Православна церква в Україні наприкінці ХVII – у XVIII-му ст.: історіографія

Польська історіографія завжди виходила з того розуміння, що релігійний фактор на Правобережній Україні і пов'язані з ним загострення суспільно-політичних стосунків в кінці кінців став одним з визначальних у позбавленні Речі Посполитої її державності наприкінці XVIII ст. Саме такий мотив звучить у переважної більшості польських істориків. Зокрема, це стосується наукових робіт Т. Моравського, Й. Шуйського, Т. Корзона, Ф. Равіти-Гавронського та ін. Для сучасної польської науки залишається однозначним, що релігійний фактор використовувався російською владою у її зовнішній політиці стосовно Речі Посполитої з однією єдиною метою - поставити останню під свій повний контроль (М. Богуцької, В. Сєрчика, С. Конєвича та ін.).

Шостий розділ „Історичні дослідження персоналій діячів православної церкви в Україні кінця ХVII - XVIII ст.” присвячено розгляду вивчення істориками біографічних матеріалів із життя та діяльності найвищої православної ієрархії в Україні.

Історична біографістика православної церковної ієрархії як форма наукового дослідження і висвітлення теми історії церкви в Україні, з'явилася на поч. ХІХ ст. Протягом подальшого розвитку історичної науки в Україні, цей напрям продовжував розвиватися у зв'язку із зверненням уваги дослідників на місцеву, регіональну історію. Переважно питанням дослідження історичних біографій діячів православної церкви займалися представники духовенства, близького до найвищих кіл церковної ієрархії, зокрема, в стінах Київської Духовної Академії та при єпархіальних церковних управліннях, де готувалися до друку офіційні видання. Тільки наприкінці ХІХ - на поч. ХХ ст. до історії біографій церковних діячів минулого залучилися й представники вітчизняної світської історичної науки. У свою чергу цей факт сприяв розвитку історичної критики і відходу від стандартів російської церковної історичної науки. Після періоду панування радянської історичної науки у ХХ ст. саме ця форма наукового дослідження у вітчизняні науці ще не набула рис самостійності і поширеності у науковому середовищі.

В історичній науці в центрі уваги перебував ряд діячів православної церкви, котрі, як вважається, своєю діяльністю безпосередньо впливали на перебіг подій в Україні, зокрема київський митрополит Гедеон (Святополк-Четвертинський), котрий сприяв приєднанню Київської митрополії до Московського патріархату, переяславський єпископ Гервасій (Лінцевський) та архімандрит Мельхиседек (Значко-Яворський), котрі звинувачувалися у розпалюванні національно-релігійної ворожнечі і підбурюванні до Коліївщини, переяславський єпископ Віктор (Садковський), котрий реалізовував релігійну політику Росії безпосередньо на території Речі Посполитої, київський митрополит Самуїл (Миславський), при котрому остаточно була здійснена русифікація православної церкви (в т.ч. й навчального процесу у Києво-Могилянській Академії) на території України.

Історична біографістика в дослідженнях з історії церкви в Україні займає значну частину серед публікацій. Вже на початку ХІХ ст. єпископом Амвросієм Орнатським було здійснено широкомасштабну спробу представлення коротких біографічних відомостей майже про всіх православних ієрархів, котрі діяли в межах існуючої тоді Російської Православної Церкви. Вперше найбільш детальну інформацію про життя і діяльність української церковної православної еліти, котра перебувала на чолі київської єпархії, опублікував київський митрополит Євгеній (Болховітінов) у 1820-х рр. Саме тому його можна вважати засновником напряму української історичної церковної біографістики. Основний виклад історії церкви в Україні дослідник веде саме через висвітлення історії вищої церковної ієрархії - київських митрополитів та архімандритів Києво-Печерської лаври.

М.О. Максимовичу належить започаткування принципово нового напряму в історико-церковних дослідженнях - вивчення родоводів приходського українського духовенства. Проте, переважна частина публікацій була присвячена вищій церковній ієрархії. З появою у 1860-1861 рр. в Україні регулярних церковних часописів, вивчення біографій митрополитів та єпископів стало більш масштабним і цілеспрямованим (П. Лебединцев, Ю. Крижановський, Д. Юзефович та ін.). Після митрополита Євгенія (Болховітінова) найбільш яскраво представив портрети українських ієрархів кінця ХVII - поч. ХVIII ст. (київські митрополити Гедеон Святополк-Четвертинський, Варлаам Ясинський, Іоасаф Кроковський) професор Київської Духовної Академії Ф.Тітов у 1905 р. Характерною особливістю його праць є чередування в них окремих історичних подій з характеристикою діяльності політичних, державних і церковних діячів, їх думками і сподіваннями.

Найбільш же широко біографічну інформацію про українську православну ієрархію було представлено лише наприкінці ХХ ст. у довідковій праці відомого представника зарубіжної української церковної історичної науки Д. Блажейовського.

Нерідко публікації з історичної біографістики викликали в науковому середовищі дискусії та заперечення тих положень, що відстоювалися авторами. Іноді вони набирали досить гострого характеру. Очевидно, пояснення цьому можна знайти в тому, що наприкінці ХІХ ст. значно активізувалася світська історична наука щодо розвідок з історії церкви, яка відрізнялася меншою консервативністю від церковної. Зокрема, дискусії викликали діяльність єп. Арсенія Берла (між О. Лазаревським та Г. Берло), єп. Віктора Садковського (між П. Єфіменком та С. Рункевичем). На окрему увагу заслуговує дискусія навколо найбільш проблемної особистості для наукової оцінки - ігумена Троїцького Мотронинського монастиря Мельхиседека Значко-Яворського (1716/1724 - 1809), котра виникла в сер.ХІХ ст. і продовжується й до сьогодні. Саме навколо нього точилися найбільш гострі суперечки в середовищі істориків (українських, польських і російських), котрі намагалися з'ясувати, яку ж роль відіграв ігумен в розгортанні подій 1768 р., наскільки свідомо він діяв і чим керувався у своїх вчинках.

В останнє десятиліття ХХ ст. в Україні активно почав розвиватися новий напрям у вітчизняній історичній науці - біографічна некрополістика (Л. Проценко, Л. Чумаченко та ін.). Окремою сферою наукових зацікавлень у біографічній некрополістиці може бути дослідження поховань, документальних джерел (в т.ч. заповіту) та наукової літератури.

У сьомому розділі „Православні монастирі в Україні як об'єкт вивчення історіографії” досліджується розвиток вивчення в історичній науці історії православних монастирів.

Початок систематичним дослідженням історії православних монастирів було покладено на початку ХІХ ст. тією інформацією, що подавалася у багатотомній роботі ректора Новгородської семінарії Амвросія (Орнатського) (1778-1827), де було зібрано значний обсяг матеріалу з різних кінців Російської імперії. Значення цієї праці важко переоцінити, хоча та інформація, котра була видана і не відрізнялася особливою точністю та обсягом. Однак, саме вона залишилася на багато десятиліть основним джерелом для багатьох істориків і різних спеціальних видань. Всього ж, Амвросій (Орнатський) у своїй роботі наводить інформацію не менше ніж про 166 православних монастирів України, що існували в різні періоди.

Протягом ХІХ - поч. ХХ ст. було видано значну кількість довідників, в яких була зібрана інформація з історії православних монастирів в Україні. Але в основі цих публікацій з поч. ХІХ ст. були не стільки комплексні наукові дослідження, скільки статистика, котра регулярно надходила до вищих церковних установ від місцевого духовенства ще з ХVЙЙЙ ст. В сер.ХІХ ст., укладачами подібних тематичних міні-енциклопедичних видань залучалося вже значно ширше коло джерел - це були архівні матеріали, місцеві перекази і легенди, опубліковані документи і наукові статті. В той же час, наукова якість багатьох із цих праць, зокрема у порівнянні з роботою Амвросія (Орнатського), відзначалася досить низьким рівнем. У другій половині ХІХ ст. з'являються праці П. Строєва та В. Звєринського, котрі до нинішнього часу користуються попитом в якості довідників серед багатьох сучасних дослідників. Разом з тим, необхідно наголосити, що, не дивлячись на їх інформативність, все ж таки слід дуже обережно ставитися до їх повідомлень, оскільки іноді в них присутні досить суттєві похибки. В пострадянський період також почали з'являтися довідники, аналогічні до тих, за своєю суттю, що видавалися ще у ХІХ ст., оскільки вони не несуть в собі цінної наукової інформації, а головною метою їх стало лише поверхневе ознайомлення громадськості з діючими на даний момент монастирями.

У ХІХ - на поч.ХХ ст. історія монастирів України мала чітко виражений регіональний характер. У працях, котрі мали форму як наукових статей, так і монографій, були представлені досить різнобічні матеріали з історії церкви, соціальних взаємовідносин, економіки, політики, біографістики тощо. Нерідко друкувалися офіційні документи (універсали, грамоти, укази і т.п.). Серед дослідників, котрі вивчали історію монастирів - П. Лебединцев, І. Максимович, М. Максимович, І. Авраменко, П. Мазанов, Ф. Тітов, М. Астряб, П. Добровольський та ін.

В радянський період розвитку вітчизняної історичної науки тема соціально-економічних взаємовідносин чернецтва з іншими верствами населення була продовжена у 1920-30-х рр. Тут безумовно виділяється дослідження відомого історика та архівіста П. Федоренка, присвячене розгляду господарсько-економічног1о положення Петропавлівського Глухівського монастиря, якою він намагався започаткувати цілу серію досліджень аналогічного плану.

Соціально-економічні дослідження з історії монастирів кін.ХVII - ХVIII ст. відродилися тільки лиш наприкінці 1970-х - 1990-х рр. Тоді широкий фактичний матеріал з історії Києво-Печерської лаври став основою для подальшого розвитку теми В. Мордвінцевим. Зокрема, історик доводив, що соціальні протиріччя між монастирем та його підданим селянством приводили у ХVIII ст. встановлення нових господарчо-економічних норм - грошового оброку, нормування повинностей, грошової оплати. Серед робіт з історії церкви першої половини 1990-х рр. особливо виділяються монографії О. Крижанівського і С. Плохія, які мають узагальнюючий характер. Важливо те, що автори розмежували умови аграрно-господарського розвитку церкви у різних регіонах.

З 1990-х рр., з відновленням широкомасштабних досліджень з історії православних монастирів, характерною їх особливістю став принцип регіоналізації, звернення уваги на історію конкретного монастиря чи конкретної групи монастирів у відповідному регіоні. Певні узагальнюючі дослідження були здійснені науковцями Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України. Однак, у них не було на меті розглянути безпосередньо і у повному обсязі саме історію монастирів.

Найбагатше ж у сучасній вітчизняній історичній літературі представлена тематика регіональних досліджень - з історії монастирів Середнього Подніпров'я, Волині, Полісся, Криму і т.д.

Історія православних монастирів України стала предметом наукового розгляду в середині ХІХ ст. і продовжувала перебувати у сфері зацікавлень науковців до поч. ХХ ст., але процес її вивчення був перерваний в часи панування в історичній науці радянської ідеології. Лише з 1990-х рр. знову було відроджено систематичне і комплексне вивчення цього питання. На нинішній час узагальнюючих праць з історії монастирів в Україні створено не було, на відміну від російської історичної науки. Характерною ж особливістю дослідження цього питання саме в Україні є його регіоналізація. Досить значне місце у вивченні історії монастирів займає їх господарсько-економічний стан. Але рівень вивчення аграрно-господарського стану православної церкви в Україні, її окремих структур ще залишається незадовільним і носить, в основному, фрагментарний характер. Хоча слід відмітити все ж таки певну позитивну спрямованість у накопиченні фактичного матеріалу з історії аграрно-господарського стану церкви та зроблених висновків, які не є безспірними. Більше того, слід відзначити, що досить часто науковці, узагальнюючи зібраний матеріал, випускають з уваги місцеві особливості, котрі впливають на економічний стан тієї чи іншої структури. Особливістю вітчизняних досліджень у цьому напрямі є те, що, як правило, історики вивчали і висвітлювали окремо питання економічного положення православного духовенства на Лівобережній (під владою Росії) та Правобережній (під владою Речі Посполитої) Україні. І тому досить рідко можна зустріти роботи, в яких одночасно було б представлено, особливо у порівняльному аспекті, економіко-господарські умови розвитку церковних структур і всієї православної церкви в цілому.

У висновках дисертації сформульовані підсумкові положення з головних проблем дослідження, основні з яких виносяться на захист:

В першій половині ХІХ ст. історія православної церкви в Україні ще тільки починала розроблятися в науковому середовищі. Окремі її епізоди розглядалися як в тодішній російській, так і в українській історіографії. Характерною особливістю наукових праць того часу було те, що православна церква в Україні розглядалася тільки в контексті історії Російської Православної Церкви і, відповідно, російської державності. Частково це питання займало і польську історіографію, котру, все ж таки, більше турбували суспільно-політичний вплив і діяльність церкви на землях Речі Посполитої, ніж будь-які інші аспекти історії православної церкви. Із сер. ХІХ ст. переважаюча частина наукових праць з історії церкви в Україні виходила із-під пера церковних істориків на сторінках суто церковних періодичних видань. Наприкінці ХІХ ст. першим світським науковим часописом, в котрому історія церкви на українських землях знайшла найбільш різнопланове висвітлення, зокрема в політичних аспектах, став журнал „Київська старовина”. На його сторінках були відображені різні точки зору науковців, причому як представників церковної, так і світської історіографії. Церква розглядалася ними відповідно до внутрішньополітичної та зовнішньополітичної ситуації. Характерною рисою більшості дослідників, які висловлювалися з цього питання, було визнання як здійснення тиску російського уряду у внутрішній політиці на православну церкву в Україні й негативність наслідків цього, так і використання її у своїх цілях в зовнішній політиці, спрямованій проти Речі Посполитої. Саме наприкінці ХІХ - на поч. ХХ ст. остаточно формується вітчизняний світський напрям в історичній науці по вивченню історії церкви, складовими частинами якого стали школи В.Антоновича, М.Грушевського та О.Лазаревського.

В період панування партійної ідеології в радянській історичній науці тема історії православної церкви наприкінці ХVЙЙ - протягом ХVЙЙЙ ст. в Україні найбільш послідовно вивчалася представниками української зарубіжної історичної науки, але, як правило, через призму політичних та соціальних аспектів розвитку українського суспільства.

Протягом всього розвитку української історичної науки з ХІХ ст. і до нинішнього часу лише Київський університет імені Тараса Шевченка (правонаступник Університету Св. Володимира) був і залишається єдиним науковим центром, навколо якого гуртувалися науковці, котрі систематично здійснювали дослідження з історії православної церкви в Україні. За своїм значенням і впливом на подальший розвиток історичної науки у висвітленні історії православної церкви саме Київський університет є найбільш стабільним і впливовим у науковому середовищі.

Всі історіографічні джерела з історії церкви в Україні за жанром можна розподілити на наступні: 1) узагальнюючі праці, 2) спеціальні дослідження (в т.ч. дисертаційні), 3) наукові рецензії, 4) біографічні дослідження і 5) особисті матеріали істориків. Автором дисертаційного дослідження виявлено та систематизовано праці з даної теми за національно-державними ознаками: українська історіографія; російська історіографія; польська історіографія. Наступним етапом у класифікації історіографічних джерел повинен бути розподіл за церковно-релігійними ознаками: українська церковна історіографія; українська світська історіографія. Крім того, можна здійснити класифікацію історіографічних джерел за належністю до певного періоду у процесі розвитку історичної науки: українська дореволюційна історіографія; українська радянська історіографія; українська зарубіжна історіографія; українська сучасна історіографія. Відповідно до викладеного випливає, що можна говорити також про російську церковну або російську світську історіографію, російську дореволюційну (або радянську, зарубіжну, сучасну) історіографію, польську церковну або світську історіографію і т.п.

Із сер. ХІХ ст. і до поч. ХХ ст. у вітчизняній історичній науці існував український церковно-краєзнавчий напрям, представлений багатьма науковими роботами дослідників із духовних кіл - священиків та ченців. До них, зокрема, відносяться праці П. Лебединцева, П. Троцького, П. Орловського, М. Думітрашко, М. Гаврілкова, П. Мазанова, М. Шпачинського та ін. Загальною їх рисою є розробка авторами місцевої історії православної церкви на фоні подій загальноукраїнського значення. Ще одним прикметним моментом цього напряму є розгляд питань, які підкреслюють особливості історичного розвитку православної церкви в Україні (наприклад, виборність духовенства, його самоврядування, стосунки із іншими соціальними прошарками населення тощо). Крім того, в цей період сформувалися київська школа В. Антоновича, галицько-київська школа М. Грушевського та соціально-економічна школа О. Лазаревського. Представники перших двох шкіл історію церкви в Україні розглядали більше у контексті суспільно-політичного розвитку, а остання - через призму соціально-економічних процесів. Пізніше сформувалася й українська державна школа, у котрій перевага надавалася державно-політичним інтересам. Що ж до суто української церковної історіографії, то вона сформувалася остаточно тільки в сер. ХХ ст. і її генетичним попередником був український церковно-краєзнавчий напрям, котрий існував у сер. ХІХ - на поч. ХХ ст.

Щодо об'єктивності джерельної інформації праць дослідників, то необхідно констатувати її залежність від концептуально-методологічних підходів кожного автора і від існуючої суспільно-політичної ситуації в країні. Тому „об'єктивність” представників української, російської, польської історіографії може мати статус лише умовної. Найменш „об'єктивною” можна вважати радянську історіографію, оскільки історична наука цього періоду не мала можливості взагалі будь-якого волевиявлення чи вільнодумства і перебувала під постійним тиском державного механізму.

Історія православної церкви в Україні кінця ХVЙЙ - ХVЙЙЙ ст. представляє одну із малодосліджених сторінок у вітчизняній історичній науці. Її вивчення, визначення місця і ролі окремих православних єпархій, окремих церковних структур (монастирів, церков), діяльності священнослужителів від найнижчого рангу до вищої православної ієрархії в українському суспільстві, у вітчизняній історіографії ХІХ - поч.ХХ ст. в більшій мірі носили неповний і фрагментарний характер. Переважно істориками розглядалися лише окремі епізоди з церковного життя та взаємовідносин церкви із суспільством і державою. Найбільше уваги приділялося суспільно-політичним проблемам, але тільки в деякій мірі розглядалися господарсько-економічні аспекти існування церковних структур, роль церкви у регулюванні соціальних взаємовідносин тощо. Без сумніву, найважливішим досягненням дореволюційної історіографії є введення в широкий науковий обіг нових документальних матеріалів. За цей час вперше істориками було розглянуто такі проблеми, як взаємовідносини між православним духовенством і населенням з одного боку та греко-католицькими і католицькими священиками і польською шляхтою з іншого, міжархієрейські стосунки у внутрішньоцерковному житті, суспільне і правове положення монастирів і церковного кліру, політичні умови існування єпархій.

Першопочатково вітчизняна історична наука у питанні вивчення історії церкви проходила своє становлення під впливом польської та російської історичних наук, що, в результаті, дозволило їй знайти власний шлях і зайняти свої позиції, спрямовані на відстоювання національних інтересів і підкреслення рис самобутності історичних процесів у розвитку церковних інституцій та церковно-соціальних і церковно-державних відносин в Україні. При цьому можна сказати, що українська історична наука протягом всього свого розвитку найменш піддавалася впливам клерикалізаційних процесів. Серед новітніх методологічних підходів у середовищі науковців переважають наступні: спроби поєднати дослідження історії церкви із клерикалізаційними процесами; введення в широкий обіг нових архівних матеріалів; застосування методу „історичного скептицизму”, критика усталених позицій попередніх поколінь істориків, головним чином - представників російської та радянської історіографії; введення в обіг нового понятійно-категоріального апарату.

Історія православної церкви в Україні відображалася багатьма дослідниками вітчизняної історії, представниками як церковної, так і світської історіографії, зокрема в працях київського митрополита Євгенія (Болховітінова), М. Максимовича, М. Закревського, Ю. Крижановського, П. Лебединцева, Ф. Лебединцева, В. Антоновича, О. Лазаревського, І. Лучицького, О. Левицького, М. Грушевського, Ф. Тітова, О. Лотоцького, В. Пархоменка, П. Федоренка, І. Огієнка, О. Оглоблина, І. Власовського, О. Крижанівського, В. Мордвінцева та ін. Їх працями було розглянуто цілий ряд питань соціально-економічного та суспільно-політичного характеру, створено узагальнюючі праці з історії церкви. Разом з тим, творчість більшості із цих дослідників саме в питанні вивчення ними історії церкви в Україні кінця ХVЙЙ - ХVЙЙЙ ст. залишалася не дослідженою у нинішній історичній науці.

Протягом ХІХ - ХХ ст. у вітчизняній історичній науці сформувалися певні школи, напрями і центри, у сфері інтересів яких перебували й питання історії церкви. До них, на мою думку, можна віднести український церковно-краєзнавчий напрям (П. Лебединцев, П. Орловський, М. Шпачинський та ін. ), школу В. Антоновича (В. Науменко, І. Каманін, О. Левицький, О. Грушевський та ін. ), школу М. Грушевського (І. Крип'якевич, І. Джиджора та ін. ), школу О. Лазаревського (І. Лучицький, М. Василенко, В. Мякотін, О. Єфименко та ін. ), державницьку школу (Н. Полонська-Василенко, О. Оглоблин, Л. Окіншевич, А. Яковлів та ін.). Щодо українського церковно-краєзнавчого напряму, то, на мою думку, він заклав основи для розвитку української церковної історіографії, котра у більшій мірі сформувалася як частина української зарубіжної історіографії.

Необхідно відмітити ряд питань, котрі ще не вивчені чи не достатньо вивчені у вітчизняній історичній науці. Зокрема, сучасні історики практично не приділяють уваги вивченню правового положення православної церкви в Україні в період втрати нею свого автономного статусу. Це питання потребує ширшого комплексного розгляду у зв'язку з перебігом подій не тільки на Лівобережній Україні, але й Правобережній. На відміну від російської історичної науки, в українській науці практично не розроблено цілісної історії монастирів, обминається питання із вивченням біографічного матеріалу православної ієрархії. Доцільно сьогодні вивчати більш детально аграрно-господарську історію як окремих монастирів, церковних приходів, так і окремих єпархій в цілому, причому не лише в загальноукраїнському контексті, але й стосовно місцевих умов, у їх поєднанні. Заслуговують на окреме дослідження також питання, пов'язані із більш детальним вивченням внеску в історіографію окремих вчених, зокрема, П. Лебединцева, Ю. Крижановського, О. Лазаревського та ін. До сих пір не знайшов свого відображення в історичній науці конкретний результат діяльності різних центрів по вивченню історії церкви, зокрема - Київської Духовної Академії, Університету Св. Володимира, місцевих церковно-археологічних комітетів, вчених архівних комісій і т.п. Проблемною залишається і публікація нових джерел з історії церкви.

За досить довгий період розвитку вітчизняної історичної науки протягом ХІХ - початку ХХІ ст. у науковій літературі накопичилася значна частина питань, котрі вимагають перегляду з огляду на їх певну сфальшованість. Зокрема, потребує серйозного переосмислення т.зв. „дисидентська проблема”. Вже зараз цілком очевидно, що вона була штучно створена на поч. ХІХ ст. і роздмухана російською історичною наукою протягом наступних десятиліть. У зв'язку з цим, відповідно, постає і питання щодо штучного перебільшення в історіографії ситуації із загостренням міжконфесійним стосунків на Правобережній Україні.

ПУБЛІКАЦІЇ, ЩО ВІДОБРАЖАЮТЬ ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографія:

1. Історія православної церкви в Україні наприкінці ХVII - у ХVIII ст.: історіографічні аспекти. Монографія.- К.: Логос, 2006.- 278 с. (Загальний обсяг - 16,3 друк.арк.)

Рецензії: Пашковський О. Нові книги // Серйозна студентська газета (Черкаси).- 2006.- Червень. №11.- С.5.

Казьмирчук Г. Нове у вивченні історії церкви в Україні // Історичний журнал.- 2006.- №4.- С.120-122.

Крайній К.К. Історіографія історії Церкви в Україні: нове бачення і нові перспективи // Лаврський альманах.- 2006.- Вип.15.- С.211-212.

Публікації у фахових виданнях:

2. Александр Оглоблин. Захария Корнилович, еп.Переяславский и Бориспольский (1700-1715): Краткая заметка // Історіографічні дослідження в Україні.-К., 1999.- Вип.7.- С.243-253. (Публікація І.Верби та В.Ластовського. Коментар В.Ластовського. Особистий внесок автора 0,25 друк.арк.).

3. Кодекс українського права 1743 року і Києво-Печерська лавра // Лаврський альманах.- К., 2002.- Вип.7.- С.116-118 (0,25 друк.арк.).

4. Шлях до реалізації релігійної свободи. Пінська конгрегація 1791 року // Пам'ять століть.- 2002.- №4.- С.55-58 (0,25 друк.арк).

5. Політичні аспекти розвитку православної церкви в Україні наприкінці ХVЙЙ - у ХVІІІ ст. (за матеріалами історіографії Переяславсько-Бориспільської єпархії) // Історичний журнал.- 2004.- №5.- С.30-40 (1,0 друк.арк.)

6. Аграрно-господарський стан православної церкви в Україні наприкінці ХVЙЙ - ХVЙЙЙ ст. в оцінці вітчизняної історіографії // Український селянин.- Вип.8.- 2004.- С.39-41 (0,3 друк.арк.).

7. Археографічна база сучасних досліджень з історії православної церкви в Україні кінця ХVЙЙ - ХVЙЙЙ століть (на матеріалах вивчення історії Переяславсько-Бориспільської єпархії) // Вісник Київського Національного університету імені Тараса Шевченка.- Вип.71-72.- 2004.- С.94-96 (0,3 друк.арк.).

8. В.О.Пархоменко - дослідник історії православної церкви в Україні ХVЙЙЙ ст. // Вісник Київського Національного університету імені Тараса Шевченка.- Вип.74-76.- 2004.- С.153-155 (0,3 друк.арк.).

9. Оцінка діяльності ігумена М.Значко-Яворського в історіографії // Історичний журнал.- 2004.- №12.- С.43-54 (1,0 друк.арк.).

10. Оцінка Ф.Тітовим ролі митрополита Гедеона Святополк-Четвертинського в історії Української православної церкви наприкінці ХVЙЙ ст. та українська історіографія // Лаврський альманах.- Вип.12.- 2004.- С.78-82 (0,4 друк.арк.).

11. Погляди М.О.Максимовича на місце і роль православної церкви в історії українського суспільства наприкінці ХVЙЙ - у ХVЙЙЙ ст. // Сумська старовина.- № ХІІІ-ХЙV.- 2004.- С.107-112 (0,4 друк.арк.).

12. Використання наукової термінології у дослідженнях з історії церкви: постановка питання // Вісник Черкаського університету.- Вип.66.- Черкаси, 2005.- С.11-15 (0,3 друк.арк.).

13. Польська історіографія про політичні аспекти історії православної церкви в Україні в ХVЙЙЙ ст. // Наука. Релігія. Суспільство.- 2005.- №1.- С.77-82 (0,4 друк.арк.).

14. Михайло Грушевський про православну церкву в Україні наприкінці ХVЙЙ - у ХVЙЙЙ ст. // Український історик.- 2004-2005.- №3-4/1.- С.14-24 (0,4 друк.арк.).

15. Православна церква у суспільно-політичній ситуації на Правобережній Україні в 1760-х рр. (погляди М.О.Максимовича) // Наука. Релігія. Суспільство.- 2005.- №2.- С.67-72 (0,4 друк.арк.).

16. Андрій Яковлів про правове положення духовенства в Гетьманщині за Кодексом 1743 р. // Наукові записки Національного університету “Острозька академія”: Історичні науки.- Вип.5.- Острог-Торонто-Нью-Йорк, 2005.- С.305-310 (0,25 друк.арк.).

17. Суспільно-політичні аспекти історії православної церкви в Україні наприкінці ХVЙЙ - протягом ХVЙЙЙ ст. на сторінках “Київської старовини” (1882-1906 рр.) // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України.- 2005.- №4.- С.166-173 (0,5 друк.арк.).

18. Митрополит Є.Болховітінов про православну церкву в Україні наприкінці ХVЙЙ - у ХVЙЙЙ ст. // Часопис української історії: Зб. наук. статей.- К., 2005.- Вип.3.- С.5-10 (0,4 друк.арк.).

19. Відносини гетьмана І.Мазепи та православної церкви в історіографії // Історичний журнал.- 2005.- №5.- С.68-79 (0,9 друк.арк.).

20. Звичаєві стосунки між українським селянством та Православною церквою (кін.ХVЙЙ-ХVЙЙЙ ст.) в історіографії // Український селянин.- Вип.9- 2005.- С.17-20 (0,4 друк.арк.).

21. М.В.Закревський про православну церкву в Україні кінця ХVII - ХVIII ст. // Лаврський альманах.- Вип.14.- 2005.- С.186-189 (0,3 друк.арк.).

22. Дослідження історії православного духовенства в Україні кінця ХVII - ХVIII століть на сторінках „Українського історика” (1963-2003) // Вісник Київського Національного університету імені Тараса Шевченка.- Вип.85-86.- 2006.- С.19-22 (0,4 друк.арк.).

23. Відображення соціально-економічного розвитку православної церкви в Україні наприкінці ХVII - протягом ХVIII століть на сторінках „Київської старовини” (1882-1906) // Вісник Київського Національного університету імені Тараса Шевченка.- Вип.87-88.- 2006.- С.23-25 (0,4 друк.арк.).

24. Православні монастирі в Україні (кін.ХVII - ХVIII ст.) як об'єкт вивчення в історіографії // Лаврський альманах.- Вип.16.- 2006.- С.18-23 (0,6 друк.арк.).

Публікації, що додатково відображають зміст і результати дисертаційного дослідження:

25. Дослідження у ХХ ст. аграрно-господарського стану церковних структур Переяславсько-Бориспільської єпархії (XVIII ст.) // Матеріали Всеукраїнського симпозіуму з проблем аграрної історії: В двух частинах.- К., 1997.- Част. друга.- С.136-139.

26. “Український Історик”: проблема православного духовенства в Україні XVIII-го ст. // Міжнародний Науковий Конгрес “Українська історична наука на порозі ХХІ століття”.- Чернівці: Рута, 2001.- Т.1.- С.88-91.

27. Переяславсько-Бориспільська єпархія в історіографії ХІХ-поч.ХХ ст. // Міжнародний Науковий Конгрес “Українська історична наука на порозі ХХІ століття”.- Чернівці: Рута, 2001.- Т.2.- С.37-41.

28. Православна церква у суспільно-політичному житті України XVIII ст. (Переяславсько-Бориспільська єпархія): Монографія.- Черкаси: ЧІУ, 2002.- 137 с.

29. Андрій Яковлів і питання правового положення духовенства в Гетьманщині // Наукові записки з української історії: Збірник наукових статей.- №14.- Переяслав-Хмельницький, 2003.- С.190-194.

30. Інститут закордонних монастирів з точки зору Федора Тітова і питання його наукового дослідження // Могилянські читання 2002 року: Зб. наук. пр.- К.: ВІПОЛ, 2003.- С.285-287.(Співавтор: О.Л.Ластовська).

31. Початковий етап розвитку досліджень з історії церкви в Україні кінця ХVЙЙ - ХVЙЙЙ ст. (1805-1861 рр.) // Матеріали VЙЙ Міжнародної науково-практичної конференції “Наука і освіта '2004”.- Т.5.- Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2004.- С.23-25.

32. Пархоменко Володимир Олександрович // Історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка: минуле й сьогодення / Під ред. проф.Г.Д.Казьмирчука.- К., 2004.- С.270. (Співавтор: О.В.Ляпіна).

33. Ігумен М.Значко-Яворський: проблема оцінки в історіографії // Православ'я - наука - суспільство: проблеми взаємодії. Матеріали Другої Всеукраїнської науково-практичної конференції.- Черкаси, 2004.- С.88-90.

34. Погляди М.О.Максимовича на зв'язки між православною церквою і козацтвом наприкінці ХVЙЙ - у ХVЙЙЙ ст. // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні.- Вип.13.- К., 2004.- С.375-379.

35. Анафема на гетьмана І.Мазепу: історіографічний аспект // Проблеми історії України: програма і матеріали конференції, присвяченої 60-річчю Перемоги над фашизмом / День науки історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.- К.: Логос, 2005.- С.19-22.

36. Релігійний чинник Коліївщини 1768 р. в оцінці М.О.Максимовича // Збірник праць Всеукраїнських Максимовичівських читань.- Черкаси, 2005.- С.149-152.

37. „Церковний історик” та „історик церкви”: співвідношення понять // Проблеми історії та історіографії України. Програма і матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 15-річчю з Дня Незалежності України / Наук. ред. проф. Казьмирчук Г.Д.- К.: Логос, 2006.- С.44-45.

38. Роль Київського університету у розвитку досліджень з історії православної церкви в Україні кінця ХVII - ХVIII ст.// Православ'я - наука - суспільство: питання взаємодії. Матеріали Третьої Всеукр. наук. конф.- К.: Логос, 2006.- С.7-9.

39. Могилянські читання 1996-2005 рр.: бібліографічний покажчик.- К.:Логос, 2006.- 36 с. (Співавтор: К.К.Крайній).

Размещено на Allbest.ru