Арабські біографічні словники як джерела з історії ісламу та арабо-мусульманської культури на Східному Кавказі у VII–XIII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ СХОДОЗНАВСТВА ім. А. КРИМСЬКОГО

САІДОВ Зіявудін Абасович

УДК 930.2

АРАБСЬКІ БІОГРАФІЧНІ СЛОВНИКИ ЯК ДЖЕРЕЛА З ІСТОРІЇ ІСЛАМУ ТА АРАБО-МУСУЛЬМАНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ НА СХІДНОМУ КАВКАЗІ У VII - XIII ст.

07.00.06 Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Київ - 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії та міжнародних відносин Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник - доктор історичних наук, професор Бейліс Вольф Менделевич доктор історичних наук, професор Бур'ян Михайло Степанович, Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Мицик Юрій Андрійович професор кафедри історії Національного університету “Києво-Могилянська академія” кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Радівілов Данило Анатолійович, заступник директора Інституту сходознавства НАН України.

Провідна установа - Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України.

Захист відбудеться “27” квітня 2007 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.174. Інституту сходознавства ім. А. Кримського НАН України за адресою: м. Київ, вул. Грушевського, 4

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту сходознавства ім. А. Кримського НАН України (за адресою: м. Київ, вул. Грушевського, 4, кім. 207).

Автореферат розісланий “27” березня 2007 р.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

арабський біографічний словник

Актуальність теми визначається тим, що іслам як ідеологічна система і в наш час значно впливає на розвиток світового співтовариства та міжнародних відносин. Аналіз географічного положення України й сучасної етно-конфесійної структури українського суспільства свідчать про те, що наша держава в цьому плані також не є виключенням.

Разом з тим, якщо історія виникнення ісламу та загальномусульманських цінностей вивчена досить докладно, то процесу розвитку локальних варіантів цієї світоглядної системи, їх особливостям, уваги приділялося значно менше. Тому злободенним завданням сучасного сходознавства залишається вивчення історії ісламізації країн і народів, завойованих арабами і залучених до складу Халіфату.

Важливість вивчення обраної проблематики визначається й тим, що у сходознавчій літературі, в якій приділено значну увагу питанням ісламізації Східного Кавказу (Аррану, Ширвану і Дербенту), відсутнє цілісне уявлення про процес залучення народів названого регіону до духовного і культурного життя мусульманського суспільства VII-XIII ст. Це пояснюється надто малим обсягом відомостей про даний аспект життя регіону в арабомовних джерелах, які традиційно використовувалися. Втім, таку лакуну в інформаційному полі джерел можуть істотно заповнити дані біографічних зводів арабською мовою, без дослідження яких, - як слушно зауважив відомий анг­лійський арабіст Х. Гібб, “докладне вивчення мусульманської культури є ­неможливим”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в рамках комплексної програми Науково-дослідного центру імені В.М. Бейліса “Схід-Захід: теорія та історія міжцивілізаційних взаємостосунків” ЛНПУ імені Тараса Шевченка (державний реєстраційний № 0103U003602).

Об'єктом дослідження є історія ісламу і арабо-мусульманської культури на Східному Кавказі - в Аррані, Ширвані і Дербенті в VII-XIII ст.

Предметом дослідження в дисертації є арабські біографічні словники як джерела з історії ісламу та арабо-мусульманської культури на Східному Кавказі у VII-XIII ст.

Географічні рамки дослідження охоплюють територію Східного Кавказу (Арран, Ширван і Дербент) у межах колишньої Кавказької Албанії. ­Арран, Ширван і Дербент зберігали певну єдність у складі Халіфату і в період становлення місцевих мусульманських династій. Арабське завоювання та ісламізація стали переломним етапом в їх суспільному розвитку, бо з того часу соціально-політичне і культурне життя Східного Кавказу тісно пов'язане з історією мусульманського світу.

Хронологічні рамки дослідження - VII-XIII ст. - визначені у зв'язку з тим, що даний час був першим етапом становлення мусульманського соціокультурного ­середовища на Східному Кавказі, відколи на цей процес суттєво вплинуло арабське завоювання і подальші контакти регіону з країнами Халіфату.

Методологічною основою дослідження є основні концепції сучасної медієвістики про середньовічний Схід, що ґрунтуються на принципах історизму і об'єктивності.

Аналіз біографічних відомостей спирається на методи дослідження арабографічних джерел, розроблені і викладені учасниками періодичних конференцій сходознавців “Бартольдівські читання” у 70-80 рр. минулого століття, і зокрема на найбільш продуктивну методику аналізу існадних ланцюгів, як основної форми фіксації знань, прийнятої мусульманами.

Мета і завдання дисертаційної роботи полягають у визначенні інформаційного потенціалу середньовічних арабських біографічних словників як джерел з історії ісламу і арабо-мусульманської культурної традиції на Східному Кавказі в VII-XIII ст.

Виходячи зі сформульованої мети, ставляться такі завдання дослідження:

- виявити склад і основні види джерел з проблеми;

- встановити характерні для них мотиви відбору персоналій і відомостей про них, принципи організації біографічних матеріалів;

- сформулювати методику дослідження джерел;

- виявити відомості із виданих арабських біографічних словників про хадісознавців, факіхів, суфіїв та інших вчених мужів, чиє походження і діяльність були пов'язані зі Східним Кавказом;

- узагальнити та дослідити усі біографічні відомості відносно кожного окремо узятого персонажа, що причетний до розвитку мусульманської духовної та культурної традиції у регіоні на досліджуваний період;

- визначити ступінь відображення історії арабських завоювань та процесу ісламізації на Кавказі VII-VIII ст. у біографічних зводах;

- систематизувати по Аррану, Ширвану і Дербенту біографічну інформацію IX-XIII ст. та проаналізувати її у хронологічній послідовності;

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що

- у науковий ужиток вводиться найбільш об'ємний матеріал біографічних джерел по історії ісламу на Східному Кавказі VII-XIII ст..;

- у біографічних відомостях ідентифікуються імена більше сотні представників арабо-мусульманської освіти, життя та діяльність яких були пов'язані зі східнокавказькими містами;

- у світлі відомостей про ранні покоління мусульман визначається хронологія початку ісламізації в Аррані, Ширвані та Дербенті;

- окреслено головні центри пропаганди ісламу на Східному Кавказі, а також розкрито їх роль у духовному та культурному житті регіону;

- визначаються ідеологічні та релігійно-правові течії у ісламі, послідовники яких, згідно біографічних відомостей, були представлені у регіоні;

- вперше проаналізовано інформацію відносно му'тазилитів та му'тазилитському вчення у Аррані;

- розкрито репертуар творів створених на Східному Кавказі, які написані арабською мовою;

- викладені відомості про спілкування вчених із Східного Кавказа з `улама' інших мусульманських країн, а також визначаються міста і регіони Халіфата, з якими Арран, Ширван і Дербент підтримували духовні та культурні зв'язки.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її положення і висновки, а також фактичний матеріал можуть бути використані при дослідженні історії країн Близького і Середнього Сходу та ісламу, а також при викладанні вузівських курсів та спецкурсів з історії середніх віків країн Азії та Африки.

Особистий внесок здобувача. Всі статті та доповіді по проблемі дослідження виконані дисертантом одноосібно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дисертації викладено в доповідях на всесоюзних наукових конференціях сходознавців “Бартольдівські читання” (Москва, 1987, 1990), регіональній науковій конференції “Джерелознавство історії Північного Кавказу і Дагестану” (Махачкала, 1991), міжнародної наукової конференції “Історична пам'ять і форми її втілення” (Москва, 2000), III, V, VI, VIII та X міжнародних наукових конференціях “Сходознавчі читання А.Кримського” (Київ, 1999, 2001 2003, 2004, 2006).

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження знайшли своє відображення у 10 статтях, чотири з яких було розміщено у фахових наукових виданнях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів (11 підрозділів), висновків (заг. кільк. 195 с.) та списку використаної літератури (290 позицій).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми та її зв'язок з науковими програмами, планами, темами, окреслено предмет і об'єкт, хронологічні і географічні межі, мету і завдання, розкрито методологічну базу, наукову новизну та практичне значення дисертаційного дослідження.

Першій розділ “Арабські біографічні словники: історіографія, огляд джерел і методи вивчення” складається з трьох підрозділів.

У першому підрозділі викладається історіографія проблеми.

Біографічні словники як жанр арабської літератури й джерело з історії ісламу та арабо-мусульманської культури привернули увагу дослідників досить давно. Перші європейські видання певної частини текстів деяких біографічних зводів були надруковані ще в XIX ст. З цього часу починається їх дослідження як творів арабо-мусульманської історіографії.

Зокрема, німецький орієнталіст К. Брокельманн у загальній історії арабської літератури надав інформацію про більшість біографічних збірок, а повідомлення про андалузьких авторів узагальнив іспанський арабіст Ф. Понс-Бойгес. У другій половині минулого століття в більш докладній редакції історії арабської літератури німецький сходознавець Ф. Сезгін презентував стислі біобібліографічні нотатки про авторів, які здійснювали складання життєписних творів в мусульманських країнах.

У другій половині XX ст. з'явилися роботи, що свідчать про збільшення інтересу до неї як жанру арабської історіографії. У фундаментальній науковій праці американського орієнталіста Ф. Розенталя на засадах матеріалів середньовічних арабських авторів аз-Захабі та ас-Сахаві було наведене докладне описання біографічного жанру мусульманської історіографії. Відомий англійський арабіст Х.А.Р. Гібб в окремій науковій статті стисло, й разом з тим досить ємко проаналізував мотиви створення арабських біографічних словників, а також принципи відбору персоналій, структуру окремої замітки. Цікаві думки про генезу жанру і його зв'язку з доісламською генеалогічною традицією арабів висловив сирійський історик М. Абйад. Ґрунтовно досліджував теорію та історію жанру табакат (“розряди”) в арабській біографічній літературі І. Хафсі^. в окремій статті, а також у главі дослідження про арабську класичну історіографію, подав різні концепції узагальнення біографічних матеріалів американський арабіст Т. Халіді.

У вітчизняній арабістиці один із перших оглядів біографічної літератури представив А.Ю. Кримський. В 60-і р. в Арабському кабінеті Ленінградського відділення (нині Санкт-Петербурзького філіалу) ІС АН Росії розпочалася підготовка великої звідної роботи з історії арабської історіографії середніх віків. В рамках даного дослідження написали роботи про арабо-мусульманську історіографію в Іспанії і Єгипті К.А. Бойко, а також про шиїтську історичну літературу VIII - Х ст. Ірану, Іраку і Середньої Азії С.М. Прозоров, в яких чималу частку біобібліографічних нарисів присвячено авторам життєписного жанру.

У сходознавчих дослідженнях накопичено певний досвід системного вивчення біографічних відомостей. Французький орієнталіст К.Каен на основі матеріалів біографій зробив аналіз занять у сфері торгівлі і ремесла осіб, що здобули популярність як знавці хадісів і законознавців. Історія знаменитих сімей Нішапура американського дослідника Р. Булліта також спирається на матеріал, узагальнений з різних біографічних джерел. Духовні й культурні зв'язки Сирії з іншими країнами Халіфату за біографічними відомостями “Історії Дамаску” представив сирійський історик М. Абйад, а французький арабіст Л. Пузе узагальнив відомості про духовні контакти Магріба і Сирії в XIII ст. Іракський учений Н.Ма`руф проаналізував величезний масив біографічних відомостей, спробував спростувати твердження Ібн Халдуна про домінування в Халіфаті вчених неарабського ­походження. Помітним досягненням в системному дослідженні біографічних джерел стала зазначені вище роботи санкт-петербурзьких арабістів, в рамках якої була апробована результативна методика дослідження існадних ланцюгів. Тільки за відомостями біографічних творів досліджувала культурне життя Середньої Азії в IX - XIII ст. узбецький арабіст Б.А. Вахабова. Грузинський арабіст Г.Г. Жоржоліані присвятив велику статтю кількісним методам аналізу біографічних відомостей, і на матеріалах універсального біографічного зводу Ібн Халлікана продемонстрував результати їх застосування.

Історія ісламу, поширення арабської мови і арабо-мусульманської духовної традиції на Східному Кавказі тією чи іншою мірою порушувалася в дослідженнях з середньовічної історії регіону. В 60-і роки минулого століття з'явилися дослідження азербайджанських і дагестанських сходознавців, в яких на базі відомостей арабських історичних хронік, географічних творів і різних джерел місцевого походження було докладно висвітлено історію арабських завоювань, розвитку політичних і соціально-економічних процесів, а також ісламізації на Східному Кавказі. Висвітлення деяких сторін історії культурного життя на Східному Кавказі стало можливим завдяки вивченню епіграфічних матеріалів в роботах Л.І. Лаврова, А.Р. Шихсаїдова, М.С. Нейматової. Виявлення місцевих пам'яток арабською мовою та їх дослідження В.Ф. Мінорським, В.М. Бейлісом, і А.К. Алікберовим суттєво доповнили уявлення про арабо-мусульманську духовну і культурну традицію в регіоні.

Щодо системного дослідження біографічних відомостей як джерела з історії Східного Кавказу, то початок йому було покладено в роботах азербайджанського сходознавця З.М. Буніятова, який у ряді статей і монографії з історії держави атабеків Азербайджану вперше узагальнив відомості з різних джерел. Об'ємний біографічний матеріал з історії ісламу на Східному Кавказі XI - XII ст. досліджував російський арабіст А.К. Алікберов. Незважаючи на певні успіхи в дослідженні історії ісламу на Східному Кавказі, картина існування його конкретних форм в регіоні, особливо в перші століття після арабського завоювання, залишається неповною. В цих умовах актуальним є залучення додаткових джерел інформації, у тому числі й біографічних відомостей.

У другому підрозділі представлено огляд основних джерел дисертаційного дослідження - арабських біографічних словників, дається аналіз принципів і форм узагальнення біографічних матеріалів, пошуково-організаційних систем, концепцій відображення окремих життєписів.

Більша частина біографічних творів відома під назвою “розряди” (табакат), з яких розпочалося становлення самого жанру як самостійного напрямку в арабській книжковій традиції. Ранні табакати в першу чергу були присвячені особам, які передавали хадіси. Зразком такого словника є “Велика книга розрядів” (Кітаб табакат ал-кабір) Ібн Са`да, де узагальнено відомості про перші покоління мусульман. “Розряди” виявилися найбільш зручними для систематизації відомостей про осіб, які представляли окрему наукову дисципліну, богословсько-правничий напрям в ісламі. Понад усе табакати практикувалися в середовищі законознавців. Ідею табакат було перенесено і на представників некоранічних наук.

З інтересами `ілм ал-хадіс було пов'язано створення біографічних творів під назвою “історія” (та'ріх). Хадісознавці приділяли велику увагу встановленню часу життя осіб (дат народження, а найчастіше дат кончини), про яких згадується в існадах. Зібрану інформацію фіксували в хронологічній послідовності за датами кончини. У об'ємних зводах матеріал розподілявся за розділами, що охоплювали однакові відрізки часу (наприклад, в “Малій історії” (ат-Та'ріх ас-сагір ал-Бухарі по десятиліттях).

Встановлення правильної вимови і написання імен передавачів хадісів стало предметом праць в “науці про імена передавачів хадісів (`ілм асма' ар-рід жал), окремої галузі `ілм ал-хадіс. Перші твори, відомі під загальною рубрикою “схоже і різне” (ал-му'таліф ва-л-мухталіф), були укладені авторитетними вченими традиціоналістами Х-XI ст. (ад-Даракутні, ал-Хатіб ал-Багдаді). Найбільш довершеним зразком творів в `ілм асма' ар-ріджал стало “Вдосконалення в усуванні явного сумніву в схожому й відмінному з імен особистих, прізвиськ і відносних імен” (ал-Ікмал фі раф` `арід ал-іртійаб `ан ал-му'таліф ва-л-мухталіф мін ал-асма' ва-л-кунйа ва-л-ансаб) Ібн Макули (пом. у 422/1031 р.), в якому автор не тільки виправив помилки, допущені попередниками в написанні окремих імен, але й розташував матеріал в зручнішому алфавітно-порівняльному порядку. Особливе місце серед цих творів посіла “Книга про відносні імена” (Кітаб ал-ансаб) ас-Сам`ані (пом. в 562/1167 р.), в якій він обмежився відносними іменами за місцевістю, племенем, родом занять тощо, але подав багатий біографічний матеріал.

Оригінальним жанром арабської біографічної літератури є “історії міст” в біографіях. Перші спроби узагальнити біографічні матеріали за регіонами або містами, ймовірно, робилися вже в Х ст. Сліди таких узагальнень ми спостерігаємо в ранніх загальних зведеннях про перші покоління мусульман типу табакат. Дослідження текстів передмов до “історій міст” дає нам підстави стверджувати, що вони стали своєрідним відображенням посиленого регіонального і міського патріотизму, зумовленого зростанням економічної, політичної і культурної активності міст. Оскільки авторами історій міст були вчені мухаддіси, то біографічна частина творів складалася в основному з життєписів осіб, які займалися передачею хадісів. При помітному превалюванні відомостей про знавців хадісів в частині біографічних історій проглядається тенденція поступового ­розширення бачення історії, що надавало їм характеру всеосяжних місцевих біографічних словників. Прагнення до огляду й обліку ширшого кола біографічних матеріалів демонструють дві найоб'ємніші історії -“Історія Багдада” ал-Хатіба ал-Багдаді (пом. у 463/1071 р.) і “Історія Дамаску” Ібн `Асакіра (пом. у 571/1178 р.). В цьому відношенні вони представляють перший вдалий досвід узагальнення біографічних матеріалів в контексті історії, що створило базу для універсальних біографічних зведень кінця XII-ХV ст.

Автори ранніх історій міст наслідували традиційну побудову біографічних нотаток за “розрядами” (табакат) в хронологічній послідовності. Але більшість з них віддавали перевагу алфавітній організації біографічних матеріалів, що суттєво полегшувало пошук інформації про конкретну особу.

Універсальний біографічний словник, для якого був характерний синтез найрізноманітнішої біографічної інформації про різні персоналії в історії Халіфату - результат тенденції ототожнення біографії та історії, що намітилася в жанрі. Найбільш давній досвід всеосяжного узагальнення біографій окреслив в “Упорядкованому зводі з історії царів і народів” (ал-Мунтазам фі та'ріх ал-мулук ва-л-умам) Ібн ал-Джаузі (пом. у 597/1201 р.). Ал-Мунтазам було складено у вигляді анналів, де в кожному щорічному розділі в алфавітному порядку за власними іменами наводяться короткі, але достатньо інформативні нотатки некрологів про знавців хадісів, факіхів, адібів, поетів, адміністраторів, суддів тощо. Досконаліший зразок універсального біографічного словника, що стало результатом визнання статусу біографії як складової частини “історії” (`ілм ат-та'ріх), представляє Вафайат ал-а'йан Ібн Халлікан. Автор характеризує звід як “скорочену книгу з історії” (Кітаб ал-мухтасар фі та'ріх). Ібн Халлікан відбирав персоналії вибірково, але був досить універсальним в описанні осіб за ознакою приналежності до певного роду занять, місця й часу діяльності. Під час укладення біографічних матеріалів Ібн Халлікан дотримувався алфавітного порядку, хоча, як зазначає в передмові, спочатку чорнові записи йшли в викладі за роками, від чого автор відмовився, зіткнувшись з труднощами при пошукові інформації про конкретну особу.

Ідея всеосяжного біографічного словника, що охоплює історію країн Халіфату за всі попередні століття, якнайповніше і вичерпно була реалізована в “Повній книзі про кончину знаменитих людей” (Кітаб ал-вафі бі-вафайат ал-а`йан) Халіла ас-Сафаді (пом. у 764/1363 р.) в шістдесяти томах. Ас-Сафаді мотивує укладання такої масштабної біографічної компіляції значимістю біографії, бо, на його думку, історія - це “дзеркало часу”, а життєписи людей - кращий інструмент його розпізнавання.

У третьому підрозділі описано загальну методику і методи дослідження біографічних відомостей як історичних джерел.

Дослідження арабських біографічних словників як джерел з історії ісламу і арабо-мусульманської культури на Східному Кавказі спирається на теорію сучасного історичного джерелознавства, сформульовану на ґрунті теоретико-­пізнавальних принципів різних напрямів і шкіл в історичній науці. У відповідності з нею джерела - це не лише засіб отримання інформації про факти і явища, але й продукт культури минулого людини, так званої “чужої одухотвореності” - в даному разі, середньовічних арабомовних істориків і біографів. В рамках цивілізаційного підходу комплекс біографічних зводів арабською мовою, який склався в процесі розвитку арабо-мусульманського суспільства, розглядається як джерело відомостей про суспільство і час, в якому він був створений з певною метою для розв'язання конкретних проблем.

Біографічні дані були досліджені з урахуванням методів вивчення історичних джерел східними мовами, викладених і узагальнених в матеріалах конференції Бартольдівські читання, яка стала своєрідною школою для сходознавців-медієвістів в 70-80 рр. минулого століття. При цьому в основу даного дослідження лягли методичні підходи до вивчення арабомовних джерел, зокрема біографічних відомостей постійного учасника конференції, видатного українського сходознавця-медієвіста В.М. Бейліса.

Під час аналізу конкретних біографічних відомостей і виявленні в них інформації по Східному Кавказу було використано найбільш продуктивну методику для дослідження біографічних відомостей, яка була розроблена і застосовувалася в дослідженнях співробітниками Інституту Сходознавства АН СРСР (тепер Інституту Сходознавства РАН). Вона докладно описана в роботі санкт-петербурзьких арабістів С.М.Прозорова і М.Г. Романова.

У процесі аналізу біографічних матеріалів дисертант керується системним підходом, котрий реалізовано як на макрорівні (досліджується весь обсяг біографічних відомостей про Східний Кавказ), так і на мікрорівні (аналізується вся інформація з різних біографічних зведень, та й не тільки з них, про конкретну особу). Такий підхід дозволяє оптимально вирішити основне завдання дослідження - визначення інформаційного потенціалу всього корпусу біографічних джерел для відтворення цілісної картини предмета конкретно-історичного аналізу - історії ісламу і арабо-мусульманської культури на Східному Кавказі.

При сучасному рівні знань про історію ісламу і арабо-мусульманської культури на Східному Кавказі джерелознавче дослідження орієнтоване не стільки на вивчення особливостей і термінології джерел, скільки на аналіз їх свідчень про окремі особи і події. На це свого часу звернув увагу і В.М. Бейліс, який зазначив, що “в умовах, коли та чи інша пам'ятка є основним джерелом для вивчення певного кола питань, джерелознавче дослідження неминуче переходить від аналізу пам'ятки до розгляду конкретно-історичних питань”.

У висновках розділу запропоновано й описано оптимальну форму оформлення посилань на електронні тексти і обліку їх в бібліографії з урахуванням специфіки змісту та структури бібліотеки ал-Варрак на Інтернет сайті: www.alwaraq.net, якою здебільшого користувався автор дослідження.

У другому розділі “Відомості арабських біографічних словників про іслам та вчених мусульман на Східному Кавказі у VIІ-Х ст.”, який складається з чотирьох підрозділів, аналізуються дані про осіб, причетних до історії ісламу і арабо-мусульманської культури в Аррані і Баб ал-абваба (Дербента) VII-Х ст., які здобули популярність в країнах Халіфату як знавці хадісів і Корану, законознавці, літератори (адіби) і богослови (мутакалліми).

У першому підрозділі викладена історія завоюванння Східного Кавказу та проаналізовано відомості біографічних словників які містять інформацію про осіб, чия діяльність була пов'язана із Східним Кавказом VII-VIII ст. У більшій частині вони повідомляють про воєначальників та адміністраторів Халіфата. В біографіних зводах відсутні відомісті про асхабів та табі`іїв (представники перших двух поколінь мусульман), що вкоренилися на Східному Кавказі та займалися тут передачей хадісів. Найраніші відомості про знавців хадісів, що діяли в Армінії (відповідно в Аррані), відносяться до першої третини VIII ст. Але ці відомості є фрагментарними та незначними, і не дозволяють судити про деталі відносно духовного та культурного життя мусульманської громади у регіоні. Тим не менш, сповіщаючи про перших мусульман, які професійно займалися проблемами віровченням ісламу, вони дають можливість визначити час їхньої діяльності як початок формування мусульманської конфесійної системи на Східному Кавказі. Важливо відмітити, що за тими ж відомостями, ісламізація в Аррані дещо випереджала цей процес у Дербенті, а ситуація в Ширвані не знайшла будь-якого відображення як в історичних хроніках, так і в біографічних відомостях.

У другому підрозділі вперше піддаються аналізові біографічні відомості про вихідців з Аррану, які в IX-Х ст. здобули популярність у себе на батьківщині і за її межами як знавці хадісів, факіхі і літератори. Відомі імена вчених з Барда`а, котрі на початку IX ст. відвідали країни Халіфату для продовження своєї освіти, а після завершення навчання займалися викладанням хадісів і фікха в рідному місті і за його межами. Деякі з них стали знаними як автори творів. Окрім Барда`а (значно меншим числом), в біографічних зведеннях виявлено інформацію про вихідців з Гянджі, Кабали і Варсана.

Біографічний матеріал дозволяє стверджувати, що в IX-Х ст. у Аррані склалися центри арабо-мусульманської освіченості, в яких були представлені як традиціоналісти (мухаддіси і законознавці), так і адіби. Арранські міста, в першу чергу Барда`а, в цей період вступили в інтенсивні зносини з культурними центрами Халіфату. Серед вихідців з Аррану цього періоду можна виділити Абу `Усмана Са`іда б. `Амра ал-Азді ал- Барда`і, `Усман б. `Амра Ал-Барда`і (пом. у 292/905 г), законознавця-шафі`іта і мухаддіса, Абу Бакра Ахмада б. Рауха б. Харуна ал-Бардіджі ал-Барда`і (ум . у 301/913 р.), авторів ранніх творів про передавачів хадісів, суфіїв Ахмада б. Мухаммада Абу-л-`Аббаса ал-Барда`і (пом. у 376/986 р.) і `Абд ал-Вахіда ал-Варсані (пом. у 372/982 р.), котрий уклав табакат про суфіїв.

На основі біографічних відомостей дисертантом висловлені судження про кола освічених громадян в Аррані, які представляли `ілм ал-хадіс, фікх і адаб (витончену словесність арабською мовою). Серед усіх біографічних матеріалів, як за кількістю згадуваних життєписів, так і за значущістю окремих персонажів перше місце посідає столиця Аррана - Барда`а. Ця інформація дозволяє нам стверджувати, що до середини Х ст. Барда`а перетворилася на найкрупніший центр арабо-мусульманської освіченості в межах всіх кавказьких володінь Халіфату. Аналіз відомостей про приналежність до певної правничої школи показує, що як у місті, так і в усьому регіоні переважали прихильники аш-Шафі`і.

Згасання Барда`а як центру мусульманської ученості внаслідок зруйнування міста русами в 332/943 р. і подальша еміграція освічених осіб в центральні області і Мавараннахр, украй негативно позначилися на розвитку духовного і культурного життя мусульманської общини в Аррані.

У третьому підрозділі піддані дослідженню біографічних відомостей про одну з невідомих раніше сторінок історії духовного і культурного життя Східного Кавказу - про му`тазилітське вчення в містах Барда`а і Байлакан. Підрозділ починається з короткого огляду історії і ідеології мусульманського раціоналізму і аналізу відомостей джерел про спроби кадаритів поширити своє вчення в кавказьких володіннях Халіфату.

Матеріали про діяльність кадаритів і ранніх му`тазилітів на Кавказі вводяться в науковий ужиток і аналізуються вперше. У зводі ал-каді `Абд ал-Джаббара ал-Хамадані (пом. у 415/1023 р.) згадуються кадарит - Гайлан ад-Дімашкі (пом. близько 125/742 р.) і му`тазиліт Хумайд ат-Тавіл (пом. у друг. пол. ­VII ст.), які займалися пропагандою свого вчення в Армінії. Про успіхи їхньої місії свідчить інший му`тазилітський автор, Абу-л-Хасан ал-Балхі (пом. у 319/930 р.), який серед місць, де переважали прибічники му`тазилітів, називає Барда`а і Байлакан. Дану інформацію суттєво доповнюють біографічні нотатки про трьох му`тазилітів Барда`а - Ахмада б. ал-Хусайна ал-Барда`і (пом. у 310/922), Ахмада б. `Умара ал-Барда`і (пом. у серед. Х ст.) і Мухаммада б. `Абдаллаха ал-Барда`і (пом. після 340/951), які працювали в Багдаді. Ахмад б. ал-Хусайн представляв ханафітський мазхаб, а Мухаммад б. `Абдаллах, як свідчить Ібн ан-Надім, дотримувався харіджитських поглядів. Інформація про харіджитів в регіоні певним чином відобразилась в арабських хроніках і географічних творах. Про харіджитів у зв'язку з повстанням під проводом Абу Мусліма аш-Шарі наприкінці VIII ст. повідомляє ал-Куфі, а Дайсам б. Ібрагім ал-Курді, що правив в 20-і рр. в Барда`а, у Ібн ал-Асіра також названий харіджитом. Про ханафітів у всіх містах Армінії, але менше, ніж про шафі`ітів писав ал-Мукаддасі. Аналіз матеріалів про му`тазилітів продемонстрував, що біографічні відомості залишаються головним джерелом інформації про окремі ідеологічні течії в ісламі на Східному Кавказі в ранньому середньовіччі.

У четвертому підрозділі аналізуються біографічні відомості про вихідців з Баб ал-абваба (Дербента). З виявлених в різних біографічних словниках відомостей найбільш ранню діяльність вихідця з Дербента відображає повідомлення про знавця хадісів ал-Хасана б. Ібрагіма ал-Бабі (кінець VIII - поч. IX ст.), який слухав хадіси від басрійського мухаддіса Хумайда ат-Тавіла (пом. у 142/759 р.), а далі займався їх поширенням на батьківщині. Про спілкування `улама' з Баб ал-абваба з ученими в Багдаді в першій половині IX століття, а також про його духовні зв'язки з Барда`а дізнаємось з повідомлень про Мухаммада б. Хішама б. Абу-л-Валіда б. `Абд ал-Хаміда Абу-л-Хасана ал-Бабі. Про мухаддісів у місті в другій половині X століття та їх контакти з ученими з Джурджана, Ісфахана, Єгипту повідомляють нотатки про Хубайіба б. Фахда ал-Бабі, Ібрагіма б. Джа`фара ал-Бабі, Хілаля б. `Ала ал-Бабі. Знавці хадісів з Дербента, які відвідували Багдад і інші духовні центри Халіфату в IX-Х ст., були відомі ще з однієї нісби з другої частини арабської назви міста - ал-Абвабі. Відзначаючи, що з таким відносним ім'ям відома група осіб, джерела називають одну з них - `Абдаллаха б. Ахмада ал-Абвабі (перш. пол. IX ст.). В Кітаб ал-ансаб ас-Сам`ані в поіменній статті ал-Хазарі сповіщає про осіб з таким відносним іменем, відомих в Багдаді як знавці хадісів з Баб ал-абваба. В різних біографічних зводах містяться біографічні відомості про суфія Зухайра б. Ну`айма ал-Бабі (пом. між 201/816 - 210/826 рр.) Відомості про нього є найбільш давньою згадкою про мусульманських аскетів в Баб ал-абвабе. Наявність зуххад в місті вже VIII ст. безумовно пояснює досить сильний вплив суфізму тут в ХI-ХII ст. Ймовірно, вже в ранній період попередники суфіїв відігравали важливу роль в поширенні ісламу в регіоні. Біографічні відомості безперечно доповнюють дослідження А. Алекберова про суфійські традиції в Баб ал-абвабе, що дозволяє говорити про появу передумов цього явища в VIII-Х ст.

У життєписах знаменитого мусульманського богослова-мутакалліма `Алі б. Ісма`іла Абу-л-Хасана ал-Аш`арі (260/874-324/936) та його учня малікітського законознавця Мухаммада б. Ахмада б. Мухаммада б. Я`куба б. Муджахіда Абу `Абдаллаха ат-Та'і (пом. у 370/980 р.) відмічається, що вони були авторами рисала (посланий), адресованого вченим Баб ал-абваба.

Біографічні відомості дозволяють стверджувати, що в IX-Х ст. Дербент став поряд з Барда`а в Аррані значним центром мусульманської освіченості на Східному Кавказі, який рано налагодив відносини з такими центрами за межами регіону. Висновки про значущість Дербента як центру арабо-мусульманської освіченості в Східному Кавказі, висловлені за результатами дослідження біографічних відомостей про вихідців з міста, в VIII-X ст. цілком відповідають результатам дослідження інших найбільш масових джерел - місцевих епіграфічних пам'яток. Л.Лавров, підсумовуючи результати вивчення арабомовних мусульман ських епіграфічних пам'яток на Північному Кавказі, зазначав, що з огляду на величезну кількість куфічних написів, Дербенту належить перше місце на Каспію і одне з перших місць у світі.

Третій розділ “Східний Кавказ XI-XIII ст. у зводах арабських біографічних словників” відображає результати дослідження біографічних нотаток у зведеннях про знавців хадісів, факіхів, адібів, чиє походження або діяльність були пов'язані з Арраном, Ширваном і Дербентом XI-XIII ст. Він складається з чотирьох підрозділів.

У першому підрозділі проаналізовано біографічні відомості про вихідців з Аррана ХІ-ХІІІ ст. Судячи з відносних імен (нісб), особи, про яких згадується в біографічних зводах, представляють Гянджу і Байлакан, але трапляються персонажі з нісбою ал-Аррані (`Абд ал-Аррані). Вони діяли як в Аррані, так і за його межами в XI-XIII ст. Немає відомостей про вихідців з Барда`а, в той же час переважають відомості про учених, вихідців з Гянджі, до якого в цей період перейшло верховенство в політичному, соціально-економічному і духовному житті Аррана. У розділі аналізуються дані про вихідців з Байлакана, де, як відомо, в кінці XI ст. жив і працював Мас`уд б. Намдар, автор однієї з пам'яток арабської книжкової традиції на Кавказі. Вихідцем з Байлакана, який досяг високого становища за межами Аррану, в XIII ст. був аз-Закі ал-Байлакані (пом. у 667/1268 р.), якому сприяв султан Ємену. Наші матеріали також свідчать про те, що згаданий Мас`уд б. Намдар був не самотнім в мистецтві епістолярного жанру і віршування арабською мовою в Аррані. За свідченнями авторів, які були близько знайомі зі станом культурного життя на Східному Кавказі Абу Тахіра ас-Сіллафі, Ібн ал-Фуваті, творцями віршів арабською мовою в Аррані, як і в інших країнах Халіфату, захоплювалися і суфії. Зміст цитованих в Талхис маджма` Ібн ал-Фуваті чотиривірші арранських суфіїв схожий з мотивами містичної поезії в інших країнах Халіфату.

У другому підрозділі біографічними даними про вихідців з Ширвану XI - XIII ст. підкріплюються вже відомі висновки про зростання культурного і духовного життя в державі Ширваншахів наприкінці XI-XII ст. При фактичній відсутності в біографічних зводах якихось відомостей про ширванців, котрі жили в IX - Х ст., цей період представлено біографічними нотатками про понад десятеро освічених осіб, що свідчить про явну активність представників арабо-мусульманської освіченості в Ширвані на той час. Персонажі біографічних нотаток представляють в основному осіб, що займалися релігійними дисциплінами - мухаддісів, факіхів, знавців Корану. Згадуються і автори творів (`Алі б. Ахмад ал-Ва'іза б. ал-Муфадді аш-Ширвані, Ауд б. Ахмад Абу Халаф аш-Ширвані та ін.'), що дозволяє нам говорити про арабську книжкову традицію в державі Ширваншахів. Суттєво доповнюють наші уявлення про наукове життя тут біографічна замітка в Кітаб ал-вафі ас-Сафаді про Шамс ад-дину аш-Ширвані, який у другій половині XIII ст. у Єгипті як знавець філософії і астрономії брав участь в диспутах раціоналістів і займався передачею відомого твору Ібн Сіни Кітаб ал-ішарат.

У третьому підрозділі дається аналіз біографічних відомостей про вихідців з Дербенту, які у себе на батьківщині і за її межами здобули популярність як знавці хадісів і факіхи. Дослідження археологічного матеріалу А.А.Кудрявцевим, епіграфічних пам'яток Л.Лавровим і А.Шихсаїдовим, арабомовних творів дербентських авторів XI-XII ст. В.Мінорським і А.Алікберовим, дозволило всебічно висвітлити життя міста в цей період, охарактеризувати його роль як значного осередку пропаганди ісламу і суфійської традиції в XI-XIII ст. Біографічні відомості частково доповнюють уявлення, що склалися. На основі відомостей арабських біографічних словників установлено імена вчених, які в XI-XII ст. діяли у Дербенті, а також представляли його у Багдаді, Єгипті, Мавараннахрі та інших мусульманських країнах (ал-Хусайн б. Мухаммад ад-Дарбанді (пом. у 456/1063 р.), `Усман б. Мусаддід ад-Дарбанді (пом. після 500/1109 р.), Ахмад б. Са`ід ал-Фарікі (пом. у друг. пол. XII ст.) тощо. Завдяки Абу Тахіру ас-Силафі, який навчався у місті, а після переїзду до Єгипту навчав суфія Мухаммада б. Дауда б. `Усмана ад-Дарбанді, збереглися цікаві відомості про вчених з Дербенті.

Біографічні відомості також підтверджують думку про активну участь в духовному і культурному житті міста вихідців із ал-Лакза і про наявність тут сімейної традиції успадкування знань. Інформація біографічних зводів дає можливість охарактеризувати Дербент як вагомого учасника духовного та культурного діалогу центру та провінцій Халіфату наприкінці XI - першій половині XII ст., де, судячи із життєписів суфіїв, мусульманські містики відігравали неабияку роль.

В четвертому підрозділі на засадах біографічних відомостей виявлене життя й різні напрями діяльності єдиного вченого-літератора зі столиці Аррану - `Умара ібн `Усмане ал-Джанзі (пом. у 550/1155 р.). Про нього ­повідомляють Абу Са`д ас-Сам`ані, Ібн ал-Асір, Йакут ал-Хамаві та Ібн ал-Фуваті. `Усман ібн `Умар - єдина особа зі Східного Кавказу, про чиє життя міститься велика біографічна стаття в Іршад ал-аріб Йакута ал-Хамаві. Відомості Йакута настільки докладні, що дають можливість простежити окремі періоди життя й діяльності, та скласти уявлення про різнобічність творчості адіба з Гянджі. Біографія цілком відповідає параметрам життєпису, які автор визначив у передмові до зводу. `Умар ібн `Усман являє собою типового освіченого літератора. Про рівень його освіченості інформують імена його вчителів, серед яких згадується відомий адіб XII ст. Абу-л-Музаффар ал-Абіварді (пом. у 507/1111 р.), що очолював на той час бібліотеку мадраси ан-Нізамійя в Багдаді. Не менш відомим був також й Абу Мухаммад ад-Дуні, у якого ал-Джанзі вивчав хадіси. На ґрунтовні знання `Умара б. `Усмана в `ілм ал-хадіс і адабе вказує той факт, що вчений з Гянджі був одним з шанованих вчителів Абу Са`да ас-Сам`ані. Автор Кітаб ал-ансаб високо оцінював знання вчителя, що демонструє характеристика, яку він надав своєму наставникові, а також неодноразове згадування ним ал-Джанзі як авторитетного знавця хадісів та адіба. Біографічні матеріали про Абу Хафсе ал-Джанзі, хоч й відображують його діяльність в тих центрах, де він спілкувався з авторами зводів, або з інформаторами, все-ж таки свідчать про культурне піднесення в Гянджі, де були закладені основи його освіченості. Розмаїття жанрів його віршів свідчать про існування наприкінці XI - на поч. XII ст. у столиці Аррану середовища, в якій `Умар б. `Усман набув перших навичок у витонченій словесності арабською мовою. Те, що він створив поза межами Східного Кавказу є ще однім свідченням, сприяння владою тут в XII столітті розвитку персидської поезії, шедеври якої було створено Нізамі, Хакані та іншими представниками ширванської поетичної школи.

У висновках дисертації підбито підсумки дослідження арабських біографічних словників як джерел з історії ісламу та арабо-мусульманської культури на Східному Кавказі в IX-XIII ст.

Відомості арабських біографічних словників про Східний Кавказ за обсягом значно поступаються подібним звісткам про інші регіони Халіфату. Через загальну спрямованість вони переважно відображають життя й діяльність поза тими містами, в яких вони народилися й розпочали вивчати хадіси та інші релігійні науки. Згідно с цими відомостями, історичні і конфесійні процеси в Аррані, Ширвані та Дербенті, на відміну від країн Халіфату, де зародилася і розвивалася місцева біографічна література, простежуються слабше. Проте, біографії мухаддісів, факіхів, мутакаллімів, суфіїв і адібів з Барда`а, Баб ал-абваба та інших міст залишаються одним із значущих джерел, ґрунтуючись на яких можна мати уявлення про розвиток мусульманської духовної і культурної традиції на Східному Кавказі в VII-ХIII ст.

Біографічні відомості про тих, чия діяльність була пов'язана зі Східним Кавказом VII-VIII ст., дає можливість визначити час їхньої діяльності - перша третина VIII ст., як початок формування мусульманської конфесійної системи на Східному Кавказі, а також відмітити, що ісламізації в Аррані випереджала цей процес у Дербенті, а ситуація у Ширвані не знайшла відображення у джерелах, що досліджуються.

Системний аналіз усіх біографічних відомостей про вихідців зі Східного Кавказу IX-X ст. надав можливість виявити, що тут, як і в інших частинах Халіфату, на цей час склався стан мусульман - вчених мужів. Його найбільш численну і активну часткою були мухаддіси і факіхи, переважно прихильники аш-Шафі`і та ханафіти. Такі звістки дозволили достовірно визначити Барда`а й Баб ал-абваб як найзначніші центри мусульманської освіченості в регіоні VIII-X ст., які вступили в зносини з такими ж центрами в Сирії, Іраку, Фарсі, Хорасані, Єгипті та Мавараннахрі. На ­Східному Кавказі з'явилися вчені, що удостоїлися визнання як авторитети в `ілм ал-хадіс та інших галузях мусульманської науки не лише на батьківщині, але й у Багдаді та Дамаску. Досліджуваний біографічний матеріал поширив уявлення про ідеологічні форми і характер ісламу в Аррані, висвітливши одну з невивчених сторінок духовного життя, а саме присутність в країні прибічників му`тазилітської богословської школи.

Східний Кавказ XI-XIII ст. представлено в біографічних зводах матеріалом, що є значніший в сумарному відношенні та різноплановий за характером відображення духовної та культурної ситуації в регіоні. Біографічні відомості щодо Аррану відображають діяльність вихідців з двох великих на той час міських центрів, а саме Гянджі і Байлакана.. На відміну від попереднього періоду, в біографічних джерелах знайшли відображення життєпису мухаддісів, факіхів та інших освічених осіб з Ширвану, який в XI - на поч. XIII ст. зазнавав політичного та культурного піднесення. Біографічний матеріал щодо Ширвану є показовим в аспекті розвитку тут традиційної арабо-мусульманської освіченості, тому що в дослідженнях про державу Ширваншахів активність культурного життя тут пов'язувалася найчастіше з творчістю славнозвісних персомовних поетів (Кагані, Нізамі тощо). Інформація біографічних зводів характеризує Ширван XI-XIII ст. як значний центр, де існувало середовище знавців хадісів, які презентували її в Іраку, Ірані, Єгипті та інших країнах Халіфату. Відомості про Дербент X-XIII ст. свідчать не тільки про подальший розвиток тут `ілм ал-хадіс, фікха та інших релігійних наук, але й про значне розширення і активізацію на той час контактів дербентських `улама' з ученими з Багдада, Хамадана, Дамаску, Мавераннахра, Хорасана. А нісби ал-Лакзі, ал-Хиналукі говорять про активізацію центрів освіти і на околицях міста.

Біографічні відомості і на сьогодні - найбільш масове джерело, системне дослідження якого, на наш погляд, дозволяє розкрити ті сторони духовного і культурного життя країн Халіфату, що не знайшли свого висвітлення в історичній літературі, а також піддати історичному аналізові багато проблем, де дослідники обмежились лише теоретичним тлумаченням.

Аналіз біографічних зводів дає можливість зробити деякі висновки про перспективи і методи подальшого вивчення джерел з історії ісламу і ­арабо-мусульманської культури на Східному Кавказі. Хоча дослідження основних джерел для історії цього періоду далеко не вичерпані, виявлення нових матеріалів має йти по одній лінії - шляхом дослідження поіменних згадувань у всіх пам'ятках арабською мовою. Йдеться не лише про богословські, правознавчі та інші твори, в яких представлено існади. Уважного вивчення дослідниками заслуговують арабографічні лапідарні пам'ятки на середньовічних меморіальних комплексах як в регіоні, так і за його межами. У них можуть віднайтись відомості, які не лише доповнять інформацію, виявлену в біографічних зводах, але й відкриють нові факти історії ісламу і арабо-мусульманської культури на Східному Кавказі VII-VІІІ ст.

Основні положення дисертації викладено в таких роботах:

Статті:

1. Поэт и ученый `Умар б. `Усман ал-Джанзи (К вопросу о контактах Гянджи с культурными центрами Ближнего и Среднего Востока в XII в.) // Идеология и политика. Ч. II. - М., 1986. - С. 91-97.

2. Выходцы из Барда`а в среде ученых Багдада и других культурных центров Халифата в IX-Х вв. // Известия АН Азерб. ССР. Серия истории, философии и права. - 1990, № 1. - С. 115-121.

3. Возникновение и развитие арабской биографической литературы (IX- XV вв.) // Вісник ЛДПУ ім. Т. Шевченка. Історичні науки, педагогічні науки. 2000, № 12. - С. 63-77.

4. Сведения об ученых-выходцах из Дербента VIII-X веков в арабских биографических сочинениях // Вісник ЛДПУ ім. Т.Шевченка. Історичні науки, педагогічні науки. - 2002, № 2(46). - С. 49-54.

Тези доповідей:

5. Географический словарь и словарь литераторов Йакута как источник по истории культурных связей Восточного Закавказья с центрами образованности в странах Халифата в IX-XIII вв. // Бартольдовские чтения. - 1987. Тезисы докладов и сообщений. М., 1987. - С. 78-80.

6. О некоторых аспектах изучения “Та'рих Багдад” Абу Бакра ал-Хатиба ал-Багдади // Бартольдовские чтения 1990. Тезисы докладов и сообщений. - М., 1990. - С. 65-67.

7. Сведения арабоязычных биографических сочинений об Абу-л-Валиде ал-Хасане б. Мухаммаде б. `Али ад-Дарбанди. Биография образованного лица как источник по истории Средневекового Дербента // Источниковедение истории и культуры народов Дагестана и Северного Кавказа: принципы и методы изучения, оценки и использования. Тезисы докладов и сообщений и сообщений. Махачкала, 1989. - С. 19-21.

8. Арабские биографические словари о му`тазилитских деятелях в Восточном Закавказье // III Сходознавчі читання А.Кримського. Тези Міжнародної наукової конференції, присвяченої 80-річчю від народження ак. 0.Пріцака. Київ, 1999. - С. 23-24.

9. “Истории городов” как разновидность арабской биографической литературы // Восточная Европа в древности и средневековье: историческая память и формы ее воплощения. XII чтения памяти члена-кор. АН СССР В.Т.Пашуто. Москва, 18-20 апреля 2000. Материалы конференции. - М., 2000. - С. 184-190.

10. Концепция биографии образованного лица в “Табакат аш-шафи`ийа ал-кубра” Тадж ад-дина `Абд ал-Вахаба б. `Али ас-Субки (пом. в 771/1369 г.). // V Сходознавчі Читанння А.Кримського. Тези доповідей міжнародної наукової конференції. Київ, 2001. - С. 71-72.

11. Арабские ономастические словари (IX-XV вв.) // VI Сходознавчі читання А.Кримського. Тези доповідей міжнародної наукової конференції. - Київ, 2003. - С. 29-32.

12. Об арабской книжной письменности на Восточном Кавказе в IX-XIII вв. (по сведениям арабских биографических словарей) // VIII Сходознавчі читання А.Кримського. Тези доповідей міжнародної наукової конференції. - Київ, 2004. - С. 18-20.

13. О путешествии Абу Тахира ас-Силафи (475/1083 - 576/1180) на Кавказ // X Сходознавчі читання А.Кримського. Тези доповідей міжнародної наукової конференції. Київ, 2006. - С. 73-75.

Інші публікації:

14. Барда`а // Ислам на территории бывшей Российской империи. Энциклопедический словарь. Вып. 4. - М., 2003. - С. 14-16.

15. Ал-Барда`и // Ислам на территории бывшей Российской империи. Энцик­лопедический словарь. Вып. 4. - М., 2003. - С. 16.

16. Ал-Бардиджи // Ислам на территории бывшей Российской империи. Энциклопедический словарь. Вып. 4. - М., 2003. - С. 16.

17. Ал-Байлакани // Ислам на территории бывшей Российской империи. Энциклопедический словарь. Вып. 4. - М., 2003. - С. 14.

18. Ал-Джанзи // Ислам на территории бывшей Российской империи. Энцик­лопедический словарь. Вып. 4. - М., 2003. - С. 27.

19. Ад-Дарбанди // Ислам на территории бывшей Российской империи. Энциклопедический словарь. Вып. 4. - М., 2003. - С. 25.

Саідов З.А. Арабські біографічні словники як джерела з історії ісламу та арабо-мусульманської культури на Східному Кавказі у VII-XIII ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового степуня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06 - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - Інститут сходознавства ім. А. Кримського НАН України. - Київ, 2007.

В дисертації комплексно досліджено відомості арабських біографічних словників про осіб, чиї життя та діяльність були пов'язані зі Східним Кавказом VII-XIII ст. До наукового обігу вводиться значний та оригінальний матеріал з історії ісламу в регіоні. На його основі вперше досягається цілісна уява про іслам в цій області Халіфату в VII-X ст. та розкриваються невідомі раніше сторінки історії арабо-мусульманської духовної й культурної традиції тут в ХІ-ХІІІ ст.

Відомості арабських біографічних словників про Східний Кавказ за об'ємом значно поступаються подібним відомостям про інші регіони Халіфата. Вони переважно відображають життя та діяльність персоналій з поза міст, де вони народилися та почали займатися хадісами чи іншими релігійними науками. Системний аналіз біографічних відомостей про людей, які походили зі Східного Кавказу VІІ-Х ст. дозволил встановити, що тут, як і в інших частинах Халіфату, в цей період склався стан мусульман - вчених мужів. Серед усіх біографічних матеріалів ІХ-Х ст., як за загальною кількістю згаданих життєписів, так й за значимістю окремих персонажів головує столиця Аррану - Барда`а. З цієї інформації виходить, що Барда`а перетворилася на найзначніший центр арабо-мусульманської освіти в межах усіх кавказьких володінь Халіфату. Згасання Барда`а як центру мусульманської ученості внаслідок знищення міста русами у 332/943 р. дуже негативно вплинуло на розвиток духовної та культурної традиції на Східному Кавказі. Біографічний матеріал, що досліджується, висвітив одну з невивчених сторін духовного життя регіону ІХ-Х ст. - присутність тут прихильників му`тазилітської богословської школи.