Велика Вітчизняна війна. Уроки історії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема реферату

Велика Вітчизняна війна. Уроки історії

Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр. небувала в історії за масштабами і жорстокістю битва народу Радянського Союзу проти найбільш реакційної сили ХХ ст. - гітлерівського фашизму. Вона була найважливішою складовою частиною другої світової війни 1939-1945 рр. В цій війні вирішувалася доля не лише народів Радянського Союзу, а і всієї Європи, всього світу.

Величезний архівний матеріал свідчить, що український народ разом з усіма народами Радянського Союзу самовіддано став на боротьбу проти німецько-фашистських загарбників. З перших днів війни люди безперервним потоком йшли до військкоматів, партійних та комсомольських організацій і подавали заяви з проханням негайно відправити їх на фронт.

Повішені в Харкові на балконі адміністративної будівлі радянські партизани. Трофейна фотографія, захоплена в березні 1943 року на Міус-фронті біля села Дьяковка. Напис по-німецьки на звороті: «Харків. Повішення партизан. Страхітливий приклад для населення. Це допомогло!!!».

німецький фашистський партизанський український

Величезні жертви українського народу в ім'я свободи і незалежності Вітчизни, тяжкі страждання, звитяжна праця і бойові подвиги в тилу і на полях битв, масовий героїзм людей не пропали даремно - війна закінчилася довгожданою перемогою 9 травня 1945 року. Невимовно тяжких втрат зазнав український народ у тій страшній воєнній круговерті, що розметала, понівечила і розтоптала мільйони людських доль. Це справді була трагедія. Її принесли з собою тевтонські орди, які топтали нашу землю, палили міста і села, грабували надра, гнали в німецьке рабство дівчат і хлопців, вбиваючи на своєму шляху кожного, хто не хотів скорятися загарбникам. Після війни, вже в мирний час люди продовжували гинути від Голодомору.

Пам'ять про ці жертви, про подвиг народу зобов'язує всіх нас, нині сущих, пройнятися усвідомленням того, що коли б не було спільної Перемоги над фашизмом, покоління, що прийшли в життя після війни, взагалі б не народилися, і не було б не лише України як суверенної держави, а й української нації. У літопис Великої Перемоги навічно вписані імена тисяч і тисяч славних синів і дочок України. Воювали вони на різних фронтах, виборюючи Перемогу - одну на всіх. Багато хто загинув під час визволення нашої рідної української землі.

Спогади про Велику Вітчизняну війну. Партизанський рух

На півночі держави - від Волині до Сумщини - партизанські загони діяли ефективно, завдаючи значної шкоди ворогам, знищуючи живу силу і техніку, комунікації та невеликі гарнізони.

Невблаганний час залишив нині вже зовсім мало свідків героїчного партизанського руху. Одна з колишніх партизанок - тоді чернігівчанка, а нині харків'янка - Марія Борисівна Татьяненко. Вона народилась і виросла на Чернігівщині у Корюківському районі, де серед лісів лежало її рідне село Турівка на однойменній річці Туря. Неподалік розташовані такі древні міста як Мена, Бахмачю. Саме менські ліси і стали головною партизанською базою під час окупації тамтешнього краю.

- У 1941 році я з подругами здавала випускні екзамени у Глухівському медичному технікумі і мала отримати диплом фельдшера-акушера. Але тут розпочалась війна. Ми навіть не встигли здати всі державні іспити, а пішли всією групою у військовий комісаріат, - згадує Марія Борисівна. - Там нам сказали, щоб ми їхали у свої райони і з'явились у військкомат за місцем проживання. І хоч від Глухова до мого села порівняно недалеко, якихось 150 кілометрів, добиралась я кілька днів з пересадками - вже над залізничними станціями літали ворожі літаки і бомбили ешелони.

Дісталась молодий фахівець додому, де на неї з нетерпінням чекали мама, тато, старші брат і сестра. Брат Павло невдовзі пішов на фронт, звідки вже не повернувся. Він був на 10 років старший за Марію.

Вона відправилась пішки у райцентр, а це 15 кілометрів, там стала на облік у військкоматі і їй дали направлення на роботу у Корюківці - на цукровий завод у здравпункт медсестрою. Тоді ще керівництво країни вважало, що ворога вдасться швидко зупинити…

Але вже через два місяці, коли дівчина поїхала на вихідні додому за теплими речами, бо наближалась зима, після повернення у райцентр працювати не довелось - його захопили німці, а здравпункт заводу був розгромлений, медикаменти зникли. Вирішила Марія повернутись додому, адже потрібно було якось виживати.

У рідному селі Марія почала зустрічатись із хорошим хлопцем - Василем, з яким невдовзі, у березні 1942 року, коли німці почали масово вивозити юнаків та дівчат у Німеччину, пішли у партизани. Василь був кулеметником у бойовому взводі, а Марія фельдшером.

Часто вночі разом ходили на бойові і господарські завдання. Партизани підривали ворожі склади з боєприпасами та продовольством, закладали вибухівку під залізничні колії та на шосейні дороги.

Партизани вибивають з села німецький каральний загін.

Підривники працювали, а інші бійці їх охороняли від раптового нападу ворога. Часто партизани нападали на поліцейські дільниці і звільняли заарештованих активістів.

Ще до приходу ворогів у лісах були заховані склади з продовольством та боєприпасами, але частину їх зрадники видали ворогам, тому часто партизани здійснювали рейди, нападаючи на охорону ворожих складів, а бувало, що просили допомоги у населення.

Вручення особистої зброї бійців партизанського загону

Жили партизани у вміло влаштованих землянках, у яких стояли буржуйки, а тому зима була їм не страшною. Правда, згодом, у 1943 році, коли ворог став особливо насідати, вони йшли у гомельські ліси, що у Білорусії, а також в інші ліси - під Бахмач, де для тимчасового житла використовували армійські палатки.

- Наші партизанські загони, - розповідала ветеран, - були об'єднані у з'єднання, яким командував відомий командир О.Ф.Федоров. У командування був зв'язок з Москвою з центральним штабом партизанського руху.

Радянські партизани переправляють через ріку поранених

Дії народних месників координувались з потребами наступаючої армії. У лісах на розчищених галявинах діяли аеродроми, куди з «Великої землі» прибували літаки зі зброєю, медикаментами, а важко поранених месників відправляли у госпіталі за лінію фронту.

Втім, з багатьма проблемами партизанські медики справлялись самі. В одній з книг спогадів про партизанів вміщено фото операції у лісі, де лікарю асистує Марія Борисівна. А скільки життів народних месників вона та її колеги врятували, ніхто і не підраховував.

Коли пізньої осені 1943 року на чернігівську землю повернулась з боями Червона армія, чоловіки пішли з фронтом, у тому числі і її Василь. Очікування листів було тривожним. Але чоловіку пощастило повернутись з війни. А ось її старший брат Павло не повернувся.

Після війни наша героїня працювала фельдшером-акушеркою у рідному селі, а чоловік трудився у колгоспі.

- Одного разу, - пригадує ветеран, - у село в гості приїхав наш земляк. Він зустрів мого чоловіка Василя Петровича і запропонував переїхати до Якимівки. Працював він директором школи, а чоловіку запропонував посаду вчителя трудового навчання. А Марії у районну лікарню допоміг влаштуватись товариш директора - головний лікар. Директор школи посприяв із житлом для сім'ї своїх земляків.

Переселились вони у Якимівку у 1961 році. Працювала колишня партизанка фельдшером «Швидкої допомоги» у райцентрі. До роботи ставилась сумлінно та відповідально, хоч і була вона нелегкою.

- Десь півтора роки тому поїхала я у центр за покупками і зустріла жінку, яка щиро зі мною привіталась, - згадує ветеран. - «Я ще раз бажаю вам доброго здоров'я, - сказала жіночка, - адже ви колись врятували мені життя!» І колишня пацієнтка розповіла, як Марія Борисівна з водієм донесли її, майже непритомну від втрати крові, до авто і чимдуж помчали у лікарню, де їй одразу надали кваліфіковану допомогу і провели курс лікування. Зрозуміло, що таких випадків було чимало, можливо, тому доля відміряла їй стільки щедрих літ.

Спогади про Велику Вітчизняну війну. Діти війни

Чхеайло Ніна Іванівна, м. Харків ЗОШ № 52

Визволення Харкова

«Коли почалася Велика Вітчизняна війна, я була зовсім маленькою дівчинкою, а батько мій, Іщенко Георгій Якович, працював начальником цеху Харківського авіаційного заводу.

Німці вже швидко просувалися по Україні, з дня на день харків'яни могли опинитися на окупованій території.

Як начальник цеху, який працював на фронті, мій батько отримав наказ терміново вивезти обладнання цеху на Урал і там продовжувати виробництво бомбардувальників, які були так необхідні Батьківщині. Потягом з трьох вагонів і паровозом везли на Урал обладнання цеху інженери, робітники з їх сім'ями, дітьми.

Їхали майже місяць у товарному вагоні, спали на нарах, як оселедці у бочці, бо не було місця. Навіть якщо комусь і хотілось лягти відпочити, то робили це не відразу - чекали, щоб хтось встав.

Посередині вагону стояла пічка - «буржуйка». Біля неї грілися, бо було дуже холодно, на ній готували їжу, або чай. Їхали тільки вночі, бо вдень було помітно, і німці починали бомбардувати.

Діти ховаються від бомбардування

Весь час маскувалися, вкривали гіллям дахи вагонів, коли їхали лісом. На Уралі, у місці Пермі, жили, хто де. Були сильні морози, а топити було нічим. Вода в хаті замерзала. Люди дуже голодували. Шматочок хліба та ще інколи і сало, були великим щастям.

Батько працював на заводі з раннього ранку і до пізнього вечора, часто, навіть, на приходив додому ночувати.

Всі сили люди віддавали боротьбі з ворогом, щоб отримати перемогу в тій страшній війні».

Размещено на Allbest.ru