси російська національна криза як соціалістична парадигма в радянському варіанті зазнала краху в глобальному масштабі. Перед російським народом, напевне, вперше за багатовікову історію постало питання про власну національну ідентифікацію та власну національну мету в умовах реальних міжнаціональних відносин.

Аналіз показав, що російська національна криза мала як внутрішні (фізична деградація народу і його духовно-культурний занепад), так і зовнішні (неприязнь до росіян у неросійських республіках) чинники. Причини цієї неприязні російські вчені не були спроможні пояснити, оскільки виводили їх з антиросійського спрямування «республіканського націоналізму» в неросійських республіках, тобто фактично допускали підміну двох філософських категорій - суті та явища. Підспудно російська національна криза виявлялася також у тому, що політика асиміляції неросійських народів значною мірою зводилася до національної мімікрії. Як наслідок, до так званого «російськомовного населення» не можна було ставитися однозначно, оскільки не всі денаціоналізовані «російськомовні» громадяни ставали росіянами беззастережно.

Отже, росіяни опинилися перед альтернативою: цілковите національне самовизначення та відмова від імперських завоювань або збереження геополітичних прагнень без національного змісту. Іншими словами, йшлося про «нормальне етнічне почуття», яке було витіснене «почуттям державності». Однак російські суспільствознавці не відмовилися від різних концепцій про винятковість росіян як світової нації і вселенське первісне призначення Росії. Водночас розпочалися дискусії про російську національну ідею, співвідношення етноніма «русские» і політонізму «россияне», самобутність російського народу, відносини Росії та Європи.

У підрозділі 2.4. «Неспроможність еволюційного розв'язання національного питання перед розпадом СРСР» характеризуються тенденції розвитку міжнаціональних відносин, розглядаються генеза та шляхи подолання суперечностей, аналізуються концепції та проекти реформування СРСР.

З'ясовано, що партійне керівництво на початку перебудови ще не мало достатнього уявлення про наростання міжнаціональних конфліктів. У новій редакції Програми КПРС вказувалося, що визначним завоюванням соціалізму є розв'язання національного питання. Відзначаючи дві тенденції розвитку національних відносин у СРСР - подальший розквіт соціалістичних націй і народностей та неухильне зближення їх на основі добровільності, братерської праці - партія орієнтувалася на цілковиту єдність націй у віддаленій перспективі. Події, які почали назрівати в суспільстві, засвідчили нездатність цієї політики забезпечити національний розвиток багатонаціональної євразійської країни. Дисертант доходить висновку, що після алматинських подій партійне керівництво змістило акценти в характеристиці міжнаціональних взаємин. Однак суспільствознавці не були готові до цього, бо продовжували свої дослідження на підтвердження ідеологічних висновків партійних документів. Навіть тоді, коли міжнаціональні суперечності переросли в найнагальніші проблеми, серед учених не було одностайності. Одні науковці називали політику, спрямовану на гармонізацію міжнаціональних відносин, другим етапом перебудови політичної системи, інші, навпаки, вважали національне питання в СРСР другорядним, підпорядковували його технологічним, економічним, соціальним, екологічним, культурним та іншим проблемам.

Насправді взаємозв'язок між національним та іншими питаннями в суспільстві набагато складніший. Кризове становище в міжнаціональних взаєминах у СРСР, неспроможність компартійно-державного керівництва розв'язати назрілі проблеми стимулювали пошуки альтернативи національній політиці КПРС. Дисертант розглядає, зокрема, конституційний проект А. Сахарова, в якому вчений виклав власний погляд на розвиток СРСР. Однак його пропозиції щодо реформування країни не виходили за межі правового аматорства. Вони не відповідали тодішнім умовам, а тому були нездійсненними. Слушні думки щодо союзної конституції висловлював В. Бєлоцерковський, який пропонував звільнитися від імперського мислення й усвідомити, що всі розмови про Союзний договір і структуру майбутньої союзної держави зайві, оскільки дуже малі шанси на створення навіть конфедеративного Союзу республік.