Українська та російська історіографії декабристського руху в Україні (20-ті рр. ХХ ст. – початок ХХІ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 930.1[(470)+(477)]“19/20”

Українська та російська історіографії декабристського руху в Україні (20-ті рр. ХХ ст. - початок ХХІ ст.)

Спеціальність 07.00.06 - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Латиш Юрій Володимирович

Київ 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Захист відбудеться “21” травня 2007 р. о “10” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033 м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033 м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “13” квітня 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук, доцент Сокірко О.Г.

АНОТАЦІЯ

Латиш Ю.В. Українська та російська історіографії декабристського руху в Україні (20-ті рр. ХХ ст. - початок ХХІ ст.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06. - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2007.

У дисертації здійснено порівняльний аналіз українського та російського декабристознавства 20-х рр. ХХ ст. - початку ХХІ ст. На основі аналізу історіографії проблеми, широкого кола джерел розкрито насадження класового розуміння декабризму, боротьбу з немарксистськими течіями. Розглянуто концепцію українського декабризму та її значення для української історіографії. Висвітлено утвердження революційної концепції М. Нєчкіної та латентну опозицію до неї з боку українських і російських істориків. Проаналізовано сучасний стан декабристознавчих студій в Україні та Росії. Особливу увагу приділено функціонуванню декабристознавчих наукових шкіл та осередків. Окреслено проблематику перспективних досліджень з історії та історіографії українського декабризму.

Ключові слова: історіографія, декабристський рух, декабристознавство, концепція українського декабризму, революційна концепція, латентна опозиція, наукова школа.

АННОТАЦИЯ

Латыш Ю.В. Украинская и российская историографии декабристского движения в Украине (20-е гг. ХХ в. - начало ХХІ в.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06. - Историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2007.

Диссертация посвящена украинской и российской историографии движения декабристов в Украине 20-х гг. ХХ в. - начала ХХI в. На основе анализа историографии проблемы, широкого круга источников, в том числе рукописных и архивных, впервые в украинской историографии проведено сравнительное исследование украинского и российского декабристоведения.

Опираясь на периодизацию украинской и российской историографий, предложена авторская периодизация изучения движения декабристов в Украине. Освещена борьба за утверждение монополии марксистской историографии, показано формирование партийно-классового подхода к изучению декабризма на основе постулатов А. Герцена и В. Ленина. Рассмотрена концепция украинского декабризма и противостояние между ее сторонниками и школой М. Покровского. Отмечены рациональные суждения авторов концепции украинского декабризма о формировании мировоззрения целого ряда членов Общества соединенных славян в условиях украинских традиций и о влиянии декабристских идей на представителей украинского национального движения: Т. Шевченко, членов Кирилло-Мефодиевского общества, М. Драгоманова, автономистов-федералистов. Констатировано грубое вмешательство власти в историческую науку, насильственное навязывание выгодных научных идей.

Проанализирован процесс формирования и утверждения в роли “единственно верной” революционной (герценовско-ленинской) концепции декабристского движения в середине 1950-х гг., роль в нем М. Нечкиной. Освещена борьба за пересмотр этой концепции в украинском и российском декабристоведении, которая не вылилась в открытое противостояние, а велась в латентной форме. Констатировано, что российские ученые-“диссиденты” считали краеугольным камнем этой борьбы - отказ от сплошной революционизации движения декабристов, а украинские декабристоведы - реабилитацию некоторых положений запрещенной концепции украинского декабризма.

Рассмотрены особенности украинского и российского декабристоведения эпохи “перестройки”, показан двойственный характер этого периода для изучения декабристского движения. Изучены декабристоведческие исследования в Украине и России после развала СССР. Выделено два основных направления развития современного декабристоведения: уточнение и конкретизация уже известных фактов, поиск и публикация малоизвестных документов, изучения историографических и краеведческих сюжетов; кардинальное переосмысление декабризма, переоценка его роли в истории. Подчеркнута специфика украинского декабристоведения, которое сталкивается с рядом объективных проблем (отсутствие в Украине архивных документов, господствующий миф о неукраинском характере декабризма), и, поэтому, ориентируется, прежде всего, на историографические исследования.

Особое внимание уделено функционированию декабристоведческих школ и центров. Опровергнуто ошибочное утверждение о монолинейном развитии советского декабристоведения. Освещена деятельность московского, ленинградского, саратовского, сибирского, киевского (украинского) центров, научных школ М. Покровского, М. Нечкиной, Ю. Оксмана, М. Дружинина, Г. Казьмирчука и др.

Показаны недостаточно изученные вопросы движения декабристов на Украине, высказаны рекомендации к последующим исследованиям истории и историографии декабризма.

Ключевые слова: историография, декабристское движение, декабристоведение, концепция украинского декабризма, революционная концепция, латентная оппозиция, научная школа.

SUMMARY

Latysh Yu.V. Ukrainian and Russian historiography of the Decembrist movement in Ukraine (the 20-s of the ХХ century - beginning of the ХХІ century). - Manuscript.

Thesis on competition for the candidate degree of historical sciences on a specialty 07.00.06 - Historiography, source study and special historical disciplines. - The Kyiv National Taras Shevchenko University, Kyiv, 2007.

In the dissertation was conducted a comparative analysis of the Ukrainian and Russian Decembrist study of the 20-s of the ХХ century - beginning of the ХХІ century. The propagation of Decembrism's class understanding, the struggle against non-marxist streams were disclosed on the basis of the analysis of historiography. The concept of Ukrainian Decembrism and its meaning for the Ukrainian historiography was investigated. The confirmation of M. Nechkina's revolutionary concept and the delitescent opposition to it from the side of Ukrainian and Russian historians was illustrated. The contemporary state of the Decembrist's studies in Ukraine and Russia was analysed. The special attention was devoted to the functioning of Decembrist studies scientific schools and centres. The problems of perspective investigations on history and historiography of the Ukrainian Decembrism was outlined.

Key words: historiography, Decembrist movement, Decembrist study, concept of the Ukrainian Decembrism, revolutionary concept, delitescent opposition, scientific school.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Вона складається із вступу, 4-х розділів (8 підрозділів), висновків, списку використаних джерел і літератури (432 позиції, 42 с.). Загальний обсяг роботи становить 228 с.

Актуальність теми. Рух декабристів, який звикли ототожнювати лише з історією Росії, був визначним явищем і в українській минувшині. На теренах України діяли управи Союзу благоденства, Південне товариство, Товариство об'єднаних слов'ян, було створено проект конституції - “Руську Правду”. За останні майже 90 років дослідження діяльності декабристів накопичився величезний масив історичних знань з цієї проблеми. Назріла необхідність історіографічного вивчення наявної літератури, аналізу, систематизації, періодизації дослідницького процесу, адже декабристський рух все ще не зайняв гідного місця в надбанні української історіографії. Впродовж тривалого періоду багато історичних праць про декабристів були практично невідомі, оскільки радянська історіографія замовчувала їх. Дослідники майже не згадували про національні історіографії декабристського руху. Історіографія декабризму розглядалася як монолінійний процес, який орієнтувався на єдиного лідера.

Отже, актуальність дисертації зумовлена: а) відсутністю спеціального комплексного дослідження, у якому б давався порівняльний аналіз української та російської історіографій декабризму; б) значним впливом декабристського руху на історію України і недостатнім осмисленням його ролі в концепції української історії; в) наявністю потужного пласту практично не оцінених декабристознавчих праць; г) тенденціями світової історичної науки до актуалізації історіографічних досліджень.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема розроблялася як складова теми наукових досліджень історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка № 06БФ046-01 “Історія української державності нової та новітньої доби”, зокрема в межах її першого розділу “Історіографія історії української державності нової та новітньої доби”.

Об'єктом дослідження виступають наукові та науково-популярні праці українських та російських декабристознавців, у яких висвітлюється діяльність декабристів в Україні або окремі аспекти цієї проблеми, а також документальні матеріали, що виникли в результаті науково-дослідницької роботи декабристознавців, їх мемуарна й епістолярна спадщина.

Предметом дослідження є процес зародження, становлення й тенденції розвитку української та російської історіографій декабристського руху в Україні в контексті порівняльного аналізу.

Хронологічні межі дисертації охоплюють період від 1920-х рр., коли після розпаду Російської імперії декабристознавство отримало політичний поштовх до розвитку, до початку ХХІ ст., коли після краху СРСР та відновлення державної незалежності України розгорнулося і триває переосмислення українського та російського декабристознавства.

Територіальні рамки дисертації включають територію України та Росії, відповідно до тогочасного адміністративно-територіального поділу, а також наукові центри української та російської діаспор у Північній Америці та Європі.

Метою дисертаційного дослідження є історіографічне порівняння українського та російського декабристознавства, аналіз під цим кутом зору наукового доробку істориків обох країн, осмислення панівних ідей та тенденцій в декабристознавстві, висвітлення еволюції образу декабристів в історичній літературі 1920-х рр. - початку ХХІ ст.

Її реалізація зосереджувалась на вирішенні таких завдань:

зробити системний порівняльний аналіз українського та російського декабристознавства;

періодизувати історіографію декабристського руху в Україні, визначити загальні тенденції і особливості кожного з періодів;

дослідити умови, в яких працювали історики декабризму в Україні та Росії, взаємини всередині наукової корпорації, вплив дореволюційної генерації вчених на становлення радянського декабристознавства;

виявити й проаналізувати дискусійні питання історії декабристського руху в Україні та визначити підходи до них в українській та російській історіографіях;

проаналізувати процес насадження марксистсько-ленінської методології в українському та російському декабристознавстві, жорстку боротьбу з “відступниками” від “єдино вірної” концепції;

виокремити особливості розвитку українського та російського декабристознавства в діаспорі;

висвітлити діяльність та науковий доробок декабристознавчих шкіл і напрямів в Україні та Росії.

Методологічну основу дисертації склали принципи історизму, науковості, об'єктивності і всебічності, загальнонаукові та спеціальні методи пізнання, насамперед історіографічного аналізу та історіографічного синтезу. Використовувались методи періодизації та класифікації, а також порівняльний, історичний та проблемно-хронологічний, персонологічний, ретроспективний та ін. методи, які дозволили здійснити комплексну реконструкцію становлення і розвитку української та російської історіографій декабристського руху, окреслити коло наукових проблем, що вивчалися декабристознавцями. В дисертації застосовано методи історичного джерелознавства: наукової евристики, класифікації і критики джерел, їх ідентифікації, що допомогло виявити та залучити до наукового обігу важливі опубліковані та архівні документи і матеріали, здійснити аналіз їх відкритої й латентної, потенційної та актуалізованої інформації.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому вперше зроблено порівняльний аналіз української та російської історіографій декабристського руху. До наукового обігу вводиться значна кількість наукових студій, а також нових документів та матеріалів, у тому числі й неопублікованих, виявлених в архівах України, на основі яких висловлено критичне ставлення до усталеного міфу про лінеарний розвиток декабристознавства, показано його багатогранний, полілінійний характер.

Теоретичне та практичне значення дослідження зумовлене тим, що одержані й викладені в ньому результати та положення збагачують знання з історіографії суспільно-політичних рухів першої чверті ХІХ ст., висвітлюють нові аспекти становлення та розвитку українського і російського декабристознавства. Матеріали дисертації можуть бути використані при підготовці узагальнюючих праць з історіографії, укладанні біо-бібліографічних довідників, подальшому дослідженні декабристознавства. У навчально-педагогічній роботі одержані результати можна застосувати в підготовці навчальних посібників, лекційних та спеціальних курсів з історіографії та джерелознавства, а також з історії України і Росії.

Особистий внесок здобувача. Викладені положення та висновки належать дисертантові одноосібно і зводяться до здійсненого вперше в українській історичній науці комплексного порівняльного аналізу української та російської історіографій декабристського руху в Україні.

Апробація роботи. Основні положення дисертаційного дослідження апробовані на 14 міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях: VІ-Х Міжнародних науково-теоретичних конференціях “Декабристські читання” (Київ, 2000-2005), Науковій конференції молодих вчених та аспірантів “Україна і світ: історія, сьогодення, майбутнє” (Київ, 2003), ІІ-ІV Міжнародних науково-практичних конференціях студентів, аспірантів та молодих учених “Шевченківська весна. Сучасний стан науки: досягнення, проблеми та перспективи розвитку” (Київ, 2004-2006), 58-ій конференції молодих вчених “Каразінські читання” (Харків, 2005), Всеукраїнській науковій конференції “Українська історична біографістика: забуте і невідоме” (Тернопіль, 2005), Сьомих “Джерелознавчих читаннях” (Київ, 2005), Міжнародній науковій конференції студентів і молодих науковців “Перспективні напрями вивчення всесвітньої історії” (Київ, 2005), ХХІII-ій краєзнавчій Всеукраїнській конференції молодих вчених, присвяченій 150-річчю з дня народження академіка Д.І. Яворницького (Харків, 2005).

Основний зміст дисертаційного дослідження відображено в 9 наукових публікаціях загальним обсягом 4,5 друк. арк. у фахових виданнях, затверджених переліками ВАК України.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

дореволюційний декабристський ленінський історіографія

Розділ 1 “Стан наукової розробки та джерела дослідження” складається з двох підрозділів і присвячений аналізу історіографії та джерельної бази проблеми.

У підрозділі 1.1 “Історіографія проблеми та періодизація” за хронологічною ознакою на основі існуючої періодизації розвитку української та російської історіографій проведено аналіз наукового доробку вчених, які досліджували декабристський рух в Україні. Інтерес до історіографічного вивчення декабристознавчих праць на теренах колишнього СРСР виник у середині 1920-х рр. В історіографічних розвідках Л. Добровольсьского основна увага приділялася огляду літератури, що побачила світ до 100-річного ювілею повстання декабристів. М. Нєчкіна зосередилася на критиці прихильників концепції українського декабризму та істориків-емігрантів. Російські вчені-емігранти різко критикували марксистську історіографію руху декабристів. О. Кізеветтер вважав, що в основі діаметрально протилежних поглядів на декабризм тих років лежали не стільки наукові, як політичні суперечки. Закордонні дослідники оглядали українську ювілейну літературу про декабристів. Підсумком довоєнної історіографії декабризму стала монографія П. Парадизова, у якій аналізувалися й перші кроки радянського декабристознавства.

На початку 1950-х рр. з'явилися історіографічні огляди в монографіях та дисертаціях. Радянські вчені безапеляційно твердили, що лише їм за допомогою марксистсько-ленінської методології вдалося розкрити суть та оцінити роль декабристського руху. Бурхливий розвиток історіографічних досліджень почався з 1975 р., коли відбувалася підготовка до святкування 150-ї річниці повстання декабристів, і тривав аж до початку 1990-х р. З нагоди чергового ювілею декабристського руху на сторінках наукових видань з'являлись історіографічні огляди літератури, у яких чільне місце займала проблема “декабристи в Україні”. Їх авторами були російські історики Л. Бескровний, М. Нєчкіна, О. Орлик, А. Семенова, а також українські дослідники І. Гапусенко, Г. Казьмирчук, М. Козир, Л. Олійник.

У радянську добу декабристознавство розглядалося як єдине ціле, яке розвивалося спочатку під впливом концепції М. Покровського, а починаючи з другої половини 1930-х рр. - М. Нєчкіної. Такий підхід був невдалим, оскільки поза увагою залишалися особливості у вивченні руху декабристів в окремих регіонах колишнього СРСР. З середини 1980-х рр. декабризм почав вивчатися у контексті епохи, включаючи такі явища, як просвітительство, лібералізм, конституціоналізм. Це знайшло відображення в історіографічних дослідженнях В. Морякова, Н. Рабкіної, Г. Казьмирчука в процесі розгляду праць істориків 1970-1980-х рр.

Після розвалу СРСР рух декабристів потрапив до непрестижних тем. У 1990-х рр. світ побачили узагальнюючі праці Г. Казьмирчука, в яких розглянуто процес нагромадження знань про декабризм у радянську добу, підготовку кадрів для декабристознавства, декабристознавчі школи, які діяли на теренах СРСР і були знищені у середині 1930-х рр.тощо. У 2000 р. Г. Казьмирчук розпочав написання курсу лекцій з історіографії руху декабристів, котрий охоплює період до середини 1930-х рр. і носить персоніфікований характер.

Огляд праць українських істориків 1920-1930-х рр., присвячених рухові декабристів зробила О. Ляпіна, приділивши основну увагу концепції українського декабризму. О. Крижановська проаналізувала доробок російської монархічної історіографії руху декабристів. Вказавши на відсутність серед прихильників цього напрямку професійних істориків, дослідниця, разом з тим, зауважила, що їх роботи заслуговують уваги, оскільки здатні розвінчати окремі міфи.

Деякі історіографічні проблеми руху декабристів порушуються в сучасних біографічних дослідженнях, присвячених Д. Багалію, В. Базилевичу, О. Гермайзе, М. Дружиніну, Н. Ейдельману, М. Нєчкіній, В. Романовському, Г. Сергієнку, П. Щоголєву, М. Яворському та ін. У низці статей висвітлювався персональний внесок істориків у дослідження руху декабристів. Вони цінні тим, що дають змогу на тлі життєвого шляху простежити зародження інтересу вчених до декабристів, еволюцію їхніх поглядів, вплив обставин на наукову працю тощо.

У підрозділі показано, що сучасні російські декабристознавці прагнуть переосмислити досягнення радянського декабристознавства. Досить глибокий аналіз його помилок зробив О. Шешин. До їх причин він зараховує абсолютизацію ленінської теорії трьох етапів визвольного руху; невизнання того, що минуле цікаве й важливе не лише як “передумова” будь-яких подій або теорій сучасності; постійне порівняння з революціонерами наступних років; нерозуміння декабристської епохи та екстраполяція на неї рис радянської людини; незнання європейського контексту.

Розглянута історіографічна література з історії вивчення руху декабристів, створює враження про досить повне дослідження цієї проблеми. Проте, це більше кількісний, ніж якісний показник. По-перше, немає жодної праці, в якій хоча б частково давалось порівняння української та російської історіографій декабристського руху. По-друге, низка важливих питань, як-то: вивчення шкіл та течій у декабристознавстві, українське та російське емігрантське декабристознавство, опозиційні до революційної концепції, - ще чекають на більш глибоке осмислення. По-третє, в багатьох дослідженнях пріоритет надається не стільки аналізу декабристознавчих студій, як біографіям учених. Заповнення цих прогалин є метою реферованої дисертації.

Підрозділ 1.2 “Джерельна база дослідження” містить аналіз різноманітних за походженням, характером, формою та змістом наукових матеріалів, що ілюструють розвиток українського та російського декабристознавства. Вони розподілені на такі групи: 1) наукові та науково-популярні праці, матеріали наукових конференцій, бібліографічні огляди, рецензії; 2) документи, в яких зафіксована діяльність учених-декабристознавців з пошуку матеріалів, висвітлюються умови, в котрих їм доводилося працювати, а також організаційно-видавнича робота; 3) джерела особового походження (мемуарна та епістолярна спадщина декабристознавців); 4) опубліковані документи з історії руху декабристів.

Враховуючи специфіку історіографічного дослідження, основну групу джерел становлять наукові праці з історії декабристського руху, що виступають як історіографічні джерела (пріоритетне коло джерел дисертації). Сюди відносяться практично всі декабристознавчі дослідження, які побачили світ у визначений період. За своїм змістом вони не рівнозначні, тому їх теж розподілено на окремі підгрупи: а) узагальнюючі дослідження, в яких аналізується весь спектр проблем руху декабристів; б) монографічні дослідження, в яких розкриваються окремі проблеми руху декабристів; в) наукові статті, у котрих, як правило, розглядається одне або декілька питань декабризму; г) дисертації та їх автореферати; д) матеріали наукових конференцій, огляди та рецензії.

До другої групи джерел віднесено документи та матеріали, що висвітлюють роботу вчених-декабристознавців та наукових установ на тлі історичної епохи. У дисертації використані не введені раніше до наукового обігу архівні та рукописні матеріали. Це, передовсім, документи офіційного походження: особові справи науковців, їх автобіографії, характеристики, листування з органами влади тощо. Такі матеріали зберігаються зокрема в особовому фонді українського історика літератури, В. Маслова (№ 243) в ІР НБУ: наукові праці фондоутворювача, курси лекцій, біографічні матеріали, матеріали службової та громадської діяльності, матеріали інших осіб, зокрема, курсові та дипломні роботи з проблем руху декабристів, виконані під керівництвом В. Маслова, його рецензії та відгуки на декабристознавчі розвідки тощо.

Використано також особові справи одеських науковців Л. Гроссмана, Ю. Оксмана, О. Рябініна-Скляревського, М. Рубінштейна, М. Слабченка та Є. Сказіна, що зберігаються в Державному архіві Одеської області (ДАОО). Усі вони, за винятком М. Слабченка, згодом працювали у Росії і відомі як російські декабристознавці. Документи засвідчують, що їхнє професійне становлення відбувалося в українізованій атмосфері Одеського ІНО. Тут вони зацікавилися й декабристським рухом. Зокрема, перша декабристознавча розвідка Ю. Оксмана була опублікована в одеському часописі “Посев” у 1920 р. Архівні документи засвідчують, що в Одесі літературознавець написав дослідження: “Декабристы в Новороссии” та “Декабрист Бестужев”.

Важливим джерелом є матеріали архівів установ та організацій, де працювали дослідники декабристського руху. Дисертант опрацював фонди Архіву Київського національного університету імені Тараса Шевченка, який зберігає матеріали переважно з 1944 р. Хоч особові справи українських декабристознавців є типовим зразком бюрократичної процедури обліку кадрів, що здійснюється у всіх установах, за кожною з них стоїть доля конкретної людини, яка має певні заслуги перед наукою. Основний документальний масив складають листи з обліку кадрів, характеристики, звіти, протоколи засідань Вчених рад університету та факультетів, що складені канцелярською мовою і несуть на собі відбиток офіціозу. Архівні матеріали висвітлюють життя українських декабристознавців на тлі сучасних їм історичних подій. Значний пласт документальних матеріалів проливає світло на творчу лабораторію дослідників руху декабристів. До них відносяться плани дисертаційних досліджень аспірантів та докторантів університету, звіти про наукову роботу тощо.

Третю групу джерел становлять матеріали особового походження - автобіографії, мемуари та листування декабристознавців. Спогади учнів, знайомих та опонентів допомагають проаналізувати вклад у декабристознавство окремих учених, зокрема М. Нєчкіної, Д. Багалія, Л. Добровольського. Епістолярна спадщина дослідників декабризму - ще одна важлива складова джерельної бази нашого дослідження. Дещицю з цієї багатої скарбниці вже оприлюднено. Відзначимо солідний том листування Ю. Оксмана та М. Азадовського, оприлюднений сином останнього.

Левова частина епістолярної спадщини декабристознавців зберігається в архівах та рукописних відділах бібліотек. Листи українського декабристознавця В. Міяковського до Д. Багалія, що зберігаються в ІР НБУ, розкривають процес творчої співпраці українських істориків над підготовкою до друку декабристських матеріалів, висвітлюють взаємини в академічних колах 1920-х рр.

До окремої групи джерел віднесено опубліковані матеріали з історії руху декабристів, насамперед передмови до них. Автор не ставив за мету дослідити публікацію декабристознавчих джерел, тому розглянув лише найвідоміші видання, зокрема величезний корпус документів “Восстание декабристов” (з 1925 р. по наш час світ побачили 20 томів). Вони допомагають з'ясувати ступінь достовірності висновків наукових робіт, рівень обізнаності науковців з джерельною базою декабристознавства, дають змогу зрозуміти, які матеріали, перш за все, цікавили істориків, а які, навпаки, не вводилися у науковий обіг. Ця група джерел є допоміжною.

Отже, до аналізу залучено різноманітні за формою (архівні та опубліковані), змістом (офіційні та особисті), рівнем репрезентативності, характером і походженням джерела. В цілому, залучений масив документів і матеріалів надає можливість реалізувати поставлені дослідницькі завдання.

Розділ 2 “Українська та російська історіографії декабризму в Україні 1920-х - середини 1930-х рр.” складається з двох підрозділів, у яких співставляється розвиток декабристознавчих студій в Україні та Росії, а також у середовищі українських та російських емігрантів.

У підрозділі 2.1 “Утвердження марксистської історіографії руху декабристів в Росії та Україні” висвітлюється боротьба за утвердження марксистської історіографії в СРСР як “єдино вірної”. Наголошується, що вона сформувалася на основі багатолітнього розвитку історичних знань у попередній період. Радянське декабристознавство, успадкувавши інтелігентський міф про декабристів другої половини ХІХ ст., стало важливою гілкою більшовицької історичної науки: декабристи були вписані до пантеону мучеників за революційні ідеали.

У 1920-ті рр. відбувалося становлення декабристознавчих центрів та наукових шкіл. Підтримуваний радянською владою історик М. Покровський та його наукова школа розгорнули активну боротьбу проти т. зв. “немарксистів” - істориків дореволюційної формації. М. Покровський прийшов до висновку про чільне місце Південного товариства, заперечивши дореволюційну схему, в центрі якої перебували Північне товариство і повстання на Сенатській площі. Це дало поштовх до штучного поділу декабристів на “революціонерів” на чолі з П. Пестелем та “лібералів”. М. Покровський вважав декабристів дворянськими інтелігентами з революційною ідеологією.

Водночас, російські історики-емігранти О. Кізеветтер, С. Мельгунов Д. Мережковський, П. Мілюков, В. Мякотін виступали проти привнесення класового підходу у декабристознавство, розвивали народницьку та ліберальну концепції декабристського руху, вважали перемогу Лютневої революції 1917 р. торжеством декабристських ідеалів.

У підрозділі 2.2 “Дискусія про “український декабризм” та її наслідки” розглянуто концепцію українського декабризму та спричинене нею протистояння між українськими істориками та школою М. Покровського. Попри те, що радянська держава суворо контролювала вчених, ленінські постулати ще не стали догмою для істориків декабристського руху. Поява різних концепцій свідчила про вільне трактування положень вождя навіть у середовищі істориків-марксистів.

Однією з найяскравіших була концепція українського декабризму, засновниками котрої були С. Єфремов та О. Гермайзе. Вона зводилася до визнання впливу українських традицій, історії та культури на формування світогляду багатьох членів таємних товариств, що діяли в Україні, а також впливу декабристських ідей на погляди діячів українського національно-визвольного руху: Т. Шевченка, кирило-мефодіївців, М. Драгоманова, автономістів-федералістів. Ці положення підтримували провідні історики УСРР, причому як представники дореволюційної формації (Д. Багалій), так і марксисти (М. Яворський), а також учені-емігранти (Д. Дорошенко, І. Лисяк-Рудницький), деякі громадські та культурні діячі (М. Хвильовий). Незважаючи на низку помилкових та недостатньо вмотивованих положень, концепція українського декабризму підготувала суспільство до сприйняття декабризму як поліетнічного феномену. У боротьбі зі школою М. Покровського вона була визнана ворожою, а її прихильники репресовані.

Розділ 3 “Революційна концепція декабристського руху в Україні у російській та українській історіографіях (друга половина 1930-х - перша половина 1980-х рр.)” складається з двох підрозділів.

У першому - “Утвердження революційної концепції декабризму (друга половина 1930-х - середина 1950-х рр.)” проаналізовано процес формування революційної (герценівсько-ленінської) концепції декабристського руху. Вона була науково оформлена М. Нєчкіною у двотомнику “Восстание декабристов”. Революційна концепція декабризму зводилась до його оцінки як чисто російського явища, породженого протестом передової частини нобілітету проти кріпосного стану більшості населення і самодержавної влади. Її прихильники вважали, що декабристи хотіли здійснити революційним шляхом військовий переворот “для народу, але без народу”, запровадивши буржуазно-демократичні свободи. Вважалося, що повстання було наперед приречене на поразку, але відіграло колосальний вплив на подальшу революційну боротьбу, котру увінчав прихід до влади більшовиків. Радянська історіографія розглядала виступ декабристів як органічний елемент зміни суспільно-політичної формації - переходу від феодалізму до капіталізму. Українські історики повністю прийняли революційну концепцію, визнавши, що рух декабристів в Україні був складовою загальноросійського руху. У цей час радянського історика-декабристознавця головним було не стільки глибоке знання предмета, скільки “правильна” ідеологічна позиція, тобто визнання революційної концепції.

У підрозділі 3.2 “Латентне протистояння” у радянському декабристознавстві (кінець 1950-х - перша половина 1980-х рр.): позиція російських та українських дослідників” розглядається боротьба за перегляд революційної концепції в українському та російському декабристознавстві. Зазначається, що у часи “відлиги” декабристознавці отримали більше можливостей для вільного висловлення своїх думок. У радянському декабристознавстві 1960-1980-х рр. домінували дві тенденції. З одного боку, існувала школа М. Нєчкіної, яка відстоювала непорушність революційної концепції. З іншого, з'явилася група т. зв. учених-“дисидентів” (Ю. Оксман, В. Пугачов, Н. Ейдельман, Ю. Лотман, С. Ланда). Останні не заперечували ленінського постулату про три етапи визвольного руху, але виступали проти концепції М. Нєчкіної, досліджували нереволюційні таємні товариства, доводили їх генетичний зв'язок з аналогічними європейськими рухами, аналізували морально-етичні проблеми декабризму. Разом з тим, вони створили ідеальний образ декабриста - безкорисного борця за щастя інших, готового до самопожертви. Протистояння між прихильниками революційної концепції та “дисидентами” було латентним: за першими залишалися центральні академічні видання, другі публікувалися переважно у провінційних збірниках.

У працях українських декабристознавців М. Лисенка, О. Павелка, М. Савичева, Ф. Шевченка, М. Закревського констатувався вплив декабристських революційних традицій на український визвольний рух. Г. Сергієнко акцентував увагу, що Україна стала одним з головних осередків декабристського руху, тому що тут і в ХІХ ст. ще жили волелюбні козацькі традиції. Він доводив вплив повстання декабристів на селян, інтелігенцію, студентство, Кирило-Мефодіївське товариство. Ці думки фактично стали логічним завершенням концепції українського декабризму (хоча Г. Сергієнко неодноразово критикував її).

Розділ 4 “Діяльність декабристів в Україні у висвітленні сучасних української та російської історіографій (друга половина 1980-х - 2005 р.)” присвячений сучасному українському та російському декабристознавству і складається з двох підрозділів.

Підрозділ 4.1 “Утвердження плюралістичних підходів у радянському декабристознавстві (друга половина 1980-х рр.)” містить порівняльний аналіз досліджень українських та російських декабристознавців періоду “перебудови”. Констатується, що для декабристознавства цей час мав суперечливе значення. З одного боку, дослідникам нарешті вдалося вирватися з лещат революційної концепції. З іншого, ленінська схема історичного процесу все ще зберігалася завдяки самоцензурі. У цей період знизився інтерес до вивчення діяльності таємних товариств, їх програмних документів, повстання тощо. Натомість, виникли нові дослідницькі проблеми: роль ліберального середовища у формуванні декабристського світогляду, співвідношення у цьому процесі західних та вітчизняних чинників, декабристське оточення, місце декабризму в українській історії тощо. В Україні розпочалося дослідження наукової спадщини прихильників концепції українського декабризму.

У підрозділі 4.2 “Вивчення діяльності декабристів в Україні пострадянськими українською та російською історіографіями” досліджено розвиток українського та російського декабристознавства після краху СРСР. Констатовано, що становлення новітнього декабристознавства відбувалось на тлі “повалення ідолів”, подолання стереотипів, ослаблення зв'язків між істориками колишніх радянських республік, що призводило до автаркії.

За останні 15 років вивчення проблем декабристського руху в Україні та Росії розвивалося у двох напрямках: 1) уточнення і конкретизація вже відомих фактів, пошук та публікація маловідомих документів, вивчення історіографічних і краєзнавчих сюжетів декабризму; 2) кардинальне переосмислення руху декабристів, переоцінка його ролі в історії Росії та Європи. Першим шляхом йдуть представники відомих шкіл, серед яких багато декабристознавців, що зробили собі ім'я в часи СРСР (Г. Казьмирчук, С. Коваль, С. Мироненко, Е. Павлюченко, А. Семенова, В. Федоров, О. Шешин). З іншого боку, з'явилася плеяда молодих учених, котрі прагнуть знайти нові підходи до проблеми і переосмислити усталені оцінки.

Українські декабристознавці стикаються з низкою об'єктивних проблем (відсутність в Україні архівних документів, усталений міф про приналежність декабризму лише до російської історії). Російське декабристознавство здебільшого орієнтується на переосмислення джерел, у той час як українське намагається спертися на традиції своїх попередників, що забезпечує пріоритет історіографічних студій.

У висновках викладено підсумки роботи і актуалізовані проблеми подальших досліджень. Порівняльний аналіз дослідження української та російської історіографій декабристського руху в Україні, проведений відповідно до поставленої мети і завдань, дозволив сформулювати такі узагальнюючі положення:

- наявний масив історіографічних джерел українського та російського декабристознаства, сформований в період 1920-х рр. - початку ХХІ ст. є достатньо репрезентативним, але його порівняльний аналіз цілеспрямовано не проводився;

- у вивченні декабристського руху в Україні виділено три основні етапи: 1) становлення радянського та діаспорного декабристознавства (початок 1920-х - середина 1930-х рр.); 2) домінування в українському та російському декабристознавстві революційної концепції (друга половина 1930-х - перша половина 1980-х рр.); 3) становлення сучасного декабристознавства в Україні та Росії (друга половина 1980-х рр. - 2005 р.);

- українське та російське декабристознавство розвивалися в майже ідентичній історіографічній ситуації (дослідники були змушені озиратися на думку можновладців, нерідко зазнавали утисків та переслідувань або ж залишали батьківщину). Досліджуючи рух декабристів в Україні, вчені обох країн найбільше уваги приділяли таким темам, як повстання Чернігівського полку, програмні документи таємних товариств, біографії найяскравіших діячів декабристського руху, котрі мешкали в Україні. Разом з тим, українське та російське декабристознавство мають низку істотних відмінностей, корені яких криються у різних підходах до української історії першої половини ХІХ ст. Якщо російські декабристознавці взагалі не відокремлюють історію України цього періоду від російської історії, а всіх декабристів вважають росіянами, то українські вчені вбачають в окремих декабристах (переважно членах Товариства об'єднаних слов'ян) представників української нації, у світогляді яких проявлявся менталітет української шляхти;

- революційні події 1917 р. в Росії та Україні дали поштовх активізації декабристознавчих досліджень на засадах марксистської методології, яка частково спиралася на дослідження дореволюційних декабристознавців і утвердилася в боротьбі з ідейними опонентами як всередині країни, так і в діаспорі. Наукові погляди, як в СРСР, так і в екзилі, нерідко підмінювалися політичними. У середині 1920-х рр., незважаючи на гучні протести російської еміграції, більшовики повністю “приватизували” декабризм. У російському декабристознавстві домінувала історична школа М. Покровського, який вивчав декабристський рух з класових позицій. У середині 1920-х рр. українські вчені створили концепцію українського декабризму, що не вписувалася у модель тоталітарної держави. Основні її положення зводилися до визнання впливу українських традицій, історії та культури на формування світогляду багатьох членів таємних товариств, що діяли в Україні, а також впливу декабристських ідей на погляди діячів українського національно-визвольного руху: Т. Шевченка, членів Кирило-Мефодіївського товариства, М. Драгоманова, автономістів-федералістів;

- упродовж другої половини 1930-х - середини 1950-х рр. утверджувалося герценівсько-ленінське трактування декабризму, вінцем якого стала т. зв. революційна концепція, науково оформлена М. Нєчкіною. Вона спиралися на ленінську теорію трьох етапів визвольного руху і зводилася до оцінки декабризму як чисто російського явища, породженого протестом передової частини нобілітету проти кріпосного стану більшості населення і самодержавної влади. Рух декабристів в Україні розглядався як складова частина загальноросійського руху. Кінець 1950-х - перша половина 1980-х рр. характеризувалися, з одного боку, латентною боротьбою в Росії між школою М. Нєчкіної та групою вчених-“дисидентів” за реформування революційної концепції, а, з іншого, несміливими спробами реабілітації окремих положень концепції українського декабризму, відродженням українськими істориками Г. Сергієнком, М. Лисенком, М. Савичевим та ін. вивчення декабризму в Україні як окремої наукової теми;

- з початком “перебудови” другої половини 1980-х рр. намітилися зміни в історіографічній ситуації. На тлі бурхливих суспільних процесів декабризм поступово перетворювався на малоактуальну тему, а крах СРСР призвів до ослаблення наукових зв'язків між російськими та українськими декабристознавцями. Упродовж першої половини 1990-х рр. декабристознавство розглядалося як малоперспективний науковий напрям. Особливо це стосується України, де чимало істориків і сьогодні не вважають декабризм складовою національної історії. З другої половини 1990-х рр. розпочалося поступове відродження інтересу до руху декабристів;

- важливу роль у розвитку як російського, так і українського декабристознавства відіграли наукові осередки та школи. Вони сприяли виробленню різних поглядів на декабристський рух, досліджували діяльність декабристів в окремих регіонах. Всупереч поширеній думці, декабристознавство ніколи не розвивалося монолінійно під впливом одного центру. В СРСР існувало декілька потужних осередків вивчення декабристського руху: московський, ленінградський, саратовський, сибірський, київський (український), які збереглися й сьогодні. Існували потужні наукові школи відомих дослідників: М. Покровського, М. Нєчкіної, Ю. Оксмана, М. Дружиніна, Г. Казьмирчука та ін.

У висновках сформульовано низку пропозицій щодо подальшого дослідження декабристського руху в Україні, а саме: варто було б розширити джерельну базу досліджень за рахунок пошуку нових матеріалів і документів про життя і працю дослідників декабристського руху, що зберігаються в архівах України та Росії, написання досліджень, присвячених окремим декабристознавцям; детальнішого розгляду і творчого переосмислення потребують висновки дослідників декабристського руху в діаспорі; видається доцільним поглибити аналіз висвітлення у наукових працях взаємостосунків декабристів та навколодекабристських організацій, масонських лож, Малоросійського товариства, одеського Товариства незалежних, грецьких конспіраційних організацій в Україні; нарешті, необхідно більше уваги приділити теоретико-методологічному обґрунтуванню основних методів і принципів декабристознавства.

дореволюційний декабристський ленінський

СПИСОК ОСНОВНИХ ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії

1. Українське декабристознавство. - К.; Черкаси: Брама, 2002. - 282 с. (Співавтор: Г.Д. Казьмирчук. Особистий внесок здобувача складає написання 2-х частин та 4-х підрозділів).

Статті у наукових фахових виданнях

2. Вивчення руху декабристів у Київському університеті ім. Тараса Шевченка у 1944-1991 рр. // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. - Вип. 68-70. - 2003. - С. 36-40 (Співавтор: Г.Д. Казьмирчук. Особисто здобувачу належить 0,3 друк. арк.).

3. Дослідження декабристського руху в південному регіоні України // Наукові праці: Науково-методичний журнал. - Т. 32. Вип. 19. Історичні науки. - Миколаїв, 2004. - С. 124-127.

4. Проблеми декабристського руху у висвітленні одеських науковців // Записки історичного факультету / Одеський національний університет імені І.І. Мечникова. - Вип. 15. - Одеса, 2004. - С. 399-408 (Співавтор: І.С. Грєбцова. Особисто здобувачу належить 0,3 друк. арк.).

5. Матеріали архіву Київського університету як джерело вивчення наукових біографій українських декабристознавців // Сумська старовина. - № ХІІІ-ХІV. - 2004. - С. 50-56.

6. Історичний факультет Київського університету - осередок дослідження декабристського руху // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. - Вип. 77-79. - 2005. - С. 82-85.

7. Рух декабристів: дискусійні питання та спроба їх розв'язання (до 180-річчя повстання) // Український історичний журнал. - 2005. - № 6. - С. 50-65 (Співавтор: Г.Д. Казьмирчук. Особисто здобувачу належить 0,7 друк. арк.).

8. Українська та російська історіографії руху декабристів (1990-ті рр. - початок ХХІ ст.) // Українознавство. - 2006. - № 1. - С. 266-270.

9. Нові концепції руху декабристів: новація чи міфотворчість? // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. - Вип. 82-84. - 2006. - С. 33-34.

10. Українська та російська історіографії руху декабристів в Україні (1920-1930) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. - Вип. 85-86. - 2006. - С. 22-26.

Размещено на Allbest.ru