Колективізація сільського господарства

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Колективізація сільського господарства

Одним із основних джерел індустріалізації промисловості мало стати село. Для цього потрібно було замість неконтрольованих державою індивідуальних господарств створити велике виробництво, тобто колективізувати сільське господарство. Така форма забезпечувала контроль з боку ВКП(б) над селянством, ставала важливою складовою формування тоталітарної системи. Перехід до колективізації підштовхнула криза хлібозаготівель 1927--1928 pp. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялось продавати державі хліб за нижчими цінами. У січні 1928р. політбюро ЦКВКП(б) прийняло рішення про примусове вилучення в селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства. Суцільна колективізація почала здійснюватися вже в 1929 p., названому "роком великого перелому". Було визнано, що Україна мала все необхідне, щоб попереду інших республік здійснити колективізацію. Комісія, очолювана наркомом землеробства СРСР Я. Яковлєвим (Ейнштейном), встановила терміни суцільної колективізації в основних зернових районах. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1980 р. "Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву" віднесла Україну до групи районів, де колективізацію мали завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Партійно-державний апарат України виступив з низкою власних ініціатив щодо прискорення темпів колективізації. У маси кинуто гасло "шалених темпів колективізації". 24 лютого 1930 р. генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор підписав лист-директиву місцевим партійним організаціям України, у якій ставилося завдання: "Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну -- до осені 1930 р.". Таким чином, українські партійні вожді скоротили терміни колективізації на 1-- 1,5 року. Початок колективізації показав, що селяни не бажають відмовлятися від своєї власності й передавати її у колгоспи. Адже усуспільнювали не тільки засоби виробництва, а й продуктивну худобу, птицю, реманент. Досягти цього вдавалося лише шляхом грубого насильства. Селяни, що не вступали до колгоспу, прирівнювалися до ворогів радянської влади і злочинців. Адміністрація млинів відмовлялася молоти їм зерно, їхніх дітей виключали зі школи, лікарі не приймали їх як пацієнтів тощо. Особливо активним був наступ проти заможних селян -- т. зв. куркулів, до яких відносили не лише тих, хто використовував найману працю, а й селян-одноосібників, які застосовували у своєму господарстві мотор або просто мали хату, покриту бляхою. Спочатку цей наступ здійснювався шляхом адміністративного тиску -- встановлювався високий податок, заборонялася оренда землі тощо. З грудня 1929 р. влада вдалася до політики відкритого терору: селяни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрілу або ув'язненню, заможніші -- виселялися у віддалені райони СРСР, багатьох змусили покинути свої повіти. Під "розкуркулення" потрапляли не лише заможні господарства, а й ті, що не хотіли йти в колгоспи. Кампанія "ліквідації куркульства як класу" була формою репресій щодо всього селянства. Якщо в 1929 р. офіційно визначена кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тис, то в дійсності до 1932 р. тут було ліквідовано 200 тис. господарств, разом з членами сімей це становило майже 1,5 млн осіб. Близько 850 тис. з них як "спец поселенців" чи, радше сказати, кріпаків, заслали на Північ і Сибір, де вони масово вмирали або жили і працювали в нелюдських умовах. Значною мірою на кістках українців розбудовувалися Кузбас, Караганда, Печора, Колима."Ліквідація куркульства як класу" мала на меті насамперед знищення того сільського прошарку, який здатен був організувати опір "суцільній колективізації". Проте й це не допомогло. Селяни відмовлялися йти до колгоспів, продавали або забивали худобу, ховали чи псували реманент, інше майно, яке підлягало колективізації. У1928--1932 pp. в Україні було винищено майже половину поголів'я худоби, на відновлення якого потрібні були десятиліття. У багатьох випадках доходило до відкритих селянських протестів, які нерідко переростали в збройні повстання, що охоплювали цілі райони. За приблизними підрахунками, у 1930 р. загальна кількість повстанців в Україні становила майже 40 тис. чол. На їх придушення було кинуто регулярні війська, в т. ч. й бронетанкові підрозділи, артилерія, а подекуди навіть авіація. Події набували загрозливих масштабів. На поч. березня 1930 р. газета "Правда" надрукувала статтю Й. Сталіна "Запаморочення від успіхів", де засуджувалися "перегини" в колгоспному будівництві. Головну відповідальність за "викривлення партлінії" Сталін лицемірно перекладав на місцеве керівництво, провина якого полягала лише в тому, що воно ревно виконувало партійні вказівки. Почався масовий вихід селян з колгоспів, насамперед в Україні, де їхня кількість становила понад 50 %. Але такий перебіг подій не міг влаштувати більшовицьке керівництво, тому вже у вересні 1930 р. відновився наступ на селян-одноосібників. У результаті до кін. 1932 р. в УРСР було колективізовано майже 70 % селянських господарств, що володіли 80 % посівної площі. Селяни, як за часів кріпосного права, були прикріплені до місць свого проживання паспортною системою, запровадженою в 1932 р. Без дозволу влади вони не мали права залишати колгоспи. Залякавши репресивними заходами, їх, по суті, перетворили на людей "другого сорту". Всі ці дії партійно-державних органів були спрямовані на те, щоб перетворити селянство на основне джерело фінансування нереальних, форсованих темпів індустріалізації. Для закупівлі за кордоном промислового устаткування була потрібна валюта. Отримати її можна було тільки експортуючи сировину, насамперед зерно, ціни на яке на міжнародному ринку різко знизились. Проте керівництво СРСР не бажало рахуватися із зовнішньоторговельною кон'юнктурою і, відповідно, уповільнювати темпи індустріалізації. Експорт зерна, незважаючи на зниження цін, зростав. Так, якщо у 1930 р. збір зерна в країні становив 835 млн ц, з яких 48,4 млн було експортовано, то 1931 р. зерна заготовили значно менше -- 695млн ц, а на зовнішній ринок вивезли 51,8 млн ц. У багатьох колгоспів було забрано все зерно разом з насіннєвим фондом. У ряді районів У країни селяни голодували. Окремі колгоспи навіть розпались. Навесні 1932 р. селяни, дуже ослаблені напівголодною зимою, не зуміли успішно провести весняну сівбу. Урожай зернових був невисоким, але не набагато нижчим, ніж середні врожаї багатьох попередніх років. Проте таке становище не влаштовувало кремлівське керівництво, яке прагнуло збільшення експорту зернових. Вважаючи, що причини низької врожайності полягають у небажанні селян без вагань підтримувати утопічну ідею " побудови соціалізму в країні", воно вирішило їм помститися.

2. Колгоспи у системі командної економіки

Накреслена в першій половині 1932 р. і реалізована у 1933 р. зміна економічної політики порівнянна із відступом більшовиків до непу у 1921 р. Причини обох змін були однакові: щоб уникнути економічної катастрофи. Але поворот в економіці пояснювався інакше: побудовано економічний фундамент соціалізму, тому відпала необхідність у «підхльостуванні» країни.

Поворот характеризувався перш за все скасуванням продрозкладки. Постановою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 19 січня 1933 р. «Про обов'язкову поставку зерна державі колгоспниками та одноосібними господарствами» селянам залишалася вся продукція, вироблена понад заздалегідь визначену норму здавання державі. її можна було продавати за цінами, прийнятними для покупців. Це пробуджувало у колгоспників заінтересованість у розширенні посівних площ і відкривало шлях для подолання безгосподарності.

Та різниця між продподатком 1921 р. і обов'язковими поставками 1933 р. була якісною.

Ленінський продподаток зберігав натуральну форму тільки до стабілізації грошового обігу. Надалі він набував грошову форму, і зібрані через бюджет кошти держава витрачала на вільному ринку, купуючи стільки зерна, скільки селяни мали намір продати за встановленими цінами. Сталінські поставки постійно мали натуральну форму. Між державою і одержавленими колгоспами ринкових відносин не виникало. Обов'язкові поставки більше нагадували фіксовану продрозкладку, аніж податок з прибутку.

Існування колгоспного ладу виявилося можливим при досягненні певного консенсусу між тоталітарним режимом і селянством. У кризовій ситуації обом сторонам довелося відступити від буквального втілення в життя комуністичної доктрини, яка прирікала селян на рабську працю в примусово створюваних комунах. У свою чергу селяни (не відразу, а тільки після кампанії розкуркулення і терору голодом) відмовилися від землі і волі, змирилися з необхідністю працювати в артілі і припинити бойкот громадського господарства, коли дістали змогу розпоряджатися частиною виробленої в ньому продукції.

Досягнутий консенсус у кінцевому підсумку влаштував творців тоталітарного ладу, який за допомогою колгоспів абсорбував у собі мільйони економічно незалежних селянських господарств. Сталін зрозумів важливість того, щоб і селян влаштовували певною мірою стосунки з державою. На Всесоюзному з'їзді колгоспників -- ударників у лютому 1933 р. він висунув гасло: «Зробити усіх колгоспників заможними». І справді, в другій п'ятирічці держава зробила чимало, щоб зміцнити колгоспний лад.

Були створені політвідділи МТС і радгоспів, у руках яких зосереджувалася вся повнота влади. Використовуючи політику батога і пряника (скасування продрозкладки, преміювання натурою, поліпшення побутових умов на селі тощо), вони налагоджували громадське господарство.

У колгоспах створювалися бригади з постійним складом працюючих, за якими закріплювалися машини, реманент, робоча худоба. Щоб ліквідувати знеосібку при вирощуванні врожаю, політвідділи заборонили перекидати бригади з однієї ділянки на іншу. З весни 1933 р. у рільничих бригадах, які спеціалізувалися на вирощуванні технічних культур, стали виникати ланки. Запроваджувалася індивідуальна і дрібногрупова (ланкова) прогресивно-відрядна оплата праці.

У другій п'ятирічці в середньому за рік в Україні ставало до ладу 73 МТС. Урешті-решт, вони охопили обслуговуванням майже всі колгоспи (крім небагатьох, переважно на Поліссі). Багато робилося і для того, щоб матеріально зацікавити механізаторів у сумлінній праці. Застосування машин не тільки полегшувало працю в полі, але й створювало можливості для впровадження агротехніки. Якщо 1932 р. зернові культури зовсім не прополювалися, то 1933-го вони оброблялися на площі в 5,8 млн. га, у 1934 р. -- 11,8 млн. га.

До кінця 1934 р. кризу колгоспного ладу було подолано. Свідченням цього стали скасування карткової системи розподілу продовольчих товарів і ліквідація політвідділів МТС.

Всесоюзний з'їзд колгоспників -- ударників, що відбувся у Москві в лютому 1935 р., прийняв новий Примірний статут сільськогосподарської артілі. В ньому скасовувалися обмеження на прийом до колгоспу. Раніше траплялися випадки, коли від одноосібника перед вступом вимагали купити коня або внести в колгоспну касу його вартість грішми. Проголошувалося, що оброблювана колгоспами земля закріплюється за ними у довічне користування. Однак це статутне положення було суто декларативним. Державні акти на користування землею, які в урочистій обстановці вручалися кожному колгоспові, не були перешкодою для відбирання державою будь-якої кількості землі в будь-який момент на промислові або інші потреби. Статут істотно обмежив (до чверті або половини гектара, залежно від місцевих умов) розміри присадибної ділянки. Мотиви цього відверто обґрунтовувалися у виступі на з'їзді голови колгоспу ім. Куйбишева Путивльського району Чернігівської області С. Орєхова: «Ясно, товариші, що розмір садиби треба скоротити, її треба зробити такою, щоб не перешкоджала колгоспникові ходити на роботу».

В середині 1937 р. в Україні існувало 27347 колгоспів, які об'єднували 3757 тис. селянських дворів (96% наявної кількості). У господарствах налічувалося 7056 тис. працездатних, тобто менше двох на кожний двір. Переважна кількість одноосібників втратила зв'язок із сільським господарством. Суцільна, справді всеосяжна колективізація стала фактом. Позбавлені землі і засобів виробництва, примусово об'єднані в одержавлені колгоспи або державні радгоспи, прив'язані до сільської місцевості на все життя безпаспортним статусом (паспорти запровадили наприкінці 1932 р. тільки для населення міст і новобудов), селяни були зобов'язані виконувати свій «урок у формі натуральних поставок державі. Тільки замість слова «урок, яке вживалося до реформи 1861 р., використовували інший термін -- «обов'язковий мінімум трудоднів».

У другій п'ятирічці держава послабила податковий тиск, щоб створити сприятливі умови для відбудови зруйнованого колективізацією сільського господарства. Більшість колгоспів стала розвивати, крім основних виробництв, й додаткові -- птахівництво, садівництво, бджільництво тощо. Організовувалися тваринницькі ферми Колгоспникам надавався безпроцентний кредит на придбання худоби.

Виявилося, що полегшення матеріального становища селян більш вигідне державі, ніж відбирання всього урожаю насильницькими методами 1933 р українські селяни дали державі 317 млн. пудів хліба, 1935 -- 462 млн., в 1936 -- 545 млн. пудів. Зростання хлібопоставок за відсутності продрозкладки відбувалося паралельно з деяким підвищенням їх життєвого рівня.

3. Голодомор 1932-1933 років

індустріалізація колективізація голодомор

Найжорстокішим злочином комуністичного режиму проти українського народу був голодомор 1932--1933 pp. Ця спланована проти українського селянства акція повинна була зруйнувати незалежні господарства, унеможливити протистояння радянській владі. "Голод запланувала Москва для знищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян знищили не тому, що вони були селянами, атому, що вони були українцями", -- писав американський професор Р.Конквест.

Аналіз тодішніх подій переконливо свідчить, що в українському селі мали місце всі елементи політики геноциду. Такого висновку дотримуються й члени Міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні (до її складу входили провідні юристи світу), яка працювала в 1988--1990 pp. На сьогодні це також офіційно визнали Австралія, Аргентина, Грузія, Естонія, Іспанія, Італія, Канада, Литва, Перу, Польща, США, Угорщина. Як злочин комуністичного режиму Голодомор визнали Організація Об'єднаних Націй (2003) та Парламентська асамблея Ради Європи (2006). Низка парламентів світу готують таке визнання. Лише через сімдесят років після української національної трагедії свій громадянський обов'язок перед пам'яттю мільйонів людей виконала й Верховна Рада України: 14 травня 2003 р. вона своєю постановою визнала голодомор 1932-- 1933 pp. геноцидом українського народу, а 28 листопада 2006 р. прийняла Закон "Про визнання Голодомору 1932--1933 років в Україні актом геноциду проти українського народу".

Головною причиною голодомору 1932--1933 pp. була цілеспрямована злочинна політика більшовицького керівництва. Адже сам И.Сталін визнавав, що загальний врожай зерна в 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Тим більше, що в 1933 р. за кордон було вивезено 18 млн ц зерна, яким можна було прогодувати близько 7 млн осіб. Ще 18,2 млн ц становили т. зв. недоторканний запас. Проте держава цілеспрямовано конфісковувала більшу їх частину, в тому числі й зерно, яке призначалося для насіннєвого, страхового і фуражного фондів, ігноруючи заклики і попередження українських представників на місцях. Це прирекло мільйони людей на смерть від голоду, який неможливо назвати інакше, як штучний. Спроби протидіяти насильству жорстоко придушувалися. Вище партійно-державне керівництво Української СРР, зокрема генсек КП(б)У С. Косіор, голова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК) Г. Петровський, голова Раднаркому України В.Чубар, не знайшло в собі політичної волі та особистої мужності протистояти диктату И.Сталіна, фактично ставши слухняним знаряддям у його руках.

Голод, що поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на поч. 1933 р. За підрахунками дослідників, в Україні щодня помирало голодною смертю 25 тис. осіб, щогодини -- 1 тис, щохвилини -- 17... Залишившись без хліба, селяни їли мишей, пацюків та горобців, кісткове борошно і кору дерев. Мали місце численні випадки канібалізму (лише офіційно за фактом канібалізму 1933 р. в Україні було зареєстровано 2 тис. кримінальних справ). Конфіскації збіжжя продовжувалися, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села.

За вказівкою Молотова, московського емісара, який керував хлібозаготівлею в Україні, коли хліба не було, забирали сухарі, картоплю, сало, соління, тобто всі запаси їжі. Траплялися випадки, коли вилучали навіть шкіряні речі, щоб їх не варили та не їли. Купи зерна і картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, нерідко гнили просто неба. Але охорона не підпускала до них селян. 7 серпня 1932р. Всеросійський центральний виконавчий комітет (ВЦВК) і Рада народних комісарів (РНК) СРСР ухвалили постанову "Про охорону соціалістичної власності", за якою за крадіжку колгоспного майна вводилася " вища міра соціалістичного захисту" -- розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі на термін не менше 10 років. Як крадіжка кваліфікувалася навіть спроба принести додому з колгоспного поля жменю зерна, щоб нагодувати голодних дітей. Не дивно, що сучасники називали цей закон "законом про п'ять колосків ".

Намагаючись врятуватися, тисячі селян, незважаючи на те, що шляхи, які вели до міста, були блоковані, все ж пробивалися туди в надії купити хліба. Однак сільським жителям продавати хліб заборонялося. Не знайшовши порятунку в місті, вони вмирали там просто на вулицях. У Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Києві, інших містах померлих від голоду кожного ранку збирали і вивозили до братських могил.

Аби позбавити селян можливості дістати щось для прохарчування, їм не дозволялося також найматися самостійно на роботу на промислові підприємства, переходити або переїжджати в Росію. На кордоні з нею, як і з Білоруссю, а тим більше з Румунією та Польщею, стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України.

Трагічною була доля селянських дітей, котрим випало відчути на собі пекло голодомору. "Була весна 1983 року, -- згадує один із очевидців, -- білим цвітом цвіли вишні, яблуні, були погожі весняні теплі дні, але сільські діти не бігали, не гралися, а сиділи попід тинами з попухлими ногами, складеними в калачик.

У той час у кожному класі сільської школи висів лозунг: "Спасибі товаришу Сталіну за щасливе дитинство!"Траплялися випадки, коли діти помирали прямо на шкільних уроках. Дослідник Іван Шульга у восьмому числі журналу "Київ" за 1993 р. наводить спогад жителя Поділля К. Терещенка про один з таких сумних випадків: "Із наближенням весни до школи приходило все менше і менше дітей. Під час переклички почали частіше чутися голоси: "Помер. Прийми Іван, Пустильник Петро, Лаврега Сашко, Слинько Меланія..." Із 30 учнів у групі в кінці травня залишилося 10--12 дітей. На парті попереду мене сиділа Марійка. На уроці української мови вона нараз стрепенулася, видушила із грудей незрозумілий звук, схилилася на парту і померла. Учителька Параска Григорівна заплакала, схопилася за голову і вибігла із класу".

Рятуючи дітей від голодної смерті, окремі батьки будь-якою ціною везли їх до міста і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. "Хто не мав іншого рятунку, -- згадує тернополянка Раїса Дзюбіна (Ошкало), яка під час голодомору проживала у селі Соснова Переяслав-Хмельницького району теперішньої Київської області, -- виходили до поїзда і під час руху закидали своїх дітей до вантажних вагонів, надіючись на те, що їх десь хтось зніме і таким чином дитина виживе ". Лише у Вінниці, згідно з офіційними даними, міліція підібрала за перші дні травня 1933 р. 20 підкинутих немовлят. За той же час в інших дев'яти населених пунктах знайдено ще 304. А скільки їх було загалом по Україні?!Тисячі дітей-сиріт, як свідчать документи, бродили поодинці і групами по селах, дехто помирав на дорозі, інші добиралися до міст, залізничних станцій, просили милостиню, здійснювали дрібні крадіжки.

Наприкінці червня 1933 р. на станції Козятин міліція затримала 307, а в липні --1340 голодних безпритульних дітей. Таке ж становище склалося у Жмеринці, Вапнярці, інших великих і малих залізничних станціях. Чимало з цих дітей помирало. Зокрема, на початку червня 1933 р. на тій же станції Козятин знайдено 15 померлих дітей. "Як установлено лікарем, -- зазначено в акті, -- їх смерть наступила від голоду".

Допомогу голодуючим намагалися надати українці Галичини. Зокрема, вони пускали плоти з харчами Збручем і Бугом. Польські прикордонники, знаючи про голодомор, дивилися на це крізь пальці. Проте на протилежному березі радянські прикордонники стріляли в українців, які намагалися підхопити ті плоти.

Загалом, за різними підрахунками, від голодомору 1932-- 1933 pp. в Україні загинуло до 9 млн чол. Особливо болісно лихо відбилося на дітях: у багатьох сіл після голоду закривалися школи -- їх більше нікому було відвідувати. Цим самим підривалася етнічна основа становлення української нації -- село, знищувався той прошарок, від якого залежали процвітання суспільства, здатність його до розвитку.Трагедію українського села И. Сталін та його оточення сприймали як чергову перемогу комуністичної ідеї.

Так, один із соратників "вождя народів" Мендель Хатаєвич, обраний наприкінці 1932 р. членом політбюро, другим секретарем ЦК КП(б)У, з гордістю заявляв: "Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну".

Голодомор став найбільшою трагедією за всю історію українського народу. За масштабом, жорстокістю, цинізмом і організованістю з боку влади та своїми наслідками для майбутніх поколінь він не має аналогів в історії людства.

Демографічна катастрофа посіяла в душах мільйонів людей фізіологічне почуття страху, не зворотно вплинула на генофонд нації. (Згідно з Указом Президента України, починаючи з2000р. в четверту суботу листопада у нашій державі щорічно відзначається День пам'яті жертв голодомору і політичних репресій.)

Размещено на Allbest.ru