Візантія і кочівники Північного Причорномор’я Х–ХІ ст.: історіографія проблеми

Размещено на http://www.allbest.ru/

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Візантія і кочівники Північного Причорномор'я Х-ХІ ст.: історіографія проблеми

ЛЬВІВ - 2007

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Візантійська імперія від виникнення до занепаду співіснувала з кочовими народами Північного Причорномор'я - від гуннів до татар. Воєнні зіткнення та мирна співпраця Візантії з печенігами, узами та половцями у Х-ХІ ст. - важливий відтинок історії Балкан і Північного Причорномор'я.

З кінця ІХ та протягом Х ст. печеніги ставали учасниками різноманітних конфліктів за участю Візантії, Болгарії, Угорщини та Русі як на боці імперії, так і проти неї. Візантія надавала стосункам з печенігами значної ваги. Активно розвивалася торгівля між кримськими володіннями імперії та степовиками.

Від початку другої чверті ХІ ст. володіння імперії стали об'єктом численних нападів кочівників. Набіги печенігів, узів, половців, участь кочівників у ворожих щодо Візантії діях угорських та сельджуцьких володарів, заворушеннях місцевого населення балканських фем імперії, їх боротьба у лавах заколотників, взаємне протистояння кочівників на території Візантії призвели до значного ослаблення імперії. З іншого боку, базилевси залучали кочівників для охорони кордонів і ведення бойових дій на території Малої Азії та Балкан. У другій половині ХІ ст. на території сучасної Північно-Східної Болгарії існувало санкціоноване візантійською владою політичне утворення печенігів - Пацінакія.

Міграція половецьких племен в район Дунаю, яка розпочалася в останній третині ХІ ст., стала через століття одним з вирішальних факторів втрати Візантією значної частини європейських володінь та появи Другого болгарського царства.

Важливим є й культурний аспект взаємодії кочівників і Візантії у Х-ХІ ст. Грецькі джерела повідомляють про кілька спроб хрещення печенігів, існують згадки про ознайомлення кочівників на Балканах з ісламом. Археологічні знахідки, підтверджені творами візантійських істориків, дають підстави говорити про початки процесу осідання кочівників у регіоні. Етнічні сліди кочівників Північного Причорномор'я простежуються у сучасних гагаузах, які компактно мешкають на території сучасної Болгарії, Румунії, Молдови та України.

Цим зумовлений великий інтерес до стосунків Візантійської імперії з тюркськими кочівниками Північного Причорномор'я в історичній літературі багатьох країн. Вони вивчалися, головним чином, у контексті історії Візантії, Болгарії, Румунії, Угорщини, Югославії, Молдови, України та Росії, а також у дослідженнях, присвячених Хрестовим походам, цивілізації Чорного моря, джерелознавчих працях тощо.

У той же час, ні в українській, ні в світовій історичній науці немає повного історіографічного огляду досягнень медієвістики з вивчення проблем стосунків кочівників Північного Причорномор'я і Візантії у Х-ХІ ст. Дане дисертаційне дослідження покликане заповнити цю прогалину.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження написане у рамках виконання наукової теми кафедри історії середніх віків та візантиністики Львівського національного університету ім. Івана Франка - «Історія і культура країн Центрально-Східної Європи та Середземномор'я у IV-XVII ст.» (номер державної реєстрації 0105U4004934).

Метою дослідження є відтворення процесу вивчення проблеми у історичних працях вчених ХІХ-ХХІ ст., з'ясування сучасного стану досліджень та перспектив подальшої розробки. Головні завдання роботи полягають у тому, щоб дослідити:

- процес становлення і розвитку проблематики у світовій історіографії;

- можливу залежність досліджень теми від стану розвитку візантиністки як науки;

- зміни у процесі вивчення проблеми внаслідок розширення джерельної бази та появи нових методологічних розробок;

- можливий зв'язок між національними історіографічними парадигмами та вивченням стосунків Візантії з кочівниками;

- загальний стан вивчення проблеми та перспективи подальших досліджень.

Об'єктом дослідження є сукупність історичних праць від появи перших робіт з даної проблематики у 70-х роках ХІХ ст. до сучасних наукових досліджень, що розглядають проблеми історії стосунків Візантії з печенігами, узами та половцями у Х-ХІ ст.

Предметом дослідження є процес нагромадження історичних знань з історії стосунків Візантійської імперії з кочівниками Північного Причорномор'я, трансформація його методологічної та джерельної бази, стан та перспективи вивчення проблеми.

Методологічною основою дослідження є принципи об'єктивності та історизму. Для досягнення цілей, поставлених даним дослідженням, автором було використано ряд методів, як загальнонаукових - історичний, логічний, індукції і дедукції, аналізу і синтезу, так і спеціально-історичних - порівняльно-історичний, конкретного та логічного аналізу, хронологічний, проблемно-хронологічний, періодизації, актуалізації, перспективності тощо. Для вивчення історіографії як дискурсу було залучено твір Е. Саїда «Орієнталізм», теоретичні досягнення Т. Куна з історії науки. Зазначені принципи та методи забезпечують наукову вірогідність результатів дослідження, дозволяють дійти обґрунтованих висновків.

Хронологічні рамки дисертаційного дослідження мають два виміри:

а) межі історичних подій, пов'язаних зі стосунками Візантії з кочівниками Північного Причорномор'я. Нижня хронологічна межа - поч. Х ст. - припадає на перші безпосередні контакти печенігів з Візантійською імперією, утвердження кочівників на Нижньому Дунаї, верхня - кін. ХІ ст. - нищівна поразка печенігів під Лебурном (1091 р.), перші походи половців на Візантію;

б) межі зародження, розгортання і проведення наукових досліджень даної проблеми - від публікації монографії «Візантія і печеніги» до сучасних наукових праць з цієї тематики.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що пропоноване дослідження є першою спробою цілісного історіографічного узагальнення вивчення історії стосунків кочівників Північного Причорномор'я і Візантії у Х-ХІ ст. Як джерельну базу використано наукові роботи, виконані на основі не лише писемних, але й археологічних, нумізматичних, сфрагістичних джерел, мовознавчі дослідження тощо. На базі вивчення останніх досягнень у розробці проблеми, виділено пануючі тенденції її розвитку, перспективи подальших досліджень.

Науково-практичне значення дослідження полягає у тому, що матеріали і висновки дослідження можуть бути використані при написанні наукових праць з історії та історіографії Візантії, країн Центральної та Східної Європи, у т.ч. України, тюркських народів Північного Причорномор'я, а також при підготовці спецкурсів у вузах, укладанні бібліографічних словників тощо.

Результати дисертації апробовані у виступах на наукових конференціях: І Міжнародній науковій конференції «Візантія - Україна-Русь: історико-культурний контекст» (Херсонський державний університет, 20-21 травня 2004 р., Херсон); семінарах варшавської (15-31 травня 2001 р.), львівської (2-8 червня 2001 р.) сесій Міжнародної школи гуманітарних наук Східної і Центральної Європи (Варшава), щорічних звітних наукових конференціях викладачів і аспірантів Львівського національного університету ім. Івана Франка (2003, 2004, 2005, 2006 роки).

Структура дисертації відповідає поставленій меті та розв'язанню завдань дослідження. Вона складається зі вступу, п'яти розділів, висновків і списку використаних історіографічних джерел. Її обсяг становить 209 сторінок основного тексту та 148 сторінок бібліографії (1795 позицій).

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, хронологічні рамки, сформульовано методологічні принципи дослідження, об'єкт і предмет роботи, визначено мету й завдання, розкрито практичне і теоретичне значення дисертації.

У першому розділі «Історіографія, джерела і теоретико-методологічні проблеми дослідження» здійснено науковий аналіз історіографії досліджуваної проблеми, охарактеризовано джерельну базу дисертації, методологічні засади.

Історіографічне вивчення стосунків Візантії з кочівниками Північного Причорномор'я досі не виділялося в окрему проблему. Чи не єдиним винятком є історіографічна частина монографії М. Бібікова, однак і ця праця сфокусована на вивченні джерел, і не охоплює проблематики в цілому.

З авторів, які зробили значний внесок у вивчення проблеми, найбільш вивченою в історіографії є творчість В. Васильєвського.

Бібліографічний зріз досягнень світової візантиністики і сходознавства у вивченні титульної проблеми на сер. ХХ ст. було зроблено у першому томi «Бізантінотурціки» Д. Моравчика. Однак, дослідник уникнув власне історіографічного розгляду, як, зрештою, згодом зробили у своїх монографічних дослідженнях П. Діакону, В. Типкова-Заїмова, П. Стефенсон та І. Князький. Ці науковці надавали перевагу історіографічному висвітленню окремих локальних питань, як от час появи печенігів на Нижньому Дунаї, датування останнього в ХІ ст. походу половців на Візантію, трактування «Аноніма Газе» тощо. Аналогічний розгляд окремих питань присутній і в коментарях до видань джерел.

Чи не найближче до розгляду проблеми підійшла Р. Мавродіна, автор історіографічного дослідження «Київська Русь і кочівники». Вона показала зміну парадигми у вивченні кочівників у російській та радянській історіографії від XVIII ст. до 70-х років ХХ ст., а також результати досліджень. Однак у її працях відсутній міжнародний контекст досліджень проблеми.

Західні історики, як правило, уникають заглиблення в історіографію тих проблем, які ними розглядаються, якщо це не стосується прикладних моментів. Не стала винятком і праця П. Стефенсона «Візантійський Балканський фронтьєр», останнє з монографічних досліджень проблеми.

Незважаючи на те, що з часу появи праці «Візантія і печеніги» проблема стосунків Візантії і кочівників Північного Причорномор'я у Х-ХІ ст. отримала значний розвиток у історичній науці країн Східної, Центральної та Південно-Східної Європи, а також розглядалася у працях науковців з провідних візантиністичних центрів у Великобританії, Франції, США та ін. країнах, історіографічного дослідження, яке б охоплювало такі студії, досі не існує. Історіографічно проблема вивчалася лише у деяких її напрямах та аспектах, хронологічно та/або тематично вузьких.

Джерельною основою для вивчення проблеми стали бібліотечні фонди ЛНБ ім. Василя Стефаника НАН України, Наукової бібліотеки ЛНУ ім. Івана Франка, Бібліотеки Українського Католицького Університету, Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського НАН України, бібліотеки Варшавського університету та Варшавської духовної семінарії, ресурси мережі Інтернет.

Джерельна база даної роботи охоплює історіографічні джерела, а саме наукові тексти, предметом дослідження в яких були стосунки Візантії і кочівників Північного Причорномор'я, а також, зважаючи на міждисциплінарний характер тематики, суміжні проблеми.

Автором було відкинуто формально-функціональний критерій поділу історіографічних джерел, оскільки поділ не відображає змістової наповненості джерельних матеріалів, а лише їх форму. Більш доцільним є класифікувати історіографічні джерела до даної проблеми за критерієм узагальнення історіографічних фактів.

Згідно з запропонованою класифікацією, до першої групи належать бібліографічні джерела, як такі, що дають загальне уявлення про наукове життя галузі, хід розробки тих чи інших питань в історичній науці, тенденції, що спостерігаються при цьому, показують увагу дослідників до тих чи інших проблем.

До другої групи джерел слід віднести роботи, які узагальнюють вивчення проблеми та закріплюють його результати. Це колективні та одноосібні монографії, підручники та загальні праці з різним ступенем наближення до означеної проблеми, а також коментовані видання джерел та їх перекладів, енциклопедичні та довідкові статті тощо.

Так, у працях з історії Візантії, як правило, у найбільш загальних рисах відбито стан вивчення стосунків Візантії і задунайських кочівників, викладено бачення цієї проблеми автором (авторами). Такий загальний і стислий огляд закріплених досягнень історіографії у вивченні питання подається у енциклопедичних статтях та коментарях до видань писемних джерел.

У дослідженнях, вужчих хронологічно та територіально, проблема розглядається більш детально, автори вивчають окремі питання проблематики «Візантія і кочівники», вписуючи її у певний загальний контекст - історію Балкан, нижньодунайських провінцій імперії, її північного фронтьєру тощо.

У працях, які тематично співпадають з окресленою проблемою, вона вивчена найбільш повно, у всіх її сторонах та аспектах. Такі монографії акумулюють результати наукової діяльності не тільки їх авторів, але й цілої попередньої історіографічної традиції.

Наступну, найбільш численну, групу історіографічних джерел складають дослідження, які відображають прогрес проблематики покроково. Сюди відносяться публікації у науковій періодиці, збірниках наукових праць, матеріалах симпозіумів, конгресів, конференцій, рецензії тощо.

У другому розділі «Історія вивчення стосунків задунайських тюрків і Візантії: від формулювання проблеми (1872 р.) до середини ХХ ст.» висвітлено роль твору В. Васильєвського «Візантія і печеніги» як фундаменту для подальших досліджень проблематики. Розглянуто внесок російських, українських, угорських, болгарських, румунських вчених та західних візантиністів кінця ХІХ - середини ХХ ст. у вивчення проблеми. Виділено головні етапи дослідження проблеми до середини минулого століття.

У монографії «Візантія і печеніги (1048-1094)» простежуються дві взаємопов'язані складові - наукова та доктринальна. З одного боку, у цьому творі на основі широкої джерельної бази було простежено важливий проміжок історії Візантії, досягнуто певних успіхів у критиці джерел з історії Візантії. З іншого боку, незважаючи на назву роботи, самі печеніги у ній посідають другорядне місце. Дослідник оминає значні епізоди стосунків імперії з кочівниками. У той же час перебільшується роль Русі як держави, яка стримує «дикі орди».

Російська історична наука останньої третини ХІХ - першої половини ХХ ст. піднімала на щит саме доктринальну частину вказаного твору. Ю. Кулаковський, Ф. Успенський, О. Васильєв, М. Левченко, Б. Греков у своїх творах у цілому наслідували схему В. Васильєвського. Перші спроби критики деяких положень В. Васильєвського у російській історіографії з'явилися не раніше 20-х років минулого століття, а більш прискіплива ревізія частини його доктринальних положень - тільки після смерті Й. Сталіна.

Наукова частина «Візантії і печенігів», на відміну від доктринальної, тривалий час залишалася без перегляду. В. Васильєвський не тільки змінив ставлення візантиністики до ролі задунайських кочівників в історії Візантії. Його робота, завдяки широкій джерельній базі, чи не до середини ХХ ст. вважалася настільки вичерпною, що до цього питання довго не зверталися. І лише розширення кола джерел призвело до значного поступу у вивченні проблеми.

Різноспрямовані дослідження російської дореволюційної історіографії дозволили досить повно з'ясувати коло писемних джерел, які стосуються середньовічних кочівників Північного Причорномор'я, опублікувати їх, простежити історію стосунків кочівників з Руссю та сусідніми державами.

Російська візантиністика у 20-40-х роках ХХ ст., перебуваючи під значним впливом В. Васильєвського, популяризувала його думки у загальних працях з історії Візантії (Ф. Успенський, О. Васильєв). Вивчалися стосунки кочівників з Угорщиною та Візантією (Д. Расовський та ін.). Російськими та українськими дослідниками, які вивчали вітчизняну історію («євразійці», М. Прісєлков, В. Пархоменко та ін.), було частково переглянуто ставлення до кочівників, притаманне попередній історіографії. Певних успіхів у вивченні середньовічних номадів досягло вітчизняне сходознавство (В. Бартольд та ін.). Перші досягнення М. Артамонова на ниві середньовічної археології продемонстрували великі перспективи цього напрямку досліджень.

Сходознавчі студії німецьких, австрійських та угорських вчених (В. Томашек, Й. Маркварт, І. Дьярфаш та ін.) запровадили до наукового обігу нові східні джерела до історії середньовічних кочівників, розпочали вивчення мовних залишків тюркських народів у візантійських джерелах, заклали основу для вивчення ранніх етапів їх історії. Угорською історіографією (Д. Немет, Г. Фехер, М. Дьйоні та ін.) було докладно розглянуто історію стосунків власного народу з кочівниками від ІХ до ХІІІ ст., сліди кочівників у візантійських джерелах.

Румунські (Н. Йорга, Н. Бенеску, В. Бретеску та ін.) та болгарські (К. Іречек, В. Златарський, М. Мутафчієв та ін.) медієвісти, ведучи активну полеміку про різні аспекти історії регіону Нижнього Дунаю в Х-ХІІ ст., зробили великий крок уперед у вивченні не тільки історії Візантії вказаного часу, але і її стосунків з кочівниками Північного Причорномор'я. Каменем спотикання у цих дискусіях було доведення принципу jus primi occupantis саме для власного народу: наукова дискусія своєю причиною мала територіальні суперечки.

Ті візантиністичні дослідження першої половини ХХ ст., у яких було заторкнуто питання стосунків Візантії з кочівниками, або розглядали історію Візантії чи Болгарії у Х-ХІІ ст. в цілому, або ж, як праці П. Оргельса, Дж. Бромберга, Г. Баклєр та ін. візантиністів, мали вузькоджерелознавчий характер. Однак значний поступ у дослідженні візантійських джерел, політичної, церковної, економічної історії Візантійської імперії Х-ХІ ст., який спостерігався наприкінці ХІХ - у першій пол. ХХ ст., був важливим і для вивчення проблеми «Візантія і кочівники».

У вивченні історії стосунків Візантії і кочівників Північного Причорномор'я Х-ХІ ст. в історіографії середини ХІХ - середини ХХ ст. можна виділити 3 етапи: 1) від середини до поч. останньої третини ХIХ ст. (вивчення історії кочівників на території певних країн чи територій у рамках вивчення вітчизняної історії, з використанням обмеженого набору писемних джерел);

2) остання третина ХІХ ст. - поч. 20-х років ХХ ст. (розширення кола писемних джерел, географічного обсягу досліджень, виділення окремих джерелознавчих, мовознавчих, краєзнавчих праць, детальний розгляд ролі кочівників в історії певних регіонів та Візантії, початок вивчення історії походження кочових народів, їх мов); 3) 20-40-ві роки ХХ ст. (зміна теоретичних засад наукових праць, зміщення інтересів національних історіографій від розгляду абстрактно-наукових тем до вивчення передовсім тих проблем, які мають безпосереднє відношення до походження, давньої та середньовічної історії власного народу, розширення кола джерел коштом залучення матеріалів допоміжних історичних дисциплін).

Третій розділ «Угорська, румунська та болгарська історіографія (середина ХХ ст. - початок ХХІ ст.)» містить аналіз праць істориків Південно-Східної Європи, присвячених проблемі стосунків Візантії і кочівників Північного Причорномор'я.

Угорську, румунську та болгарську історіографію у вивченні історії стосунків кочівників Північного Причорномор'я і Візантії об'єднують ряд суттєвих факторів. Зокрема те, що події цих стосунків розгорталися на території сучасних Угорщини, Болгарії та Румунії і мали безпосереднє відношення до давньої історії народів цих країн.

Угорська тюркологія в особі Д. Немета, Л. Рашоня, А. Рона-Таша та ряду ін. дослідників, вивчала давню історію кочівників, їх мову, вплив на сусідні народи, у т.ч. угорців. Було уточнено коло джерел до вивчення цієї проблеми. Певних успіхів досягли дослідження з теорії номадизму. Саме тюркологічні дослідження в сучасній Угорщині мають найбільшу перспективу для розвитку.

Виняткове значення для дослідження історії стосунків Візантії з кочівниками Північного Причорномор'я посідають дослідження Д. Моравчика, виконані на стику тюркології і візантиністики, особливо «Бізантінотурціка». Праця, що була одночасно бібліографічною, джерелознавчою та лінгвістичною, стала універсальним довідником до історії тюрко-візантійських стосунків.

Д. Дьйорфі досяг вагомих результатів у вивченні ранньосередньовічної історії Південно-Східної і Центральної Європи, у т.ч. ролі печенігів у віхових подіях того часу. М. Дьйоні, виявляючи великий інтерес передусім до питання історії волохів на Нижньому Дунаї, у своїх працях детально розглянув чи не всі відомі згадки про печенігів та половців на Балканах у ХІ-ХІІ ст., мав намір написати синтетичну працю з історії середньовічних кочівників.

Праці угорських археологів А. Надя, Л. Шелмеці, А. Палоці-Хорвата, Д. Чаланя та ін. з вивчення матеріальних залишків присутності печенігів та половців в Угорщині хоч мають лише дотичний стосунок до основної проблеми, та все ж доповнюють загальну картину розселення кочівників, дають уявлення про їх матеріальну культуру.

Традиційно прискіпливо вивчаються в угорській історіографії писемні джерела. Завдяки роботам Ф. Макка та Д. Крішто стали відомими чимало епізодів з історії міжнародних стосунків у регіоні за участю печенігів.

У румунській післявоєнній історіографії чітко простежуються 3 головних етапи дослідження історії стосунків Візантії і кочівників.

Перший етап (1945 - середина 60-х років ХХ ст.) характеризується широкомасштабними археологічними розкопками на території Румунії, під час яких відбулося значне накопичення джерельного матеріалу для вивчення проблеми. Й. Барня та ряд його колег розпочали аналіз цього матеріалу, відштовхуючись від напрацювань довоєнної румунської візантиністики.

В ідеологічному плані перший етап був позначений впровадженням марксистської методології та сильним впливом радянської історичної науки.

Початок другому етапу (який тривав від середини 60-х років ХХ ст. до 1989 р.) поклала поява досліджень, що стали результатом опрацювання відкритих раніше джерел. Це збірники за результатами археологічних розкопок окремих об'єктів («Діногетія», «Істрія», «Капідава», «Пекуюл луй Соаре» та ін.), а також узагальнюючі дослідження Шт. Штефенеску, Й. Барні, П. Діакону, К. Преда.

Результати роботи румунських вчених стали відомі широкій міжнародній науковій громадськості як наслідок їх участі у візантиністичних конгресах.

Тему історії середньовічних кочівників на Нижньому Дунаї завдяки зусиллям Й. Барні, П. Діакону, В. Спінея та ряду інших дослідників було відокремлено від вивчення історії Візантії та історії румунського народу, у контексті яких вона до того часу розглядалася. Нові дослідження узагальнили наявний археологічний, нумізматичний, сфрагістичний матеріал.

Третій етап, який триває від падіння комуністичної диктатури, характеризується переоцінкою методологічних засад, розширенням кола зацікавлень румунських медієвістів, міжнародних контактів, ширшим використанням наукової літератури сусідніх країн та світової медієвістики. Завдяки проведенню широких археологічних розкопок постійно з'являються нові дослідження на базі нумізматичних та сфрагістичних джерел (Е. Оберлендер-Тирновяну, Г. Менуку-Адамештяну, А. Мадгеару та ін.).

Якщо у випадку з румунською археологією 50-70-х років ХХ ст. розкопки велися там, де були будь-які цінні знахідки, то болгарська середньовічна археологія чи не до останнього часу цікавилася лише матеріальними залишками болгарської держави.

Тому до 70-х років ХХ ст. спостерігалося певне відставання болгарської історичної науки від румунської у галузі середньовічної археології. Найчастіше об'єктами розкопок ставали міста, фортеці та монастирі Першого та Другого болгарського царств. Водночас, стосовно матеріальних слідів присутності тюркських кочівників на території Болгарії, існувала тенденція до трактування їх як таких, що належать протоболгарам.

Розкопки середньовічних селищ змусили болгарських археологів звернути увагу на залишки матеріальної культури печенігів, узів та половців у регіоні. У працях Л. Бобчевої, Л. Дончевої-Петкової, С. Ангелової, Д. Димитрова та ін. археологів вивчалися кераміка, житло, предмети побуту цих народів. Л. Дончева-Петкова та П. Боєв працюють над етнічною ідентифікацією поховань середньовічних кочівників.

Значним доповненням археологічних та палеонтропологічних досліджень стали нумізматичні та сфрагістичні. Зокрема, І. Йорданов вивчав печатки правителя печенізького державного утворення на Балканах Йоана Кегена. Комплексне поєднання свідчень писемних та матеріальних джерел дозволило Г. Атанасову визначити маршрути печенізьких рейдів на Візантію у першій пол. ХІ ст., з'ясувати ареали перебування кочівників.

Великою заслугою болгарської історіографії другої пол. ХХ ст. є видання коментованих перекладів грецьких і західних джерел. Вчені, які брали участь у підготовці цих видань, зокрема І. Божилов, В. Типкова-Заїмова, Х. Дімітров та ін. мають у своєму науковому доробку дослідження, які торкалися питань стосунків задунайських кочівників і Візантії у Х-ХІ ст.

Однак часто дослідження історичної спадщини тюркських кочівників ставало заручником вивчення історії угорського, румунського та болгарського народів. Другорядність історії тюркських кочівників у дослідженнях істориків Центральної та Південно-Східної Європи полягає як у спробах інтерпретувати знахідки, що можуть належати і печенігам, і угорським чи протоболгарським племенам, на користь предків «основного» народу, так і у намаганнях приписати саме угорцям (болгарам, румунам) головну роль у функціонуванні політичних утворень у Трансільванії і Банаті Х ст., на Нижньому Дунаї ХІ ст. Останні дослідження засвідчують частковий відхід від такої тенденції.

У четвертому розділі «Історична наука СРСР, сучасних України, Росії та Республіки Молдова у другій половині ХХ - на початку ХХІ ст.» висвітлено внесок радянської та пост-радянської археології, медієвістики та сходознавства у другій половині ХХ - на поч. ХХІ ст. у вивчення проблеми «Візантія і кочівники Північного Причорномор'я Х-ХІ ст.».

Територія колишнього СРСР, за винятком Криму та ділянки Нижнього Дунаю між впадінням у нього р. Прут і Кілійським гирлом, розташована поза зоною активного дотикання Візантійської імперії з кочівниками степів Північного Причорномор'я. Однак більша частина самостійного існування печенігів, торків та половців минула у Північному Причорномор'ї. Відповідно, найбільша кількість археологічних пам'яток середньовічних кочівників розташована на території колишнього СРСР, між Волгою та Дунаєм. Зважаючи на широку джерельну базу, саме радянська археологія могла дати відповіді на питання про етнічну атрибуцію тих чи інших пам'яток, які в загальному відносилися до кочівників. Румунські, болгарські чи угорські археологи у своїх висновках змушені були зважати на успіхи своїх колег з СРСР.

Волго-Донська археологічна експедиція (1949-1951 рр.) дала сильний поштовх для розвитку радянської пізньокочівницької археології та палеоантропології. У 50-60-х роках минулого століття з'явилося кілька конкуруючих систем етнічної ідентифікації поховань середньовічних кочівників, знайдених між Волгою і Дніпром (С. Плєтньової, Г. Фьодорова-Давидова та ін.).

Масштабні археологічні розкопки у Пруто-Дністерському межиріччі розпочалося у 1950 р. Головна увага науковців була зосереджена на пошуках археологічних матеріалів слов'янських культур. Лише з початком фронтальних розкопок південної частини Буджацького степу у середині 60-х років ХХ ст. було відкрито численні пам'ятки пізніх кочівників. У 1979 р. було виявлено майстерню з масового виробництва кочівницьких глиняних котлів. Спроби інтерпретації знайденого матеріалу було зроблено у ряді досліджень Г. Чеботаренка, М. Тєльнова, А. Дзіговського, Г. Постіке, Є. Савви, А. Чіркова та ін. вчених. Найбільш вдалі з них, на нашу думку, належать українському досліднику А. Добролюбському. Вивченням палеоантропології населення регіону епохи середньовіччя займалася М. Вєліканова.

Через відсутність масштабних планових розкопок у степовій частині, значно гірше вивчені пам'ятки кочівників Х-ХІІІ ст. у Криму. Частково причиною цього стала тенденція до «слов'янізації» Криму, яка розпочалася у 1952 р., незадовго після виселення з півострова корінних народів.

Перспектива археологічного дослідження пам'яток середньовічних кочівників у Криму та в Дністро-Дунайському регіоні пов'язана з національним і культурним відродженням гагаузів та кримських татар. Широке міжнародне співробітництво, яскравим прикладом якого є проекти кишинівської Вищої Антропологічної Школи, допоможе подолати обмеженість національних історіографій.

Історія стосунків Візантії та кочівників Північного Причорномор'я не отримала статус окремої проблеми у радянській візантиністиці. Єдиним винятком є науково-популярна монографія І. Князького «Візантія і кочівники південноруських степів».

Розгляд тих чи інших аспектів відносин печенігів, торків та половців з Константинополем вівся на сторінках досліджень, присвячених зовнішній політиці Русі (П. Каришковський, М. Левченко, В. Пашуто, І. Шекера, В. Шушарін та ін.), загальній історії Візантії та Болгарії (Г. Літаврін), Хрестовим походам (М. Заборов), а також джерелознавчих (Я. Любарський, О. Каждан, М. Бібіков, В. Арутюнова). Певних успіхів радянська медієвістика досягла у виданні середньовічних джерел.

Найбільші досягнення радянської візантиністки у розрізі основної проблеми - спроби уточнення хронології певних подій візантійсько-печенізьких та візантійсько-половецьких воєн, зроблені О. Кажданом, Я. Любарським, В. Арутюновою, М. Бібіковим.

Радянське сходознавство було затиснуте у вузькі рамки шовіністичною політикою центральної влади та певними обмеженнями марксистської методології, що за формою та духом була західноєвропейською.

І все ж завдяки науковій діяльності С. Толибекова, Г. Маркова, С. Плєтньової та ряду ін. вчених, радянській науці вдалося виробити більш-менш позбавлене суперечностей бачення суспільної еволюції кочових народів, важливе для повного розуміння їх історичного розвитку. Послідовник «євразійців» Л. Гумільов привернув увагу науковців до ролі природних факторів у житті кочівників. Український дослідник О. Тортіка розробив принципово новий метод обчислення чисельності кочових суспільств.

Дослідження з історії та етнографії гагаузів, де першість належить М. Губогло, показують історичний зв'язок між гагаузами та тюркськими кочівниками, які у свій час мешкали на території Візантії, відкривають пласт нових, етнографічних джерел для вивчення проблеми «Візантія і кочівники».

П'ятий розділ «Міжнародна візантиністика і сходознавство середини ХХ - поч. ХХІ ст. як фундамент для дослідження проблеми у національних історіографіях. Сучасний стан та перспективи вивчення проблеми» присвячений аналізу ролі міжнародної візантиністики та сходознавства у вирішенні вузлових питань титульної проблематики, а також висвітленню сучасного фактологічного та методологічного стану досліджень, їх перспектив.

Зважаючи на те, що через вичерпання ресурсу писемних джерел матеріальні знахідки набувають все більшого значення для поступу проблематики, класична візантиністика поступово втратила свою роль у вивченні проблеми «Візантія і кочівники». Однак саме візантиністика вирішувала ряд проблем, без яких дослідження археологів ніколи б не з'явилися.

Йдеться про ретельне впорядкування і видання візантійських джерел (у т.ч. нумізматичних та сфрагістичних), без якого інтерпретація нових матеріальних знахідок була б неможлива.

У центрі уваги візантиністів другої половини ХХ - початку ХХІ ст. ставали різні аспекти історії Візантії Х-ХІ ст., які мали дотичне відношення до вивчення титульної проблеми. Це і різноманітні аспекти економічної історії, внутрішньої та зовнішньої політики імперії, церковного життя. Так, наприклад, питання історії Першого хрестового походу, яких торкалися у своїх працях П. Караніс, С. Рансімен, А. Даґґен, Дж. Шепард та ін. візантиністи, доповнили історію печеніго-візантійських стосунків епізодами участі допоміжних загонів печенігів у ході Першого хрестового походу. Було внесено суттєві корективи до тверджень В. Васильєвського щодо генези Першого хрестового походу (Ф. Ґаншоф, М. де Вага, Г. Коудрі, С. Едґонґтон, А. Коля-Дермідзакі, П. Маґдаліно, Ф. Шлосер та ін.).

Безпосередньо ж історія стосунків Візантії з кочівниками Північного Причорномор'я у Х-ХІ ст. досить рідко була об'єктом зацікавлення західних візантиністів (Ф. Альтгайм, Р. Штіль, Дж. Гакслі, П. Доімі де Франкопан, А. Саввідіс, П. Стефенсон та ін.).

Міжнародні візантиністичні конгреси, починаючи від 1958 р., постійно були джерелом свіжих ідей, напрямків для вивчення проблеми. Особливу вагу мали доповіді Д. Моравчика та групи румунських вчених у 1966 р., Д. Оболенського (1961 р., 1971 р.), Г. Арвайлер (1971 р.), В. Типкової-Заїмової (1976 р.) тощо.

Великим досягненням сучасної історіографії є часткове подолання давньої суперечки про національний характер протодержавних утворень ХІ ст. у Парістріоні. Водночас, право на власну роль у тогочасних подіях на Нижньому Дунаї поступово отримали задунайські кочівники.

Це засвідчує захищене у 1996 р. у Кембриджі дисертаційне дослідження П. Стефенсона «Візантійський Балканський фронтьєр: політичне дослідження Північних Балкан, 900-1204».

Традиційно велике значення для дослідження проблеми стосунків Візантії і кочівників мали успіхи сходознавства, особливо праці О. Пріцака, П. Ґолдена, Е. Триярського, Г. Ґьокеняна та ін. науковців.

У висновках дисертації підбито основні підсумки дослідження, а саме:

1. В історії вивчення стосунків Візантії і задунайських кочівників Х-ХІ ст. можна виділити 2 основних періоди. Перший період тривав від публікації монографії В. Васильєвського до появи роботи Д. Моравчика «Бізантінотурціка» (1942-1943 рр.). Наступний період вивчення проблеми, який розпочався з середини ХХ ст. і триває досі, характеризується зміною джерельної бази та частково методології досліджень, розширенням кола дослідників.

2. Коло головних візантійських писемних джерел для вивчення проблеми було визначене ще В. Васильєвським. «Бізантінотурціка» Д. Моравчика чи не остаточно окреслила ті візантійські тексти, де згадано тюркських кочівників. Навколо деяких з них велися дискусії щодо достовірності, датування, трактування, які приносили вагомі результати і для вивчення проблеми «Візантія і кочівники».

Відомості про печенігів, узів та половців і їх стосунки з Візантією містяться також у ряді східних та західних джерел. Комплексного розгляду цих джерел проведено не було.

З початком масштабних археологічних розкопок у країнах Балканського п-ова та на території європейської частини СРСР в середині ХХ ст., матеріальні знахідки - кераміка, поховальні комплекси, печатки та монети перетворилися на повноцінні джерела до вивчення проблеми.

Ознаками присутності середньовічних кочівників на Балканах та на північ від Дунаю зараз вважаються виявлені в ході багаторічних польових робіт глиняні котли, особливі прикраси та поховання. Зростає роль палеоантропології.

Важливість сфрагістики для вивченні історії середньовічних Балкан було встановлено ще у першій половині ХХ ст. Подальші дослідження, у яких було уточнено адміністративний устрій балканських провінцій Візантії кінця Х-ХІ ст., тільки доводять це. Знахідка печатки печенізького вождя Йоана Кегена підтвердила існування у межах Візантії відомого з писемних джерел державного утворення кочівників.

Знахідки візантійських монет стали важливим джерелом для датування печенізьких набігів на Візантію у ХІ ст.

Певний ресурс як джерела до вивчення проблеми несуть у собі топоніміка, антропоніміка, етнографія, дослідження на стику історичної географії та екології.

Зміна методологічних засад історичної науки за період вивчення проблеми не мала вирішального впливу на хід досліджень. Методологія критики писемних джерел з ХІХ ст. до нашого часу суттєво не змінилася. Марксистська методологія сприяла розвитку археологічних досліджень. Певне значення для прогресу проблематики мало поширення у візантиністиці ідей «школи Анналів».

3. Стан вивчення проблеми залежав від тенденцій національних історіографій.

Російські вчені піднімаючи питання про роль печенігів, узів та половців у долях Візантії та Болгарії, керувалися інтересами Російської імперії на Балканах. Радянські медієвісти зверталися до проблеми лише у розрізі зовнішньої політики Русі або ж в ході вивчення грецьких джерел.

Болгарські та румунські історики досліджували проблему на фоні постійної суперечки про роль болгарського та волоського населення на Нижньому Дунаї, «національну» приналежність відомих з джерел державних утворень. Угорська історіографія теж керувалася національними мотивами, серед яких і гостра суперечка з румунськими істориками про час появи румунів та угорців у середньовічній Трансільванії.

Поштовхом до масштабних археологічних розкопок в СРСР, у ході яких було виявлено сотні поховань кочівників, стала індустріалізація. У Румунії, крім вказаного фактору, значним було бажання за допомогою археологічних досліджень знайти відповіді або ж доказову базу для готових відповідей на питання про походження румунського народу, у Болгарії - показати велич середньовічних болгарських держав. Пам'яток кочівників ніхто спеціально не шукав.

Відкриття західних медієвістів, уточнення дат та місць, де відбувалися події, пов'язані з кочівниками, були результатом ретельного вивчення грецьких текстів, і, знову ж таки, не були метою досліджень. Вивчалися або загальна внутрішньо - та зовнішньополітична історія Візантії, або ж її стосунки з державами та народами, які стали основою для створення модерних народів та держав.

У цілому, дослідження з історії стосунків Візантії з задунайськими тюрками у Х-ХІ ст., які проводилися у рамках національних історіографій чи у світових академічних центрах, мають риси орієнталістичного дискурсу: роль кочівників в історичних подіях або замовчувалася, даючи змогу вивести на перший план «історичні» народи, або ж негативізувалася.

4. Поступ світової візантиністики збігався з досягненнями у вивченні проблеми. Успіхи у вивченні та виданні візантійських джерел, у т.ч. нумізматичних і сфрагістичних, негайно відображалися на стані вивчення проблеми.

Сильним поштовхом до активізації досліджень були міжнародні візантиністичні конгреси.

5. Фактологічні досягнення у вивченні проблеми «Візантія і кочівники Північного Причорномор'я Х-ХІ ст.» розкидані сторінками праць фахівців різних напрямків та країн походження.

Якщо В. Васильєвський тільки накреслив схему стосунків кочівників з Візантією, то завдяки зусиллям науковців різних країн стали відомі їх нові епізоди, уточнено дати подій, їх локалізація. Більшість з них знайшли археологічне підтвердження.

Останні дослідження фактично включили кочівників Північного Причорномор'я Х-ХІІІ ст. у візантійську ойкумену, дали їм «право на існування» в історії Візантії.

Існує необхідність появи робіт, які б, акумулювавши здобутки попередньої історіографії та залучивши якомога більшу кількість писемних та інших джерел, відтворили б повну картину політичних та культурних стосунків печенігів, торків та половців з візантійською метрополією та її провінціями від появи печенігів на горизонті візантійської дипломатії до приходу на Дунай татаро-монгольських військ. Такі дослідження значно збагатили б наші знання про історію Східної та Південно-Східної Європи.

кочівник археологічний національний

Размещено на Allbest.ru