Радянізація німецьких колоній в Україні у 20-30-х рр. ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

УДК 94 (477.61)

Радянізація німецьких колоній в Україні у 20-30-х рр. ХХ ст.

Спеціальність: 07.00.01 - історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Сиволапов Василь Олексійович

Луганськ 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі архівознавства Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля Міністерства освіти і науки України

Захист відбудеться 02.07.2007 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 29.051.04 при Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля за адресою: 91034, м. Луганськ, вул. Ватутіна, 1, корпус 8, аудиторія 309.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля за адресою: м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20а.

Автореферат розіслано 01.06. 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради І.В. Довжук

АНОТАЦІЇ

Сиволапов В.О. Радянізація німецьких колоній в Україні у 20-30-х рр. ХХ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, Луганськ, 2007.

У дисертації досліджуються визначальні аспекти радянізації німців-колоністів України у 20-30-х рр. ХХ ст. Автор висуває власну точку зору на процеси радянізації німців-колоністів та визначає етапи їхнього здійснення. Розвінчується одна з догм радянської влади в Україні - міф про забезпечення національно-культурних інтересів німецького населення, політико-правових гарантій його рівноправного розвитку у всіх сферах суспільного життя як одне з головних досягнень соціалізму.

Аналізуються економічні аспекти існування німецьких колоній та процеси руйнування більшовицькою владою традиційного німецького способу господарювання, соціально-правові умови буття німців-колоністів, радянізація та залучення німецького населення в активну участь у соціалістичному будівництві, пошуки шляхів подолання кризи міжнаціональних взаємин тощо.

Досліджуються особливості трансформаційних процесів національних німецьких освітньо-культурних закладів з метою тотальної політизації культурно-духовного життя німців-колоністів та пропаганди ідей більшовизму.

У дисертації зроблено висновки про декларативність політики “коренізації” та неможливість її практичного втілення, перетворення головних аспектів національної політики з остаточним формуванням тоталітарного сталінського режиму, насадженням суцільної радянізації та колективізації у додаткове знаряддя антинародної боротьби більшовицького уряду з німецьким населенням України.

Ключові слова: німці-колоністи, німецькі колонії, національна політика, національні меншини, національні німецькі сільради, національні німецькі освітні установи, радянізація.

Sivolapov В.O. German colonies' sovietizations in Ukraine in 20-ies-30-ies of the ХХ century. - Manuscript.

The dissertation for the scientific degree of Candidate of Historical Sciences speciality 07.00.01 - History of Ukraine. - The Volodymur Dahl East-Ukrainian National University, Lugansk, 2007.

The thesis is devoted to various aspects of German colonies' sovietizations in Ukraine in the 20-ies-30-ies of the XX century. The author determines the mechanisms of political and ideological influence of bolshevik power on the German population, describes the dynamics of changes in bolshevik government national policy, regarding the German population and presents his own point of view concerning the process of Germans-colonists' sovietizations and the stages of its realization.

One of dogmas of soviet power in Ukraine is dethroned: it is the myth about providing of national and cultural interests of the German population, political and legal guarantees for equal development of Germans population in all spheres of social life as one of the major achievements of socialism. Such issues as the economic aspects of German colonies existence and some processes of real destruction of traditional German way of living by the bolshevik regime, social and legal conditions of life, sovietization and forced “involvement” of the German population in active participation in building socialism, some attempts to search for ways to overcome the crisis in international relationship and the like are analyzed.

Some peculiarities of transformation processes in national German educational and cultural institutions with the purpose of total political influence on cultural and spiritual life of German colonists and propaganda of bolshevism ideas are investigated.

The dissertation includes conclusions about the policy of “taking roots” and impossibility of its practical carrying out. The reason is in the national German culture which is characterized by its national identification and becomes one of the factors of national consciousness is creasing.

Key words: German colonists, German colonies, national policy, German national minorities, German national village Soviets, German national educational institutions, sovietizations.

Сиволапов В.О. Советизация немецких колоний в Украине в 20-30-х гг. ХХ ст. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Восточноукраинский национальный университет имени Владимира Даля, Луганск, 2007.

В диссертации исследуются главные аспекты процесса советизации немцев-колонистов Украины в 20-30-х гг. ХХ ст. Определяются механизмы политического и идеологического влияния большевистской власти на немецкое население колоний. Раскрывается динамика изменений в национальной политике большевистского правительства Украины относительно немецкого населения. Автор выдвигает собственную точку зрения на процессы советизации немцев-колонистов и определяет этапы их осуществления. Развенчивается одна из догм советской власти в Украине - миф об обеспечении национально-культурных интересов немецкого населения, достижение политико-правовых гарантий для равноправного развития немцев-колонистов во всех сферах общественной жизни как одно из главных достижений социализма.

Автор показывает, что административно-территориальная реформа 1922-1923 гг. как специфическая форма реализации большевистской национальной политики и ее следующие этапы в первую очередь предусматривали усиление советской власти на местах, а также образование немецких национальных районов и сельсоветов, что, по мнению партийно-советского руководства, способствовало бы осуществлению советизации немецкого населения, его национально-культурному возрождению, но исключительно в рамках советской тоталитарной идеологии. Главным негативным последствием административной раздробленности немецких колоний был не только упадок хозяйств немцев-колонистов, но и ослабление уровня их культурной и общественно-политической жизни. Партийно-советское руководство немецких национальных районов и сельсоветов, к которым были присоединены немецкие колонии, оказалось не в состоянии обеспечить потребности их етнокультурного развития. Большинство немецких колоний оказалось в составе сельсоветов или районов с преимущественно украинским и русским населением, что нарушало многолетние традиционные связи между колониями, приводило к разрушению их национально-культурного, религиозного и социально-бытового уклада, упадка традиционных форм ведения хозяйства.

Анализируются экономические аспекты существования немецких колоний и процессы откровенного разрушения большевистским режимом традиционного немецкого способа ведения хозяйства, социально-правовые нормы бытия немцев-колонистов, советизация и принудительное “втягивание” немецкого населения в активное участие в социалистическом строительстве, поиски путей преодоления кризиса межнациональных взаимоотношений и т. д.

Подчеркивается, что претворение в жизнь главных принципов национальной политики большевистского правительства Украины по отношению к немецкому населению предусматривало усиление идеологического влияния на немцев-колонистов и использования национальной политики не как основной составляющей общей советской работы, а как орудия политической борьбы за преимущество большевистской политической системы.

Доказывается, что внедрение в немецких колониях производственных отношений военно-коммунистического образца, сплошная коллективизация, грубые административные меры в отношении немцев-колонистов, которые противились обобществлению своих хозяйств, приобрело формы национальной трагедии для немецкого населения Украины, создало условия деятельности немецких сельсоветов кризисными, превратило их в послушные орудия анти-немецкой политики. Линия советской власти на “коренизацию” как торжество ленинско-сталинской национальной политики партии при условии ее свертывания и применения на протяжении 30-х гг. ХХ ст. репрессивных мер по отношению к зажиточным немцам-колонистам фактически превратилось в активные поиски “врагов народа” и “вредителей”. Вследствие этого были расформированы национальные немецкие районы и немецкие сельсоветы, ликвидированы немецкие школы. Разрушение всего курса национальной политики привело к упадку немецких колоний Украины.

В диссертации сделаны выводы о подавляющей декларативности политики “коренизации” и невозможности ее практического воплощения из-за понимания того, что даже пролетарская по содержанию, но национальная по форме культура нацменьшинств лишь усиливает национальную идентификацию и становится фактором роста национального сознания, что наносит вред построению социализма. С окончательным формированием тоталитарного сталинского режима, осуществлением сплошной советизации и коллективизации главные аспекты национальной политики превратились в дополнительное орудие антинародной борьбы большевистского правительства с немецким населением Украины.

Ключевые слова: немцы-колонисты, немецкие колонии, национальная политика, национальные меньшинства, национальные немецкие сельсоветы, национальные немецкие образовательные учреждения, советизация.

радянізація німецький колонія україна

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Становлення України як суверенної, європейської держави обумовлює доцільність використання світової практики гарантування прав національних меншин, історичного досвіду міжнаціональних відносин, що сприймається суспільством ще досить неоднозначно. Науковий, виважений аналіз минулого надає можливість розставити нові акценти у національному питанні, тому доцільним стає комплексне та об'єктивне дослідження історії перебування німців-колоністів в українських землях, виходячи із державних кордонів України. Винятково актуальним з цього приводу може бути дослідження взаємозв'язку між державним устроєм періоду формування тоталітарного більшовицького режиму в Україні протягом 20-30-х рр. ХХ ст. та становищем німецької національної меншини, вирішенням національних протиріч та пошуком оптимальної моделі існування поліетнічного суспільства.

Процеси побудови тоталітарного радянського суспільства в Україні 20-30-х рр. ХХ ст., намагання більшовицької влади інтегрувати німецьке населення в українське радянське суспільство зумовлено кількома факторами, з яких головними були ідеологія та державна політика більшовицької Росії, яка сприймала Україну як свою інтегровану частину, тому й німці-колоністи досліджувалися виключно у російському історичному контексті. Тривалий час після депортації німецького населення України 1941 р. теми щодо історичного аспекту існування німців-колоністів були з точки зору партійного керівництва СРСР небажані для наукових досліджень, що спричинилося виникненням негативного стереотипу в історичній науці щодо цієї багатоаспектної проблеми.

Офіційні радянські джерела висловлювали негативні думки щодо існування німців у радянському суспільстві. Вважалося, що німці-колоністи були і залишаються ворогами, які переважно ускладнювали життя українських та російських селян. Подібна тенденційність та негативне ставлення до німців-колоністів з боку радянської влади зумовлювалося кардинальними політичними змінами, що спостерігалися протягом 20-30-х рр. ХХ ст. Тому й з'ясування процесів радянізації німецького населення України, що відбувалися внаслідок запровадження більшовицької національної політики, набуває історичної актуальності, має певний поштовх для поглибленого, всебічного дослідження з точки зору практичного реформування міжнаціональних взаємин сучасного українського суспільства.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалося у межах комплексної програми “Українська еліта в історичному контексті державотворчих процесів та розвитку суспільно-політичної думки”, що розробляється історичними кафедрами Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (державний реєстраційний номер 0106U000296).

Об'єктом дисертаційного дослідження є німецькі колонії України у 20-30-х рр. ХХ ст.

Предметом дослідження є радянізація німецьких колоній України як складова національної політики більшовицького уряду на етапі становлення радянського тоталітарного суспільства.

Територіальні межі - кордони України 20-30-х рр. ХХ ст. з акцентуацією на теренах Луганського повіту у складі Катеринославської губернії (1922 р.), Луганської округи у складі Донецької губернії (1923-1930 рр.), районів колишньої Луганської округи у складі Донецької області (1932-1938 рр.), Ворошиловградської області (1938 р.).

Хронологічні рамки охоплюють 20-30-ті рр. ХХ ст., які характеризуються формуванням загальних принципів більшовицької національної політики, розгортанням активних процесів радянізації німецького населення України.

Мета дослідження полягає у висвітленні процесів радянізації та залучення німецького населення в активну участь у соціалістичному будівництві, створення національних німецьких районів та сільрад, руйнування німецького способу господарювання, національних німецьких кооперативних та громадських об'єднань, освітньо-культурних закладів та релігійних громад, згортання державної національної політики щодо німецького населення України.

Для реалізації зазначеної мети окреслено такі завдання дослідження:

виявити, систематизувати та класифікувати джерельну базу дослідження;

проаналізувати стан повноти та об'єктивності відображення в історіографії процесів радянізації німецьких колоній в Україні у 20-30-х рр. ХХ ст.;

дослідити основні аспекти радянізації німецького населення у межах більшовицької національної політику та її визначальної складової - політики “коренізації”;

проаналізувати діяльність спеціалізованих органів влади, до компетенції яких входило здійснення національної політики щодо німецького населення України;

розглянути наслідки адміністративно-територіальної реформи 1922-1923 рр. та її наступних етапів щодо умов подальшого існування німецьких колоній, створення національних німецьких сільрад та причини їхньої ліквідації;

висвітлити основні причини занепаду німецького типу господарювання, запровадження більшовицьких норм землекористування, здійснення суцільної колективізації;

простежити процес одержавлення приватних німецьких освітньо-культурних закладів та формування німецьких навчальних закладів радянського типу;

визначити наслідки згортання державної національної політики та перетворення її на знаряддя антинімецької соціальної політики більшовицького уряду.

Наукова новизна роботи полягає в узагальненні висновків наукових праць, де розглядаються окремі аспекти теми даного дослідження, та здійсненні на підставі різноманітної джерельної бази комплексного аналізу процесів радянізації населення німецьких колоній України на прикладі Луганської округи у 20-30-х рр. ХХ ст. з концептуальних позицій сучасної національної історичної науки.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що наукова інтерпретація процесів радянізації німецького населення України може використатися для розробки спеціальних оглядів, довідників, а також нарисів з історії України ХХ ст. Репрезентована дисертацією реконструкція процесів радянізації німецьких колоній України дозволяє дати рекомендації щодо формування складових державної національної політики, зокрема, форм та методів забезпечення соціально-економічних та національно-культурних потреб національних меншин в контексті загальнонаціональної історії держави.

Апробація результатів дослідження здійснювалась шляхом обговорення основних положень, проміжних підсумків та висновків дисертаційної роботи на засіданнях кафедр архівознавства та історії України, наукових конференціях різного рівня у Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля, а саме: ХІ науково-практичній конференції з проблем вищої освіти “Університет і регіон” (м. Луганськ, 19-20 жовтня 2005 р.), Міжнародній науковій конференції “Проблеми світового розвитку в історичному контексті” (м. Луганськ, 27 листопада 2006 р.), Всеукраїнській науковій конференції “Білі плями” в історії України в контексті світового розвитку” (м. Луганськ, 2-3 квітня 2007 р.).

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 6 наукових статей у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України та стаття у Всеукраїнській газеті Асоціації німців України “Deutsche Zentrale Zeitung”.

Структура дисертації зумовлена її змістом та сутністю проблеми. Вона складається із вступу, 3 розділів, висновків (180 с. - основний текст), списку використаних джерел та літератури, 8 додатків (30 с., 205 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 210 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, об'єкт і предмет дослідження, хронологічні та територіальні межі, визначається його мета і завдання, розкриваються наукова новизна, теоретичне та практичне значення, містяться відомості про структуру й обсяг роботи.

Перший розділ - “Джерельна база, історіографія та методологія дослідження” - характеризує найважливіші джерела, які було використано при написанні праці, у ньому також розглянуто стан наукової розробки проблеми та основи методології.

Джерельна база дослідження складається з таких груп: 1) документи Національного архівного фонду України; 2) археографічні публікації та статистичні дані; 3) періодичні видання.

Перший за значенням комплекс джерел становлять архівні документи, значна частина яких вперше залучається до наукового обігу. Насамперед за темою дисертації використовувались документи фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління (ЦДАВО) України: Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ф.1,оп.3,8), Центральної комісії у справах нацменшин при ВУЦВК (ф.413,оп.1,2), де містяться документи про діяльність цієї установи протягом 1924-1934 рр., що відображають основні етапи формування національної політики радянського уряду щодо німців України. Було залучено й фонди наркоматів: внутрішніх справ (ф.5,оп.1) та землеробства (ф.27,оп.7). При дослідженні використовувались фонди Центрального державного архіву громадських об'єднань (ЦДАГО) України, серед яких фонд ЦК КП(б) України (ф.1,оп.1), де містяться також документи Агітпропу ЦК КП(б)У, Політбюро (ф.1, оп.6), Оргбюро та Секретаріату ЦК КП(б)У (ф.1,оп.7,10), “окремі папки” ЦК КП(б)У (ф.1,оп.16,20), які висвітлюють зміст, принципи, основні напрями, форми та методи роботи партійних органів серед німецького населення.

Важливою складовою архівних джерел дослідження є також фонди Державного архіву Луганської області (ДАЛО), серед яких автором використано фонди: Відділу управління Луганського повітового виконкому (ф.Р-752, оп.1), Луганського окружного виконкому (ф.Р-243, оп.1) та його Земельного відділу (ф.Р-485, оп.1), Старобільського окружного виконкому (ф.Р-1186, оп.1,2), Статистичного бюро виконкому Луганської окружної Ради (ф.Р-681, оп.1), Луганської окружної інспектури народної освіти (ф.Р-401, оп.1), Ворошиловградського обласного відділу народної освіти (ф.Р-1067, оп.1), які відображають різні аспекти буття німців-колоністів названого періоду.

З метою конкретизації процесів радянізації німецьких колоній в їхньому регіональному аспекті залучалися документи Державного архіву Донецької області (ДАДО) з фонду Маріупольського окружного виконавчого комітету (ф.Р-1202, оп.1,2).

Корисними з точки зору дослідження теми дисертації є археографічні публікації 20-30-х рр. ХХ ст. та статистичні дані, що фактично відображали наслідки впровадження більшовицької національної політики та перебіг історичних подій в Україні .

Сучасним джерелом з історії національних меншин України стають археографічні публікації, що набувають систематичного характеру з кінця 90-х років ХХ ст. Саме вони посідають особливе місце в сучасній історіографії при дослідженні проблем міжнаціональних відносин. З цього приводу слід згадати - “Національні відносини в Україні у ХХ ст. Збірник документів і матеріалів”, “Німці в Україні: 20-30-ті рр. ХХ ст. Збірник документів державних архівів України”, “Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник”, “Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці. Збірник документів”, “Влада і костьол в радянській Україні, 1919-1937 рр.: Римо-католицька церква під репресивним тиском тоталітаризму. З архівів ВУНК-ДПУ-НКВС-КДБ” .

Окрему групу джерел дослідження становлять періодичні видання, зокрема політичні часописи 20-30-х рр. ХХ ст. Передусім були використані статті з таких видань, як Бюлетень НКВС, Вісті ВУЦВК, Збірник узаконень УСРР, Партійний організатор, Радянське будівництво, Радянський книгар, Радянська Україна, в яких друкувалися статті з питань національної політики більшовицького уряду, соціально-економічних та політико-правових сфер життя національних меншин .

Серед джерел дослідження значне місце посідають також сучасні історичні часописи та наукові збірники. Використовувались статті з таких видань, як “Архіви України”, “Відродження”, “Вільна думка”, Вісник НАН України, “Вісник Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля”, “Етнічна історія народів Європи” (Збірник наукових праць), “Етносоціальні процеси на Правобережній Україні: минуле й сучасне” (Науковий збірник), “Інформаційний бюлетень” Міністерства України у справах національностей, міграції та культів, “Історичні записки” (Збірник наукових праць) “Історія України: Маловідомі імена, події, факти”. (Збірник статей), “Наукові записки з історії України”, “Політика і час”, “Сіверянський вісник”, “Україна: минуле, сьогодення, майбутнє”. (Збірник наукових праць). У названих виданнях публікували свої статті такі відомі українські науковці, як О.В. Антонюк, В.Б. Євтух, В.О. Животівський, І.П. Іванченко, В. Кайгер, Н. Кривець, М. Панчук, Л.П. Польовий, О.І. Тітов, Б.В. Чирко, Л.Д. Якубова та ін.

Отже, комплексне використання різноманітних джерел, водночас їхня критична оцінка та узагальнене осмислення наукового доробку попередників дали авторові змогу вирішити основні завдання дисертаційного дослідження.

В історіографічному огляді проаналізовано внесок істориків-дослідників у вивчення проблеми. Проблемно-хронологічний метод аналізу джерел дозволив поділити історіографію досліджуваного періоду на два етапи. На першому етапі (1922-1937 рр.) переважно у Харкові публікувалися видання, які згадували про існування національних меншин, німецької, зокрема, лише для ілюстрації “грандіозних успіхів соціалістичного будівництва”. Загалом видання того часу частіше нагадували поспіхом підготовлені агітки, тому й наукової цінності вони не мають. Здебільшого дані видання містять набір стереотипних, заідеологізованих висновків, рясно приправлених цитатами класиків марксизму-ленінізму.

Історіографія зазначеного питання суттєво змінюється на початку 90-х рр. ХХ ст. Спостерігаються корінні зміни в поглядах істориків на статус національних меншин у суспільстві, у тому числі й німців, що пояснюється демократичними змінами в Україні. На другому етапі (90-ті рр. ХХ ст - початок ХХІ ст.) головним завданням проведення досліджень постає новий напрям у національній історичній науці, звільнений від політичної заідеологізованості стосовно існування німців-колоністів у радянському суспільстві. Насамперед слід звернути увагу на узагальнюючі монографічні праці, автори яких намагалися дослідити визначальні аспекти проблеми існування національних меншин в Україні та етнополітики в цілому .

Видана у 1995 р. монографія Б.В.Чирка “Національні меншини в Україні (20-30 рр. ХХ ст.)” простежує долю національних меншин України за умов тоталітарного режиму у 20-30-х рр. ХХ ст., досить ретельно висвітлює репресивні акції щодо національних меншин: ліквідацію інститутів національно-культурного розвитку, масові депортації з місць історичного мешкання .

Не менш широка картина осмислення історичного досвіду в галузі міжнаціональних взаємин подана у монографії О.В.Антонюка “Формування етнополітики Української держави: історичні та теоретико-методологічні засади”, яка досліджує формування етнополітики у контексті українського державотворення .

Значну увагу проблемі національних меншин в Україні приділили такі науковці, як М. Панчук, В. Войналович, О. Галенко, М. Геник, Т. Горбань, О. Жерноклєєва, Ю. Зінченко, О. Калакура, В. Котигоренко, Ю. Левенець, Н. Макаренко, О. Рафальський, В. Устименко та Б. Чирко у колективній праці “Національні меншини України у ХХ столітті: політико-правовий аспект”. Заслуговує на увагу загальна оцінка авторами змісту політико-правового статусу національних меншин України у ХХ столітті, розгляд питання національних меншин у контексті більшовицької концепції національно-державного будівництва .

Виняткове місце серед сучасних досліджень істориків посідають праці, що висвітлюють питання міжнаціональних відносин, правового захисту етнічних груп, які ще не достатньо проаналізовані в історичній та етнологічній літературі. Монографія О.О. Рафальського “Національні меншини України у ХХ столітті: Історіографічний нарис” досліджує провідні тенденції розвитку знань з історії національних меншин України у ХХ столітті, висвітлює актуальні аспекти міжнаціональних відносин, правовий захист етнічних груп .

До проблем існування в українському суспільстві національних меншин звертається і Л. Рябошапко у своїй монографії “Правове становище національних меншин в Україні (1917-2000)”, де значне місце посідає аналіз правового становища національних меншин на різних етапах розвитку України, простежено реалізацію радянської національної політики щодо національних меншин у 1920-1991 рр.

Окремо слід звернути увагу на працю О.О. Войналович “Організація шкільної освіти для національних меншин в Україні: 20-30 рр.”. Надрукована ще в 1992 році, вона містить наукове та практичне значення насамперед з точки зору аналізу стану шкільної освіти для національних меншин, діяльності Наркомосвіти України, його органів на місцях, розгляду досвіду національних шкіл .

Серед наукових розробок, що безпосередньо висвітлюють проблему німецької меншини в Україні найбільш вагомими в сучасній історіографії є праці: В.Б. Євтуха та Б.В. Чирка “Німці в Україні (1920-і - 1990-і роки)” та І.М. Кулинича і Н.В. Кривець “Нариси з історії німецьких колоній в Україні”, які переважно висвітлюють загальний стан німецької національної меншини України, умови формування німецьких районів та сільрад, німецькі навчальні заклади, діяльність радянських та адміністративних органів у місцях мешкання німецького населення, репресивні акції сталінського режиму щодо німців-колоністів .

Таким чином, здійснений історіографічний аналіз наукового доробку із зазначеної проблеми свідчить про те, що існує певна кількість праць узагальнюючого характеру, в яких історики розглядали загальні питання міжнаціональних відносин, проблеми існування національних меншин у радянському суспільстві. Однак узагальнюючої праці історичного плану, яка б висвітлювала визначальні аспекти радянізації німецького населення України поки що не створено. Це дає всі підстави стверджувати, що головні складові загальних процесів радянізації німців-колоністів протягом 20-30-х рр. ХХ ст. в Україні потребують більш ґрунтовного дослідження, а подекуди - зовсім нового бачення і трактування задля пошуку оптимальної моделі існування поліетнічного українського суспільства.

Методологічною основою дисертації є принципи науковості, системності, історизму. Під час вирішення завдань дослідження, при опрацюванні джерел, аналізу подій та у процесі написання роботи використано як загальнонаукові, так і спеціально-історичні методи дослідження, а саме хронологічний (політико-правове та соціально-економічне становище німців-колоністів в Україні 20-30-х рр. ХХ ст. досліджено з урахуванням хронологічної послідовності та з використанням значної кількості фактичного матеріалу за певний період); порівняльно-історичний (шляхом порівняння встановлено особливості різних етапів радянізації німецької нацменшини); системний (у процесі дослідження визначено зміст, характер, напрями трансформації громадсько-політичного та соціально-економічного становища німецького населення); статистичний (під час обробки статистичної інформації). Комплексне використання названих методів становить необхідний інструментарій аналізу досліджуваної проблеми.

У другому розділі - “Радянізація німецького населення України як складова національної політики більшовицького уряду” - на значному фактичному матеріалі аналізуються процеси формування національної державної політики більшовицького уряду, її основні складові щодо німецького населення та практика їхнього застосування в умовах побудови радянського суспільства, особливості правового та соціально-економічного статусу німців-колоністів в історичному контексті, а також протиріччя між декларованими положеннями національної політики більшовиків щодо німецького населення України та їхнім реальним втіленням у життя.

Аналіз названих питань подається щодо таких історичних етапів: перший етап охоплює період з 1920 по 1930 р. - з початком розгортання політики “коренізаціі”, концепція якої щодо “розкріпачення націй” та своєрідного з точки зору більшовицької ідеології “розв'язання національного питання”, що здійснювалася за двома основними напрямами - так званої “українізації” та “радянізації” нацменшин, що мешкали на теренах України, була проголошена рішеннями X (1921 р.) та XII (1923 р.) з'їздів РКП(б), коли формувалися кардинальні зміни в політичній та соціально-економічній сферах життя німців-колоністів України. Другий - охоплює період з 1930 по 1941 р., коли з остаточним оформленням в СРСР та в Україні зокрема тоталітарно-репресивного сталінського режиму негативні тенденції розвитку суспільства значно поглибилися, унаслідок чого національна політика, яка мала створювати деякі умови для національного відродження німців-колоністів, була жорстоко згорнута.

Автор доводить, що процеси радянізації німців-колоністів у Луганській окрузі мали такі ж ознаки, як і по всій Україні. Він зазначає, що в межах політики “коренізації” так звана “інтернаціоналістська” політика більшовиків відверто розглядалася партійно-радянським керівництвом як найбільш вдалий засіб примусового “втягування” німців-колоністів у процеси побудови тоталітарного соціалістичного суспільства. З цього приводу національна політика більшовицького уряду України переважно набувала підкреслено заідеологізованого та заполітизованого характеру. Декларативний характер масових політичних заходів щодо німецького населення ґрунтувався на певних демократичних засадах, які мали сприяти його відродженню, надавали своєрідний шанс німцям-колоністам здобути політико-правові гарантії для рівноправного розвитку та задоволення своїх національно-культурних потреб. Проте втілення цієї політики та її дійсні наслідки протягом 20-30-х рр. ХХ ст. мали в історичному аспекті зовсім протилежний характер.

Намагання радянської влади попри суперечливість соціально-політичних та економічних аспектів життя німців-колоністів України всебічно впливати на їхній розвиток шляхом радянізації сформували першочергове завдання - створити спеціальні органи влади, до компетенції яких входило б вирішення цих, найважливіших з точки зору побудови радянського тоталітарного суспільства, проблем. Формування окремої системи спеціалізованих органів влади для запровадження нової державної національної політики в Україні розпочалося з діяльності Відділу нацменшин при НКВС УСРР (1921-1924 рр.), який був яскравим проявом етнополітики більшовиків на етапі зміцнення радянської влади в Україні. Створення такого підрозділу в структурі вищого державного керівництва сприймалося не як життєво необхідний, а скоріше вимушений крок, переважно зумовлений відродженням національних рухів в Україні. Далася взнаки упередженість більшовицького уряду до національних організацій етнічних меншин, які активно виступали проти радянської влади. Національні німецькі організації різко засуджували Жовтневий переворот. Тому й з боку більшовицької влади спостерігалась значна упередженість щодо німців-колоністів. Протягом 1920-1923 рр. тотальне переслідування і дискредитація ідей національного відродження нацменшин України становили один із першочергових напрямів національної політики, який зовсім не випадково здійснювався такими партійно-радянськими структурами, як нацменсекція Агітпропу ЦК КП(б)У та Відділ нацменшин НКВС.

В умовах форсованих процесів радянізації українського суспільства обсяг та інтенсивність роботи відділу нацменшин НКВС мали тенденцію до зростання. Відділ нацменшин НКВС, який запроваджував чітко визначену політику контролю і стримування, був не спроможний вирішувати проблеми, що поставали у контексті нової лінії національної політики. Тому робота серед національних меншин була виведена зі сфери компетенції органів НКВС, а її функції передані ВУЦВК - вищому органу радянської влади в Україні. Активна діяльність Центральної комісії у справах національних меншин (ЦКНМ) при ВУЦВК фактично тривала до початку 30-х років, проте наступними роками вона звелася нанівець у зв'язку із загальним згортанням роботи серед національних меншин.

Особливе місце в системі керівництва сферою міжнаціональних взаємин та здійсненні багатоаспектних заходів з радянізації німецького населення України посідали національні секції при партійних органах під керівництвом підвідділу нацменшин відділу агітації та пропаганди ЦК КП(б)У, які виключно переймалися ідеологічною, політико-пропагандистською та агітаційною роботою. Центральне бюро німецьких секцій (1921 р.), німецькі секції на місцях при губернських, повітових, а з утворенням округ також при окружних комітетах КП(б)У діяли до кінця 20-х років, коли головні складові національної політики втратили демократичне підґрунтя та поступово перетворилися в знаряддя антинімецької соціальної політики більшовицького уряду.

Отже, втілюючи в життя декларовані принципи національної політики, більшовицький уряд сформував ієрархічну систему спеціальних органів влади та управління, за допомогою яких відбувався політичний вплив на німецьке населення України. Аналіз архівних джерел свідчив про намагання партійних органів з'ясувати реальне становище німецького населення колоній та деяким чином покращити його, утім водночас мали місце відверті процеси його радянізації та руйнації традиційних форм господарювання німецьких колоній.

Підкреслено, що специфічною формою реалізації державної національної політики 20-30-х років, що негативно вплинула на існування німецьких колоній в Україні, стала адміністративно-територіальна реформа, яка передбачала насамперед зміцнення органів радянської влади на місцях та між іншим формувала систему національно-територіального районування, утворювала самостійні німецькі сільради з метою національно-культурного відродження німецького населення, але виключно у межах більшовицької тоталітарної ідеології. При формуванні національних німецьких районів головним фактором вважався національний склад їхнього населення. За таких умов принцип господарської доцільності німецьких адміністративно-територіальних одиниць, що утворювалися, взагалі не враховувався, тому й за межами національних районів залишилася значна частина шляхів сполучення німецьких колоній. Наслідком адміністративної роздробленості німецьких колоній став не лише занепад господарств німців-колоністів України, що раніше відзначалися високим рівнем агротехнічної культури, а й ослаблення рівня культурного та громадсько-політичного життя, яке в німецьких колоніях завжди було дуже розвинуте. Радянський апарат сільрад, до яких були приєднані німецькі колонії, виявився неспроможним забезпечити потреби їхнього етнокультурного розвитку.

Завершення формування системи національного районування в Україні відбулося на початку 30-х років, коли вже почали визначатися стрімкі процеси згортання політики “коренізації”, поглиблення кризи державної національної політики та посилення репресій. Скрізь мали місце земельні конфлікти німців-колоністів з місцевим населенням, що безумовно не сприяло роботі німецьких сільрад. Додаткову дезорганізацію існування німецьких національних районів та діяльності їхніх сільрад в Україні викликав черговий етап адміністративної реформи 1930-1932 рр., коли зв'язки між центром та регіонами набули найгіршого стану, відбувалися чисельні кадрові зміни на місцях за відсутністю будь-якого врахування принципів вже згасаючої політики “коренізації”. Остаточне розформування та ліквідація німецьких адміністративно-територіальних одиниць в Україні відбулося у 1938-1939 рр. На думку партійного керівництва існування німецьких національних районів та сільрад не виправдовувалося національним складом їхнього населення, визнавалося недоцільним та пропонувалося реорганізувати їх у звичайні райони та сільради. При утворенні нових адміністративно-територіальних одиниць простежувалася певна національна політика, що мала на меті розпорошення німців-колоністів серед українського або російського населення. Розформування німецьких районів і сільрад, що відбулося наприкінці 30-х років, суттєво змінило адміністративну карту України та ліквідувало систему німецького національного районування. Назавжди зникло зі складових суспільного радянського життя таке явище, як німецькі колонії в їхньому традиційному розумінні.

Доведено, що з остаточним встановленням в Україні тоталітарного сталінського режиму державна національна політика зазнала кардинальних змін. З початку 30-х років “інтернаціоналізм” набуває форми тотальної денаціоналізації нацменшин. “Інтернаціоналізм” - денаціоналізація - етноцид - такими були метаморфози сталінської національної політики в Україні. Аналіз архівних документів та інших джерел дозволив дійти висновку, що саме під гаслами “інтернаціоналізму” розпочалась насильницька асиміляція та русифікація німецького населення.

Напередодні Другої світової війни всіх українських німців безпідставно було звинувачено у пособництві німецьким фашистам. Депортація німців України до східних областей СРСР призвела до катастрофічного зменшення чисельності німецького населення з 395 до 37 тис. осіб. Лише з Ворошиловградської області (колишня Луганська округа) до Кустанайської області було депортовано 2590 німців. Фактично соціально-політичний терор сталінського режиму щодо німців України набув форм неприхованого геноциду.

У третьому розділі - “Німецькі колонії та намагання більшовицької влади інтегрувати їх у радянське суспільство” - аналізуються процеси руйнації німецьких колоній у системі тоталітарних соціально-економічних експериментів, суцільної колективізації як головної умови перетворення німецьких колоній на сільськогосподарські об'єднання радянського типу, радянізації німецьких національних освітньо-культурних закладів.

Автор дійшов висновку, що після встановлення радянської влади в Україні умови життя німців-колоністів значно погіршилися. Мали місце беззаконня та свавілля більшовицької влади щодо населення німецьких колоній: примусове виселення з власних будинків, вилучення за продрозкладкою всього зерна, необґрунтовані арешти колоністів, що породжувало серед німців-колоністів антирадянські настрої. Запроваджені більшовиками норми землекористування докорінно змінили характер господарювання німецьких колоній. Унаслідок стихійної аграрної політики більшовицького уряду України німців-колоністів було протиправно позбавлено значної частини їхніх найкращих земель, які надавалися у користування місцевому населенню. Значне скорочення земель німців-колоністів фактично нищило традиційну систему землекористування німецьких колоній, які до Жовтневого перевороту мали до 65 й більше дес. землі, що разом з будівлями становили цілісні господарські одиниці. Враховуючи те, що німці-колоністи традиційно застосовували машинний спосіб обробки землі, зменшення норми їхнього землекористування перетворювало німецькі господарства на економічно збиткові, ставало головною причиною поширення міжнаціональних конфліктів.

Доведено, що на початку 20-х років за встановленими більшовиками нормами землекористування площа землі німецьких колоній скоротилась майже в 2-4 рази. Штучне стримування економічного росту господарств німецьких колоній, подвійні податки - німецькі колонії обкладалися податком на 2-3 розряди вищим, ніж сусідні села, перерозподіл радянською владою приватних німецьких земель на користь місцевого населення - усе це викликало незадоволення німців-колоністів, напруженість у сфері міжнаціональних відносин, широкий еміграційний рух.

В Україні станом на 1927 р. понад 50,7 тис. німців-колоністів не мали достатньої кількості землі. Попри значні зміни соціальної структури населення німецьких колоній: збільшення кількості малоземельних господарств, зростання бідняцького прошарку, його пролетаризації, партійно-радянські органи сприймали німецькі колонії виключно як осередки, де панують заможні та “куркульські” елементи. Ставлення до німців-колоністів переважно як до “міцних” господарників спричинилося здійсненням більшовицькою владою жорсткої податкової політики, огульним позбавленням німецького населення права голосу, а також застосуванням щодо нього різних форм економічного та політичного “впливу”.

Отже, усвідомлюючи необхідність вирішення суперечливих питань перерозподілу землі на тлі процесів радянізації села та кардинальних змін принципів землекористування, більшовицька влада під гаслами покращення економічного стану німецького населення водночас протиправно скорочувала площі землекористування німців-колоністів, руйнувала їхні традиційні принципи господарювання та відверто сприяла самозахопленню місцевим населенням земельних наділів, що належали колишнім німецьким колоніям.

Перехід до політики воєнно-комуністичного штурму, який передбачав суцільну колективізацію, економічне знищення заможного прошарку німецького населення, фатально позначився на соціально-економічних аспектах буття німецьких колоній України. Якщо на початку 20-х років у німецьких колоніях спостерігався процес відтворення німецьких кооперативних товариств, які функціонували за традиційними напрямами господарської діяльності колоній, тоталітарні принципи усереднення, притаманні соціалістичній економіці, не лише не враховували особливості господарської діяльності німців-колоністів, а навпаки цілеспрямовано руйнували їх. Поряд із викоріненням німецької національної кооперації безкомпромісно насаджувалися сільськогосподарські товариства, комітети незаможних селян (КНС) та каси взаємної допомоги (КВД), утворювані переважно з німецької бідноти за канонами радянської господарської системи.

Аналіз джерел свідчить, що німці-колоністи не погоджувалися з переходом до колгоспного ладу. Вони взагалі не вбачали потреби змінювати традиційний для них уклад життя. Потужний адміністративний тиск з боку радянських та партійних органів на німців-колоністів з метою примусити їх вступати до колгоспів давав свої негативні наслідки. За підсумками першої хвилі колективізації, пік якої припав на початок березня 1930 р., вдалося примусово колективізувати 68% німецьких господарств, а 1931 р. - понад 80%.

У дослідженні автор дійшов висновку, що головною причиною деградації німецьких колоній ставало те, що їхні землі було позбавлено господаря. Проблема занепаду німецьких господарств корінилася в основі кризи сталінського колгоспного ладу, у неспроможності насаджуваних у німецьких колоніях виробничих відносин воєнно-комуністичного типу. Запровадження суцільної колективізації та її примусовий характер викликали активний опір німців-колоністів. Створення колгоспів з німецьких колоній відбувалося за умови грубого адміністрування та відвертого насильства з боку партійно-радянських функціонерів, загрози розкуркулення для кожного німця-колоніста. Результатом цих ненормальних явищ була пряма деградація та занепад господарств німецьких колоній, усіх сфер життя німецького населення, наслідком чого стала масова еміграція німців з України наприкінці 20-х - на початку 30-х років.

Показано, що визначальною тенденцією 20-х років було також масштабне втручання радянської влади в систему освітньо-культурних установ німецьких колоній, що, насамперед, мало на меті паралізувати традиційну німецьку освіту та посилити асиміляційну радянську освітньо-культурну потугу. Головними рисами ставало домінування російської мови над німецькою, створення радянського шкільного устрою, який поступово мав ліквідувати традиційну національну німецьку освіту. Стан дискримінації німецьких приватних шкіл ставав найпотужнішою причиною зростаючого протистояння, перетворивши антишкільну кампанію німців-колоністів на акцію громадянської непокори радянській владі.

Автор доводить, що на тлі поспішних рішень партійно-радянського керівництва щодо одержавлення та радянізації шкіл німецьких колоній, надмірної ідеологізації німецького вчительства, руйнування традиційної німецької системи освіти та виховання спостерігалася виразна тенденція підміни традиційної ролі приватних німецьких шкіл та релігійних громад у забезпеченні національно-релігійної єдності німців-колоністів. На тлі заборони їхньої діяльності, насамперед через значний вплив на німецьку молодь, активізувалися різноманітні форми радянської агітаційно-пропагандистської роботи шляхом створення сільбудів, хат-читалень та “червоних куточків”. Утім намагання радянської влади організувати серед німецької молоді осередки комсомольського та піонерського руху залишалися марними, про що свідчила мізерна чисельність їхніх членів.

На думку автора, створення радянською владою протягом 20-х років мережі державних німецьких освітньо-культурних закладів мало на меті переважну політизацію культурно-духовного життя німців-колоністів та пропаганду ідей соціалізму. Фактично із самого початку впровадження курсу більшовиків на радянізацію німецького населення України, зростання мережі німецьких державних шкіл та радянських закладів культури декларувалося як турбота більшовицької партії про задоволення потреб німців-колоністів. Утім наприкінці 30-х років в Україні фактично цілком було знищено вчительські кадри німецьких шкіл та згорнуто систему німецьких освітніх закладів. Національні німецькі школи було розформовано, а учнів, які в них навчалися, переведено до українських та російських шкіл

Доведено, що із середини 30-х років сталінське керівництво усвідомлює, що навіть пролетарська за змістом, але національна за формою культура нацменшин лише посилює національну ідентифікацію, стає чинником зростання національної свідомості та завдає шкоди побудові соціалізму. Тому лінія радянської влади на “коренізацію” як торжество ленінсько-сталінської національної політики партії за умови її згортання починає вишукувати негативні моменти цього процесу, застосовує “утиск” та “ігнорування” інтересів нацменшин. Нові підходи в національній політиці, згортання політики “коренізації” у першу чергу вплинули на національні школи німецьких колоній. На думку спеціальних комісій ЦК КП(б)У особливі національні школи уявляли собою осередки “буржуазно-націоналістичного впливу на дітей”, а їхнє функціонування визнавалося “недоцільним та шкідливим”. Політбюро ЦК КП(б)У вважало за необхідне реорганізувати німецькі школи в радянські школи звичайного типу, наслідком цього була цілковита руйнація мережі німецьких шкіл в Україні.

Отже, аналіз фактичного матеріалу переконує, що інтеграція освітньо-культурних закладів німецьких колоній у загальноросійську систему не відбулась. Тенденція їхньої виразної радянізації лише значною мірою погіршила статус німецьких шкіл, одержавлення яких спричинилося розгортанням активної боротьби німців-колоністів за традиційно німецьку національну школу як боротьби за свою етнічність. Німці-колоністи завжди намагалися зберегти відданість німецьким національним традиціям та прихильність до лютеранства.

У висновках дисертації подано головні підсумки дослідження.

Необхідність запровадження більшовицьким урядом України національної політики нового типу через неможливість побудови радянського суспільства за відсутності підтримки широких верств населення, серед якого нацменшини відігравали важливу роль. Фактично це спричинилося запровадженням політики “коренізації” як вдалого засобу примусового “втягування” німців-колоністів у побудову тоталітарного суспільства, використанням національного прагнення німців та ідеї їхнього національного відродження виключно в інтересах соціалістичного будівництва.

Намагання радянської влади всебічно впливати на німецьке населення шляхом його радянізації сформулювало перед більшовицьким урядом України першочергове завдання - створити спеціальні органи влади, до компетенції яких входило б здійснення тотального контролю за національними прагненнями німецького населення та вирішення суперечливих соціально-політичних, економічних та освітньо-культурних проблем його життя.

Адміністративно-територіальна реформа 1922-1923 рр. як специфічна форма реалізації більшовицької національної політики та її наступні етапи насамперед передбачали посилення радянської влади на місцях, а також утворення німецьких національних районів і сільрад, що на думку партійно-радянського керівництва сприяло б здійсненню радянізації німецького населення, його національно-культурному відродженню, але виключно у межах радянської тоталітарної ідеології. Головним негативним наслідком адміністративної роздробленості німецьких колоній ставав не лише занепад господарств німців-колоністів, а й ослаблення рівня культурного та громадсько-політичного життя. Партійно-радянське керівництво німецьких національних районів та сільрад, до яких були приєднані німецькі колонії, виявилося неспроможним забезпечити потреби їхнього етнокультурного розвитку. Більшість німецьких колоній опинилась у складі сільрад або районів з переважно українським та російським населенням, що порушувало багаторічні традиційні зв'язки між колоніями, призводило до руйнування національно-культурного, релігійного та соціально-побутового укладу німецького населення, занепаду традиційних форм німецького господарювання.