Наукова інтелігенція в громадсько-політичному русі за українізацію освітніх закладів та державних установ (кінець ХІХ ст. – 1920 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Наукова інтелігенція в громадсько-політичному русі за українізацію освітніх закладів та державних установ (кінець ХІХ ст. - 1920 р.)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Мова і державність є основними ознаками сучасних націй, саме тому вживання української мови належить до ключових проблем національної державної екзистенції і з цим фактором пов'язаний подальший розвиток українського народу та державності.

Отже, одним з найважливіших завдань сучасності є формування мовної політики. Відомо, що найбільший вплив на мовний вибір членів суспільства здійснюють заклади освіти, які є найпотужнішим ідеологічним фактором. Тому, не можна переоцінити важливість впровадження національної мови в рідну школу. Вживання української мови в державних установах - показник престижу країни та ставлення до неї уряду та народу.

За період незалежності було здобуто певних досягнень: прийнято прогресивні законодавчі акти, що регулюють мовну ситуацію в країні, найбільш важливі з яких Закон «Про мови» і відповідні статті Конституції України. Проте, останнім часом загострились політичні суперечки навколо мовного питання в Україні. Деякі політичні сили ставлять під сумнів державний статус української мови, закликають надати спеціальний статус російській, а певні місцеві ради приймали рішення про надання останній статусу «регіональної». Мовна ситуація штучно стає потенційним конфліктогенним фактором в українському суспільстві.

В такій ситуації для впровадження злагодженої і ефективної політики недостатньо лише прийняття нормативних актів. Необхідно широка популяризація української мови, особливо в південних і східних регіонах країни. В цьому особливу роль має відіграти професійна інтелектуальна еліта - наукова інтелігенція. Цінним для підвищення ефективності мовної політики в Україні є звернення до історичного досвіду кінця ХІХ ст. -1920 р., коли інтелектуальна еліта стала рушійною силою громадсько-політичного руху за українізацію навчальних закладів та державних установ.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано за індивідуальним планом в контексті наукової проблеми «Актуальні питання соціально-економічного, політичного і культурного розвитку Нижнього Подніпров'я та Побужжя» (номер державної реєстрації в УКРІНТЕІ 0106U010468), якою займається кафедра міжнародних відносин та історії (нині кафедра міжнародних відносин та зовнішньої політики) Миколаївського державного гуманітарного університету імені Петра Могили.

Об'єктом дослідження виступає громадсько-політичний рух в Україні в кінці ХІХ ст.-1920 р.

Предметом дисертаційного дослідження є участь наукової інтелігенції в громадсько-політичному русі за впровадження української мови в освітні заклади та державні установи.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1897-1920 рр. Нижня межа пояснюється тим, що в 1897 р. було створено Загальну українську безпартійну організацію, яка консолідувала національні сили та стала підґрунтям для багатьох партій. Утворення цієї організації було еволюційним кроком від існування окремих культурницьких гуртків до організованого ліберально-просвітницького руху. Верхня межа обумовлює поразку в 1920 р. національно-демократичної революції та встановлення радянської влади на теренах України. Іноді автор виходить за нижню та верхню межі, з'ясовуючи передумови чи наслідки того чи іншого явища.

Територіальні межі дослідження Дана робота торкається діяльності інтелектуальної еліти на території України, яка до 1917 р. входила до складу Російської імперії, а з початком революційних подій становила Українську Народну Республіку (9 губерній: Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська (без Криму), Харківська, Херсонська, Чернігівська).

Метою дослідження є комплексний аналіз діяльності науковців щодо впровадження української мови в державні установи та освітні заклади України в кінці ХІХ ст. - 1920 р.

Досягнення цієї мети передбачає вирішення таких завдань:

- визначити рівень наукової розробки теми, виявити недосліджені та малодосліджені аспекти;

- встановити інформаційні можливості використаних джерел;

- розкрити теоретико-методологічні засади та методи дослідження;

- дати соціально-психологічний портрет наукової інтелігенції кінця ХІХ-1920 р.;

- з'ясувати вплив соціально-психологічних рис української інтелектуальної еліти на методи і форми боротьби за впровадження української мови;

- встановити роль науково-педагогічної діяльності вчених у популяризації української мови в кінці ХІХ ст. - 1920 р.;

- з'ясувати місце і роль науковців у політичному та культурно-просвітницькому русі;

- скласти періодизацію громадсько-політичного руху інтелектуалів за освіту та діловодство рідною мовою в Україні;

- розкрити участь наукової інтелігенції в українізації загальноосвітньої школи в 1917-1920 рр.;

- розглянути діяльність учених щодо впровадження української мови у вищі навчальні заклади та наукові установи;

- проаналізувати працю наукової еліти щодо українізації державних установ.

Наукова новизна роботи полягає, насамперед, у тому, що вона є спеціальним комплексним дослідженням участі наукової інтелігенції в громадсько-політичному русі за впровадження української мови в державні установи та освітні заклади в кінці ХІХ ст. - 1920 р.

Використовуючи в дисертації досягнення попередників та залучаючи нові факти, статистичні та аналітичні матеріали за допомогою сучасних методів та методології історичної науки, дисертантом було здійснено:

- всебічний аналіз об'єкту дослідження, визначено місце і роль наукової інтелігенції в поширенні сфери використання української мови на освіту та діловодство в 1897-1920 рр.;

- було поглиблено характеристику соціально-психологічного портрету вчених кінця ХІХ ст.-1920 р.;

- з'ясовано, що лібералізм як світогляд та досить високий соціальний статус інтелектуальної еліти вирішальним чином вплинули на форми і методи боротьби за впровадження рідної мови;

- установлено роль і місце інтелектуалів у культурно-просвітницькому та політичному русі як особливої соціально-професійної групи;

- було розкрито значення науково-педагогічної діяльності інтелігенції як важливої складової популяризації української мови;

- дістало подальший розвиток дослідження внеску наукової еліти у вирішення проблем створення національної системи освітніх закладів у 1917-1920 рр., коли вчені отримали змогу працювати за підтримки держави;

- розкрито внесок науковців в українізацію державних установ.

Розв'язання поставлених завдань потребувало введення до наукового обігу архівних документів, які показують нез'ясовані факти діяльності наукової інтелігенції.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що її основні положення, висновки, а також введені в обіг документи і матеріали можуть бути використані для розробки стратегії розвитку освіти і школи в Україні; при викладанні курсу історії України на сучасному етапі, при розробці спецкурсів із питань національно-державного будівництва. Також зібраний матеріал буде корисним для подальшого наукового дослідження діяльності вітчизняної інтелігенції та її участі в національному русі і для написання узагальнюючих праць.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею. Висновки й результати, у тому числі й ті, що характеризують наукову новизну, сформульовані і отримані автором особисто. У дисертації не використовувалися ідеї та розробки, які належать співавторам.

Апробація результатів дослідження. У процесі роботи над дисертацією апробовано окремі та проміжні результати загального дослідження, її текст обговорено на засіданні кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики з участю представників кафедри історії МДГУ ім. Петра Могили. Основні положення і висновки дисертації оприлюднено у виступах на щорічних «Могилянських читаннях» (Миколаїв, 2004, 2005, 2007), «Ольвійському форумі 2007: Стратегія України в геополітичному просторі» (Ялта, 2007), ХІ історико-культурологічних слов'янознавчих читаннях у м. Миколаєві у Південнослов'янському інституті Київського славістичного університету (Миколаїв, 2006).

Публікації. Основні положення і висновки дисертації знайшли своє відображення в шести наукових публікаціях у фахових виданнях загальним обсягом понад 3 друк. арк.

Структура дисертації зумовлена змістом і логікою роботи над темою, поставленою метою і завданнями. Дисертація складається з переліку умовних скорочень, вступу, трьох розділів, які поділяються на параграфи, висновків, посилань, списку використаної літератури та джерел і додатків. Загальний обсяг дисертації складає 273 стор., з яких основного тексту - 180 стор.

Основний зміст дисертації

науковий інтелігенція український педагогічний

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено предмет та об'єкт, хронологічні рамки, територіальні межі дослідження, сформульовані дослідницька мета й завдання, вказано на наукову новизну, практичне значення дисертації та апробацію одержаних результатів.

У першому розділі - «Історіографія, джерельна база та методологія дослідження» - проаналізовано стан і основні напрямки наукового вивчення питання, охарактеризовано джерельну базу та теоретико-методологічні засади дисертації. Встановлено, що діяльність наукової інтелігенції у розширенні сфери використання української мови в кінці ХІХ ст. - 1920 р. привертало увагу багатьох дослідників.

Історіографія проблеми у своєму розвиткові пройшла три основних етапи, які відображають загальні напрямки еволюції української історичної науки: праці кінця ХІХ - початку ХХ ст. (до 1920 р.), період, який обумовлений радянською ідеологією (1920-1991 рр.), дослідження, що виконані в час незалежної України (з 1991 р. - до сучасності).

Українське питання було центральною проблемою в працях М. Грушевського, С. Єфремова, В. Науменка, Б. Грінченка, В. Дорошенка, Б. Кістяківського, К. Михальчука.

Всі автори доводять право рідної мови на самостійне існування та використання її в освіті. Активізації розвідок з мовного питання сприяв період національно-визвольних змагань. Базисними історіографічними надбаннями є праці діячів науки та освіти зазначеного періоду, насамперед С. Постернака, С. Єфремова, С. Русової. Вагомим джерелом для висвітлення діяльності науковців у напрямі українізації освіти є публікації на сторінках журналу Всеукраїнської учительської спілки «Вільна українська школа» О. Музиченка, Ф. Сушицького, П. Холодного, Я. Чепіги та інших безпосередніх учасників реформи школи. Статті висвітлюють хід українізаційних реформ.

Другим етапом в історіографії проблеми можна вважати радянський період з 1920-х рр. до початку 90-х років. Для нього було характерним підпорядкування марксистсько-ленінській ідеології з класовим i партiйним пiдходом. Треба зазначити, що тема громадсько-політичного руху вчених за українізацію освіти та діловодства в кінці ХІХ ст.-1920 р. не могла бути популярною в радянський період. По-перше, це пов'язано з цькуванням інтелігенції, у т.ч. і наукової, приниженням її ролі в суспільних процесах, моральним і фізичним знищенням багатьох її представників. По-друге, розвідки з розвитку національних культур суперечили концепції радянського уряду про злиття братніх народів. Відповідно, досліджувалися лише окремі аспекти історії інтелектуальної еліти в рамках тем освіти та культури.

Роботи О. Гермайзе та А. Риша були останніми спробами радянських учених об'єктивно розкрити суспільно-політичну діяльність української інтелігенції. Дослідники визначають роль деяких її представників в окремих партіях, але не ставлять за мету проаналізувати вплив науковців як соціально-професійної групи на мовний аспект політичної діяльності.

Дослідники О. Мізерницький та А. Луначарський присвятили роботи аналізу ролі інтелігенції в суспільстві⁵. У книзі Г. Гринька акцентується увага на основних заходах радянських органів влади у галузі освіти і дається лише побіжно оцінка реформам своїх попередників.

Упродовж 1930-х-1950-х рр. у тогочасних публікаціях відобразилося посилення боротьби проти «українського буржуазного націоналізму», наростання ідеологічного тиску, хвилі репресій проти дореволюційної наукової інтелігенції.

Таке ставлення яскраво показує книга для абітурієнтів С. Дізеля та В. Баумштейна. Однією з провідних ідей авторів є викриття і звільнення «реакційної», тобто дореволюційної професури, що, користуючись своїм становищем, пропагує ворожі буржуазні ідеї.

Серед праць, які розглядають інтелігенцію як явище, її формування, можна назвати роботу А. Бейліна, серію публікацій Д. Заславського, Е. Коровіна, Г. Васецького, Б. Воліна, С. Вольфсона, М. Нестеровського про інтелігенцію та її роль і місце в суспільно-політичному житті СРСР.

Історична наука в умовах десталінізації другої половини 50-х років виявила деякий інтерес до освітянської тематики. У цей час вийшло кілька узагальнюючих праць з історії освіти України: але освітня політика до встановлення радянської влади оцінювалась негативно, якщо взагалі згадувалася.

У добу «відлиги», коли відбулися позитивні зміни в галузі національних досліджень, з'являються фундаментальні праці з історії освіти, у рамках яких висвітлювалася діяльність окремих постатей науковців.

У 1960-1980 рр. інтелігенція стає об'єктом спеціальних наукових розвідок Л. Єрмана, В. Лейкіної-Свірської, А. Ушакова, Ю. Курносова, М. Главацького та В. Чуфарова, В. Пастухова, В. Майбороди. Але в працях радянських дослідників цієї доби діяльність української інтелігенції висвітлена фрагментарно і науковці не виділяються в окрему групу. Позитивні зрушення в цьому плані спостерігаємо у працях В. Даниленка та Г. Касьянова, які розпочали активно досліджувати заборонені раніше теми, розкривати «білі плями» історії української інтелігенції.

У період з 1920-х до початку 1990-х рр. ХХ ст. треба виділити роботи авторів української діаспори, які були безпосередніми учасниками тогочасних подій. Національно-культурному руху в Україні присвячено узагальнюючі праці Д. Дорошенка, Ю. Тищенко-Сірого, Н. Полонської-Василенко, С. Сірополка .

Праці, написані в період з кінця 1940-х до кінця 1980-х рр. відрізняються від попередніх зростанням теоретичного рівня. Серед них на особливу увагу заслуговують твори І. Лисяка-Рудницького, О. Субтельного, Ю. Шевельова.

Третій етап - сучасний період - пов'язаний з проголошенням суверенітету України 24 серпня 1991 р., що надало реальну можливість поєднати зусилля вітчизняних та зарубіжних учених у єдину течію студіювання порушеного питання та підвищило можливості роботи з архівними матеріалами. Діяльності наукової інтелігенції торкаються праці Н. Шип, Г. Касьянова, колективна розвідка «Нариси історії української інтелігенції (перша половина ХХ століття)» та ін.

Найменш дослідженою частиною нашої теми є впровадження української мови в державні установи. З цього приводу можна навести тільки дисертацію Т. Варави, яка висвітлює діяльність словникових установ та їх членів, що сприяло унормуванню рідної мови та, таким чином, її подальшому використанню в державних установах, але дослідниця не аналізувала практичне впровадження національної мови.

Починаючи з другої половини 1990-х рр. до сьогодення збільшується кількість дисертацій, дотичних до різних аспектів проблеми. Але комплексного дослідження громадсько-політичного руху наукової інтелігенції за українізацію освіти та діловодства в кінці ХІХ ст.-1920 р. досі не існує, що й обумовило вибір теми запропонованої роботи.

У першому розділі також охарактеризовано джерельну базу дисертаційної роботи, яка складається з друкованих (збірники документів, статистичні матеріали, періодична преса, твори відомих діячів того часу та ін.) і архівних матеріалів. Автором використані фонди, які зберігаються у Центральному державному історичному архіві України у м. Києві (ЦДІАК), Центральному державному архіві вищих органів влади та управління (ЦДАВОВУ), Державних архівах Миколаївської (ДАМО), Одеської (ДАОО), Харківської (ДАХаО), та Херсонської областей (ДАХО). Одна їх частина вводиться до наукового обігу вперше, а інші вперше розглядаються з точки зору вивчення ролі науковців в українізації освіти та діловодства в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. У цілому автором було вивчено матеріали 23 фондів державних центральних та обласних архівів України. Увесь комплекс джерел за інформативною значущістю умовно було поділено на 7 груп.

Першу групу становлять законодавчі акти царського уряду та урядів періоду 1917-1920 рр. (Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, радянської влади). Ця група характеризує головні принципи відносин держави та наукової інтелігенції, політику щодо навчальних закладів і державних установ та мовну політику. Найбільше інформації такого роду міститься у документах фондів освітніх міністерств та аналогічних структур державної влади (ЦДАВОВУ): Генерального секретарства освіти УНР (ф. 2581), Міністерства народної освіти та мистецтва Української Держави (ф. 2201), Міністерства народної освіти Директорії УНР (ф. 2582), Центральної Ради (ф. 1115, Народного комісаріату освіти УСРР (ф. 166), Генерального секретаріату Української Центральної Ради (ф. 1063), Ради Міністрів Української Держави (ф. 1064), Ради Міністрів Директорії УНР (ф. 1065). Чимало законодавчих актів містять збірники документів і матеріалів з історії українського національно-визвольного руху початку ХХ століття, діяльності українських політичних партій.

Друга група являє діловодну документацію, яку представлено матеріалами губернських жандармських управлінь, директивами та циркулярами представників центральних і місцевих органів виконавчої влади в Україні. Архівні документи ЦДІАКу України, зокрема листування про негласний нагляд за товариствами підросійської України та їх членами, відомості та рекомендації щодо закриття організацій характеризують участь науковців у національному русі в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. до 1917 р. Українізацію освіти та державних установ в 1917-1920 рр. висвітлює діловодна документація, яка здебільшого зберігається у зазначених вище фондах ЦДАВОВУ. Корисими для дослідження є документи Херсонської губернської народної управи (ДАХО, ф. 1900) про введення діловодства в державних установах українською мовою.

Третя група - документи громадських організацій та політичних партій, що репрезентовані фондами ЦДІАКу, ДАХаО та ДАОО. Це матеріали, які описують діяльність різних культурно-просвітніх товариств. Програми політичних партій України опубліковані в збірнику за редакцією Т. Гунчака і Р. Сольчаника та у двохтомному збірнику «Національні процеси в Україні».

До четвертої групи джерел належить періодична преса. Важливим джерелом для вивчення діяльності інтелігенції щодо запровадження української мови стали матеріали, вміщені в періодичних виданнях 1900-1916 рр.: газетах «Рада», «Рідний край», «Гасло», журналах «Літературно-Науковий Вісник», «Україна», «Киевская Старина», «Світло», «Збірник Херсонського земства» та ін. З преси 1917-1920 рр. дисертант використав «Вісті з Української Центральної Ради», «Вісник Української Народної Республіки», «Державний вісник», «Україну» та ін. Одним з найзмістовніших джерел серед часописів революційної доби є журнал «Вільна Українська школа» - орган Всеукраїнської учительської спілки.

До п'ятої групи належить мемуарна література. Спогади С. Русової, Є. Чикаленка, М. Грушевського, Д. Дорошенка, Д. Багалія, В. Вернадського показують їх особисте ставлення до мовного питання, дають змогу проаналізувати умови культурницької та політичної діяльності української інтелігенції.

Шосту групу складає епістолярний матеріал. Він міститься в особистих фондах: М. Грушевського (ф. 1235), О. Кістяківського (ф. 263), Д. Багалія (ф. 2020) та М. Сумцова (ф. 2052) у ЦДІАКу; Х. Алчевської (ф. 969) - у ДАХаО; професора І. Линниченка (ф. 153) - у ДАОО та М.М. Аркаса (ф. 468) - ДАМО.

До сьомої групи відносимо статистичні матеріали. Особливе значення для реконструкції соціального та національного обличчя наукової інтелігенції кінця ХІХ - початку ХХ ст. має Перший загальний перепис населення Російської імперії 1897 р. Чимало цифрових даних, що стосуються української преси, шкільних комплектів тощо знаходиться у справах Міністерства народної освіти і мистецтва Української Держави (ЦДАВОВУ, ф. 2201).

До восьмої групи належать словники та довідники. Насамперед, автор звернув увагу на фундаментальне видання «Енциклопедія українознавства» за редакцією В. Кубійовича та З. Кузелі. В ньому висвітлено біографії багатьох науковців та наведено факти з їх діяльності, розглядається праця науковців у напрямі українізації освіти.

Загалом для висвітлення теми даної дисертаційної роботи в бібліотеках та архівах країни накопичений багатий фактичний матеріал, критичний підхід до якого дає змогу відтворити реальну картину громадсько-політичного руху наукової інтелігенції за українізацію освіти та діловодства досліджуваного періоду.