Відносини між греко-католицькою та римо-католицькою церквами на українсько-польському порубіжжі (1939–1946 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут історії України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

07.00.02 - всесвітня історія

Відносини між греко-католицькою та римо-католицькою церквами на українсько-польському порубіжжі (1939-1946 рр.)

Поїздник Інна Іванівна

Київ - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Лисенко Олександр Євгенович, Інститут історії України НАН України, завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Віднянський Степан Васильович, Інститут історії України НАН України, завідувач відділу всесвітньої історії і міжнародних відносин;

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Рубльова Наталія Степанівна, Інститут політичних та етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, старший науковий співробітник.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор історичних наук, професор О.І. Гуржій

Анотація

Поїздник І.І. Відносини між Греко-католицькою та Римо-католицькою церквами на українсько-польському порубіжні (1939-1946 рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02 - всесвітня історія. - Інститут історії України НАН України. - Київ, 2007.

Дисертація присвячена дослідженню взаємин між ГКЦ та РКЦ в контексті суспільно-політичного, національного та духовного життя українсько-польського порубіжжя 1939-1946 рр. В роботі простежено еволюцію державної політики в релігійній та етноконфесійній сферах залежно від геополітичних обставин та воєнних подій, проаналізовано позицію греко-католицьких і римо-католицьких ієрархів та духовенства щодо протистояння своїх вірних в період війни, розкрито релігійний аспект українсько-польського трансферу 1939-1946 рр.

На підставі результатів дослідження зроблено висновки, що трансформація відносин між Греко-католицькою та Римо-католицькою церквами в роки Другої світової війни здійснювалась насамперед під впливом суспільно-політичних чинників. Етноконфесійні зміни на українсько-польському порубіжжі в 1939-1946 рр. відображенні в сучасній національній та релігійній ситуації в Україні та Польщі.

Ключові слова: етнорелігійна сфера, Греко-католицька церква, Римо-католицька церква, міжцерковні відносини, українсько-польське порубіжжя, Друга світова війна.

Аннотация

Поездник И.И. Отношение между Греко-католической и Римо-католической церквами на украинско-польской пограничье (1939 - 1946 гг.) - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02 - всемирная история. - Институт истории Украины НАН Украины. - Киев, 2007.

Впервые в отечественной исторической науке произведено комплексное исследование взаимоотношений между ГКЦ и РКЦ в контексте политической, национальной, духовной жизни населения украинско-польского пограничья 1939-1946 гг.

Работа осуществлена на основании широкого круга архивных источников, значительная часть которых впервые вводится в научный оборот, отечественных и зарубежных публикаций. Междисциплинарный характер исследования предопределил необходимость использования терминологического аппарата и методического инструментария различных гуманитарных наук.

В диссертации изучаются механизмы реализации церковно-религиозной политики советской и немецкой оккупационной властей, прослеживается ее эволюция в зависимости от геополитических обстоятельств и военных событий. Раскрыто отношение священнослужителей и верных к правительственным мероприятиям в этнорелигиозной сфере.

Обозначено место украинского и польского национального движения среди основных факторов, определяющих межконфессиональные отношения на территории украинско-польского пограничья. Рассматривается позиция греко-католических и римо-католических иерархов и духовенства относительно украинско-польского конфликта. Установлено, что церковное руководство пыталось максимально объективно оценить ситуацию и искало способы примирения. В позиции рядовых священников прослеживается неоднозначность. В условиях постоянного контролю со стороны оккупационной власти, украинского и польского подполья трудно разделить поступки духовенства согласно убеждениям от тех, которые совершены под жестким давлением.

Анализ унийного процесса военной эпохи подтверждает переориентацию главных межконфессиональных векторов на украинско-польском пограничье. До войны религиозная жизнь региона определялась отношениями между римо-католиками и греко-католиками, но вследствие действий советских властей роль православных в межцерковном диалоге постоянно увеличивалась.

Украинско-польский трансферт и антиуниатская акция 1944 - 1946 гг. кардинально изменили этноконфессиональную карту пограничья. РПЦ заняла ключевые позиции в региональном религиозно-церковном пространстве, а насильственная депортация населения стала причиной возникновения новых локальных порубежных зон в местах компактного проживания переселенцев. Целью национальной и религиозной политики советской власти в первые послевоенные годы было формирование однородного этнонационального и конфессионального пространства в СССР.

Результаты исследования дали основания для вывода: трансформация взаимоотношений между ГКЦ и РКЦ в годы Второй мировой войны осуществлялась в первую очередь под влиянием общественно-политических факторов. Этноконфессиональные изменения на украинско-польском пограничье в 1939-1946 гг. нашли отражение в современной национальной и религиозной ситуации в Украине и Польше.

Ключевые слова: этнорелигиозная сфера, Греко-католическая церковь, Римо-католическая церковь, межцерковные отношения, украинско-польское пограничье, Вторая мировая война.

Annotation

Poyizdnyk I. The Relations between Greek Catholic and Roman Catholic Churches on the Ukrainian-Polish Borderland (1939-1946). - Manuscript.

Thesis for a Candidate of Sciences degree by speciality 07.00.01 - World History. - Institute of History of Ukraine of National Academy of Sciences of Ukraine. - Kyiv, 2007.

Thesis is dedicated to the research of relations between Greek Catholic and Roman Catholic churches in the context of the social-political, national and spiritual life on the Ukrainian-Polish borderland in 1939-1946. The evolution of the state policy in the religious and ethnic-confessional spheres, depending on the geopolitical circumstances and war events is being traced, the position of Greek Catholic and Roman Catholic hierarchy and the clergy in the opposition of their faithful during the war period is being analyzed, the religious aspect of the Ukrainian-Polish transfer 1944 - 1946 is being revealed.

As a result of research the author has come to the following conclusion: the transformation of the relations between Greek Catholic and Roman Catholic churches during the World War II has been determined mainly by the social-political factors. Ethnic-confessional changes on the Ukrainian-Polish borderland in 1939 - 1946 had found their reflection in the modern nation and religious situation in Ukraine and Poland.

Key words: ethnic-religious sphere, Greek Catholic church, Roman Catholic church, interclerical relations, Ukrainian-Polish borderland, World War II.

1. Загальна характеристика роботи

окупаційний влада етноконфесійний

Актуальність теми. В історії співіснування українців і поляків релігійний чинник завжди був серед домінуючих. Під час Другої світової війни українсько-польські суспільно-політичні, етнічні, конфесійні відносини набули особливої актуальності та гостроти і залишили глибокий слід у свідомості та історичній пам'яті двох народів. У сучасних умовах, коли активно розвивається українсько-польське стратегічне співробітництво й обидві сторони шукають нових шляхів порозуміння та злагоди, зростає роль комплексного наукового аналізу взаємин між польською та українською спільнотами, зокрема в етнорелігійній сфері.

Вітчизняна наукова література містить аналіз різних аспектів українсько-польських відносин у роки Другої світової війни, однак переважна більшість таких праць присвячені характеристиці впливу політичних та військових факторів на їх становлення і розвиток. Водночас релігійний чинник, взаємини між Греко-католицькою та Римо-католицькою церквами, попри свою важливість у процесі формування національної свідомості, дотепер не стали предметом спеціального дослідження.

Вивчення та осмислення цих актуальних у науковому і суспільному сенсі проблем - на цьому наголошено в спільних заявах Президентів України та Республіки Польща “До порозуміння і єднання” від 21 травня 1997 р., “Про примирення в 60-у річницю трагічних подій на Волині” від 11 липня 2003 р. - необхідні для подолання упередженого ставлення поляків і українців один до одного. Формування етнорелігійної толерантності сприятиме оптимізації міжнаціональних та міжконфесійних стосунків в Україні за європейськими стандартами, а також зближатиме два сусідні народи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відділі історії України періоду Другої світової війни Інституту історії НАН України й узгоджена з плановою темою “Українське суспільство і влада на завершальному етапі війни. 1943-1945 рр.” (номер державної реєстрації 0104U003293).

Метою роботи є комплексне дослідження взаємин між Греко-католицькою та Римо-католицькою церквами на тлі українсько-польських відносин 1939-1946 рр.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

вивчити стан наукової розробки теми у вітчизняній та зарубіжній історіографії, встановити рівень її джерельного забезпечення;

з'ясувати масштаби і напрями впливу політики радянської та німецької окупаційної влади на стосунки між ГКЦ та РКЦ в 1939-1946 рр.;

простежити еволюцію державної політики в церковно-релігійній та етноконфесійній сферах відповідно до геополітичних обставин та перебігу воєнних подій;

окреслити місце українського та польського національно-визвольних рухів серед суспільно-політичних чинників, що визначали взаємини між найбільш чисельними релігійними деномінаціями українсько-польського порубіжжя;

відобразити ставлення ГКЦ та РКЦ до українсько-польського конфлікту в роки війни;

виявити домінуючі моменти релігійного життя, які зумовлювали основні вектори міжконфесійних відносин порубіжної зони;

розглянути зміни етноконфесійної карти українсько-польського порубіжжя внаслідок національної та релігійної політики радянської влади.

Об'єктом дослідження є етнорелігійна сфера в контексті суспільно-політичного, національного та духовного життя населення українсько-польського порубіжжя в 1939-1946 рр.

Предмет вивчення - трансформація відносин між ГКЦ та РКЦ впродовж 1939-1946 рр. під впливом політики радянської та німецької окупаційної влади, українського та польського національно-визвольних рухів, а також наслідки цих змін для етноконфесійного самовизначення українців та поляків.

Хронологічні рамки охоплюють період 1939-1946 рр.: від початку Другої світової війни до завершення українсько-польського трансферу та ліквідації УГКЦ на Львівському соборі, які докорінно змінили етноконфесійну карту регіону.

Географічні межі охоплюють територію Львівської архієпархії, Станіславської і Перемишльської єпархій, що в 1939-1946 рр. утворювали Галицьку греко-католицьку митрополію. Межі цієї церковно-адміністративної одиниці окреслювали ареал спільного проживання українців і поляків, переважна більшість яких були вірними ГКЦ та РКЦ.

Наукова новизна праці визначається наступними положеннями:

вперше здійснено комплексне дослідження взаємин між ГКЦ та РКЦ у контексті суспільно-політичного, національного та духовного життя населення українсько-польського порубіжжя в 1939-1946 рр.;

введено до наукового обігу значну кількість нових матеріалів, невідомих донині документів із фондів 12 архівів України та Республіки Польща, завдяки чому істотно розширено джерельну базу;

виявлено основні чинники, що впливали на трансформацію відносин між ГКЦ та РКЦ в 1939 - 1946 рр., встановлено масштаби їхньої дії;

досліджено позицію керівництва та рядового духовенства ГКЦ та РКЦ щодо українсько-польського конфлікту воєнної доби;

висвітлено роль греко-католицького та римо-католицького кліру під час українсько-польського трансферу 1944-1946 рр.;

проаналізовано вплив унійних акцій різного характеру і спрямування на українсько-польські стосунки 1939-1946 рр.

Практичне значення дисертації полягає в можливості використання її матеріалів та висновків церковними громадами різних конфесій для вирішення спірних питань, включаючи ті, що стосуються церковного майна, харитативної та просвітницької діяльності релігійних об'єднань. Результати дослідження можуть використовуватися органами влади в процесі розробки концепцій державно-церковних відносин, при підготовці фундаментальних праць з історії Другої світової війни, а також викладанні нормативних і спеціальних курсів у вищих навчальних закладах.

Апробація результатів. Дисертація обговорена і схвалена на засіданні відділу історії України періоду Другої світової війни Інститут історії України НАН України.

Основні положення та висновки дослідження відображені в доповідях і повідомленнях автора на міжнародній науковій конференції “Незабутні сторінки історії нашого народу” (м. Київ, грудень 2004 р.), міжнародній науковій конференції “Czy istnieje czwarta Ruњ? Wokуі toїsamoњci kulturowej w regionie karpackim” (м. Перемишль, Польща, травень 2006 р.) засіданні круглого столу “Україна в добу окупації 1941-1944 рр.” (м. Кривий Ріг, жовтень 2006 р.) ІІ Всеукраїнській науковій конференції “Друга світова війна і доля народів України” (м. Київ, жовтень 2006 р.), методичному семінарі в Інституті історії України НАН України, присвяченому окупаційній проблематиці (м. Київ, квітень 2007 р.), міжнародній науковій сесії “Prуby porozumienia polskо-ukraiсskiego w latach 1939-1991” (м. Люблін, Польща, червень 2007 р.), міжнародній науковій конференції “Religious Space of East-Central Europe - Open to the East and the West” (м. Люблін - м. Львів, Польща - Україна, вересень 2007 р.).

За темою дисертації опубліковано 5 статей у фахових виданнях, внесених до переліку ВАК України, загальним обсягом 2,8 др. арк.

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження і складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, термінологічного словнику і додатків. Загальний обсяг праці становить 251 с.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, об'єкт і предмет дослідження, його хронологічні рамки та географічні межі, наукову новизну й практичне значення.

У першому розділі - “Стан наукової розробки теми, джерела та методологія дослідження” - проаналізовано здобутки вітчизняних і зарубіжних вчених у вивченні проблеми, подано загальну характеристику джерел і літератури, основних методологічних принципів, застосованих при написанні дисертації.

Опрацьована спеціальна література містить декілька підходів до висвітлення взаємин між ГКЦ та РКЦ в 1939-1946 рр. Це зумовлено як світоглядним спадком Другої світової війни, так і відмінними політичними й соціальними умовами розвитку історичної науки в різних країнах.

Постійний ідеологічний тиск і тотальна цензура як засоби здійснення державного управління визначили викривально-публіцистичний характер історіографії проблеми в СРСР та ПНР. У кін. 40-х на поч. 50-х рр. публікації радянських істориків спрямовувалися на обґрунтування необхідності Львівського собору, а після 1946 р. - на виправдання його рішень. З'явилися десятки статей, автори яких намагалися довести “колабораціонізм” ГКЦ в роки війни. Це базове твердження також пропагувалося на сторінках тогочасної польської преси, переважно в матеріалах, присвячених “пронімецькій та антипольській” діяльності українського підпілля. Водночас у газетах ПНР систематично друкувалась інформація про судові процеси над римо-католицькими священиками за звинуваченнями в співпраці з “бандами” АК та шпигунстві на користь Ватикану.

В кін. 50-х на поч. 80-х рр. в СРСР з'явилися загальні праці з історії ГКЦ. Їхні автори К. Дмитрук, С. Даниленко, Л. Маянська та ін. продовжили історіографічну традицію попередніх років, “нагородивши” греко-католицьке духовенство відомими й сьогодні широкому загалу ярликами: “фарисеї”, “оунівські яничари” та “бандити в сутанах”. В інформаційному просторі ПНР набула поширення публіцистика Е. Пруса. В основі популярності його праць з історії українсько-польських відносин лежав так званий “синдром кресовості”: українці, на думку більшості “кресових” поляків, - основні винуватці їхнього вимушеного виїзду за р. Сян. Головним стрижнем такої інтерпретації подій стала негативна оцінка діяльності ГКЦ на українсько-польському порубіжжі. Е. Прус, збагативши ці спогади численними історичними “фактами” з радянської історіографії, знайшов серед польських переселенців гарячих прихильників своєї творчості. Його “публіцистичні нариси” повністю відповідали потребам тогочасної комуністичної пропаганди та відіграли значну роль у процесі формування багатьох історичних стереотипів.

У зазначений період тривало таврування “антирадянської та антипольської діяльності Ватикану” (В. Бєляєв, М. Рудницький та ін.). Особливих рис цей процес набув у комуністичній Польщі. Щоб запобігти опозиційним проявам, у публікаціях істориків ПНР відсутні прямі звинувачення на адресу польського єпископату. Основний шквал негативних емоцій зосереджувався на політиці Риму в роки війни. Остаточний розрив польського єпископату з Ватиканом спростив би здійснення контролю за РКЦ в ПНР та значно підірвав би позицію Апостольської столиці у світі. Вплив таких тенденцій простежується навіть у загальних працях з історії РКЦ кін. 80-х рр., авторами яких були представники польського духовенства (Б. Кумор, З. Обертинський).

Політична ситуація в країнах комуністичного блоку впливала на рівень історичних досліджень за його межами. В умовах відсутності достатньої джерельної бази міжконфесійні відносини воєнної доби не стали предметом спеціального вивчення західноєвропейських та американських учених. М. Бурдо, Д. Данн, Г. Шимон, Д. Андерсон, В. Флетчер, Г. Коммаджер розглядали лише деякі аспекти теми під час аналізу німецької окупаційної політики або релігійної ситуації в СРСР і державах соціалістичного табору.

Антикатолицька кампанія в СРСР та ПНР викликала зростання інтересу до історії церкви за кордоном. Дослідники з українського еміграційного середовища А. Турчин, П. Магочій, А. Кравчук, Б. Боцюрків намагалися подолати радянське кліше про колабораціонізм ГКЦ та всебічно розглянути політику радянської влади в релігійній сфері. На шпальтах діаспорної преси з'явилися численні статті греко-католицьких священиків І. Гриньоха, М. Гринчишина, І. Назарка, А. Пекара, М. Соловія, в яких передусім аналізувалась націотворча діяльність ГКЦ, часто наголошувалося на підтримці церковними ієрархами українського національного руху тощо. Більшість публікацій не залишали сумніву в читача про тотожність позиції ГКЦ та інших українських політичних сил, що стояли на платформі незалежності. Такий підхід відповідав переконанням ендецького крила польської еміграції, представники якого цю удавану тотожність використовували як основний доказ для звинувачення ГКЦ в підтримці антидержавних, сепаратистських проявів на території ІІ Речі Посполитої.

Наукові центри за кордоном не були однорідними за своєю політичною орієнтацією. Особливий інтерес становлять статті польського політично-культурологічного часопису “Культура”, видавці якого, на чолі з Є. Гедройцем, підтримували та пропагували ідею українсько-польського порозуміння. Погляди авторів чітко простежуються на сторінках видання, зокрема під час оцінки діяльності ГКЦ у межах ІІ Речі Посполитої та постаті митрополита А. Шептицького. Публікації В. Жиліньскі, В. Збишевскі, Я. Стемповскі започаткували діалог між польськими та українськими науковцями в еміграції та стали підґрунтям нового підходу до вивчення спільної історії на засадах взаєморозуміння.

У сучасній історіографії досліджувана проблема представлена лише фрагментарно в працях, присвячених церковно-державним відносинам та українсько-польським стосункам.

Церковна тематика в незалежній Україні вперше була порушена в загальних працях з історії церкви А. Колодного, К. Панаса, П. Яроцького та ін. Ці релігієзнавчі студії допомагають зрозуміти низку особливостей взаємин ГКЦ та РКЦ, зокрема тих, що стосуються канонічного права. Серед комплексних досліджень релігійної ситуації в Україні в роки Другої світової війни необхідно виділити монографію О. Лисенка Лисенко О.Є. Церковне життя в Україні 1943-1946. - К., 1998. - 398 с., в якій значна увага приділяється висвітленню тогочасної міжконфесійної ситуації. Регіональну специфіку церковно-державних відносин на Прикарпатті встановлено в працях І. Андрухіва. Аналізуючи політологічний аспект партійно-державної політики щодо церковних інституцій, В. Войналович розглядає державні заходи релігійного характеру як частину загальної внутрішньої та зовнішньої політики комуністичної влади Войналович В. Партійно-державна політика щодо релігії та релігійних інституцій в Україні 1940-1960-х років: політологічний дискурс. - К., 2005. - 741 с. та ін.. Такий підхід дає можливість більш чітко окреслити масштаби впливу політичного чинника в етнорелігійній сфері. Наукові розробки С. Горбача підтверджують зовнішньополітичну спрямованість антикатолицької політики СРСР.

У посткомуністичний період серед пріоритетних тем - становище ГКЦ в роки війни, антиуніатська діяльність радянської влади тощо Сурмач О.І. Греко-католицька церква в період німецького окупаційного режиму в Україні (1941-1944 рр.): Дис. … канд. іст. наук: 07.00.01 / Львівський національний ун-т ім. І. Франка. - Львів, 2001. - 187 с.; Пащенко В. Греко-католики в Україні від 40-х років ХХ століття до наших днів. - Полтава, 2002. - 615 с.. В окремий дослідницький напрям трансформувалося питання ліквідації ГКЦ, дослідники якого намагалися насамперед обґрунтувати неправомірність таких урядових заходів (О. Уткін, Н. Концур, М. Марущак та ін.). Зорієнтованість на політичну складову призвела до нівелювання позиції пересічного священика й вірного щодо “об'єднавчої акції” та наводять читача на думку про її однозначність. Внаслідок застосування нових наукових методик лише в останні роки розпочалось всебічне вивчення цієї проблеми (С. Гуркіна).

З'ясувати роль провідних постатей ГКЦ у тогочасному житті українсько-польського порубіжжя допомагають публікації Л. Крупи, О. Мишанича, О. Єгрешія, Н. Рубльової, П. Мельничука, В. Бадяка, Я. Дашкевича. Вагомий вплив на подальші студії в Україні мала монографія Н. Стоколос, в якій етноконфесійні трансформації ХІХ-поч. ХХ ст. вперше набули статусу самостійного історичного феноменуСтоколос Н. Конфесійно-етнічні трансформації в Україні (ХІХ-перша пол. ХХ ст.). - Рівне, 2003. - 480 с..

Дисертаційна проблематика відображена також у публікаціях польських дослідників історії церкви. Значна частина наукових праць, опублікованих в Польщі за останні два десятиліття, присвячена аналізу становища РКЦ в умовах комуністичного режиму. Авторами більшості розвідок, що містять характеристику релігійного життя українсько-польського порубіжжя в роки війни, є представники римо-католицького кліру (Р. Дзвонковскі, Й. Волчаньскі, Т. Сліва, В. Урбан та ін.). Попри конфесійну заангажованість деяких узагальнень та висновків, саме такі праці найбільш інформативні для вивчення взаємин між ГКЦ та РКЦ. Значно спрощує роботу науковця наявність у польській історіографії великої кількості біографічних словників духовенства, репресованого радянською та німецькою окупаційною владою, статистичних та картографічних довідників з історії Католицької церкви.

Питання державно-церковних відносин зацікавило сучасних російських істориків (М. Шкваровського, О. Одінцова та ін.). Хоча публікації цих авторів містять лише загальну інформацію з досліджуваного питання, вони значно розширюють уявлення про релігійну ситуацію в СРСР, підтверджують її залежність від урядової політики.

З утворенням незалежних України і Польщі історики обох держав звернулися до забороненої в минулому теми українсько-польських стосунків періоду Другої світової війни. Характеристика численних публікацій дає підстави виділити два підходи до висвітлення питання: з позиції політичної партії, групи, держави чи з урахуванням інтересів обох сторін.

Консолідуюча в умовах становлення української незалежності ідея “власної національної історії” відіграла консервуючу роль у сфері дослідження міжнаціональних відносин. Замовчування певних тематичних ніш зміцнило стереотипи минулих років, зокрема про постійний антагонізм греко-католицького та римо-католицького духовенства. Цю ситуацію як додатковий аргумент на користь своїх оціночних суджень використовують польські дослідники, які розглядають проблему з позиції “польської рації стану” (Л. Кулінська, Є. Сємашко, А. Кубасік та ін.). В сучасній історіографії своєрідна тенденція “захисту власних (польських чи українських) інтересів” спостерігається переважно в працях духовенства, родичів постраждалих, а також у публікаціях певного політичного забарвлення. Особливо різкої форми вона набула в публіцистиці.

Інший підхід до вивчення українсько-польських взаємин представляє група науковців, які намагаються “здійснити ревізію” історії комуністичної доби. В 1993 р. з'явилась монографія “Поляки та українці. Українська справа під час ІІ світової війни” Torzecki R. Polacy i Ukraiсcy: sprawa ukraiсska w czasie II wojny њwiatowej na terenie II Rzeczypospolitej. - Warszawa, 1993. - 348 s.. Її автор Р. Тожецкі вперше проаналізував діяльність ГКЦ як окремого учасника тогочасного політичного життя, встановив роль греко-католицьких ієрархів у переговорному процесі між українським і польським підпіллям. Подоланню низки стереотипів щодо постаті А. Шептицького сприяли дослідження А. Жемби та С. Стемпеня. Польський історик Г. Мотика простежив вплив етнічної, державної та релігійної приналежності на позицію учасників українсько-польського конфлікту. Він спробував відтворити всю складність ситуації, в якій перебував священик в роки війни, під постійним тиском як з боку підпілля, окупаційної влади, так і своїх переконань та сумління. Важливі для розуміння досліджуваної теми також публікації І. Галагіди та Л. Попека про долю духовенства під час протистояння 1943-1944 рр.

Прагнення врахувати інтереси та наміри обох сторін спостерігаються в сучасній українській історіографії, однак релігійна складова українсько-польських відносин залишається поза увагою вітчизняних учених. Виняток становлять наукові праці, автори яких намагаються визначити межі співвідношення інтегрального націоналізму й християнського універсалізму (О. Лисенка, В. Стефаніва, Т. Гонтара та ін.).

Із проблематикою війни тісно пов'язана тема українсько-польського трансферу 1944-1946 рр. Аналізуючи основні методи впровадження переселенської акції, українські дослідники О. Буцько, І. Білас, М. Бугай звертають увагу на постійні спроби органів влади використати авторитет священиків для прискорення переселення, наводять приклади відкритого тиску на церковне керівництво в цій справі. Наукові опрацювання В. Сергійчука містять інформацію про урядові заходи стосовно непокірного населення, зокрема духовенства.

У польській історіографії релігійний аспект українсько-польського трансферу 1944-1944 рр. набув статусу окремого тематичного напряму. Територіальні межі таких досліджень охоплюють землі ПНР, українське населення яких підлягало виселенню до УРСР. У своїх публікаціях Д. Іванечко доводить взаємозалежність переселенської акції та ліквідації ГКЦ. Релігійне життя українців у ПНР всебічно аналізує Р. Дрозд. Унікальні матеріали про зміну обряду як спосіб уникнути переселення містять наукові розробки Я. Пісуліньскі. В загальних працях з історії ГКЦ Є. Місила, З. Воєводи в контексті післявоєнних подій розглядаються відносини греко-католицького та римо-католицького духовенства і вірних, з'ясовано долю українських святинь.

Зміна політичних обставин сприяла налагодженню співпраці між українськими та польськими науковцями. Спільні наукові конференції та семінари з питань міжнаціональних стосунків у ХХ ст. не були марними: історія як “охоронець національних цінностей” все відчутніше поступається місцем історії “діалогу культур і світоглядів”. За таких умов проблема взаємин між ГКЦ та РКЦ набуває нового звучання та потребує всебічного, комплексного дослідження.

Джерельну базу дисертації становлять архівні та опубліковані документальні матеріали і мемуарна література.

У праці використано неопубліковані документи, які зберігаються в дванадцятьох архівах України та Республіки Польщі: Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), Центральному державному архіві громадських організацій України (ЦДАГО України), Центральному державному історичному архіві України в м. Львові (ЦДІАУЛ), Державному архіві Львівської області (ДАЛО), Архіві Інституту історії Церкви (АІІЦ), Державному архіві Івано-Франківської області (ДАІФО), Архіві актів нових (AAN), Архіві Інституту національної пам'яті в м. Варшава (AIPN/Warszawa), Східному архіві при осередку “Карта” в м. Варшава (AW), Державному архіві в м. Краків (APK), Державному архіві в м. Перемишль (АРР), Архіві Львівської митрополії ім. архієпископа Е. Базяка.

Для аналізу етноконфесійної ситуації на українсько-польському порубіжжі в роки німецької окупації важливе значення мають матеріали, створені внаслідок діяльності підрозділу моралі І відділу Головного департаменту внутрішньої політики уряду ГГ (APK, Z. 25), а також фонди губернатора дистрикту “Галичина” (ЦДАВО України, Ф. 43; ДАЛО, Ф. Р-35). Документи державних і партійних органів (ЦДАГО України, Ф. 1, Оп. 23), уповноваженого Ради у справах Руської православної церкви, уповноваженого Ради у справах релігійних культів при РНК УРСР та місцевих уповноважених (ЦДАВО України, Ф. 4648; ДАЛО, Ф. Р-1332; ДАІФО, Ф. Р-388) розкривають механізми реалізації релігійної політики радянської влади. Загальну картину релігійного життя порубіжної зони в 1944 - 1946 рр. доповнюють розпорядження, інструкції, інформаційні звіти, доповідні записки головних та районних уповноважених урядів УРСР та РП у справі евакуації українського населення з ПНР та польських громадян з УРСР (ААN, Z. 522; 524; 526), які допомогли встановити масштаби та методи використання етноконфесійного чинника для прискорення переселення.

Серед опрацьованих кримінальних справ греко-католицьких священиків, арештованих органами польської комуністичної влади за звинуваченням у співпраці з УПА, особливе значення мають судові акти о. В. Гриника (AIPN/Warszawa). Вони містять унікальні дані не лише про взаємозв'язок греко-католицького духовенства й українського підпілля, а й про перебіг депортації українців до УРСР, підготовку та проведення Львівського собору.

Найбільш інформативні для дослідження документи церковної адміністрації. Послання та звернення ієрархів дають уявлення про офіційну позицію ГКЦ щодо найважливіших подій 1939-1946 рр. (ЦДІАУЛ , Ф. 358). Значна їх частина була опублікована на шпальтах тогочасних періодичних видань (“Краківські вісті”, “Львівські вісті”, “Станіславське слово” та ін.). Кореспонденція греко-католицького митрополита А. Шептицького з римо-католицьким архієпископом Б. Твардовським висвітлює ставлення ієрархів обох церков до українсько-польського конфлікту, спільні пошуки компромісу. Співпрацю ГКЦ та РКЦ у роки війни також підтверджують листи оо. альбертинів до А. Шептицького. На основі офіційного листування митрополичої консисторії з деканальними та парафіяльними урядами в справах віровизнання доведено залежність явища зміни обряду від суспільно-політичних обставин воєнної доби (ЦДІАУЛ, Ф. 201). Постанови деканальних соборів та звіти священиків про ситуацію в парафіях допомогли з'ясувати становище духовенства та вірних ГКЦ і РКЦ в 1939-1946 рр. (АРР, Z. 142), оцінку антиунійної акції радянської влади греко-католицькими священиками (ЦДАІФО, Ф. Р - 388), долю церковного майна та метрикальних книг під час українсько-польського трансферу (Архів ім. архієпископа Е. Базяка, Akta rewindykacyjne).

Окреслити місце українського та польського національно-визвольних рухів серед суспільно-політичних чинників, що визначали взаємини між ГКЦ та РКЦ, дали змогу щотижневі та піврічні звіти, рапорти польського підпілля - Армії Крайової, Делегатури уряду РП (AАN, Z. 202; 203); тематичні огляди, політичні та надзвичайні звіти районних та надрайонних провідників ОУН і УПА (ЦДАВО України, Ф. 3833; 3836); інформаційні повідомлення місцевих представництв УЦК (ЦДАВО України, Ф. 3959) Ці документи також відображають позицію рядових греко-католицьких та римо-католицьких священиків щодо українсько-польського конфлікту, реакцію українців та поляків на заклики та звернення церковних ієрархів тощо.

Деякі аспекти теми вдалося відтворити на основі неопублікованих спогадів духовенства та мирян. “Колекція генерала В. Андерса” (AW, Z. HIMID) містить інформацію про релігійну ситуацію в перші воєнні роки на землях українсько-польського порубіжжя, оскільки складається зі свідчень польських громадян, заарештованих та депортованих радянською владою на північ СРСР у 1939-1941 рр., а після амністії 1941 року мобілізованих до Польської армії. Ширші хронологічні рамки мають спогади, зібрані за ініціативи фундації ім. С. Баторія та осередку “Карта” під час реалізації проекту “Близька історія”. Серед них у Східному архіві зберігаються інтерв'ю з польськими священиками Львівської римо-католицької митрополії (Z. AW). Інтерв'ю з греко-католицькими священиками та вірними, проведені працівниками та студентами Інституту історії Церкви (м. Львів) у межах проекту “Образ сили духу: жива історія підпільного життя Української Греко-католицької церкви, 1946-1989”, дали змогу з'ясувати ставлення духовенства до організації Львівського собору, дослідити зміни у стосунках між українцями і поляками в післявоєнний період.

Під час роботи над дисертацією було використано великий масив опублікованих джерел. Опрацьовані збірники документів з історії українсько-польських відносин, національно-визвольного руху обох країн, ГКЦ і РКЦ наповнені документами про становище церковних організацій в умовах тоталітарного режиму, роль духовенства в тогочасному житті українського та польського населення, співпрацю та протистояння церковного керівництва, духовенства та вірних Польща та Україна у тридцятих - сорокових роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб. - Варшава - Київ, 2000 - 2005. - Т. 2. - 1007 с.; Т. 4. - Ч. 1. - 875 с.; Ч. 2. - 1445 с.; Митрополит Андрей Шептицький: Життя і Діяльність. Документи і Матеріали 1899-1944. - Львів, 1995 - 1998. - Том. І. - 522 с.; Т. 2. - 570 с.; Ліквідація УГКЦ (1939 - 1946). Документи радянських органів державної безпеки / Ред. В. Сергійчук. - К., 2006. - Т. 1. - 920 с.; Woіczaсski J., ks. Eksterminacja narodu polskiego i Koњcioіa rzymsko-katolickiego przez ukraiсskich nacjonalistуw w Maіopolsce Wschodniej w latach 1939-1945. Materiaіy џrуdіowe. - Cz. 1. - Krakуw, 2005. - 590 s. та ін.. Значний фактологічний матеріал для дослідження теми містять опубліковані хроніки парафій та монастирів, листування церковних ієрархів, щоденники священиків.

Третю групу джерел становлять мемуари, зокрема українського та польського духовенства. Хоча спогади духовних осіб позначені апологетикою своєї церкви, вони містять важливу інформацію для вивченні проблематики, висвітлюють ті моменти міжцерковного діалогу, які не знайшли свого документального втілення.

Оцінюючи стан джерельної бази, слід констатувати, що її інформативний потенціал є достатнім для розв'язання поставлених наукових завдань.

Методологічною основою дисертації стали теоретичні напрацювання вітчизняних та зарубіжних науковців, які стосуються проблеми взаємозалежності етносу та релігії.

Богослови багатьох конфесій вважають релігійний чинник обов'язковим елементом етносу, що дає їм підстави для ототожнення національного та релігійного. В науковій сфері це питання дискусійне. Одні науковці не визнають релігію компонентом етнонаціональних спільнот (М. Драгоманов, В. Піддубний). Інші, визначаючи сутність поняття “етносу”, називають релігію серед його атрибутових ознак, а також підкреслюють, що релігійний світогляд і практика активно впливають на соціально-економічні, етнічні, політичні, культурні процеси ( С. Токарєв, О. Шуба, О. Лисенко, О. Реєнт). Попри різні оцінки місця релігії та її значення в минулому та сучасності, більшість науковців погоджується - етнос та релігія нетотожні явища, а такі, що більш або менш збігаються. Це приводить до синонімічного вживання відповідних понять.

При окресленні українсько-польського порубіжжя було використано методологічні підходи порівняно нової субдисципліни - лімології, завдання якої полягає у вивченні кордонів, буферних і контактних порубіжних зон. На відміну від класичної геополітичної традиції, сучасна лімологія інтерпретує порубіжжя насамперед як визначений соціальний і культурний простір, розташований на стику культур, цивілізацій, національних держав.

Виходячи з означених вище методологічних засад, обрано адекватний інструментарій дослідження. Методи архівної евристики допомогли виявити і систематизувати джерела. Виклад матеріалу здійснювався за проблемно-хронологічним принципом. Завдяки діалектичному методу чинники, які формували міжконфесійну карту українсько-польського порубіжжя, розглянуто не статично, а в їх розвитку, взаємозв'язку і взаємовпливі. Для формулювання висновків та узагальнень використано методи аналізу і синтезу. За допомогою статистичних та кількісних методів опрацьовано цифрові дані стосовно мережі релігійних організацій, духовенства та вірних. Запобігти однобокості в дослідженні можливо лише за умов комплексного застосування цих методів, а також послідовного дотримання принципів позаконфесійності на світоглядного плюралізму.

У другому розділі - “Становище “великих” церков на українсько-польському порубіжжі в 1939-1941 рр.” - проаналізовано основні напрямки політики радянської та німецької окупаційної влади, домінуючі моменти національного та релігійного життя, які обумовлювали параметри існування ГКЦ і РКЦ в перші роки війни та визначали відносини між ними.

Після початку Другої світової війни внаслідок таємного пакту Ріббентропа - Молотова територія українсько-польського порубіжжя була розділена між двома державами: Німеччиною та Радянським Союзом. Тотальний контроль над етнорелігійною сферою життя населення новоприєднаних земель у радянській та німецькій зоні досягався різними шляхами. Церковно-релігійна політика нацистського окупаційного уряду передбачала встановлення чітких меж функціонування релігійних організацій на території ГГ за допомогою підриву матеріального становища церкви, свідомого обмеження контактів ієрархів та духовенства, ускладнення роботи духовних семінарій тощо. Ці заходи впроваджувались на тлі безперешкодного виконання релігійних практик українцями та поляками. Таке поєднання дало змогу німецькій владі максимально використовувати авторитет духовенства для реалізації окупаційної політики, а також контролювати церковно-релігійне життя регіону. Систематичне дотримання окупантами українсько-польської противаги, яка передбачала невтручання в процес українізації земель ГГ під егідою УЦК та обмеження будь-яких патріотичних проявів у польському середовищі, поглиблювало національну зорієнтованість ГКЦ та РКЦ, а відносна релігійна свобода сприяла поширенню цього явища серед вірних. Штучно розпалювані міжетнічні та міжконфесійні протиріччя успішно використовувалися нацистською владою як засіб забезпечення власних політичних та економічних інтересів, а також нейтралізації опозиційних проявів у регіоні. Тогочасна харитативна і просвітницька діяльності греко-католицького та римо-католицького духовенства сприяли постійному зростанню ролі окремого священика в житті свого народу.

Механізм реалізації релігійної політики радянської влади базувався на раніше апробованих в СРСР методах: всеохоплююча пропаганда, націоналізація церковних земель та майна, заборона духовних практик у громадських установах, масові арешти духовенства тощо. Такі урядові заходи не передбачали конфесійної диференціації, мали антирелігійний характер. Внаслідок поширення на жителів Східної Галичини радянського громадянства, ГКЦ з релігійного об'єднання національної меншини перетворилась у церкву титульної нації республіки. Ці зміни надали змогу керівництву ГКЦ розглядати СРСР як територію можливої місіонерської діяльності. Різні підходи до трактування унійної праці на Сході вносили напруження у взаємини зацікавлених сторін: Ватикану, ГКЦ та РКЦ, що функціонували в межах УРСР.

Недосконалість форм та методів впровадження, нехтування традиціями східногалицького регіону, призвело до краху антирелігійної політики. Атеїстична спрямованість “радянізації” позбавляла будь-якого сенсу міжцерковні суперечки навколо питання місіонерської праці на Сході та активізувала діалог між ГКЦ і РКЦ для узгодження спільних дій супроти урядових заходів. Безпосередньо не загрожуючи існуванню більшовицькому режиму, спільна діяльність церков в 1939-1941 рр. повільно підривала його ідеологічні основи, а відтак - авторитет самої влади. “Культ войовничого атеїзму” закарбувався в свідомості переважної більшості греко-католиків та римо-католиків як одне з найбільш негативних психологічних переживань того часу та відіграв значну роль у формуванні ставлення до нової влади в перші місяці німецької окупації.

У третьому розділі - “Релігійна ситуація на українсько-польському порубіжжі в період німецької окупації” - описано заходи нацистської влади в етнорелігійній сфері, висвітлено позицію ієрархів та духовенства ГКЦ і РКЦ щодо українсько-польського конфлікту, з'ясовано особливості міжконфесійного діалогу 1942-1946 рр.

На території новоутвореного дистрикту “Галичина” окупанти впроваджували окупаційну політику, апробація якої здійснювалася в межах ГГ у 1939-1941 рр. Зовнішня релігійна толерантність нового уряду становила яскравий контраст у порівнянні з атеїстичною кампанією попереднього режиму. Такі поступки в релігійній сфері успішно компенсувалися за рахунок систематичного використання владою величезного авторитету духовенства для забезпечення власних інтересів. Окупанти виявили повний прагматизм: намагалися не допустити деструктуризації церков на неконтрольовану множину та перешкодити зміцненню будь-якої релігійної організації в регіоні.

Національна політика “противаги” поступово набула нових рис. Яскраво виражена підтримка українців за рахунок поляків змістилася у бік балансування між обома етнічними групами краю. Під час загострення етноконфесійних відносин окупаційна влада успішно виконувала вигідну роль арбітра. Дотримуючись своїх, сформованих у міжвоєнний час поглядів на українсько-польські взаємини, керівництво ГКЦ і РКЦ намагалося максимально об'єктивно оцінити ситуацію та шукало можливі шляхи порозуміння. ГКЦ виступила ініціатором діалогу між українським і польським підпіллям, а роль зв'язкових часто виконувало греко-католицьке та римо-католицьке духовенство. Результатом міжцерковного діалогу стали пастирські листи греко-католицьких ієрархів супроти антипольських акцій. В умовах жорсткого контролю з боку окупантів, українського та польського підпілля позиція рядового греко-католицького та римо-католицького духовенства виявилась досить неоднозначною, а будь-яке рішення священика на користь однієї чи іншої сторони несло загрозу для його життя.

Нові політичні обставини активізували питання місіонерської діяльності на Сході. Джерела не дають підстав стверджувати, що праця польських священиків поряд з українськими за Збручем була причиною спільної угоди між ієрархами ГКЦ і РКЦ. На перешкоді домовленостям стояла двозначність унійної акції під егідою ГКЦ (прозелітизм чи національне поєднання?), а також кардинальні санкції влади. Внаслідок унійного процесу 1941-1944 рр. основний вектор міжконфесійних відносин у порубіжній зоні поступово переміщувався в площину “греко-католик - православний”. Дискусії з цього приводу між ієрархами ГКЦ та РКЦ не мали значного впливу на взаємини між вірними, оскільки основну роль у їхній трансформації відігравали позарелігійні чинники.

У четвертому розділі - “Греко-католицька та Римо-католицька церкви в контексті суспільно-політичних та демографічних процесів 1944-1946 рр.” - досліджено вплив переселенської та антиунійної акцій комуністичної влади на релігійну ситуацію, а також встановлено зумовлені ними зміни в етноконфесійній карті українсько-польського порубіжжя.

Ієрархи ГКЦ і РКЦ негативно оцінювали українсько-польський трансфер, оскільки переселення вірних ставило під загрозу існування РКЦ в УРСР, а ГКЦ - на території комуністичної Польщі. За винятком прикладів вимушеного виїзду, переважна більшість населення українсько-польського порубіжжя вирішила не залишати свої домівки. Опрацьовані документи підтверджують значний вплив духовенства на позицію своїх вірних. Влада спробувала використати авторитет душпастирів для прискорення процесу евакуації, застосовуючи при цьому широкий спектр методів: переконання, депортації, арешти тощо. Оскільки погляди священиків у питанні переселення співпадали з позицією українського та польського підпілля, це дало змогу владі розглядати їхні дії як прояви підтримки національного руху. Складне тогочасне становище духовенства, що перебувало між національним підпіллям і органами влади, постійно використовували обидві сторони.

Задля остаточної радянізації західноукраїнських земель та успішного наступу на католицизм ГКЦ була приречена на ліквідацію. Під час здійснення антиуніатської акції максимально використовувалась контрольована владою РПЦ, внутрішньоцерковні суперечки в середовищі ГКЦ. Події 1944-1946 рр. вимагали від кожного греко-католицького священика та вірного чіткої позиції не лише щодо майбутнього своєї церкви, а й власної релігійної приналежності. Багатополярність поглядів та вчинків зумовлена низкою чинників як особистого (переконання, родинні традиції, душпастирський обов'язок), так і зовнішнього характеру (тиск з боку влади, українського підпілля, позиція РКЦ). Архівні матеріали свідчать, що керівництво СРСР розглядало можливість ще одної об'єднавчої акції, але вже за участю РКЦ. За висновком працівників Ради у справах релігійних культів, спроби в цьому напрямі постійно наштовхувалися на суцільний опір духовенства. Діяльність ГКЦ у підпіллі також підтверджувала неефективність таких заходів. Радянської влада прагнула уніфікувати суспільне життя, досягти ідеологічної монополії, викорінити будь-які прояви вільнодумства та опозиції. Однак об'єднання церковних організацій без врахування особливостей обряду, міжконфесійних і внутрішньоконфесійних особливостей не давало бажаних результатів, а, навпаки, вносило хаос у релігійне життя.

Національна та релігійна політика комуністичної влади призвела до кардинальної зміни етноконфесійної карти українсько-польського порубіжжя. У межах Польської держави залишилося 92 греко-католицькі священики, однак переважна їх більшість переховувалась від влади та не мала змоги виконувати свої душпастирські функції. На західноукраїнських землях продовжувало працювати лише 62 римо-католицькі священики. За активного втручання державних органів впродовж чотирьох років (1946-1949) РПЦ майже в 15 разів збільшила кількість своїх церков та більше, ніж у семеро розширила склад духовенства в регіоні. Негаразди та спільні звинувачення на тлі репресивних урядових заходів втратили свою актуальність і гостроту та поступилися співпраці і взаємодопомозі, які в умовах тоталітарного режиму дали можливість РКЦ та ГКЦ зберегти свою національно-релігійну зорієнтованість та самобутність.

У процесі розв'язання поставлених у дисертаційному дослідженні завдань автор дійшла наступних висновків та положень, які виносяться на захист:

Аналіз стану наукової розробки теми показує, що вона досі не була предметом спеціального дослідження в історичній науці. Залучена до дисертації джерельна база достатньо репрезентативна для з'ясування основних аспектів поставленої проблеми.

Друга світова війна стала початком нового етапу етноконфесійних відносин на теренах українсько-польського порубіжжя. Німецька окупаційна влада прагматично використовувала церкву: уряд не перешкоджав діяльності релігійних інституцій на захопленій території, маніпулював авторитетом кліру для реалізації своєї політики. Відносна свобода віросповідання також слугувала засобом пропаганди на противагу антирелігійній політиці в СРСР. Свідоме протиставлення владою українців та поляків, ГКЦ та РКЦ спричинило загострення давніх етнічних та релігійних протиріч у регіоні та оберігало окупантів від небажаних опозиційних проявів.

Релігійна політика комуністичної влади повністю залежала від процесів становлення тоталітарної системи в СРСР, коливань внутрішнього та зовнішнього курсу, впроваджуваного його керівництвом. Об'єднання в єдину державу територій з різною конфесійною традицією та релігійною свідомістю населення, провал антирелігійної кампанії 1939 - 1941 рр., спричинили корекцію форм та методів здійснення державної політики. В процесі “радянізації” релігійний чинник, зокрема міжцерковні та внутрішньоцерковні суперечки, став уперше використовуватися органами влади в своїх інтересах для поширення та зміцнення комуністичного режиму.

Значний вплив на перебіг релігійного життя в роки війни мала діяльність українського та польського національно-визвольних рухів. ГКЦ та РКЦ, визначаючи відносини між собою, завжди враховували позицію українського та польського національного підпілля. Впродовж Другої світової війни офіційна візія РКЦ українсько-польських стосунків відображала погляди основних польських політичних сил. Керівництво ГКЦ, засуджуючи радикальні методи боротьби українських націоналістів, а згодом пронімецьку політику УЦК, намагалося реалізувати власну концепцію вирішення національного питання.

Під час українсько-польського конфлікту діалог ієрархів обох церков був переважно конструктивний та спрямований на порозуміння. Тогочасна позиція рядового греко-католицького та римо-католицького духовенства - неоднозначна, вона залежала від низки факторів. В умовах постійного контролю з боку окупаційної влади, українського та польського підпілля важко розмежувати вчинки священика з власних переконань і волі від тих, що здійснені під жорстким тиском.