Політична історія Великого князівства Литовського (до 1569 р.) в східнослов’янських історіографіях ХІХ – першої третини ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА ІМ. М.С. ГРУШЕВСЬКОГО

УДК 930.1(47)“18/19”+94(47)“12/15”

Політична історія Великого князівства Литовського (до 1569 р.) в східнослов'янських історіографіях ХІХ - першої третини ХХ ст.

07.00.06 - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Василенко Віталій Олександрович

Київ 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії та політичної теорії Національного гірничого університету, Міністерство освіти і науки України

Захист відбудеться “26” квітня 2007 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.228.01 при Інституті української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4

Автореферат розісланий “23” березня 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Песчаний О.О.

політичний князівство литовський

АНОТАЦІЯ

Василенко В.О. Політична історія Великого князівства Литовського (до 1569 р.) в східнослов'янських історіографіях ХІХ - першої третини ХХ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.06 - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України. - Київ, 2007.

Дисертація присвячена комплексному аналізу процесу вивчення політичної історії Великого князівства Литовського (до 1569 р.) в білоруській, російській та українській історіографіях ХІХ - першої третини ХХ ст. На основі використання репрезентативної джерельної бази виявлені маґістральні напрями еволюції дослідницьких поглядів та чинники, що спричинилися до цього; виділені основні етапи історії дослідження даної проблематики й притаманні їм особливості; за допомогою джерельних та історіографічних даних розроблена і верифікована авторська концепція розвитку студіювання політичної історії ВКЛ у східнослов'янських історіографіях досліджуваної доби.

Ключові слова: історія історичної науки, східнослов'янські історіографії, історіографічний процес, історіографічна традиція, політична історія, Велике князівство Литовське, Литовсько-Руська держава.

SUMMARY

Vasylenko V.O. “Political history of the Great Lithuanian Princedom (before 1569) in East Slavonic Historiographies of the 19th - first third of the 20th centuries”. - Manuscript.

The dissertation for winning the academic degree of a doctor of history in the speciality 07.00.06 - Historiography, Source Studies and Special Historic Subjects. - Grushevsky Institute of Ukrainian Archaeography and Source Studies of Natіonal Academy of Sciences of Ukraine. - Kyiv, 2007.

The dissertation is dedicated to the complex analysis of the process of study of political history of the Great Lithuanian Princedom (before 1569) in Belarussian, Russian and Ukrainian Historiographies of the 19th - first third of the 20th centuries. Sufficient rise of interest to the GLP phenomenon is observed after Polish rebel of 1830-1831. At that time Russian government and the society felt the need for “incorporation” of the past of the “Western Russia”. J.Senkovskij and N.Ustrialov proposed a theory under which the GLP was represented as a “Rus'” state, so its history is a part of “Rus'” (i. e. East Slavonic) history. Polish rebel of 1863 having caused severer aggravation of political relations than the previous one, also favored stronger and longer splash of attention to the history of the GLP. The tendencies firstly started by Ustrialov in 1830th yet became stronger in 1860th: artificial ideolizing of Lithuanian vs Rus' relations, hyperbolizing of Rus' and Orthodox influence in the GLP (up to non-division of Lithuania and Rus') before 1385 and later ethnic and confession antagonism, struggle of “national and religious parties”.

At the same time we notice transference of Kyїv University into the center of lithuanistic studies in Russian Empire. “Picture of history of the Great Lithuanian Princedom before the middle of the 15th century” by V.Antonovych without exaggeration became an epochal event. Critical remarks to this work made by M.Dashkevych and the related monographs of other Antonovych's students were significantly important. The specified works layed a foundation for the highest rise over all the history of lithuanistic science (1880th - 1900th). At that time two more centers appeared in Moscow and a bit later in L'viv. Starting from the beginning of 1900th we notice distinct fall of interest to political history, therewith widely researched are government and institutions of the GLP, role and positions of various social groups in political actions. It is precisely these spheres where leading positions of the following East Slavonic researchers. At the boundary of the 19th - 20th centuries an issue of the place of the GLP in “Rus'” history is arisen again. A part of Russian historians was ready to reject the concept of Senkovskij - Ustrialov and historical heritance of the GLP; Hrushevs'kyj, from his part, also stated the necessity of it.

Starting from 1910th, we notice step by step but steady reduction of intensity of lithuanistic studies. We notice beginning of crisis of East Slavonic lithuanistic sciences, resulted in transfer of the leading place in this field to Polish Historiography. The period of 20th and beginning of 30th of the 20th century turned out to bring few fruits too. In Belarussian Historiography, where the greatest attention was given to history of the GLP, the problem was weakness of staff potential. Starting from the beginning of 1930th we can notice actual interrupt of lithuanistic studies.

Thus, establishment and achievement of the best successes (so far) of East Slavonic lithuanistic science were noticed in the researched historiographic time (the 19th - the first third of the 20th centuries). Within this key stage representative source base of researches was formed, that made possible reconstruction of the main layer of historical facts. The most studied in East Slavonic Historiographies are ethnic and confession relations inside the GLP and also history of relations of this state with Moscow and evolution of Lithuanian vs Polish union relations.

Key words: History of Historical Science, East Slavonic Historiographies, historiographic process, historiographic tradition, political history, Great Lithuanian Princedom, Lithuanian-Rus' State

АННОТАЦИЯ

Василенко В.А. Политическая история Великого княжества Литовского (до 1569 г.) в восточнославянских историографиях ХІХ - первой трети ХХ вв. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.06 - Историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. - Институт украинской археографии и источниковедения им. М.С.Грушевского НАН Украины. - Киев, 2007.

Диссертация посвящена комплексному анализу процесса изучения политической истории Великого княжества Литовского (до 1569 г.) в белорусской, русской и украинской историографиях ХІХ - первой трети ХХ вв. На основе использования репрезентативной источниковой базы выявлены магистральные направления эволюции исследовательских взглядов и факторы, способствовавшие этому; выделены основные этапы истории исследования данной проблематики и присущие им особенности; с помощью источниковых и историографических данных разработана и верифицирована авторская концепция развития изучения политической истории ВКЛ в восточнославянских историографиях исследуемого периода.

Ключевые слова: история исторической науки, восточнославянские историографии, историографический процесс, историографическая традиция, политическая история, Великое княжество Литовское, Литовско-Русское государство.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Перспективним напрямом розвитку історіографічних студій є розробки в царині проблемної історіографії. Вони дозволяють встановити існуючі досягнення в сфері дослідження тих чи інших конкретно-історичних проблем, провести реконструкцію історіографічного процесу в цілому, повніше й адекватніше відтворити історію розвитку історичної науки. Особливо це стосується історії вивчення тих питань, які з певних причин були витіснені на марґінес дослідницької уваги.

Дослідження політичної історії Центральної та Східної Європи доби пізнього Середньовіччя неможливе без належної уваги до Великого князівства Литовського (далі - ВКЛ) - однієї з найбільших держав реґіону, яка протягом трьох з половиною століть відігравала тут одну з ключових ролей. Важливим є її місце і в історії східнослов'янських народів. “Литовський” період в історії Білорусі та України відокремлює їхнє до певної міри спільне (разом із Росією) минуле в “імперії Рюриковичів” від доби, коли окремішність цих трьох етносів стала цілком очевидною, утворивши підґрунтя їхнього становлення як модерних націй. За ступенем зацікавлення історією ВКЛ вітчизняна, білоруська та російська історіографічні традиції поступаються (чи дорівнюють) лише литовській, польській та німецькій. Дослідниками проблем політичної історії ВКЛ не завжди рухав суто академічний інтерес: попри віддаленість у часі, литовська доба, точніше, її інтерпретації, слугувала й слугує підґрунтям для багатьох національних історичних міфологем (більшою мірою - білоруських та російських, значно меншою - українських). Ускладненість литуаністичних студій політико-ідеологічними, в першу чергу національними, чинниками визнавалася й самими істориками, зокрема тими, хто явно підпадав під їхній вплив. Тому деміфологізація вітчизняної історії та історії Центрально-Східної і Східної Європи в цілому уявляється вельми плідним полем діяльності.

Політична історія ВКЛ протягом більшої частини радянської доби не належала до проблем, дослідження яких вважалося актуальним. Тож здобутки східнослов'янської литуаністики, отримані зусиллями декількох поколінь істориків, фактично не отримали продовження. Сучасне відродження інтересу до названих студій (у Білорусі, меншою мірою - в Росії) майже не торкнулося вітчизняної історіографії. “Литовська” доба в історії України зазвичай трактується як “темні віки”, проміжний етап, який нібито не становить самостійного інтересу. Часто доводиться констатувати й побутування в наш час концепцій, що панували (або навіть відходили в минуле) приблизно століття тому. Певною мірою це пов'язано з тим, що першочергова увага приділяється колу проблем вітчизняної історії, традиційно трактованих у якості центральних; насамперед, природно, до них відносять ті, що пов'язані з державотворчими процесами.

Нагальною є потреба адекватної оцінки досягнень східнослов'янської литуаністики. Це обумовлене й тим, що звернення до даного кола історичних сюжетів відіграло певну роль у процесі становлення модерних національних історіографій східнослов'янських народів. Значно більшою мірою це стосується білоруської історичної науки. Втім, до деякої міри зростання зацікавлення литуаністичними дослідженнями корелює і з процесом формування української національної самосвідомості, хоча для останнього притаманне насамперед зацікавлення “козацькою” проблематикою.

Дослідження історії ВКЛ допомагає подолати досі розповсюджену у вітчизняному історіописанні хибу: схильність розглядати історію України переважно ізольовано, а не в широкому контексті міждержавних та міжнародних контактів. Ця тенденція чітко простежується якраз щодо періоду перебування більшої частини українських етнічних територій у складі Литовсько-Руської держави. В той же час аналіз місця, яке займали українські землі в тодішній Центрально-Східній Європі, дає змогу по-новому поглянути на сучасні дискусії в суспільстві щодо бажаних (і одночасно таких, що нібито спираються на поважну історичну традицію) напрямів інтеґрації України. На сучасному етапі актуальним є осмислення вітчизняної історії в ширшому контексті - реґіональному, загальноєвропейському й світовому.

Таким чином, дослідження процесу вивчення в східнослов'янських історіографіях ХІХ - першої третини ХХ ст. політичної історії ВКЛ є актуальною науковою проблемою, вирішення якої дозволяє вдосконалити рівень знань стосовно загального перебігу історіографічних процесів у східнослов'янських народів, ступеню розв'язання низки конкретно-історичних проблем, виокремити перспективні напрями подальших досліджень.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Вибір теми дослідження пов'язаний із науковими традиціями, що склалися на історичному факультеті Дніпропетровського державного університету протягом 1970-90-х рр. Дисертаційна робота виконувалася згідно з держбюджетною темою науково-дослідної лабораторії історії Придніпровського реґіону кафедри історіографії, джерелознавства та архівознавства Дніпропетровського Національного університету “Етнонаціональна історія і духовний розвиток Наддніпрянщини ХVІ - початку ХХ ст.: суспільна та воєнна історія” №1-074-04 (номер державної реєстрації PІV0І0ІV00І527) та з держбюджетною темою кафедри історії України Дніпропетровського Національного університету “Теоретико-методологічні проблеми етнонаціональної та соціальної історії України” №1-117-06 (номер державної реєстрації 0106U000789).

Метою дисертаційної праці є історіографічна реконструкція та всебічне дослідження й осмислення процесу становлення в якості однієї з пріоритетних наукових проблем широкого кола питань, пов'язаних із політичною історією ВКЛ, аналіз ідейно-теоретичних методів і засобів її вивчення та розв'язання білоруськими, російськими й українськими істориками ХІХ - першої третини ХХ ст., виявлення та узагальнення характерних особливостей даного процесу.

Задля реалізації мети дослідження визначений наступний комплекс дослідницьких завдань:

- з'ясувати стан історіографічної розробки проблеми;

- обґрунтувати методи та основні теоретико-методологічні принципи дослідження;

- сформувати та систематизувати максимально репрезентативну джерельну базу праці;

- проаналізувати існуючі в історичній науці зазначеної доби концепції з комплексу проблем політичної історії ВКЛ та їхню відповідність джерельному підґрунтю;

- дослідити магістральні напрями еволюції дослідницьких поглядів та визначити чинники, що спричинилися до цього;

- визначити особливості в підходах окремих дослідників та їхніх груп до даної проблематики, а також причини цих розбіжностей, з'ясувати інтелектуальні орієнтири окремих істориків;

- виявити основні етапи у процесі дослідження політичної історії ВКЛ та притаманні їм особливості;

- проаналізувати існуючі досягнення і здобутки та на підставі цього визначити роль і місце даної доби в історіографічному опрацюванні проблематики;

- з'ясувати ступінь використання (як у науковому, так і в ідеологічному аспектах) здійсненого в досліджуваний період доробку наступними поколіннями істориків;

- за допомогою джерельних та історіографічних даних розробити і верифікувати авторську концепцію розвитку досліджень політичної історії ВКЛ у східнослов'янських історіографіях ХІХ - першої третини ХХ ст.

Об'єктом дисертаційного дослідження є білоруська, російська та українська історіографії ХІХ - першої третини ХХ ст.

Предметом дослідження є процес генези, становлення і розвитку досліджень у східнослов'янських історіографіях широкого кола проблем політичної історії ВКЛ, в контексті загального історіографічного процесу та ідеологічної й суспільно-політичної ситуації даної доби.

Методологічною основою роботи є принципи історизму та об'єктивності. Для розв'язання поставлених завдань були використані як загальнонаукові (історичний, логічний, аналіз, синтез) та загальноісторичні (проблемний, хронологічний, історико-порівняльний, історико-генетичний), так і власне історіографічні методи (історіографічний аналіз, історіографічний синтез, методи історіографічної періодизації, класифікації, проблемної хронологізації). Даний комплекс принципів і методів дослідження видається достатнім для досягнення мети і завдань дисертаційної роботи.

Хронологічні межі. Нижньою хронологічною межею в царині власне історії слугує час утворення ВКЛ - друга чверть ХІІІ ст.; з певною умовністю за таку можна прийняти 1219 р., тобто укладення угоди групою литовських князів із волинськими Романовичами. Верхньою межею є 1569 р., коли Люблінська унія поклала край реальній самостійності ВКЛ. За нижню межу досліджуваної історіографічної доби обрано злам ХVІІІ - ХІХ ст. Від часу появи “Історії держави Російської” Н.Карамзіна східнослов'янське історіописання дає значний матеріал для дослідження обраної проблематики. Природною верхньою межею є початок 1930-х рр., оскільки до цього часу історична наука на теренах СРСР значною мірою зберігала плюралізм ідей, підходів у царині теорії та методології. Пізніше стає очевидним процес формування провідних, а згодом монопольних концепцій під безпосереднім тиском з боку державної влади. Від цього часу майже на чверть століття литуаністичні студії в східнослов'янських історіографіях практично припинилися.

Наукова новизна даної дисертаційної роботи полягає в наступному:

- історія дослідження політичної історії ВКЛ доби його самостійності у східнослов'янських історіографіях ХІХ - першої третини ХХ ст. вперше стала предметом спеціальних студій як самостійна і цілісна наукова проблема;

- вперше здійснено комплексне вивчення широкого спектру дослідницьких поглядів і на цій основі проведена історіографічна реконструкція, що дозволяє максимально повно відтворити даний етап досліджень зазначеної проблематики;

- виділені окремі періоди історіографічного процесу досліджуваної доби та з'ясована їхня специфіка;

- підведений підсумок вивчення зазначеного кола проблем, зведено воєдино існуючі досягнення та лакуни в цій царині, а також вказані перспективи розвитку відповідних студій;

- зазначена історіографічна реконструкція створює додаткові можливості для поглибленого вивчення загальних процесів, що відбувалися в білоруській, російській та українській історіографіях відповідної доби;

- за допомогою комплексного використання джерел та існуючих історіографічних напрацювань вдалося додатково арґументувати твердження про суттєвий вплив на становлення й розвиток литуаністичних досліджень в східнослов'янських історіографіях інтелектуальних (насамперед ідеологічних) “викликів” з польського боку;

- певною мірою побічним результатом дослідження стала низка запропонованих уточнень до реконструкції окремих подій та процесів політичної історії ВКЛ другої половини ХІV ст.

Практичне значення. Основні результати дослідження використані в монографії “Політична історія Великого князівства Литовського (до 1569 р.) в східнослов'янських історіографіях ХІХ - першої третини ХХ ст.” (Д., 2006), в наукових статтях, матеріалах і тезах міжнародних та всеукраїнських наукових конференцій і читань. Вони застосовуються при викладанні курсу “Політична історія України” в Національному гірничому університеті. Отримані результати можуть бути використані при створенні синтетичних праць, підручників, навчальних посібників з історії білоруської, української та російської історичних наук, історіографії історії ВКЛ і суміжних держав, Литви, Білорусі, України, Польщі, Росії, історії середніх віків, викладанні відповідних загальних і спеціальних курсів. Стає можливим переосмислення деяких стереотипів стосовно політичної історії ВКЛ та загальних історіографічних процесів досліджуваної доби.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації доповідалися на ІХ Всеукраїнській науковій конференції “Історичне краєзнавство на межі тисячоліть: досвід, проблеми, перспективи” (Дніпропетровськ, вересень 1999), І Всеукраїнській науковій конференції “Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії” (Луганськ, лютий 2001), Міжнародному круглому столі “Гісторыя вывучэння Вялікага княства Літоўскага ў 1991-2003 гг.” (Ґродно, Республіка Білорусь, травень 2003), Міжнародній науковій конференції “Історична та суспільна думка Російської імперії другої половини ХІХ - початку ХХ століття” (Дніпропетровськ, жовтень 2003), ІІ Міжнародній науково-теоретичній конференції “Знаки питання в історії України: українська історія у східноєвропейському контексті” (Ніжин, листопад 2004), ІV Реґіональній краєзнавчій науково-практичній конференції “Придніпров'я давнє і сучасне: невідомі та маловідомі сторінки історії і культури” (Дніпропетровськ, березень 2005), наукових читаннях з політичної історії України та Росії, присвячених пам'яті проф. А.М.Черненка (Дніпропетровськ, квітень 2006). Робота обговорена на засіданні кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету.

Публікації. Основні результати дослідження відображені в 1 монографії, 22 статтях у фахових виданнях та інших наукових публікаціях (загальний обсяг - близько 80 др. арк.).

Структура дисертаційної роботи орієнтована на досягнення мети й реалізацію завдань дослідження.

Праця складається із вступу, шести розділів, висновків, додатків та списку використаних джерел і літератури. Критерієм виділення розділів та параграфів є проблемно-хронологічний принцип.

Загальний обсяг дисертації становить 616 с., з них основний текст - 410 с., додатки - 17 с., список використаних джерел і літератури - 186 с. (2249 бібліографічних позицій).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовуються вибір теми дисертації, її актуальність, сформульовані об'єкт і предмет дослідження, визначені його мета і дослідницькі завдання, хронологічні межі, новизна і практичне значення роботи.

Розділ перший - “Історіографічні, теоретико-методологічні та джерелознавчі проблеми дослідження” - складається з 3 параграфів. У параграфі 1.1 - “Ступінь наукової розробки проблеми” - проаналізовано дотеперішній історіографічний доробок з даної проблеми. Історіографія не тільки політичної історії ВКЛ у цілому, а й окремих її періодів чи проблем довго практично не піддавалася спеціальному вивченню. Починаючи від 1880-х рр. (праці М.Дашкевича, А.Барбашева), з'явилися короткі огляди, які стосувалися, однак, литуаністики в цілому; про політичну історію ішлося лише побіжно. До того ж ці нариси важко назвати дійсно історіографічними; маємо справу швидше зі звичайною бібліографією. Окрім названих авторів, це стосується С.Платонова, Й.Малиновського, І.Лаппа, В.Пічети, Д.Дорошенка. Чи не найширший огляд знаходимо в праці І.Лаппа, яка побачила світ у 1924 р.; проте вищеназвані особливості притаманні і йому. До подібних спроб вдавалися польські й радянські автори. Короткий огляд і характеристику “дворянсько-буржуазної” історіографії суспільно-політичної історії ВКЛ до 1569 р. містить стаття Є.Карпачова.

Пізніше в працях окремих литуаністів з'являються тематичні історіографічні огляди. Як правило, вони присвячені вивченню доволі вузьких проблем і відігравали явно допоміжну роль, бувши додатком до конкретно-історичних досліджень чи вступом до них. Протягом аналізованої історіографічної доби такі спроби не були численними. Стислий огляд літератури боротьби ВКЛ за галицько-волинську спадщину зробив І.Філевич; погляди щодо змови 1440 р., внаслідок якої загинув Жиґімантас І, проаналізував Б.Барвінський. До історіографії Люблінської унії (насамперед спектру поглядів щодо її історико-юридичної кваліфікації) неодноразово зверталися І.Лаппо та В.Пічета. Крім того, останній присвятив велику статтю історії вивчення цілої низки проблем: складання території ВКЛ, етноконфесійних взаємин, співвідношення влади великого і обласних князів, еволюції таких інституцій, як сейм і Пани-рада.

Особливо відзначу низку оглядів літератури з численних проблем політичної історії ВКЛ, вміщену М.Грушевським у примітках до ІІІ, ІV та V томів “Історії України-Руси”. (Перша відповідна спроба здійснена ним у “Нарисі історії Київської землі”). Як і у випадку з викладом історії Литовсько-Руської держави, вчений не обмежився сюжетами, які безпосередньо стосувалися минулого українських земель. Тож, попри природну фраґментарність і лаконічність, яка витікала з самого характеру цих заміток, вони досі лишаються найповнішою зі спроб подібного роду.

Від середини 1910-х рр. окремі огляди східнослов'янської литуаністики зустрічаємо і в працях польських істориків. К.Ходиницький двічі звертався до історіографії національно-релігійних стосунків. Доволі повний аналіз літератури приєднання Литвою Поділля здійснив С.-М.Кучиньський; С.Краковський обмежився проблемою Синьоводської битви. Певну увагу було приділено й литовсько-московській угоді 1449 р.

За радянської доби справа з дослідженням даної проблематики не покращилася. Окремі зауваги знаходимо в “Нарисах історії історичної науки в СРСР”. Єдиний значний за обсягом історіографічний екскурс (присвячений генезі литовської державності) здійснив В.Пашуто. Короткі огляди літератури гаданого походу Ґедімінаса на Волинь і Київщину та встановлення литовської зверхності над Поділлям зробив Ф.Шабульдо. Деякі зауваги містяться в нарисі історіографії “феодальної” доби історії Білорусі; характеру приєднання Литвою руських земель торкнулася С. Бєляєва.

Майже аналогічну картину спостерігаємо в українській та білоруській нерадянській літературі. Варто згадати хіба що огляд історіографії “татарської” політики Витаутаса М. Ждана та окремі думки, висловлені Я. Запрудником при аналізі радянських концепцій історії ВКЛ.

Істотно не поліпшилася справа й останнім часом. У вітчизняній історичній літературі варті згадки історіографічні нариси Ф. Шабульдо і О. Русиної стосовно встановлення зверхності Литви над Південною Руссю. В монографії О. Музичка, присвяченій Ф. Леонтовичу, аналізу литуаністичних студій вченого відведено окремий (найбільший за обсягом) розділ. Літературу деяких проблем політичної історії останньої третини ХV ст. розглянув В. Ульяновський. В дисертаціях О. Шами та Б. Черкаса дано стислі огляди історіографії інкорпорації українських земель Польщею 1569 р. і Люблінської унії та литовсько-кримських взаємин першої половини ХVІ ст. Російська литуаністика в особі М. Крома дала екскурси в історію дослідження литовсько-московських взаємин кінця ХV - першої третини ХVІ ст., становища православного населення в цю добу та характеру повстання Михайла Глинського. Аналогічну спробу щодо громадянської війни 1430-х рр. здійснив Д. Володіхін. Її важко назвати вдалою; суттєві прогалини в джерельній базі зумовили низку сумнівних або відверто хибних тверджень. Доволі поверховим є історіографічний огляд А. Дворніченка, що слугує вступом до перевидання праці М. Любавського. Нарешті, й серед білоруських дослідників, які значно активніше за своїх колеґ досліджують литовсько-руську історію, мало хто звертається до історіографічних студій. Огляд літератури утворення ВКЛ, слідом за Пашутом (але з цілком відмінних позицій), здійснив А. Кравцевич. З'являються нариси, присвячені окремим дослідникам (М. Любавському, М. Довнару-Запольському).

Здійснений аналіз вповноважує на висновок, що історія становлення та дослідження зазначеної проблематики знаходила досі фраґментарне відображення. Спеціальні історіографічні праці практично відсутні; дослідники, як правило, обмежуються стислими бібліографічними оглядами чи конспективним викладом концепцій опонентів та однодумців у межах наукових дискусій. Нерівномірна увага до окремих проблем обумовила відповідні особливості проблемно-історіографічних досліджень; помітні також несистемність викладу, обмеження колом найвизначніших дослідників.

Таким чином, ніхто досі не здійснив аналізу (підґрунтям якого слугувала б репрезентативна джерельна база) історії вивчення в білоруській, російській та українській історіографіях усього комплексу проблем політичної історії ВКЛ. Між тим відсутність подібної праці істотно ускладнює розвиток литуаністики - зокрема, східнослов'янської - в цілому; в таких умовах значно важче виокремити перспективні напрями досліджень, а також уникнути “дублювань” уже висловлених раніше поглядів. Тож вибір теми даної дисертаційної роботи вважаю цілком виправданим.

У параграфі 1.2 - “Методологічні засади та методи дослідження” - розкрито використання в дослідженні, згідно зі специфікою об'єкту і предмету, методологічних ідей та настанов вітчизняних і зарубіжних дослідників стосовно особливостей становлення білоруської, російської та української національних свідомостей, взаємозв'язку між цими процесами та виокремленням трьох східнослов'янських історіографій, співвідношення між історичною та суспільно-політичною думками в Білорусі, Росії та Україні.

Насамперед постає проблема національної ідентифікації того чи іншого історика. Багатьох репрезентантів східнослов'янської литуаністики ХІХ - початку ХХ ст. важко однозначно віднести до тієї чи іншої національної історіографії. Етнічна приналежність, мова, місце народження чи проживання далеко не завжди відіграють вирішальну роль. Не випадково з цього приводу зустрічаємо взаємовиключні твердження. Так, Т. Нарбута В. Пічета, Д. Дорошенко та ін. зараховували до польських істориків, В. Пашуто - до литовських; відніс його, І. Даниловича та Ю. Ярошевича до числа своїх співвітчизників один із фундаторів білоруської історіографії М. Довнар-Запольський. М. Коялович обмежився твердженням, згідно з яким ці вільнюські історики не вважали себе поляками.

Сам Коялович був білорусом за походженням (і, називаючи себе “литовцем”, не мав на увазі етнічну приналежність). Однак зараховувати його до білоруської історіографії, гадаю, є цілком помилковим; дивно, коли це робить такий кваліфікований дослідник, як Д. Карєв. Це ж стосується і його аналогічного твердження щодо І. Лаппа. Останній визначав співвітчизників як “білоруську гілку руського народу”, відроджуючи в первісному вигляді тези Кояловича. На подібності їхніх концепцій наголошували й польські автори. Тож, вважаю, є всі підстави віднести обох до російської історіографічної традиції. У випадку з Лаппом так чинила й чинить низка білоруських істориків.

Непорозумінням є іменування “польським” істориком І. Шараневича чи “білоруськими” - М. Любавського і Я. Якубовського. Поширену оцінку Д. Бантиша-Каменського як “українського” історика спростовує В. Кравченко. Навряд чи можна обґрунтувати “українську” приналежність Ф. Леонтовича, С. Бершадського, М. Владимирського-Буданова, а тим більше - І. Линниченка. Те ж стосується твердження про Довнара-Запольського як “українсько-білоруського” історика. Важкою є однозначна ідентифікація у випадку М. Дашкевича.

Видається, має рацію А. Кравцевич, стверджуючи, що “за найбільш виразний, хоч і не цілком безперечний, критерій може бути прийнята патріотична позиція того чи іншого дослідника”. Додам також, що необхідно враховувати існування виокремлених П. Магочієм двох типів національної свідомості народів у поліетнічних державних утвореннях: ієрархії численних лояльностей та принципу взаємовиключних свідомостей (в нашому випадку це стосується і дослідницького середовища ХІХ-ХХ ст., і литовсько-руського суспільства долюблінської доби). Дійсно, українське та білоруське історіописання протягом значної (в другому випадку - більшої) частини ХІХ ст. існували як складові російської історичної науки, її проблемні галузі; лише поступово відбувається їхнє самовизначення як окремих історіографій, відповідно до кристалізації національної ідентичності. Це супроводжується формуванням власних історіософських засад, ориґінального бачення ключових проблем вітчизняної історії, відмінного від поглядів уже не лише польських, а й російських дослідників. Був наявний і зворотній зв'язок. З одного боку, дослідження історії ВКЛ, зокрема політичної, фіксуючи наявні розбіжності в концепціях, ініціювало процес формування білоруської і (значно меншою мірою) української національних історіографій. З іншого, загальні процеси білоруського та українського національного становлення та оформлення відповідних історичних наук закономірним чином підвищували увагу до цих досліджень.

Специфіка дисертаційної праці обумовила застосування відповідного комплексу методологічних принципів дослідження. Серед загальнофілософських має бути найперш названий принцип історизму. Він вимагає критичного використання максимально репрезентативного кола джерел, з урахуванням обставин їхнього створення, розгляду реконструйованих історичних фактів у їхньому взаємному зв'язку і причинно-наслідковій обумовленості, вивчення подій, явищ і процесів у розвитку, зосередження при реконструкції реалій минулого на розумінні досліджуваної епохи та людей в тогочасних культурних категоріях. Принцип об'єктивності передбачає врахування складності й суперечливості цих подій і процесів, уникаючи упередженого ставлення дослідника до них. Природно, походження, національна та релігійна приналежність, політичні вподобання, особливості освіти, виховання, зрештою, психології накладають неминучий відбиток на творчість кожного історика. Тож абсолютна об'єктивність дослідника неможлива; проте його обов'язком є усвідомлення цього, шляхом відповідних рефлексій, і уникнення на даній підставі проявів тенденційності й заанґажованості. Можна цілком погодитись із зауваженням, згідно з яким “сам історик зі своїми вподобаннями має бути об'єктом власного аналізу. Треба частіше ставити собі питання, як моє становище в часі, просторі, суспільстві впливає на мою дослідницьку стратегію”.

Серед загальнонаукових методів використані насамперед історичний і логічний, а також методи аналізу й синтезу. Пріоритет у дослідженні надається проблемному методу в поєднанні з хронологічним, зокрема, в процесі систематизації матеріалів та результатів дослідження. Знайшли використання також історико-порівняльний та історико-генетичний методи. Застосування першого дозволило, наприклад, співставити специфіку окремих етапів розвитку східнослов'янської литуаністики; другого - виявити внутрішній зв'язок між ними. Що до власне історіографічних методів, то йдеться про історіографічний аналіз та історіографічний синтез. Першим із чинників історіографічного аналізу є аналіз соціокультурних передумов стану і розвитку історичної науки певної доби. Наступний стосується характеру проблематики історичних досліджень, яка певною мірою пов'язана з соціокультурними умовами існування історичної науки. Проблематика ж обумовлює обсяг та рівні джерельної бази дослідження, методику та принципи джерелознавчого аналізу. Найважливішим чинником є характеристика методологічних принципів історичного дослідження. Кінцевою метою історіографічного аналізу є дослідження історичних концепцій та теорій.

Історіографічний синтез передбачає комбінацію трьох методів. Класовий розглядає історіографічний процес як історію боротьби ідей та течій у науці; для культурологічного історіографія виступає як складова історії культури; сцієнтистський спрямований на усвідомлення внутрішньої логіки розвитку науки. Історіографічний аналіз і синтез доповнюються методами історіографічної періодизації, класифікації, проблемної хронологізації. Це дає можливість виокремити основні етапи історіографічного процесу, виявити суттєві зміни, що відбувалися протягом досліджуваної доби, прослідкувати в хронологічній послідовності процес розв'язання низки конкретно-історичних проблем, визначивши внесок у це конкретних дослідників.

Параграф 1.3 - “Джерельна основа дослідження та її специфіка”. Робота над даним дисертаційним дослідженням виявила необхідність залучення вельми широкого кола джерел. Специфіка предмету дослідження, мета та завдання праці визначили структуру джерельної бази. Задля усвідомлення особливостей останньої необхідно виділити два її рівні.

Перший рівень становить комплекс історичних джерел, на підставі яких безпосередньо реконструюються різноманітні аспекти політичної історії ВКЛ. Даний комплекс (природно, з неоднаковою повнотою) використовувався в якості джерельної бази досліджень репрезентантами східнослов'янської литуаністики. Звернення до нього необхідне, з огляду на потребу в кваліфікованій оцінці авторських суджень та концепцій. Йдеться майже виключно про писемні джерела, які традиційно прийнято поділяти на документальні та наративні.

Сукупність праць, у яких з різних теоретико-методологічних та ідейно-політичних позицій висвітлюються проблеми політичної історії ВКЛ, являє другий рівень джерельної бази дисертаційної роботи. Ці власне історіографічні джерела, природно, становлять найчисленнішу групу. Проте специфіка історіографічних джерел починає звертати на себе дослідницьку увагу лише останнім часом. І.Колесник визначає ці джерела як специфічну групу джерел, які містять інформацію про історіографічний процес і водночас є доробком цього процесу. Той самий текст наративного чи документального характеру (синтетичні історичні дослідження, статті, монографії, рецензії, критичні огляди, доповіді, чернетки, нотатки, плани робіт, мемуари, щоденники, автобіографії, приватне та ділове листування, офіційні, діловодчі документи) може бути історичним або історіографічним джерелом. Історіографічним джерелом ці матеріали стають у процесі історіографічного дослідження. Джерельна база останнього має три рівні: 1) конкретний текст історика, 2) “великий текст”, тобто сукупність робіт історика, його творчий доробок, 3) “історико-культурний контекст” - сукупність матеріалів, що характеризують епоху та умови наукової діяльності історика.

Пропонується наступна систематизація історіографічних джерел:

а) спеціальні праці (монографії, нариси, статті, рецензії), присвячені політичній історії ВКЛ у цілому чи окремим її проблемам та комплексам проблем;

б) роботи, що стосуються проблем загальної історії ВКЛ, Корони, великоруських князівств, Золотої Орди, Ордену, Литви, Білорусі, України, Польщі, Росії, Центрально-Східної та Східної Європи доби ХІІІ - ХVІ ст.;

в) загальні курси з історії перелічених вище держав, країн та реґіонів;

г) учбові курси, підручники та науково-популярні праці відповідної тематики (в якості додаткових джерел).

Окрім робіт білоруських, російських та українських авторів зазначеної доби, були залучені також аналогічні дослідження їхніх попередників (ХVІІІ ст.) та наступників (друга третина ХХ - початок ХХІ ст.), а також репрезентантів несхіднослов'янських історіографій, насамперед польської.

Розділ другий - “Історіографія утворення Великого князівства Литовського та формування його державної території” - містить 9 параграфів. В параграфі 2.1 - “Внутрішні і зовнішні передумови утворення Великого князівства Литовського” - зазначено, що становлення литовської державності спочатку розглядалося переважно крізь призму литовсько-руських взаємин. Часто ідеалізувалися стосунки з Полоцькою землею; гіперболізувалася роль кривицької колонізації Литви (І. Бєляєв, М. Коялович, І. Філевич, згодом - білоруська історіографія 1890-1920-х рр.). Давався взнаки стереотип, згідно з яким за литовцями не визнавалася здатність до державотворення. Багато авторів акцентували увагу на ролі, яку відігравав тиск з боку Ордену. В. Антонович, наголосивши на відсутності в Литві до середини ХІІІ ст. зародків державності, вважав ключовим фактором в утворенні ВКЛ загрозу від рицарів. Концепція В. Антоновича отримала широке визнання, попри критику окремих її елементів М. Дашкевичем, Д. Іловайським, М. Грушевським. Поступово дедалі більшу увагу привертають внутрішні, насамперед соціально-економічні, чинники розвитку литовського суспільства (М. Любавський, В. Пічета, Н. Рожков, П. Клименко).

Параграф 2.2 - “Формування “ядра” литовсько-руської державної території за правління Міндауґаса” - присвячено історіографії утворення й територіальних меж ВКЛ. Поступово відбувалася відмова від інформації литовсько-руських літописів та “Хроніки” Мацея Стрийковського про леґендарних попередників Міндауґаса. Докладному аналізу піддано угоду волинських Романовичів з литовськими князями 1219 р.; взаємини перших із Міндауґасом перебували в центрі уваги й надалі (оцінка мирної угоди 1254 р., часу і причин її розриву). Початковим “ядром” ВКЛ, починаючи від Н. Устрялова, значна частина дослідників визнавала Чорну Русь; поступово починає переважати визнання в цій якості власне Литви (Аукштайтії). Докладно обговорювалася проблема часу підпорядкування ВКЛ Чорної Русі, Полоччини, Вітебщини, Смоленщини, Турово-Пінщини; фраґментарність джерельних свідчень обумовила різноманітність поглядів щодо цих питань.

У параграфі 2.3 - “Литовсько-Руська держава за найближчих наступників Міндауґаса (до кінця ХІІІ ст.)” - констатується явно незадовільний рівень джерельного “забезпечення”, що давало простір для суто спекулятивних висновків. Поширений був погляд, згідно з яким по смерті Міндауґаса спостерігається тривала криза державності; протилежної думки дотримувалися М. Дашкевич і П. Клепатський. Аналогічний поділ спостерігаємо щодо доби правління Трайдяніса: тодішнє послаблення ВКЛ обстоював В. Антонович, заперечували - М. Дашкевич, М. Грушевський, А. Прєсняков. Докладно аналізувалися взаємини Вайшвілкаса з галицько-волинськими князями.

В параграфі 2.4 - “Територіальне зростання Великого князівства Литовського за Витяніса і Ґедімінаса”, - зазначено, що брак джерельних звісток обумовив розмаїття поглядів щодо наявності перерви у володінні ВКЛ Полоцьком і Вітебськом, часу та обставин приєднання Мінської і Турово-Пінської земель, перебування Підляшшя і Київського Полісся під литовською зверхністю. Поширюється гіперкритичне ставлення до історичних джерел, значною мірою спричинене впливом позитивістських настанов.

У параграфі 2.5 - “Боротьба Литви за галицько-волинські землі” - зазначене центральне місце в даному комплексі проблем оцінки вірогідності інформації пізніх литовсько-руських літописів і творів Стрийковського про похід Ґедімінаса на Південну Русь і здобуття ним Волині і Києва. Першим поставив її під сумнів Н .Карамзін, вказавши, що Волинню пізніше правив Юрій ІІ, якого він вважав онуком Юрія І; цей погляд лишався панівним до першої половини 1880-х рр. Паралельно існувала традиція, що вела початок від А.-С. Нарушевича і зводилася до ототожнення Юрія з останнім галицько-волинським правителем Болеславом Тройденовичем. Вирішальні арґументи на її користь навели Ї. Ржежабек та О. Бальцер; цей погляд отримав визнання переважної більшості фахівців. Численні здогади висловлювалися щодо того, чиєю дочкою була дружина Любартаса Ґедиміновича і чи мав він володіння на Волині до смерті Болеслава-Юрія ІІ (1340). Критика Н. Карамзіним не похитнула віри в реальність походу Ґедімінаса (за винятком Д. Зубрицького). К. Стадницький обмежив здобутки ВКЛ Берестейщиною й Турово-Пінщиною; подібні погляди висловили М. Смирнов, І. Шараневич. Найзначніший внесок у критичний аналіз цієї леґенди здійснив В. Антонович, вказавши на низку помилок і анахронізмів. Значні розбіжності викликало питання про долю Галичини і Волині після 1340 р. Насамперед виникли сумніви в здобутті Польщею Волині (І. Ходиницький, Д. Зубрицький). З початку ХІХ ст. аналогічна думка висловлюється щодо Галичини; зрештою І. Філевич довів, що в 1340-1349 рр. Волинню й Галичиною володів Любартас. Довго дискутувалося датування перемир'я Ґедиміновичів з Казімєжем ІІІ; в підсумку, загальновизнаним стає 1352 р. Неуспішною виявилася спроба І. Філевича оголосити угоду, укладену Ґедиміновичами з Казімєжем у 1366 р., підробкою. В цілому пік зацікавлення даною проблематикою припадає на 1890-і рр. Звернення до неї часто створювало дражливі ситуації в політико-ідеологічній площині, спричиняючи дискусії між репрезентантами східнослов'янських та польської історіографій.

В параграфі 2.6 - “Проблема часу і обставин приєднання Київської землі до Литовсько-Руської держави” - показано, що початок скепсису щодо уявлення про приєднання Київщини Ґедімінасом поклав Карамзін, вказавши на інформацію про місцевого князя Федора, залежного від Орди (1331). З цим погодилися Д. Бантиш-Каменський, М. Погодін, Д. Зубрицький; проте в цілому довіра до традиції зберігалася. К. Стадницький припустив, що незабаром по здобутті Київ був втрачений Литвою. В. Антонович звернув увагу на звістки Густинського літопису, пов'язавши приєднання Київщини з перемогою військ Альґірдаса над татарами на Синій Воді (1362). Заперечив це М. Дашкевич, доводячи прилучення Києва за часів Ґедімінаса. В підсумку на межі 70-80-х рр. постали два варіанти вирішення питання. Більшість погодилася з основними тезами В.Антоновича; з деякими уточненнями прийняв їх і М. Грушевський. Не бракувало й тих, хто різною мірою визнавав історичне зерно в леґенді про похід Ґедімінаса. Новий поштовх до дискусій дало припущення М. Фасмера і М. Присьолкова (1916), згідно з яким згадка в грецькому збірнику ХІV ст. про Федора, брата КенфзмЮнпт'а, доводить, що Федір київський був братом Ґедімінаса.

В параграфі 2.7 - “Перехід Поділля під литовську зверхність” - продемонстровано, що на відомостях про обставини переходу Поділля під зверхність ВКЛ відбилися його суперечки з Польщею в ХV ст. за права на цю землю. Литовсько-руські літописи пов'язують дану подію з битвою на Синій Воді і діяльністю Коріатовичів. Обстоюють приєднання Поділля Казімєжем польські хроністи (Ян Длуґош, Бернард Ваповський, Марцін Кромер, Марцін Бєльський); “компромісну” позицію зайняв Стрийковський. “Продовжили” литовські погляди переважно репрезентанти східнослов'янських історіографій. Концепція, що пов'язує звільнення Поділля з Синьоводською битвою, віддавна побутувала в літературі. Частина дослідників датувала останню часами Витаутаса; спробували погодити обидві традиції Й. Гаммер-Пурґшталль і Т. Нарбут. “Польський” варіант знайшов окремих захисників у східнослов'янських історіографіях (Ф. Брун, М. Дашкевич, В. Смирнов). Більшість дослідників на чолі з В. Антоновичем продовжувала вважати приєднання Поділля справою Альґірдаса і Коріатовичів (Н. Молчановський відвів центральне місце погодженню останніх з населенням); цей погляд обстоював М. Грушевський. Натомість у польській історіографії від початку ХХ ст. переважає традиційне для неї трактування історії Поділля (аж до заперечення факту Синьоводської битви). Різні погляди висловлено щодо меж здобутків Альґірдаса та історичності його походу до Криму.

В параграфі 2.8 - “Входження чернігово-сіверських земель, Переяславщини та “верхівських” князівств до складу Литовсько-Руської держави” - показано, що до останньої третини ХІХ ст. панував погляд на приєднання Сіверщини як наслідок походу Ґедімінаса (винятки - Д. Бантиш-Каменський, М. Погодін). За припущенням В. Антоновича, підтриманим низкою дослідників, по татарському погромі центром землі став Брянськ; заперечив це М. Грушевський. Фраґментарність звісток не дозволяє впевнено судити про час переходу Брянська під владу ВКЛ. М. Костомаров припустив, що одночасно з цим прилучено решту Сіверщини; розвинув цей здогад В. Антонович. Спочатку поширена, ця концепція від 1910-1920-х рр. під впливом критики з боку Р. Зотова, М. Грушевського, А. Прєснякова втрачає прихильників. Загальновизнаним було, що Переяславщину прилучено одночасно з Київщиною. В. Антонович припускав перехід більшості “верхівських” князівств до сфери впливу ВКЛ уже за Альґірдаса; згодом отримує перевагу погляд, згідно з яким боротьба за вплив точилася тут і пізніше.

Параграф 2.9 - “Прилучення Смоленська” - присвячено студіюванню історії його входження до складу ВКЛ. Протягом 60-70 років по смерті Міндауґаса відомості про їхні взаємини відсутні. Вірогідні дані маємо лише від часів Івана Олександровича, нерівноправного союзника Ґедімінаса. Поширеним був погляд, що союз спрямовувався проти Орди (Н. Карамзін, С. Соловйов, М. Костомаров). Отримала визнання наявність у Смоленську пролитовської й промосковської “партій”. Різні здогади висловлено щодо його позиції в стосунках між ВКЛ та Москвою початку 1350-х та більшої частини 1360-х рр. Не було єдності у визначенні ступеню залежності Юрія Святославича від ВКЛ, встановленої в 1386 р. Мали місце спроби виявити зв'язок між соціальною приналежністю й зовнішньополітичними орієнтаціями населення Смоленська; від Н. Карамзіна переважала думка, згідно з якою прибічником Литви було боярство.

Розділ третій - “Історіографія еволюції політичного устрою Литовсько-Руської держави” - складається з 4 параграфів. В параграфі 3.1 - “Великокнязівська влада та “удільна” система (до кінця ХІV ст.). Проблема литовсько-руського “феодалізму” - показано, що проблема взаємин великих і обласних князів була пов'язана з питаннями про характер державності ВКЛ і про його приналежність “руській” історії. Деякі польські вчені твердили про вплив скандинавів на становлення державності в Литві. Це визнали деякі східнослов'янські дослідники; проте панувало уявлення, що удільна система являла собою “істинно слов'янський звичай” (Н. Устрялов, Д. Зубрицький, Д. Іловайський); про її вплив на устрій ВКЛ писали М. Костомаров, І. Шараневич. Помітний пошук (від другої третини ХІХ ст.) частиною східнослов'янських дослідників доказів руського впливу на устрій ВКЛ. Висловлювалося й переконання у відмінності його політичної системи від руської (Н. Полєвой, С. Соловйов). Багато хто твердив про “патримоніальну” владу Ґедиміновичів; заперечив це А. Прєсняков. Поширеним (частково, під впливом польської традиції) було уявлення про сильну владу великих князів. Серед поглядів на статус обласних князів помітні дві тенденції: акцентування уваги на їхній самостійності й “сепаратизмі” і, навпаки, трактування як великокнязівських намісників. З обґрунтуванням другої тези виступили М. Любавський і А. Прохаска; вона отримала широке визнання (за винятком М. Чубатого). Твердження В. Антоновича щодо відсутності великокнязівської влади в 1341-1345 рр., спочатку поширене в літературі, переконливо спростували Ю. Вольф і А. Барбашев. Протилежні погляди висловлювалися щодо статусу Кястутіса за правління Альґірдаса; М. Любавський писав про вільнюсько-тракайський “дуалізм”, що отримало широке визнання. Н. Устрялов, М. Максимейко, А. Прєсняков піддавали сумніву єдність ВКЛ як держави; поширеним був і протилежний погляд. М. Любавський встановив наявність поділу держави на власне ВКЛ і землі-“анекси”. Серед спроб дефініції устрою ВКЛ найпоширенішим було визначення його як “федерації” (вперше запропоноване Ф. Леонтовичем). Існування тут “феодального” ладу обстоювалося від початку ХІХ ст. польськими вченими (слідом за німецькими). Цей погляд, завдяки В. Антоновичу, став поширеним; серед його противників були М. Владимирський-Буданов та Ф. Леонтович.